Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 30 страниц)

Алтань наказав їй зібрати речі й зустрітися з ним біля воріт. Того ж дня вони планували вирушити разом з ескадроном офіцера Єньдзеня з П’ятого підрозділу на фронт, куди тиждень тому попрямували решта Цике.

Після бою всі особисті речі Жинь конфіскували. Перед виходом із міста вона заледве встигла отримати в майстерні нову зброю. Солдати П’ятого підрозділу мали при собі легкий дорожній вузол і два комплекти зброї. У Жинь був лише меч із трохи затупленим лезом і піхви до нього. Вона була розгублена і почувалася зовсім не готовою. У неї не було навіть другого комплекту одягу. Жинь підозрювала, що скоро від неї почне тхнути.

– Куди ми прямуємо? – запитала вона, щойно вони почали спускатися гірською стежкою.

– У Кхурдалайн, – відповів Алтань. – Провінція Тигра. Два тижні пішки на південь, доки не дістанемося річки Західний Мужвей, а потім сядемо на човен, щоб спуститися до порту.

Попри все, настрій у Жинь поліпшився. Кхурдалайн – прибережне портове місто на півдні Наріїнського моря, квітучий центр міжнародної торгівлі. Це місто було єдиним в імперії, яке постійно мало справу з іноземцями: призахідники та болонійці заснували там посольства не одне століття тому. Навіть торгівці Федерації колись мали причали, аж доки Кхурдалайн не став центральним театром Макових війн.

Кхурдалайн пережив два десятиліття війни. А тепер Імператриця знову відкрила фронт у Кхурдалайні, щоб завадити загарбникам із Федерації просунутися в східну й центральну частини Нікані.

Дорогою Алтань переповів Жинь оборонну стратегію Імператриці.

Кхурдалайн був ідеальним місцем для відкриття першого фронту. Озброєні колони Федерації здобули б разючу перевагу на відкритих долинах північної Нікані, але Кхурдалайн оточували річки й затоки, що сприяло проведенню оборонних операцій.

Спрямувавши Федерацію в Кхурдалайн, вони могли змусити її опинитися в найслабшій позиції. Напад на Сінеґард був хороброю спробою відокремити північні провінції від південних. Якби генерали Федерації могли обирати, то майже врізалися б у центральну частину Нікані, просуваючись на південь. Але якщо Кхурдалайн добре укріплений, Федерації доведеться змінити напрям наступу з осі північ–південь на вісь схід–захід. А Нікань отримає простір для відступу й перегрупування на південному заході на випадок, якщо Кхурдалайн не встоїть.

В ідеалі Міліція мала спробувати затиснути Федерацію з обох боків, відрізаючи її війська водночас від шляхів відступу й ліній постачання. Але Міліція не була настільки вправною або чисельною для такої спроби. Дванадцять Воєначальників заледве спромоглися скоординуватися в часі, щоб об’єднатися для оборони Сінеґарда. А тепер кожен із них був надто заклопотаний захистом своєї провінції окремо від інших, щоб справді згуртуватися для спільних військових операцій.

– Чому вони просто не можуть об’єднатися, як під час Другої Макової війни? – запитала Жинь.

– Бо Імператор Драконів помер, – сказав Алтань. – Цього разу він не згуртує Воєначальників, а Імператриця не може командувати з таким натиском, як він. О, Воєначальники вклоняються Сінеґарду й присягають на вірність Імператриці, але коли доходить до діла, на першому місці для них власні провінції.

Утримати Кхурдалайн було нелегко. Нещодавній напад на Сінеґард довів, що Федерація має очевидну військову перевагу в мобільності та озброєнні. Також муґенці утримували вигідну позицію на північному узбережжі; їхні загони могли легко перетнути мале море; свіжі загони й постачання було лише на відстані мандрівки кораблем.

Кхурдалайн мав невелику перевагу в обороні. Відкрите портове місто було збудоване як територія для іноземців ще до Макових війн. Найкращі оборонні структури Нікані були споруджені вздовж нижньої дельти річки Західний Мужвей, далеко на південь від Кхурдалайна. Порівняно з добре укріпленою столицею воєнного часу Ґолінь Ніїс, Кхурдалайн був легкою здобиччю, готовою зустріти загарбників із відкритими обіймами.

