Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

– Ні, – сказав Алтань. – Ти брешеш.

– Ваша дорогоцінна Імператриця зрадила вас, – із задоволенням промовив Шіро. – Ми домовилися.

– Це неможливо, – сказав Алтань. – Ми служили їй. Ми вбивали заради неї.

– Ваша Імператриця підставила тебе, тебе і твою дорогоцінну банду шаманів. Вас продали, мої любі спірлійці, так само як продали Спір. Так само як вашу Імперію.

– Ти брешеш!

Алтань кинувся до ґрат. На його тілі спалахнув вогонь, він розходився в боки, ніби щупальці, які майже дотягувалися до охоронців. Алтань продовжував кричати, а полум’я все розширювалося й розширювалося, і хоча метал не розплавився, Жинь здалося, немовби ґрати вигнулися.

Шіро вигукнув наказ муґенською.

До камери заквапилися двоє охоронців. Доки один відмикав камеру, інший вихлюпнув відро води на Алтаня. Щойно полум’я згасло, усі троє квапливо заламали Алтаню руки за голову, а перший устромив йому в шию голку. Алтань смикнувся й упав на підлогу.

Охоронці повернулися до Жинь.

Жинь здалося, що вона бачила, як вуста Шіро рухалися, як він закричав: «Ні, не її», але потім також відчула, як у шию встромилася голка.

Та лихоманка зовсім не скидалася на дію макового зерна.

З маковими зернами їй однаково треба було зосереджуватися, щоб очистити розум. З маковими зернами вона мусила докладати свідомих зусиль, аби піднятися до Пантеону.

Героїн був зовсім не таким м’яким. Героїн виселив її з власного тіла, тож їй не лишалося нічого іншого, окрім як шукати прихистку у вимірі духів.

І з нестримною радістю Жинь усвідомила, що, намагаючись заспокоїти, охоронці Шіро її звільнили.

В іншому вимірі вона знайшла Алтаня. Відчула його. Вона знала його душу так само, як власну.

Вона не завжди знала його форму. Вона любила ту версію його, яку створила для себе сама. Поважала його. Поклонялася йому. Обожнювала саму думку про нього, архетип, невразливу версію Алтаня.

Але тепер вона знала правду, вона знала, який Алтань насправді, знала його слабкості й понад усе його біль… І все одно любила його.

Вона віддзеркалювала його, виліплювала себе за його подобою: один спірлієць поруч із іншим. Вона прагнула перевершити його жорстокість, його ненависть і його вразливість. Вона знала його, вона нарешті знала всього його, і саме так вона його відшукала.

«Алтаню?»

«Жинь».

Вона відчувала його навколо себе, чіткі межі, серйозно пошкоджену ауру, але також і заспокійливу присутність.

Перед нею з’явилася постать Алтаня, немовби він стояв навпроти на дуже великому полі. Він ішов чи плив до неї. У цьому вимірі не існувало простору й відстані, принаймні реальних, але її розум мусив тлумачити його так, щоб Жинь могла бодай якось у ньому орієнтуватися.

Їй не треба було читати муку в його очах. Вона її відчувала. Алтань не закривав свій дух так, як це робив Чаґхань, він був розгорнутою книгою, доступною їй для вивчення, немовби пропонував їй себе, щоб вона спробувала зрозуміти.

І вона розуміла. Розуміла його біль і страждання, розуміла, чому зараз він хотів лише померти.

Але не могла цього стерпіти.

Жинь позбулася розкоші боятися дуже-дуже давно. Вона так багато разів хотіла здатися. Так простіше. Так не боляче.

Та що б не відбувалося, вона трималася за свій гнів і знала одну істину: вона не помре так. Не помре без відплати.

– Вони вбили наш народ, – сказала вона. – Продали нас. Від часів Теардзи Спір став пішаком у геополітичній шаховій грі Імперії. Нас використали. Ми були знаряддям. Скажи, чому від цієї думки ти не шаленієш?

Алтань був виснаженим.

– Я втомився від шаленства, – сказав він. – Я втомився від знання, що нічого не можу вдіяти.

– Ти осліпив себе. Ти спірлієць. Ти маєш силу, – сказала вона. – Маєш гнів усього Спіру. Покажи мені, як його використати. Передай його мені.

– Ти помреш.

