Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)

Дзян нахилився вперед.

– Але ти… Про тебе Імператриця не знає, – він бурмотів радше собі, аніж їй. – Поки ти ще не в безпеці, але все буде добре… Вони не втрутяться цього разу.

Жинь вдивлялася в обличчя Дзяна, не сміючи й сподіватися.

– То це означає…

Він підвівся.

– Я візьму тебе ученицею. Сподіваюся, що не пожалкую про це.

Він простягнув їй руку. Вона потягнулася й схопилася за неї.

З п’ятдесяти студентів, яких зарахували до Академії на початку семестру, заявки на учнівство отримали тридцять п’ять. Майстри надіслали свої сувої до кабінету у великій залі, щоб там їх розібрали студенти.

Тих, хто сувою не отримав, просили здати форми й домовитися про негайне відбуття з Академії.

Більшість студентів отримали лише один сувій. Нян, на її захват, приєдналася до двох інших студентів на шляху медицини. Неджа та Венка обрали бойові мистецтва.

Кітай, переконаний, що втратив свою ставку тієї миті, коли здався Неджі, так шалено смикав себе за волосся на всьому шляху до головної зали, що Жинь уже почала була непокоїтися, щоб він не лишився лисим.

– Це було нерозумно, – сказав Кітай. – Боягузливо. За останні два десятиліття ніхто не здавався без травм. Тепер ніхто не захоче поручитися за мене.

До турніру Кітай сподівався отримати ставки від Дзіми, Дзюня та Ірдзяха. Проте в реєстратурі на нього чекав лише один сувій.

Кітай розгорнув заявку – і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

– На думку Ірдзяха, здатися було чудовою ідеєю. Я вчитимуся на стратегії!

Жинь секретарка передала два сувої. Не розгортаючи їх, вона знала, що вони від Ірдзяха і Дзяна. Жинь могла обирати між стратегією та віруваннями.

І вона обрала вірування.

Роздıл 8

Сінеґардська академія надавала студентам чотири вільні від навчання дні для святкування Літнього фестивалю. Наступний семестр розпочинався одразу після їхнього повернення.

Більшість студентів скористалися цією можливістю, щоб провідати рідних. Але Жинь не мала часу на подорож аж до Тікані, та й не хотіла цього. Вона планувала провести канікули в Академії, та Кітай запросив її на гостину до свого маєтку.

– Але якщо не хочеш, – знервовано промовив Кітай. – Я маю на увазі, якщо в тебе вже є плани…

– Немає в мене жодних планів, – відповіла Жинь. – Залюбки.

Наступного ранку вона зібрала речі для екскурсії містом. На це знадобилися лічені секунди, адже особистих речей у неї було обмаль. Жинь акуратно склала в стару дорожню сумку два комплекти шкільних тунік і сподівалася, що Кітай не сприйме за грубість, що під час фестивалю вона носитиме форму. Іншого одягу в Жинь не було, бо ж старі туніки, які носили вихідці з півдня, вона повикидала, щойно випала така нагода.

– Я найму рикшу, – запропонувала Жинь, коли вони зустрілися з Кітаєм біля воріт Академії.

Кітая така пропозиція спантеличила.

– Нащо нам рикша?

Жинь спохмурніла.

– А як же ми тоді дістанемося куди треба?

Кітай уже був розкрив рота, щоб відповісти, аж раптом біля воріт зупинилася величезна карета, запряжена кіньми. Кучер, огрядний чоловік у багатому вбранні золотого та бордового кольорів, зіскочив додолу й низько вклонився Кітаю.

– Майстре Чен.

Він зиркнув на Жинь, немов намагаючись вирішити, чи треба вклонитись і їй, а потім неуважно кивнув.

– Дякую, Мерчі, – Кітай передав їхні сумки прислужнику й допоміг Жинь піднятися в карету.

– Зручно?

– Дуже.

З вигідної позиції в кареті вони могли бачити майже все місто, що вгніздилося в долині: гвинтопобідні пагоди адміністративного району, що здіймалися крізь покров негустого туману, білі будівлі, зведені на схилах, з вигнутими, критими черепицею дахами, та звивисті кам’яні стіни провулків, що вели до середмістя.