Але тепер Кхурдалайн треба було обороняти. Якщо муґенці просунуться в центральну частину країни й захоплять Ґолінь Ніїс, то легко повернуть на схід, переслідуючи рештки Міліції, що залишаться на узбережжі. А якщо вони опиняться в пастці біля моря, нікчемно малий нікарський флот їх не врятує. Тож Кхурдалайн був вирішальною точкою, від якої залежала доля всієї країни.

– Ми останній фронт, – сказав Алтань. – Якщо не встоїмо, то нашій країні кінець. – Він поплескав Жинь по плечу. – Захопливо, чи не так?

Роздıл 13

Брязь.

Жинь заледве встигла вчасно підняти меча, щоб не дозволити Алтаню розполовинити її тризубом. Вона докладала всіх зусиль, щоб знайти опору, розпорошити кі удару рівномірно по тілу, а потім спрямувати в землю, але навіть так від його сили в неї затремтіли ноги.

Здавалося, що вони з Алтанем билися вже багато годин. У неї боліли руки, а легеням бракувало повітря.

Однак Алтань ще не закінчив. Він перекинув тризуб у другу руку, захопив лезо її меча між двома зубцями й сильно крутнув. Тиск вивернув меч із рук Жинь. Брязнувши, клинок відлетів на землю. Алтань притиснув вістря тризуба до її горла. Жинь підняла руки, квапливо здаючись.

– Твої реакції зумовлює страх, – сказав Алтань. – Ти не контролюєш бою. Звільни розум і зосередься. Зосередься на мені, а не на моїй зброї.

– Це важкувато, коли ти намагаєшся виколоти мені очі, – пробурмотіла вона, відштовхуючи тризуб від обличчя.

Алтань опустив зброю.

– Ти опираєшся. Відгороджуєшся. Впусти Фенікса. Коли прикликаєш бога і бог входить у тебе, це блаженство. І воно підсилює кі. Ти не втомлюєшся. Ти здатна на виняткове напруження сил. Не відчуваєш болю. Занурся в той стан.

Жинь дуже добре пам’ятала той стан розуму, якого він од неї чекав. Пекуче відчуття у венах, червона пелена перед очима. Коли інші люди сприймаються лише як цілі. Коли вона не потребувала відпочинку, коли їй потрібен був лише біль, біль, аби живити вогонь.

Свідомо Жинь перебувала в цьому стані лише двічі: під час Випробувань, а потім знову в Сінеґарді. І в обох випадках була оскаженіла, у відчаї.

Відтоді їй не вдавалося знову досягти такого ж стану розуму. Відтоді вона не почувалася такою розгніваною. Бувала лише спантеличена, стурбована і, як зараз, виснажена.

– Навчися приборкувати його, – сказав Алтань. – Навчися занурюватися й виринати. Якщо ти зосередишся лише на зброї ворога, то завжди лише захищатимешся. Дивись повз зброю на свою ціль. Зосередься на тому, кого хочеш убити.

Алтань був значно кращим учителем, ніж Дзян. Дзян говорив страшенно туманно, неуважно і свідомо все ускладнював. Дзяну подобалося танцювати навколо відповідей, водити її колами навколо правди, немовби голодного грифа, перед тим як дати приємний шматочок розуміння.

А от Алтань часу не гаяв. Він одразу переходив до суті, давав відповіді, які вона хотіла отримати. Він розумів її страхи і знав, на що вона здатна.

Тренуватися з Алтанем було ніби тренуватися зі старшим братом. Так дивно: хтось говорив їй, що він такий самий, що його суглоби надміру гнучкі, як і в неї, тож вона може ось так вивернути ногу. Бути схожою на когось іншого, схожою на глибокому генетичному рівні – це надзвичайне відчуття.

Поруч із Алтанем вона почувалася так, немовби саме там їй і місце, не лише в тому ж підрозділі чи війську, а в чомусь глибшому й давнішому. Вона почувалася частиною давньої павутини поколінь. Мала своє місце. Вона не була безіменною сиротою війни. Вона була спірлійкою.

Принаймні кожен так думав. Але попри все Жинь не могла позбутися відчуття, що десь сталася помилка. Вона не могла прикликати бога так легко, як Алтань. Не могла рухатися так граційно, як він. Річ у походженні чи тренуваннях?

– Ти завжди таким був? – запитала вона.

Алтань немовби напружився.

– Яким?

