Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц)

Вона вчилася, як подих проходить крізь її тіло, ніби крізь порожній дім. Дізналася, як розташовані її хребці, щоб хребет утворював бездоганно рівну лінію, вільний канал.

Але її нерухоме тіло поважчало, і коли воно стало таким важким, Жинь було дедалі легше скинути його і здійнятися вгору, невагомою, до того місця, яке вона могла бачити лише з заплющеними повіками.

На дев’ятий день Жинь спіткав геометричний напад ліній і фігур без форми чи кольору, без жодного естетичного ладу, суто випадкових.

«Дурні фігури, – знову й знову подумки промовляла вона, ніби мантру. – Дурні, довбані фігури».

На тринадцятий день у Жинь виникло жахливе відчуття, ніби вона в пастці, ніби її поховали в камені, ніби накрили землею. Вона почувалася такою легкою, такою невагомою, але не могла нікуди піти й лише рикошетила всередині цієї дивної посудини, званої тілом, немовби спійманий світляк.

На п’ятнадцятий день вона впевнилася, що її свідомість розширилася настільки, щоб умістити в собі все життя на планеті – від проростання найменшої квітки до можливої смерті найбільшого дерева. Вона бачила безкінечний процес передачі енергії, розвиток і загибель, і сама була частиною кожного етапу.

Вона бачила вибухи кольорів і тварин, яких, мабуть, не існувало. Це були не зовсім видіння, бо видіння значно яскравіші, конкретніші. І не мара від простих думок. Це були наче сни, неясна площина десь посередині, і вона могла ясно осягнути їх, лише звільнивши розум від усіх інших думок.

Жинь перестала рахувати дні. Вона мандрувала десь поза часом, у місце, де рік і хвилина відчувались однаково. У чому відмінність між скінченністю і нескінченністю? Є буття і є небуття, оце й усе. Час не реальний.

Марення зміцніло. Вона або спала, або перенеслася кудись, бо коли ступила крок уперед, її нога торкнулася холодного каменю. Жинь роззирнулася й побачила, що стоїть у вкритій кахлями кімнаті, не більшій за ванну. Дверей не було.

Перед Жинь з’явилася постать у дивному вбранні. Спершу їй здалося, що то Алтань, але обличчя постаті було лагіднішим, а багряні очі – круглішими й добрішими.

– Вони казали, що ти прийдеш, – промовила постать. Голос був жіночий, глибокий і сумний. – Боги знали, що прийдеш.

Жинь не могла вимовити й слова. Щось у Жінці було таким знайомим, і йшлося не лише про схожість із Алтанем. Форма обличчя, вбрання… Від них спалахнули спогади, про які Жинь і не знала, про піски й воду, чисте небо.

– Тебе попросять зробити те, що я відмовилася зробити, – сказала Жінка. – Запропонують силу, якої ти й уявити не можеш. Але застерігаю тебе, юна войовнице. Ціна тій силі – біль. Пантеон контролює матерію всесвіту. Щоб обійти усталений порядок, тобі доведеться віддати щось натомість. І за дари Фенікса ти заплатиш найбільше. Фенікс хоче страждань. Фенікс хоче крові.

– Крові у мене вдосталь, – відповіла Жинь. Вона й гадки не мала, що спонукало її це сказати, але продовжила: – Я можу дати Феніксу те, чого він жадає, якщо Фенікс дасть мені силу.

У голосі Жінки почулася стривоженість:

– Фенікс не дає. Принаймні постійно. Фенікс бере, бере, бере… З-поміж усіх елементів лише вогонь невтолимий… Він пожиратиме тебе доти, доки ти не станеш нічим…

– Я не боюся вогню, – сказала Жинь.

– А мала би боятися, – просичала Жінка. Вона повільно ковзнула до Жинь, не переставляючи ніг, не йдучи, а просто з кожною миттю ставала все більшою…

Жинь перехопило подих. Це був зовсім не той спокій, якого вона мала досягти – ні, це було жахливо… Раптом Жинь почула какофонію криків, що відлунювали у вухах, а потім Жінка почала кричати, верещати й корчитися в повітрі, немовби катована танцівниця, але навіть попри це потяглася вперед і схопила Жинь за руку…

…Навколо Жинь завертілись образи, смагляві тіла, які танцювали біля багать, роти розтягалися в моторошних посмішках, вигукували слова мовою, схожою на щось таке, що Жинь чула у снах, але вже не пам’ятала… Багаття спалахнуло нерівним вогнем, і тіла впали назад, обгорілі, понівечені, зотлілі до вибілених кісток, і Жинь подумала, що то кінець – смерть поклала всьому край; але кістки підстрибнули і продовжили танцювати… Один зі скелетів глянув на неї з неприкритою зубастою усмішкою й поманив безплотною рукою:

– Ми з праху повстали й до праху повернемося…

Жінка сильніше стиснула руку Жинь, нахилилася вперед і люто прошепотіла їй на вухо:

– Повертайся.

