Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

Роздıл 6

Зима опустилася на Сінеґард раптово. Студенти ще тішилися приємним днем і осіннім сонцем, а вже наступного ранку побачили, що Академію вкрила холодна снігова ковдра. Снігом можна було помилуватися зо дві безхмарні хвилини. А потім від нього були самі незручності.

Уся територія Академії перетворилася на небезпечну зону, де можна було запросто щось собі зламати: струмки замерзли, сходи стали сльотавими й слизькими. Заняття, які раніше проводилися надворі, тепер перемістили до приміщень. Першорічкам доводилося регулярно посипати сіллю кам’янисті переходи, щоб сніг потанув, проте через слизькі стежки все одно до лікарні тягнувся постійний потік студентів.

З огляду на те, як проходили заняття з вірувань, холодна погода стала останньою краплею для більшості першорічок, які періодично навідувалися до саду, сподіваючись, що, можливо, Дзян усе-таки з’явиться. Але чекати на вічно відсутнього вчителя в саду, де ростуть наркотики, – це одне, а чекати в мороз – зовсім інше.

За декілька місяців після початку семестру Дзян жодного разу не прийшов на заняття. Студенти зрідка помічали його на території Академії, коли він робив щось недозволене й грубе. Якось він вибив у Неджі з рук тацю з обідом і пішов собі далі, насвистуючи; поплескав Кітая по голові зі звуком, схожим на голубине вуркотання; а ще спробував відрізати Венці волосся садівничими ножицями.

Щоразу, коли студентам вдавалося підловити його та запитати про курс, Дзян притискав до рота лікоть, видавав непристойний звук пукання й ухилявся від відповіді.

Жинь єдина продовжувала приходити до саду вірувань, і то лише тому, що там було зручно тренуватися. Оскільки тепер першорічки сердилися й уникали саду, він став єдиним місцем, де вона точно могла лишитися сама.

Жинь була вдячна за те, що ніхто не бачив, як вона невміло продиралася крізь текст Сідзіня. Основи вона засвоїла без значних труднощів, але з’ясувала, що навіть другу форму страшенно складно зібрати докупи.

Сідзінь захоплювався роботою ногами зі стрімкими перекрутами. Ось тут вона й запнулася на схемах. На кожній новій ілюстрації ноги моделі були розташовані зовсім під інакшим кутом, ніж на попередній. Сідзінь писав, що для того, щоб боєць міг звільнитися з будь-якого незручного становища, навіть близько до поразки, він має досягти ідеальної рівноваги, а отже, здобути перевагу в більшості бойових позицій.

У теорії це звучало непогано. А на практиці означало багато падінь.

Сідзінь радив учням відпрацьовувати першу форму на високій поверхні, бажано товстій гілці чи верхівці стіни. Пішовши проти здорового глузду, Жинь видерлася на середину великої верби, що нависала над садом, і нерішуче ступила на гілку.

Попри відсутність Дзяна протягом усього семестру, сад лишався дуже добре доглянутим. Він був калейдоскопом яскравих, сліпучих кольорів, схожих на колірні схеми зовнішнього оздоблення тіканійських будинків розпусти. Навіть у холод фіолетові та криваво-червоні маки рясніли цвітом, а листя було підстрижене охайними рядами. Кактуси, які від початку семестру встигли збільшитися вдвічі, пересадили до нових глиняних горщиків, розфарбованих похмурими чорно-помаранчевими орнаментами. Люмінесцентні гриби так само пульсували тьмяним тривожним сяйвом, немовби крихітні чарівні ліхтарики.

Жинь уявила, що людина, залежна від опіуму, могла сидіти тут цілими днями. Вона замислилася: може, Дзян саме це й робив.

Непевно стоячи на вербовій гілці та силкуючись втримати рівновагу під натиском сильного вітру, Жинь тримала в одній руці книжку, бурмочучи вголос вказівки, та намагалася відповідним чином розставити ноги.

– Праву стопу виставляємо, вказуємо нею прямо. Ліву стопу назад, перпендикулярно прямій лінії правої. Переносимо вагу вперед, піднімаємо ліву ногу…

Жинь розуміла, чому Сідзіню це здавалося гарним тренуванням рівноваги. Але також вона розуміла, чому Сідзінь категорично не радив займатися на самоті. Жинь небезпечно похитнулася і змогла відновити рівновагу лише після кількох секунд нестямного розмахування руками, коли навіть серце перестало битися. «Заспокойся. Зосередься. Праву ногу вгору, заводимо її за…»

Голосно насвистуючи «Дотики Хранителя Воріт», з-за рогу вийшов майстер Дзян.

