Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

Коли, відзвітувавши Воєначальникам, Алтань повернувся, більшість із Цике зморив сон. Жинь не спала і вдивлялася в мерехтливе багаття.

– Привіт, – сказав він і сів поруч. Від нього пахло димом.

Жинь підтягла коліна до грудей і схилила голову набік, щоб глянути на Алтаня.

– Як вони це сприйняли?

Алтань усміхнувся. То вперше вона бачила, як він усміхається, відколи вони прибули в Кхурдалайн.

– Не могли повірити. Як ти?

– Мені соромно, – відверто відповіла вона, – а ще я досі трохи під дурманом.

Він відхилився й схрестив руки. Усмішка зникла.

– Що сталося?

– Не змогла зосередитися, – відповіла вона.

«Злякалася. Затрималася. Зробила все, чого ти говорив не робити».

Вигляд в Алтаня був дещо спантеличений, але, що важливіше, трохи розчарований.

– Вибач, – стиха промовила вона.

– Ні, це моя провина, – його голос був обережно нейтральним. – Я кинув тебе в бій, коли ти була ще не готова. У Замку Ночі тебе тренували б ще багато місяців, перш ніж випустити на поле бою.

Це мало втішити її, але Жинь відчула лише сором.

– Я не змогла очистити розум, – сказала вона.

– Тоді не роби цього, – відповів Алтань. – Медитації з відкритим розумом для монахів. Вони лише доправляють тебе до Пантеону, але не приводять бога з тобою. Ти не мусиш відкривати розум усім шістдесяти чотирьом божествам. Тобі потрібен лише наш бог. Тобі потрібне лише полум’я.

– Але Дзян говорив, що це небезпечно.

Хоча Жинь і здалося, що на Алтаневому обличчі спалахнула нетерплячість, його голос лишався обачно нейтральним.

– Бо Дзян боявся, а тому й тебе стримував. Коли ти прикликала Фенікса в Сінеґарді, то керувалася його наказами?

– Ні, – визнала вона, – але…

– У тебе хоч раз вийшло прикликати бога, дотримуючись указівок Дзяна? Дзян навчив тебе, як це зробити? Закладаюся, він зробив протилежне. Закладаюся, він хотів, щоб ти закрилася від богів.

– Він намагався мене захистити, – заперечила Жинь, хоча й не була впевнена чому. Зрештою, саме це в Дзянові розчаровувало і її. Але чомусь після того, що вона зробила в Сінеґарді, застереження Дзяна набули більшого значення. – Він попереджав, що я можу… що наслідки…

– Велика сила завжди пов’язана з великою небезпекою. Різниця між великими й посередніми в тому, що великі воліють ризикнути, – обличчя Алтаня спотворилося від злості. – Дзян був боягузом, він боявся того, що мусив випустити. Дзян був прибацаним дурнем, який не розумів своїх талантів. Талантів, які маєш ти.

– Але він усе одно мій майстер, – сказала вона, відчуваючи інстинктивну потребу захистити його.

– Він уже не твій майстер. У тебе немає майстра. У тебе є командир, – Алтань поклав руку їй на плече. – Найлегший та найкоротший шлях до потрібного стану – гнів. Спирайся на свій гнів. Ніколи не відпускай цього гніву. Гнів дає тобі силу. А обачність – ні.

Жинь хотілося йому вірити. Вона відчувала благоговійний страх перед розмахом Алтаневої сили. І знала, що варто їй лише дозволити, то й сама матиме таку ж силу.

Але в глибині свідомості все одно лунали застереження Дзяна.

«Я зустрічав духів, не здатних знову знайти свої тіла. Людей, які були лише наполовину у вимірі духів, застряглі між нашим світом і наступним».

Така ціна сили? Надтріснутий розум, як це вже сталося з Суні? Чи вона стане невротично параноїдальною, як Унеґень?

