Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

– Академію збудували на місці колишнього монастиря. – Тобі жестом вказав їм піднятися вслід за ним кам’яними сходами до першого ярусу. – Коли Червоний Імператор об’єднав племена Нікані, храми та молитовні перетворили на класні кімнати. Першокурсники зобов’язані прибирати, тож невдовзі ви все тут знатимете. Ходімо далі, намагайтеся не відставати.

Навіть неприхована байдужість Тобі не могла відволікти їх від краси Академії, хоч він неабияк старався. Юнак підіймався кам’яними сходами швидко і вправно, не завдаючи собі клопоту бодай перевірити, чи гості за ним устигають. Жинь відстала, допомагаючи захеканому вчителю Фейжику піднятися небезпечно вузькими сходами.

Академія мала сім ярусів. Кожен вигин кам’яної стежки відкривав погляду новий комплекс будівель та тренувальних майданчиків, вкраплених поміж буйної зелені, яку, вочевидь, дбайливо ростили століттями. Гірський схил розрізав бурхливий струмок, майже навпіл розділяючи територію Академії.

– Бібліотека он там. До їдальні ось сюди. Новоприбулі студенти живуть на найнижчому ярусі. Нагорі мешкають викладачі. – Тобі дуже швидко тицьнув на декілька схожих кам’яних будівель.

– А це що? – запитала Жинь, вказуючи на, здавалося, поважну будівлю біля струмка.

Кутики вуст Тобі поповзли вгору.

– То сарай, дитино. – Вродливий хлопчина стиха реготнув.

Щоки Жинь спалахнули, вона вдала, ніби замилувалася краєвидом, що відкривався з тераси.

– До речі, звідки ти родом? – не дуже приязно поцікавився Тобі.

– Провінція Півня, – пробурмотіла Жинь.

– О, південь, – промовив Тобі так, немовби тепер йому щось стало зрозуміло. – Мабуть, багатоповерхові будівлі для тебе незвичні, та все ж спробуй не надто дивуватися.

Коли реєстраційні документи Жинь перевірили та прийняли, учитель Фейжик уже не мав причин лишатися тут. Вони попрощалися за воротами Академії.

– Я розумію, що тобі зараз страшно, – промовив учитель Фейжик.

Жинь силкувалася проковтнути величезну грудку, що стала їй у горлі, і стиснула зуби. У голові гуло, і вона знала, що дамба сліз прорветься під повіками, якщо вона цього не стримає.

– Мені не страшно, – наполягала дівчина.

Учитель лагідно всміхнувся.

– Звісно, що ні.

Жинь здалася й кинулася вперед, щоб обійняти вчителя. Вона зарилась обличчям у його туніку, аби ніхто не побачив її сліз. Учитель Фейжик поплескав її по плечу.

Вона перетнула всю країну, щоб дістатися місця, про яке мріяла роками, але знайшла тут лише вороже бентежне місто, де вихідців із півдня зневажають. Дому не було ані в Тікані, ані в Сінеґарді. Куди б вона не помандрувала, куди б не втекла, вона лише сирота війни, їй ніде нема місця.

Жинь почувалася страшенно самотньою.

– Я не хочу, щоб ви їхали, – сказала вона.

Усмішка вчителя Фейжика потьмяніла.

– Ох, Жинь.

– Мені тут не подобається, – несподівано випалила вона. – Ненавиджу це місто. Те, як вони говорять, навіть отой дурнуватий учень. Немовби вважають, що я не повинна тут бути.

– Звісно, вважають, – відповів учитель Фейжик. – Ти сирота війни. Та ще й з півдня. Ти не мала б скласти Кедзю. Воєначальникам подобається говорити, що Кедзю забезпечує в Нікані рівні можливості, однак система влаштована таким чином, щоб бідні й неписьменні лишалися там, де їм належить бути. Ти ображаєш їх самою своєю присутністю.

Учитель Фейжик схопив Жинь за плечі й ледь нахилив до себе, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

– Жинь, послухай. Сінеґард – жорстоке місто. Академія буде ще жорстокішою. Ти навчатимешся разом із дітьми Воєначальників. Дітьми, які займалися бойовими мистецтвами, відколи навчилися ходити. Вони зроблять тебе вигнанкою, бо ти не схожа на них. Це нормально. Але не дозволяй позбавити себе мужності. Що б вони не говорили, ти заслуговуєш бути тут. Затямила?

Жинь кивнула.

– Перший день навчання буде ніби удар під дих, – продовжив учитель Фейжик. – Цілком імовірно, що другий буде ще гіршим. Навчання видасться тобі важчим за підготовку до Кедзю. Але якщо хтось і може тут вижити, то це ти. Не забувай, що ти зробила заради того, щоб сюди потрапити. – Учитель випростався. – І ніколи не повертайся на південь. Ти заслуговуєш на кращу долю.

Коли вчитель Фейжик зник із поля зору, Жинь затисла перенісся, аби позбутися пекучого відчуття в очах. Вона не могла дозволити, щоб нові однокласники побачили, як вона плаче.

Жинь була сама в місті, де не мала друзів і заледве розуміла тутешню мову, сама в Академії. І тепер сумнівалася, що хотіла б тут навчатися.

«Він веде тебе до вівтаря. Він старий та жирний, і від нього тхне потом. Він дивиться на тебе і облизує губи…»

Жинь здригнулася, міцно замружилася й розплющила очі.

Сінеґард страшний і незнайомий. Але це не мало значення. Їй нікуди більше йти.

Жинь розправила плечі й рушила через ворота Академії назад.

Тут краще. Байдуже, як усе складеться, але тут у тисячу разів краще, ніж у Тікані.

– А потім вона запитала, чи в сараї теж є класна кімната, – звіддаля почувся голос із боку черги на реєстрацію. – Бачили б ви її одяг.

У Жинь побігли мурахи по шиї. То був хлопець із екскурсії.

Вона розвернулася.

Він і справді був вродливий, неможливо вродливий, з великими мигдалеподібними очима та чітко окресленими вустами, привабливими навіть попри те, що він викривив їх у презирливій посмішці. Шкіра порцеляново-біла – за таку будь-яка сінеґардка ладна була б убити, – а шовковисте волосся майже таке ж довге, як колись у Жинь.

Він перехопив її погляд і голосно зареготав, немовби взагалі її не бачив.

– А її вчитель, я вам точно кажу, один із тих старих невдах, які не спромоглися знайти роботу в місті і скніють, намагаючись нашкребти на життя працею в магістратах. Коли ми підіймалися сходами, він так голосно хекав, що я думав: богу душу віддасть.

Жинь терпіла словесну наругу від Фанів роками. Обрáзи від цього хлопця заледве дошкулили їй. Проте лихословити про вчителя Фейжика, який привіз її з Тікані, врятував від нікчемного майбутнього в силуваному шлюбі… цього вона пробачити не могла.

Жинь підійшла на два кроки до хлопця й зацідила йому в обличчя.

Кулак із приємним ляскотом вцілив йому в око. Хлопець позадкував і, наштовхнувшись на студентів позаду, мало не гепнувся на землю.

– Ну ти й сучка! – хрипко скрикнув він, а потім випрямився й кинувся на неї.

Жинь позадкувала, виставивши поперед себе кулаки.

– Годі!

Між ними вигулькнув учень у темній мантії й розвів руки в боки, щоб розборонити їх. А коли хлопець усе одно рвонувся вперед, той швидко схопив його за зап’ясток і заламав суперникові руку за спину.

Знерухомлений, хлопчина завмер.

– Ви правил не знаєте? – голос учня був низьким, спокійним та наказовим. – Жодних бійок.

Хлопець нічого не сказав, лише вишкірився в похмурій зневажливій посмішці. На Жинь несподівано накотило бажання розплакатися.

– Імена? – наполегливо запитав учень.

– Фан Жунінь, – налякана, швидко відповіла вона. У них неприємності? Її виженуть?

Хлопець пручався, намагаючись вирватися з рук учня. Учень стиснув міцніше.

– Ім’я? – запитав він знову.

– Їнь Неджа, – випалив хлопець.

– Їнь? – Учень відпустив його. – І чого ж це вихований нащадок дому Їнь буянить у вестибюлі?

– Вона вдарила мене в обличчя! – хрипко верескнув Неджа. Навколо його лівого ока вже починав проступати огидний синець – дуже помітна багряна пляма на порцеляновій шкірі.

Учень здійняв брови й глянув на Жинь.

– І чому ти це зробила?

– Він образив мого вчителя, – сказала вона.

– Та невже? Ну, це все змінює, – здавалося, учень потішався з них. – Тебе хіба не вчили, що вчителів ображати не можна? Це табу.

– Я тебе вб’ю, – прогарчав Неджа до Жинь. – Та я, бляха, тебе прикінчу.

– Ой, та годі вже, – учень удав, що позіхає. – Ви у військовій академії. За рік матимете достобіса можливостей убити одне одного. Але прибережіть свій запал, доки відбудеться ознайомлення, гаразд?

Роздıл 3

До головної зали, переробленого храму на третьому ярусі гори, Жинь і Неджа прийшли останніми. Хоча зала й не була дуже великою, порожній похмурий інтер’єр створював враження значного простору, змушуючи їх почуватися меншими, ніж насправді. Жинь припустила, що в присутності богів та вчителів такого ефекту домагалися навмисно.

Першокурсники, загалом їх було не більше за п’ятдесят, сиділи навколішки рядами по десять осіб. Вони сплели руки на колінах, кліпаючи та роззираючись довкола в мовчазній тривозі. Старші сиділи рядами навколо них та буденно перемовлялися. Їхній сміх був гучнішим, ніж зазвичай, немовби вони свідомо намагалися змусити новачків почуватися незатишно.

За мить після того, як Жинь сіла, вхідні двері розчинилися й до зали ввійшла тендітна жінка, нижча навіть за найнижчих першокурсників. Вона крокувала солдатською ходою – бездоганно виструнчена, точна й самоконтрольована.

Услід за нею пройшли п’ятеро чоловіків та одна жінка, всі в темно-коричневих мантіях. Вони зупинилися позаду неї й стояли, вклавши руки в рукава. Учні замовкли, підвелися, зчепивши руки за спиною, і нахилили голови, ледь вклоняючись. Жинь та інші першокурсники зрозуміли натяк і квапливо підвелися.

Якусь мить жінка пильно їх розглядала, а потім жестом наказала сісти.

– Ласкаво просимо. Мене звати Дзіма Лайн, і я маю звання старшої вчительки цієї Академії, також я командир Сінеґардського військового резерву та колишній командир Нікарської імперської міліції, – голос Дзіми прорізав кімнату немов мечем. Дзіма вказала на шістьох людей, які вишикувалися в ряд позаду неї. – Це майстри Сінеґарда. Вони стануть вашими викладачами впродовж першого курсу і потім вирішать, чи брати вас своїми учнями після Випробувань наприкінці року.

Майстри стояли серйозні, один поважніший за іншого. Жоден не всміхався. Усі мали паски різних кольорів: червоного, синього, фіолетового, зеленого, помаранчевого.

Крім одного. У чоловіка, який стояв ліворуч від Дзіми, паска не було. Його мантія також відрізнялася від мантій інших. Ані вишивки по краях, ані емблеми Червоного Імператора праворуч на грудях. Він був убраний так, немовби взагалі не розумів, що тут відбувається, і просто останньої миті накинув на себе безформну коричневу мантію.

Волосся цього майстра було білим-білісіньким, немов борода вчителя Фейжика, проте він зовсім не скидався на старого. Обличчя не помережане зморшками, проте й молодим його не назвеш. Визначити вік неможливо. Коли Дзіма говорила, він колупався мізинцем у вусі, а потім підніс пальця до очей, щоб вивчити виколупане.

Раптом він підвів очі, перехопив погляд Жинь і самовдоволено всміхнувся.

Дівчина квапливо відвернулася.

– Ви тут, бо отримали найвищі бали з Кедзю по всій країні, – сказала Дзіма, великодушно розкриваючи руки. – Ви обійшли тисячі інших учнів у змаганні за право навчатися тут. Вітаю.

Першокурсники збентежено перезирнулися, не певні, чи варто собі аплодувати. Почулося декілька пробних оплесків.

Дзіма всміхнулася.

– Наступного року п’ятої частини з вас тут уже не буде.

Запала мертва тиша.

– Сінеґард не має ані часу, ані ресурсів, щоб навчати кожну дитину, яка мріє про військову славу. Солдатами можуть стати навіть неписьменні фермери. Але ми тут готуємо не солдатів. Ми готуємо генералів. Ми готуємо людей, у чиїх руках опиниться майбутнє Імперії. Тож якщо я вирішу, що ви вже не варті нашого часу, вас попросять піти. Ви помітите, що вам не дадуть змоги обирати сферу навчання. На наше переконання, цей вибір не можна лишати в руках студентів. Після першого року вас перевірятимуть на майстерність із усіх предметних курсів, які ми тут викладаємо: бій, стратегія, історія, озброєння, лінгвістика та медицина.

– І вірування, – перебив її біловолосий майстер.

У Дзіми смикнулося ліве око.

– І вірування. Якщо наприкінці року під час Випробувань вас визнають гідними якогось напряму навчання, то дозволять лишитися в Сінеґарді. Тоді ви отримаєте звання учня.

Дзіма вказала на старших студентів навколо них. Тепер Жинь побачила, що нарукавні пов’язки учнів – тих самих кольорів, що й паски в майстрів.

– Якщо жоден майстер не візьме вас своїм учнем, вас попросять піти з Академії. Зазвичай лишається вісімдесят відсотків першокурсників. Роззирніться. Це означає, що наступного року в цей же час двох людей із вашого ряду тут уже не буде.

Жинь роззирнулася навколо, силкуючись побороти переляк. Вона вважала, що вступний іспит у Сінеґард гарантував їй якщо не стабільну подальшу кар’єру, то бодай домівку щонайменше на п’ять наступних років.

Їй навіть на думку не спадало, що її можуть відправити додому вже за лічені місяці.

– Ми проводимо добір з необхідності, а не з жорстокості. Наше завдання навчати лише еліту – кращих із кращих. Ми не можемо гаяти час на дилетантів. Добре роздивіться своїх одногрупників. Вони стануть вашими найближчими друзями, але разом з тим і найбільшими суперниками. Ви змагатиметесь один з одним за право лишитися в цій Академії. Ми переконані, що завдяки такій конкуренції проявляться найталановитіші. А бездарні вирушать додому. Якщо ви заслуговуєте на це, то наступного року будете присутні тут уже як учні. А як ні… Ну, тоді вас узагалі не варто було сюди відправляти. – Здавалося, Дзіма дивилася просто на Жинь. – І нарешті, попереджаю. На території Академії я не потерплю наркотиків. Якщо у вас знайдуть бодай дрібку опіуму, якщо вас спіймають на відстані бодай десяти кроків від заборонених речовин, вас виволочуть з Академії та кинуть до в’язниці Баґхра.

Дзіма востаннє суворо глянула на них, а потім відпустила помахом руки.

– Щасти вам.

Жабань, учень, який розборонив Жинь та Неджу, провів їх із головної зали до спалень на найнижчому ярусі.

– Ви першокурсники, а тому з наступного тижня прибиратимете територію, – сказав Жабань, ідучи вперед спиною, щоб звернутися до них. Він мав лагідний та спокійний голос, як у селищних лікарів перед ампутацією кінцівок. – Перший удар дзвона на світанку, заняття починаються через пів години по тому. У їдальню треба прийти до цього часу, інакше залишитеся без сніданку.

Хлопців поселили в найбільшій будівлі на території Академії – триповерховій, з вигляду такій, немовби її спорудили через довгий час після того, як землі Академії відібрали в монахів. Порівняно з нею жіноче помешкання здавалося крихітним – проста одноповерхова будівля, що раніше слугувала окремим місцем для медитацій.

Жинь чекала, що спальня виявиться незатишно тісною, проте, схоже, зайняті були тільки ще два ліжка.

– Три дівчини за рік – це справжній рекорд, – промовив Жабань перед тим, як лишив їх влаштовуватися. – Майстри були вражені.

Лишившись у спальні наодинці, троє дівчат обережно розглядали одна одну.

– Я Нян, – представилася дівчина ліворуч від Жинь. Вона мала округле приязне обличчя й говорила з чітким акцентом, який виказував північне походження, хоча розібрати її мовлення було легше, ніж сінеґардський діалект. – Я з провінції Зайця.

– Приємно познайомитися, – протяжно промовила інша. Вона саме оглядала свою постіль. Потерла тонку посірілу тканину між пальцями, відразливо скривилась, а потім відпустила. – Венка, – неохоче назвалася вона. – Провінція Дракона, але виросла я в столиці.

Венка була типовою сінеґардською красунею – прекрасно бліда та струнка, мов вербова гілка. Поруч із нею Жинь почувалася грубою й неоковирною.

Вона усвідомила, що обидві дівчини вичікувально дивляться на неї.

– Жунінь, – сказала вона. – Скорочено Жинь.

– Жунінь, – Венка перекрутила ім’я з сінеґардським акцентом, перекочуючи склади на язику, немовби шматок якоїсь погані. – І що ж це за таке ім’я?

– Південне, – промовила Жинь. – Я з провінції Півня.

– То це тому в тебе така темна шкіра, – сказала Венка, викрививши вуста. – Коричнева, як коров’яче лайно.

Ніздрі Жинь роздулися.

– Я буваю на сонці. І тобі також варто спробувати.

Як і попереджав учитель Фейжик, заняття швидко стали дуже складними. Уже наступного дня одразу після сходу сонця у дворі другого ярусу почалися тренування з бойових мистецтв.

– Що це таке? – майстер Дзюнь, викладач бойового мистецтва, підперезаний червоним поясом, пильно дивився на клас із неприхованою відразою на обличчі. – Вишикуватися. Я хочу бачити рівні ряди. Не купчіться, мов сполохані кури.

Дзюнь мав пару фантастично товстих чорних брів, які майже з’єднувалися посередині чола. На його смаглявому обличчі вони нагадували грозові хмари над вічно лютим поглядом.

– Випростайте спини, – голос Дзюня цілком личив його обличчю, грубий та невблаганний. – Очі вперед. Руки за спину.

Жинь намагалася повторювати пози однокласників, які стояли попереду. Ліве стегно засвербіло, але вона не насмілилася почухати його. А ще дівчина запізно усвідомила, що варто було сходити в туалет.

Дзюнь походжав двором, задоволений, що учні в дуже незручних позах. Він зупинився перед Неджею.

– Що в тебе з обличчям?

У Неджі над лівим оком з’явився показний синець – яскрава багряна пляма на бездоганному обличчі.

– Побився, – пробурмотів Неджа.

– Коли?

– Учора ввечері.

– Тобі пощастило, – сказав Дзюнь. – Якби це сталося пізніше, я б тебе вигнав.

Він заговорив голосніше, звертаючись до класу:

– Перше та найважливіше правило на моїх заняттях – не битися безвідповідально. Застосування технік, які ми вивчаємо, смертельне. Неналежно виконані, ці техніки можуть завдати серйозних ушкоджень і вам, і вашому супернику. Якщо ви битиметеся безвідповідально, я вижену вас із заняття і подбаю про ваше виключення з Сінеґарда. Затямили?

– Так, пане, – відповіли вони.

Неджа обернувся й зиркнув на Жинь через плече, з отрутою в погляді. Вона вдала, що не помітила.

– Хто раніше вже вивчав бойові мистецтва? – запитав Дзюнь. – Підніміть руки.

Майже весь клас підняв руки. Жинь роззирнулася довкола, відчуваючи, як накочується переляк. Невже всі вони займалися ще до вступу в Академію? Де вони навчалися? Наскільки її випередили? І чи може вона їх наздогнати?

Дзюнь указав на Венку:

– Скільки років?

– Дванадцять, – відповіла Венка. – Вчилася стилю «м’якого кулака».

Вражена, Жинь широко розплющила очі. Це означало, що Венка тренувалася, відколи навчилася ходити.

Дзюнь показав на дерев’яний манекен.

– Зворотний серпоподібний удар. Знеси йому голову.

Знести голову? Жинь із сумнівом глянула на манекен. Голову й тулуб вирізьбили з цільного шматка деревини. Голова не кріпилася до тулуба, а була міцно з’єднана з ним.

Однак Венку, схоже, це зовсім не збентежило. Вона стала в позицію, скосила очі на манекен і з розвороту вдарила його ногою в стрибку, при цьому її нога опинилася вище голови. П’ятою Венка описала в повітрі гарну вивірену арку.

Венчина нога вцілила в голову манекена, і відбита голова полетіла через весь двір, а потім стукнулася об кутову стіну й перекотилася вбік.

У Жинь відвисла щелепа.

Дзюнь коротко схвально кивнув і відпустив Венку. Задоволена, дівчина повернулася на своє місце в строю.

– Як їй це вдалося? – запитав Дзюнь.

«Магія», – подумала Жинь.

Дзюнь зупинився перед Нян.

– Ти. Видаєшся враженою. Як, на твою думку, їй це вдалося?

Нян схвильовано кліпнула.

– Кі?

– Що таке кі?

Нян розчервонілася.

– Гм. Внутрішня енергія. Духовна енергія.

– Духовна енергія, – повторив майстер Дзюнь і пхикнув. – Сільська маячня. Ті, хто прирівнює кі до таємничого чи надприродного, роблять ведмежу послугу бойовим мистецтвам. Кі – це не що інше, як чиста енергія. Та сама енергія, що тече у ваших легенях та судинах. Та сама, що рухає річкову течію та змушує вітер дути.

Він указав на вежу із дзвоном на п’ятому ярусі.

– Минулого року двоє прислужників встановлювали новий дзвін. Самотужки вони нізащо б не змогли підняти його так високо. Але з продумано розміщеними мотузками двоє звичайних чоловіків спромоглися підняти предмет, значно важчий за них. У бойових мистецтвах цей принцип працює теж. У своєму тілі ви маєте обмежений запас енергії. І скільки б не тренувалися, надлюдських можливостей усе одно не матимете. Але завдяки правильній дисципліні, знаючи, куди вдарити і коли…

Дзюнь ударив кулаком у тулуб манекена. Деревина розщепилася, утворюючи ідеальний радіус тріщин навколо його руки. Дзюнь прибрав руку. Тулуб опудала розсипався на друзки.

– …ви здатні на те, що людям видається неможливим. Бойові мистецтва – це про дію та реакцію. Кути і тригонометрію. Правильний обсяг сили, застосований під потрібним вектором. Ваші м’язи скорочуються й випускають силу, а ця сила розганяється до цілі. Якщо ви наростите м’язову масу, то зможете виділити більшу силу. Якщо напрацюєте гарну техніку, ваша сила спрямовуватиметься з більшою зосередженістю та вищою ефективністю. Бойові мистецтва не набагато складніші за чисту фізику. Якщо це вас бентежить, то просто прислухайтеся до порад великих майстрів. Не ставте запитань. Просто виконуйте.

Історія була уроком сумирності. Вони ще не встигли й зайти до класу, як сутулий та лисуватий майстер Їм уже почав заглиблюватись у військові перипетії в Нікані.

– У минулому столітті Імперія пережила п’ять війн, – сказав Їм. – І ми програли їх усі. Саме тому минуле століття ми називаємо Добою сумирності.

– Як оптимістично, – пробурмотів із першого ряду хлопчина з кучерявим волоссям, жорстким, наче дріт.

Якщо Їм і почув його слова, то не подав і знаку. Він указав на велику пергаментну мапу східної півкулі.

– За часів Червоного Імператора ця країна простягалася на половину континенту. Давня Нікарська імперія була колискою сучасної цивілізації. Центром світу. Усі винаходи родом із Давньої Нікані, як-от: магніт, прес для пергаменту, домна. Нікарці передали культуру та методи гарного управління державою островам Муґень на сході й Спіру на півдні. Але імперії падають. Давня імперія стала жертвою власної слави. Засліплені перемогами в експансії на півночі, Воєначальники почали боротися між собою. Зі смертю Червоного Імператора почалися битви між нащадками, і не було їм кінця-краю. Так Нікань розпалася на дванадцять провінцій, і кожну очолив Воєначальник. Значний період сучасної історії Воєначальники були надто заклопотані міжусобицями. Аж доки…

– Не почалися Макові війни, – промовив хлопчина з жорстким волоссям.

– Так. Макові війни. – Їм вказав на країну на кордоні Нікані, крихітний острів, що формою нагадував великий лук. – Без попередження малий східний брат Нікані, її давня колонія, обернув зброю проти країни, яка принесла туди цивілізацію. Ну а решту ви знаєте.

Нян підняла руку.

– Чому відносини між Ніканню і Муґенню такі напружені? За часів Червоного Імператора Федерація була мирною колонією. Що сталося? Чого їм треба від нас?

– Мирними ці відносини ніколи не були, – виправив Їм. – І не є нині. Муґень завжди хотіла більшого, навіть коли була колонією. Федерація – амбітна держава, що швидко розвивається на перенаселеному острові. Уявіть, що ви надзвичайно войовнича країна з більшою кількістю населення, ніж може розмістити ваша земля, і розширюватися нема куди. Уявіть, що ваші правителі дотримуються ідеології, мовляв, вони боги й мають божественне право розширювати імперію по всій східній півкулі. І несподівано головною ціллю стають просторі землі одразу за Наріїнським морем, хіба не так? – Він повернувся до мапи. – Перша Макова війна була катастрофою. Розрізнена Імперія нізащо б не вистояла проти добре тренованих військ Федерації, які десятиліттями готувалися до втілення цього задуму. Тож тут для вас загадка. Як же нам вдалося перемогти в Другій Маковій війні?

Руку підняв хлопець на ім’я Хань.

– Тріада?

Класом прокотилася хвиля смішків. Тріада – Зміївна, Імператор Драконів та Хранитель Воріт – троє легендарних солдатів, які об’єднали Імперію проти Федерації. Це були реальні люди – жінка, звана Зміївною, досі сиділа на троні в Сінеґарді, – але їхні міфічні можливості в бойових мистецтвах лягли в основу дитячих казок. Жинь виросла на розповідях про те, як Тріада самотужки розбивала цілі батальйони Федерації, викликала бурі та повені надприродними силами. Але на лекції з історії навіть їй це здалося абсурдним.

– Не смійтеся. Тріада була важливою, адже без їхніх політичних зусиль нам нізащо не вдалося б об’єднати дванадцять провінцій, – сказав Їм. – Але я хочу почути не цю відповідь.

Жинь підняла руку. Відповідь на це запитання вона запам’ятала з підручників історії вчителя Фейжика.

– Ми спустошили центральну частину держави. Вдалися до стратегії «бий і пали». Коли війська Федерації надто далеко зайшли вглиб країни, їхні запаси вичерпались і вони не змогли прогодувати своїх солдатів.

Їм вислухав цю відповідь, знизавши плечима.

– Гарна відповідь, проте неправильна. Це лише пропаганда, якою заповнюють сільські підручники. Стратегія «бий і пали» дужче нашкодила б селянам, аніж муґенцям. Ще хтось?

Правильно відповів хлопчина з жорстким волоссям у першому ряду:

– Ми перемогли, бо втратили Спір.

Їм кивнув.

– Підведися. Поясни.

Хлопець відкинув волосся назад і встав.

– Ми перемогли в цій війні, бо втрата Спіру змусила втрутитися призахідників. І, гм, військовий флот Призахідної республіки був значно сильнішим за флот муґенців. Вони виграли цю війну на театрі воєнних дій біля океану й залучили Нікань до подальшого перемир’я. Насправді перемога взагалі була не наша.

– Правильно, – сказав Їм.

Хлопець сів, здавалося, з неабияким полегшенням.

– Нікань не перемагала в Другій Маковій війні, – повторив Їм. – Федерація відступила, бо ми були такі жалюгідні, що значним військово-морським силам із заходу стало нас шкода. Ми так нікчемно захищали свою країну, що знадобився геноцид, аби втрутилися призахідники. Коли нікарські війська загрузли на північному фронті, флот Федерації за одну ніч зруйнував Мертвий острів. Усіх чоловіків, жінок та дітей спірлійців убили й спалили їхні тіла. Отак в одну мить зникла ціла раса.

У класі запала тиша. Вони з дитинства чули розповіді про знищення Спіру, крихітного острова в океані між Наріїнським морем та бухтою Омонод, схожою на сльозу, неподалік від провінції Змії. Це була єдина окупована територія Імперії, завойована та анексована ще на зорі правління Червоного Імператора. Вона посідала чільне місце в історії Нікані як яскравий приклад величезної поразки роз’єднаної армії за правління Воєначальників.

Жинь завжди було цікаво, чи втрата Спіру була чистою випадковістю. Якби будь-яку іншу провінцію знищили так, як Спір, Нікарська імперія не вдовольнилася б перемир’ям. І воювала б доти, доки вщент не розбила б Федерацію Муґень.

Але насправді спірлійці взагалі не були нікарцями. Високі, смагляві, вони були острівним народом, етнічно відокремленим від нікарців з континенту. Розмовляли власною мовою, мали власну систему письма й дотримувалися власної релігії. Вони приєдналися до Імперської Міліції лише під вістрям меча Червоного Імператора.

Усе це вказувало на напружені відносини між нікарцями і спірлійцями аж до Другої Макової війни. Тож, думала Жинь, якщо й треба було пожертвувати якоюсь нікарською територією, Спір був очевидним вибором.

– Минуле століття ми пережили лише завдяки чистому везінню та милості заходу, – сказав Їм. – Але навіть із допомогою призахідників Нікань заледве спромоглася вигнати загарбників Федерації. Під тиском призахідників наприкінці Другої Макової війни Федерація підписала Пакт про ненапад, і відтоді Нікань зберігає незалежність. Федерацію обмежили торговельними заставами на межі провінції Коня, і протягом майже двох десятиліть муґенці поводилися більш-менш чемно. Але неспокій серед муґенців лише зростає, а призахідники ніколи не дотримувались обіцянок. З героїчної Тріади лишилась одна: Імператор загинув, Хранитель Воріт зник, і на троні тепер тільки Імператриця. А може, все ще гірше, бо ж тепер у нас немає солдатів-спірлійців. – Їм замовк. – Ми вже не маємо найкращих воїнів на своєму боці. Нікань уже не володіє тими ресурсами, які допомогли їй пережити Другу Макову війну. Не можна покладатися на те, що призахідники знову нас урятують. Якщо минулі століття чогось нас навчили, то це того, що вороги Нікані ніколи не відпочивають. Але цього разу, коли вони прийдуть, ми маємо намір бути готовими.

Опівденний дзвін ознаменував обідній час.

Їжу насипали з величезних казанів, що стояли біля дальньої стіни. Немовби байдужі до своєї роботи, кухарі роздавали конґі, тушковану рибу та хлібці з рисового борошна.

Студентам насипали порції, яких було саме вдосталь для того, щоб угамувати бурчання в животі, проте замало, щоб повністю наїстися. Студентів, які намагалися стати в чергу ще раз, відправляли до столів із порожніми руками.

Для Жинь перспектива регулярного харчування була більш ніж щедрою, адже у Фанів вона частенько лишалася без вечері. Але однокласники скаржилися Жабаню на кожнісіньку порцію.

– За філософією Дзіми, голод – це добре. Так ви почуваєтеся легкими, зосередженими, – пояснив Жабань.

– Так ми почуваємося нещасними, – ремствував Неджа.

Жинь скривилася, проте рота тримала на замку. Першокурсники тіснились у двох рядах по двадцять п’ять осіб за дерев’яним столом біля виходу з їдальні. Інші столи займали учні, але навіть Неджі забракло сміливості спробувати сісти поруч із ними.

Жинь усвідомила, що з боків її затиснули Нян та хлопець із жорстким волоссям, який відповідав на уроці історії.

– Я Кітай, – представився він, обнюхавши печеню.

Він був на рік молодший за неї й цілком відповідав своєму вікові: худорлявий, веснянкуватий, з величезними вухами. Так сталося, що він отримав найвищий бал із Кедзю в Сінеґардському муніципалітеті, найбільш конкурентному районі тестування, що особливо вражало, враховуючи, що він був молодший за інших на рік. Кітай мав фотографічну пам’ять і хотів вивчати стратегію під керівництвом майстра Ірдзяха, щойно складе Випробування, а ще поцікавився, чи не вважає вона Дзюня тим ще придурком?

– Так. Мене звати Жунінь. Жинь, – сказала вона, щойно хлопець дав їй можливість вставити бодай слово.

– О, то це тебе ненавидить Неджа.

Жинь припустила, що це не найгірша репутація, яку вона могла заробити. Ну й було схоже на те, що Кітай нічого не мав проти неї.

– До речі, що це з ним? – запитала вона.

– Його батько Воєначальник Дракона, а тітки поколіннями були наложницями біля трону. Ти б теж була такою колючою, якби мала настільки заможних та привабливих родичів.

– Ви знайомі? – запитала Жинь.

– Ми виросли разом. Я, Неджа та Венка. Навчалися в одного вчителя. Я думав, що після вступу до Академії він буде люб’язнішим зі мною. – Кітай знизав плечима, глянувши на дальній край столу, де Неджа та Венка немовби проводили засідання суду. – Мабуть, помилявся.

Жинь не здивувало те, що Неджа викреслив Кітая зі свого кола спілкування. Неджа нізащо б не тримав поруч когось хоч уполовину такого ж дотепного, як Кітай, бо той мав забагато можливостей перетягнути увагу на себе.