– Таким… собою, – вона непевно змахнула в його бік. – Ти… Ти не схожий на інших студентів. Інших солдатів. Ти завжди міг прикликати полум’я? Завжди бився так, як зараз?

На обличчі Алтаня не відбивалося нічого.

– Я довго тренувався в Сінеґарді.

– Але я теж!

– Тебе не тренували як спірлійку. Але ти теж воїн. Це у твоїй крові. От побачиш, скоро походження дасться взнаки. – Алтань тицьнув у неї тризубом. – До зброї.

– Чому тризуб? – запитала вона, коли він нарешті дозволив їй перепочити. – Чому не меч?

Вона ще не бачила жодного солдата, озброєного не традиційними для Міліції алебардою та мечем.

– Далі дістає, – сказав він. – Суперники не підходять близько, коли ти б’єшся всередині вогняної башти.

Жинь торкнулася зубців. Вістря гострили вже багато разів, вони не були гладенькими чи блискучими, на них лишився слід численних битв.

– Його викували спірлійці?

Певно, що так. Тризуб був суцільно металевим, не схожим на нікарську зброю з дерев’яними древками. Тризуб був важчий, це правда, але Алтаневі була потрібна зброя, яка не згорить, щойно він її торкнеться.

– Він з острова, – сказав Алтань і штурхнув її тупим кінцем, показуючи підняти меч. – Досить сидіти. Ходімо, підводься. Ще раз.

Жинь знесилено опустила руки.

– Чому ми просто не можемо накачатися наркотиками? – запитала вона.

Жинь не розуміла, як жорсткі фізичні тренування бодай трохи наблизять її до прикликання Фенікса.

– Ні, ми не можемо просто накачатися наркотиками, – заперечив Алтань і знову її штурхнув. – Ледацюга. Такі думки – це помилка новачків. Кожен може ковтнути декілька зернин і піднятися до Пантеону. Це легко. А от викувати зв’язок із богом, спрямувати його силу своєю волею й відкликати її – для цього потрібна дисципліна. Не тренуючись заточувати розум, можна легко втратити контроль. Уяви дамбу. Боги – це джерело потенціальної енергії, як вода, що стікає з гори. Наркотик – ніби ворота, він відкриває шлях, аби пропустити богів. Але якщо твої ворота заширокі або заслабкі, то сила ринеться крізь них безконтрольно. Бог не звертатиме уваги на твої бажання. Виникне хаос. Якщо не хочеш спалити власних союзників, то пам’ятай, навіщо кличеш Фенікса. Спрямовуй його силу.

– Це ніби молитва, – сказала вона.

Алтань кивнув.

– А це і є молитва. Усі молитви – це просто репетиція, висування богам своїх вимог. Відмінність між шаманами та рештою людей у тому, що наші молитви й справді працюють. Хіба Дзян тебе цього не вчив?

Дзян учив протилежного. Дзян просив її очистити розум у медитації, забути власне «я», забути, що вона відділена від всесвіту. Дзян учив стирати власну волю. Алтань просив її нав’язувати свою волю богам.

– Він навчив мене лише як дістатися богів. А не тягти їх у наш світ.

Схоже, її слова неабияк вразили Алтаня.

– Тоді як ти змогла прикликати Фенікса в Сінеґарді?

– Я не повинна була цього робити, – зізналася вона. – Дзян застерігав мене проти цього. Він сказав, що боги не для того, щоб використовувати їх як зброю. З ними можна лише радитися. Він навчив мене заспокоюватися, знаходити зв’язок із більшим космосом, відновлювати порушену рівновагу, або… або що завгодно, – затинаючись, закінчила вона.

Тепер вона чітко бачила, як мало її насправді навчив Дзян. Він узагалі не підготував її до цієї війни. Лише намагався завадити використовувати силу, яка тепер стала їй доступною.

– Від цього користі небагато, – зневажливо промовив Алтань. – Дзян був ученим. А я солдат. Він переймався теологією, а мені цікаво, як знищити.

Він розкрив кулак, перевернув його долонею догори – і маленьке коло вогню затанцювало по краю долоні. Другою рукою він простягнув тризуб уперед. Полум’я виривалося з кінчиків його пальців, танцювало на плечах і здіймалося з усіх трьох зубців.

Жинь вразило, який абсолютний контроль Алтань мав над полум’ям, як змушував його змінювати форму, немовби скульптор ліпить із глини, як схиляв його власною волею, найменшими порухами пальців. Коли вона кликала Фенікса, полум’я затоплювало її безконтрольною повінню. Алтань контролював його, ніби продовження себе самого.

– Дзян мав рацію щодо обережності, – сказав він. – Боги непередбачувані. Небезпечні. І ніхто їх не розуміє до кінця. Але в Замку Ночі ми навчилися використовувати богів як зброю й довели це вміння до рівня мистецтва. Ми наблизилися до розуміння богів, як це робили давні монахи. Ми знайшли силу переписувати матерію цього світу. І якщо не використовуватимемо її, тоді в чому сенс?

Після двотижневої мандрівки пішки, чотирьох днів на човні та ще трьох днів знову пішки вони дісталися міських воріт Кхурдалайна майже перед заходом сонця. Коли вони вийшли з-за дерев до головної дороги, Жинь уперше в житті побачила океан.

Вона зупинилася.

Сінеґард і Тікані були зусібіч оточені сушею. Жинь знала річки й озера, але ніколи не бачила такої кількості води. Вона застигла з роззявленим ротом перед великими просторами блакиті, що простягалися далі її зору, далі, ніж вона навіть могла уявити.

Алтань спинився поруч. Зауважив отетерілий вираз на обличчі й усміхнувся:

– Ніколи не бачила океану?

Жинь не могла відвести очей. Вона почувалася так, як і першого дня, коли побачила Сінеґард в усьому блиску, немовби потрапивши в фантастичний світ, де почуті історії якимось чином стали реальністю.

– Я бачила картини, – сказала вона. – Читала описи. У Тікані приїздили торгівці з узбережжя й розповідали про свої пригоди в морі. Але це… Я ніколи й не мріяла, що щось може бути таким.

Алтань узяв її за руку і вказав нею в бік океану.

– Федерація Муґень одразу за цією вузькою смугою. Якщо піднятися на гірський хребет Кукхонінь, можна її побачити. А якщо сісти на корабель он там, спуститися до Ґолінь Ніїс та до провінції Змії, то можна дістатися Спіру.

Звідси Жинь острова не бачила, але все одно вдивлялася в мерехтливу воду, уявляючи маленький самотній острів у Південному морі Нікані. Спір десятиліттями жив ізольовано до того, як великі континентальні сили розірвали острів у міжусобній боротьбі.

– Який він?

– Спір? Спір прекрасний, – голос Алтаня був м’який, тужливий. – Тепер його називають Мертвим островом, але я ще пам’ятаю його вкритим зеленню. З одного боку можна було побачити узбережжя Нікарської імперії, а з іншого простягалися безмежні води, неосяжний горизонт. Ми могли б сісти в човен і пливти в океан, не знаючи, що знайдемо в ньому. Це були б мандрівки в безкінечну темряву в пошуках іншого кінця світу. Спірлійці ділили нічне небо на шістдесят чотири сузір’я, по одному для кожного бога. І поки ти можеш відшукати південну зірку Фенікса, завжди знайдеш зворотний шлях на Спір.

Жинь замислилася. Який Мертвий острів тепер? Коли муґенці знищили Спір, вони зруйнували й селища? Чи хатини й халупи стоять і донині, міста-привиди в очікуванні мешканців, які ніколи не повернуться?

– Чому ти поїхав зі Спіру? – запитала вона.

Жинь усвідомила, що мало знала про Алтаня. Його виживання було для неї таємницею, як і саме її існування було таємницею для всіх інших.

Мабуть, він був ще зовсім малим, коли приплив до Нікані – емігрант війни, яка вбила його народ. Йому ніяк не могло бути більше чотирьох чи п’яти. Хто забрав його з того острова? Чому лише його?

І чому її?

Але Алтань не відповів. Якийсь час він мовчки вдивлявся в сутінкове небо, а потім повернувся на шлях.

– Ходімо, – сказав він і потягнувся до її руки. – Ми відстали.

Офіцер Єньдзень підняв за мурами міста нікарський прапор, а потім наказав своєму ескадрону сховатися за деревами, доки надійде відповідь. Десь через пів години очікування з міських воріт визирнула тендітна дівчина, з ніг до голови вбрана в чорне. Вона шалено замахала загону поквапитися й зайти всередину, а потім швидко зачинила за ними двері.

– Ваша дивізія чекає в старому рибальському районі. Це на північ звідси. Ідіть головною дорогою, – проінструктувала вона офіцера Єньдзеня. А потім повернулася й віддала честь своєму командирові. – Тренсиню.