Але Алтанів розум не надломився. З-поміж усіх Цике Алтань найлегковажніше використовував свої здібності. Бадзі та Суні потребували галюциногенів, аби прикликати своїх богів, але для Алтаня вогонь був на відстані шепоту. Він немовби завжди був у тому стані гніву, який хотів виплекати в Жинь. І ніколи не втрачав контролю. Він створював неймовірну ілюзію здорового глузду й стабільності, хай би що ховалося під цією безпристрасною маскою.

«Кого ув’язнюють у Чулуу Корікх?

Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».

Тепер Жинь зрозуміла, що означало запитання Дзяна.

Вона не хотіла визнавати, що боялася. Боялася бути в тому стані, коли так мало контролює себе, а ще менше контролює полум’я, яке вивергається з неї. Боялася, що вогонь її поглине, що вона стане лише каналом, який вимагатиме щоразу більших жертв для свого бога.

– Востаннє, коли я це зробила, то не могла зупинитися, – сказала вона. – Я мусила благати. Я не… Не знала, як контролювати себе, коли прикликала Фенікса.

– Думай про це, як про свічку, – сказав він. – Запалити важко. А загасити ще важче, і якщо ти будеш необережна, то можеш випалити себе.

Але це не допомогло. Вона намагалася запалити свічку – і нічого не сталося. Що трапиться, коли вона нарешті це вирішить, а потім не зможе загасити полум’я?

– Тоді як ти це робиш? Як ти змушуєш його згаснути?

Алтань відхилився від багаття.

– А я й не змушую.

Роздiл 15

Воєначальники Барана та Бика швидко стали на бік Алтаня, щойно усвідомили, що Цике здійснили те, чого Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи навіть не спробували зробити. Серед підлеглих вони розпустили чутки, аби здавалося, що цей подвиг – результат спільних зусиль.

Мешканці Кхурдалайна влаштували на честь цієї перемоги парад, щоб підняти бойовий дух та зібрати припаси для солдатів. Цивільні віддавали в казарми їжу й одяг. Коли Воєначальники крокували вулицями міста, їх вітали оплесками, які вони радо приймали.

На думку цивільних, перемога на болотах стала можливою завдяки великому спільному наступу. А Алтань їх не виправляв.

– Брехливі пердюки, – скаржився Жамса. – Вони присвоїли собі твої почесті.

– Ну й нехай, – сказав Алтань. – Якщо це означає, що вони працюватимуть зі мною, то нехай говорять що хочуть.

Алтаню була потрібна ця перемога. У когорті генералів, які пережили Макові війни, Алтань був наймолодшим командиром за десятиліття. Битва на болоті дала їм украй необхідну довіру в очах Міліції й, що важливіше, в очах Воєначальників. Тепер вони ставилися до нього з повагою, а не з поблажливістю, радилися з ним на військових нарадах і не лише прислухалися до розвідданих Цике, а й діяли відповідно до них.

Лише Дзюнь не привітав Алтаня.

– Ти лишив тисячі голодних ворожих солдатів у болотистій місцевості без припасів та їжі, – повільно промовив Дзюнь.

– Так, – погодився Алтань. – Хіба це не добре?

– Ти ідіот, – сказав Дзюнь. Він міряв штаб широкими кроками, ходив колами, а потім ударив руками по столу Алтаня. – Ти ідіот. Ти хоч розумієш, що накоїв?

– Здобув нам перемогу, – промовив Алтань, – а це значно більше, ніж ви спромоглися за всі ті тижні, що тут пробули. Їхні кораблі з постачанням повернулися аж до лукоподібного острова поповнити припаси. Ми затримали їхні плани щонайменше на два тижні.

– Ти накликав на себе бажання помститися, – відрізав Дзюнь. – Ті солдати замерзли, промокли і зголодніли. Можливо, коли вони перетинали вузьку протоку, то взагалі не переймалися цією війною, але тепер вони зляться. Вони лютують, вони принижені й понад усе відчайдушно потребують припасів. Для них ти підняв ставки.

– Ставки вже й без того високі, – сказав Алтань.

– Так, але тепер ти домішав до них ще й гордість. Знаєш, як сильно важить для командирів Федерації репутація? Нам потрібен час для зведення укріплень, а ти вдвічі ущільнив їхній графік. Невже ти гадаєш, що вони просто підібгають хвоста й повернуться додому? Хочеш знати, що вони зроблять далі? Вони прийдуть по нас.

Але коли Федерація таки прийшла, то під білим прапором і з проханням про припинення вогню.

Коли птахи Цари помітили прибуття делегації Федерації, вона відправила Жинь повідомити Алтаню ці новини. Стривожена, Жинь пробилася через помічників Дзюня, щоб дістатися до штабу Воєначальника Бика.

– Три делегати від Федерації, – повідомила вона. – Привезли з собою завантажений віз.

– Пристрельте їх, – негайно запропонував Дзюнь.

– Вони прийшли з білим прапором, – сказала Жинь.

– Стратегічна гра. Пристрельте їх, – повторив Дзюнь, і його молодші офіцери схвально закивали.

Воєначальник Бика підняв руку. Він був надзвичайно кремезним чолов’ягою, на дві голови вищим за Дзюня і втричі ширшим. За зброю він обрав собі двосічну сокиру завширшки з тулуб Жинь. Тримав сокиру на столі й весь час погладжував лезо.

– Можливо, вони прийшли з миром.

– Або щоб отруїти наше джерело води, або щоб убити когось із нас, – різко відказав Дзюнь. – Невже ви справді думаєте, що ми так легко виграємо цю війну?

– Вони йдуть під білим прапором, – повільно промовив Воєначальник Бика, немов говорив із дитиною.

Воєначальник Барана не сказав нічого. Він переводив широко посаджені очі з Дзюня на Воєначальника Бика й назад. Жинь зрозуміла, про що говорив Жамса. Воєначальник Барана скидався на дитину, яка чекає, доки їй скажуть, що робити.

– Білий прапор для них нічого не означає, – наполягав Дзюнь. – Це обман. Скільки фальшивих угод вони підписували під час Макових війн?

– Ти поставиш на кін мир? – виклично запитав Воєначальник Бика.

– Я не поставлю на кін життя громадян.

– Не вам приймати рішення про припинення вогню, – зауважив Воєначальник Барана.

Дзюнь і Воєначальник Бика глянули на нього, і Воєначальник Барана квапливо забурмотів, пояснюючи:

– Я хотів сказати, що нехай хлопець із цим розбирається. Перемога на болоті – його заслуга. Вони здаються йому.

Усі присутні подивилися на Алтаня.

Жинь вразило, яка тонка політика між підрозділами. Воєначальник Барана виявився розважливішим, ніж вона думала. Його пропозиція – розумний спосіб перекласти відповідальність на іншого. Якщо перемовини пройдуть невдало, то провина ляже на плечі Алтаня. А якщо добре, то Воєначальник Барана опиниться у вигідному становищі за свою великодушність.

Алтань вагався, було помітно, що він розривається між здоровим глуздом і бажанням побачити свою перемогу в Кхурдалайні в усій красі. Жинь чітко бачила на його обличчі проблиск надії. Якщо капітуляція Федерації щира, то перемога в цій війні буде цілком його заслугою. Він міг стати наймолодшим командиром усіх часів, який отримав військову перемогу такого масштабу.

– Пристрельте їх, – повторив Дзюнь. – Нам не потрібні мирні перемовини. Наші сили тепер рівні, і якщо наступ на причал пройде вдало, ми зможемо відтісняти їх, аж доки сюди не прибуде Сьомий.

Але Алтань похитав головою.

– Якщо ми відхилимо їхню капітуляцію, то війна триватиме, доки одна сторона не знищить іншу. Кхурдалайн довго не протримається. Якщо є бодай один шанс, що ми можемо покласти край цій війні зараз, треба ним скористатися.

Делегати Федерації зустріли їх на площі міста й не мали при собі ані зброї, ані спорядження. Вони були вбрані в добре підігнані світло-сині форми, скроєні таким чином, щоб було одразу видно, що вони не ховають у рукавах зброї.

Побачивши їх, уперед виступив голова делегації, чиї формені смуги виказували вищий ранг.