Права нога Жинь зісковзнула. Дівчина звісилася за край гілки, впустила книжку й гепнулася б на кам’яну підлогу, якби не втрапила лівою щиколоткою в розвилку двох гілок.

Коли її обличчя опинилося за кілька сантиметрів від землі, Жинь смикнуло, і вона голосно видихнула з полегшенням.

Дзян мовчки дивився на неї. Жинь також витріщилася на нього, у голові гуло, коли кров приливала до скронь. Остання нота Дзянової пісні обірвалась і стихла в завиваннях вітру.

– Ну привіт, – нарешті промовив він. Його голос цілком личив поведінці: безтурботний, незацікавлений та ідилічно допитливий. За інших обставин він видався б їй заспокійливим.

Жинь незграбно силкувалася підтягтися вгору.

– З тобою все гаразд? – запитав він.

– Я застрягла, – пробурмотіла дівчина.

– Гмм… Схоже на те.

Було очевидно, що він не збирався їй допомагати. Жинь висмикнула щиколотку з гілки і з болісним стогоном приземлилася просто біля Дзянових ніг. Щоки горіли, вона підвелася та обтрусила сніг із форми.

– Елегантно, – зауважив Дзян.

Він нахилив голову ліворуч, пильно вивчаючи Жинь, немов особливо цікавий екземпляр. Зблизька Дзян видавався ще дивакуватішим, ніж здавалося раніше. Його обличчя було загадкою: жодних вікових зморшок, але і юністю воно не пашіло, радше було мовби невразливим, схожим на гладенький камінь. Очі у Дзяна були блідо-блакитні, і таких очей в імперії Жинь не бачила більше ні в кого.

– А ти безстрашна, правда ж? – він говорив так, немов намагався не розсміятися. – І часто ти гойдаєшся на деревах?

– Ви налякали мене, пане.

– Гмм, – він надув щоки, немов мала дитина. – Ти улюблениця Ірдзяха, так?

Жинь умить зашарілася.

– Я… Я хотіла сказати, що ні…

– Це ти. – Він почухав підборіддя, підняв із землі її книжку та з легкою цікавістю почав гортати сторінки. – Мале смагляве сільське диво. Він постійно торочить про тебе.

Жинь посовала ногою, розмірковуючи, до чого він хилить. Це був комплімент? Слід подякувати? Дівчина заправила пасмо волосся за вухо.

– Гм.

– О, прикидайся сором’язливою. Тобі це подобається, – Дзян побіжно опустив погляд на книгу, а потім знову глянув на неї. – Звідки в тебе підручник Сідзіня?

– Знайшла в архіві.

– Ага. Я віднесу його назад. Ти не безстрашна. Просто дурна.

Побачивши спантеличений вираз обличчя Жинь, Дзян пояснив:

– Дзюнь категорично заборонив вивчати Сідзіня щонайменше до другого року навчання.

Цього правила вона не чула. Не дивно, що учень не дозволив їй узяти книжку з архіву.

– Дзюнь вигнав мене зі своїх занять. Я не знала.

– Дзюнь тебе вигнав, – повільно повторив Дзян. Жинь не розуміла, чи вразила його ця новина. – Що ж, заради небес, ти йому заподіяла?

– Гм. Типу побилася з іншим студентом під час уроку. Це він почав, – швидко додала вона. – Я маю на увазі, інший студент.

Це справило на Дзяна враження.

– Дурна, ще й нестримана.

Його погляд блукав рослинами на полиці позаду Жинь. Дзян обійшов її, підніс макову квітку до носа і обережно вдихнув. Скривився. Поліз у глибоку кишеню мантії, витягнув пару ножиць, а потім зрізав стебло й кинув на купу в кутку саду.

Жинь почала відступати вбік до воріт. Можливо, якщо вона піде зараз, то Дзян забуде про книжку.

– Мені шкода, якщо я не мала б тут бути…

– О ні, тобі не шкода. Ти лише роздратована, що я перервав твоє тренування, і сподіваєшся, що я не згадуватиму, що ти поцупила книжку. – Дзян зрізав ще одне макове стебло. – А ти смілива, знаєш? Дзюнь тебе вигнав, і ти подумала, що самотужки вивчиш Сідзіня.

Він ледь чутно засопів. Жинь не одразу зрозуміла, що то він сміявся.