Але Жинь манило полум’я… вона вдивлялася повз кістки у вогонь, що здіймався вгору, немовби живий, набуваючи обрисів живого бога, тварини, птаха…

Птах схилив голову, глянувши на них.

Жінку охопило полум’я.

А потім Жинь знову здійнялася вгору, полетіла стрілою в небеса, до сфер богів.

Коли Жинь розплющила очі, Дзян сидів перед нею навпочіпки й не відводив світлих очей.

– Що ти бачила?

Жинь глибоко вдихнула. Спробувала зорієнтуватися, знову маючи тіло. Вона почувалася такою незграбною й важкою, немов лялька, недбало виліплена з вогкої глини.

– Велику круглу кімнату, – вагаючись, промовила вона, скошуючи очі, аби пригадати останнє видіння. Чи то слова було важко дібрати, чи просто вуста відмовлялися коритися. Наче кожен наказ, який вона віддавала тілу, воно виконувало з затримкою. – У ній була немовби ціла низка триграфів, але тридцять дві точки ділилися на шістдесят чотири. А ще навколо на п’єдесталах були істоти.

– На постаментах, – виправив Дзян.

– Дійсно. На постаментах.

– Ти бачила Пантеон, – пояснив він. – Ти знайшла богів.

– Мабуть, – її голос здригнувся.

Жинь збентежилася. Вона справді знайшла богів? Чи просто уявила собі шістдесят чотири божества, які оберталися навколо неї, ніби скляні намистини?

– У тебе скептичний вигляд, – сказав він.

– Я втомилася, – відповіла вона. – Не знаю, чи те все було реальним, чи… Я про те, що, може, то був просто сон.

Чим її видіння відрізнялися від витвору уяви? Може, вона побачила все те лише тому, що так хотіла?

– Сон? – Дзян нахилив голову. – Ти коли-небудь бачила щось схоже на Пантеон? На малюнку? Чи на картині?

Вона насупилася.

– Ні, але…

– Постаменти. Ти сподівалася їх побачити?

– Ні, – сказала вона, – але постаменти я бачила й раніше, а Пантеон міг легко постати з уяви.

– Але чому цей конкретний сон? Чому твій заснулий розум вирішив обрати з пам’яті саме ці образи, а не якісь інші? Чому не коня, або поле жасмину, або голого майстра Дзюня верхи на тигрі?

Жинь моргнула.

– Вам щось таке сниться?

– Відповідай на запитання, – наполягав він.

– Не знаю, – розчаровано промовила Жинь. – Чому людям сниться те, що сниться?

Але Дзян усміхнувся, немовби саме це й хотів почути.

– А й справді, чому?

Жинь не мала відповіді. Вона байдуже втупилася у вихід із печери, перекочуючи в голові думки, й усвідомила, що прокинулася не лише в одному значенні.

Змінилася її картина світу, розуміння реальності. Вона бачила обриси, хоч і не знала, як заповнити пробіли. Знала, що боги існують, що вони говорять, і цього було достатньо.

Їй знадобилося багато часу, але нарешті вона мала слова для того, що вони вивчали. Шамани – ті, хто спілкується з богами. Боги – сили природи, сутності не менш реальні та ефемерні за вітер і вогонь, невід’ємні для існування всесвіту.

Коли призахідники писали «Бог», вони мали на увазі надприродне.

Коли Дзян промовляв «бог», він говорив про найвищою мірою природне.

Спілкуватися з богами – це мандрувати світом снів, світом духів. Облишити те, чим вона була, і стати частиною основоположного стану речей. Простору в лімбі, де справи та дії ще не визначені; мінливої темряви, у якій фізичний світ ще не вимріявся в буття.