– Ви говорите нашою мовою? – він говорив спотвореним і застарілим нікарським діалектом, на додачу ще й зі схожим на сінеґардський акцентом.

Воєначальники вагалися, але заговорив Алтань.

– Я говорю.

– Добре, – делегат відповів муґенською. – Так ми обійдемося без непорозумінь.

Уперше в житті Жинь випала нагода роздивитися муґенців не в сум’ятті бою. Її розчарувало те, що вони дуже скидалися на нікарців. Розріз очей та форма рота були зовсім не такі, як описували в підручниках. Муґенці мали таке ж чорне смоляне волосся, як у Неджі, і бліду шкіру, як у вихідців із півночі.

Насправді вони дужче скидалися на сінеґардців, аніж Жинь та Алтань.

Окрім мови, стислішої та стрімкішої, ніж сінеґардська нікарська, їх було майже не відрізнити від нікарців.

Жинь стривожило, що солдати Федерації дуже схожі на її народ. Вона воліла б мати безликого, страхітливого ворога або якихось чужоземців, наприклад біловолосих призахідників з-за моря.

– Які ваші умови? – запитав Дзюнь.

– Наш генерал просить про припинення вогню на наступні сорок вісім годин, доки триватиме зустріч, щоб обговорити умови капітуляції, – сказав голова делегації. Він показав на віз. – Ми знаємо, що ваше місто не мало змоги імпортувати спеції від часу початку сутички. Ми привезли сіль і цукор як дар. Жест доброї волі, – делегат поклав руку на віко найближчої скрині. – Можна?

Алтань кивнув, дозволяючи. Делегат підняв віко, відкриваючи погляду купу білих та кремових кристалів, які виблискували на денному сонці.

– З’їж, – запропонував Дзюнь.

Делегат закинув голову.

– Вибачте?

– Скуштуй цукор, – сказав Дзюнь. – Так ми знатимемо, що ви не намагаєтеся нас отруїти.

– Це був би страшенно недієвий спосіб ведення війни, – сказав делегат.

– І все ж.

Знизавши плечима, делегат виконав прохання Дзюня. Коли він ковтав, його горлом пройшла грудка.

– Отрути немає.

Дзюнь лизнув пальця, устромив його в купу цукру й підніс до рота. Він повільно обсмоктав його й був наче аж розчарований, коли не відчув слідів будь-якої іншої речовини.

– Лише цукор, – зазначив делегат.

– Чудово, – сказав Воєначальник Бика. – Віднесіть це до їдальні.

– Ні, – зупинив його Алтань. – Лишіть тут. Ми роздамо на міській площі. Потрохи кожному господарству.

Він спокійно зустрівся поглядом із Воєначальником Бика, і Жинь зрозуміла, чому він так сказав. Якби все віднесли до їдальні, підрозділи негайно почали б битися за розподілення ресурсів. Алтань зв’язав руки Воєначальникам, віддавши спеції людям.

Мешканці Кхурдалайна однаково вже почали збиратися навколо воза. Від початку облоги в місті дуже бракувало солі та цукру.

Воєначальник Бика знизав плечима.

– Як скажеш, хлопче.

Алтань обережно роззирнувся площею. З огляду на кількість присутніх солдатів Міліції, чималий натовп цивільних вважав безпечним юрбитися навколо трьох делегатів. Жинь бачила відкриту ворожість у їхніх очах і не сумнівалася, що муґенців розірвали б на шматки, якби не втручання Міліції.

– Ми продовжимо ці перемовини наодинці, – запропонував Алтань. – Подалі від людей.

Делегат схилив голову.

– Як забажаєте.

– Імператора Рьохая вразив опір Кхурдалайна, – сказав делегат. Попри зміст сказаного, його тон лишався стриманим і ввічливим. – Ваші люди добре б’ються. Імператор Рьохай поширює цей комплімент і на мешканців Кхурдалайна, які показали себе сильнішим плем’ям, аніж решта сопливих боягузів на цій землі.

Дзюнь переклав це Воєначальникам. Воєначальник Бика скривився.

– Перейдімо до тієї частини, де ви здаєтеся, – сказав Алтань.

Делегат здивовано підняв брову.

– На жаль, Імператор Рьохай не має наміру відмовлятися від своїх планів на Нікарський континент. Розширення на континент – це божественне право прекрасної Федерації Муґень. Ваш провінційний уряд слабкий та вразливий. Ваші технології на століття відстають від заходу. Через ізоляцію ви пасете задніх, натомість весь інший світ розвивається. Ваша поразка – лише справа часу. Ці землі належать країні, яка поведе їх у наступне століття.

– Ви прийшли сюди лише задля того, щоб образити нас? – наполегливо запитав Дзюнь. – Не дуже мудрий спосіб здатися.

Губи делегата викривилися.

– Ми прийшли лише для того, щоб обговорити капітуляцію. Імператор Рьохай не має бажання карати людей Кхурдалайна. Він шанує їхній бойовий дух. Каже, що ваш опір доводить Федерації вашу гідність. А також додає, що мешканці Кхурдалайна здатні майструвати чудові речі для монархів Федерації.

– Ага, – промовив Дзюнь. – Це і є перемовини.

– Ми не хочемо руйнувати цього міста, – промовив делегат.– Це важливий порт. Вузол міжнародної торгівлі. Якщо Кхурдалайн складе зброю, Імператор Рьохай вважатиме це місто територією Федерації, і ми й пальцем не зачепимо жодного чоловіка, жінку чи дитину. Усіх містян пробачать, за умови, що вони присягнуть на вірність Імператору Рьохаю.

– Заждіть-но, – сказав Алтань. – То ви просите здатися нас?

Делегат схилив голову.

– Це щедрі умови. Ми знаємо, як важко Кхурдалайну в облозі. Ваші люди голодують. А припасів стане тільки ще на декілька місяців. Коли ми закінчимо облогу, то вийдемо на відкритий бій на вулицях, а потім ваші люди вмиратимуть табунами. Ви можете цього уникнути. Впустіть флот Федерації – й Імператор вас винагородить. Ми дозволимо вам жити.

– Неймовірно, – пробурмотів Дзюнь. – Просто неймовірно.

Алтань схрестив руки на грудях.

– Скажіть своїм генералам, що якщо ви повернете свій флот і зараз же заберетеся з узбережжя, ми дозволимо жити вам.

Делегат лише зміряв його зацікавленим поглядом.

– А ти, мабуть, спірлієць із болота.

– Так, – промовив Алтань. – І саме я прийму вашу капітуляцію.

Кутики вуст голови делегації поповзли вгору.

– Ну звісно ж, – протягнув він. – Лише дитя могло припустити, що війна може скінчитися так швидко чи так безкровно.

– Це дитя говорить від імені всіх нас, – відрізав Дзюнь, у його голосі чулася сталь. Він говорив нікарською. – Забирайте свої умови й передайте Імператору Рьохаю, що Кхурдалайн ніколи не схилиться перед лукоподібним островом.

– У такому разі, – сказав делегат, – усі до останнього чоловіки, жінки й діти в Кхурдалайні муситимуть померти.

– Високі слова від людини, якій щойно вщент спалили флот, – глузливо посміхнувся Дзюнь.

Делегат відповів простою беземоційною нікарською:

– Поразка на болоті відкинула нас назад на два тижні. Але до цієї війни ми готувалися два десятиліття. Наші школи підготовки значно випереджають вашу жалюгідну Сінеґардську академію. Ми вивчали західні техніки ведення війни, поки ви протягом цих двадцяти років сиділи у своїй ізоляції. Нікарська імперія віджила своє. Ми зрівняємо вашу країну з землею.

Воєначальник Бика потягнувся по свою сокиру.

– Або ми можемо просто зараз відтяти вам голови.

Здавалося, що делегата це зовсім не стурбувало.

– Убийте мене, якщо хочете. На лукоподібному острові нас учать, що наші життя нічого не варті. Я лише один із мільйонної орди. Я помру й перевтілюся знову, щоб служити Імператору Рьохаю. А для вас, єретиків, які не схиляються божественному трону, смерть буде кінцем.

Алтань підвівся. Його обличчя побіліло від люті.

– Ви в пастці на вузькій смузі суші. Вас менше. Ми відібрали ваші запаси. Спалили ваші човни. Потопили ваше спорядження. Ваші люди зустрілися на болоті з людиною зі спірлійців – і згоріли живцем.

– О, спірлійців не так важко вбити, – зауважив делегат. – Колись нам це вдалося. Ми зробимо це знову.

Двері кімнати різко відчинилися. Усередину з ошалілими очима забіг Жамса.

– То селітра! – закричав він. – То не сіль, а селітра.

У кімнаті запала тиша.

Воєначальники дивилися на Жамсу, немовби не розуміючи, про що він говорить. Алтань спантеличено розкрив рота.

А потім делегат закинув голову й засміявся з нестриманістю людини, яка знає, що скоро помре.

– Пам’ятайте, – сказав він. – Ви могли врятувати Кхурдалайн.

Жинь і Алтань одночасно підвелися.

Вона заледве дотяглася до меча, коли повітря розітнув вибух, схожий на розкат грому.

Однієї миті вона стояла позаду Алтаня, а вже наступної лежала на підлозі, приголомшена, з лютим дзвоном у вухах, у якому тонули всі інші звуки.

Вона провела рукою по обличчю й побачила на долоні кров.

Немовби компенсуючи втрату слуху, зір став дуже яскравим. Розмиті обриси були ніби зображення на екрані лялькового театру тіней, які рухалися надто повільно, щоб вона могла їх осягнути. Жинь сприймала рухи немов у якомусь наркотичному сні, але це був не сон. Її чуття просто відмовлялися миритися зі сприйняттям того, що трапилося.

Вона бачила, як здригнулася стіна кабінету, а потім нахилилася вбік так сильно, що Жинь не була певна, чи не завалиться будівля, поки вони ще всередині.

Вона бачила, як Жамса потягнув Алтаня вниз.

Бачила, як Алтань невпевнено підвівся, тягнучись до свого тризуба.

Бачила, як Воєначальник Бика замахнувся сокирою в повітрі.

Бачила, як Алтань кричав «Ні, ні!» за мить до того, як Воєначальник Бика стяв делегату голову.

Делегатова голова покотилася до порога з розплющеними й блискучими очима – і Жинь здалося, що вона бачила в них посмішку.

Сильні руки схопили її за плечі й поставили на ноги. Алтань повернув її обличчям до себе, його погляд ковзав її тілом, немовби перевіряючи, чи є поранення.

Його вуста рухалися, але звуків не було. Жинь шалено захитала головою й показала на свої вуха.

Алтань самими губами промовив:

– Ти ціла?

Жинь оглянула своє тіло. Якимось дивом усі чотири кінцівки працювали, і вона навіть не відчувала болю там, де на голові кровила рана. Вона кивнула.

Алтань відпустив її та схилився на коліна перед побілілим Жамсою, який скрутився на землі й тремтів.

В іншому кінці кімнати генерал Дзюнь та Воєначальник Барана намагалися підвестися. Обоє були беззбройні, вибухом їх відкинуло, але не травмувало. Штаб Воєначальників був доволі далеко від центру міста, тож вибух лише їх струсонув.

Схоже, навіть із Жамсою все було гаразд. Його очі оскляніли, і він хитався, коли Алтань поставив його на ноги, але Жамса кивав і говорив, та й в усьому іншому здавався неушкодженим.

Жинь із полегшенням видихнула.

Вони всі цілі. Не спрацювало. Вони всі цілі.

А потім Жинь згадала про цивільних.

Дивно, але після втрати слуху решта відчуттів Жинь немовби загострилися.

Кхурдалайн був схожий на Академію в перші зимові дні. Жинь скосила очі. Спершу їй здалося, що перед очима все розмите, але потім вона збагнула, що то в повітрі висіла курява. Вона хмарою вкривала все, немовби якась химерна суміш туману й снігопаду, ковдра невинності, змішана з кров’ю, яка затьмарювала повний розмах вибуху.

Площу зрівняло з землею, майданчики крамничок і житлові будинки обвалилися, уламки розкидало навдивовижу симетричними лініями в радіусі вибуху, немовби вони опинилися у відбитку стопи велетня.

Будівлі на віддалі від місця вибуху не обвалилися повністю, але також постраждали: нахилилися під химерними кутами, з деяких позривало цілі стіни. Погляду відкрилися помешкання, виставляючи напоказ особисті спальні, вбиральні, і в цьому була якась дивно інтимна збоченість.

Чоловіків та жінок відкинуло на стіни будівель, впечатавши з такою силою, що вони так і лишилися пришпилені, немов метелики. Вибуховою хвилею з них зірвало одяг – і люди висіли голі, наче на якійсь страхітливій виставці людських фігур.

У повітрі стояв такий сморід вугілля, крові та паленої плоті, що Жинь відчувала його на язику. Та ще гіршою видавалася нудотна солодкавість карамелізованого цукру, що витала в повітрі.

Жинь не знала, як довго стояла ось так, витріщаючись. Отямилася лише після того, як її штовхнули двоє солдатів, кваплячись кудись уперед із ношами. Жинь згадала, що й у неї також є обов’язки.

Знайти тих, хто вижив. Допомогти тим, хто вижив.

Жинь пройшла далі вулицею, але її відчуття рівноваги немовби геть зникло разом зі слухом. Із кожним кроком її хитало з боку в бік, і вона перетнула вулицю, лише чіпляючись за меблі, немов п’яниця.

Ліворуч Жинь побачила гурт солдатів, які витягали з-під завалів двох дітей. Їй не вірилося, що так близько від епіцентру вибуху хтось міг вижити, але маленький хлопчик, якого підняли з уламків, рухався, плакав і борсався, але ж таки рухався. Його сестрі пощастило менше: їй розчавило ногу фундаментом будинку. Дівчинка вчепилася солдату в руку, бліда й надто зболена, аби плакати.

– Допоможіть! Допоможіть!

Крізь гул у вухах до Жинь пробивався металевий голос, немовби хтось кричав через велике поле, але це єдине, що вона могла чути.

Жинь глянула вгору й побачила чоловіка, який відчайдушно чіплявся за рештки стіни однією рукою.

Вибухом знесло цілий поверх одразу під ним. Це була п’ятиповерхова таверна, без четвертої стіни вона скидалася на порцеляновий ляльковий будиночок – такі Жинь бачила на ринку. Вони широко розкривалися, показуючи вміст.

Перекриття сповзало до діри, меблі та інші мешканці вже зісковзнули вниз, утворивши страхітливу купу понівечених стільців і тіл.

Під непевною будівлею зібрався невеликий натовп витріщак.

– Допоможіть, – стогнав він. – Хто-небудь, допоможіть.

Жинь почувалася глядачкою – немовби все це вистава, немовби в цілому світі лише цей чоловік мав значення, – однак не знала, що робити. Будівлю розірвало вибухом. Здавалося, що вона завалиться за лічені хвилини, а чоловік був надто високо, щоб дістатися до нього з дахів довколишніх будівель.

Жинь могла лише стояти у благоговійному страху, ледь розкривши рота, і спостерігати, як чоловік марно силкується підтягнутися.

Жинь почувалася абсолютно, цілком непотрібною. Навіть якби вона прикликала Фенікса тієї ж миті, полум’я не врятувало б цього бідолаху від смерті.

Бо Цике вміли лише руйнувати. Маючи всі ці сили, маючи всіх богів на своєму боці, вони не могли захистити свого народу. Не могли відмотати час назад. Не могли повернути до життя померлих.

Вони здобули перемогу в бою на болоті, але виявилися безсилими перед наслідками.

Алтань щось кричав, можливо, просив принести простирадло, аби впіймати чоловіка, бо через кілька секунд Жинь побачила купку солдатів, які бігли через площу зі шматком тканини.

Та не встигли вони добігти до кінця вулиці, як таверна небезпечно нахилилася. Жинь подумала, що споруда ось-ось упаде, ховаючи чоловіка під завалами, але товсті дошки скотилися вниз і спинили падіння.