– Що смішного? – наполегливо запитала вона. – Пане, якщо ви збираєтеся доповісти про мене, то я лише хочу сказати…

– О, я не збираюся доповідати про тебе. Хіба ж це не весело? – Він досі здавлено хихотів. – Ти справді намагалася вивчити Сідзіня за книжкою? Передсмертне бажання вже загадала?

– Це не так складно, – захищаючись, промовила вона. – Я просто виконувала все, як на картинках.

Дзян повернувся до неї, на його обличчі читалася неприхована недовіра. Він розгорнув книжку, вправно прогортав сторінки, а потім зупинився на одній ілюстрації з детальним описом першої форми. Він змахнув книжкою перед Жинь.

– Ось цю. Виконай її.

Жинь послухалася.

Це була нелегка форма, сповнена дрібних рухів та бальної зміни кроків. Виконуючи рухи, Жинь заплющила очі. Вона не могла повністю зосередитися, бачачи перед собою люмінесцентні гриби та химерне пульсування кактусів.

Коли вона розплющила очі, Дзян уже не сміявся.

– Ти й близько не готова до Сідзіня, – сказав майстер. Він однією рукою загорнув книжку.– Дзюнь мав рацію. З твоїм рівнем цього тексту й торкатися не можна.

На Жинь накотила хвиля переляку. Якщо текстом Сідзіня їй користуватися не можна, то вона може вирушати до Тікані просто зараз. Жинь не знайшла жодної книжки, хоча б уполовину такої ж корисної чи розумної.

– Тобі можуть стати в пригоді принципи, засновані на тваринах, – продовжив Дзян. – Робота Їньменя. Попередника Сідзіня. Чула про такого?

Жинь спантеличено глянула на майстра.

– Я шукала ці тексти. Сувої неповні.

– Та звісно ж, ти не вчитимешся з сувоїв, – нетерпляче промовив Дзян. – Обговоримо це завтра на занятті.

– На занятті? Вас не було тут цілий семестр!

Дзян знизав плечима.

– Я вирішив не завдавати собі клопоту навчанням першорічок, які мені зовсім нецікаві.

Жинь подумала, що це безвідповідальний підхід до викладання, але їй хотілося, щоб Дзян продовжував говорити. Він стояв перед нею в рідкісному моменті ясності й пропонував навчити її бойових мистецтв, яких самотужки вона опанувати не могла. Жинь непокоїлася, що варто їй сказати щось не те, і вона сполохає його, як лякливого зайця.

– А я, виходить, вам цікава? – повільно запитала вона.

– Ти ходяче нещастя, – відверто відповів Дзюн. – Вивчаєш таємні техніки з таким рівнем підготовки, що це неминуче призведе до травми, причому такої, що одужати ти вже не зможеш. Ти так хибно трактуєш тексти Сідзіня, що, впевнений, спромоглася б вигадати нову форму.

Жинь сердито глянула на нього.

– Тоді чому ви мені допомагаєте?

– Передусім щоб дошкулити Дзюню. – Дзян почухав підборіддя. – Ненавиджу його. Ти знаєш, що минулого тижня він подав клопотання про моє звільнення?

Жинь здивувало радше те, що Дзюнь не зробив цього раніше.

– А ще тому, що така наполегливість заслуговує певної уваги, хоча б заради того, аби переконатися, що ти не станеш ходячою загрозою для свого ж оточення, – продовжив Дзян. – А ще ти непогано б’єшся ногами.

Жинь миттю розчервонілася.

– Справді?

– Ідеальне розміщення. Красиві кути, – він закинув голову. – Але, звісно, все, що ти робиш, марно.

Жинь спохмурніла.

– Ну, якщо ви не збираєтеся мене вчити, тоді…

– Цього я не говорив. Ти досягла певних успіхів, працюючи лише з текстом, – визнав Дзян. – Більших успіхів, ніж спромоглися чимало інших студентів. Твоя проблема в силі верхньої частини тулуба. Точніше, в її відсутності. – Він схопив Жинь за зап’ясток і підняв її руку, немовби оглядав манекен. – Така худорлява. Хіба ти не працювала в полі чи щось таке?

– Не всі вихідці з півдня – фермери, – огризнулася вона. – Я була продавчинею.

– Гм. Жодної важкої праці. Зніжена. Від тебе ніякої користі.

Вона схрестила руки на грудях.

– Я не зніжена…

– Ну так, так, – він підняв руку, щоб змусити її замовкнути. – Байдуже. Річ ось у чім: жодна техніка у світі не прислужиться тобі, якщо не матимеш сили скористатися нею. Тобі не потрібен Сідзінь, дитино. Тобі потрібна кі. Тобі потрібні м’язи.

– То що ж, по-вашому, я маю робити? Займатися гімнастикою?

Дзян довго стояв непорушно, поринувши у свої думки. А потім його осяяло.

– Ні. У мене краща ідея. Завтра на заняття приходь до воріт Академії.

Жинь не встигла й слова сказати, як він швидко вийшов із саду.

– Ого, – Жабань відклав палички. – Мабуть, ти йому справді сподобалася.

– Він назвав мене дурною та нестриманою, – заперечила Жинь. – А потім наказав не спізнюватися на заняття.

– Точно сподобалася, – не вгавав Жабань. – За весь мій рік Дзян мені й слова доброго не сказав. Він переважно горлав на нас, щоб ми трималися подалі від його нарцисів. А Кужел заявив, що через її коси складається враження, немовби в неї з потилиці ростуть змії.

– Я чув, що минулого тижня він перепив рисового вина й насцяв Дзюню у вікно, – вліз у розмову Кітай. – Звучить неймовірно.

– Як довго Дзян уже тут? – запитала Жинь.

Майстер вірувань видавався надзвичайно юним, майже вдвічі молодшим за Дзюня. Їй не вірилося, що інші майстри стерпіли б таку поведінку від когось помітно молодшого.

– Точно не знаю. Коли я вступив на перший курс, він уже був тут, але це нічого не означає. Я чув, що він прийшов із Замку Ночі років двадцять тому.

– Дзян був одним із Цике?

З-поміж усіх підрозділів Міліції лише Цике мали кепську репутацію. До цього підрозділу належали солдати, яких навчали окремо в Замку Ночі високо в горах Вудан, і вони передусім служили найманцями Імператриці. Цике билися без почесті. Не шанували правил бою, славилися жорстокістю. Працювали в темряві, виконували брудну роботу Імператриці й не отримували за це визнання. Більшість учнів радше взагалі відмовилися б від військової служби, аніж пішли б до Цике.

Жинь ніяк не могла примирити образ примхливого майстра вірувань із закостенілим убивцею.

– Ну, це лише чутки. Жоден майстер про нього нічого не розповідає. У мене таке відчуття, що Дзяна вважають соромом для Академії. – Жабань почухав потилицю. – Але учні люблять чутки. Кожен курс грає в гру «Хто такий Дзян?» Мій клас був переконаний, що це він створив «Оперу червоних лахмітників». Правду перекручували стільки разів, що сказати напевне можна єдине: ми геть нічого про нього не знаємо.

– Але ж колись учні в нього таки були, – промовила Жинь.

– Дзян – майстер вірувань, – повільно протягнув Жабань, немовби розмовляв із дитиною. – Вірувань ніхто не обирає.

– Бо Дзян не бере собі учнів?

– Бо вірування – це суцільна вигадка, – сказав Жабань. – Будь-який інший напрям Сінеґарда – шлях до урядової посади або командування Міліції. А вірування – це… навіть не знаю, ну, химерна штука. Гадаю, спершу цей предмет замислили для вивчення вихідців із Внутрішніх держав, щоб дізнатися, чи використовували вони якісь речовини у своїх відьомсько-магічних ритуалах, але всі швидко втратили до цього інтерес. Я знаю, що Їм та Соннень зверталися до Дзіми з клопотанням скасувати цей курс, але його однаково щороку пропонують для вивчення. Не знаю чому.

– Раніше точно бували студенти вірувань, – сказав Кітай. – Що вони розповідали?

Жабань знизав плечима.

– Це новий предмет, решту викладають ще відколи Червоний Імператор заснував цю Академію, а вірування з’явилися років двадцять тому, і ніхто не пройшов цей курс повністю. Я чув, що декілька років тому якісь дурники купилися на це, але вилетіли з Сінеґарда, й більше про них ніхто не чув. Ніхто при здоровому глузді не обере вірувань. Алтань – виняток, але хто ж знає, що у того Алтаня в голові.

– Я думав, що Алтань обрав стратегію, – сказав Кітай.

– Алтань міг обрати що хотів. Він з якоїсь причини напосівся на вірування, але потім Дзян передумав, і Алтань перейшов до Ірдзяха.

Для Жинь це була новина.

– А таке часто трапляється? Ну, що студенти самі обирають майстра?