У напівмороку карети Жинь почувалася відмежованою від брудних вулиць міста. Почувалася чистою. Уперше від часу прибуття до Сінеґарда вона відчула, що її місце тут. Вона перехилилася через край і насолоджувалася теплим літнім вітерцем, який пестив її обличчя. Жинь уже так давно не відпочивала.

– Ми детально обговоримо те, що сталося, коли повернешся, – сказав їй Дзян. – Але твій розум щойно пережив дуже незвичайну травму. Найкраще, що ти можеш зробити для себе, – відпочити. Дозволь пережитому пустити паростки. Дозволь розуму зцілитися.

Кітай тактовно не розпитував про те, що сталось. І Жинь була вдячна за це.

Мерчі віз їх униз гірським шляхом у бадьорому темпі. Уже за годину вони їхали головною дорогою міста, а потім звернули на шлях до Нефритового району.

Коли Жинь прибула до Сінеґарда рік тому, вони з учителем Фейжиком мандрували районом робітників з бідними помешканнями та гральними закладами на кожному розі. Щоденні прогулянки до вдови Маюн привели її в найбільш гамірні, брудні та смердючі частини міста. Побачене в Сінеґарді не дуже відрізнялося від Тікані – тут було просто галасливіше й тісніше.

А тепер, сидячи в кареті родини Чен, вона побачила, яким яскравим може бути Сінеґард. Дороги в Нефритовому районі були немовби щойно вимощені й виблискували так, наче їх начистили цього ж ранку. Жинь не бачила ані дерев’яних халуп, ані слідів умісту вилитих нічних горщиків. Не бачила сварливих домогосподарок, які готували на пару хліб та галушки на вуличних грилях (вони були надто бідні, щоб дозволити собі домашні плити). Не бачила й жебраків.

Тиша видалася Жинь неспокійною. У Тікані завжди кипіло життя: жебраки збирали сміття, щоб посортувати й продати, діди сиділи на ґанкових сходах, палили чи грали в маджонг; вулицями вешталися дітлахи, вбрані у светри, що ледь прикривали пухкенькі сіднички, а вслід за ними зігнуті дідусі й бабусі, готові спіймати їх, коли вони спіткнуться.

Тут Жинь не побачила нічого такого. У Нефритовому районі скрізь були недоторканні огорожі й відкриті сади. Окрім їхньої карети, на дорозі більше нікого не було.

Мерчі зупинив карету перед воротами величезної обгородженої території. Ворота хитнулися, важко розчиняючись, і відкрили погляду чотири довгі прямокутні будівлі, виставлені квадратом та оточені величезним садовим павільйоном. Біля входу до них кинулися декілька собачок, крихітних білих створінь із бездоганно чистими лапками, що ступали по не менш бездоганній брукованій доріжці.

Кітай голосно скрикнув, вийшов із карети й став на коліно. Собачки налетіли на нього, з неймовірним захватом метеляючи хвостами.

– Ось цього звуть Імператором Драконів, – він почухав собачку під шиєю. – Їх усіх назвали на честь видатних правителів.

– А котрий Червоний Імператор? – поцікавилася Жинь.

– Он той, що надзюрить тобі на ногу, якщо не відійдеш.

Економкою в маєтку працювала низенька, опасиста жіночка з веснянкуватою, помережаною зморшками шкірою. Її звали Лань. Вона говорила приязним дівчачим голосом, який не личив веснянкуватому обличчю. Сінеґардський акцент був настільки сильним, що навіть після кількамісячної практики з удовою Маюн, яка говорила з досить сильним акцентом, Жинь могла лише приблизно розібрати її слова.

– Чим волієте підживитися? Я приготую все, чого забажаєте. Я знаю кулінарні стилі всіх дванадцяти провінцій. За винятком провінції Мавпи. Їхні страви надто гострі. І користі від них вам не буде. А ще я не роблю смердючого тофу. Я трохи обмежена продуктами, які є на ринку, але можу дістати що завгодно в крамниці з імпортними товарами. Якісь улюблені рецепти? Лобстер? Чи водяні каштани? Лишень скажіть, і я це приготую.

Жинь звикла до банальної каші з їдальні Академії, тож не знайшла що відповісти. Як пояснити, що вона просто не має такого вибору страв, якого вимагає Лань? У Тікані Фани полюбляли страву під назвою «та що завгодно», яку цілком буквально готували з чого завгодно, що лишилося в крамниці, – зазвичай смажені яйця та скляна локшина.

– Я хочу суп семи скарбів, – перебив Кітай, лишивши Жинь розмірковувати, що ж це в біса таке. – А ще лев’ячу голову.

Жинь кліпнула.

– Що?

Кітай був задоволений ефектом.

– О, побачиш.

– Знаєш, а тобі не обов’язково так сильно скидатися на отетерілу селючку, – сказав Кітай, коли Лань подала на стіл перепелині яйця, суп із акулячих плавників у черепашачому панцирі та свинячі кишки. – Це просто їжа.

Але «просто їжа» – це рисова каша. Може, ще трохи овочів. Чи шматочки риби, свинини або курятини, якщо їх щастить дістати.

А жодна зі страв на столі не була «просто їжею».

Суп семи скарбів виявився смачною сумішшю на основі конґі з червоними фініками, підсолодженими каштанами, насінням лотоса та ще чотирма складниками, яких Жинь не розпізнала. З явним полегшенням вона зрозуміла, що лев’яча голова була не справжньою головою лева, а кульками з м’яса та борошна, звареними між смужками білого тофу.

– Кітаю, я і є отетеріла селючка. – Жинь марно намагалася підняти смажене яйце паличками. Урешті вона здалася й скористалася пальцями. – Ти завжди так їси? Постійно?

Кітай зашарівся.

– Звикнеш. Перший тиждень в Академії дався мені нелегко, тамтешня їжа просто огидна.

Було важко не заздрити Кітаю. Його особиста ванна кімната була більшою за тісну спальню, яку Жинь ділила з Кесеґі. Бібліотека в його маєтку могла позмагатися з сінеґардською. Усе, що належало Кітаю, можна було замінити. Якщо він бруднив взуття, то викидав його. Якщо рвалася сорочка, він отримував нову, щойно пошиту, підігнану під його точні розміри.

Кітай усе життя прожив у розкошах і мусив лише готуватися до Кедзю. Для нього вступ до Сінеґарда був приємною несподіванкою, підтвердженням того, що й так чекає попереду.

– Де твій батько? – запитала Жинь.

Батько Кітая був міністром оборони в самої Імператриці. Глибоко в душі Жинь раділа, що їй досі не випало нагоди поговорити з ним – навіть думка про це страшенно лякала, – але вона не стримала допитливості. Чи буде батько старшою версією Кітая – з таким самим кучерявим волоссям, неймовірним розумом і значно більшою владою?

Кітай скривився.

– Зустрічі з питань оборони. Ти цього не знаєш, але в усьому місті оголошено стан бойової готовності. Уся міська варта буде на постах протягом цілого тижня. Ще один вибрик «Опери» нам ні до чого.

– Я думала, що «Оперу червоних лахмітників» знищено, – сказала Жинь.

– Переважно знищено. Не можна вбити цілий рух. Десь іще лишилася купка релігійних психів, які намірилися вбити Імператрицю. – Кітай настромив на паличку шматок тофу. – Батько пробуде в палаці аж до завершення параду. Він несе безпосередню відповідальність за безпеку Імператриці. Раптом щось піде не за планом – ризикує власною головою.

– Хвилюється, певно?

– Не дуже. Він займається цим не одне десятиліття, з ним усе буде гаразд. До того ж Імператриця також володіє бойовими мистецтвами, її не назвати легкою мішенню…

Кітай пустився розповідати почуте від батька: про службу в палаці, про гучні зустрічі з Імператрицею та дванадцятьма Воєначальниками, про придворні чутки та провінційну політику. Жинь зачаровано слухала. Як то воно – рости, знаючи, що батько є правою рукою Імператриці? Як же все змінює випадковість народження! В іншому світі вона могла б зростати в такому ж маєтку, де всі її бажання були б здійсненними. В іншому світі вона могла б народитися для сили.

Жинь провела ніч у величезній кімнаті, яку відвели тільки їй. Від часу приїзду до Сінеґарда вона ще не спала так довго й так добре. Її тіло немовби вимкнулося після тижнів страждань. Прокинулася вона з таким гарним самопочуттям і ясним розумом, якого не мала вже багато місяців.

Поснідавши у мрійливій задумі солодким конґі та гострими гусячими яйцями, Кітай та Жинь вирушили на ринок до середмістя.

У середмісті Жинь не була ще відколи рік тому прибула до Сінеґарда разом з учителем Фейжиком. Вдова Маюн мешкала на іншому кінці міста, а жорсткий розклад занять в Академії не лишав Жинь часу самостійно дослідити Сінеґард.

Минулого року ринок її приголомшив. Але тепер, на піку активності під час Літнього фестивалю, складалося враження, що місто вибухнуло. Усюди виднілися пересувні торговельні ятки, які тіснилися в проходах так близько, що покупцям доводилося пересуватися заюрмленим строєм по одному. І що то було за видовище! Жинь бачила безліч разків перлових намист та нефритових браслетів. Камені розміром із яйце, на підставках, на яких проявлялися зображення персонажів чи й цілі поеми, щойно зануриш їх у воду. Столи, за якими майстри каліграфії писали імена на величезних гарних віялах, розмахуючи пензлями з обережністю та показною хоробрістю фехтувальників.

– А що вони роблять? – Жинь зупинилася перед стелажем із крихітними фігурками пишнотілих хлопчиків. Їхні туніки були підняті й оголювали пеніси. Жинь не вірилося, що в продажу можна знайти щось таке непристойне.

– О, це мої улюблені, – сказав Кітай.

Замість пояснень торговець підняв чайник і полив фігурки водою. Глина потемніла, коли фігурки намокли. З пенісів струменем забила вода, немовби бризки сечі.

Жинь засміялася.

– Яка ціна?

– Чотири срібняки за штуку. Два віддам за сім.

Жинь зблідла. З тих грошей, які їй допоміг виміняти учитель Фейжик, лишилися разок імперських срібняків та жменя мідяків. В Академії Жинь грошей не витрачала й ніколи не думала, наскільки дороге життя в Сінеґарді, коли не жити на забезпеченні Академії.

– Хочеш? – запитав Кітай.

Жинь квапливо замахала руками.

– Ні, все гаразд. Я справді не можу…

На обличчі Кітая майнуло розуміння.

– Подарунок, – він передав разок срібняків торгівцю. – Одну фігурку хлопчика-дзюркунчика для подруги, яку так легко розважити.

Жинь зашарілася.

– Кітаю, я не можу.

– Це мені нічого не коштуватиме.

– Але для мене це багато, – сказала Жинь.

Кітай вклав фігурку їй у руку.

– Якщо скажеш ще бодай слово про гроші, я тебе покину й ти заблукаєш.

Ринок був таким величезним, що Жинь зовсім не хотілося йти далеко від виходу. Якщо вона загубиться серед цих звивистих провулків, то як вибратись? А от Кітай орієнтувався на ринку з легкістю досвідченого знавця, показуючи їй, які крамниці йому до вподоби, а які ні.

Для Кітая Сінеґард був сповнений дивами, повністю доступний та завалений речами, які йому належали. Сінеґард його не лякав, бо в Кітая були гроші. Коли він прогулювався, половина власників крамничок на вулиці радо прислужилися б йому, сподіваючись на щедрі чайові. Якби в нього зрізали гаманець, то він повернувся б додому й узяв ще один. Кітай міг дозволити собі стати жертвою міста, бо мав право на помилку.

А Жинь цього права не мала. Їй довелося нагадати собі, що, попри абсурдну щедрість Кітая, усе це їй не належить. Академія – її єдиний квиток до цього міста, і треба важко працювати, щоб не втратити його.

Уночі ринок освітлювався ліхтарями: по одному в кожного крамаря. Усі разом ліхтарі нагадували юрби жуків-світляків і відкидали надприродні тіні на все, чого торкалося їхнє світло.

– Ти бувала в театрі тіней на ляльковій виставі? – Кітай зупинився перед великим тканинним наметом. Біля входу вишикувалася черга дітей, неохоче віддаючи мідяки за вхід. – Ну, це для дітей, але…

– Велика Черепахо, – очі Жинь розширилися від подиву. У Тікані розповідали про лялькові вистави в театрі тіней. Вона видобула дріб’язок з кишені. – Я заплачý.

У намет набилося без ліку дітей. Кітай та Жинь умостилися ззаду, намагаючись удавати, що не є щонайменше років на п’ять старшими за решту глядачів. Попереду звисав величезний шовковий екран, підсвічений ззаду м’яким жовтим світлом.

– Я розповім вам про відродження цього народу.

Лялькар говорив зі скрині позаду екрана, тож глядачі не бачили навіть його силуету. Заюрблений намет заповнював глибокий, спокійний та дзвінкий голос.

– Це казка про порятунок та об’єднання Нікані. Це розповідь про Тріаду – трьох легендарних воїнів.

Світло позаду екрана потьмяніло, а потім спалахнуло багряним.

– Воїн.

На екрані з’явилася перша тінь: силует чоловіка з великим мечем завдовжки майже з його зріст. На ньому була міцна броня, а на плечах виднілися зубчасті накладки. Пір’я, яке прикрашало його шолом, розвівалося в повітрі.

– Зміївна.

Поруч із Воїном з’явилася струнка жіноча постать. Одну руку вона кокетливо приставила до боку, а ліву зігнула, немов щось ховала за спиною. Може, віяло, а може, й кинджал.

– І Хранитель Воріт.

Хранителем Воріт була худорлява, сутула постать у мантії. Поруч із нею згорнулася велика черепаха.

Багрянець на екрані потьмянів і змінився жовтим світлом, яке повільно пульсувало, немов серцебиття. Тіні Тріади побільшали, а потім зникли. На їхньому місці з’явився силует гірської місцевості. Лялькар почав розповідь серйозним тоном.

– Шістдесят п’ять років тому, на зорі Першої Макової війни, народ Нікані потерпав під гнітом загарбників Федерації. Нікарці ослабли, їх лихоманило у хвилях макових наркотиків.

До обрисів сільської місцевості звісилися напівпрозорі стрічки, створюючи ілюзію диму.

– Люди голодували. Матері продавали своїх нащадків за кілограм м’яса чи бодай якусь одежину. Батьки вбивали дітей, щоб не бачити їхніх страждань. Отаких дітей, як ви! Нікарці вважали, що боги відвернулися від них, бо ж як інакше варвари зі сходу змогли б накликати на них таке лихо?

Екран набув хворобливо-блідого кольору, як щоки залежних від маку. Декілька нікарських селян стали в ряд навколішки й, немовби плачучи, припали головами до землі.

– Люди не знайшли захисту у Воєначальників. Колись могутні правителі дванадцяти провінцій тепер були слабкими та неорганізованими. Заклопотані давніми чварами, вони гаяли час та солдатів на міжусобиці, замість того щоб об’єднатися й вигнати муґенських загарбників. Вони розтринькували золото на пиятики та жінок. Дихали маковим наркотиком, як повітрям. Накладали на свої провінції непомірні податки й нічого не давали натомість. Навіть коли Федерація нищила їхні села та ґвалтувала жінок, Воєначальники нічого не робили. Вони й не могли нічого зробити. Люди молилися, щоб прийшли герої. Молилися двадцять років. І нарешті боги послали їм героїв.

У нижньому лівому кутку екрана з’явилися силуети трьох дітей. Хлопчик у центрі був вищим за інших. А в дівчинки праворуч було довге хвилясте волосся. Третя дитина стояла трохи віддалік від інших двох, профіль хлопчика розвернувся до краю екрана, немовби він дивився на щось, чого інші двоє не бачили.

– Боги не прислали цих героїв із небес. Вони обрали трьох дітей, сиріт війни, селян, чиїх батьків убили під час набігів на села. Діти мали скромне походження. Але їм судилося крокувати з богами.

Хлопчика, який стояв по центру, зумисне лишили посеред екрана. Інші йшли за ним трохи на віддалі, мов за лідером. Руки й ноги тіней рухалися так плавно, що, здавалося, за екраном не ляльки з паперу й ниток, а реальні маленькі люди в костюмах. Жинь захоплювалася цією технікою, хоча ще дужче її поглинула розповідь.

– Коли їхні села спалили, троє дітей домовилися знайти спосіб помститися Федерації та звільнити свою країну від загарбників, щоб іншим дітям не довелося переживати страждання, які пережили вони. Багато років вони тренувалися разом із монахами храму в горах Вудан. І коли подорослішали, досягли дивовижної майстерності в бойових мистецтвах. У своїх уміннях могли позмагатися з дорослими чоловіками, які тренувалися десятиліттями. Наприкінці учнівства вони помандрували на вершину найвищої гори в цілій країні – гори Тяньшань.

Перед глядачами з’явились обриси величезної гори. Вона займала майже весь екран, а тіні трьох героїв біля неї зобразили зовсім крихітними. Але коли вони почали підніматися на гору, вона дедалі меншала, пласкішала, аж доки герої не опинилися на рівнині, піднявшись на самісіньку верхівку.

– На гору Тяньшань вели сім тисяч сходинок. І на самісінькій верхівці, так високо, що навіть найсильніший орел не зміг би туди долетіти, стояв храм. З того храму троє героїв піднялися на небо й зайшли до Пантеону, оселі богів.

Троє героїв підійшли до воріт, схожих на ті, що охороняли вхід до Академії. Ці ворота були вдвічі вищі за самих героїв, оздоблені надзвичайними візерунками метеликів і тигрів, а охороняла їх велика черепаха, яка низько схилила голову, дозволяючи пройти.

– Першого героя, найсильнішого з-поміж товаришів, прикликав Повелитель Драконів. Герой був на голову вищим за друзів. Він мав широку спину й руки завтовшки зі стовбур дерева. Боги визначили його лідером трійці. «Якщо я маю командувати військами Нікані, мені потрібен гарний меч», – сказав він і став на коліно біля ніг Повелителя Драконів. Повелитель Драконів наказав йому встати й подарував найсильнішому з товаришів величезний меч. Так герой став Воїном.

Постать Воїна окреслила мечем велику арку над головою і рвучко опустила його донизу. Там, куди вцілив меч, із землі посипалися золотаві іскри.

– Другим героєм була дівчина. Вона пройшла повз Повелителя Драконів, Повелителя Тигрів і Повелителя Левів – усі вони були богами війни, а отже, богами чоловіків. І промовила: «Я жінка, а жінці, порівняно з чоловіками, потрібна інакша зброя. Місце жінки не в гущі битви. Поле бою для жінки – це хитрощі й зваблення». Вона стала на коліно перед постаментом Нюйви, Богині Равликів. Нюйві її слова припали до душі, і вона зробила жінку смертоносною, як отруйні змії, наділила її здатністю заворожувати, як гіпнотизує удав. Так народилася Зміївна.

З-під сукні Зміївни ковзнув великий змій і обвився навколо її тіла, вмостившись спочивати на плечах. Глядачі заплескали в долоні витонченому трюку лялькаря.

– Третій герой був найсмиреннішим. Слабкий та хворобливий, він не міг тренуватися так, як двоє його друзів. Але він був невідступним та непохитним у своїй відданості богам. Він не благав послуг від жодного божества Пантеону, бо знав, що не гідний того. Натомість став на коліно перед черепахою, яка його впустила. «Я прошу тільки сили оберігати друзів та мужності захистити свою країну», – сказав він. Черепаха відповіла: «Ти отримаєш це – і навіть більше. Зніми в мене з шиї ланцюг із ключами. Віднині й довіку ти Хранитель Воріт. Ти маєш знаряддя, щоб відчинити звіринець богів, де замкнені істоти всіх подоб: і красиві, і монстри, яких герої винищили дуже давно. Ти командуватимеш ними на власний розсуд».

Тінь Хранителя Воріт у мантії повільно підняла руки, і позаду нього завирували тіні різних форм та розмірів. Дракони. Демони. Істоти. Вони обгорнули Хранителя Воріт немовби саваном із мороку.

– Щойно вони спустилися з гори, монахи, які колись їх тренували, зрозуміли, що трійця перевершила в уміннях навіть найстаршого майстра в храмі. Розлетілися чутки – і майстри бойових мистецтв із усіх земель уклонилися дивовижній майстерності трьох героїв. Репутація Тріади міцнішала. Тепер, коли їхні імена знали в усіх дванадцяти провінціях, Тріада надіслала кожному Воєначальнику запрошення на великий бенкет біля підніжжя гори Тяньшань.

Дванадцять фігур, які представляли відповідні провінції, з’явилися на екрані. У кожного на шоломі був плюмаж, який зображував культову тварину провінції: Півня, Бика, Зайця, Мавпу тощо.

– Воєначальники були дуже гордовиті і розлютилися, що інших одинадцятьох також запросили. Кожен думав, що Тріада покликала лише його одного. Воєначальники були майстрами інтриг і миттю почали розмірковувати над планом помсти Тріаді.

Екран затягнуло моторошним багряним туманом. Тіні Воєначальників схилили голови один до одного над чашами, немовби вели підлі перемовини.

– Але посеред трапези вони усвідомили, що не можуть поворухнутися. Зміївна отруїла їхні напої речовиною, що викликала заніміння, а Воєначальники випили немало чаш соргового вина. Доки вони, знерухомлені, сиділи на місцях, на стіл перед ними вийшов Воїн. Він заявив: «Сьогодні я проголошую себе Імператором Нікані. Якщо підете проти мене, я зарубаю вас, і ваші землі стануть моїми. Але якщо присягнете служити мені союзниками, битися як генерали під моїми знаменами, я винагороджу вас статусом та владою. Ви більше ніколи не боронитимете кордонів від іншого Воєначальника. Більше ніколи не боротиметеся за домінування. Усі ви будете рівними під моїм началом, і я стану найвидатнішим лідером цього королівства з часів Червоного Імператора».

Тінь Воїна здійняла меч до небес. З вістря меча вирвалася блискавка як символ божественного благословення.

– Коли Воєначальники знову змогли поворухнутись, усі погодилися служити новому Імператору Драконів. Так Нікань об’єднали, не проливши й краплі крові. Уперше за багато століть Воєначальники воювали під одними знаменами, згуртувавшись під проводом Тріади. І вперше за новітню історію Нікань виступила об’єднаним фронтом проти загарбників Федерації. Нарешті ми витіснили гнобителів. Імперія знову стала вільною.

На екрані знову з’явились обриси гірської місцевості, але цього разу землі заповнювали гвинтоподібні пагоди з храмами й селищами. Це була країна, вільна від загарбників. Країна, благословенна богами.

– Сьогодні ми святкуємо об’єднання дванадцяти провінцій, – сказав лялькар. – Ми вшановуємо Тріаду. І віддаємо почесті богам, які їх обдарували.

Діти вибухнули оплесками.

Коли вони вийшли з намету, Кітай спохмурнів.

– Я ніколи не розумів, яка це страшна розповідь, – тихо промовив він. – Коли ти малий, то вважаєш Тріаду такою розумною, але насправді це просто історія про отруту й примус. Звична річ у нікарській політиці.

– Я не знаю про нікарську політику, – сказала Жинь.

– А я знаю, – скривився Кітай. – Батько розповідає мені про все, що відбувається в палаці. І там точнісінько так, як розповідав лялькар. Воєначальники завжди готові вчепитись один одному в горлянку, змагаючись за увагу Імператриці. Жалюгідне видовище.

– Що ти маєш на увазі?

Кітай був стривожений.

– Тобі відомо, що Воєначальники були настільки заклопотані міжусобицями, що дозволили муґенцям захопити країну під час Макових війн? Батько переконаний, що це трапиться знову. Пригадуєш, що Їм розповідав нам першого дня? Він мав рацію. Муґенці не сидять на своєму острові склавши руки. Батько вважає, що це лише справа часу, коли вони нападуть знову, а тому непокоїться, що Воєначальники не сприймають цієї загрози достатньо серйозно.

Усі майстри в Академії переймалися роз’єднаністю Імперії. Хоча формально Міліція перебувала під контролем Імператриці, дванадцять підрозділів набирали солдатів переважно з відповідних провінцій, і вони перебували під безпосереднім командуванням Воєначальника провінції. А відносини між провінціям ніколи не були гарними… До переїзду в Сінеґард Жинь не розуміла, як глибоко вкоренилася у вихідців із півночі зневага до півдня.

Але говорити про політику Жинь не хотілося. Ці вихідні вперше за довгий час дали їй змогу розслабитись, і вона не бажала забивати собі голову тим, чому зарадити не могла, наприклад неминучою війною. Вона ще була під враженням від вистави в ляльковому театрі тіней і воліла б, щоб Кітай облишив серйозні питання.

– Мені сподобалася частина про Пантеон, – сказала вона трохи згодом.

– Ну звісно ж. Це єдина частина, яка є чистою вигадкою.

– Та ну? А хто сказав, що члени Тріади не були шаманами?

– Вони були майстрами бойових мистецтв. Політиками. Без сумніву, надзвичайно талановитими солдатами. Але частина про шаманізм – це просто перебільшення, – відповів Кітай. – Ти ж знаєш, що нікарці люблять прикрашати розповіді про війну.

– Але з чого ж зародилися ці розповіді? – наполягала вона. – Тріада мала вкрай незвичайні сили як для дитячої казки. І якщо їхні сили були лише міфом, то як так сталося, що міф завжди однаковий? Про Тріаду чули навіть у Тікані. Історія не змінюється залежно від провінцій. Вони завжди лишалися Хранителем Воріт, Воїном та Зміївною.

Кітай знизав плечима:

– Їх вигадав якийсь поет, а потім персонажів підхопили інші. У таку версію повірити неважко. Принаймні це ймовірніше, ніж існування шаманів.

– Але раніше шамани існували, – сказала Жинь. – Ще до того, як Червоний Імператор завоював Нікань.

– Переконливих доказів не існує. Це лише байки.

– Літописці Червоного Імператора відстежували весь імпорт до останньої в’язки бананів, – заперечила Жинь. – Сумніваюся, що вони перебільшували б дані про ворогів.

На Кітаєвому обличчі читалася недовіра.

– Звісно, але все це не означає, що члени Тріади й справді були шаманами. Імператор Драконів загинув, а про Хранителя Воріт ніхто не чув ще від Другої Макової війни.

– Можливо, він просто переховується. Можливо, він досі десь там, чекає наступного вторгнення. А може бути й так, що Цике – шамани? – раптом сяйнуло Жинь. – Ось чому ми нічого про них не знаємо. Можливо, вони єдині вцілілі шамани…

– Цике – просто наймані вбивці, – глузливо заперечив Кітай. – Вони ріжуть, убивають і труять. А не прикликають богів.

– Це з того, що знаєш ти, – сказала Жинь.

– А ідея про шаманів таки міцно тебе зачепила, еге ж? – запитав Кітай. – Жинь, це просто дитяча казочка.

– Літописці Червоного Імператора не вели б докладних записів про дитячу казочку.

Кітай зітхнув:

– Саме тому ти обрала вірування? Гадаєш, що зможеш стати шаманкою? Що зможеш прикликати богів?

– Я не вірю в богів, – заперечила Жинь. – Але вірю в силу. І вірю в те, що шамани мають джерело сили, не доступне решті. Вірю, що цього можна навчитися.

Кітай похитав головою.

– Я розповім тобі, що таке шамани. На певному етапі деякі майстри бойових мистецтв були по-справжньому могутніми, і що більше перемог вони здобували, то більше ширилося історій. Цілком можливо, що й вони самі підбурювали ці байки, вважаючи, що так наженуть страху на ворогів. Я не надто здивувався б, якби виявилося, що Імператриця вигадала ці розповіді про те, що члени Тріади були шаманами. Це допомогло б їй утримувати владу. А зараз вона потребує цього як ніколи. Воєначальники все більше збурюються. Ми за лічені роки від перевороту. Але якщо вона й справді Зміївна, чому ж просто не прикличе гігантських змій, щоб підкорити Воєначальників своїй волі?

Жинь не змогла вигадати достойного контраргументу для такої теорії, тож змовчала. Сперечатися з Кітаєм було марно. Він був такий переконаний у власній раціональності, в енциклопедичних знаннях із більшості тем, що йому було важко осягнути прогалини у своєму розумінні.

– Я зауважила, що лялькар не згадав, як насправді ми перемогли в Другій Маковій війні, – промовила Жинь трохи згодом. – Ну, знаєш. Спір. Різанина. Тисячі загиблих за ніч.

– Ну, зрештою, це була дитяча казка, – сказав Кітай. – А геноцид не приносить радості.

Наступні два дні Жинь та Кітай били байдики, віддавшись усім лінощам, на які не мали змоги в Академії. Вони грали в шахи. Відпочивали в саду, ліниво роздивляючись хмари та пліткуючи про однокурсників.

– А Нян таки нічогенька, – промовив Кітай. – І Венка теж.

– Венка сохне за Неджею ще від початку навчання, – сказала Жинь. – Навіть я це бачу.

Кітай звів брови.

– А хтось скаже, що це ти сохнеш за Неджею.