Тепер чоловік був на висоті лише чотирьох поверхів. Він учепився за дах ще й другою рукою, намагаючись схопитися міцніше. Можливо, близькість землі додала йому мужності. На якусь мить Жинь здалося, що він зможе, але потім його рука зісковзнула по друзках скла, і він покотився назад, а ривок униз остаточно стягнув його з даху.

Перед тим як упасти, чоловік немовби завис у повітрі на якусь мить.

Юрба внизу квапливо позадкувала.

Жинь відвернулася, вдячна, що не чує, як його тіло впало на землю.

На місто опустилася напружена тиша.

Усіх солдатів відправили на оборонні позиції Кхурдалайна, очікуючи наземного нападу. Жинь годинами стояла на посту на зовнішній стіні, не зводячи очей із периметра. Якщо Федерація збиралася спробувати пробити стіни, то, певно, робила б це зараз.

Але настав вечір, а напад не почався.

– Ну не могли ж вони злякатися, – пробурмотіла Жинь і здригнулася. До неї нарешті повернувся слух, хоч у вухах досі неприємно дзвеніло.

Жамса похитав головою.

– Вони затіяли тривалу гру. Намагатимуться нас ослабити. Налякати, змучити голодом і втомити.

Трохи згодом лінії оборони таки послабили. Якби Федерація почала вторгнення серед ночі, тривожна система міста повернула б загони на стіни, а тим часом вистачало й нагальнішої роботи.

Здавалося жорстоко іронічним, що лише декілька годин тому на цих вулицях танцювали мешканці Кхурдалайна, святкуючи, як вони вважали, капітуляцію Федерації. Кхурдалайн сподівався на перемогу в цій війні. Кхурдалайн вірив, що все стане як було.

Проте Кхурдалайн був гнучким. Кхурдалайн пережив дві Макові війни. Кхурдалайн знав, як упоратися з розрухою.

Цивільні мовчки прочісували завали в пошуках рідних, а коли минуло так багато годин, що знаходили лише тіла загиблих, вони побудували для них похоронні мари, запалили вогонь і штовхнули їх у море. Вони робили це з сумною, практичною вправністю.

Медичні загони всіх трьох підрозділів спільними зусиллями обладнали в середмісті центр першої допомоги. Там юрбилися цивільні з незграбно закріпленими джгутами на розчавлених литках, потрощених руках.

Під керівництвом Еньжо Жинь пройшла річний курс із надання невідкладної допомоги в польових умовах, тож Енькі доручив їй в’язати нові джгути тим, хто спливав кров’ю в черзі, чекаючи уваги лікарів.

Її першою пацієнткою стала молода жінка, не набагато старша за саму Жинь. Вона підтримувала руку, обгорнувши її чимось схожим на стару сукню.

Жинь розгорнула закривавлений вузол і, побачивши ушкодження, мимовільно засичала. Вона бачила кістку аж до ліктя. Усю руку лікарям довелося б відтяти.

Дівчина терпляче чекала, доки Жинь оцінювала поранення. Її очі були осклянілі, немовби вона вже давно змирилася з каліцтвом.

Жинь витягла смугу тканини з казана з окропом і обмотала ним передпліччя жінки, а вільним кінцем обмотала палицю й закрутила, щоб натягти пов’язку. Дівчина застогнала від болю, але зціпила зуби й дивилася лише вперед.

– Мабуть, руку відріжуть. Це зменшить крововтрату і полегшить лікарям ампутацію. – Жинь зав’язала вузол і відійшла. – Співчуваю.

– Я знала, що треба було йти звідси, – сказала дівчина. З того, як вона говорила, Жинь не була впевнена, що зверталися до неї. – Я знала, що нам треба було йти, ще коли кораблі висадилися на узбережжі.

– Чому ж ви не пішли? – запитала Жинь.

Дівчина глянула на неї. В очах були порожнеча й осуд.

– А ти думаєш, нам є куди йти?

Жинь опустила очі й перейшла до наступного пацієнта.