– Дуже рідко. Більшість із нас зітхають з полегшенням, отримавши хоч одну заявку, і лише суперрозумні отримують дві.

– Скільки заявок отримав Алтань?

– Шість. Сім, якщо враховувати вірування, але останньої миті Дзян свою заявку відкликав, – Жабань із розумінням кивнув Жинь. – А чого це ти питаєш про Алтаня?

– Просто цікаво, – швидко відповіла Жинь.

– Сяйво нашого червоноокого героя засліпило й тебе, еге ж? Ти не перша, – широко всміхнувся Жабань. – Але будь обережна. Алтань не надто люб’язний із прихильниками.

– Який він? – не стрималася Жинь. – Маю на увазі як людина.

Жабань знизав плечима.

– Спільних занять у нас не було ще з першого курсу. Я не дуже добре його знаю. І не думаю, що бодай хтось знає. Здебільшого він тримається самітником. Тихий. Тренується сам і насправді не має друзів.

– Дуже нагадує одну нашу знайому, – Кітай штовхнув Жинь ліктем.

Вона наїжачилася.

– Стули пельку. У мене є друзі.

– У тебе є друг, – відповів Кітай. – В однині.

Жинь штовхнула Кітая під руку.

– Але Алтань такий вправний, – сказала вона. – У всьому. Його всі обожнюють.

Жабань знизав плечима.

– Певною мірою Алтань у цій Академії бог. Але це не означає, що він щасливий.

Щойно розмова перейшла на Алтаня, Жинь забула половину запитань, які хотіла поставити про Дзяна. Вони з Кітаєм підбурювали Жабаня розповідати про Алтаня аж до кінця обідньої перерви. Увечері Жинь спробувала розпитати Кужел та Арду, але жодна не сказала нічого суттєвого.

– Іноді я бачу Дзяна в лікарні, – розповіла Арда. – Еньжо тримає ліжко для нього біля стіни. Він щомісяця лишається на день-два, а потім іде. Може, хворіє на щось. А може, йому просто подобається запах дезінфекційних засобів, не знаю. Якось Еньжо впіймала його за спробою накуритися лікарськими травами.

– Дзюню він не подобається, – сказала Кужел. – Неважко зрозуміти чому. Який майстер так поводиться? А надто в Сінеґарді? – На її обличчі з’явилося несхвалення. – Я вважаю, що він ганьбить Академію. А чому питаєш?

– Без причини, – відповіла Жинь. – Просто цікаво.

Кужел знизала плечима.

– Спочатку на це ведеться кожен курс. Усі вважають, що в Дзяні є щось більше, що вірування – це справжній предмет, вартий вивчення. Але там нічого немає. То Дзянів жарт. Ти гаєш час.

Але майстер вірувань був справжнім. Дзян був членом факультету Академії, навіть якщо здебільшого лише тинявся та дратував інших майстрів. Нікому іншому так просто не минулося б провокування Дзюня так часто, як це робив Дзян. Тож якщо Дзян не завдавав собі клопоту навчанням першорічок, то що він узагалі робив у Сінеґарді?

Жинь трохи здивувало, що наступного дня Дзян таки чекав на неї біля воріт Академії. Вона цілком допускала, що він міг і забути про неї. Жинь уже відкрила рота, щоб запитати, куди вони йдуть, але він просто змахнув рукою, наказуючи йти за ним.

Дівчина припустила, що їй доведеться звикати просто йти за Дзяном без будь-якого чіткого пояснення.

Вони тільки-но почали спускатися, як раптом наштовхнулися на Дзюня, що повертався з патрулювання міста з гуртом своїх учнів.

– О. Блазень і селючка. – Дзюнь сповільнив крок і зупинився. Його учні насторожилися, немовби раніше вже чули такі розмови. – І куди ж ви прямуєте цієї погожої днини?

– Не твоє діло, Ложаню, – весело відказав Дзян. Він спробував обійти Дзюня, але той заступив йому шлях.

– Майстер покидає територію Академії разом зі студенткою. Цікаво, що про це скажуть, – Дзюнь примружився.

– Та певно, що майстер такого рівня та рангу може займатися чимось кориснішим, аніж никатися десь зі студентками, – радісно відповів Дзян, дивлячись просто на учнів Дзюня.

Схоже, його слова неабияк дошкулили Кужел. Дзюнь нахмурився.

– Їй заборонено покидати територію Академії. Потрібен письмовий дозвіл Дзіми.

