412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ребекка Кван » Макова війна » Текст книги (страница 18)
Макова війна
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 00:40

Текст книги "Макова війна"


Автор книги: Ребекка Кван



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

Бадзі видавався спантеличеним.

 – Та нащо ж їм у біса там причалювати?

Алтань видавався самовдоволеним.

– З тієї ж причини, чому Перший та Восьмий зібрали війська біля Шархапу. Шархап – це очевидна точка розвантаження. Федерація сумнівається, що хтось охоронятиме Мужвей. Але ж вони не враховують, ну, розумієш, балакучих птахів.

– Непогано, – визнав Унеґень.

– Дякую, – самовдоволено промовила Цара.

– Берег Мужвею веде до густої сітки зрошувальних каналів біля рисових полів. Ми затягнемо човни якомога далі вглиб наших земель, а Аратша посадить їх на міль, повернувши течії, щоб відрізати шляхи відступу.

Усі глянули на Аратшу.

– А ти зможеш? – запитав Бадзі.

Водяна бульбашка, яка слугувала Аратші головою, захиталася.

– Флот такого розміру? Нелегко. Можу дати вам хвилин тридцять. Щонайбільше годину.

– Цього більш ніж достатньо, – сказав Алтань. – Якщо нам удасться збити їх докупи, вогонь охопить їх за лічені секунди. Але треба загнати їх у вузьку протоку. Жамсо, зможеш влаштувати диверсію?

Жамса кинув Алтаневі через стіл мішечок із чимось круглим.

Алтань схопив його, розкрив і скривився.

– Що це?

– Чарівна олійна бомба зі спопеляючим вогнем, – сказав Жамса. – Нова модель.

– Круто, – Суні схилився до мішечка. – Що в ній?

– Тунгова олія, аміачна сіль, цибулевий сік і лайно, – Жамса задоволено перерахував складники.

Алтань видавався трохи стривоженим.

– Чиє лайно?

– Це неважливо, – квапливо сказав Жамса. – Їй до снаги збити птаха з неба з висоти в кільканадцять метрів. Я можу змайструвати ще й декілька бамбукових ракет, але за такої вологості виникнуть проблеми з запалюванням.

Алтань підняв брову.

– Ну звісно, – здавлено фиркнув Жамса. – Люблю спірлійців.

– Аратша поверне течії, щоб загнати їх у пастку, – продовжив Алтань. – Суні, Бадзі, Жинь та я боронитимуть берег. Через суміш диму й туману вони матимуть обмежену видимість, тож вважатимуть, що насправді нас більше.

– А раптом вони спробують штурмувати берег? – запитав Унеґень.

– Не зможуть, – заперечив Алтань. – Це болотиста місцевість. Вони потонуть у багні. Уночі вони нізащо не знайдуть твердої землі. Важливі позиції захищатимемо парами. Цара та Унеґень від’єднають човни з припасами позаду каравану й потягнуть їх назад до головного каналу. Усе, що не зможемо взяти, спалимо.

– Є проблема, – сказав Жамса. – У мене закінчився порох. Воєначальники не діляться.

– З Воєначальниками я розберуся, – кинув Алтань. – А ти просто продовжуй робити ці лайняні бомби.

Великий військовий стратег Суньдзи писав, що вогонь треба використовувати сухої ночі, коли полум’я розійдеться від найменшого підпалу. Вогонь треба використовувати з навітряного боку, щоб вітер відніс невід’ємний складник, дим, у ворожий табір. Вогонь варто використовувати погожої ночі, коли злива не загасить полум’я.

Вогонь не варто використовувати такої ночі, коли вологі вітри з узбережжя завадять поширенню полум’я – хитрість украй важлива, однак будь-який смолоскип може вас видати.

Але цієї ночі вони не задіяли звичайного вогню. Їм потрібне було щось таке первісне, як ґніт та олія. А ще їм не потрібні смолоскипи. У них були спірлійці.

Жинь припала до землі в очереті поруч із Алтанем, не відводила очей від почорнілого неба й чекала Цариного сигналу. Вони розпласталися на багнистому березі, припавши животами до землі. Вода з багна просочувалася крізь тонку туніку, а від торфу відгонило чимось різким, схожим на тухлі яйця, і коли вона вдихала через рот, то їй лише кортіло його заткнути.