– Та помру стоячи, – сказала вона. – Помру з полум’ям у руках і шаленством у серці. Помру, б’ючись за спадок свого народу, а не на операційному столі Шіро, накачана наркотиками і спустошена. Я не помру як боягузка. І ти теж. Алтаню, глянь на мене. Ми не такі, як Дзян. Не такі, як Теардза.

Після цих слів Алтань підняв голову.

– Май’жиннень Теардза, – прошепотів він. – Королева, яка покинула свій народ.

– А ти покинув би? – тиснула вона. – Ти чув, що сказав Шіро. Імператриця продала не лише нас. Вона продала всіх Цике. Шіро не зупиниться, доки не замкне всіх нікарських шаманів у цій пекельній безодні. Коли тебе не стане, хто їх захистить? Хто захистить Жамсу? Суні? Чаґханя?

А тоді Жинь відчула удар зневаги, іскру рішучості.

Саме це їй і було потрібне.

– Фенікс не лише бог вогню, – сказав він. – Фенікс іще й бог помсти. І є сила, народжена століттями нагнітання ненависті, до якої лише спірлієць може дістатися. Я черпав із неї багато разів, але ніколи не приймав цілком. Вона пожере тебе. Вона палитиме тебе доти, доки нічого не лишиться.

– Дай її мені, – спрагло попрохала вона.

– Не можу, – сказав він. – Вона не моя, щоб я її віддавав. Ця сила належить спірлійцям.

– Тоді відведи мене до них, – вимагала Жинь.

І він повів її назад.

У вимірі духів час тяжіє утримувати значення. Алтань повів її назад на століття, у той єдиний простір, де їхні предки ще існували: у давню пам’ять.

Іти за Алтанем було не так, як за Чаґханем. Чаґхань був упевненим провідником, ріднішим світу духів, аніж живих. З Чаґханем вона почувалася так, немов її тягнуть за собою, а якщо вона не підкориться, Чаґхань надломить її розум. А з Алтанем… Алтань не відчувався як окрема сутність. Вони були радше двома частинами значно більшого цілого. Двома маленькими прикладами великої давньої єдності всього спірлійського. Вони мчали крізь світ духів, аби знову поєднатися зі своїм плем’ям.

Коли Жинь знову почала сприймати час та простір, то усвідомила, що вони опинилися біля багаття. Вона бачила барабани, чула, як люди шепочуть замовляння й співають, упізнала ту пісню. Цієї пісні її вчили в дитинстві, їй навіть не вірилося, як вона взагалі могла її забути… Усі спірлійці вміли співати цю пісню до п’ятого дня народження.

Ні, не її. Жинь ніколи не вчили цієї пісні. Це були не її спогади, вона жила всередині спогадів спірлійців, які жили багато років тому. То була колективна пам’ять. То була ілюзія.

Як і цей танець. А отже, і чоловік, який тримав її біля багаття. Він танцював із нею, шалено її розкручуючи, а потім притягував знову до теплих грудей. Це не міг бути Алтань, але в нього однаково було Алтаневе обличчя. Вона була впевнена, що завжди його знала.

Жинь ніколи не вчили танцювати, але вона звідкись знала кроки.

На нічному небі маленькими ліхтариками спалахнули зірки. Мільйони крихітних багать розсипалися в темряві. Тисячі спірлійських островів, тисячі танців біля вогнища.

Колись Дзян сказав їй, що духи померлих розсіюються в порожнечі. Але не духи спірлійців. Спірлійці відмовлялися відпускати свої ілюзії, відмовлялися забувати про матеріальний світ, бо спірлійські шамани не могли впокоїтися, не помстившись.

Жинь бачила обличчя в тінях. Бачила сумну жінку, схожу на неї, яка сиділа біля старого чоловіка з півмісяцем на шиї. Жинь спробувала підійти ближче, але їхні обличчя були розмиті, цих людей вона пам’ятала лише наполовину.

– То он воно як? – запитала Жинь уголос.

Голоси привидів відповіли як один. «Це була золота доба Спіру. Це був Спір до Теардзи. До різанини».

Жинь заледве не розридалася від цієї краси.

Тут не було божевілля. Лише вогонь і танці.

– Ми можемо лишитися тут, – сказав Алтань. – Можемо лишитися тут назавжди. Ми не мусимо повертатися.

Тієї миті Жинь хотілося тільки цього.

Їхні тіла лишилися далеко, вони стали нічим. Шіро зберігатиме їхні трупи в камері з померлими та препарує. А потім, коли останню їхню частину віддадуть Феніксу, щойно їхній прах рознесуть вітри, вони стануть вільними.

– Можемо, – сказала вона. – Можемо стати втраченими для історії. Але ти ж ніколи так не вчинив би, правда?

– Зараз вони нас не приймуть, – сказав він. – Відчуваєш їх? Відчуваєш їхній гнів?

Жинь відчувала. Привиди спірлійців були сумні, а ще вони були шалені.

– Ось чому ми сильні. Ми черпаємо свою силу зі століть і століть незабутої несправедливості. Наше завдання, єдина причина нашого існування – надати цим смертям значення. Після нас не лишиться спірлійців. Тільки пам’ять.

Жинь вважала, що розуміла Алтаневу силу, однак лише тепер усвідомила її глибину. Її тягар. Він ніс тягар спадку мільйонів душ, забутих історією, мстивих душ, які прагнули відновити справедливість.

Тепер привиди Спіру наспівували глибоку й тужливу пісню мовою, якої Жинь не розуміла, бо народилася надто пізно, але та мова була пов’язана з нею до самих кісток. Привиди промовляли до них цілу вічність. Минали роки. Час завмер на місці. Їхні предки ділилися всім, що знали про Спір, усім, що пам’ятали від свого народу. Вони вливали в неї століття історії, культури та релігії.

Привиди сказали їй, що робити.

– Наш бог – розлючений, – сказала жінка, схожа на Жинь. – Він не дозволить так просто минутися цій несправедливості. Він вимагає відплати.

– Повернися на острів, – сказав чоловік з підвіскою у формі півмісяця. – Іди до храму. Знайди Пантеон. Поклич Фенікса і пробуди тріщини, на яких стоїть Спір. Фенікс відгукнеться. Має відгукнутися.

Люди зникали в мареві смаглявих облич.

Привиди Спіру почали співати всі як один, їхні вуста рухалися в унісон.

Жинь не могла розібрати значення слів пісні, але вона його відчувала. То була пісня про відплату. Жахлива пісня. Чудесна пісня.

Привиди благословили Жинь – і від цього лихоманка від героїну стала схожою на смолоскип із пір’я.

Їй дарували силу, яку годі й уявити.

Жинь отримала міць своїх предків. Вона вмістила в собі всіх спірлійців, які загинули того страшного дня, і всіх спірлійців, які будь-коли жили на Мертвому острові.

Вони народ, обраний Феніксом. Фенікс процвітав у гніві, а гніву Жинь отримала в надлишку.

Вона потягнулася до Алтаня. Вони були одним розумом і однією метою. Вони повернулися до світу живих.

Їхні очі спалахнули й розплющились одночасно.

Над ними схилився один із помічників Шіро. Вони знову лежали на столі в лабораторії. Полум’я, що стікало з їхніх тіл, миттю перекинулося на нього, охоплюючи волосся та одяг так, що коли він відсахнувся з криком, то вже весь був охоплений вогнем.

Полум’я розходилося в усіх напрямках. Воно охоплювало хімікати в лабораторії й вибухало, розбиваючи скло. Полум’я їло спирт для стерилізації ран і стрімко поширювалося на випари. Скляна камера з замаринованим чоловіком у кутку взялася тріщинами від жару й вибухнула, розплюскуючи мерзенний вміст на підлогу. Полум’я миттю охопило випари бальзамічної речовини й осяяло кімнату чистим вогнем.

Лаборант вибіг у коридор, благаючи порятунку в Шіро.

Жинь корчилася й викручувалася на столі. Ремені, які утримували її, не стерпіли такого близького жару. Вони луснули – і Жинь упала на підлогу, підвелася і обернулася за мить до того, як Шіро забіг до кімнати, клацаючи перезарядним самострілом.

Спочатку він націлився на Алтаня, потім на Жинь, а потім знову на Алтаня.

Жинь напружилася, але Шіро не натискав на гачок. Вона не знала, чи він не вмів, чи просто не хотів.

– Прекрасно, – замилувався він.

Полум’я відблискувало в голодних очах. На якусь мить здалося, немовби й у нього багряні очі спірлійців.

– Шіро! – заревів Алтань.

Лікар навіть не ворухнувся, коли Алтань підійшов до нього. Натомість опустив самостріл і розкинув руки, немовби вітав сина в обіймах.

