Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 30 страниц)

«Правда неба плинна – її не втримати. Тому кожна з тьмочисленних речей доходить до зросту. Правда Господня плинна – її не втримати. Тому все під небом до нього вертається. Правда мудреців плинна – її не втримати. Тому все Межимор’я їм улягає» [2]2
  Джвандзи / пер. з кит. Вон Гак. – К.: Сафран, 2019. – С. 127.


[Закрыть].

Жинь відклала «Аннали» Джвандзи й насупилася. Вона й гадки не мала, про що писав Джвандзи, та ще й не розуміла, чому він прагнув писати докучливо багатослівно.

З прочитаного вона розуміла дуже мало. Навіть учені з гори Юелу не до кінця розуміли класичні тексти, тож Жинь заледве могла бодай сподіватися збагнути їх самотужки. Їй бракувало часу та підготовки, щоб глибше зануритися в написане. Не виходило придумати корисних для запам’ятовування фраз чи скорочень, тому просто доводилося завчати класичні тексти дослівно напам’ять і сподіватися, що цього вистачить.

Жинь повсюди носила з собою книжку. Вчилася навіть під час їжі. А коли втомлювалася, то уявляла різні картини, пророкуючи собі найгірше майбутнє.

«Ти йдеш до вівтаря в сукні не свого розміру. Ти тремтиш. Він чекає тебе на іншому кінці. Дивиться так, немовби ти соковите відгодоване порося, придбаний шмат мармурового м’яса. Він облизує висохлі губи. Не відводить погляду протягом усього бенкету. Коли все закінчується, він несе тебе до своєї спальні. Штовхає на простирадла».

Жинь здригнулася. Міцно замружилася. Потім розплющила очі й відшукала, на чому спинилася.

До п’ятнадцятиліття Жинь тримала в пам’яті значний обсяг давньої нікарської літератури й могла процитувати більшість текстів. Та все ж вона помилялася, пропускала слова, плутала складні речення, змінювала послідовність строф.

Жинь знала, що цього вистачило б для вступу в педагогічний коледж чи медичну академію. Навіть припустила, що змогла б вступити до наукового інституту на горі Юелу, де найвидатніші розуми Нікані працювали над створенням приголомшливих літературних творів і пізнавали загадки світу природи.

Але ці академії були їй не по кишені. Вона мусила вступити до Сінеґарда. Потрапити до відсотка учнів із найвищими балами не лише у своєму селищі, а й у всій країні. Інакше два роки навчання стануть марними.

Жинь мусила відточити пам’ять до ідеалу.

Вона відмовилася від сну.

У неї почервоніли й опухли очі. Від щоденних занять у голові паморочилося. Якось увечері, коли вона навідалася до вчителя Фейжика додому, щоб забрати новий комплект книжок, її погляд був відчайдушний, розосереджений. Дівчина дивилася повз учителя, поки він говорив. Слова пропливали в неї над головою, немовби хмари, і вона заледве взагалі помічала його присутність.

– Жинь. Поглянь на мене.

Вона різко вдихнула і змусила себе зосередити погляд на його нечітких обрисах.

– Як ти тримаєшся? – запитав він.

– Я не зможу, – прошепотіла Жинь. – У мене лишилося всього два місяці, я не зможу. Тільки-но щось вивчу, усе миттю вилітає з голови і… – її груди дуже швидко здіймалися й опадали.

– Ой, Жинь.

Слова просто зривалися з язика. Жинь говорила не думаючи:

– А що, як я не вступлю? Якщо врешті таки вийду заміж? Думаю, що зможу вбити його. Задушу вві сні, розумієте? Тоді я успадкую його статок? Було б непогано, чи не так? – Жинь істерично засміялася. Сльози котилися їй по щоках. – Це легше, ніж труїти його. Ніхто й не знатиме.

Учитель Фейжик швидко підвівся й витягнув стільця.

– Сядь-но, дитино.

Жинь тремтіла.

– Не можу. До завтра треба пройти ще «Аналекти» Фудзи.

– Жунінь. Сядь.

Вона важко опустилася на стілець. Учитель Фейжик сів навпроти й узяв її за руки.

– Я розповім тобі історію, – сказав він. – Колись, не дуже давно, жив собі вчений із надзвичайно бідної родини. Він був занадто слабкий, щоб довго працювати в полі, і забезпечити батькам гідну старість зміг би, лише одержавши державну посаду зі стабільною платнею. А для цього йому треба було вступити до академії. За останні гроші вчений купив комплект підручників і зареєструвався на Кедзю. Він дуже втомлювався, бо ж цілий день гнув спину в полі, а займатися міг лише вночі.

У Жинь почали злипатись очі. Плечі поважчали, і вона ледь стрималася, щоб не позіхнути. Учитель Фейжик клацнув пальцями їй перед очима.

– Учений мусив знайти спосіб не спати. Тож він підчепив кінчик бороди до стелі, аби щоразу, коли нахилявся вперед, волосся натягувалося й він прокидався від болю, – учитель співчутливо всміхнувся. – Ти майже біля мети, Жинь. Ще трохи. Будь ласка, не вбивай свого чоловіка.

Але вона вже не слухала.

– Біль змусив його зосередитися, – сказала вона.

– Я не зовсім це намагався…

– Біль змусив його зосередитися, – повторила вона.

Біль міг змусити зосередитися і її.

Відтоді Жинь тримала свічку біля книжок і, якщо починала клювати носом, капала гарячим воском на руку. Очі наповнювалися слізьми від болю, вона змахувала їх і поверталася до навчання.

У день іспиту її руки були в шрамах від опіків.

Згодом учитель Фейжик питав, як минув іспит. Але Жинь не могла відповісти. Через багато днів по тому вона вже й не пам’ятала тих жахливих виснажливих годин. Вони просто випали з пам’яті. А коли спробувала пригадати, як відповіла на конкретні запитання, мозок припиняв працювати й не дозволяв оживити ці спогади.

Вона й не хотіла їх оживляти. Не хотіла знову про це думати.

До оголошення результатів лишалося сім днів. Кожен зошит у провінції мали перевірити раз, а потім ще вдруге та втретє. Протягом останніх двох років Жинь заповнювала свої дні шаленим навчанням. А тепер їй не було чого робити, майбутнє вже не в її руках, і від цього знання вона почувалася ще гірше.

Своїм роздратуванням вона довела до сказу всіх навколо. Помилялася в крамниці. Плуталася з інвентарними записами. Гримала на Кесеґі та сперечалася з Фанами більш ніж треба.

Жинь не раз подумувала поцупити ще один пакунок опіуму та викурити його. Колись вона чула про жінку з їхнього селища, яка наклала на себе руки, проковтнувши цілу грудку опіуму. У темряві ночі Жинь обмірковувала й цей варіант.

У повітрі зависло очікування. Жинь почувалася так, немовби пливла за течією, немовби все її існування зійшлося до єдиної оцінки.

Вона думала про те, щоб вигадати запасні плани, підготуватися до втечі з селища на той випадок, якщо вступити не вдасться. Однак розум відмовлявся затримуватися на цій темі. Не могла уявити вона й життя після Кедзю, бо після Кедзю не могло бути життя.

Жинь охопив такий відчай, що вперше в житті вона молилася.

Фани були зовсім не релігійні. Щонайбільше зрідка ходили до селищного храму, передусім обміняти пакунки з опіумом за золотим вівтарем.

Та релігійності бракувало не лише Фанам. Колись чернечі ордени мали на країну більший вплив, аніж Воєначальники нині, але потім материком пройшовся Червоний Імператор зі своїм прагненням уніфікації й лишив за собою вбитих ченців та порожні храми.

Чернечі ордени пішли в небуття, але боги не зникли. Це були численні божества всіх категорій – від широких тем любові та війни до мирських турбот на кухнях і в домогосподарствах. Подекуди ці традиції підтримували віддані шанувальники, яким доводилося ховатися, але більшість мешканців Тікані навідувалися до храмів лише за ритуальною звичкою. По-справжньому ніхто не вірив, принаймні не насмілювався визнавати свою віру. Для нікарців боги були лише пережитками минулого, темою міфів та легенд, не більше.

Але Жинь не відкидала жодної можливості. Якось уранці вона прокралася з крамниці й віднесла пожертву з пельменів та фаршированого кореня лотоса до постаменту Чотирьох Богів.

У храмі було дуже тихо. У полудень Жинь була єдиною відвідувачкою. Чотири статуї мовчки дивилися на неї намальованими очима. Жинь завагалася. Вона не була до кінця певна, кому з них слід молитися.

