Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

Це було жахливо. Жинь голосно застогнала.

Вона спала небагато, натомість лежала в заціпенінні від лихоманки. Марила, крутилася, їй снилися ненароджені, деформовані немовлята, яких Тобі витягував з її живота п’ятьма пазурами.

– Жинь. Жинь?

Над нею хтось схилився. Це Нян принесла дерев’яну миску.

– Я принесла тобі трохи зимового динного супу. – Нян присіла біля Жинь і піднесла миску їй до обличчя.

Жинь зробила один ковток. У животі болісно закрутило.

– Усе гаразд, – слабко промовила вона.

– Тут ще знеболювальне. – Нян підсунула до неї горня. – Лікар сказав, що якщо захочеш, то можеш випити його зараз, але не обов’язково.

– Жартуєш? Давай сюди!

Жинь схопила горня й випила одним ковтком. У голові миттю все попливло. Кімната стала чарівно розмитою. Гострий біль у животі зник. А потім щось піднялося в горлі. Жинь перехилилася через край ліжка й виблювала в тазик, який поставила там заздалегідь. На порцеляну бризнула кров.

Вона глянула на тазик із ненормальним задоволенням. «Краще спливати кров’ю в такий спосіб, – подумала вона, – аніж повільно, щомісяця, роками».

Не припиняючи блювати, Жинь почула, як двері спільної спальні розчинилися. Хтось зайшов і зупинився біля неї.

– Ти божевільна, – сказала Венка.

У Жинь із рота цівкою стікала кров, але вона підняла погляд на дівчину й посміхнулася.

На заняття Жинь змогла повернутися лише через чотири дні, які провела в мареннях. Коли вона таки витягла себе з ліжка, ігноруючи рекомендації Нян та лікаря, то усвідомила, що безнадійно відстала.

З лінгвістики вона пропустила тему про дієвідмінювання в муґенській мові, з історії – про смерть Червоного Імператора, зі стратегії – аналіз географічних прогнозів Суньдзи, а з медицини – добрячий шмат інформації про накладання шин. Жинь не сподівалася на поблажливість майстрів і не отримала її.

Майстри ставилися до неї так, немовби вона пропустила заняття з власної провини (ну так воно й було). Жинь не мала виправдання й мусила прийняти наслідки свого вчинку.

Дівчина відповідала неправильно щоразу, коли майстри викликали її. Завалила всі іспити. Але не скаржилася. Цілий тиждень мовчки мирилася зі ставленням майстрів.

Дивно, але в неї не було бажання опустити руки, навпаки, здавалося, що з очей упала пелена. Перші тижні в Сінеґарді скидалися на мрію. Затьмарена чарівністю міста й Академії, вона дозволила собі розслабитися.

А тепер отримала болісне нагадування, що легко може втратити місце тут.

Кедзю нічого не означав. Кедзю перевіряв її вміння декламувати, немов папуга, вірші з пам’яті. Чому їй узагалі спало на думку, що це якось допоможе підготуватися до навчання в такому закладі, як Сінеґард?

Але якщо Кедзю чогось її навчив, то це того, що ціна успіху – біль.

І що вона вже давно себе не обпікала.

В Академії вона стала надто задоволена своїм життям. Розлінилася. Втратила розуміння того, що стоїть на кону. Їй потрібно було нагадати, що вона – порожнє місце, що її можуть будь-якої миті відіслати додому. Що в Сінеґарді вона була жалюгідною, але в Тікані на неї чекало гірше, значно гірше життя.

«Він дивиться на тебе і облизує губи. Веде тебе до ліжка. Просуває руку між ногами. Ти кричиш, але ніхто не почує».

Вона залишиться. Залишиться в Сінеґарді, навіть якщо це її вб’є.

Жинь занурилася в навчання. Заняття стали схожими на війну, кожна відповідь – на битву. З кожною піднятою рукою та кожним домашнім завданням вона виступала проти Неджі, Венки та всіх інших сінеґардців. Жинь мусила довести, що заслуговує лишитися, заслуговує продовжити підготовку.

Знадобилася невдача, аби нагадати, що вона не схожа на сінеґардців, вона з дитинства не володіла мовою призахідників, не знала системи командування в Імперській Міліції, не знала політичних відносин між дванадцятьма Воєначальниками, як пальці на своїй руці. Сінеґардці всотували ці знання з самого дитинства. Вона мала їх набути.

Кожну годину неспання, яку Жинь проводила не в класі, вона просиджувала в архівах. Обов’язкові тексти читала вголос, обгортаючи язиком незнайомий сінеґардський діалект, аж доки не прибрала зі своєї вимови навіть натяк на південну говірку.

Жинь знову почала себе обпікати. У болю вона знаходила звільнення, біль був затишним, знайомим. Це був добре проторований шлях. Успіх вимагає жертв. Жертва означає біль. Успіх означає біль.

Жинь відмовилася від сну. Вона сиділа в першому ряду, тож шансів покуняти не мала. У неї постійно боліла голова. Її завжди нудило. Вона відмовилася від їжі.

Жинь змушувала себе страждати. Але всі її варіанти однаково вели до страждань. Вона могла втекти. Могла сісти на човен і податися до іншого міста. Могла продавати наркотики для інших опіумних контрабандистів. А якщо до цього дійде, могла навіть повернутися до Тікані й вийти заміж, приховавши, що вона не може мати дітей, аж доки не стане запізно.

Але страждання, які вона переживала зараз, були гарними стражданнями. Були радісними, бо вона сама обрала їх для себе.

Через місяць Жинь отримала найвищий бал в одному з частих іспитів Дзіми з лінгвістики. Вона обійшла Неджу на два бали. Коли Дзіма оголосила п’ять найвищих результатів, Жинь різко підскочила, приємно вражена.

Вона ночами ниділа над дієслівними часами мови призахідників, неймовірно заплутаними. Сучасна призахідницька була з тих мов, у яких ні закону, ні сенсу. Правила майже випадкові, вимова – безладна, ще й безліч винятків.

Жинь не розуміла призахідницької, тож завчала її напам’ять, як і все, чого не розуміла.

– Добре, – сухо промовила Дзіма, передаючи Жинь екзаменаційний сувій.

Жинь вразило те, як хороше їй стало від цього «добре».

Вона усвідомила, що похвала майстрів додає сили. Похвала означає, що Жинь нарешті, нарешті отримує підтвердження того, що вона – не порожнє місце. Вона може бути розумною, гідною чиєїсь уваги. Жинь обожнювала похвалу, прагнула її, потребувала, а потім усвідомила, що знаходить полегшення, лише отримуючи її.

Жинь усвідомила й те, що до похвали відчуває те саме, що відчувають залежні від опіуму. З кожним свіжим вливанням лестощів усі думки зосереджуються лише на тому, як отримати ще. Досягнення п’янять. Невдача гірша за ломку. Гарна оцінка за контрольну дарує лише недовге полегшення й тимчасовий привід для гордощів: вона насолоджувалася періодом слави кілька годин, а потім починала панікувати через наступну контрольну.

Вона так сильно прагнула похвали, аж відчувала це прагнення кістками. І, як усі залежні, робила що завгодно, аби її отримати.

За наступні кілька тижнів Жинь пробилася з числа гірших і стала однією з найкращих студенток з усіх предметів. І щоразу за найвищі оцінки вона змагалася з Неджею та Венкою. А в лінгвістиці тепер стала другою після Кітая.

Особливо їй подобалася стратегія.

Сивовусий майстер Ірдзях став її першим учителем, який у методах навчання не покладався на чисте запам’ятовування. Він змушував студентів розв’язувати логічні задачі. Спонукав давати визначення поняттям, які вони сприймали як належне, наприклад: перевага, перемога, війна. Він відмовлявся приймати нечітко сформульовані відповіді або ж відповіді з множинними тлумаченнями. Він розширював їхній розум, ущент розбивав уявлення, а потім складав їх заново.

Ірдзях хвалив украй рідко, але коли таки хвалив, то так, щоб усі точно почули. Його похвали Жинь прагнула понад усе.

Вони вже закінчили аналізувати «Принципи війни» Суньдзи, і тепер другу половину кожного заняття Ірдзях відводив на створення гіпотетичних військових ситуацій та спонукав усіх присутніх міркувати над пошуком виходу з різних скрутних становищ. Іноді таке моделювання включало лише питання логістики («Підрахуйте, скільки часу і припасів знадобиться, щоб перевести війська зазначеного розміру через цю протоку»). Іноді він розгортав перед ними мапи, позначав символами, зі скількома загонами вони можуть працювати, а потім спонукав розробляти план битви.

– Ви застрягли за цією річкою, – пояснив Ірдзях. – Ваші війська у вигідній позиції для віддаленого бою, але в основної колони закінчилися стріли. Що робитимете?

Більшість класу запропонувала захопити ворожі вози зі зброєю. Венка хотіла й зовсім відмовитися від ідеї віддаленого бою й розпочати безпосередню фронтальну атаку. Неджа запропонував доручити навколишнім фермерам масово взятися за виготовлення стріл.

– Треба зібрати опудала в тамтешніх фермерів, – сказав Кітай.

Неджа пхикнув.

– Що?

– Нехай говорить, – сказав Ірдзях.

– Одягти на них запасні форми, посадовити в човни й відправити річкою вниз, – продовжив Кітай, ігноруючи Неджу. – Ця територія – гірська, славиться стрімкою течією. Можемо припустити, що недавно йшов дощ, тож має бути й туман. Ворогу буде важко чітко розгледіти річку. Їхні лучники помилково сприймуть опудала за солдатів і стрілятимуть, доки ті не стануть схожими на гольниці.

У цьому завданні Кітай переміг.

Іншого дня Ірдзях показав їм мапу району біля гори Вудан з двома червоними хрестиками, які позначали два батальйони Федерації, що оточили нікарську армію з обох боків долини.

– Ви опинилися в пастці в цій долині. Більшість селян евакуювали, але генерал Федерації тримає заручниками повну школу дітей. Він стверджує, що відпустить їх, якщо ваші батальйони здадуться. У вас жодних гарантій, що він дотримає слова. Якою буде ваша відповідь?

Вони довго та пильно розглядали мапу. Їхні війська не мали переваг, легко вибратися теж не вийшло б.

Навіть Кітай був спантеличений.

– Спробувати атакувати з лівого флангу? – запропонував він. – Евакуювати дітей, поки вони будуть під наглядом невеликої групи бійців?

– Вони на височині, – сказав Ірдзях. – І застрелять вас раніше, ніж ви матимете шанс дістати зброю.

– Підпалити долину, – спробувала Венка. – Відволікти їх димом?

– Гарний спосіб спалити й себе, – гмикнув Ірдзях. – Пам’ятайте: ви не на височині.

Жинь підняла руку.

– Розділити війська на дві частини й одну відправити на дамбу. Зруйнувати дамбу. Затопити долину. Нехай усі всередині потонуть.

Однокласники обернулися до неї з нажаханими поглядами.

– Лишити дітей, – додала вона. – Їх не врятуєш.

Неджа голосно розсміявся.

– Ідіотко, ми намагаємося перемогти в цій моделі.

Ірдзях жестом наказав Неджі замовкнути.

– Жунінь, прошу пояснити.

– У цій ситуації нам однаково не перемогти. А якщо ставки такі високі, я поставила б усе. Так вони загинуть, а ми втратимо половину військ, але не більше. Суньдзи пише, що жодна битва не відбувається відокремлено. Це лише один невеликий крок у великій схемі війни. Із ваших даних виходить, що війська Федерації численні. Припускаю, вони становлять чималий відсоток усієї армії Федерації. Тож якщо ми пожертвуємо частиною власних військ, то зменшимо їхню перевагу в усіх наступних битвах.

– Ти радше вб’єш своїх людей, аніж випустиш війська супротивника? – запитав Ірдзях.

– Убити – це не те саме, що дозволити загинути, – заперечила Жинь.

– Але жертви неминучі.

Жинь похитала головою.

– Не випускайте ворога, якщо він точно стане загрозою згодом. Позбудьтесь його. Якщо ворог зайшов так далеко вглиб материка, то знає географію майже всієї країни. Це наш єдиний шанс знищити основну бойову міць ворога.

– Суньдзи казав залишати ворогу вільний вихід, – сказав Ірдзях.

Жинь подумала, що це один із найтупіших принципів Суньдзи, але квапливо сформулювала контраргумент:

– Але, радячи залишати вихід вільним, Суньдзи не мав на увазі дозволити скористатися цим виходом. Ворог має лише вірити в те, що ситуація не така безнадійна, як насправді, щоб у відчаї не наробив дурниць і не завдав руйнувань обом сторонам. – Жинь трохи поміркувала. – Гадаю, вони можуть спробувати випливти.

– Вона говорить про знищення цілих селищ! – запротестувала Венка. – Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія. Занепаде сільське господарство в цілому регіоні, виникне безліч проблем з розміщенням населення, що означатиме десятиліття животіння на межі…

– Ці проблеми можна вирішити, – уперто наполягала на своєму Жинь. – А яке твоє рішення? Дозволити Федерації вільно розгулювати в центральній частині країни? Коли ворог окупує всю країну, від сільськогосподарських регіонів буде не набагато більше користі. Ти пропонуєш піднести їм на тарілочці всю країну?

– Годі, годі! – Ірдзях ляснув по столу, аби їх втихомирити. – Ніхто не переміг. Сьогодні ви мене розчарували. Жунінь, я хочу з тобою поговорити. До мого кабінету.

– Як ти дійшла до такого рішення? – Ірдзях підняв зошит. Жинь упізнала на ньому власний нерозбірливий почерк.

Минулого тижня Ірдзях доручив їм написати есе з розв’язанням іншої моделі – суперечливого сценарію, за яким Міліція втрачає підтримку населення у війні проти Федерації. Військові вже не могли розраховувати на селян у забезпеченні солдатів їжею, а тварин кормом, не могли використовувати їхніх домівок для розміщення, не захоплюючи їх силоміць. Насправді спалахи гніву повстанців у сільських регіонах суттєво ускладнюють координацію військових маневрів.

Рішення Жинь полягало в тому, щоб спалити одне з дрібних острівних селищ.

Складність була в тому, що цей острів належав Імперії.

– На першому занятті з майстром Їмом ми говорили про те, що втрата Спіру поклала край Другій Маковій війні, – сказала вона.

Ірдзях насупився.

– У цьому есе ти спиралася на Спірлійську різанину?

Жинь кивнула.

– Загибель Спіру під час Другої Макової війни стала останньою краплею терпіння для призахідників і завдала їм таких незручностей, що вони виступили проти просування муґенців углиб континенту. Я подумала, що знищення іншого невеликого острова могло б так само вплинути на населення Нікані, переконати, що реальна загроза – це муґенці. Нагадати їм про цю загрозу.

– Загони Міліції, які нападають на провінцію Імперії, без сумніву, сприйняли б зовсім інакше, – заперечив Ірдзях.

– А ніхто й не дізнався б, що то загони Міліції, – відповіла Жинь. – Ми прикинулися б загоном Федерації. Певно, я мала б краще пояснити це в есе. Звісно, було б ліпше, якби муґенці просто просунулися далі й напали на цей острів замість нас, але в таких речах на випадок не можна сподіватися.

Ірдзях повільно кивав, перечитуючи її есе.

– Жорстоко. Жорстоко, але розумно. Гадаєш, саме так усе й сталося?

Це запитання вона зрозуміла не одразу.

– У моделі чи під час Макових війн?

– Макових війн, – Ірдзях нахилив голову, уважно спостерігаючи за Жинь.

– Я не до кінця переконана, що цього не було, – сказала Жинь. – Є всі підстави вважати, що напад на Спір дозволили заради успіху.

З виразу обличчя Ірдзяха нічого не зчитувалося, але він замислено постукував пальцями по дерев’яному столу.

– Поясни.

– Мені важко повірити в те, що найсильніший бойовий підрозділ Міліції вдалося так легко винищити. Це, а також те, що острів мав підозріло слабку оборону.

– На що ти натякаєш?

– Я не впевнена, але скидається на те… Хочу сказати, що, можливо, хтось ізсередини – нікарський генерал або хтось інший із доступом до певної інформації – знав про напад на Спір, але нікого не попередив.

– І навіщо б нам хотіти втратити Спір? – тихо запитав Ірдзях.

Жинь на мить замислилася, щоб сформулювати зв’язний аргумент.

– Можливо, вони знали, що призахідники цього не стерплять. Можливо, хотіли отримати підтримку населення, щоб відволікти селян від «Червоних лахмітників». Можливо, ми мусили чимось жертвувати, і Спір мав меншу цінність за всі інші регіони. Ми не могли дозволити, щоб гинули нікарці. А спірлійці – чому ні?

Почавши говорити, Жинь засумнівалась у своїй позиції, але коли закінчила думку, відповідь видалася їй на диво переконливою.

Схоже, Ірдзяха її слова не на жарт стурбували.

– Ти повинна розуміти, що це дуже непевна частина історії Нікані, – сказав він. – Те, як обійшлися зі спірлійцями… прикро. Імперія століттями використовувала їх та експлуатувала. Їхніх воїнів вважали за злих псів. Дикунів. Доки до Сінеґарда на навчання не прибув Алтань, сумніваюся, що хтось узагалі вірив, що спірлійці здатні на складне мислення. Нікань не любить говорити про Спір, і зовсім не безпідставно.

– Так, пане. Це була лише теорія.

– Хай там як, – Ірдзях відкинувся на спинку стільця, – я хотів обговорити не це. Твоя стратегія в долині задовольняла умови вправи, але жоден компетентний правитель ніколи не віддасть такого наказу. Знаєш чому?

Жинь замислилася.

– Я сплутала тактику з основною стратегією, – нарешті відповіла вона.

Ірдзях кивнув.

– Поясни.

– Тактика спрацювала б. Можливо, ми б навіть виграли війну. Але жоден правитель не обрав би такого варіанта, бо врешті країна розпалася б на частини. Моя тактика не лишає простору для миру.

– Чому так? – наполягав Ірдзях.

– Венка мала слушність щодо знищення сільськогосподарського центру. Нікань роками потерпала б від голоду. Усюди почалися б повстання на кшталт «Опери червоних лахмітників». Люди винуватили б Імператрицю в тому, що голодують. Якби ми вдалися до моєї стратегії, то, ймовірно, далі розпочалася б громадянська війна.

– Добре, – сказав Ірдзях. Він звів брови догори. – Дуже добре. Знаєш, а ти дивовижно кмітлива.

Жинь спробувала приховати радість, хоча відчула, як тілом розходиться хвиля тепла.

– Постарайся гарно показати себе на Випробуваннях, – продовжив Ірдзях. – З тебе вийде гарна учениця стратегії.

За інших обставин його слова викликали б у неї захват. Жинь спромоглася витиснути з себе покірну усмішку.

– Не певна, що зайду так далеко, пане.

Ірдзях здивовано смикнув бровою.

– Чому це?

– Майстер Дзюнь вигнав мене зі своїх занять. Імовірно, пройти Випробування я не зможу.

– Як, заради небес, це трапилося? – наполегливо запитав Ірдзях.

Вона переповіла йому останнє, доленосне заняття з Дзюнем, не завдаючи собі клопоту прикрашанням історії.

– Він вигнав Неджу й тимчасово відсторонив його від занять, а мені наказав не повертатися.

– О, – насупився Ірдзях. – Дзюнь покарав тебе не через бійку. У свій перший рік Тобі з Алтанем поводилися значно гірше. Дзюнь покарав тебе лише через пуристичне ставлення до навчання. На його думку, будь-який студент, якщо він не нащадок Воєначальника, не заслуговує на його час. Але не зважай на те, що там собі думає Дзюнь. Ти розумна і без проблем опануєш які завгодно техніки, над якими вони працювали цього місяця.

Жинь похитала головою.

– Це нічого не змінить. Він не дозволить мені повернутися.

– Що? – Ірдзях аж розлютився. – Це абсурд. Дзіма знає про це?

– Дзіма не може втручатись у викладання бойових мистецтв. Або не хоче. Я питала. – Жинь підвелася. – Дякую за приділений час, пане. Якщо я пройду Випробування, то вважатиму за честь навчатися під вашим керівництвом.

– Ти знайдеш спосіб, – сказав Ірдзях. У його очах спалахнули іскорки. – Суньдзи знайшов би.

Жинь не була до кінця відвертою з Ірдзяхом. Він мав рацію – вона знайде спосіб.

Для початку не варто відмовлятися від вивчення бойових мистецтв. Дзюнь заборонив їй ходити на його заняття, але не до бібліотеки. У сінеґардських стосах літератури було безліч довідників із бойових мистецтв – найбільша колекція в імперії. Жинь мала доступ до більшості родинних технік, включно з тими, які так ретельно охороняли, наприклад, у домі Їнь.

У ході пошуків Жинь з’ясувала, що наявна література про бойові мистецтва надзвичайно детальна та страшенно складна. Дізналася, що бойові мистецтва спираються передусім на походження: різні форми належать різним родинам, однакові техніки вивчають та вдосконалюють учні одного майстра. Дуже часто школи руйнують суперництво чи розколи, тож техніки розщеплюються й розвиваються вже незалежно.

Історія була надзвичайно цікавою, захопливою, майже як романи. Проте, як виявилося, виконати ці техніки на практиці пекельно складно. Більшість книжок були надто туманними, аби слугувати корисними довідниками. Чимало авторів розраховували на те, що студент читатиме книжку разом із майстром, який зможе продемонструвати все наживо. Інші докладно описували на багатьох сторінках дихальні техніки певної школи та філософію бою, але лише принагідно згадували удари ногами чи руками.

– Я не хочу читати про рівновагу у всесвіті, – бурчала Жинь, відкладаючи вже чи не сотий прочитаний текст. – Я хочу навчитися битись.

Вона спробувала попросити про допомогу когось із учнів.

– Вибач, – сказала Кужел, намагаючись не дивитися їй у вічі. – Дзюнь сказав, що навчати першокурсників за стінами тренувальних кімнат буде порушенням правил.

Жинь сумнівалася, що таке правило справді існує, але мала б здогадатися, що не варто звертатися по допомогу до Дзюневих учнів.

Просити Арду також було марно, адже весь свій час вона проводила в лікарні з Еньжо й не поверталася до спальні раніше, ніж опівночі.

Жинь довелося вчитися самотужки.

Через півтора місяця вона нарешті знайшла золоту жилу інформації в текстах Ха Сідзіня, квартирмейстра часів Червоного Імператора. Інструкції Сідзіня були дуже ретельно проілюстровані та доповнені детальними описами й чітко підписаними схемами.

Жинь радісно перегортала сторінки. Ось воно. Саме це їй було потрібно.

– Ти не можеш узяти цю книжку, – сказав учень за столом у першому ряду.

– Чому?

– Вона з заборонених полиць, – промовив той, немовби це очевидно. – Першорічки не мають до них доступу.

– О. Вибач. Я віднесу її назад.

Жинь пройшла до віддаленого кінця бібліотеки. Вона крадькома роззирнулася, аби переконатися, що ніхто не дивиться. Заштовхала книжку під сорочку. А потім розвернулася й швидко пішла геть.

Жинь студіювала на самоті у дворі, тримаючи книжку в руці. Вона навчилася надавати форми повітрю кулаками, уявляти, що тримає в руках велику обертову кулю, щоб формувати свої рухи. Навчилася впиратися ногами в землю так, щоб її не міг зсунути навіть удвічі важчий суперник, і тримати великий палець зовні, виставляючи кулаки, щоб завжди прикривати обличчя, а також швидко і плавно відновлювати рівновагу.

Їй дуже добре вдавалося бити руками нерухомі предмети.

Вона регулярно ходила на бої на арені. Приходила до підвалу завчасно й займала місце біля огорожі, щоб не пропустити жодного удару, стусана чи кидка. Вона сподівалася, що, спостерігаючи за двобоями учнів, всотає їхні техніки.

Певною мірою це й справді допомагало. Уважно спостерігаючи за рухами учнів, Жинь навчилася визначати правильне місце та час для різних технік. Коли бити ногою, коли ухилитися, коли нестямно качатися на підлозі, щоб уникнути… Заждіть-но, ні, це випадково, Дзіха просто спіткнувся. Жинь не мала м’язової пам’яті у двобої з кимось іншим, тож мусила втримувати ці умови в голові. Але уявні двобої все ж краще, ніж нічого.

А ще вона ходила на бої, щоб подивитися на Алтаня.

Вона б збрехала, не визнавши, що отримує величезне естетичне задоволення, просто спостерігаючи за ним. З гнучким мускулястим тілом та відточеною лінією підборіддя, Алтань, без сумнівів, був вродливим.

А ще він був взірцем чудової техніки бою. В Алтаня було все, що радив мати текст Сідзіня. Він ніколи не забував про оборону, не дозволяв собі відкритися, не відволікався. Ніколи не виказував наступного руху, безцільно не розхитувався й не спирався на п’яти, демонструючи супернику, коли збирається вдарити. Він завжди атакував із кутів і ніколи прямо.

Жинь від початку розуміла, що Алтань просто гарний, сильний боєць. Тепер вона бачила, що він у всіх значеннях геній. Його техніка бою спиралася на тригонометрію й була чудовим поєднанням прорахунку траєкторій та віддачі. Він послідовно перемагав, бо мав бездоганний контроль над дистанцією та моментом крутіння. Він довів математику бою до рівня науки.

Він бився часто. Упродовж семестру кількість викликів зростала – здавалося, кожен учень Дзюня хотів здолати його.

До кінця осені Жинь бачила, як Алтань бився двадцять п’ять разів. І жодного двобою він не програв.