– Царо.

– Це наша спірлійка?

– Так, це вона.

Цара схилила голову, немовби оцінюючи Жинь. Вона була тендітною жінкою – насправді дівчиною – зростом лише Жинь до плеча. Довге волосся сягало нижче талії й було заплетене в товсту темну косу. Риси обличчя химерно видовжені, не зовсім нікарські, але й не схожі на будь-що інше, знайоме Жинь.

На її ліве плече сів величезний сокіл і схилив голову, зневажливо дивлячись на Жинь. Його очі й Царині були однакового відтінку золота.

– Як наші?

– Добре, – відповіла Цара. – Ну, здебільшого добре.

– Коли повертається твій брат?

Царин сокіл підняв голову, а потім знову схилився, піднявши пір’я, немовби занепокоєно. Цара підняла руку й торкнулася шиї птаха.

– Коли повернеться, – відповіла вона.

Єньдзень та його ескадрон уже зникли у звивистих вулицях міста. Цара поманила Жинь та Алтаня йти за нею до сходів, прилеглих до міських стін.

– Звідки вона? – пробурмотіла Жинь до Алтаня.

– З Внутрішніх держав, – сказав Алтань і схопив її за руку за мить до того, як вона спіткнулася на непевних сходах. – Не лети.

Цара провела їх високим проходом, який звивався над кількома кварталами Кхурдалайна. Щойно піднявшись, Жинь повернулася й уперше уважно глянула на портове місто.

Кхурдалайн цілком міг бути чужоземним містом, яке викорчували з корінням та перекинули на інший бік світу. У ньому змішалися різні архітектурні стилі, це було химерне поєднання типів будівель із різних країн та континентів. Жинь розгледіла храми, які до того бачила лише на малюнках у підручниках історії. Вони були свідченнями колишньої окупації болонійцями. Помітила й будівлі зі спіральними колонами, а також вишукані монохромні вежі з глибокими рівчаками, вигравіюваними по боках замість східчастих пагод, звичних у Сінеґарді. Сінеґард був символом Нікарської імперії, а Кхурдалайн – вікном Нікані до решти світу.

Цара повела їх через перехід на плаский дах. Вони пройшли ще один квартал таких самих пласких будівель у давньопризахідницькому стилі, а коли відстань від однієї будівлі до іншої стала завеликою, спустилися на землю. У проміжках між будівлями Жинь бачила відблиски останніх променів сонця в океані.

– Раніше тут було поселення призахідників, – сказала Цара, вказуючи на причал.

Там виднілася довга смуга прибережного бульвару, оточеного масивними вітринами крамниць. Доріжка була викладена з товстих дощок, вологих від морської води. У Кхурдалайні все ледь відчутно пахло морем, навіть сам бриз мав солоний океанічний присмак.

– Он ті будівлі з терасами на даху раніше слугували болонійськими консульствами.

– І що трапилося? – запитала Жинь.

– Трапився Імператор Драконів, – сказала Цара. – Власної історії не знаєш?

У буремні часи після Другої Макової війни Імператор Драконів вигнав іноземців із Нікані, але Жинь знала, що дехто з призахідників усе ж лишився – місіонери, які прагнули поширювати слово свого Святого Творця.

– У місті ще є призахідники? – з надією в голосі запитала Жинь.

Вона ніколи їх не бачила. Іноземцям у Нікані заборонялося заходити на північ далі Сінеґарда, їм дозволяли торгувати лише в кількох портових містах, з-поміж яких Кхурдалайн був найбільшим. Жинь стало цікаво, чи призахідники й справді блідошкірі та волохаті і чи справді волосся в них морквяно-руде.

– Кількасот, – сказав Алтань, але Цара похитала головою:

– Уже ні. Після нападу на Сінеґард вони вибралися. Їхній уряд прислав по них корабель. Намагалися взяти на борт так багато людей, що мало не перекинулися. Лишилося небагато місіонерів, а також декілька дипломатів. Вони документують те, що бачать, і надсилають записи своєму уряду. Оце й усе.

Жинь згадала слова Кітая про те, що Призахідна республіка прийде на допомогу, і пхикнула.

– Вони вважають, що це допоможе?

– Це призахідники, – промовила Цара. – Вони завжди переконані, що допомагають.

У старій, нікарській частині Кхурдалайна були переважно низькі будівлі. Вони тісно стояли в сітці вуличок, помережаних системою каналів, схожих на павутину, таких вузьких, що часом навіть возом там проїхати нелегко. Нікарська армія недарма розмістила свою базу в цій частині міста. Навіть якби Федерація приблизно уявляла, де вона, на цих вигнутих, тунельних вулицях від кількісної переваги користі було б небагато.

Відкинувши архітектуру, Жинь уявила, що за нормальних обставин Кхурдалайн міг бути галасливішою, бруднішою версією Сінеґарда. Мабуть, до окупації це місце було метушливим центром торгівлі, значно захопливішим, ніж навіть сінеґардські ринки в середмісті. Але Кхурдалайн в облозі був тихим і німим, похмурим. Жинь не бачила на вулицях цивільних. Їх або евакуювали, або ж вони прислухалися до застережень Міліції – не висовувалися і трималися подалі від місць, де їх могли побачити солдати Федерації.

Дорогою Цара коротко описала їм бойову ситуацію в місті.

– Наразі ми в облозі вже майже місяць. Табори Федерації оточили нас із трьох боків, зусібіч, за винятком напрямку, звідки ви прийшли. Найгірше те, що вони поступово захоплюють територію міста. Кхурдалайн оточений високими мурами, але у ворогів є катапульти.

– Яку територію вони вже захопили? – запитав Алтань.

– Лише вузьку смугу пляжу біля моря, а також половину іноземного кварталу. Ми відбили болонійські посольства, але П’ятий підрозділ із нами більше не співпрацюватиме.

– Не співпрацюватиме?

Цара спохмурніла.

– У нас певні, гм, труднощі з інтеграцією. І їхній новий генерал зовсім не полегшує цього завдання. Дзюнь Ложань.

Схоже, Алтаня Царині слова вразили не менше, ніж Жинь.

– Дзюнь тут?

– Прибув на кораблі три дні тому.

Жинь здригнулася. Принаймні їй не доведеться служити безпосередньо під його командуванням.

– Хіба П’ятий не з провінції Тигра? Чому ж ним командує не Воєначальник Тигра?

– Воєначальник Тигра – це трирічний малюк, а його опікун – політик без військового досвіду. Дзюню доручили командувати армією цієї провінції. Воєначальники Барана та Бика теж тут, разом із підрозділами своїх провінцій, але вони чубляться між собою за постачання дужче, аніж б’ються з Федерацією. І ніхто не спромігся розробити план бою, який би не поставив під удар території з мирним населенням.

– А що тут досі робить мирне населення? – запитала Жинь. Їй здавалося, що Міліції працювалося б значно простіше, якби захист цивільних не був пріоритетом. – Чому їх не евакуювали, як cінеґардців?

– Бо Кхурдалайн – не те місто, з якого можна легко піти, – відповіла Цара. – Більшість тутешніх мешканців заробляють на життя рибальством або працюють на фабриках. Тут немає сільського господарства. Якщо вони перейдуть углиб країни, то все втратять. Більшість селян узагалі прибули сюди, щоб утекти від занехаяності сіл. Якщо ми попросимо їх піти, вони голодуватимуть. Люди рішуче налаштовані лишитися, і ми просто маємо переконатися, що вони виживуть.

Сокіл Цари раптом підняв голову, немовби щось почув. Пройшовши ще декілька кроків, Жинь також це почула: гучні голоси за штаб-квартирою генералів.

– Цике!

Жинь зіщулилася. Цей голос вона впізнала б де завгодно.

Їм назустріч швидко крокував розчервонілий від люті генерал Дзюнь Ложань.

– Ой-ой!

Дзюнь тягнув за вухо худорлявого хлопчину, різко шарпаючи його. Хлопчина ледь шкандибав за Дзюнем, ліве око закривала пов’язка, а праве налилося слізьми від болю.

Алтань різко зупинився.

– Тигрячі цицьки.

– Жамса, – ледь чутно вилаялася Цара.

Жинь не знала, чи то ім’я, чи лайка рідною мовою Цари.

– Ти, – Дзюнь зупинився перед Царою. – Де твій командир?

Алтань вийшов уперед.

– Це я.

– Тренсинь? – Дзюнь роздивлявся Алтаня з неприкритою недовірою. – Та ви жартуєте. Де Туйр?