Дзян простягнув уперед праву руку й закотив рукав до ліктя. Спочатку Жинь подумала, що він хоче вдарити Дзюня, але Дзян просто підніс лікоть до рота й видав гучний непристойний звук.

– Це не письмовий дозвіл. – Схоже, на Дзюня цей вибрик враження не справив. Жинь підозрювала, що таку виставу він уже бачив не раз.

– Я майстер вірувань, – сказав Дзян. – А це дає певні привілеї.

– Привілей не проводити занять?

Дзян задер підборіддя й самовпевнено промовив:

– Я вчив її клас спустошливого відчуття розчарування, а також важливішого уроку: що вони означають не більше, ніж, на їхню думку, роблять.

– Ти вчив її клас і всі класи до нього, що вірування – це маячня, а майстер вірувань – незграбний ідіот.

– То скажи Дзімі, нехай мене вижене, – Дзян звів брови догори. – Знаю, що ти намагався.

Дзюнь поглянув у небо з виразом вічного страждання. Жинь підозрювала, що це лише незначна частина суперечки, яка точилася між ними роками.

– Я доповім про це Дзімі, – попередив Дзюнь.

– Щоб згаяти час, у Дзіми знайдуться важливіші справи. І якщо я поверну малу Жунінь вчасно до вечері, то сумніваюся, що Дзімі буде до цього діло. Тож дай пройти.

Дзян клацнув пальцями й жестом наказав Жинь іти за ним. Жинь стиснула вуста й закрокувала стежкою слідом.

– Чому він так вас ненавидить? – запитала Жинь, коли вони спускалися з гори до міста.

Дзян знизав плечима.

– Кажуть, що під час Другої війни я перебив половину людей, які були під його командуванням. Це й досі йому болить.

– Це правда? – Жинь не могла не запитати.

Він знову знизав плечима.

– Не маю й найменшого уявлення.

Жинь не надумала, що на це відповісти, а Дзян не став заглиблюватися в деталі.

– То розкажи мені про свій курс, – заговорив Дзян трохи згодом. – Такий же натовп титулованих шмаркачів?

– Я не дуже близько знайома з ними, – визнала Жинь. – Вони всі… Я маю на увазі…

– Розумніші? Краще підготовлені? Важливіші за тебе?

– Неджа – син Воєначальника Дракона, – вирвалося в Жинь. – Як мені з ним конкурувати? Венчин батько – міністр фінансів. Батько Кітая – міністр оборони чи хтось такий. Родина Нян – лікарі Воєначальника Зайця.

Дзян пхикнув.

– Типово.

– Типово?

– Сінеґард любить збирати якомога більше нащадків Воєначальників. Тримати їх під пильним наглядом Імперії.

– Навіщо?

– Важелі впливу. Навіювання певних ідей. Це покоління Воєначальників занадто ненавидить одне одного, аби співпрацювати заради справи національної ваги, а імперська бюрократія має надто обмежену владу на місцях, щоб змусити їх до цього. Лишень поглянь на стан імперського військового флоту.

– А в нас є військовий флот? – запитала Жинь.

– Ото ж бо й воно, – пхикнув Дзян. – А раніше був. Хай там як, Дадзі сподівається, що Сінеґард викує покоління лідерів, які подобатимуться одне одному або ще краще – коритимуться трону.

– Тоді в моєму випадку вона вцілила в яблучко, – пробурмотіла Жинь.

Дзян осяяв її кривою посмішкою.

– А ти не хочеш бути гарним солдатом для Імперії?

– Хочу, – квапливо відповіла Жинь. – Просто сумніваюся, що подобаюся більшості однокурсників. Або колись подобатимуся.

– Це тому, що ти смагляве мале сільське щеня, яке не вимовляє р, – весело промовив Дзян. Він звернув у вузький провулок. – Нам сюди.

Дзян привів її в район м’ясників із загромадженими, заюрбленими вулицями, на яких задушливо пахло кров’ю. Поки вони йшли, Жинь затисла рот і прикрила рукою ніс. М’ясні лавки вишикувалися вулицею, побудовані так близько, що майже налазили одна на одну нерівними рядами, немовби криві зуби. Через двадцять хвилин поворотів і кружлянь вони зупинилися біля невеликої халупи наприкінці кварталу. Дзян тричі постукав у недолугі дерев’яні двері.

– Що там таке? – проскреготів голос ізсередини.

Жинь підскочила.

– Це я, – відповів Дзян, аніскілечки не збентежившись. – Наймиліша тобі людина в цілому світі.

Зсередини почувся металевий дзенькіт. За мить двері відчинила висохла тендітна пані в пурпуровому халаті. Вона привіталася з Дзяном, коротко кивнувши, а на Жинь глянула з недовірою.

– Це вдова Маюн, – сказав Дзян. – Вона дещо мені продає.

– Наркотики, – пояснила вдова Маюн. – Я постачаю йому наркотики.

– Вона хотіла сказати женьшень, корінці й усяке таке, – промовив Дзян. – Для здоров’я.

Вдова Маюн скривилася. Жинь зачаровано спостерігала за розмовою.

– У вдови Маюн проблема, – радісно продовжив Дзян.

Вдова Маюн прочистила горло і сплюнула густу грудку мокротиння в бруд поруч із тим місцем, де стояв Дзян.

– Нема в мене проблеми. Ти сам її вигадав з невідомих мені причин.

– Коротше кажучи, – сказав Дзян, так само ідилічно всміхаючись, – вдова Маюн люб’язно дозволила тобі допомогти їй розв’язати цю проблему. Мадам, принесете звіра?

Вдова Маюн зникла в крамниці. Дзян жестом показав Жинь іти за ним усередину. Жинь почула гучний вереск з-за стіни. Через декілька секунд вдова Маюн повернулася, тримаючи в руках тварину, яка щосили намагалася вирватися. Жінка поклала її на прилавок перед ними.

– Ось порося, – сказав Дзян.

– Це порося, – погодилася Жинь.

Порося було крихітне, завдовжки не більше за передпліччя Жинь. Шкіра в чорних та рожевих плямах. Рило вигиналося так, немовби порося всміхалося. Воно було на диво милим. Жинь почухала його за вухами, і воно лагідно обнюхало їй руку.

– Я назвав його Суньдзи.

Здавалося, що вдові Маюн кортіло якнайшвидше здихатися Дзяна.

Дзян квапливо пояснив:

– Вдові Маюн треба щодня поїти Суньдзи. Проблема в тому, що Суньдзи потрібна дуже особлива вода.

– Суньдзи може напитися й зі стічної канави, нічого йому не зробиться, – відказала вдова Маюн. – Ти просто вигадуєш усе це для тренування.

– Ми можемо просто зробити все так, як домовлялися? – наполегливо спитав Дзян. Уперше Жинь побачила, що хтось по-справжньому його дістав. – Ти псуєш весь настрій.

– І часто ти таке вигадуєш? – поцікавилася вдова Маюн.

Дзян пхикнув, вражений, і поплескав Жинь по спині.

– Ситуація така. Вдові Маюн потрібно, щоб Суньдзи пив цю дуже особливу воду. На щастя, таку свіжу, кришталево чисту воду можна знайти в потічку на вершині гори. Суть у тому, що Суньдзи треба підняти на цю гору. Ось це вже твоя справа.

– Та ви жартуєте, – обурилася Жинь.

Дзян засяяв.

– Щодня ти бігтимеш у місто, щоб навідатися до вдови Маюн. Ти нестимеш це обожнюване поросятко на гору й даватимеш йому напитися. А потім нестимеш назад і повертатимешся до Академії. Зрозуміла?

– Це двогодинна мандрівка на гору й назад!

– Це зараз двогодинна мандрівка, – радісно промовив Дзян. – Вона стане довшою, щойно малюк почне рости.

– Але в мене заняття, – заперечила дівчина.

– Тоді раніше вставай, – сказав Дзян. – І вранці в тебе наче немає занять із бою? Не забула? Когось же наче вигнали?

– Але…

– Хтось, – протягнув Дзян, – не надто й прагне лишитися в Сінеґарді.

Вдова Маюн голосно пхикнула.

Насупившись, Жинь узяла порося Суньдзи на руки і спробувала не морщити носа від запаху.

– Думаю, бачитимемося ми часто, – пробурчала вона.

Суньдзи вигнувся та обнюхував згин її руки.

Наступні чотири місяці Жинь щодня вставала до сходу сонця, чимдуж бігла з гори вниз, а потім до м’ясного кварталу, щоб забрати Суньдзи. Далі дівчина прив’язувала порося собі на спину й бігла на гору. Вона довго піднімалася, обходячи Сінеґард, щоб однокурсники не побачили, як вона біжить із верескливим поросям.

Вона часто спізнювалася на медицину.

– Де в біса тебе носить? І чому від тебе тхне свиньми? – Кітай скривився, щойно вона ковзнула на сусіднє з ним сидіння.

– Я носила свиню на гору, – сказала вона. – Корюся примхам навіженого. Шукаю вихід.

Це був відчайдушний учинок, але для Жинь і настали відчайдушні часи. Щоб зберегти місце в Сінеґарді, тепер вона могла розраховувати лише на тутешнього божевільного. Повертаючись із м’ясної крамниці вдови Маюн, Жинь почала сідати на задні парти, щоб ніхто не внюхав від неї смороду Суньдзи. Але всі обминали її, і Жинь не була певна, що від того виходить якась користь.

Дзян не лише змушував її носити свиню. З приголомшливою постійністю він щодня чекав на неї в саду в зазначений час.

– Знаєш, бойові мистецтва, засновані на тваринних принципах, були створені не для бою, – сказав Дзян. – Спершу їх створили для уславлення здоров’я та довголіття. «Витівки п’ятьох звірів», – він підняв сувій Їньмена, який Жинь так довго шукала, – це насправді система вправ для покращення циркуляції крові та відстрочення турбот старечого віку. Так було доти, доки ці форми не адаптували для бою.

– То навіщо мені їх учити?

– Бо у своєму курсі Дзюнь абсолютно нехтує «Витівками». Дзюнь учить спрощеної версії розбавлених бойових мистецтв, пристосованих лише до біомеханіки людського тіла. А такий підхід забагато відкидає. Він не бере до уваги століття розвитку та шліфування – і це заради військової ефективності. Дзюнь може зробити з тебе гарного солдата. А я можу дати тобі ключ до всесвіту, – пишномовно виголосив Дзян і вдарився головою об низьку гілку.

Тренування з Дзяном були зовсім не схожі на тренування з Дзюнем. Дзюнів навчальний план будувався за очевидним принципом ієрархії, чітким зростанням: від базових технік до досконаліших. Натомість Дзян учив Жинь усього, що раптом зринало в його дуже непередбачуваному розумі. Він повторював урок, який здався йому цікавим, а якщо ні, то вдавав, що того ніколи й не було. Зрідка він без спонукання виголошував довгі тиради.

– У всесвіті існує п’ять основних елементів… Зітри з обличчя цей вираз – це не так абсурдно, як може здаватися. Давні майстри вірили, що все у світі створено з вогню, води, повітря, землі й металу. Безперечно, сучасна наука спростувала це твердження. Проте це однаково корисна техніка для розуміння різних типів енергії. Вогонь: жар крові в самий розпал битви, кінетична енергія, що змушує серце битися частіше, – Дзян поплескав себе по грудях. – Вода: перетікання сили з м’язів до цілі, від землі вгору й через талію в руки. Повітря: подихи, які підтримують у тобі життя. Земля: те, як ти заземляєшся, як спрямовуєш енергію залежно від своєї пози. І метал – для зброї, якою володієш. У гарного знавця бойових мистецтв ці п’ять елементів будуть урівноважені. Якщо зможеш контролювати кожен із них однаково вправно, тебе вже ніхто не спинить.

– А звідки я знатиму, що здобула над ними контроль?

Він почухав себе за вухом.

– Слушне запитання. Насправді, я не впевнений.

Прохання пояснити детальніше неминуче дратували Дзяна. Його відповіді завжди були химерно багатослівними та абсурдно сформульованими. Значення деяких із них ставало зрозумілим лише далеко по тому, а деяких – і взагалі ніколи. Якщо Жинь просила його пояснити, він змінював тему. Якщо пропускала повз вуха найабсурдніші коментарі («У тебе не врівноважений елемент води!»), він штурхав її й дорікав, чому вона не ставить більше запитань.

Дзян дивно говорив: або швидко, або повільно, роблячи незвичні паузи між словами. Він сміявся двома способами: перший сміх був неврівноваженим – знервованим, пронизливим, вимушеним, а другий – чудовим, глибоким, гучним. Перший сміх Жинь чула постійно, а другий – дуже рідко і вражено завмирала, коли Дзян так сміявся. Він нечасто дивився їй у вічі, натомість завжди зосереджувався радше на точці над бровами між очима.

Дзян крокував світом так, наче вже не був його частиною. Він поводився так, немовби походив із країни майже людей, майже таких, як нікарці, але не зовсім, проте його поведінка скидалася радше на поведінку спантеличеного гостя, який зупинився, заморочившись наслідуванням тих, хто був навколо. Він не був частиною не лише Сінеґарда, а й самої ідеї фізичної землі. Поводився так, немовби закони природи його не обходили.