Звісно ж, вона знала їхні імена: Білий Тигр, Чорна Черепаха, Блакитний Дракон та Багряний Птах. Також вона знала, що вони зображують чотири сторони світу, однак є лише невеликою групою в широкому пантеоні божеств, яких шанували в Нікані. У цьому храмі також були вівтарі й для менших богів-хранителів, чиї зображення на сувоях прикрашали стіни.

Так багато богів. Хто з них – бог результатів іспитів? Бог незаміжніх продавчинь, які воліють такими й лишатися?

Тож вона вирішила помолитися всім.

– Якщо ви існуєте, якщо ви там нагорі, допоможіть мені. Дайте вибратися з цієї діри. Або, якщо вам це не до снаги, нехай у наглядача за імпортом станеться серцевий напад.

Дівчина роззирнулася порожнім храмом. Що далі? Жинь завжди уявляла, що молитва – це дещо більше, ніж просто промовляння свого бажання вголос. Вона помітила на вівтарі кілька невикористаних ароматичних паличок. Запалила кінчик однієї, зануривши в жаровню, а потім для проби змахнула нею в повітрі.

Треба піднести дим до богів? Чи обкурити себе цією паличкою? Жинь саме піднесла запалений кінчик до носа, коли з-за вівтаря вийшов доглядач храму.

Вони перезирнулися.

Жинь повільно прибрала запалену паличку від ніздрі.

– Добридень, – сказала вона. – Я молюся.

– Прошу вас піти, – відповів він.

Результати іспиту вивісили опівдні біля екзаменаційної зали.

Жинь рано зачинила крамницю і прийшла до середмістя разом із учителем Фейжиком за пів години до того. Біля стовпа вже зібрався великий натовп, тож вони знайшли собі куточок у затінку за сотню метрів віддалік і чекали.

Біля зали зібралося стільки людей, що Жинь не помітила, коли саме вивісили сувій, однак хтось раптом закричав і юрба заквапилася вперед, міцно притиснувши Жинь та вчителя Фейжика до огорожі.

Серце дівчини калатало так швидко, що вона заледве могла дихати. Вона не бачила нічого, лише спини людей попереду. Здавалося, що її ось-ось знудить.

Коли їм нарешті вдалося пробитися вперед, Жинь довго не могла знайти свого імені. Не сміючи вдихнути, вона шукала в нижній половині сувою. Звісно ж, вона не могла скласти іспит так добре, щоб потрапити в десятку найкращих.

Однак імені Фан Жунінь вона там не побачила.

І лише глянувши на вчителя Фейжика й побачивши, що він плаче, Жинь усвідомила, що трапилося.

Її ім’я було в самісінькій верхівці списку. Вона опинилася не в десятці найкращих. Вона стала першою в усьому селищі. В усій провінції.

Жинь підкупила вчителя. Поцупила опіум. Обпікала себе, брехала прийомним батькам, занедбала обов’язки в крамниці і відмовилась від заміжжя.

І вона їде до Сінеґарда.

Роздıл 2

Минулого разу, коли Тікані відправляла студента до Сінеґарда, міська влада влаштувала свято на цілих три дні. Прислужники носили вулицями кошики з тістечками з червоних бобів та глечики з рисовим вином. Учений, племінник судді, спустив цілий статок на пригощання сп’янілих селян.

Цілком зрозуміло, що цього року тіканійське панство почувалося збентежено від того, що єдине місце в Сінеґарді виборола сирітка-продавчиня. Коли Жинь прийшла до ратуші зареєструватись у списку зарахованих на навчання, то затрималась аж на годину, бо наглядачі намагалися змусити її зізнатися в списуванні.

– Ви маєте рацію, – сказала вона. – Відповідальний за проведення іспиту дав мені відповіді. Я звабила його своїм молодим та дозрілим тілом. Спіймали.

Наглядачі не вірили, що дівчина без повноцінної освіти могла скласти Кедзю.

Жинь показала їм шрами від опіків.

– Мені нічого вам розповісти, – мовила вона, – бо я не списувала. І доказів, що це не так, у вас немає. Я готувалася до цього іспиту. Калічила себе. Читала, доки не починали пекти очі. І вам не вдасться залякати мене, щоб я зізналася, бо я кажу правду.

– Подумай про наслідки, – випалила наглядачка. – Ти розумієш, як усе серйозно? Результат можуть визнати недійсним, і за скоєне тебе посадять. Ти довіку не сплатиш усіх штрафів. А якщо зізнаєшся зараз, то зможеш цього уникнути.