Алтань схопив свого кривдника за обличчя. І стиснув. Полум’я полилося з його рук, розжарене добіла, короною оточило лікареву голову. Спершу Алтаневі руки лишили чорні відбитки на скронях Шіро, а потім жар пропік їх до кісток і Алтаневі пальці провалилися в отвори крізь його череп. Очі Шіро полізли назовні. Його руки шалено теліпалися. Він упустив самостріл.

Алтань стиснув череп Шіро між руками. Голова вибухнула з вологим тріском.

Посмикування припинилося.

Алтань кинув тіло й відступив. Він повернувся до Жинь. Його очі горіли червоним яскравіше, ніж будь-коли раніше.

– Добре, – сказав він. – А тепер тікаймо.

Жинь підібрала з підлоги самостріл і вслід за Алтанем вийшла з операційної.

– Де вихід?

– Гадки не маю, – сказав Алтань. – Шукай світло.

Вони бігли так, як не бігали ніколи, обирали повороти навмання. Дослідна база виявилася величезним комплексом, значно більшим, ніж уявляла Жинь. Коли вони бігли, Жинь побачила, що коридор, у якому були двері їхньої камери, виявився єдиним коридором якогось лабіринту. Вони проминали порожні приміщення, безліч операційних столів та комор, завалених каністрами з гасом.

По всьому комплексу залунали сигнали тривоги, скликаючи солдатів.

Нарешті вони знайшли вихід – бічні двері в порожньому коридорі. Вони були наглухо забиті, але Алтань відсунув Жинь убік, а потім вибив їх. Вона відстрибнула й допомогла йому вилізти.

– Он там!

Їх помітила група вартових Федерації й кинулася навперейми.

Алтань вихопив самостріл із рук Жинь і націлився на вартових. Троє солдатів упали на підлогу, але інші просувалися вперед по тілах мертвих.

Самостріл видавав порожнє клацання.

– Чорт, – сказав Алтань.

Вартові наближалися.

Жинь і Алтань були зморені голодом, ослаблені та наполовину одурманені наркотиками. Проте вони билися спина до спини. Рухалися як бездоганне доповнення одне одного. Вони досягли навіть кращої синхронізації, аніж Жинь колись мала з Неджею, бо Неджа знав, як вона рухалася, лише зі спостережень за нею. Алтаневі це було не потрібно. Алтань інстинктивно знав, хто вона і як битиметься, бо ж вони однакові. Дві частини цілого. Вони спірлійці.

Жинь і Алтань подолали п’ятьох вартових, але побачили, що від будівлі до них наближається ще загін із двадцяти осіб.

– Ну, всіх ми вбити не зможемо, – сказав Алтань.

Жинь сумнівалася в цьому. Але вони все одно побігли далі.

Жинь позбивала ноги об бруківку. Алтань схопив її за руку й потягнув за собою.

Бруківка змінилася піском, а потім дошками. Вони опинилися в порту. Біля моря.

Їм треба було дістатися води, моря. Перепливти вузьку протоку. Спір був так близько.

«Повернися на острів. Іди в храм».

Вони дійшли до кінця дамби. І зупинилися.

Ніч освітили смолоскипи.

Здавалося, що в доках зібралася вся армія Федерації, муґенські солдати за хвилерізом, муґенські кораблі у воді. Сотні. Сотні проти двох. Шанси були не просто погані, вони були неспівмірні.

Жинь відчула, як її накриває відчай. Їй забракло повітря. Ось де все закінчиться. Останній бій спірлійців.

Алтань не відпускав її руки. З його вух цівкою стікала кров, із рота також.

– Дивися, – вказав він. – Бачиш он ту зірку? Це сузір’я Фенікса.

Вона підняла голову.

– Нехай вона тебе веде, – сказав Алтань. – Спір на південний схід звідси. Пливти доведеться довго.

– Про що ти говориш? – наполегливо сказала вона. – Ми попливемо разом. Ти поведеш мене.

Він накрив її пальці долонею. Міцно стиснув їх на якусь мить, а потім відпустив.

– Ні, – сказав він. – Я виконав свій обов’язок.

Усередині неї ворухнувся страх.

– Алтаню, ні.

Жинь не могла стримати гарячих сліз, але Алтань не дивився на неї. Він споглядав зібрану армію.

– Теардза не врятувала наш народ, – сказав він. – Я не зміг урятувати наш народ. Але був за крок.

– Алтаню, прошу…

– Тобі буде важче, – сказав Алтань. – Тобі доведеться жити з наслідками. Але ти смілива… ти найсміливіша людина, яку я будь-коли знав.