Боги – це просто сутності, які населяють той простір, сили творення і руйнування, любові і ненависті, піклування і нехтування, світла і темряви, холоду і тепла… вони протиставлені одне одному і доповнюють одне одного, вони – це основоположна істина.

Вони – елементи, з яких складається сам усесвіт.

Тепер Жинь розуміла, що реальність – це фасад, сон, витворений хвилеподібними силами під тонкою поверхнею. І, медитуючи, ковтнувши галюциногенів, забувши про свій зв’язок із матеріальним світом, вона змогла прокинутися.

– Я розумію істину речей, – пробурмотіла вона. – Знаю, що означає існувати.

Він усміхнувся.

– Дивовижно, еге ж?

А потім вона зрозуміла, що Дзян зовсім не божевільний. Насправді його розум ясніший, ніж у будь-кого з її знайомих.

Жинь дещо спало на думку.

– А що трапляється, коли ми помираємо?

Дзян здійняв брову.

– Гадаю, ти й сама можеш на це відповісти.

Жинь трохи поміркувала.

– Ми повертаємося до світу духів. Ми… Ми живемо в ілюзії. І тоді прокидаємося.

Дзян кивнув.

– Ми не стільки помираємо, як повертаємося до витоків. Розсіюємося. Втрачаємо своє «я». Змінюємося, щоб уже не бути чимось одним, а стати всім. Принаймні більшість із нас.

Вона розкрила була рота, щоб запитати, що він мав на увазі, але Дзян потягнувся й торкнувся її чола.

– Як почуваєшся?

– Неймовірно, – сказала вона.

Жинь здавалося, що тепер у неї розум ясніший, ніж місяці тому, немовби весь цей час вона намагалася роздивитися щось крізь туман, і раптом цей туман розсіявся. Жинь була в захваті, вона розгадала загадку, збагнула джерело своєї сили, і тепер їй лишалося тільки навчитися за бажанням черпати з нього.

– То що тепер? – спитала вона.

– Тепер ми розв’язали твою проблему, – сказав Дзян. – Тепер ти знаєш, як пов’язана з більшою павутиною космологічних сил. Іноді майстри бойових мистецтв, які мають особливий зв’язок зі світом, усвідомлюють, що одна з цих сил їх затопила. Вони потерпають від неврівноваженості – близькості до одного бога понад іншими. Це й сталося з тобою на арені. Але тепер ти знаєш, звідки взялося полум’я, і коли це трапиться знову, зможеш помандрувати до Пантеону, щоб віднайти рівновагу. Тепер ти зцілилася.

Жинь смикнула головою в бік свого майстра.

Зцілилася?

Зцілилася?

Дзян був задоволений, потішений і спокійний, а Жинь – спантеличена. Вона вивчала вірування не для того, щоб угамувати вогонь. Так, вогонь лишав жахливі відчуття, але також він був сильним. Вона почувалася сильною.

Вона хотіла навчитися спрямовувати його, а не придушувати.

– Щось не так? – запитав Дзян.

– Я… Я не…

Вона прикусила губу, щоб слова не зірвалися з вуст. Дзян дуже несхвально ставився до будь-яких обговорень ведення війни, і якби вона продовжила розпитувати його про військове застосування цих сил, він міг кинути її знову, як перед Випробуваннями. Дзян вважав її надто імпульсивною, необачною та нетерплячою. Жинь знала, як легко його сполохати.

Та байдуже. Якщо Дзян не збирався вчити її прикликати цю силу, то вона з’ясує це сама.

– То який у цьому сенс? – запитала вона. – Просто почуватися добре?

– Сенс? Який сенс? Ти просвітилась. Осягнула космос краще за більшість нині живих теологів! – Дзян змахнув руками навколо голови. – Ти хоч уявляєш, на що здатна, маючи це знання? Вихідці з Внутрішніх держав тлумачили майбутнє роками, читали борозенки на черепашачому панцирі, щоб осягнути божественні події. Вони можуть лікувати хвороби тіла, зціливши дух. Можуть розмовляти з рослинами, лікувати захворювання розуму…

Жинь замислилася, чому ж, досягнувши таких умінь, вони не знайшли їм військового застосування, однак припнула язика.

– То як надовго це затягнеться?

– Безглуздо говорити про це в роках, – сказав Дзян. – Вихідці з Внутрішніх держав не дозволяли собі тлумачити божественне, не потренувавшись бодай п’ять років. Підготовка шаманів – це процес, який триває протягом усього життя.

Але Жинь не могла з цим змиритися. Вона хотіла сили, і то зараз, а надто якщо вони – на межі війни з муґенцями.

Дзян допитливо спостерігав за нею.

«Будь обережна, – нагадала вона собі. – Тобі ще стільки всього треба навчитися в Дзяна. Підіграй йому».

– Щось іще? – запитав він через якийсь час.

Вона подумала про застереження Жінки-спірлійки. Подумала про Фенікса, про вогонь і біль.

– Ні, – сказала вона. – Більше нічого.

Частина 2

Роздiл 10

«Імператор Рьохай» уже дванадцять ночей патрулював східний нікарський кордон у Наріїнському морі. То був один із кораблів з легкою конструкцією, вишукана модель Федерації, створена для швидкого долання неспокійних вод. Солдатів на ньому було небагато, бо ж палуба не вмістила б цілого батальйону. Він не виконував розвідувальної місії. Над щоглою не кружляли поштові птахи й шпигуни не покидали борт корабля під покровом морського туману.

«Рьохай» лише надокучливо пропливав уздовж берегової лінії, борознив води то в один бік, то в інший, немовби стривожена домогосподарка. Він чогось чекав. Когось.

Команда не здіймала галасу. На «Рьохаї» була лише основна частина екіпажу: капітан, декілька матросів і невеликий загін Збройних сил Федерації. На борту був шанований гість: генерал Ґін Сейрю, верховний маршал Збройних сил та шанований радник самого Імператора Рьохая. А ще на борту був відвідувач, нікарець, який ховався в тінях свого укриття, відколи «Рьохай» увійшов у води Наріїнського моря.

Туйр, командир Цике, добре вмів лишатися невидимим. У такому стані він не потребував ані їжі, ані сну. Поглинутому тінями, огорнутому темрявою, йому заледве треба було дихати.

Докучала з плином днів лише нудьга, але йому доводилося чатувати й довше. Він тиждень прочекав у шафі в спальні Воєначальника Дракона. Провів цілий місяць у схованці під дошками підлоги, під ногами лідерів Призахідної республіки.

А тепер чекав, доки люди на борту «Рьохая» розкриють свої наміри.

Туйр здивувався, коли отримав наказ із Сінеґарда проникнути на корабель Федерації. Цике роками діяли лише на території Імперії, вбиваючи відступників, які здавалися Імператриці особливо проблемними. Імператриця не відсилала Цике за кордон ще від часу своєї катастрофічної спроби вбити юного Імператора Рьохая, що закінчилася смертю двох оперативників, а ще один збожеволів, і його довелося під лемент відправити до кам’яної в’язниці.

Але обов’язок Туйра – коритись, а не питати. Він принишк у тіні, ніким не помічений. І чекав.

То була спокійна, безвітряна ніч. Ніч, сповнена таємниць.

Схожа ніч уже була багато десятиліть тому, коли в небі виблискував повний місяць і Туйрів майстер уперше повів його в глибокі підземні тунелі, яких ніколи не торкалося світло. Майстер спрямовував його в один звивистий поворот за іншим, кружляв навколо нього в темряві, аби Туйр не втримав у голові мапу підземного лабіринту.

Коли вони дійшли до осердя павутини, майстер покинув його там. «Знайди вихід, – наказав він Туйрові. – Якщо богиня прийме тебе, то вкаже шлях. А якщо ні, ти загинеш».

Туйр ніколи не тримав зла на майстра за те, що той кинув його в темряві. Так мало статися. Та все ж його страх був реальним і гострим. Туйр блукав у задушливих тунелях. Спершу з’явилася спрага. Потім голод. Коли він спотикався через щось у темряві й ці предмети брязкотіли і розходилися луною, він знав, що то кістки.

Скількох учнів уже відправляли в таку мандрівку підземеллям? Скільки з них вийшли назовні?

Лиш один у поколінні Туйра. Його шаманський родовід лишався чистим і сильним завдяки перевірці вмінь пращурів, і лише той, хто вижив, міг прийняти дари богині, аби передати їх наступному поколінню. Той факт, що Туйрові дали цей шанс, означав, що всі інші учні до нього спробували, зазнали невдачі й загинули.

Тоді Туйр боявся.

Але тепер він не відчував страху.

Тепер, на борту корабля, темрява знову поглинула його, так само як тридцять років тому. Туйр згорнувся в ній, як ненароджене дитя в материному лоні. Молитися своїй богині означало повертатися в цей первинний стан до народження, коли світ був тихим. Ніщо його не бачило. Ніщо не могло зашкодити.

Шхуна пливла в опівнічному морі крадучись, ніби мала дитина робить те, чого не можна. Крихітний човен був не з нікарського флоту. Усі знаки розрізнення грубо зірвали з корпусу корабля.

Але він плив від нікарського узбережжя. Шхуна або здолала дуже довгий та звивистий маршрут, щоб зустрітися з «Рьохаєм» і ошукати найманця на борту, про якого на «Рьохаї» не знали, або ж це було нікарське судно.

Туйр принишк за топом щогли, розглядаючи палубу шхуни крізь підзорну трубу.

Вийшовши з темряви, Туйр відчув раптове запаморочення. Тепер це траплялося дедалі частіше, щоразу, коли він чекав у тінях надто довго. Ставало все важче входити у світ матеріального, від’єднуватися від своєї богині.

«Обережніше, – застеріг він себе, – а то не повернешся».

Він знав, що тоді трапиться. Він стане широким непереборним каналом для богів, незамкненими воротами у вимір духів. Стане дірявою, марною, стертою посудиною, і хтось відвезе його до Чулуу Корікх, де він нікому не зможе зашкодити. Хтось запише його ім’я на Колесах і спостерігатиме його потопання в кам’яній в’язниці, так само як він ув’язнив стількох своїх підлеглих.

Він пам’ятав, як уперше потрапив до Чулуу Корікх, коли замурував у горі власного майстра. Стояв перед ним лицем до лиця, і кам’яні стіни зімкнулися навколо майстрового обличчя. Очі заплющилися. Він спав, але не помер.

Невдовзі настане день, коли й він збожеволіє, якщо піде, а якщо ні, то збожеволіє ще дужче. Але така доля чекає на всіх із Цике. Бути найманцем Імператриці означає померти рано, або збожеволіти, або те і те.

Туйр вважав, що в нього ще є років десять чи й двадцять, як було в його майстра перед тим, як він передав богиню Туйру. Вважав, що ще має вдосталь часу підготувати наступника й навчити його заходити в порожнечу. Але він дотримувався часових меж своєї богині й не міг знати, коли вона врешті покличе його назад.

«Я мав би обрати учня. Обрати когось зі своїх людей».

П’ять років тому він думав, що міг обрати Провидця Цике, того худорлявого хлопчиська з Внутрішніх держав. Але Чаґхань був таким ламким і дивним навіть як для його народу. Чаґхань командував би як демон. Він домігся б від підлеглих абсолютної покори, але лише забравши в них вибір. Надломив би їхній розум.

Новий лейтенант Туйра, хлопець, якого йому прислали з Академії, був значно кращим кандидатом. І саме його призначать командиром Цике, коли настане час і Туйр не зможе вести їх за собою.

Але хлопець уже мав свого бога. А боги егоїстичні.

Шхуна спинилася під тінню «Рьохая». Самотня постать у мантії перебралася в шлюпку й перетнула вузьку відстань між двома кораблями.

Капітан «Рьохая» наказав опустити мотузки. Він та половина команди стояли на головній палубі, чекаючи, доки нікарець підніметься на борт.

Двоє матросів допомогли постаті в мантії піднятися на палубу.

Вона відкинула темний каптур із голови й трусонула гривою довгого блискучого волосся. Волосся кольору обсидіану. Шкіра мінеральної білизни сяяла, мов сам місяць. Вуста ніби тільки-но окроплені кров’ю.

На кораблі була Імператриця Су Дадзі.

Туйр так здивувався, що мало не вийшов із тіні.

Чому вона тут? Перше, що спало йому на думку, було абсурдно неважливим: невже вона не довіряла йому розібратися з цим самотужки?

Певно, щось пішло не за планом. Вона прибула з власної волі? Чи Федерація примусила її?

Чи, може, його накази змінилися?

У голові Туйра роїлися думки, він розмірковував, як відреагувати. Міг почати діяти зараз, убити солдатів до того, як вони нашкодять Імператриці. Але Дадзі знала, що він тут, і подала б йому якийсь знак, якби хотіла смерті людей Федерації.

Отже, він мусив чекати, чекати й спостерігати, яку партію розігрує Дадзі.

– Ваша високосте. – Генерал Ґін Сейрю був кремезним, велетнем порівняно з іншими. Він нависав над Імператрицею. – Ви мали прибути вже давно. Імператору Рьохаю уривається терпець.

– Я не Рьохаєва собачка, – голос Дадзі розлетівся по кораблю, холодний та чистий, мов крига, гострий, мов ніж.

Солдати оточили Дадзі, відмежовуючи її від генерала. Та Дадзі стояла прямо, піднявши підборіддя й не виказуючи страху.

– Але вас таки покличуть, – різко промовив генерал. – Через вашу бездіяльність Імператор Рьохай роздратований. Ваші переваги слабнуть. У вас лишилося небагато козирів, і ви про це знаєте. Тіштеся, що Імператор узагалі зволив з вами говорити.

Кутики вуст Дадзі поповзли вгору.

– Безперечно, його величність дуже милосердний.

– Досить кепкувань. Говоріть що маєте.

– Усьому свій час, – спокійно сказала Дадзі. – А спершу треба залагодити ще одне питання.

І вона глянула просто в тінь, де стояв Туйр.

– Добре. Ти тут.

Туйр сприйняв це як знак.

Із піднятими ножами він квапливо вийшов з тіні, але спіткнувся й упав на коліна, коли Дадзі скувала його поглядом.

Він хапав ротом повітря, не здатний вимовити й слова. Руки й ноги оніміли, задерев’яніли, він не міг рухатися. Дадзі володіла гіпнозом, він знав, але ніколи не застосовувала своєї сили на ньому.

Усі думки разом витиснуло з голови. Він міг думати лише про її очі. Спершу вони були великі, осяйні та чорні, а потім стали жовті, немов зміїні, з вузькими зіницями, які затягували його всередину, немов мати, яка хапає своє дитя, немов жорстока імітація його богині.

І як його богиня, вона була вродлива. Неймовірно вродлива.

Заціпенілий, Туйр опустив свої ножі.

Перед ним танцювали видіння. Перед зором пульсували її великі жовті очі. Раптом ставши величезними, вони заповнили все поле зору до периферії, затягнули його у свій світ.

Туйр бачив безіменні форми. Кольори, які неможливо описати.

Бачив безликих жінок, які танцювали в багрянці й кобальті, їхні тіла вигиналися, немов шовкові стрічки, які вони тримали в руках. А потім, коли вона його заворожила, Зміївна впилася в нього іклами і впорснула отруту.

Психодуховний напад був спустошливим і миттєвим.

Вона розбила Туйрів світ, немов скло, немовби він існував у дзеркалі, а вона розтрощила його об гострий кут, і він опинився у пастці моменту розбиття, тож воно не закінчилося за лічені секунди, а розтяглося на цілу вічність. Звідкись почувся крик, дедалі гучніший, і кінця йому не було. Очі Зміївни стали безбарвною білою пеленою, що застилала йому зір і перетворювала все на біль. Туйр шукав прихистку в тінях, але його богині ніде не було, натомість ті гіпнотичні очі були всюди. Куди б він не кинувся, очі дивилися на нього. Велика Змія засичала, її погляд вивчав його, свердлив, паралізував…

Туйр знову покликав свою богиню, але та знову мовчала, її відтіснила сила, безмежно могутніша за саму темряву.

Су Дадзі спрямувала на Туйра щось давніше за саму Імперію. Давніше за сам час.

Туйрів світ перестав обертатися. Вони з Імператрицею дрейфували наодинці в центрі урагану кольорів, зупинившись лише з її милості. Він знову набув форми – і то вже була не змія, а богиня в образі Су Дадзі, жінка.

– Не тримай на мене зла. У цій грі задіяні сили, яких ти не здатен зрозуміти, супроти яких твоє життя марне.

І хоча вона здавалася смертною, її голос лунав звідусіль, зароджуючись десь у ньому, вібрував у його кістках. Він був єдиним, що існувало, доки вона не пом’якшала й не дозволила йому заговорити.

– Навіщо ви це робите? – прошепотів Туйр.

– Жертва не питає мотивів хижака, – просичало щось, що не було Су Дадзі. – Мертві не питають у живих. Мертві не кидають викликів богам.

– Я вбивав заради вас, – сказав Туйр. – Для вас я зробив би що завгодно.

– Знаю, – відповіла вона й ударила його в обличчя. Вона говорила з буденним смутком і на мить знову здалася Імператрицею. Кольори потьмяніли. – Ти дурень.

Вона виштовхнула його з корабля.

Біль утоплення, усвідомив Туйр, приходить від боротьби. А він не міг боротися. Кожна частина була паралізована, не здатна навіть заплющити очі від жалкої солоної води.

Туйр нічого не міг удіяти, лише померти.

Він занурювався назад у темряву. Назад у глибину, де не почує й звуку, не побачить і спалаху світла, не відчує нічого, де й нема нічого живого.

Назад до м’якого спокою лона.

Назад до матері. Назад до своєї богині.

Смерть шамана не лишилася непоміченою у світі духів. У мить загибелі Туйра виміром невідомого прокотилася психодуховна хвиля.

Її відчули далеко на піках гір Вудан, де, схований від світу, височів Замок Ночі. Її відчув Провидець Химерних Дітей, загублений син останнього істинного хана Внутрішніх держав.

Блідий Провидець перетнув площину духів так само легко, як проходив крізь двері, і коли він глянув на свого командира, то побачив лише розбиті обриси того, що колись було людиною. На горизонті прийдешнього він побачив землі, охоплені димом і вогнем. Побачив батальйони кораблів, які перетинають вузьку протоку. Побачив початок війни.

– Що ти бачиш? – запитав Алтань Тренсинь.

Біловолосий Провидець закинув голову до неба, відкриваючи погляду довгі нерівні шрами по обидва боки блідої шиї. Він неприємно ґелґотливо засміявся.

– Він помер, – сказав Провидець. – Справді помер.

Алтань міцно впився пальцями Провидцю в плече.

Провидець повільно розплющив очі. За тонкими повіками була лише білість. Ані зіниць, ані райдужки, ані бодай цятки кольору. Лише блідий гірський краєвид, ніби свіжий сніг, ніби саме ніщо.

– Була Гексаграма.

– Розкажи, – попрохав Алтань.

Провидець повернувся до нього обличчям.

– Я бачив правду про три речі. Перша: ми на порозі війни.

– Це ми знаємо, – сказав Алтань, але Провидець його перебив.

– Друга: ми маємо ворога, якого любимо.

Алтань напружився.

– Третя: Туйр відійшов.

Алтань важко зглитнув.

– І що це означає?

Провидець узяв його за руку. Підніс до вуст і поцілував.

– Я бачив кінець речей, – сказав він. – Форма світу змінилася. Боги тепер ходять у людях, як не ходили дуже, дуже давно. Туйр не повернеться. Химерні Діти тепер відповідають перед тобою, і ти лишився сам.

Алтань повільно видихнув. Він відчував водночас і шалену тугу, і шалене полегшення. Тепер у нього немає командира. Ні. Він сам командир.

«Тепер Туйр мене не спинить», – подумав він.

Смерть Туйра відчув і сам Хранитель Воріт, який усі ці роки тримався на межі, не до кінця мертвий і не до кінця живий, замкнений у смертній оболонці, хоча сам не був смертним.

Хранитель Воріт був зламаний і спантеличений, він забув значну частину того, ким був, але дечого він ніколи не зміг би забути: слід від отрути Зміївни.

Хранитель Воріт відчув, як її давня сила розсіюється в порожнечі, що водночас і відділяє їх, і зводить докупи. І здійняв голову до неба, знаючи, що ворог повернувся.

Смерть Туйра відчула і юна учениця Сінеґарда, яка медитувала на самоті, поки однокласники спали. Вона спохмурніла від неспокою, який чітко відчула, але не збагнула.

Вона, як і завжди, думала над тим, що станеться, якщо вона не послухається майстра, ковтне макове зерно й переступить межу, щоб знову поговорити з богами.

Якщо не лише поговорить із ними. Якщо приведе одного з них із собою.

І хоча їй заборонили кликати Фенікса, це не заважало Феніксу кликати її.

«Скоро, – нашіптував Фенікс їй уві сні. – Скоро ти покличеш мене заради моєї сили, і коли настане час, не зможеш опиратися. Скоро ти знехтуєш застереженнями Жінки та Хранителя Воріт і впадеш у мої полум’яні обійми. Я можу зробити тебе видатною. Можу зробити легендою».

Вона намагалась опиратися.

Намагалась очистити розум, як учив її Дзян, намагалася звільнити голову від полум’я й гніву.

І розуміла, що не може.

Розуміла, що не хоче.

У перший день сьомого місяця між Вісімнадцятим батальйоном Збройних сил Федерації і нікарським патрулем у провінції Коня, що на півночі межувала з Внутрішніми державами, виникла ще одна прикордонна сутичка. Після шестигодинного бою сторони домовилися про припинення вогню. У ніч вони відійшли в нестійкому перемир’ї.

Наступного дня солдат Федерації не відзвітував про ранкове патрулювання. Ретельно обшукавши табір, генерал Федерації з прикордонного міста Муріден зажадав, щоб нікарський генерал відчинив ворота свого табору для обшуку.

Нікарський генерал відмовив.

Третього дня Імператор Федерації Муґень Рьохай відправив до Імператриці Су Дадзі дипломатичного посланця з офіційною вимогою повернути його солдата в Муріден.

Імператриця прикликала до трону в Сінеґарді всіх дванадцятьох Воєначальників і три доби обмірковувала рішення.

На шостий день Імператриця офіційно відповіла, що Рьохай може поцілувати себе в дупу.

На сьомий день Федерація Муґень оголосила війну Імперії Нікань. По всьому лукоподібному острову жінки витирали сльози радості та купували фігурки Імператора Рьохая, аби повісити їх у домівках. Чоловіків призвали до резервних сил, а діти вибігли на вулиці з криками святкової кровожерливості нації у війні.

На восьмий день батальйони солдатів Федерації висадилися  в порту Мурідена й винищили місто. Зустрівшись із опором Міліції провінції, вони наказали вишикувати та розстріляти всіх осіб чоловічої статі в Мурідені, включно з дітьми й немовлятами.

Жінок урятував лише квапливий перехід армії Федерації вглиб країни. На шляху війська грабували селища, конфісковували зерно й транспортних тварин для власних потреб. Кого не вдавалося забрати з собою – вбивали. Вони не потребували припасів. Брали все необхідне з країни, якою просувалися. Ішли шляхом війни до серця країни, до столиці.

На тринадцятий день до кабінету Дзіми Лайн в Академії прилетів поштовий орел. Послання було простим:

«Провінція Коня не вистояла. Муґенці йдуть у Сінеґард».

– У певному розумінні це круто, – сказав Кітай.

– Так, – погодилася Жинь. – Ми на межі вторгнення нашого багатовікового ворога, який порушив мирну угоду, що підтримувала крихку геополітичну стабільність протягом двох десятиліть. Дуже круто.

– Принаймні тепер ми знаємо, що не лишимося без роботи, – сказав Кітай. – Солдати зараз потрібні всім.

– А чи не міг би ти бути бодай трохи стриманішим щодо цього?

– А чи не могла б ти бути бодай трохи не такою похмурою?

– А чи не могли б ми ворушитися швидше? – спитав чиновник.

Жинь і Кітай перезирнулися.

Вони обоє радше займалися чим завгодно, аніж допомагали евакуювати цивільних. Оскільки Сінеґард був розташований надто на півночі, аби почуватися в безпеці, імперських бюрократів перевозили до столиці воєнного часу – в місто Ґолінь Ніїс на півдні.

Доки війська Федерації дістануться Сінеґарда, від нього лишиться місто-привид. Місто солдатів. У теорії це означало, що Жинь та Кітай виконують надзвичайно важливе завдання, гарантуючи, що центральне командування Імперії виживе, навіть якщо столиця не встоїть.

На практиці це означало мати справу з дуже товстими, дуже надокучливими бюрократами міста.

Кітай спробував завантажити до фургона останній кошик і миттю заточився під його вагою.

– Що тут? – наполегливо запитав він, похитуючись та намагаючись врівноважити кошик, підтримуючи його стегном.

Жинь квапливо спустилась і допомогла Кітаю примостити кошик у фургоні, який уже просів під вагою численних чиновницьких пожитків.

– Чайники, – сказав чиновник. – Хіба не бачите, я ж позначив он там збоку? Обережно, не перекиньте.