– Ні, це ви подумайте про наслідки, – не стрималася Жинь. – Якщо визнаєте мій результат недійсним, це означатиме, що простій продавчині стало розуму обійти ваші славнозвісні запобіжні заходи проти списування. Тобто ви облажались. І я певна, влада залюбки змусить вас відповісти за це, байдуже, було списування насправді чи ні.

Через тиждень із Жинь зняли всі звинувачення. Офіційно тіканійський суддя заявив, що результати «помилкові». Шахрайкою Жинь він не назвав, проте й балів її не підтвердив. Інспектори попросили Жинь тримати від’їзд у таємниці та пригрозили, що силоміць затримають її в Тікані, якщо вона не послухається.

Жинь знала, що вони блефують. Зарахування до Сінеґардської академії прирівнювалося до імперського виклику, і будь-яке перешкоджання – навіть провінційних чиновників – було рівносильне державній зраді. Саме тому й Фани не могли завадити від’їзду, хоч як сильно бажали змусити її вийти заміж.

Жинь не потребувала схвалення Тікані – ані від влади, ані від панства. Вона їхала, вона знайшла вихід, і тільки це було важливим.

Документи заповнили, листи надіслали. Жинь зарахували до Сінеґарда з першого числа наступного місяця.

Зрозуміло, що прощання з Фанами було стриманим. Ніхто й не збирався вдавати, буцім дуже засмучений можливістю позбутись одне одного.

Лише Кесеґі, зведений брат Жинь, справді сумував.

– Не їдь, – скиглив він, учепившись у її дорожню накидку.

Жинь присіла й міцно притиснула Кесеґі до себе.

– Я все одно поїхала б від тебе, – сказала вона. – Якщо не до Сінеґарда, то до дому чоловіка.

Кесеґі не відступав. Він жалісливо пробурмотів:

– Не кидай мене з нею.

У Жинь стиснулося всередині.

– З тобою все буде гаразд, – прошепотіла вона Кесеґі на вухо. – Ти хлопчик. Ти її син.

– Це несправедливо.

– Це життя, Кесеґі.

Кесеґі почав рюмсати, але Жинь вирвалася з його міцних обіймів і підвелася. Він спробував схопити її за зап’ясток, але вона відштовхнула його сильніше, ніж хотіла. Кесеґі спіткнувся й упав на спину, приголомшений, а потім роззявив рота і голосно закричав.

Жинь відвернулася від його заплаканого личка і вдала, що зав’язує ремені на дорожній сумці.

– О, заткнися, – тітонька Фан схопила Кесеґі за вухо й добряче стиснула, доки він не затих.

Вона сердито глянула на Жинь, яка стояла біля дверей у простому дорожньому одязі. Наприкінці літа Жинь була вбрана у світлу бавовняну туніку і вже двічі штопані сандалії. У сумку, перекинуту через плече, вона поклала тільки ще один комплект одягу. У ту ж таки сумку спакувала примірник Мендзи, набір пензлів для письма, подарований учителем Фейжиком, і невеликий гаманець. У сумці вмістилося все, що вона мала в цьому світі.

Вуста тітоньки Фан викривилися в посмішці.

– Сінеґард з’їсть тебе живцем.

– Я ризикну, – відповіла Жинь.

Жинь зітхнула з неабияким полегшенням, коли міська влада видала їй два таелі на проїзд: ті мусили оплатити транспортні витрати, бо вона мала імперський виклик. Жинь та вчителю Фейжику вдалося придбати за півтора таеля два місця на фургон у каравані, який мандрував на північ, до столиці.

– У часи Червоного Імператора дівчина з посагом могла дістатися з найпівденнішої точки провінції Півня до найпівнічніших вершин гір Вудан, – не стримавшись, учитель Фейжик почав читати лекцію, щойно вони сіли у фургон. – Нині самотній солдат не пройде й двох миль.

Вартові Червоного Імператора вже давно не патрулювали гори Нікані. Подорожувати самітником розкиданими шляхами імперії означало свідомо наражатися на ризик, що тебе пограбують, уб’ють чи з’їдять. А іноді все заразом, хоча не обов’язково саме в такій послідовності.

– Ви платите не лише за місце у фургоні, – пояснив голова каравану, кидаючи в кишеню їхні монети. – Ви платите за охоронців. Наші люди в цьому ділі найкращі. Якщо натрапимо на «Оперу», то відлякаємо їх.

«Опера червоних лахмітників» – релігійний культ розбійників та злочинців, що славився замахами на життя Імператриці після Другої Макової війни. Він уже став мало не міфом, проте лишався надзвичайно живим в уяві нікарців.

– «Опера»? – Учитель Фейжик неуважно почухав бороду. – Багато років не чув про них. Вони ще не вимерли й досі діють?

– За останнє десятиліття вони притихли, проте до мене доходили чутки, що їх бачили на межі гірського хребта Кукхонінь. Однак якщо пощастить, ми не побачимо навіть їхнього сліду. – Голова каравану поплескав по паску. – Я завантажу ваші речі. Хочу вирушити, доки не стало ще спекотніше.

Їхній караван пробув у дорозі три тижні, повзучи на північ, як здавалося Жинь, нестямно повільно. Під час мандрівки вчитель Фейжик частував її розповідями про свої пригоди в Сінеґарді десятки років тому, проте від захопливих описів міста її нетерплячість лише посилювалася.

– Столиця – біля підніжжя гір Вудан. Палац та Академія споруджені на гірському схилі, а саме місто лежить у долині внизу. Іноді в туманні дні ти зазиратимеш за край, і здаватиметься, що стоїш понад хмарами. Сам лишень столичний базар більший за все Тікані. Там легко заблукати. А ще ти побачиш музик, які гратимуть на гарбузових сопілках, вуличних торгівців, які вміють засмажити млинець у формі твого імені, майстрів каліграфії, які лише за два мідяки розмалюють віяло просто в тебе на очах. До речі. Це десь треба обміняти, – учитель Фейжик поплескав по кишені, де тримав гроші, що в них лишилися.

– На півночі не беруть таелів та мідяків? – запитала Жинь.

Учитель Фейжик здавлено засміявся.

– Ти й справді ніколи не виїздила з Тікані? У цій імперії ходить зо два десятки валют: черепашачі панцирі, мушлі каурі, золоті, срібні, мідні зливки… Кожна провінція має власну валюту, бо не довіряє імперській бюрократії, а в більших провінціях їх дві чи й три. Єдине, що беруть скрізь, – це стандартні сінеґардські срібні монети.

– Скільки нам вдасться за це отримати? – запитала Жинь.

– Небагато, – відповів учитель Фейжик. – Але обмінний курс гіршатиме, що ближче будемо до міста. Краще зробити це до того, як виїдемо з провінції Півня.

А ще вчитель Фейжик мав численні перестороги щодо столиці.

– Постійно тримай гроші в кишені спереду. Злодії в Сінеґарді безстрашні та відчайдушні. Колись я спіймав хлопчика, який заліз рукою мені в кишеню. Він намагався вихопити монету навіть після того, як я спіймав його на гарячому. Усі спробують щось тобі продати. Коли зустрінеш прохачів, дивися тільки вперед і вдавай, що не чуєш їх, інакше вони не відчепляться до кінця вулиці. Їм платять за те, щоб вони тебе діставали. Тримайся подалі від дешевого спиртного. Якщо хтось пропонує соргове вино дешевше, ніж зливок за кухоль, це підробний алкоголь.

Жинь це неабияк вразило:

– Як можна підробити алкоголь?

– Змішавши соргове вино з метанолом.

– Метанолом?

– Деревний спирт. Отруйний, від великої дози можна осліпнути, – учитель Фейжик почухав бороду. – Поки будеш у місті, тримайся подалі й від вуличних торгівців соєвим соусом. У деяких місцях, щоб зробити соус кислішим із найменшими витратами, у нього додають людське волосся. Я чув, що волосся також знаходили в хлібі й тісті для локшини. Гм… тож краще тримайся подалі від усієї вуличної їжі. Тобі пропонуватимуть поснідати млинцями по два мідяки за штуку, але їх смажать у стічній олії.

– Стічній олії?

– Тобто в тій, яку зібрали з вулиці. Великі ресторани зливають у стічні канави олію, що лишилася після приготування страв. Вуличні торгівці їжею відфільтровують її та використовують повторно.

Жинь замлоїло.

Учитель Фейжик потягнувся і смикнув за одну з тугих кісок Жинь.

– Варто знайти когось, щоб обрізати їх ще до того, як ти дістанешся Академії.

Жинь торкнулася волосся, ніби обороняючись.

– Сінеґардки не відрощують волосся?

– У Сінеґарді жінки так панькаються з волоссям, що ладні втирати в нього сирі яйця, аби зберегти блиск. Мова не про красу. Я не хочу, щоб хтось затягнув тебе в провулок. Від тебе й сліду не лишиться, а тоді через кілька місяців опинишся в борделі.

Жинь неохоче опустила погляд на коси. Вона була смаглява та худа, а тому її вважали не дуже привабливою. Однак їй завжди здавалося, що довге й густе волосся – одна з її найбільших переваг.

– Це обов’язково?

– Цілком імовірно, що в Академії тебе однаково змусять постригтися, – сказав учитель Фейжик. – Ще й вимагатимуть за це плату. Сінеґардські перукарі недешеві. – Він пошкріб бороду, немовби думаючи, про що ще застерегти Жинь. – Остерігайся фальшивих грошей. Ти зможеш зрозуміти, що срібняк – не імперський, якщо він упаде знаком Імператора догори десять разів поспіль. Якщо бачиш когось на землі без видимих поранень, не допомагай підвестися. Вони скажуть, що це ти його штовхнула, відведуть тебе до суду й позиватимуться за порваний одяг. І тримайся подалі від гральних закладів, – у голосі вчителя Фейжика чулася гіркота. – Тамтешні свого не втратять.

Жинь починала розуміти, чому він поїхав із Сінеґарда. Та жодні слова вчителя Фейжика не могли послабити її захвату. Навпаки, від його розповідей їй ще дужче кортіло туди потрапити. У столиці вона вже не буде невдахою. Не їстиме вуличної їжі й не житиме в міських нетрях. Не битиметься за недоїдки й не цупитиме монети, щоб прохарчуватись. Вона виборола для себе певний статус – студентка найпрестижнішої академії в усій імперії. Звісно, це вбереже її від небезпек міста.

Того вечора Жинь власноруч обрізала коси заіржавілим ножем, позиченим в одного з охоронців каравану. Приставила лезо так близько до вух, як тільки насмілилась, і ялозила туди-сюди, аж доки волосся не впало. Воно виявилося довшим, ніж вона уявляла. Покінчивши з цим, дівчина хвилину вдивлялась у дві товсті коси, що лежали на колінах.

Якщо раніше вона думала, що збереже їх, то тепер не бачила в цьому жодної сентиментальної цінності. Це лише купа мертвого волосся. На півночі його навіть не продаси, бо ж сінеґардки славилися своїм тонким та шовковистим волоссям, і ніхто не схотів би придбати грубі пасма тіканійської селянки. Жинь шпурнула коси з фургона й побачила, як вони впали позаду на курний шлях.

До столиці караван прибув тоді, коли Жинь уже починала божеволіти від нудьги.

Вона ще здалеку побачила славнозвісні Східні ворота Сінеґарда – величну сіру стіну, увінчану триярусною пагодою, з присвятою Червоному Імператору: «Вічна сила, вічна гармонія».

Іронічно, подумалося Жинь, як для країни, яка більше часу воювала, ніж жила в мирі.

Щойно вони наблизилися до округлих дверей унизу, караван різко зупинився.

Жинь чекала. Нічого не відбувалося.

Коли минуло вже хвилин двадцять, учитель Фейжик висунувся з фургона й гукнув до одного з охоронців каравану:

– Що відбувається?

– Попереду делегація Федерації, – промовив охоронець. – Якісь суперечки щодо кордону. Біля воріт перевіряють їхню зброю, ще декілька хвилин.

Жинь виструнчилася.

– То солдати Федерації?

Вона ніколи не бачила муґенських солдатів, бо наприкінці Другої Макової війни всіх муґенців змусили покинути окуповані території й відіслали на батьківщину або ж переселили до обмежених дипломатичних і торговельних контор на материку. Для тих нікарців, які народилися вже після окупації, вони були примарами сучасної історії – завжди біля кордонів, вічна загроза з невідомим обличчям.

Учитель Фейжик простягнув руку і схопив її за зап’ясток раніше, ніж вона встигла вистрибнути з фургона.

– Повернись.

– Але я хочу подивитися!

– Не треба. – Він стиснув її за плечі. – Не треба тобі зустрічатися з солдатами Федерації. Якщо заступиш їм шлях, якщо вони бодай подумають, що ти з них кепкуєш, вони можуть нашкодити тобі, і навіть не сумнівайся, нашкодять. У них усе одно дипломатичний імунітет. І їм нічого не буде. Затямила?

– Ми перемогли у війні, – пхикнула Жинь. – Окупація закінчилася.

– Ми заледве перемогли у війні. – Він знову всадовив її. – І всі викладачі Сінеґарда зовсім не безпідставно переймаються лише тим, щоб виграти наступну.

Попереду каравану хтось вигукнув команду. Жинь відчула ривок, а потім фургони знову почали рухатися. Вона перехилилася через бортик фургона, намагаючись хоч мигцем розгледіти, що там попереду, але побачила лише сині форми, які зникли за важкими дверима.

А потім нарешті вони проїхали крізь ворота.

Базар у середмісті вразив усі органи чуття. Жинь ніколи не бачила так багато людей чи речей в одному місці. Її миттю приголомшили оглушливий гамір покупців, які торгувалися з продавцями, яскраві кольори квітчастих згортків шовку, розкладених на великих ятках, та густий, різкий запах дуріана й перцевого зерна, що здіймався від пересувних грилів торгівців.

– Тутешні жінки такі білі, – замилувалася Жинь. – Немовби намальовані дівчата з фресок.

Під час мандрівки караваном Жинь спостерігала, як поступово змінюється відтінок шкіри мешканців залежно від того, як далеко на північ вони просувалися. Вона знала, що люди з північних провінцій – промисловці та ділки. Вони належали до вищого класу й мали певні статки, тому не працювали в полях, як фермери Тікані. Але вона не очікувала, що відмінності будуть такими разючими.

– Бліді, мов трупи, – зневажливо промовив учитель Фейжик. – Бояться сонця. – Він роздратовано забурчав, коли пара жінок із парасолями пройшли поруч, випадково вдаривши його в обличчя.

Жинь швидко усвідомила, що Сінеґард має унікальну здатність змушувати новоприбулих почуватися зовсім небажаними в місті.

Учитель Фейжик мав рацію: усі в Сінеґарді хотіли грошей. Торгівці кричали до них зусібіч. Жинь не встигла й вийти з фургона, як до них підбіг носій і запропонував піднести багаж – дві легкі дорожні сумки – за невелику плату: вісім імперських срібняків. Жинь затнулася: це майже четвертина того, що вони заплатили за місця в каравані.

– Я сама, – зніяковіло промовила вона, висмикуючи дорожню сумку з чіпких пальців носія. – Справді, не треба, відпустіть!

Та щойно вони втекли від носія, як їх атакувала юрба людей, і кожен пропонував різні допоміжні послуги.

– Рикша? Потрібен рикша?

– Дівчинко, ти загубилася?

– Ні, ми просто намагаємося знайти школу…

– Я відведу вас туди, за невелику плату, п’ять зливків, лише п’ять зливків…

– Зникніть, – вигукнув учитель Фейжик. – Нам не треба ваших послуг.

Мисливці за грішми відступили на базар.

Жинь почувалася незатишно навіть від столичної говірки. Сінеґардська нікарська здавалася скрипучим діалектом, жвавим і уривчастим, незалежно від змісту сказаного. Учитель Фейжик запитав трьох різних незнайомців, як пройти до Академії, аж доки один із них не відповів зрозумілою мовою.

– Ви тут жили? – запитала Жинь.

– З часу окупації ні, – пробурмотів учитель Фейжик. – Легко забути мову, якою ніколи не говориш.

Жинь це здалося слушним. Для неї самої діалект був майже незрозумілий, усі слова мовби скорочували, а в кінці додавали уривчасте р. У Тікані мова була повільна та переливчаста. Мешканці півдня тягли голосні, перекочували слова на язику, немов солодкі рисові конґі. А в Сінеґарді складалося враження, що всім бракує часу вимовляти слова повністю.

З підказками напрямку місто було не більш зрозумілим, ніж його діалект. Сінеґард – найстаріше місто в країні. Його архітектура наочно ілюструвала численні зміни влади в Нікані протягом століть. Будівлі або нові, або вже майже розвалювалися, на деяких траплялися символи режимів, що давно занепали. У східних районах височіли спіральні вежі давніх загарбників із півночі, вихідців із Внутрішніх держав. На захід близько один до одного стояли блочні будинки – пережиток окупації Федерації під час Макових війн. Це був живий приклад країни з багатьма правителями, представлений в одному місті.

– Ви знаєте, куди ми йдемо? – запитала Жинь через кілька хвилин сходження вгору.

– Лише приблизно, – учитель Фейжик рясно спітнів. – Відколи я був тут востаннє, місто перетворилося на лабіринт. Скільки грошей у нас лишилося?

Жинь витягла гаманець і порахувала.

– Півтора разка срібняків.

– Цього має вистачити на те, що нам потрібно, – учитель Фейжик протер лоба рукавом. – Чому б нам не потішити себе поїздкою?

Він вийшов на курну вулицю й підняв руку. Майже миттєво через вулицю підбіг рикша і рвучко зупинився перед ними.

– Куди? – захекавшись, промовив бігун.

– До Академії, – відповів учитель Фейжик.

Він склав сумки позаду й умостився на сидінні. Жинь схопилася за край і вже хотіла була підтягтися, аж раптом почула позад себе плач. Вражена, вона повернулася.

Посеред дороги сиділа дитина. За декілька кроків попереду повертала карета, запряжена кіньми.

– Ви щойно збили дитину! – закричала Жинь. – Ану зупиніться!

Кучер сіпнув віжки. Карета мало не перевернулася. Пасажир висунувся з карети й побачив хлопчика, який безпорадно борсався на землі.

Дивом уцілілий, малий підвівся. З його лоба тоненькими цівками стікала кров. Хлопчик торкнувся двома пальцями голови і, приголомшений, опустив очі.

Пасажир нахилився вперед і щось різко скомандував кучеру, проте Жинь не втямила, що саме.

Карета почала повільно розвертатися. На якусь мить Жинь наївно подумала, що кучер хоче допомогти дитині підвестися. А потім почула удар батога.

Хлопчик спіткнувся, кинувшись навтьоки.

Жинь зіщулилася від цокотіння копит.

Учитель Фейжик нахилився до рикші, який не відводив погляду від малого, і поплескав його по плечу.

– Уперед. Уперед!

Рикша набрав швидкості, тягнучи їх вибоїстими вулицями дедалі стрімкіше, аж доки позаду не стихли вигуки випадкових свідків.

– Кучер повівся розумно, – сказав учитель Фейжик, коли вони пробиралися розбитим шляхом. – Якщо скалічиш дитину, то мусиш платити за інвалідність до кінця її життя. А якщо вб’єш, то лише раз платиш за похорон. І то тільки в тому випадку, коли тебе спіймають. Якщо збив когось, краще переконайся, що він мертвий.

Жинь притиснулася до стінки й силкувалася стримати напад нудоти.

Сінеґард був задушливим містом, яке спантеличувало й лякало.

Але Сінеґардська академія виявилася ще прекраснішою, аніж її описували.

Рикша висадив їх біля підніжжя гори на краю міста. Жинь лишила речі вчителю Фейжику й, затамувавши подих, побігла до воріт.

Багато тижнів вона уявляла, як підійматиметься тут сходами. Уся країна знала, який вигляд має Академія, бо ж будівлю зображували на сувоях по всій території Нікані.

Та ці сувої навіть приблизно не передавали величі реальної будівлі. Звивистий кам’яний шлях огинав гірський схил, спіраллю закручуючись угору, до комплексу пагод, збудованих на послідовних ярусах. На найвищому ярусі височіла гробниця з вежею, увінчаною кам’яним драконом – символом Червоного Імператора. Біля гробниці, немов пасмо шовку, спадав мерехтливий водоспад.

Академія скидалася на палац богів. Це було легендарне місце. І на наступні п’ять років воно стане для Жинь домом.

Дівчині забракло слів.

Студент старшого віку, який представився Жинь та вчителю Фейжику як Тобі, влаштував їм екскурсію територією Академії. Тобі був високим лисим юнаком у чорній туніці з червоною нарукавною пов’язкою. З його вуст не сходила виразно знуджена посмішка – вона немовби вказувала, що він охоче займався б чимось іншим.

Згодом до них приєдналася струнка приваблива жінка, яка спершу сплутала вчителя Фейжика з носильником, але потім без вагань перепросила. Її син мав гарну статуру, і якби не обурення, що застигло на його обличчі, хлопця можна було б назвати привабливим.