– Не кидай мене, – благала вона.

Алтань нахилився вперед і обхопив її обличчя обома руками.

На якусь химерну мить вона подумала, що він хоче її поцілувати.

Але він цього не зробив. Лише притиснувся чолом до її чола.

Жинь заплющила очі. Вона п’яніла від доторку своєї шкіри до Алтаневої. І зберегла його в пам’яті.

– Ти значно сильніша за мене, – сказав Алтань і відпустив її.

Жинь нестямно захитала головою.

– Ні, не я, це ти, ти мені потрібен…

– Хтось мусить знищити цю дослідну базу, Жинь.

Він відступив від неї. Простягнувши руки вперед, Алтань попрямував до флоту.

– Ні, – благала Жинь. – Ні!

Алтань кинувся бігти.

Військо Федерації випустило хмару стріл.

І тієї ж миті Алтань спалахнув смолоскипом.

Він покликав Фенікса – і Фенікс прийшов, огорнув, обійняв, любив, привів його назад.

Алтань став силуетом, зітканим зі світла, тінню людини. Жинь здалося, що він озирнувся на неї. Їй здалося, що вона бачила, як Алтань усміхнувся.

Здалося, що вона почула пташине ґелґотання.

Жинь побачила в полум’ї образ Май’жиннень Теардзи. Вона заплакала.

«Вогонь не дає, вогонь забирає, і забирає, і забирає».

Жинь закричала безсловесним криком. Її голос загубився у вогні.

Великий стовп полум’я вирвався з того місця, де Алтань приніс себе в жертву.

Хвиля жару розкотилася в усіх напрямках, збиваючи солдатів Федерації, наче солому. Вона вдарила Жинь немовби кулаком у сонячне сплетіння. Жинь кинулася в чорнильно-чорну воду.

Роздiл 25

Жинь пливла багато годин. Днів. Вічність. Вона пам’ятала лише початок, перший шок, коли тіло занурилось у воду. Вона подумала, що помре, бо не могла змусити власне тіло коритися, бо коли опинилася у воді, шкіру поколювало так, немовби її оббіловували заживо. Якби Жинь повернула голову, то побачила б, як горить дослідна база. То було прекрасне видовище: язики багряного й золотавого полум’я лизали її, здіймаючись у темне м’яке небо.

Спочатку Жинь пливла так, як учили в Академії, – удар із якомога меншим розмахом, щоб руки не виходили з води. Якби лучники Федерації її помітили, то неодмінно влучили б. Якщо хтось із них ще вцілів… А потім з’явилася втома. Жинь просто рухала кінцівками, щоб утриматися на плаву, продовжувати дрейфувати, не замислюючись над технікою. Її удари стали механічними, автоматичними та безформними.

Від жару Алтаня нагрілася навіть вода. Вона здавалася ванною, м’яким ліжком. Жинь повільно пливла й думала, що потонути було б не так і погано. На дні океану спокійно. Нічого не болітиме. Там не буде ані Фенікса, ані війни, взагалі нічого, лише тиша… У тих теплих темних глибинах вона б узагалі не відчувала втрати…

Але спогад, як Алтань ішов на смерть, навічно врізався їй у пам’ять, горів попереду всіх думок, свіжіших та болючіших, ніж солона вода, яка потрапляла у відкриті рани. Він командував нею з могили, навіть зараз шепотів накази. Жинь не знала, чи його голос їй просто примарився, чи він і справді був із нею, спрямовував її.

«Пливи далі, прямуй за крилами, не зупиняйся, не здавайся, продовжуй рухатися…»

Жинь навчилася не спускати очей із сузір’я Фенікса. «На південний схід. Пливи на південний схід».

Зірки стали смолоскипами, а смолоскипи – вогнем. Жинь здалося, що вона побачила свого бога.

«Я відчуваю тебе, – сказав Фенікс, розгойдуючись перед нею. – Я відчуваю твою жертву, твій біль і хочу її, принеси її мені… Ти так близько, так близько».

Жинь простягла до бога тремтливу руку, але потім у її розумі ворухнулося щось первісне, щось налякане.

«Тримайся подалі, – закричала Жінка. – Тримайся якнайдалі звідси».

«Ні, – подумала Жинь. – Тобі мене не стримати. Я вже близько».

Жинь безчуттєво пливла в чорній воді, розкинувши руки й ноги, щоб утриматися на поверхні. Вона поринала в забуття й виринала в реальність. Її дух усе ще літав. Жинь начисто втратила відчуття напрямку, вона не мала перед собою мети. Пливла туди, куди її тягло мов магнітом, мов непідконтрольною їй сутністю.

Жинь бачила видіння.

Бачила грозову хмару, схожу на людину, яка збиралася над горами, з чотирма циклонами по боках, немовби кінцівками. Коли вона вдивилася в центр цієї хмари, у відповідь на неї глянули дві осмислені плями небесної блакиті, надто яскраві, щоб бути природними, надто підступні, щоб бути кимось іншим, окрім бога.

Жинь бачила велику дамбу з чотирма ущелинами. Це була найбільша споруда в її житті. Вона спостерігала, як вода розливається в усіх напрямках, затоплюючи низини. Бачила Чаґханя і Цару – вони стояли десь на височині й споглядали, як уламки дамби зносить потоком до нового гирла річки.

Жинь проминула їх, замислившись, і раптом Чаґхань різко підняв голову.

– Алтаню? – з надією в голосі запитав Чаґхань.

Цара глянула на брата.

– Що таке?

Не звертаючи уваги на сестру, Чаґхань роззирався навколо, немовби міг бачити Жинь. Його бліді очі дивилися просто крізь неї. Він шукав те, чого вже не існувало.

– Алтаню, ти тут?

Жинь спробувала щось сказати, але не почулося й звуку. У неї не було рота. Не було тіла. Налякана, Жинь відлетіла далі, а потім порожнеча знову пройшла крізь неї. Вона не змогла б повернутися, навіть якби спробувала.

Вона пливла крізь теперішнє до минулого.

Бачила великий храм – храм із каміння та крові.

Бачила знайому жінку – високу та чарівну, смагляву й довгоногу. На ній була корона з багряного пір’я та попелястих намистин. Вона ридала.

– Не буду, – сказала жінка. – Я не пожертвую світом заради цього острова.

Фенікс так пронизливо закричав від люті, що Жинь затремтіла від його неприхованого гніву.

– Я не терпітиму непокори. І каратиму тих, хто порушує дані обітниці. А ти… Ти зламала найбільшу клятву з-поміж усіх, – просичав бог. – Я проклинаю тебе. Ти ніколи не знатимеш спокою.

Жінка закричала, впала на коліна і схопилася за щось усередині себе, немовби намагалася вирвати саме серце з грудей. Вона засвітилася зсередини, наче розжарене вугілля, світло полилося з її очей, з рота, аж доки шкіра не взялася тріщинами й жінка не розлетілася на шматки, мов камінь.

Якби Жинь мала рот, то неодмінно закричала б.

Фенікс повернувся до неї лише за мить до того, як порожнеча знову потягла її геть.

Жинь мчала крізь час і простір.

Вона побачила копицю білого волосся – і все завмерло.

У вакуумі завис Хранитель Воріт, у якійсь застиглій жвавості, десь поруч із ніде й на шляху до всюди.

– Чому ти нас покинув? – плакала Жинь. – Ти міг нам допомогти. Міг нас урятувати.

Хранитель розплющив очі й поглядом відшукав її.

Вона не знала, як довго він дивився на неї. Його очі сягали самої глибини душі, проникали в найтемніші глибини, обшукували її всю. А вона дивилася на нього. Дивилася на нього – і побачене мало не зламало її.

Дзян не був смертним. Він був старим, давнім, дуже-дуже могутнім. Але разом з тим він був її вчителем, тим вразливим чоловіком незрозумілого віку, якого вона знала людиною.

Він потягнувся до неї – і вона майже торкнулася його, але пальці пройшли крізь нього й не торкнулися. З нудотним страхом Жинь подумала, що знову віддаляється. Але Дзян щось промовив, і вона завмерла.

А потім їхні пальці зустрілися. Вона знову отримала тіло, змогла відчувати, відчула, як його руки обхопили її за щоки, а чоло притиснулося до її чола. Відчула, як він різко схопив її за плечі й струсонув, дуже сильно.

– Прокинься, – сказав він. – Ти потонеш.

Жинь витягла себе з води на гарячий пісок.

Вдихнула – і в горлі запекло, немовби вона випила галон перцевого соусу. Вона застогнала й зглитнула. Це було так, немовби вона намагалася проштовхнути стравоходом жменю каміння. Жинь зіщулилася, перекотилася, змусила себе підвестися і спробувала ступити крок уперед.

Під ногою щось хруснуло. Вона нахилилася і пройшла далі. Спантеличена, вона роззиралася навколо. Литка в чомусь загрузла. Жинь витягла ногу й підняла її.

А потім витягла з піску череп.

Жинь вступила в щелепу мерця.

Вона здригнулася й упала. Їй потемніло в очах. Очі були розплющені, але нічого не бачили, не сприймали жодних подразників. Перед очима спалахували яскраві вогники. Вона пошкребла пальцями пісок. У ньому було повно маленьких твердих предметів. Жинь витягла їх і піднесла до очей, мружачись, доки не повернувся зір.

То була не галька.

Куди б вона не глянула, всюди з піску стирчали невеликі білі частинки. Кістки. Усе довкола було всіяне кістками.

Жинь стояла навколішки на величезному цвинтарі.

Вона так затремтіла, що пісок під нею завібрував. Жинь сильніше вперлася колінами в пісок і затиснула рот рукою. Нутро скорочувалося так, що з кожним сухим ривком їй здавалося, що в неї всаджують ножа.

«Зійди з лінії вогню». Це Алтанів голос відлунював у голові чи її власні думки? Голос був грубий, командний. Жинь підкорилася. «Тебе видно на білому піску. Сховайся в деревах».

Жинь поповзла по піску, спотикаючись щоразу, коли пальці зісковзували з черепа. Жинь тремтіла від безслізних схлипувань, надто спрагла, аби плакати.

«Іди до храму. Ти знайдеш шлях. Усі шляхи ведуть до храму».

Шляхи? Які шляхи? Хоч які шляхи тут колись були, острів уже давно їх поглинув. Жинь стояла навколішки й тупо витріщалася на листя.

«Ти недостатньо уважно дивишся».

Жинь навколішки повзала до дерев і назад, намагаючись знайти бодай якусь вказівку на щось, що могло бути шляхом. Її пальці відшукали плаский камінь, завбільшки з голову, ледь помітний під густою травою. А потім ще один. І ще один.

Жинь підвелася й пошкутильгала стежкою, тримаючись за дерева, щоб не впасти. Каміння було тверде й гостре, різало їй ноги. Жинь лишала за собою криваві сліди.

У голові все пливло. Жинь так довго нічого не їла й не пила, аж заледве пам’ятала, що взагалі мала тіло. Вона бачила чи, може, уявляла страхітливих тварин. Тварин, яких не мало б існувати. Двоголових птахів. Багатохвостих гризунів. Тисячооких павуків.

Жинь ішла тим шляхом, аж доки їй не здалося, що вона перетнула цілий острів. «Усі шляхи ведуть до храму», – сказали їй предки. Але коли вона прийшла до розчищеного місця в центрі острова, то побачила серед піску лише руїни. Побачила розкидане каміння з гравіюваннями мовою, якої не могла прочитати, і кам’яний вхід, який нікуди не вів.

Мабуть, Федерація зруйнувала храм двадцять років тому. Мабуть, це було першим, що вони зробили після того, як вирізали спірлійців. Федерація мусила знищити спірлійське святилище. Прибрати їхнє джерело сили, зруйнувати та зрівняти його з землею, щоби жоден спірлієць не міг звернутися до Фенікса по допомогу.

Жинь побігла через руїни, шукаючи двері, але не знайшла. Там не було нічого.

Жинь упала на землю, надто заціпеніла, щоб рухатися. Ні. Не так. Не після всього, що вона пережила. Вона майже розплакалася, аж раптом відчула, що пісок під руками поступається. Він зісковзував. Падав кудись.

Несподівано Жинь розсміялася. Вона сміялася так, що болісно хапала ротом повітря. Вона завалилася на бік і схопилася за живіт, полегшено закричавши.

Храм був під землею.

Жинь змайструвала собі смолоскип із сухої палиці й простягла його перед собою, освітлюючи сходи до храму. Спускалася довго. Повітря стало холодне й сухе. Вона зайшла за ріг і вже не бачила сонячного світла. Їй було важко дихати.

Вона згадала Чулуу Корікх і відчула, як паморочиться в голові. Довелося прихилитися до стіни й кілька разів глибоко вдихнути, аж доки паніка вгамувалася. Це не в’язниця під каменем. Жинь не йшла від свого бога. Ні, вона наближалася до нього.

Внутрішня кімната була повністю відгороджена від звуків. Жинь не чула ані океану, ані шелесту вітру, ані звуків дикої природи нагорі. Але попри тишу, храм був протилежністю Чулуу Корікх. Тиша в храмі була ясною, давала силу. Допомагала зосередитися. Жинь майже бачила, як прямує нагору, немовби шлях до богів матеріальний, як земля, по якій вона ступала.

Стіна утворювала коло, як у Пантеоні, але Жинь бачила лише один постамент. Спірлійцям був потрібен лише один.

Уся кімната виявилася святилищем Фенікса. Його образ був викарбуваний у камені на віддаленій стіні – барельєф, утричі більший за Жинь. Голова птаха повернута вбік, профіль дивиться на кімнату. Око велике, шалене й нестямне. Коли Жинь зазирнула в те око, її вразив страх. Воно здавалося лютим. Здавалося живим.

Жинь інстинктивно смикнула руки до пояса, але маку в неї не було. Вона усвідомила, що він їй не потрібен, так само як ніколи не був потрібен Алтаню. Від самої присутності у храмі вона вже була на півдорозі до богів. Вона ввійшла в транс, просто глянувши в шалене око Фенікса.

Її дух помчав угору, аж доки його не зупинили.

Коли Жинь побачила Жінку, то цього разу заговорила першою.

– Не починай, – сказала вона. – Ти мене не зупиниш. Ти знаєш, де я стою.

– Я застережу тебе ще раз, – промовила примара Май’жиннень Теардзи. – Не віддавайся Феніксу.

– Заткнися й пропусти мене, – наказала Жинь. Голодна та спрагла, вона не мала терпіння на застороги.

Теардза торкнулася підборіддя Жинь. На її обличчі читався відчай.

– Віддати душу Феніксу – це вхід до пекла. Він пожере тебе. Ти довіку горітимеш.

– Я вже в пеклі, – сипло озвалася Жинь. – І мені байдуже.

Обличчя Теардзи викривила скорбота.

– Кров від моєї крові. Моя дочко. Не йди цим шляхом.

– Я не піду твоїм шляхом. Ти нічого не зробила, – сказала Жинь. – Ти надто боялася зробити те, що треба було зробити. Ти продала наш народ. Ти повелася малодушно.

– Не малодушно, – сказала Теардза. – Я повелася так із вищого принципу.

– З егоїстичних міркувань! – закричала Жинь. – Якби ти не віддала Спір, наш народ зараз міг жити!

– Якби я не віддала Спір, світ до цього часу вже згорів би, – сказала Теардза. – Молодою я думала, що зробила б це. Я сиділа там, де зараз сидиш ти. Я прийшла до цього храму й молилася нашому богу. І Фенікс прийшов до мене, бо сам обрав мене правителькою. Але я усвідомила, що маю зробити, і обернула полум’я проти себе. Я спалила своє тіло, свою силу та надію Спіру на свободу. Я віддала свою країну Червоному Імператору. І зберегла мир.

– Як смерть і рабство може бути миром? – випалила Жинь. – Я втратила друзів і країну. Втратила все, що було мені дороге. Я хочу не миру, а помсти.

– Помста принесе тобі лише біль.

– Звідки тобі знати? – глумливо всміхнулася Жинь. – Ти вважаєш, що принесла мир? Ти прирекла свій народ на рабство. Дозволила Червоному Імператору експлуатувати, знущатися та використовувати його тисячоліттями. Ти поставила Спір на шлях неминучих столітніх страждань. Якби ти не була такою довбаною боягузкою, мені не довелося б цього робити. І Алтань досі був би живий.

Очі Май’жиннень Теардзи спалахнули червоним, але Жинь ворухнулася першою. Між ними виникла стіна полум’я. Дух Теардзи розсіявся у вогні.

А потім Жинь стала перед своїм богом.

Зблизька Фенікс був значно прекраснішим і значно страхітливішим. Він розгорнув великі крила за спиною й розвів їх. Їхні кінчики торкалися стін. Фенікс схилив голову набік і втупився в Жинь бурштиновими очима. Вона бачила, як у тих очах зростають і падають цілі цивілізації. Вона бачила зведені міста, а потім згорілі й зотлілі на порох.

– Я так довго тебе чекав, – сказав її бог.

– Я прийшла б раніше, – сказала Жинь. – Але мене застерігали проти тебе. Мій майстер…

– Твій майстер був боягузом. Але не твій командир.

– Ти знаєш, що зробив Алтань, – спокійно прошепотіла Жинь. – Тепер він навічно з тобою.