Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 30 страниц)

Ребекка Кван
Макова війна

Для Айріс.

* * *

Частина 1

Роздıл 1

– Роздягайтеся.

Жинь моргнула.

– Що?

Наглядач на мить відірвався від записів у журналі.

– Такі правила для запобігання списуванню, – він показав рукою на колегу-наглядачку. – Якщо треба, йдіть із нею.

Жинь міцно схрестила руки на грудях і підійшла до наглядачки. Та завела її за ширму, ретельно обмацала, аби впевнитися, що дівчина ніде не сховала матеріалів для тесту, а потім видала безформну синю одежину.

– Одягайте, – наказала наглядачка.

– Це й справді так необхідно?

Роздягнувшись, Жинь зацокотіла зубами від холоду. Екзаменаційна сорочка виявилася завеликою: рукави звисали, тож Жинь довелося підкотити їх кілька разів.

– Так, – наглядачка жестом показала на лаву. – Минулого року дванадцятьох студентів спіймали зі шпаргалками, вшитими в підкладки сорочок. Ми вжили запобіжних заходів. Відкрийте рота.

Жинь підкорилася.

Тонкою паличкою наглядачка притиснула їй язик.

– Колір не змінений, це добре. Широко розплющте очі.

– Навіщо комусь накачуватися наркотиками перед тестом? – запитала Жинь, коли наглядачка піднімала їй повіки. Проте відповіді не почула.

Задоволена, наглядачка махнула рукою в бік коридору, де нерівним строєм уже стояли майбутні студенти. Руки в них були порожні, а на обличчях застиг однаковий стривожений вираз. Письмового приладдя для тесту вони не принесли, адже всередині пензлів можна сховати скручений аркуш із відповідями.

– Руки тримайте на видноті, – наказав наглядач, вийшовши попереду строю. – Рукава підкотіть до ліктів. Віднині й надалі ви не розмовляєте між собою. Якщо виникне потреба помочитися, підніміть руку. Позаду кімнати є відро.

– А раптом мені захочеться по великому? – запитав якийсь хлопець.

Наглядач пильно глянув на нього.

– Тест триває дванадцять годин, – промовив хлопчина виправдально.

Наглядач знизав плечима.

– Тоді намагайтеся тихенько.

Того ранку Жинь надто нервувалася, щоб з’їсти бодай шматочок. Її нудило вже від самої думки про їжу. Сечовий міхур та кишківник були порожні. Повний – лише розум, забитий немислимою кількістю математичних формул, віршів, трактатів та історичних дат, які вона мала виплеснути в тестовому зошиті. Вона підготувалася.

Екзаменаційна кімната була розрахована на сотню студентів. Столи розставили вузькими рядами по десять. На кожному – товстелезний екзаменаційний зошит, каламар та пензель для письма.

У більшості інших провінцій країни Нікань відводили всю будівлю ратуші, щоб розмістити тисячі студентів, які щороку намагалися скласти іспит. Однак у містечку Тікані в провінції Півня мешкали лише землероби та фермери. Тіканійським родинам згодилися б радше зайві руки для роботи в полі, аніж нащадки з університетською освітою. Тож у Тікані для іспиту завжди використовували лише одну класну кімнату.

Разом із рештою учасників Жинь пройшла до класу й сіла на відведене місце. Дівчина замислилася, який вигляд усі вони мали згори: охайні плямки чорного волосся, однакові сині сорочки та коричневі дерев’яні столи. Вона уявила, скільки ще тієї миті по всій країні отаких класних кімнат, у яких із нервовим очікуванням присутні дивилися на водяні годинники.

У Жинь цокотіли зуби, відбивали нестямне стакато, здавалося, чутне всім навколо, і причиною був не лише холод. Вона стиснула щелепи, однак дрижання просто перекинулося на руки й коліна. Пензель тремтів у руці, чорнило скрапувало на стіл, лишаючи чорні плями.

Жинь стиснула його міцніше й написала на титульній сторінці зошита своє повне ім’я: Фан Жунінь.

Нервувалася не лише вона. Біля відра позаду кімнати вже чулися блювотні позиви.

Дівчина стиснула собі зап’ясток, зчепивши пальці поверх блідих шрамів від опіків, і глибоко вдихнула. «Зосередься».

Водяний годинник у кутку стиха дзенькнув.

– Починайте, – промовив екзаменатор.

Сотня екзаменаційних зошитів із шурхотом розгорнулися, немовби спурхнула зграя горобців.

Два роки тому, в день, який державні чиновники Тікані навмання визначили її чотирнадцятим днем народження, прийомні батьки Жинь покликали дівчину до себе в кімнату.

Таке траплялося рідко. Здебільшого Фани воліли взагалі не помічати Жинь, доки для неї не з’являлася робота, але й тоді говорили з нею так, немовби віддавали команди собаці: «Замкни крамницю. Розвісь випрану білизну. Віднеси цей пакунок опіуму сусідам і не йди, аж доки не витрясеш із них удвічі більше, ніж заплатили ми».

На стільці для гостей сиділа жінка, якої Жинь раніше не бачила. Її обличчя було немовби припорошене білим рисовим борошном, із кольоровими мазками лише на вустах і повіках. Вона була вбрана в яскраво-бузкову сукню з візерунком зі сливових квітів, скроєну так, що могла б личити дівчині вдвічі молодшій. Фігура жінки розповзлася по боках, наче мішок із зерном.

– Це вона? – запитала жінка. – Гм. Трохи смаглява. Інспектор не надто цим перейматиметься, але ціну доведеться скинути.

У Жинь виникла несподівана страхітлива підозра.

– Хто ви? – вимогливо запитала вона.

– Сядь-но, Жинь, – промовив дядько Фан.

Він змахнув мозолястою рукою, вказуючи на стілець. Жинь миттю кинулася навтьоки. Тітонька Фан перехопила її й затягла назад. Зав’язалася коротка сутичка, тітонька Фан пересилила Жинь і штовхнула до стільця.

– Я не піду в бордель! – вигукнула Жинь.

– Дурепо, вона не з борделю, – випалила тітонька Фан. – Сядь. Май хоч трохи поваги до свахи Лєв.

Сваха Лєв не збентежилася. Вочевидь, звинувачення в секс-торгівлі були для її роботи звичною річчю.

– Тобі всміхається неабияка удача, дівчинко, – сказала вона піднесено й удавано солодкаво. – Хочеш дізнатися чому?

Жинь підсунулася на край стільця і втупилася поглядом у червоні вуста свахи Лєв.

– Ні.

Усміхнені вуста свахи стиснулися.

– Звісно ж, хочеш.

Як виявилося, після тривалих та непростих пошуків сваха Лєв знайшла в Тікані чоловіка, згодного взяти Жинь за дружину. Заможний купець, який заробляє на життя імпортом свинячих вух та акулячих плавників. Двічі розлучений та втричі старший за неї.

– Хіба не чудово? – осяйно всміхнулася сваха Лєв.

Жинь кинулася до дверей. Та не встигла й двох кроків ступити, як тітонька Фан простягнула руку і схопила її за зап’ясток.

Жинь знала, що буде далі. Вона приготувалася до удару, до стусанів під ребра, де не видно синців, проте тітонька Фан лише потягла її назад до стільця.

– Ти поводитимешся пристойно, – прошепотіла вона і зціпила зуби, обіцяючи, що покарання не забариться. Але не зараз, не перед свахою Лєв. Тітонька Фан не любила афішувати своєї жорстокості.

Сваха Лєв примружилася, мовби нічого й не сталося.

– Не бійся, люба. Це ж чудово!

Жинь стало млосно. Вона повернулася, щоб глянути в обличчя прийомним батькам, силкуючись не підвищувати голосу.

– Я думала, що потрібна вам у крамниці…

Чомусь тільки це спало їй на думку.

– Про крамницю дбатиме Кесеґі, – відповіла тітонька Фан.

– Кесеґі вісім років.

– Скоро він подорослішає, – у тітоньки Фан заблищали очі. – І так трапилося, що твій майбутній чоловік виявився селищним наглядачем за імпортом.

Тепер Жинь усе стало ясно. Фани просто укладали угоду: одна сирота, взята на виховання, в обмін на майже монополію на чорному ринку опіуму в Тікані.

Дядько Фан міцно затягнувся люлькою й видихнув, наповнивши кімнату густим докучливим димом.

– Він заможний. Ти станеш щасливою.

Ні, це Фани стануть щасливими. Вони отримають доступ до масового імпорту опіуму, не зменшуючи прибутків хабарами. Але Жинь прикусила язика, бо дальша суперечка лише призвела б до побоїв. Дівчина добре розуміла, що Фани видадуть її заміж, навіть якщо їм доведеться власноруч тягти її на шлюбне ложе.

Вони взагалі не хотіли Жинь. Узяли її дитям лише тому, що розпорядження Імператриці після Другої Макової війни змушувало родини, де менш ніж троє дітей, брати на усиновлення сиріт війни, які інакше стали б злодіями та жебраками.

Оскільки дітовбивство в Тікані каралося, Фани залучали Жинь до продажу й доставки опіуму, відколи вона навчилася рахувати. Та попри всю її безкоштовну працю, вартість утримання й харчування Жинь виявилася більшою, аніж Фани воліли платити. А тепер їм випала нагода позбутися цього фінансового тягаря.

Той купець міг дозволити собі годувати й одягати Жинь до кінця її життя, пояснила сваха Лєв. Їй треба лише покірливо служити йому гарною дружиною, народити дітей і дбати про дім (у якому, зауважила сваха Лєв, не одна, а дві ванні кімнати всередині). Це найкраща угода, яку могла отримати сирота війни без родини та зв’язків.

Жинь – чоловік, свасі – платня, а Фанам – наркотики.

– Ого, – стиха протягла Жинь. Підлога під ногами немовби захиталася. – Чудово. Справді чудово. Страшенно.

Сваха Лєв знов осяйно всміхнулася.

Жинь придушила паніку, намагаючись дихати спокійно, доки сваху не провели геть. Вона низько вклонилася Фанам і, як належить прийомній доньці, подякувала за труднощі, які вони подолали, щоб забезпечити їй надійне майбутнє.

Жинь повернулася до крамниці. Аж дотемна працювала мовчки, виконувала замовлення, заповнювала інвентарні записи та позначала нові пункти в гросбуху.

Робота з інвентарними записами вимагала неабиякої уважності, а надто щодо цифр. Так легко зробити дев’ятку схожою на вісімку. Легше хіба перетворити одиницю на сімку…

Уже після заходу сонця Жинь зачинила крамницю й замкнула за собою двері.

Потім заштовхала пакунок з украденим опіумом під сорочку й побігла.

– Жинь? – Двері бібліотеки відчинив невисокий сухорлявий чоловік і глянув на дівчину. – Велика Черепахо! Що ти тут робиш? Ллє як із відра.

– Прийшла повернути книжку, – відповіла вона, простягаючи водонепроникну сумку. – А ще я виходжу заміж.

– О. О! Що? Заходь.

Учитель Фейжик давав безкоштовні вечірні уроки дітям тіканійських селян, інакше ті виросли б зовсім безграмотними. Жинь довіряла йому більше, ніж будь-кому, і краще за будь-кого розуміла його слабкості.

Тому саме на ньому тримався весь її план порятунку.

– Ваза зникла, – зауважила Жинь, роззирнувшись у тісній бібліотеці.

Учитель Фейжик розклав у каміні невеликий вогонь і витягнув поперед нього дві подушки для сидіння. Жестом запросив Жинь сісти.

– Не фартило. Та й загалом, кепський видався вечір.

Учитель Фейжик, на своє нещастя, полюбляв «Підрозділи» – надзвичайно популярну гру в тіканійських гральних барлогах. Ця любов не була б такою небезпечною, якби він грав добре.

– Це безглуздо, – промовив учитель Фейжик, коли Жинь докладно переповіла почуте від свахи. – Нащо Фанам видавати тебе заміж? Хіба для них ти не чудова безкоштовна робітниця?

– Так, але вони вважають, що від мене буде більше користі в ліжку наглядача за імпортом.

На обличчі вчителя Фейжика застигла відраза.

– Твої родичі – падлюки.

– То ви допоможете, – з надією промовила вона.

Він зітхнув.

– Моя люба дівчинко, якби рідня дозволила тобі займатися зі мною ще змалку, тоді ми могли б про це поміркувати… Я тоді говорив Фанам, говорив, що в тебе потенціал. А зараз ти мрієш про неможливе.

– Але…

Він підняв руку.

– Щороку Кедзю складають понад двадцять тисяч абітурієнтів, а до академій вступають заледве три тисячі. І з них не набереться й жменьки з Тікані. Ти змагатимешся із заможними дітьми – дітьми купців, дітьми знаті, котрі вчилися все життя.

– Але я також займалася з вами. Невже іспит настільки складний?

Учитель здавлено гигикнув.

– Ти вмієш читати. Користуватися рахівницею. Але щоб скласти Кедзю, потрібен зовсім інший рівень підготовки. Кедзю перевіряє глибоке знання історії, вищої математики, логіки, класичних текстів…

– Чотирьох шляхетних предметів, знаю, – нетерпляче випалила вона. – Але я швидко читаю. Знаю більше знаків, аніж переважна частина дорослих у цьому селищі. І вже точно більше за Фанів. Якщо ви дозволите мені бодай спробувати, я зможу займатися разом із вашими учнями. Мені навіть не обов’язково бути присутньою на декламаціях. Вистачить книжок.

– Читати книжки – це одне, – сказав учитель Фейжик. – А підготуватися до Кедзю – зовсім інше. Мої учні все життя вчилися, щоб скласти цей іспит, по дев’ять годин на день, сім днів на тиждень. Ти більше часу проводиш за роботою в крамниці.

– Я можу займатися в крамниці, – заперечила Жинь.

– Невже в тебе немає безпосередніх обов’язків?

– А я доволі, гм, багатозадачна.

Якийсь час він скептично дивився на неї, а потім похитав головою.

– У тебе лише два роки. Це неможливо.

– А нічого іншого мені не лишається, – різко випалила вона.

У Тікані така незаміжня дівчина, як Жинь, була варта менше за гомосексуального півня. Вона змогла би прожити життя служницею в якомусь заможному обійсті за умови, що знайшла б потрібних людей для підкупу. А як ні, лишалися проституція та жебрацтво в різних поєднаннях.

Може, Жинь трохи й драматизувала, але не перебільшувала. Вона могла поїхати з міста, можливо, навіть прихопити з собою вдосталь опіуму, щоб придбати квиток на караван до будь-якої іншої провінції… але якої? У неї не було ні друзів, ні родини, і якщо її пограбують чи викрадуть, ніхто не допоможе. Корисних умінь вона теж не мала. За межі Тікані ніколи не виїздила. Тож про те, як вижити у великому місті, не знала й найпростішого.

А якщо її впіймають із такою кількістю опіуму… Володіння опіумом – найвищий злочин в імперії. Жинь витягнуть на головну площу міста й публічно зітнуть голову як черговій жертві в марній війні Імператриці з наркотиками.

Це був її єдиний варіант. Вона мусила вблагати вчителя Фейжика.

Жинь підняла книжку, яку прийшла повернути.

– Це Мендзи. «Роздуми про мистецтво управління державою». У мене вона пробула лише три дні, так?

– Так, – сказав він, не зазираючи до журналу.

Жинь передала книгу вчителеві.

– Прочитайте мені кілька фраз. Будь-яких.

Вигляд у вчителя Фейжика був скептичний, але все ж лише заради сміху він розгорнув книжку десь посередині.

– Співчуття – це принцип…

– Доброти, – завершила речення Жинь. – Сором і відмова – це принципи доброчесності. Стриманість і послужливість – це принципи… принципи, гм, пристойності. А схвалення та несхвалення – це принципи знання.

Учитель здивовано здійняв брови.

– І що ж це означає?

– Гадки не маю, – визнала вона. – Якщо чесно, то я взагалі не розумію Мендзи. Просто завчила напам’ять.

Учитель прогортав книжку до кінця, обрав ще один абзац і зачитав:

– У земному царстві порядок панує тоді, коли всі створіння знають своє місце. Усі створіння знають своє місце, якщо виконують відведені їм ролі. Риба не намагається літати. Тхір не намагається плавати. Мир можливий лише тоді, коли кожне створіння шанує божественний порядок. – Він закрив книжку і глянув на Жинь. – Що скажеш про цей абзац? Його значення ти розумієш?

Жинь розуміла, що намагався їй донести вчитель Фейжик.

Нікарці[1]1
  В оригіналі книжки похідні від назви країни Нікань (Nikan) мають суфікс -р– (Nikara – нікарці). У перекладі збережено цю особливість, що відображує, певно, мову/діалект описуваного світу. (Тут і далі прим. перекл. та ред.)


[Закрыть] вірили в суворо визначені соціальні ролі, жорстку ієрархію, в якій усі замкнені від народження. Кожен має власне місце під небесами. Князьки стають Воєначальниками, кадети – солдатами, а сирітки-продавчині з Тікані мають лишатися з іншими сирітками-продавчинями з Тікані. Кедзю задумували як засіб вирівнювання шансів на вищий статус, проте лише в заможного класу вистачало коштів найняти потрібних учителів своїм дітям, щоб вони змогли скласти цей іспит.

Ну а що, офігенно божественний порядок. Якщо заміжжя за грубим стариганем і є її написаною роллю на цій землі, то Жинь намірилася її переписати.

– Це означає, що я добре запам’ятовую довгі абзаци незрозумілого тексту, – сказала вона.

Якийсь час учитель Фейжик мовчав.

– Ейдетичної пам’яті ти не маєш, – врешті промовив він. – Я вчив тебе читати. Я б знав.

– Не маю, – визнала вона. – Але я вперта, наполегливо вчусь і справді не хочу заміж. Щоб вивчити напам’ять Мендзи, мені знадобилося три дні. Це була коротка книжка, тож, імовірно, на довші тексти піде тиждень. Але скільки текстів у переліку Кедзю? Двадцять? Тридцять?

– Двадцять сім.

– То я вивчу їх усі. Усі до одного. Цього вистачить, щоб скласти Кедзю. Інші предмети не такі складні, найчастіше спотикаються саме на класичних текстах. Ви ж самі мені це говорили.

Тепер очі вчителя Фейжика звузилися, вираз обличчя вже був не скептичним, а задумливим, немовби він щось підраховував. Вона впізнала цей вираз. Саме таким ставало його обличчя, коли вчитель намагався спрогнозувати виграш у «Підрозділах».

У Нікані успіх учителя залежав від його репутації за результатами Кедзю. Якщо абітурієнти вступали до академії, то це приваблювало клієнтів. Більше учнів означало більше грошей, а для азартного гравця, котрий загруз у боргах, як учитель Фейжик, кожен новий учень важливий. Якщо Жинь складе вступний іспит до академії, наступний приплив учнів може витягнути Фейжика з обтяжливих боргів.

– Цього року малий набір, так? – наполягала вона.

Він скривився.

– Посушливий видався рік. Звісно, набір невеликий. Як багато родин захочуть платити за навчання, якщо діти все одно майже не мають шансів на вступ?

– А от я зможу вступити, – сказала вона. – І коли вступлю, ви матимете студентку, яка склала вступний іспит до академії. Як гадаєте, це вплине на набір учнів?

Він похитав головою.

– Жинь, я не можу брати з тебе гроші за навчання, спираючись на саму лиш віру.

Тут вимальовувалася ще одна проблема. Дівчина зібралася з духом і глянула вчителю у вічі.

– Все гаразд. Я не зможу платити за навчання.

Її слова помітно спантеличили вчителя.

– У крамниці я нічого не заробляю, – промовила Жинь до того, як він устиг щось сказати. – Товар не мій. Платні мені не дають. Потрібно, щоб ви допомогли мені підготуватися до Кедзю безкоштовно і вдвічі швидше, ніж готуєте інших учнів.

Учитель Фейжик знову захитав головою.

– Моя люба дівчинко, я не можу… Це…

Настав час розіграти останню карту. Жинь витягла з-під стільця шкіряну сумку й кинула її на стіл. Вона вдарилась об деревину з глухим приємним звуком.

Учитель Фейжик жадібно простежив очима, як Жинь ковзнула рукою в сумку й витягла важкий пакунок із солодкавим запахом. А потім ще один. І ще один.

– Тут добірного опіуму на шість таелів, – спокійно промовила вона.

Шість таелів – це половина річного заробітку вчителя Фейжика.

– Ти поцупила його у Фанів, – зніяковіло сказав він.

Вона знизала плечима.

– Контрабанда – складний бізнес. Фани усвідомлюють ризики. Пакунки постійно губляться. Сумніваюся, що вони повідомлять про це міську владу.

Фейжик смикав себе за довгі волосини в бороді.

– Я не хочу заступати шлях Фанам.

Він мав підстави боятися. Люди в Тікані не перетиналися з тітонькою Фан, якщо дбали про свою безпеку. Ця жінка була терплячою та непередбачуваною, як змія. Могла зачаїти кривду й не виказувати її роками, а потім добре продумано вразити отруйним жалом.

Але Жинь замела сліди.

– Минулого тижня адміністрація порту конфіскувала одну партію, – сказала Жинь. – І тітонька ще не мала часу провести ревізію. Я просто позначила ці пакунки як втрачені. Вона не зможе їх відстежити.

– Але тебе все одно можуть побити.

– Не сильно, – Жинь силувано знизала плечима. – Їм не вдасться видати заміж пошкоджений товар.

Учитель Фейжик втупився в мішечок з неприхованою жадобою.

– Згода, – нарешті сказав він і потягнувся до опіуму.

Вона смикнула сумку так, щоб він не міг до неї дотягтися.

– Чотири умови. По-перше, ви беретеся мене вчити. По-друге, беретеся мене вчити безкоштовно. По-третє, ви не палите під час занять зі мною. І по-четверте, якщо ви кому-небудь вибовкаєте, звідки у вас цей опіум, я розповім кредиторам, де вас знайти.

Учитель Фейжик довго не відводив від Жинь погляду, а потім кивнув.

Вона прочистила горло.

– А ще я хочу взяти цю книжку.

Фейжик криво їй усміхнувся.

– А повія з тебе вийшла б жахлива. Ні краплини чарівності.

– Ні, – сказала тітонька Фан. – Ти потрібна нам у крамниці.

– Я вчитимуся вночі, – відповіла Жинь. – Або у вільний від роботи час.

Тітонька Фан насупилась і стиснула губи, намагаючись відчистити бруд зі сковорідки. У ній усе було грубим: вираз обличчя, неприхована нетерплячість та роздратування, голос, охриплий від крику на Жинь, на сина Кесеґі, на найманих контрабандистів, на дядька Фана, який без діла лежав у прокуреній кімнаті.

– Що ти йому пообіцяла? – підозріливо поцікавилася вона.

Жинь напружилася.

– Нічого.

Тітонька Фан раптом грюкнула сковорідкою по кухонному столу. Жинь позадкувала, злякавшись, що її крадіжку викрили.

– Та що ж такого поганого в заміжжі? – вимогливо запитала тітонька Фан. – Я вийшла за твого дядька ще молодшою, ніж ти зараз. Усі дівчата в цьому селищі повиходять заміж ще до шістнадцятиліття. Невже ти вважаєш себе аж настільки кращою за них?

Жинь відчула таке полегшення, що довелося стежити за тим, аби здаватися присоромленою, як і годилося.

– Ні. Не вважаю.

– Гадаєш, усе буде аж так погано? – тітонька Фан небезпечно стишила голос. – То в чому річ? Ти боїшся ділити з ним ліжко?

Цього Жинь навіть не обмірковувала, але тепер від самої думки їй стало нічим дихати.

Тітчині вуста скривилися в задоволеній посмішці.

– Перша ніч найгірша, запевняю. Затисни в зубах клапоть вати, щоб не прикусити язика. Не кричи, хіба що він цього захоче. Опусти голову й роби все, що він каже, стань його мовчазною домашньою рабинею, доки він тобі не повірить. А що далі? Ти почнеш частувати його опіумом, спершу потроху, хоча сумніваюся, що він ніколи раніше його не курив. А потім щодень даватимеш трохи більше. Роби це ввечері, якраз після того, як він закінчить із тобою, щоб опіум асоціювався в нього з задоволенням та владою. Давай більше й більше, аж доки він стане повністю залежним від опіуму й від тебе. Нехай це зруйнує його тіло та розум. Ти будеш заміжня за живим трупом, так, але матимеш його багатство, маєтності та владу. – Тітонька Фан нахилила голову. – То невже так боляче буде ділити з ним ліжко?

Жинь схотілося виблювати.

– Але я…

– Дітей боїшся? – тітонька Фан закинула голову. – Існують способи вбити їх ще в утробі. Ти в аптеці працюєш. І знаєш про це. Але ти захочеш народити йому принаймні одного сина. Утвердити свою позицію першої дружини, щоб він не зміг розділити статки з коханками.

– Але я не хочу, – випалила Жинь. «Не хочу стати схожою на тебе».

– А кого цікавить, чого хочеш ти? – м’яко запитала тітонька Фан. – Ти сирота війни. У тебе ні батьків, ні статусу в суспільстві, ні зв’язків. Тобі пощастило, і наглядачу байдуже, що ти не гарненька, йому важливо лише те, що ти молода. Це найліпше, що я можу зробити для тебе. Такого шансу вже не буде.

– Але Кедзю…

– «Але Кедзю», – перекривила тітонька Фан. – Коли ти стала такою наївною? Невже ти й справді думаєш, що зможеш вступити до академії?

– Так, думаю. – Жинь випростала спину, намагаючись додати словам упевненості. «Заспокойся. Ти ще маєш важелі впливу». – І ви мені дозволите. Бо одного дня чиновники можуть почати розпитувати, звідки надходить опіум.

Тітонька Фан глянула на Жинь пильним та довгим поглядом.

– На той світ захотілося? – запитала вона.

Жинь знала, що це не порожня погроза. Тітонька Фан воліла завжди ховати кінці у воду. І Жинь бачила, як вона це вже робила раніше. Більшу частину свого життя дівчина намагалася зробити так, щоб ніколи не стати таким «кінцем».

Але тепер Жинь могла дати відсіч.

– Якщо я зникну, учитель Фейжик розкаже владі, що саме зі мною сталося, – голосно сказала вона. – А ще розповість вашому синові, що ви скоїли.

– Кесеґі байдуже, – глузливо промовила тітонька Фан.

– Я виростила Кесеґі. Він мене любить, – відповіла Жинь. – А ви любите його. І не хочете, щоб він знав, чим ви займаєтеся. Ось чому ви не відправляєте його до крамниці. Ось чому змушуєте мене тримати його в нашій кімнаті, коли йдете на зустріч із контрабандистами.

А оце таки подіяло. Тітонька Фан втупилася в неї, її рот був роззявлений, а ніздрі роздувалися.

– Дозвольте хоча б спробувати, – благала Жинь. – Дозволивши мені вчитися, ви ж нічого не втрачаєте. Якщо вступлю, ви принаймні позбудетеся мене, а якщо провалюся, то однаково матимете наречену.

Тітонька Фан схопила пательню. Жинь інстинктивно напружилася, однак тітонька лише знову почала нестямно її начищати.

– Посмієш учитися в крамниці – і я викину тебе на вулицю, – сказала тітонька Фан. – Мені не треба, щоб це дійшло до наглядача.

– Згода, – зціпивши зуби, збрехала Жинь.

Тітонька Фан пхикнула.

– І що станеться, якщо ти вступиш? Хто платитиме за навчання? Твій любий злиденний учитель?

Жинь вагалася. Вона сподівалася, що Фани дадуть їй на навчання гроші з посагу, але тепер розуміла, що то марна надія.

– Навчання в Сінеґарді безкоштовне, – зауважила вона.

Тітонька Фан голосно розреготалася.

– Сінеґард! Ти вважаєш, що зможеш вступити туди?

Жинь підняла підборіддя.

– Зможу.

Військова академія в Сінеґарді була найпрестижнішим закладом у всій імперії, навчальним майданчиком для майбутніх генералів та державців. Туди рідко брали когось із сільського півдня, якщо таке взагалі колись траплялося.

– Ти таки витаєш у хмарах, – знову пхикнула тітонька Фан. – Гаразд, учись, якщо тобі так цього хочеться, якщо це тебе ощасливить. Але всіма можливими способами склади Кедзю. Бо коли ти провалишся, ти таки вийдеш заміж за наглядача. І ще подякуєш мені.

Тієї ж ночі Жинь прилаштувала поцуплену свічку на підлозі в тісній спальні, яку ділила з Кесеґі, і розгорнула перший підручник із Кедзю.

Кедзю перевіряв знання чотирьох шляхетних предметів: історії, математики, логіки та класичних текстів. Імперська бюрократія в Сінеґарді вважала ці предмети конче необхідними для розвитку науковця й державця. Жинь мусила вивчити їх усі до шістнадцятиліття.

Вона склала для себе жорсткий графік: для початку щонайменше дві книжки на тиждень і почергово по два предмети щодня. Кожного вечора Жинь зачиняла крамницю й перед поверненням додому бігла до будинку вчителя Фейжика та брала оберемок нових книжок.

Найлегше давалась історія. Історія Нікані була захопливою сагою про постійні війни. Імперія виникла тисячоліття тому під проводом могутнього меча безжального Червоного Імператора, який знищив чернечі ордени, розкидані по материку, і створив єдину державу нечуваного доти розміру. Тоді нікарські народи вперше усвідомили себе єдиною нацією. Червоний Імператор унормував нікарську мову, запровадив єдину систему мір і створив мережу доріг, які сполучали його неосяжні землі.

Але новостворена Нікарська імперія не пережила смерті Червоного Імператора. Упродовж наступної доби Ворожих Держав його численні нащадки перетворили країну на криваву бійню, внаслідок чого Нікань розпалася на дванадцять провінцій, які ворогували між собою.

Відтоді величезну країну об’єднували, завойовували, експлуатували, розділяли, а потім об’єднували знову. Водночас Нікань воювала з ханами з північних Внутрішніх держав і поважними призахідниками з-за великого моря. В обох випадках Нікань довела, що занадто велика, аби зазнати тривалої окупації чужинцями.

З-поміж усіх завойовників Федерація Муґень спромоглася досягти найбільшого. Острівна країна напала на Нікань у часи, коли внутрішні конфлікти між провінціями були в розпалі. Нікані вдалося повернути собі незалежність лише після двох Макових війн та п’ятдесяти років кривавої окупації.

Тепер землями дванадцяти провінцій правила Імператриця Су Дадзі, остання жива представниця Тріади. Ця жінка захопила владу під час Другої Макової війни, проте їй не вдалося домогтися такої ж єдності, як за часів Червоного Імператора.

З історичного погляду Нікарська імперія показала себе незламною. Проте вона була такою нестабільною та роз’єднаною, що сумнівів бути не могло: нинішній мир триватиме недовго.

З історії своєї країни Жинь зрозуміла одне: якщо в Нікарській імперії і є щось постійне, то це війна.

Другий предмет, математика, виявився важчим. Не надто складним, радше нудним та виснажливим. Кедзю мав відібрати не геніальних математиків, а абітурієнтів, здатних подужати бюджет країни чи ведення бухгалтерських книг. Жинь вела бухгалтерський облік для Фанів, відколи навчилася додавати. Вона могла подумки обраховувати багатозначні числа. Проте все одно мусила зібратися, щоб надолужити абстрактні тригонометричні теореми, які, за її припущеннями, мали значення в морських боях. Але, як з’ясувалося, вивчати їх було приємно та легко.

Третій розділ, логіка, був для Жинь зовсім новим. Кедзю містив логічні загадки у вигляді запитань із відкритими відповідями. Щоб потренуватися, вона розгорнула пробний іспит. Перше питання звучало так: «Учений, який мандрує битим шляхом, бачить при дорозі грушу. Дерево все в таких важких плодах, що під їхньою вагою гілки посхилялися додолу. Але він не чіпає фруктів. Чому?»

«Бо це не його груша, – миттю спало на думку Жинь. – Бо її власницею може бути тітонька Фан, яка проломить йому голову лопатою». Але ці варіанти спиралися на мораль або випадок. Відповідь на загадку мала міститися в самому запитанні. Якась помилка, якась суперечність у заданому сценарії.

Жинь довгенько думала, аж доки їй не сяйнула відповідь: «Дерево з плодами біля битого шляху – мабуть, щось із тими фруктами негаразд».

Що більше вона займалася, то більше такі запитання здавалися грою. Розгадувати їх було дуже корисно. Жинь малювала діаграми в пилюці, вивчала структури силогізмів та запам’ятовувала найпоширеніші логічні помилки. Через декілька місяців вона могла за лічені хвилини знайти відповідь на такі питання.

Найскладнішим предметом виявилися класичні тексти. Вони стали винятком з її розкладу. Класичними текстами Жинь займалася щодня. Аби скласти цей розділ Кедзю, учні мали вміти цитувати, аналізувати та порівнювати тексти двадцяти семи книг, визнаних канонічними. Вони були написані не сучасною мовою, а давньонікарською, що була знана непередбачуваними граматичними формами й хитромудрою вимовою. Тими книгами були поеми, філософські трактати та есе про мистецтво управління державою, написані легендарними мудрецями Нікані. Вони мали сформувати духовний характер майбутніх державців нації. І всі вони без винятку були безнадійно незрозумілі.

На відміну від логіки чи математики, з класичними текстами Жинь не могла розраховувати на мислення. Для розуміння класичних текстів потрібна була база знань, яку більшість учнів поступово накопичували, ще відколи навчилися читати. За два роки Жинь мусила надолужити понад п’ять років безперервного навчання.

Жинь досягла неабияких успіхів у механічному запам’ятовуванні. Вона промовляла тексти в зворотному порядку, гуляючи вздовж мурів навколо Тікані. Декламувала з подвійною швидкістю, стрибаючи по стовпах через озеро. Бурмотіла собі під носа у крамниці, не криючи роздратування, коли покупці просили допомоги. Вона не дозволяла собі заснути, доки не зачитувала вивченого за день без жодної помилки. Прокидалася, промовляючи класичні аналекти. Кесеґі це дуже лякало, бо він думав, що в неї вселилися привиди. А вві сні Жинь чула давні вірші, зачитані давно померлими голосами, і прокидалася, тремтячи від жаху, коли розуміла помилку.