Жинь бачила, як на протилежному березі Суні та Бадзі прокралися берегом річки вгору і сховалися в очереті. Їх розділяло лише дві смуги твердої землі в полі, два невеликі шматки сухого торфу, які грузли в драговині, немов пальці.

Густий туман, який заважав розпалити вогонь і відволожував пальне, тепер слугував перевагою. Туман був вигідний Федерації під час десантної висадки на берег, але також дарував прикриття Цике й допомагав створити враження більшої чисельності.

– Тут туман щоразу, коли йде дощ. Це кругообіг вологи для рисових полів. Птахи Цари відстежували рух хмар за минулі тижні, – сказав Алтань. – Ми знаємо драговину як свої п’ять пальців.

Алтань виявляв виняткову увагу до деталей. Цике працювали як система сигналів та натяків, яких Жинь ніколи не змогла б розшифрувати, якби її невтомно не муштрували цілий день до того. Коли Царин сокіл пролітав над головою, це був сигнал Аратші починати його потаємні маніпуляції з течіями річки. За пів години до того низько над річкою пролетіла сова, сигналізуючи Бадзі та Суні ковтнути жменьку барвистих грибів. Час дії наркотиків був точно розрахований відповідно до очікуваного прибуття флоту.

«Аматори одержимі стратегією, – колись сказав Ірдзях їхньому класу. – Професіонали одержимі логістикою».

Побачивши перший Царин сигнал, Жинь розжувала макові зерна з одного мішечка, і вони стекли їй по горлу густою масою, легко опустившись у шлунок. Ефект вона відчула, щойно підвелася: одурманення було досить сильним, щоб у голові з’явилася легкість, але водночас не настільки, щоб Жинь не могла тримати меча.

Алтань нічого не ковтав. Схоже, що з якоїсь причини Алтань міг прикликати Фенікса й без наркотиків. Він прикликав вогонь так буденно, як хтось свистів. Це було таким продовженням його самого, що Алтань міг маніпулювати вогнем, навіть не зосереджуючись.

Почувся тихий шелест. Жинь заледве розгледіла силует Цариного орла, який пролетів удруге, щоб попередити їх про прибуття Федерації. Жинь почула з каналу тихе плюскання.

Вона скосила очі на річку й побачила не флот човнів, а шеренгу солдатів Федерації, які, немов примари, крокували річкою, і вода сягала їм до плечей. Над головами вони несли дерев’яні дошки.

Жинь зрозуміла, що то інженери. За допомогою тих дощок вони мали звести містки, якими прибулий флот скочував би припаси на сушу. «Розумно», – подумала вона. Кожен інженер тримав над темним каналом водонепроникну лампу, осяюючи його моторошним світлом.

Алтань подав знак Суні й Бадзі пригнутися нижче, щоб їх не можна було розгледіти в очереті. Довга травинка лоскотала Жинь вухо, але вона не рухалася.

А потім далеко біля входу в канал Жинь побачила тьмяний спалах сигналу ліхтаря. Спершу вона змогла розгледіти лише перший човен.

А тоді з туману виплив увесь флот.

Затамувавши подих, Жинь рахувала. Флот складався з дванадцяти човнів – відполірованих, добре збудованих річкових сампанів – з вісьмома людьми на борту, які сиділи рівним строєм біля тюків зі спорядженням, складеним великими купами в центрі кожного човна.

Флот зупинився біля розгалуження річки. Федерація мала два варіанти: перший канал привів би їх до широкої бухти, де вони змогли б розвантажитися відносно легко, а другий був обхідним шляхом до лабіринту солончаків, де на них у засідці чекали Цике.

Цике потрібно було змусити флот пливти ліворуч.

Алтань підняв руку і смикнув нею, немовби вивільняючи батіг. З його долонь зірвалися язички полум’я й сяйливими зміями розповзлися в усіх напрямках. Коли полум’я розійшлось очеретом, Жинь почула лише коротке шипіння.

А потім із високим свистом у нічному небі вибухнула перша бомба Жамси.

Жамса облаштував усе так, щоб кожне запалювання ракети послідовно запалювало наступну з гарантованою затримкою – декілька секунд між вибухами. Драговину огорнув жахливий різкий сморід, який перебивав навіть сірчастий запах торфу.

– Тигрячі цицьки, – пробурмотів Алтань. – А він не жартував про лайно.