На обличчі Алтаня промайнуло роздратування.

– Туйр мертвий.

– Що?

Алтань схрестив руки.

– Ніхто не потурбувався сказати вам?

Дзюнь проігнорував уїдливість у голосі Алтаня.

– Мертвий? Як?

– Професійні ризики, – відповів Алтань, і Жинь запідозрила: це означало, що він і сам гадки не має.

– Тож Цике віддали в руки дитині, – пробурмотів Дзюнь. – Повірити не можу.

Алтань водив очима між Дзюнем і хлопчиком, який, скиглячи від болю, стояв поруч.

– У чому річ?

– Мої люди спіймали його по лікті в наших боєприпасах, – промовив Дзюнь. – Це вже втретє за тиждень.

– Я думав, що то наш віз із боєприпасами! – запротестував хлопчик.

– У вас немає воза з боєприпасами, – випалив Дзюнь. – Перші два рази ми зам’яли.

Цара зітхнула й потерла чоло долонею.

– Я не мусив би красти, якби вони просто поділилися, – жалібно протягнув хлопчик, звертаючись до Алтаня. Його голос був високий та пронизливий, а здорове око на худорлявому обличчі видавалося величезним. – Без пороху я не зможу виконати завдання.

– Якщо вашим людям бракує припасів, то варто було подумати про те, щоб захопити їх із Замку Ночі.

– Усі свої запаси ми витратили на посольство, – поскаржився хлопець. – Не забули?

Дзюнь викрутив хлопцеве вухо, і той застогнав від болю.

Алтань потягнувся за тризубцем.

– Дзюню, відпустіть його.

Дзюнь глянув на тризубець, і кутик його вуст смикнувся вгору.

– Ти мені погрожуєш?

Зброї Алтань не витяг, бо ж наставити її на командира іншого підрозділу прирівнювалося до найвищої державної зради, однак і руки з держака не прибрав. Жинь здалося, що на якусь мить між його пальцями пробігли іскри.

– Я прошу.

Дзюнь відступив на крок, але хлопця не відпустив.

– Твої люди не мають доступу до припасів П’ятого підрозділу.

– І їхня дисципліна – це мій обов’язок, а не ваш, – сказав Алтань. – Відпустіть його. Зараз же, Дзюню.

Дзюнь із відразою гмикнув і відпустив хлопця, а той швидко кинувся навтьоки й перебіг на бік Алтаня, пригнічено потираючи голову.

– Минулого разу вони підвісили мене за литки на міській площі, – мовив хлопець. Він скидався на дитину, яка скаржиться на однокласника вчителеві.

Алтань був розгніваний.

– Із Першим чи Восьмим ви обійшлися б так само? – наполегливо запитав він.

– Першому й Восьмому стає здорового глузду не лізти до припасів П’ятого, – випалив Дзюнь. – Відколи твої люди прийшли сюди, від них самі неприємності.

– Та ми ж виконуємо вашу кляту роботу! – не стримався хлопець. – Це ви ховаєтеся за стінами, наче закривавлені боягузи.

– Тихо, Жамсо, – різко мовив Алтань.

Дзюнь глузливо засміявся.

– Вас десятеро. Не переоцінюйте свою вагу для всієї Міліції.

– Але якщо вже до цього дійшло, ми служимо Імператриці так само, як і ви, – сказав Алтань. – Ми покинули Замок Ночі, аби стати вам підкріпленням. Тож ви ставитиметеся до моїх людей із повагою, інакше про це дізнається Імператриця.

– Звісно. Ви ж улюблені цуцики Імператриці, – протягнув Дзюнь. – Підкріплення. Що за дурниці.

Він востаннє презирливо глянув на Алтаня й пішов геть. Дзюнь прикинувся, що навіть не помітив Жинь.

– І отак весь останній тиждень, – зітхнувши, промовила Цара.

– Мені здалося, ти говорила, що все гаразд, – відгукнувся Алтань.

– Я трохи перебільшила.

Жамса глянув на свого командира.

– Привіт, Тренсиню, – радісно сказав він. – Добре, що ти повернувся.

Алтань прикрив обличчя руками, закинув голову і глибоко вдихнув. А потім опустив руки. Видихнув.

– Де мій штаб?

– Далі тією вулицею й ліворуч, – сказав Жамса. – Очистили стару контору митниці. Тобі сподобається. Ми принесли твої мапи.

– Дякую, – мовив Алтань. – Де розмістилися Воєначальники?

– Старий урядовий комплекс за рогом. Вони постійно проводять наради. І, звісно ж, зазвичай нас туди не запрошують. Ти ж розумієш.

Жамса замовк, на його обличчі раптом проступив дуже винуватий вираз. Алтань допитливо глянув на Цару.

– Жамса підірвав половину іноземного кварталу в доках, – повідомила вона. – І завчасно не попередив Воєначальників.

– Я підірвав одну будівлю.

– Велику будівлю, – рішуче сказала Цара. – Усередині ще було двоє людей із П’ятого.

– Вони вижили? – запитав Алтань.

Цара з нерозумінням глянула на нього.

– Жамса висадив будівлю в повітря разом із ними.

– Я так розумію, що відколи я пішов, ви чимало зробили, проте нічого корисного, – сказав Алтань.

– Ми звели укріплення! – прощебетав Жамса.

– На лінії оборони? – з надією запитав Алтань.

– Ні, лише навколо твого штабу. І наших казарм. Воєначальники й близько не підпускають нас до лінії оборони.

Алтаня це засмутило.

– Мені треба піти й розібратися з цим. Урядовий комплекс он у той бік?

– Ага.

– Гаразд. – Алтань неуважно глянув на Жинь. – Царо, їй потрібне спорядження. Дай їй усе необхідне й посели. Жамсо, підеш зі мною.

– Ти лейтенант Алтаня? – запитала Жинь, коли Цара повела її далі ще одним звивистим кварталом вулиць.

– Не я. Мій брат, – Цара прискорила крок, пірнула під круглими воротами, вмурованими в стіну, і зачекала, доки Жинь пролізе за нею. – Я за нього, доки він не повернеться. Ти лишишся тут зі мною.

Вона потягнула Жинь ще одним сходовим маршем, який привів до вогкої кімнати під землею. Це було невелике приміщення, не більше від сараю в Академії. З отвору в стелі дуло. Жинь розтерла руки й здригнулася.

– Жіноча казарма повністю наша. Нам щастить.

Жинь роззирнулася кімнатою. Стіни були земляні, не з цегли, а це означало відсутність будь-якої відокремленості. У кутку виднівся єдиний розгорнутий матрац, а поруч – вузол із Цариними речами. Жинь подумала, що їй доведеться дістати окрему ковдру, якщо вона не хоче спати серед тарганів.

– У підрозділах більше немає жінок? – спитала Жинь.

– З підрозділами в нас окремі казарми. – Цара порилася в сумці біля матраца, витягла згорток одягу й кинула його Жинь. – Перевдягнися з форми Академії. Енькі збирає стару тканину для пов’язок.

Жинь швидко скинула поношену за час мандрівки туніку Академії, одягла форму і передала старий одяг Царі. Її новою формою була проста чорна туніка. На відміну від форми Міліції, зліва на грудях не було знаку Червоного Імператора. На формі Цике взагалі жодних розрізнювальних знаків.

– Нарукавну пов’язку також, – Цара вичікувально простягла руку.

Жинь збентежено торкнулася білої нарукавної пов’язки. Вона не знімала її після битви, хоч офіційно вже й не була ученицею Дзяна.

– Це обов’язково?

В ескадроні Єньдзеня вона бачила чимало солдатів із нарукавними пов’язками, хоча вони були значно старші за тих, хто навчався в Академії. Сінеґардські офіцери часто носили нарукавні пов’язки ще багато років після випуску, пишаючись ними.

Цара схрестила руки.

– Тут не Академія. І тут байдуже, чиєю ти була ученицею.

– Я знаю, що… – почала була Жинь, але Цара її перебила:

– Ти не розумієш. Ми не Міліція, а Цике. Нас усіх відправили сюди, бо вважають, що ми створені для вбивства, але не вписуємося в підрозділи. Більшість із нас ніколи не вчилися в Сінеґарді, а ті, хто вчився, мають про нього не найкращі спогади. Тут нікому немає діла до того, ким був твій майстер. Хизуючись цим, ти не завоюєш нічиєї прихильності. Забудь про схвалення, ранги, славу чи чого там ще ви прагнули в Сінеґарді. Ти одна з Цике. І гарна репутація тобі однаково не світить.

– Я не переймаюся своєю репутацією… – запротестувала Жинь, але Цара її знову перебила: