Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

Роздiл 16

Минуло багато годин, доки Жинь нарешті дозволили піти з центру медичного сортування. Із запалими очима й легкістю в голові від недосипання вона побрела до казарм Цике. Відзвітувавши перед Алтанем, вона збиралась одразу впасти на своє ліжко і спати доти, доки її не змусять повернутися до виконання обов’язків.

– Енькі нарешті тебе відпустив?

Жинь озирнулася.

З-за рогу вийшли Унеґень та Бадзі, які поверталися з патрулювання. Вони приєдналися до неї, йдучи поруч моторошно порожніми вулицями. Воєначальники ввели в місті воєнний стан, тепер цивільні мали сувору комендантську годину, їм уже не дозволялося покидати свій квартал.

– Через шість годин повинна повернутися. А ви?

– Безперервне патрулювання, доки не трапиться щось цікавіше, – сказав Унеґень. – Енькі рахував поранених?

– Шістсот загиблих, – сказала вона. – Тисяча поранених. П’ятсот солдатів підрозділів. Решта цивільні.

– От чорт, – пробурмотів Унеґень.

– Ага, – апатично промовила Жинь.

– Воєначальники сидять склавши руки, – поскаржився Бадзі. – Бомби до трясці їх налякали. Довбана марнота. Хіба вони не бачать? Ми не можемо просто змиритися з цим нападом. Маємо вдарити у відповідь.

– Вдарити у відповідь? – повторила Жинь.

Сама думка про це видавалася несміливою, нерозважливою й нерозумною. Їй хотілося лише згорнутися калачиком і прикрити руками вуха, вдаючи, що нічого не сталося. Лишити цю війну комусь іншому.

– А що нам робити? – продовжував Унеґень. – Воєначальники не нападатимуть, і на відкритому полі нас переб’ють.

– Ми не можемо просто чекати на Сьомий, минуть ще тижні, доки…

До штабу вони підійшли саме тієї миті, коли від Алтаня вийшла Цара. Вона обережно зачинила двері за собою. Коли помітила їх, її обличчя застигло.

Бадзі та Унеґень зупинилися. Запала важка тиша, у якій немовби крилося щось невисловлене, зрозуміле всім, окрім Жинь.

– Як завжди, еге ж? – запитав Унеґень.

– Гірше, – відповіла Цара.

– Що відбувається? – запитала Жинь. – Він там?

Цара глянула на Жинь із якоюсь пересторогою. Чомусь від неї дуже пахло димом. Але з виразу обличчя нічого зрозуміти не вдавалося. Жинь бачила сліди від сліз, що блискотіли на щоках, чи то була лише гра світла.

– Він нездужає, – сказала Цара.

Відплата Федерації не скінчилася бомбардуванням.

Через два дні після вибухів у середмісті Федерація відправила двомовних представників для перемовин із рибалками, які голодували в місті Дзабей, трохи на південь від Кхурдалайна. Посланці повідомили, що муґенці випустять човни з причалу, якщо рибалки зберуть для них усіх безпритульних котів та собак.

Послухатися такого наказу могли лише цивільні, які страждали від голоду. Рибалки були у відчаї й без питань зібрали всіх до останньої безпритульних тварин, яких змогли відшукати.

Солдати Федерації прив’язали до хвостів тварин запали й підпалили їх. А потім випустили тварин у Дзабей.

Виникла пожежа, яка тривала три дні, аж доки злива не загасила полум’я. Коли дим розсіявся, від Дзабея лишився самий попіл.

Тисячі цивільних раптово лишилися без даху над головою, і проблема з біженцями в Кхурдалайні набула нечуваного розмаху. Чоловіки, жінки та діти з Дзабея з’юрбилися в переповнених кварталах міста, які Федерація ще не окупувала. Погана гігієна, нестача чистої води та спалах холери перетворили цивільні райони на справжнє жахіття.

Настрої населення обернулися проти Міліції. Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи намагалися підтримувати воєнний стан, але зіткнулися з відкритою непокорою та заколотами.

Воєначальники, яким відчайдушно потрібно було знайти цапа-відбувайла, публічно звинувачували в цих невдачах Алтаня. Їм було на руку ще й те, що бомбардування підірвало довіру до нього як до командира. Алтань здобув першу бойову перемогу, але її вирвали в нього з рук і перетворили на трагічну поразку, приклад того, якими можуть бути наслідки необдуманих дій.

Коли Алтань нарешті вийшов зі свого кабінету, здавалося, що він змирився. Ніхто не згадував про його відсутність, Цике немовби колективно прикидалися, що взагалі нічого не було. Алтань зовсім не видавався невпевненим, його поведінка стала майже маніакальною.

– Тож ми повернулися туди, звідки починали, – сказав він, швидкими кроками міряючи кабінет. – Добре. Ми дамо відсіч. Наступного разу прорвемося. Наступного разу переможемо.

Алтань запланував нові операції, які вони заледве змогли б виконати. Але Цике не були легендарними солдатами, вони були найманцями. Битва на болоті була для них нечуваним прикладом командної роботи. Їх тренували прибирати важливі цілі, а не воювати з батальйонами. А політичні вбивства навряд чи допоможуть виграти війну. Федерація не змія, яку можна перемогти, відтявши голову. Якщо генерала вбивали в його таборі, йому на зміну миттю підвищували полковника. Якби Цике працювали як зазвичай, організовуючи одне вбивство за іншим, то це був би повільний та неефективний спосіб ведення війни.

Тож Алтань використовував своїх солдатів як ударну групу партизанів. Вони крали припаси, здійснювали раптові набіги й завдавали ворожим таборам якомога більшої шкоди.

– Я хочу відмежувати всю лінію зіткнення, – оголосив Алтань, накресливши велике коло на мапі. – Мішки з піском. Колючий дріт. За наступні двадцять чотири години нам потрібно звести до мінімуму всі точки виходу. Я хочу повернути нам цей склад.

– Не вийде, – ніяково промовив Бадзі.

– Чому? – випалив Алтань. На шиї в нього пульсувала вена, під очима залягли темні кола. Жинь сумнівалася, що останні декілька днів він спав.

– Бо в тому колі тисячі їхніх людей. Це неможливо.

Алтань уважно вивчав мапу.

– Для звичайних солдатів, може, й так. Але в нас є боги. Вони не зможуть розбити нас на відкритому полі.

– Зможуть, якщо їх тисячі, – Бадзі підвівся, зі скреготом відсуваючи стілець. – Упевненість – це зворушливо, Тренсиню, але це самогубче завдання.

– Я б не був…

– У нас восьмеро солдатів. Цара та Унеґень кілька днів не спали. Суні невдало спустився з Кам’яної гори, а Жамса ще не отямився як слід після вибуху. Може, якби Чаґхань був тут, нам це й удалося б, але гадаю, доручення, з яким ти його відіслав, значно важливіше.

У руці Алтаня хруснув пензель.

– Ти суперечиш мені?

– Я показую, що ти обманюєшся, – Бадзі відсунув стілець убік і закинув граблі на спину. – Тренсиню, ти гарний командир, і я піду на ризик, якого ти просиш, але я корюся лише тим наказам, які мають хоч якийсь довбаний сенс. А тут його й близько немає.

Розгніваний, він квапливо вийшов зі штабу.

Навіть ті операції, які вони виконували, були фаталістичними, відчайдушними. Жинь підозрювала, що з кожною закладеною бомбою, кожним підпаленим табором вони лише ще дужче дратували Федерацію. Хоча Цара та Унеґень і приносили цінні розвіддані, П’ятий відмовлявся діяти за ними. А з усіма руйнуваннями, на які були здатні Суні, Бадзі та Жамса, це все одно була лише крапля в морі порівняно з величезними таборами Федерації, які поступово розросталися, що більше прибувало кораблів із військами на узбережжя.

Цике працювали на межі можливостей, особливо Жинь. Кожну хвилину не під час операцій вона витрачала на патрулювання. А коли не виконувала обов’язків, то тренувалася з Алтанем.

Але ці заняття зайшли в глухий кут. Жинь швидко робила успіхи в бою з мечем, обеззброюючи Алтаня майже так само часто, як він її, але ні на крок не наблизилася до прикликання Фенікса порівняно з тим, що відбулося на болотах.

– Я не розумію, – сказав Алтань. – Ти вже це робила. Ти робила це в Сінеґарді. Що тебе спиняє?

Жинь знала, у чому проблема, хоча й не могла визнати цього.

Вона боялася.

Боялася, що сила поглине її. Боялася, що прорве діру в порожнечу, як це зробив Дзян, що сама розчиниться в тій силі, яку прикличе. Хай би що говорив Алтань, вона не могла просто ігнорувати два роки навчання в Дзяна.

А коли Жинь медитувала, Спірлійка, немовби відчуваючи її страх, щоразу ставала все яскравішою. Тепер Жинь могла розгледіти деталі, яких не помічала раніше: тріщини на її шкірі, немовби Спірлійку розбили на друзки, а потім склеїли докупи, шрами від опіків на місці з’єднання.

– Не здавайся, – сказала Жінка. – Ти була такою хороброю… Але щоб опиратися силі, самої хоробрості замало. Хлопцеві це не до снаги, а ти за крок до того, щоб здатися… Але саме цього він і хоче, саме це він і запланував.

– Боги нічого не хочуть, – заперечила Жинь. – Вони – просто сила. Міць, яку можна перехопити. Як може бути неправильним використовувати те, що вже існує в природі?

– Такий цей бог, – сказала Жінка. – Природа цього бога – знищувати. Природа цього бога – бути жадібним, ніколи не задовольнятися тим, що він пожирає. Будь обережна…

Крізь тріщини на тілі Спірлійки заструменіло світло, немовби вона світилася зсередини. Її обличчя скривилося від болю, а потім вона зникла, розбиваючи простір у порожнечі.

Напад у середмісті забрав немало життів цивільних, місто просочувала атмосфера напруженої підозріливості. Через два тижні після вибуху селітри люди Дзюна прирекли на смерть шістьох нікарських фермерів за те, що ті шпигували для Федерації. Видно, їм пообіцяли безпечний вихід із міста в облозі, якщо вони нададуть цінну інформацію. Або ж їм просто треба було чимось прогодуватися. Так чи інакше, тисячі рибалок, жінок і дітей із поєднанням радості й огиди спостерігали за тим, як Дзюнь прилюдно відрубав зрадникам голови, нашпилив на палі і виставив на огляд уздовж високих зовнішніх мурів.

Пильність, із якою цивільні спостерігали одне за одним, була сильнішою і жорсткішою, аніж будь-які заходи, які могла запровадити Міліція. Коли пішли чутки про те, що Федерація планує отруїти центральний водозабір міста, банди озброєних чоловіків прочісували вулиці, зупиняючи та обшукуючи випадкових перехожих. Усіх, хто мав при собі порошкоподібні речовини, дуже били. Зрештою солдатам підрозділів довелося втрутитися, щоб натовп не розірвав групу торгівців, які доставляли трави для лікарні.

З плином тижнів плечі Алтаня сутулилися все дужче, обличчя стало виснаженим і худим. Очі тепер постійно були оточені темними колами. Він майже не спав і відходив від роботи значно пізніше за будь-кого з них, а прокидався значно раніше. Він відпочивав короткими уривчастими перервами, якщо взагалі відпочивав.

Алтань годинами нестямно крокував стінними укріпленнями, видивлявся на горизонті якихось ознак руху ворога, немовби хотів наступного нападу, щоб особисто мати нагоду битися з усією Федерацією.

Якось, коли Жинь зайшла до його кабінету відзвітувати за розвідку, вона побачила, що він заснув прямо за столом. Щока була вимазана чорнилами, бо він притиснувся нею до військових планів, які обмірковував годинами. Плечі важко опустилися на дерев’яну поверхню. Напруження, яке зазвичай не сходило з його обличчя, зникло, і тепер Алтань видавався щонайменше років на п’ять молодшим.

Жинь постійно забувала, який він юний.

Такий вразливий.

Від нього пахло димом.

Вона нічого не могла вдіяти. Простягла руку й легенько торкнулася його плеча.

Алтань миттю сів. Однією рукою інстинктивно потягнувся до кинджала, а другу виставив перед собою, миттю запалюючи вогонь. Жинь швидко відступила назад.

Алтань декілька разів панічно вдихнув і лише потім побачив Жинь.

– Це лише я, – сказала вона.

Його груди здійнялися й опустилися, а потім дихання сповільнилося. Їй здалося, що вона побачила в його очах страх, але він зглитнув, і на обличчя знову лягла безпристрасна маска.

Зіниці в Алтаня були незвично звужені.

– Я не знаю, – визнав він після довгої паузи. – Я не знаю, що роблю.

«Ніхто не знає», – хотілося сказати Жинь, але її перервав гучний дзвін сигнального гонга.

Хтось біля воріт.

Коли вони видерлися сходами на західний мур, Цара вже стояла там на посту.

– Вони тут, – просто сказала вона ще до того, як Алтань запитав.

Жинь перехилилася через стіну, щоб розгледіти армію, яка повільно проїжджала крізь ворота. Певно, не менше двох тисяч. Спочатку їй було тривожно, аж доки вона не помітила, що всі вони в нікарських обладунках. Перед колоною майорів нікарський прапор із символом Червоного Імператора над емблемами дванадцяти Воєначальників.

Підкріплення.

Жинь не дозволила собі сподіватися. Цього ніяк не могло бути.

– Можливо, це пастка, – сказав Алтань.

Але Жинь дивилася далі – за прапор, на обличчя в рядах – хлопець, вродливий хлопець із найбілішою шкірою та гарними мигдалеподібними очима, ішов на своїх двох, немовби його хребет ніколи й не був ушкоджений. Немовби його не простромила алебарда генерала.

І, наче відчувши на собі її погляд, Неджа глянув угору.

Їхні погляди перетнулися в місячному сяйві. У Жинь стрепенулося серце.

Воєначальник Дракона відгукнувся на поклик. Прибув Сьомий підроздiл.

– Це не пастка, – сказала вона.

Роздiл 17

– З тобою справді все гаразд?

– Майже, – сказав Неджа. – Мене відправили з наступною групою солдатів, щойно я почав ходити.

Сьомий підрозділ привів із собою три тисячі свіжих військ, а ще вози з необхідними припасами з центральної частини країни: пов’язками, ліками, рисом та спеціями. Це було найкраще, що траплялося в Кхурдалайні за тижні.

– Три місяці, – дивувалася вона. – А Кітай казав, що ти ніколи не зможеш ходити.

– Він перебільшив, – сказав Неджа. – Мені пощастило. Лезо пройшло точно між шлунком і ниркою. Не простромивши нічого на шляху. Боліло до біса, але загоїлося чисто. Хоча шрам огидний. Хочеш покажу?

– Не смій знімати сорочку, – квапливо сказала вона. – Але все одно, три місяці? Це дивовижно.

Неджа відвернувся, вдивляючись у тихе місто за стіною, яку їм доручили патрулювати. Він вагався, немовби намагаючись вирішити, чи варто говорити, а потім різко змінив тему.

– Отже. Волання серед скель. Це тут нормальна поведінка?

– Це лише Суні. – Жинь переламала пшеничну булочку навпіл і запропонувала шматок Неджі. Хлібний пайок тепер збільшили до двох разів на тиждень, і цим варто було насолоджуватися. – Не звертай уваги.

Неджа взяв хліб, пожував і скривився. Навіть у воєнний час він поводився так, немов чекав більшої розкоші.

– Важкувато не звертати уваги, коли він волає просто під твоїм наметом.

– Я попрошу Суні триматися подалі від конкретно твого намету.

– Справді?

Незважаючи на таку в’їдливість, Жинь була дуже вдячна за те, що Неджа тут. І хоча в Академії вони одне одного ненавиділи, Жинь тішила думка, що в іншому кінці країни, так далеко від Сінеґарда, є хтось із однокласників. Добре мати когось, хто в певному розумінні може поспівчувати тому, що вона пережила.

Допомагало й те, що Неджа припинив поводитися як йолоп. Війна пробуджує в людях найгірше, однак у випадку з Неджею сталося інакше: війна дуже змінила хлопця, приборкала пихатість. Тепер давні обрáзи здавалися їм дріб’язковими. Важко ненавидіти того, хто врятував тобі життя.

І хоча Жинь не хотілося цього визнавати, Неджа був бажаним полегшенням від Алтаня, який останнім часом кидався речами через найменший натяк на непокору. Жинь спіймала себе на думці, чому ж вони не подружилися раніше.

– Ти ж у курсі, що вас вважають купкою виродків?

І звісно ж, йому треба було ляпнути щось таке. Жинь напружилася. Вони й були виродками. Але – її виродками. Тільки Цике можуть говорити так про Цике.

– Вони найкращі солдати в цій армії.

Неджа здивовано підняв брову.

– А хіба це не один із ваших підірвав іноземне посольство?

– Це сталося випадково.

– І хіба не отой волохатий велетень мало не придушив твого командира в їдальні?

– Ну гаразд, Суні досить дивний, але решта нас цілком…

– Цілком нормальні? – Неджа голосно розсміявся. – Справді? Ваші люди постійно вживають наркотики, шепочуться з тваринами і кричать серед ночі.

– Побічні наслідки бойової звитяги, – сказала Жинь, додавши в голос вимученої веселості.

Схоже, Неджу це не переконало.

– Звучить так, немовби бойова звитяга – це побічні наслідки божевілля.

Жинь не хотілося думати про це під таким кутом. Це була жахлива перспектива, і вона знала, що це більше, ніж просто чутки. Але що дужчим був її страх, то менш імовірно вона могла прикликати Фенікса і то злішим ставав Алтань.

– А чому в тебе очі не червоні? – несподівано запитав Неджа.

– Що?

Він підняв руку й торкнувся її скроні біля лівого ока.

– В Алтаня червоні зіниці. Я думав, що в усіх спірлійців червоні очі.

– Не знаю, – сказала вона, раптом збентежившись.

Вона ніколи про це не думала, Алтань ніколи не говорив.

– У мене завжди були карі очі.

– Може, ти не спірлійка.

– Може.

– Але вони вже бували червоними, – Неджа спантеличився. – У Сінеґарді. Коли ти вбила генерала.

– Ти навіть не був при тямі, – заперечила вона. – Тобі простромили живіт.

Неджа вигнув брову.

– Я бачив.

Позаду них почулися кроки. Жинь підстрибнула, хоча й не мала підстав почуватися винною. Вона лише стояла на варті, їй не заборонялося трохи поговорити.

– Ось де ти, – сказав Енькі.

Неджа квапливо підвівся.

– Я піду.

Спантеличена, Жинь глянула на нього.

– Ні, тобі не обов’язково…

– Хай іде, – сказав Енькі.

Неджа коротко кивнув Енькі та швидко зник за рогом.

Енькі зачекав декілька хвилин, доки на сходах не стихли Неджині кроки, а потім опустив очі на Жинь, міцно стиснувши вуста.

– А ти не казала, що шмаркач Воєначальника Дракона – шаман.

Жинь насупилася.

– Це ти про що?

– Його знак розрізнення, – Енькі показав на верхню частину спини, де Неджа носив родинний герб. – Це мітка дракона.

– Це всього лише його герб, – сказала Жинь.

– Хіба в Сінеґарді його не поранили? – поцікавився Енькі.

– Так.

Жинь замислилася, звідки Енькі про це дізнався. Та знову ж таки, Неджа – син Воєначальника Дракона, його особисте життя загальновідоме в лавах Міліції.

– Наскільки серйозно?

– Не знаю, – відповіла Жинь. – Я сама була напівпритомною, коли це сталося. Генерал ударив його – мабуть, двічі. Поранення черевної порожнини. Це так важливо?

Жинь і сама була збентежена швидким одужанням Неджі, але не розуміла, чому Енькі розпитує про це.

– Удари не зачепили життєво важливих органів, – додала вона, хоча щойно ці слова зірвалися з язика, збагнула, настільки невірогідно вони прозвучали.

– Дві рани в черевній порожнині, – повторив Енькі. – Дві рани від дуже досвідченого генерала Федерації, який зазвичай не промахується. І за лічені місяці він став на ноги й почав ходити?

– Знаєш, зважаючи, що один із нас у буквальному розумінні живе в бочці, таке везіння Неджі не видається аж настільки абсурдним.

Схоже, Енькі це не переконало.

– Твій друг щось приховує.

– То запитай у нього сам, – роздратовано сказала Жинь. – Ти щось хотів?

Енькі задумливо насупився, але кивнув.

– Тебе хоче бачити Алтань. У своєму штабі. Негайно.

У штабі Алтаня панував безлад.

Книжки та пензлі валялися на підлозі. Мапи були недбало розкидані на столі, плани міста вкривали кожен сантиметр стін. Їх густо заповнював нерозбірливий зубчастий почерк Алтаня та розкреслені схеми стратегій, зрозумілих лише йому. Деякі важливі райони Алтань обвів так сильно, що тепер вони були ніби вигравіювані на стіні ножем.

Коли Жинь увійшла, за столом сидів лише сам Алтань. Під очима в нього залягли такі сині кола, що тепер вони дужче скидалися на синці.

– Викликав? – запитала вона.

Алтань відклав пензля для письма.

– Ти надто багато часу проводиш із синком Воєначальника Дракона.

Жинь спохмурніла.

– І що ж це означає?

– Це означає, що я цього не дозволю, – сказав Алтань. – Неджа – один із людей Дзюня. І тобі мало би стати розуму йому не довіряти.

Жинь розкрила була рота, а потім закрила, намагаючись збагнути, чи Алтань це серйозно. Нарешті вона промовила:

– Неджа не з П’ятого. Дзюнь не може наказувати йому.

– Дзюнь – його майстер, – сказав Алтань. – Я бачив його нарукавну пов’язку. Він обрав Бій. Він вірний Дзюню, він усе йому розказуватиме…

Жинь дивилася на Алтаня, не вірячи власним вухам.

– Неджа просто мій друг.

– Ніхто й ніколи не буде тобі другом. Якщо ти в Цике. Він шпигує за нами.

– Шпигує за нами? – повторила Жинь. – Алтаню, ми в одному війську.

Алтань підвівся й ударив руками по столу.

Жинь позадкувала.

– Ми не в одному війську. Ми Цике. Ми Химерні Діти. Ми сила, якої не повинно існувати, і Дзюнь хоче, щоб ми зазнали поразки. Щоб я зазнав поразки, – сказав він. – Усі вони цього хочуть.

– Інші підрозділи нам не вороги, – тихо промовила Жинь.

Алтань міряв кроками кімнату, мимовільно заламуючи руки, вдивляючись у свої мапи, немовби міг командувати військами, яких не існувало. Він видавався неврівноваженим.

– Усі нам вороги, – сказав Алтань, радше сам до себе, ніж до неї. – Усі хочуть нашої смерті, щоб ми зникли… Але я так не помру…

Жинь зглитнула.

– Алтаню…

Він різко смикнув головою в її бік.

– Ти можеш прикликати полум’я?

Жинь кольнула провина. Хай як вона старалася, все одно не могла дотягнутися до бога, не могла прикликати його так, як у Сінеґарді.

Однак не встигла вона відповісти, як Алтань роздратовано пхикнув.

– Звісно, не можеш. Ти досі думаєш, що все це гра. Досі думаєш, що ти ще в Академії.

– Ні, я так не думаю.

Алтань перетнув кімнату, підійшов до Жинь, схопив за плечі й струсонув так сильно, що вона голосно скрикнула. Але він лише притягнув її ближче, і вони стали лице до лиця, очі до очей. Його зіниці були криваво-червоні.

– Хіба це так важко? – наполягав він. Стиснув її дужче, пальці боляче впилися Жинь у ключицю. – Скажи, чому для тебе це так важко? Для тебе це не нове, ти вже робила це раніше, то чому ж не можеш зараз?

– Алтаню, мені боляче.

Він стиснув ще дужче.

– Бляха, та ти могла хоча б спробувати…

– Я пробувала! – не стрималася вона. – Це нелегко, ясно? Я не можу просто… Я не ти.

– Ти що, мала дитина? – запитав Алтань, немовби просто з цікавості. Він не кричав, але його голос став задушливо монотонним, ретельно контрольованим і смертельно тихим. І Жинь зрозуміла, що він розлючений. – Чи, може, ти ідіотка, яка прикидається солдатом? Ти сказала, що потребуєш часу. Я дав тобі місяці. На Спірі від тебе вже відреклися б. Твоя родина кинула б тебе в океан із чистісінького сорому.

– Вибач, – прошепотіла Жинь.

І миттю пожалкувала. Алтань не хотів вибачень. Він хотів її принизити. Хотів, щоб вона згорала від сорому, почувалася такою нікчемною, що більше несила було б це терпіти.

І вона почувалася. Як йому вдалося змусити її почуватися такою малою? Тепер вона здавалася собі ще марнішою, ніж у Сінеґарді, коли Дзюнь принизив її перед усіма. Це було гірше. Це було в тисячу разів гірше, бо, на відміну від Дзюня, Алтань важливий для неї. Алтань – спірлієць, Алтань – її командир. Його схвалення їй потрібне як повітря.

Він жорстко відштовхнув її.

Жинь боролася з бажанням торкнутися ключиці, знаючи, що скоро там з’являться два синці від пальців Алтаня, формою схожі на сльозини. Вона важко зглитнула, відвела очі й нічого не сказала.

– Ти називаєш себе солдатом, навченим у Сінеґарді? – голос Алтаня опустився майже до шепоту, і це було гірше, ніж якби він кричав. Їй хотілося б, щоб він кричав. Усе було б кращим за це холодне білування. – Ти не солдат. Ти тягар. Доки ти не зможеш прикликати вогонь, мені від тебе ніякої довбаної користі. Ти тут, бо, можливо, ти спірлійка. Але поки що я не побачив доказів. Виправ це. Доведи, чого ти варта. Виконуй свою трикляту роботу або вимітайся.

Жинь стримувала сльози, аж доки не вийшла зі штабу. Коли зайшла до їдальні, очі були ще червоні.

– Ти плакала? – вимогливо запитав Неджа, сівши навпроти неї.

– Іди геть, – пробурмотіла вона.

Він нікуди не пішов.

– Розкажи, що трапилося.

Жинь закусила нижню губу. Вона не повинна розмовляти з Неджею. А скаржитися на Алтаня було б подвійною зрадою.

– Це Алтань? Він щось тобі сказав?

Вона багатозначно відвернулася.

– Зажди-но. Що це? – Неджа потягнувся до її ключиці.

Жинь відкинула його руку та обсмикнула форму.

– І ти так просто сидітимеш і миритимешся з цим? – з недовірою запитав Неджа. – Я пам’ятаю дівчину, яка вдарила мене в обличчя за те, що я погано відгукнувся про її вчителя.

– Алтань інакший, – сказала Жинь.

– Не настільки, щоб так із тобою розмовляти, – відповів Неджа. Він ковзнув поглядом по її ключиці. – Це таки Алтань. Тигрячі цицьки. У П’ятому його вважають божевільним, але я ніколи не думав, що він справді опуститься до такого.

– Не тобі судити, – випалила Жинь. Чому Неджа думає, що тепер може виконувати роль її повіреного? – Ти роками кепкував із мене в Сінеґарді. І доброго слова не сказав, доки у двері не постукали муґенці.

На свою честь, Неджа справді мав винуватий вигляд.

– Жинь, я…

Жинь перебила його раніше, ніж він вимовив бодай слово.

– Я сирота війни з півдня, а ти заможна дитина з Сінеґарда, і ти мучив мене. Неджа, ти перетворив моє життя в Сінеґарді на пекло.

Було добре вимовити це вголос. Було добре бачити вражений вираз на обличчі Неджі. Вони оминали цю тему, відколи Неджа прибув у Кхурдалайн, поводилися так, немовби в Академії завжди були друзями, бо порівняно з реальними битвами, у яких вони тепер брали участь, це була просто дитяча ворожнеча. Але якщо він хоче обмовляти її командира, вона нагадає йому, з ким саме він говорить.

Неджа грюкнув рукою по столу, зовсім як Алтань, але цього разу вона не позадкувала.

– Ти не єдина була жертвою! – сказав він. – Під час нашої першої зустрічі ти мене вдарила. Врізала по яйцях. А потім спровокувала в класі. Перед Дзюнем. Перед усіма. Як, гадаєш, було мені? Бляха, наскільки це було ганебно? Послухай, вибач, гаразд? Справді, вибач, – каяття в голосі Неджі здавалося щирим. – Але я врятував тобі життя. Хіба тепер ми не квити хоч трохи?

Квити? Квити? Вона засміялася.

– Через тебе мене мало не вигнали з Академії!

– А ти мене мало не вбила, – сказав він.

Від цих слів Жинь замовкла.

– Я тебе боявся, – продовжив Неджа. – І натупив. Я був дурнем. Зіпсованою дитиною. Я був справжньою колькою в дупі. Я вважав себе кращим за тебе, а це не так. Вибач.

Жинь була надто приголомшена, щоб відповідати, тож відвернулася.

– Мені не можна з тобою говорити, – холодно промовила вона до стіни.

– Гаразд, – випалив Неджа. – Вибач, я намагався. Тоді я облишу тебе.

Він схопив свою тарілку, підвівся і швидко пішов геть. А вона його не спинила.

Без Неджі нести нічну варту було самотньо й нудно. Цике по черзі стояли на варті, але тієї миті Жинь була переконана, що Алтань доручив їй це як покарання. Який сенс витріщатися на берегову лінію, де нічого не відбувається? Якби до них наближався ще один флот, Царині птахи помітили б його ще за декілька днів.

Жинь роздратовано сплела пальці, притиснувшись до стіни та намагаючись зігрітися. «Дурепа», – подумала вона, глянувши на свої руки. Мабуть, їй не було б так холодно, якби вона просто могла прикликати маленький вогник.

Жинь почувалася жахливо. Її коробило від самої думки про Алтаня чи Неджу. У глибині душі вона знала, що облажалася, що, мабуть, зробила те, чого робити було не варто, але не могла знайти вихід із цієї дилеми. Вона навіть не була до кінця впевнена, у чому ж проблема, знала лише, що вони обоє зляться на неї.

А потім Жинь почула приглушене дзижчання, спочатку настільки слабке, що навіть подумала, ніби їй здалося. Але потім воно швидко стало гучнішати, немовби швидко наближався рій бджіл. Шум досяг піку й перетворився на крики людей. Жинь скосила очі – неспокій був не біля берега, а в середмісті позаду неї. Вона зістрибнула зі свого посту й побігла на інший бік стіни глянути вниз. Вулиці наводнили цивільні, немовби потоком панічно сплетених тіл. Жинь окинула оком натовп і побачила Цару й Унеґеня, які вискочили з казарм. А потім спустилася зі стіни й кинулася в потік тіл, проштовхуючись крізь натовп, щоб дістатися до них.

– Що відбувається? – Жинь схопилася за руку Унеґеня. – Чому вони біжать?

– Уявлення не маю, – сказав Унеґень. – Знайди інших.

Цивільна – стара жінка – спробувала оминути Жинь, але спіткнулася. Жинь присіла біля неї, але жінка вже піднялася й стрімко кинулася вперед. Жинь ніколи не бачила, щоб так рухалася стара людина. Чоловіки, жінки та діти оминали Жинь з усіх боків, дехто був босий, дехто напівроздягнутий, але в усіх на обличчі застиг однаковий вираз жаху та шалене прагнення вийти за ворота міста.

– Та що в дідька коїться? – З опухлими очима, без сорочки, крізь натовп до них проштовхувався Бадзі. – Велика Черепахо, ми евакуюємося?

Щось урізалося Жинь у коліно. Вона глянула вниз і побачила дитину, крихітну, уполовину меншу за Кесеґі. Хлопчик був без штанів. Він наосліп чіплявся їй за литку, голосно репетуючи. Мабуть, у сум’ятті загубив батьків. Жинь потяглася вниз і взяла його на руки, як раніше тримала Кесеґі, коли той плакав.

Вона вдивлялася в натовп, шукаючи когось, хто міг загубити дитину, і побачила високо в небі три великі вогняні кулі, формою схожі на трьох маленьких драконів. Певно, Алтанів сигнал.

Крізь шум Жинь почула його сиплий голос.

– Цике, до мене!

Вона передала дитину в руки першого-ліпшого цивільного, який трапився їй на очі, і почала пробиратися до Алтаня. Дзюнь теж був там, із десятком своїх воїнів. Серед них стояв і Неджа. Він намагався не дивитися Жинь у вічі.

Алтань здавався ще лютішим, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє.

– Я попереджав вас не евакуювати мирне населення, не повідомивши нам про це.

– Це не я, – сказав Дзюнь. – Вони від чогось тікають.

– Від чого?

– Та якби ж я знав, – випалив Дзюнь.

Алтань важко й роздратовано зітхнув, потягнувся в орду тіл і навмання когось звідти висмикнув. Це була молода жінка, трохи старша за Жинь, лише в нічній сорочці. Вона голосно верескнула, протестуючи, а потім міцно стисла щелепи, побачивши їхню форму Міліції.

– Що відбувається? – наполегливо запитав Алтань. – Від чого ви тікаєте?

– Чимей, – сказала вона ледве чутно й налякано. – У середмісті чимей, неподалік від міської площі…

Чимей? Це слово було туманно знайомим. Жинь пригадала, де востаннє його бачила – у бібліотеці, мабуть, в одному з дурнуватих фоліантів, які Дзян змушував її читати під час ґрунтовного дослідження всіх таємних знань людства. Жинь подумала, що, мабуть, то чудовисько, якась міфологічна істота з дивними здібностями.

– Та невже? – скептично промовив Дзюнь. – Звідки ви знаєте, що то чимей?

Жінка глянула йому просто в вічі.

– Бо воно зриває з трупів обличчя, – неспокійно відказала вона. – Я бачила тіла, я знаю… – вона не договорила.

– На що воно схоже? – запитав Алтань.

Жінка здригнулася.

– Я не бачила зблизька, але наче… на велику чотириногу істоту. Завбільшки з коня, а руки як у мавпи.

– Істоту, – повторив Алтань. – Ще щось?

– У нього чорне хутро, а очі… – вона зглитнула.

– Що – очі? – тиснув Дзюнь.

Жінка відступила.

– Як у нього, – сказала вона й показала на Алтаня. – Червоні, як кров. Яскраві, як полум’я.

Алтань відпустив молоду жінку назад у натовп, і вона одразу щезла в потоці людей.