Лунали все нові вибухи: ланцюгова реакція пороху, щоб створити видимість галасу й руйнувань армії, якої не існувало. У віддаленому краю річки з гуркотом, подібним до удару грому, підірвалися бамбукові бомби. Далі гучно вибухали менші вогняні ракети, вивергаючи величезні хмари диму. Пожежі вони не спричиняли, натомість мали спантеличити солдатів Федерації та погіршити для них видимість, щоб на човнах не бачили, куди пливуть.

Вибухи спрямували солдатів Федерації простісінько до мертвої зони, яку їм улаштував Аратша. Коли спалахнуло перше полум’я, човни Федерації почали стрімко віддалятися від джерела вибухів. Човни налітали один на одного, плуталися й тіснилися у вузькому каналі, коли флот незграбно просувався вперед. Високі рисові поля з незібраним врожаєм від часу початку облоги змушували човни триматися поруч.

Усвідомивши помилку, капітан Федерації наказав своїм людям повертатися, але над човнами луною пронеслися панічні зойки – вони зрозуміли, що не можуть зрушити з місця.

Федерація була заблокована.

Настав час для справжньої атаки.

Вогняні ракети ще продовжували обстрілювати флот Федерації, коли низка охоплених полум’ям стріл розітнули нічне небо і з глухим стукотом впилися у стоси з вантажем. Залп стріл був такий стрімкий, що складалося враження, немовби в болоті ховався цілий ескадрон, стріляючи з різних напрямків, але Жинь знала, що то лише Цара, надійно сховавшись на протилежному березі, стріляла зі сліпучою швидкістю тренованої мисливиці з Внутрішніх держав.

Після цього Цара порішила інженерів. Вона поцілила кожному з них у чоло, з сюрреалістичною охайністю склавши міст із людських тіл.

Зусібіч оточений ворожим вогнем, флот Федерації загорівся.

Солдати Федерації в паніці втікали з охоплених полум’ям суден. Вони стрибали на берег, та лише загрузали в мулистому болоті. Ковзалися й падали в рисову воду, що сягала їм до пояса й заповнювала важкі обладунки. А потім від шепоту Алтаня очерет уздовж берега також охопило полум’я, оточуючи Федерацію смертельною пасткою.

Декому таки вдалося дістатися протилежного берега. Юрба солдатів – десять, двадцять – видерлися на сушу, але зіштовхнулися там із Суні та Бадзі.

Жинь замислилася, як Суні та Бадзі збиралися втримати самотужки цілу смугу торфу. Їх лише двоє, і з того, що знала Жинь, вони не мали контролю над далекосяжним елементом, як це було до снаги Алтаню чи Аратші. І, звісно ж, їх значно переважали кількісно.

Проте хвилювалася Жинь дарма.

Вони пробивалися крізь солдатів, немовби валуни, що котилися пшеничним полем.

У тьмяному світлі полум’я Жамси Суні та Бадзі скидалися на сильний порив, на спалахи бою в ляльковому театрі тіней.

Вони були зовсім не схожі на Алтаня. Алтань бився з відпрацьованою грацією майстра бойових мистецтв. Алтань рухався, немов стрічка диму, немов танцюрист. А Бадзі та Суні були взірцем жорстокості, прикладом чистої непомірної сили. Вони не використовували жодної з економічних форм Сідзіня. Натомість керувалися лише прагненням трощити все в зоні досяжності, що й робили, не стримуючись та відкидаючи людей від берега, тільки-но вони туди піднімалися.

Натренований у Сінеґарді майстер бойових мистецтв вартий чотирьох людей із Міліції. Але Суні та Бадзі були варті щонайменше десятьох кожен.

Бадзі кромсав тіла, немов кухар овочі. Його сміховинні дев’ятизубі граблі, громіздкі для будь-якого іншого солдата, стали машиною смерті. Він захоплював леза мечів між дев’ятьма зубцями, змикаючи докупи три-чотири клинки, а потім виривав їх із рук супротивників.

Його бог не дарував йому здатності до очевидних перетворень, але бився він із шаленістю берсерка, немовби дикий кабан у кровожерливій нестямі.

Суні бився взагалі без зброї. Уже й без того кремезний, він, здавалося, розрісся до розміру справжнісінького велета, витягнувшись угору метрів на три. Здавалося, Суні ніяк не обеззброїть чоловіків зі сталевими клинками, але він просто був таким сильним, що супротивники видавалися дітьми.

Жинь бачила, як Суні схопив двох найближчих до себе солдатів за голови й ударив їх одна об одну. Вони луснули, наче стиглі дині. Бризнули кров та мізки, заливши весь тулуб Суні, але він заледве сповільнився бодай на мить, щоб витерти бризки з обличчя, коли повернувся й ударив кулаком по голові ще одного солдата.

Руки та спина Суні були оброслі хутром, яке тепер виконувало роль природного щита, здатного відбити метал. Солдат ударив Суні списом у спину – вістря просто сковзнуло вбік. Суні повернувся й ледь нахилився, обхопив голову солдата руками й відірвав від тіла з такою легкістю, немовби відкрутив кришку з банки.

Коли він повернувся до драговини, Жинь роздивилася у світлі полум’я його очі. Вони були геть чорні.

Жинь здригнулася. То були очі чудовиська. Хто б не бився на березі, то був не Суні. То була якась давня сутність, люта й весела, шалена від можливості ламати людські тіла, немов іграшки.

– Інший берег! Пливіть до іншого берега!

Гурт солдатів відділився від затиснутого флоту й у пориві відчаю кинувся на берег Алтаня і Жинь.

– Наша черга, мала, – сказав Алтань і вистрибнув з очерету, розкручуючи в руках тризуб.

Жинь скочила на ноги, хитнулася, коли дурман від макових зерен ударив їй у голову, немов кийок. Вона спіткнулася. Жинь знала, що була в небезпечному місці. Якщо не прикличе бога, то стане марною в бою, одурманеною та збитою з пантелику. Але коли вона потяглася всередину себе по вогонь, то не побачила нічого.

Спробувала замовляння давньою мовою спірлійців, якого її навчив Алтань. Слів вона не розуміла, Алтань і сам заледве їх розумів, але це було неважливо. Важливими були ті грубі звуки, повторення наспіву, схожого на спльовування. Мова Спіру була примітивною, гортанною та дикунською. Вона звучала як прокльон. Вона звучала як осуд.

Та все ж це сповільнювало розум, відносило її до центру вихору думок та створювало прямий зв’язок із Пантеоном нагорі.

Але Жинь не відчувала, що провалюється в порожнечу. Вона не чула свисту в вухах. Не мандрувала нагору. Жинь потяглася всередину себе, шукаючи зв’язку з Феніксом і… нічого. Вона нічого не відчула.

Щось просвистіло в повітрі й упало в бруд біля її ніг. Вона важко глянула на цей предмет, немовби крізь густий туман. Нарешті її одурманений розум розпізнав стрілу.

Федерація відстрілювалася.

Вона слабко розуміла, що Бадзі кричить їй щось із того боку каналу. Спробувала не відволікатися і спрямувати розум усередину себе, але в грудях булькотіла паніка. Вона не могла зосередитися. Думала про все водночас: про птахів Цари, про солдатів, які все ближче підходили до берега.

Вона почула нелюдський крик з іншого боку бухти. Суні декілька разів високо скрикнув, немовби розлючена мавпа, він бив себе кулаками в груди й завивав, задерши голову в нічне небо.

Бадзі поруч із ним закинув голову й розреготався, і це теж звучало неприродно. Він був надто радісний, охоплений більшим захватом, аніж будь-хто мав право посеред такої бійні. І Жинь збагнула, що то сміявся не Бадзі, то бог у ньому радів пролитій у його ім’я крові.

Бадзі підняв ногу і штовхнув солдатів просто у воду, поваливши їх, немов кісточки доміно, і кинув борсатися в річці, де вони молотили руками й боролися з трясовиною.

Хто кого контролював: солдат бога, якого прикликав, чи бог тіло солдата?

Жинь не хотіла стати одержимою. Вона хотіла лишитися вільною.

Але в голові виникла суперечність. У мозку за пріоритет боролися три накази: настанова Дзяна очистити розум, наполягання Алтаня заточити свій гнів, як гострий клинок, і її власний страх знову дозволити вогню розірватися всередині неї, бо вона знала, що тільки-но він спалахне, вона вже не зможе його спинити.

Але Жинь не могла просто так стовбичити на полі бою.

«Ну ж бо, ну ж бо…» – Жинь потягнулася по вогонь і зачерпнула порожнечу. Вона застрягла на півдорозі між Пантеоном і матеріальним світом, не здатна повністю осягнути щось одне. Вона втратила рівновагу, була спантеличена, рухала власним тілом немовби дуже звіддаля.

Щось холодне й липке схопило її за литки. Жинь відстрибнула за мить до того, як солдат вибрався з води. Він наповнив повітря важкими видихами, бо ж, мабуть, цілий канал переплив, затримавши подих.

Солдат помітив її, скрикнув і позадкував.

Жинь впало у вічі лише те, наскільки він був юним. Можливо, це навіть його перше бойове завдання. Він навіть не думав витягувати зброю.

Немовби вві сні, Жинь повільно обійшла його. Рука з мечем здавалася їй чужорідною, немовби то чиясь рука опустила клинок, немовби чужа нога вдарила солдата в плече…

Він виявився спритнішим, ніж вона думала, – відскочив і вдарив її в коліно, збиваючи з ніг у багно. Жинь не встигла й відреагувати, як він уже виліз із води й притиснув її до землі обома колінами.

Жинь підняла очі, і їхні погляди перетнулися.

На круглому, немовби дитячому обличчі солдата читався неприхований страх. Він заледве був вищим за неї. Не старший за Жамсу.

Він невміло орудував ножем і перед тим, як занести його, мусив притиснути лезо до живота, щоб узяти його як слід…

Над ключицею солдата показалися три металеві зубці, простромивши місце, де трахея з’єднувалася з легенями. У кутиках його рота забулькотіла кров. Він із плюскотом гепнувся в трясовину.

– Усе гаразд? – запитав Алтань.

Перед ними стражденно борсався й булькотів солдат. Алтань поцілив йому на два дюйми вище серця, відібравши милість миттєвої смерті та прирікши захлинатися у власній крові.

Жинь мовчки кивнула, нишпорячи в багні у пошуках меча.

– Тримайся низько, – сказав він. – І стань позаду.

Він штовхнув її собі за спину з більшою силою, ніж було потрібно. Вона спіткнулась об очерет, а потім підняла очі саме вчасно для того, аби побачити, як Алтань спалахнув смолоскипом.

Ефект від цього був такий, як від сірника, встромленого в олію. Полум’я вирвалося в нього з грудей, залило голі плечі й потекло назад струмками, оточило його, оберігало його. Він був живим смолоскипом. Його вогонь набув форми пари величезних крил, які чарівно обгорнули його. У радіусі півтора метра від місця, де стояв Алтань, з води здіймалася пара.

Жинь довелося прикрити очі.

Це був дорослий спірлієць. Це був бог у людині.

Алтань відкинув солдатів немов хвилею. Вони квапливо дерлися на борт, воліючи радше спробувати щастя на охоплених полум’ям човнах, аніж зустрітися з полум’яним чудовиськом.

Алтань рушив до них, плоть злазила із їхніх тіл.

Таке видовище було для Жинь нестерпним, проте й відвести очей вона не могла.

Жинь замислилася, чи й вона так спалахнула в Сінеґарді.

Але, звісно, тієї миті, коли полум’я виривалося з її тіла, вона не була такою дивовижно граційною. Коли Алтань рухався, його полум’яні крила кружляли й опускалися, немовби відображення, без розбору гуляючи флотом, підпалюючи речі, ще не охоплені вогнем.

Цілком зрозуміло, нестямно подумалося їй, що Цике стали живими втіленнями своїх богів.

Коли Дзян учив її діставатися Пантеону, він учив її лише схилятися перед божествами.

Але Цике тягнули їх із собою в світ смертних, і коли це вдавалося, вони перетворювалися на руйнівну, хаотичну і страхітливу силу. Коли шамани Цике молилися, то не просили богів щось для них зробити, а благали діяти через них. Відкриваючи розум небесам, вони ставали посудинами для обраних божеств.

Що більше Алтань рухався, то яскравіше палав, немовби сам Фенікс поступово розгорався в ньому, аби пробити межу між світом снів і матеріальним світом. Усі стріли, які летіли в його напрямку, були марними, охоплені полум’ям, вони падали вбік і з шипінням гаснули в багнистих водах.

Жинь трохи боялася, що Алтань вигорить дотла, що від нього лишиться саме полум’я.

Тієї миті вона не могла повірити, що спірлійців так просто вирізали. Це ж якою ж дивовижною, мабуть, була армія спірлійців. Цілий полк воїнів, які горіли з такою ж величчю, як Алтань… Як хтось міг винищити цю расу? Один спірлієць наганяв жах, тисячі було вже не спинити. Мабуть, їм було б до снаги випалити весь світ.

Хоч яку зброю вони мали тоді, тепер солдати Федерації були позбавлені такої могутності. Їхній флот опинився в зовсім невигідному становищі: зусібіч затиснутий у пастці, з полум’ям за спиною, багнистою трясовиною під ногами та справжніми богами, які охороняли ті єдині смуги міцної землі.

Скупчені човни розгорілися дужче. Тюки з формами, ковдрами й ліками тліли й потріскували, викидаючи густі хмари диму, які огортали болото непроникною пеленою. Солдатів на човнах побільшало вдвічі, їм було нічим дихати, а ті, кого загнали на мілке, почали кричати, бо вода закипіла в палахкотливому пеклі.

Це була справжня бійня. Це було прекрасно.

План Алтаня був чудовим за своєю суттю. За нормальних умов загін із восьми осіб нізащо не зміг би вистояти з такими ресурсами. Але Алтань обрав поле бою, де кожна перевага Федерації нівелювалася середовищем, а переваги Цике примножувалися.

Усе йшло до того, що найменший підрозділ Міліції здолає цілий флот.

Алтань навіть не втратив рівноваги, ступивши на ніс одного з човнів. Він пристосувався до хиткої палуби так витончено, немовби йшов по твердій землі. Якщо солдати Федерації борсалися й плюхалася, він знову і знову кидав тризуб, щоразу пускаючи кров і стишуючи крики.

Вони видиралися й падали перед ним, немовби вклоняючись. А він вирізав їх, як очерет.

Вони з плюскотом падали у воду, крики гучнішали. Жинь бачила, як вони заживо варяться в неї на очах, як їхня шкіра червоніє, немов краби, а потім розривається, зварена зсередини і ззовні, як у передсмертних судомах очі вилазять із орбіт.

Жинь билася в Сінеґарді, спопелила генерала полум’ям, але тієї миті вона заледве могла стерпіти побіжні руйнування, яких завдавав Алтань. Він бився з розмахом, який не мав бути доступний людині.

Лише капітан флоту не кричав, не стрибав у воду, щоб утекти, натомість стояв виструнчившись, гордовитий, немовби він був на своєму кораблі, а не серед охоплених полум’ям решток флоту.

Капітан повільно витягнув меча й виставив його перед собою.

Він не мав жодного шансу здолати Алтаня в бою, але ця спроба видалася Жинь химерно вартою поваги.

Вуста капітана швидко рухалися, немовби він щось бурмотів, заклинаючи темряву. Жинь на мить замислилася, а може, капітан також шаман, але розібравши квапливу муґенську, зрозуміла, що він молився.

«Для слави Імператора я ніщо. Заради нього я очистився. Його милістю я маю мету. Служити – це честь. Жити – це честь. Померти – це честь. За Рьохая. За Рьохая. За…»

Алтань легко переступив обгорілий шолом. Язики полум’я лизали його ноги, засмоктували його, але не могли нашкодити.

Капітан підняв свого меча до шиї.

Останньої миті Алтань кинувся вперед, раптом збагнувши, що капітан задумав, але той був занадто далеко.

Капітан устромив меча і смикнув його вбік різким рухом. Його погляд зустрівся з Алтаневим за мить до того, як у ньому згасло життя, і Жинь здалося, що вона бачила блиск перемоги. А потім його труп упав у болото.

Коли сила Аратші вичерпалася, до Наріїнського моря понесло уламки: тліючі шматки потрощених човнів, припаси, від яких уже не було користі, і понівечені тіла.

Алтань наказав відступати до того, як солдати Федерації змогли перегрупуватися. Утекло значно більше солдатів, ніж вони вбили, проте Цике й не ставили собі за мету знищити всю армію. Потоплення припасів було достатньо.

Однак потонули не всі припаси. У сум’ятті бою Унеґень із Царою відокремили два останніх човни та сховали їх у каналі, що йшов углиб суші.

Тепер вони всі були на борту цих човнів, і Аратша гнав їх вузькими каналами Кхурдалайна до закутка в середмісті, неподалік від причалу.

Щойно вони повернулися, до них підбіг Жамса.

– Спрацювало? – наполегливо запитав він. – Запали спрацювали?

– Спалахнули, немов чари. Гарна робота, малий, – сказав Алтань.

Жамса переможно закричав. Алтань поплескав його по плечу, і Жамса широко всміхнувся. Жинь чітко розуміла з обличчя Жамси, що він обожнював Алтаня як старшого брата.

Було важко не відчувати сорому. Алтань мав таку серйозну підготовку, був таким звично неймовірним, що їй хотілося тільки догодити йому. Алтань був суворим командиром і рідко хвалив, але коли хвалив, це було неймовірно. Жинь хотіла цієї похвали, вона прагнула її, як чогось матеріального.

Наступного разу. Наступного разу вона не буде тягарем. Вона навчиться свідомо спрямовувати гнів, навіть якщо ризикуватиме втратити себе в ньому.

Ту ніч вони відсвяткували мішком цукру, поцупленого з одного вкраденого човна. Їдальня була замкнена, вони не мали в що насипати цукор, тому просто їли його ложкою. Колись Жинь це здалося б огидним, а тепер вона охоче набивала рота, щойно ложка й мішок доходили до неї по колу.

Поступившись наполегливому проханню Жамси, Алтань неохоче запалив для них велике багаття на порожньому полі.

– Ми не тривожимося, що нас можуть побачити? – запитала Жинь.

– Ми зараз глибоко за нікарськими лініями оборони. Усе гаразд. Просто нічого не кидайте у вогонь, – сказав він. – Не можна експериментувати з піротехнікою так близько до цивільних.

Жамса шумно видихнув.

– Як скажеш, Тренсиню.

Алтань роздратовано глянув на нього.

– Цього разу я серйозно.

– Завжди ти псуєш усі веселощі, – пробурчав Жамса, коли Алтань відійшов від вогню.

– Ти не залишишся? – запитав Бадзі.

Алтань похитав головою.

– Треба обговорити все з Воєначальниками. Повернуся через декілька годин. А ви святкуйте далі. Сьогодні я дуже задоволений вашою роботою.

– «Сьогодні я дуже задоволений вашою роботою», – перекривив Бадзі, коли Алтань пішов. – Хто-небудь, скажіть йому витягти з дупи ту палицю.

Жамса відкинувся назад, спершись на лікті, і злегка штовхнув Жинь ногою.

– В Академії він також був таким нестерпним?

– Не знаю, – відповіла вона. – У Сінеґарді я не дуже добре його знала.

– Закладаюся, що він завжди був таким. Старигань у молодому тілі. Як думаєш, він коли-небудь усміхається?

– Може, раз на рік, – сказав Бадзі. – Випадково, уві сні.

– Та годі вам, – промовив Унеґень, хоча й сам усміхався. – Він гарний командир.

– Він таки гарний командир, – погодився Суні. – Кращий за Туйра.

Спокійний голос Суні здивував Жинь. Вільний від бога, Суні був надзвичайно тихим, майже сором’язливим і говорив, лише ретельно все обміркувавши.

Жинь дивилася, як він спокійно сидів перед багаттям. Його широке обличчя було розслабленим і мирним, немовби йому дуже легко бути собою. Їй стало цікаво, коли він наступного разу втратить контроль і поступиться тому крикливому голосу в голові. Суні мав страхітливу силу, трощив людей голими руками, мов яйця. Він убивав добре й ефективно.

Він міг убити Алтаня. Три ночі тому в їдальні. Суні міг зламати Алтаню шию так само легко, як скрутити в’язи курці. Від цієї думки в неї пересохло в роті від страху.

І вона замислилася про те, що Алтань це також знав і все одно підійшов до Суні, практично вклавши своє життя в руки підлеглому.

Бадзі якимось дивом удалося роздобути пляшку соргового алкоголю на одному з численних складів Кхурдалайна. Вони передавали її по колу. Цике щойно здобули значну перемогу в бою й могли дозволити собі послабити віжки всього на одну ніч.

– Агов, Жинь, – Жамса перекотився на живіт і поклав підборіддя на руки.

– Що?

– Виходить, спірлійці таки не вимруть? Ви з Алтанем наробите немовлят і відродите расу спірлійців?

Цара голосно пхикнула. Унеґень пирснув повним ротом соргового вина.

Жинь миттю почервоніла.

– Навряд, – відповіла вона.

– Чому ні? Тобі не подобається Алтань?

«Зухвалий малий засранець».

– Ні, я про те, що не можу, – сказала вона. – Я не можу мати дітей.

– Чому? – наполягав Жамса.

– В Академії я знищила свою матку, – промовила вона й підтягла коліна до грудей. – Вона, гм, заважала моїм тренуванням.

У Жамси був такий приголомшений вигляд, що Жинь розсміялася.

Цара тихо хихотіла, прикрившись флягою.

– Ну що? – обурено запитав Жамса.

– Колись я тобі розповім, – пообіцяв Бадзі. Він випив удвічі більше вина, ніж решта, і в нього вже заплітався язик. – Коли в тебе опустяться яйця.

– У мене вже опустилися яйця.

– Ну, коли опуститься голос.

Якийсь час вони мовчки передавали пляшку по колу. Тепер, коли шаленство трясовини закінчилося, Цике чомусь здавалися меншими, немовби вони були живими лише в присутності своїх богів, а коли богів не було, стали порожніми оболонками, яким бракувало чогось живого.

Вони здавалися дуже людськими, вразливими й ламкими.

– То ви останні у своєму роді, – промовив Суні після короткої тиші. – Це сумно.

– Мабуть. – Жинь штовхнула палицю в полум’я. Вона ще не звикла до своєї нової сутності. У неї не було ані спогадів про Спір, ані реальної причетності до нього. Лише поруч із Алтанем вона по-справжньому відчувала, що означає бути спірлійкою. – Усе, що пов’язане зі Спіром, навіває сум.

– Це все винна та ідіотка королева, – сказав Унеґень. – Вони ніколи не вимерли б, якби Теардза не зарізалася.

– Вона не зарізалася, – заперечив Жамса. – А згоріла живцем. Вона згоріла живцем. Бах, – він розвів пальці в повітрі.

– Навіщо їй було себе вбивати? – запитала Жинь. – Я ніколи не розуміла цієї історії.

– У тій версії, що чув я, вона закохалася в Червоного Імператора, – сказав Бадзі. – Він прийшов на її острів, і вона одразу втратила голову. Він роззирнувся і пригрозив захопити острів, якщо Спір не стане підлеглою територією. Його зрада так збентежила королеву, що вона побігла до свого храму й наклала на себе руки.

Жинь зморщила носа. З кожною новою почутою версією цієї легенди Теардза видавалася їй усе дурнішою.

– Це не історія кохання, – Цара вперше заговорила зі свого кутка.

Трохи здивовані, Цике перевели погляди на неї.

– Ця легенда – нікарська пропаганда, – рішуче продовжила вона. – Історію Теардзи склали на основі легенди про Хань Пін, бо краще розповідати історію, аніж правду.

– А в чому ж правда? – запитала Жинь.

– А ти не знаєш? – Цара втупилася в Жинь похмурим поглядом. – Спірлійці мали б знати як ніхто.

– Очевидно ж, що я не знаю. То чому б тобі не розповісти?

– Я розповім це не як історію кохання, а як історію богів та людей, – голос Цари стих настільки, що Цике довелося нахилитися, щоб її розчути. – Кажуть, що Теардза могла прикликати Фенікса та врятувати острів. Кажуть, що якби Теардза прикликала полум’я, то Нікань ніколи не змогла б анексувати Спір. Кажуть, що якби вона захотіла, то могла б викликати таку силу, що Червоний Імператор та його війська не посміли б і ступити на Спір ще тисячу років точно.

Цара замовкла. Вона не відводила очей від Жинь.

– А потім? – наполягала Жинь.

– Теардза відмовилася, – сказала Цара. – Вона сказала, що незалежність Спіру не варта тих жертв, яких зажадав Фенікс. Фенікс заявив, що Теардза порушила свої обітниці як правителька Спіру, й покарав її за це.

Якийсь час Жинь мовчала. А потім запитала:

– Гадаєш, вона вчинила правильно?

Цара знизала плечима.

– Гадаю, що Теардза була мудрою. А ще – поганою правителькою. Шамани повинні розуміти, коли опиратися силі богів. Це мудрість. Але правитель має зробити все можливе, щоб урятувати свою країну. Це відповідальність. Якщо в твоїх руках доля країни, якщо ти прийняла обов’язок від свого народу, то твоє життя вже тобі не належить. Щойно ти отримуєш титул правительки, рішення приймають замість тебе. У ті дні правити Спіром означало служити Феніксу. Спірлійці були гордою расою. Вільним народом. Коли Теардза вбила себе, спірлійці стали лише скаженими псами Імператора. Кров Спіру на Теардзиних руках. Теардза заслужила те, що отримала.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю