Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц)

– Майстер Дзян не говорив, що сюди ще хтось полюбляє приходити.

– Дзян любить багато чого забувати. – Алтань нахилив голову, не зводячи з Жинь очей. – А ти, мабуть, виняткова студентка, якщо тобою зацікавився Дзян.

То в його голосі гіркота чи вона собі навигадувала?

А потім Жинь згадала, що Дзян відкликав заявку на Алтаня одразу після того, як той оголосив, що хоче обрати вірування. Вона замислилася, що ж трапилося і чи досі це тривожить Алтаня. Замислилася, чи не роздратувала його, згадавши Дзяна.

– Я поцупила з бібліотеки книжку, – спромоглася відповісти вона. – Йому це видалося кумедним.

Чому вона досі говорить? Чому вона взагалі досі тут?

Кутики Алтаневих вуст піднялися вгору в страшенно привабливій усмішці, від якої її серце шалено затріпотіло в грудях.

– Яка бунтарка.

Жинь зашарілася, але Алтань просто розвернувся й закінчив форму.

– На мене не зважай, починай тренування, – сказав він.

– Ні, я… Я прийшла сюди подумати. Але якщо ти тут…

– Вибач. Я можу піти.

– Ні, усе гаразд, – вона не знала, що ще сказати. – Я збиралася… Я хотіла сказати, що просто… Бувай.

Жинь квапливо вибігла з саду. Алтань більше не промовив ані слова.

Щойно за нею зачинилися садові ворота, Жинь затулила обличчя руками й застогнала.

– Чи є в бою місце смиренності? – запитав Ірдзях.

Це було вже сьоме запитання від нього. Жинь щастило. Майстер міг поставити щонайбільше сім запитань, і якщо вона впорається з цим, то успішно складе іспит Ірдзяха. І вона знала відповідь – про це безпосередньо йшлося у двадцять другому правилі Суньдзи.

Вона підняла підборіддя і відповіла голосно й чітко.

– Так, але лише як хитрість. Суньдзи писав: якщо у твого опонента холеричний характер, намагайся роздратувати його. Прикинься слабким, щоб він став зарозумілим. Гарний тактик грається з ворогом, як кіт із мишею. Удає слабкість та нездатність рухатися, а потім накидається на нього.

Усі семеро майстрів щось занотували у своїх сувоях. Жинь ледь помітно погойдувалася на п’ятах, чекаючи продовження.

– Добре. Більше не маю запитань, – Ірдзях кивнув і змахнув рукою в бік колег. – Майстре Їм?

Їм відсунув стільця назад і повільно підвівся. На якусь мить звірився з сувоєм, а потім глянув на Жинь поверх окулярів.

– Завдяки чому ми перемогли в Другій Маковій війні?

Жинь затамувала подих. До цього запитання вона не готувалася. Воно було таким простим, що, на її думку, аж зайвим. Це запитання Їм поставив на першому занятті, і в нього закралася логічна омана. Не «завдяки чому», бо Нікань узагалі не перемогла в Другій Маковій війні. Перемогла Призахідна республіка, а Нікань просто долучилася до домовленостей, укладених після перемоги.

Жинь розмірковувала над тим, щоб відповісти прямо, але потім їй сяйнуло, що можна ризикнути з оригінальнішою відповіддю. Спроба була лише одна. І Жинь хотіла вразити майстрів.

– Бо ми віддали Спір, – сказала вона.

Ірдзях рвучко підняв очі від сувою. Їм підняв брову.

– Ти мала на увазі, втратили Спір?

– Ні. Я мала на увазі, що це було стратегічне рішення пожертвувати островом, щоб у парламенту Призахідної республіки виникло бажання втрутитися. Припускаю, що командування в Сінеґарді знало про запланований напад і не попередило спірлійців.

– Я був на Спірі, – перебив Дзюнь. – Це в кращому разі потішна історіографія, а в гіршому – наклеп.

– Ні, не були, – вирвалося в Жинь.

Тепер усі семеро майстрів пильно дивилися на неї. Жинь надто пізно згадала, що Ірдзяху її теорія не сподобалася. І що Дзюнь ненавидів її.

Але вороття вже не було. Вона подумки оцінила, чим це може їй загрожувати. Майстри шанували відвагу та творчий підхід. Якщо вона відступить, то це розцінять як невпевненість у собі. Вона сама почала копати цю яму. І сама ж могла її засипати.

Жинь глибоко вдихнула.

– Ви не могли бути на Спірі. Я читала звіти. У ніч, коли на острів напали, там не було нікого з регулярних військ Міліції. Перші загони прибули лише після сходу сонця, уже після того, як Федерація пішла. Після того, як усіх спірлійців перебили.

Обличчя Дзюня потемніло до кольору перестиглої сливи.

– Ти смієш звинувачувати…

– Вона нікого ні в чому не звинувачує, – незворушно перебив Дзян. Це він уперше заговорив від початку іспиту. Жинь здивовано глянула на нього, але Дзян лише почухав вухо, навіть не глянувши на неї. – Вона просто намагається дати розумну відповідь на доволі безглузде запитання. От чесно, Їме, йому вже літ та й літ.

Їм знизав плечима.

– Справедливо. Більше не маю запитань. Майстре Дзян?

Усі майстри роздратовано обернулися. З того, що Жинь зрозуміла, присутність Дзяна на іспиті була лише формальністю. Він сам ніколи нічого не запитував і здебільшого просто потішався зі студентів, коли вони спотикалися під час відповіді.

Дзян глянув Жинь просто у вічі.

Вона зглитнула, почуваючись незатишно під його допитливим поглядом. Немовби він бачив її наскрізь, як калюжу після дощу.

– Кого ув’язнюють в Чулуу Корікх? – запитав він.

Жинь кліпнула. За всі чотири місяці тренувань із нею Дзян жодного разу не згадував про Чулуу Корікх. Як і майстер Їм, майстер Ірдзях чи навіть Дзіма. Назва Чулуу Корікх не траплялася їй у медичній термінології, і це не була відсилка до якоїсь відомої битви чи лінгвістичний термін. Ця фраза могла мати безліч значень. А могла бути й маячнею.

Дзян або загадав їй загадку, або просто прагнув викинути її геть.

Але Жинь не хотіла визнавати поразку. Не хотіла виставити себе дурепою перед Ірдзяхом. Дзян поставив їй запитання, а Дзян ніколи не ставив запитань під час Випробувань. Тепер майстри очікували цікавої відповіді, й вона не могла їх розчарувати.

Як найрозумніше можна сказати «Я не знаю»?

Чулуу Корікх. Вона достатньо довго вивчала з Дзімою давньонікарську, аби згадати, що на давньому діалекті ця фраза означала «кам’яна гора», проте це не давало підказок. Жодна з великих в’язниць Нікані не була збудована під горою, усі вони розташовувалися або в пустелі Баґхра, або в підземеллях імператорського палацу.

Дзян не запитав, що таке Чулуу Корікх. Він запитав, кого там ув’язнюють.

Яких в’язнів не можна утримувати в пустелі Баґхра?

Жинь думала про це, аж доки не знайшла незадовільну відповідь на незадовільне запитання.

– Надприродних злочинців, – повільно промовила вона, – які вчинили надприродні злочини?

Дзюнь голосно пхикнув. Дзіма та Їм збентежилися. Дзян ледь помітно знизав плечима.

– Добре, – сказав він. – Це все, що я хотів запитати.

Усні іспити закінчилися в середині ранку третього дня. Студентів відправили на обід, але їжі ніхто й не торкнувся, а потім вони побрели до арен на початок турніру.

Першим суперником Жинь випало бути Ханю.

Коли настала її черга битися, Жинь спустилася мотузяною драбиною і глянула вгору. Біля огорожі в ряд стояли майстри. Ірдзях ледь кивнув їй, і цей крихітний жест додав їй упевненості. Дзюнь схрестив руки на грудях. Дзян колупався в нігтях.

Жинь не билася з жодним із однокласників, відколи її вигнали з бойових мистецтв. Вона навіть не бачила їх під час поєдинків. За весь цей час вона сходилася у двобої лише з Дзяном і гадки не мала, чи можна вважати його гарним мірилом того, на що здатні її однокласники.

Турнір вона розпочинала наосліп.

Жинь розправила плечі й глибоко вдихнула, щоб бодай здаватися спокійною.

З іншого боку, Хань видавався дуже не зосередженим. Його погляд ковзав по її тілу, а потім назад до обличчя, немовби вона була якимось диким звіром, доти небаченим, немовби він не знав, чого від неї чекати.

Він боїться, усвідомила вона. Певно, до нього дійшли чутки, що вона займалася з Дзяном. Він не знав, у що вірити. Не знав, чого чекати.

Ба більше, у цьому поєдинку на Жинь ніхто не поставив би. Ніхто не чекав, що вона добре битиметься. А Хань цілий рік займався з Дзюнем. Хань – сінеґардець. Він мусить перемогти, інакше не зможе глянути в очі товаришам.

Суньдзи писав, що завжди треба визначати й використовувати слабкість ворога. Слабкість Ханя була психологічною. Для нього на кону стояло набагато більше, тому він почувався невпевненим. І тому його можна було здолати.

– Що, ніколи дівчини не бачив? – запитала Жинь.

Хань спалахнув від люті.

Добре. Вона змусила його рознервуватися. Жинь широко всміхнулася, показавши зуби.

– Щасливчик, – сказала вона. – Станеш моїм першим.

– У тебе жодного шансу, – випалив Хань. – Ти не знаєш бойових мистецтв.

Жинь ледь помітно всміхнулася і зсутулилася в четвертій початковій стійці Сідзіня. Готуючись випростатися, зігнула ногу, відставлену назад, і підняла кулаки, аби прикрити обличчя.

– Та невже?

Обличчя Ханя затьмарили сумніви. Він розумів, що її поза виважена й відпрацьована, зовсім не схожа на позу людини, яка ніколи не займалася бойовими мистецтвами.

Жинь кинулася до нього, щойно Соннень подав сигнал починати.

Хань від початку поставив на оборону. Він припустився помилки, дозволивши їй наступати, і так і не зміг цього виправити. Жинь від початку контролювала кожний удар. Вона атакувала, він відповідав. Вона вела його в танці, вирішувала, коли дозволяти йому вдарити, визначала, куди втрапить цей удар. Жинь билася методично, спираючись лише на м’язову пам’ять. Вона поводилася виважено. Використовувала його ж рухи проти нього і плутала його.

А Ханеві атаки спиралися на передбачувані моделі: якщо один з ударів не влучав у ціль, Хань відступав і пробував знову і знову, аж доки вона не змушувала його змінити напрямок.

Нарешті Хань послабив захист, підпустив її ближче. Жинь сильно вдарила його ліктем у носа. Почула приємний хрускіт. Хань упав на підлогу, немов маріонетка, якій підрізали нитки.

Жинь знала, що так сильно зашкодити йому не могла. Дзян щонайменше двічі поцілював їй у носа. Хань був радше приголомшений, аніж поранений. Він міг підвестися. Але не став.

– Розійтися, – наказав Соннень.

Жинь витерла з чола піт і підняла погляд на огорожу.

Над ареною запала тиша. На обличчях однокласників застиг той самий вираз, що й першого дня занять – наляканий та збентежений. Неджа видавався спантеличеним.

А потім Кітай зааплодував. Єдиний.

Того дня Жинь випало битися ще двічі. І обидва рази були варіаціями її двобою з Ханем: розпізнавання моделі, збентеження, заключний удар. Вона перемогла в обох боях.

До кінця дня Жинь піднялася з найслабшого до найсильнішого претендента. Місяці носіння дурної свині зробили її витривалішою за однокласників. Довгі виснажливі години відпрацювання форм Сідзіня дали бездоганну техніку нижнього бою.

Решта класу вчилась основ у Дзюня. Вони однаково рухалися, зісковзували на однакові відпрацьовані моделі, коли хвилювалися. А Жинь ні. Її найбільшою перевагою була непередбачуваність. Вона билася так, як ніхто не очікував, вибивала їх із ритму і продовжувала перемагати.

Наприкінці першого дня Жинь та ще шестеро студентів, серед них Неджа й Венка, непереможеними пройшли до чвертьфіналу. Кітай завершив перший день із двома перемогами та однією поразкою, але завдяки гарній техніці також пройшов далі.

Чвертьфінал мав бути наступного дня. Соннень випадковим чином розподілив їх на дві групи й вивісив сувій біля головної зали для ознайомлення загалу. Уранці Жинь випало битися проти Венки.

Венка багато років займалася бойовими мистецтвами, і це було помітно. Вона била стрімко й гладенько, добре працювала ногами. Билася з якимось дикунським запалом. Її техніка була точною до сантиметра, а вибір часу – ідеальним. Венка була такою ж швидкою, як і Жинь, а може, й швидшою. Єдина перевага Жинь була в тому, що Венка ніколи не билася з травмами.

– Вона билася з суперниками безліч разів, – сказав Кітай. – Але ніхто по-справжньому не хотів її бити. Усі завжди зупинялися до того, як поставити їй синець. Навіть Неджа. Закладаюся, домашні вчителі також прагнули не завдавати їй болю. Інакше їх би негайно звільнили чи й одразу кинули б до в’язниці.

– Та ти жартуєш, – мовила Жинь.

– Я знаю, що я ніколи її не бив.

Жинь потерла кулаком долоню.

– Ну, може, воно й на краще.

Проте травмувати Венку все одно було нелегко. Радше з чистого везіння Жинь удалося на початку двобою вдарити її. Недооцінивши швидкість Жинь, Венка надто повільно закрилася після того, як спробувала дістати Жинь ударом зліва. Жинь скористалася її незахищеністю й тильним боком руки поцілила Венці в носа.

З вираженим хрускотом під кулаком Жинь зламалася кістка.

Венка одразу позадкувала. Підняла руку до обличчя, затиснула опухлий ніс. Глянула на закривавлені пальці, а потім перевела погляд на Жинь. Її ніздрі роздувалися. А щоки страшенно зблідли.

– Якісь проблеми? – запитала Жинь.

Венка кинула на неї вбивчий погляд.

– Тебе навіть не повинно тут бути, – прогарчала вона.

– Скажи це своєму носові, – сказала Жинь.

Венка оскаженіла. Її гарненька презирлива посмішка зникла, волосся сплуталося, обличчя закривавилося, очі були нестямні й незосереджені. Вона була на межі, вибита з ритму. Венка спробувала нанести ще декілька шалених ударів, доки Жинь не вцілила їй у голову сильним ударом навідліг.

Венка перекотилася на бік і лишилася лежати. Її груди важко підіймалися й опускалися. Жинь не була певна, чи вона плакала, чи задихалася.

Та насправді їй було байдуже.

Коли Жинь піднялася з арени, оплески можна було назвати щонайліпше нерясними. Глядачі вболівали за Венку. У фіналі мала бути саме вона.

Але Жинь цим не переймалася. До цього часу вона вже звикла.

І насправді вона жадала перемогти не Венку.

У другій групі Неджа торував собі шлях із безжальною ефективністю. Його двобої завжди відбувалися на іншій арені в той самий час, що й у Жинь, і закінчувалися раніше. Жинь жодного разу не бачила Неджу в бою. Бачила лише, як його суперників виносили на ношах.

З-поміж усіх Неджиних супротивників Кітай відбувся найменшими травмами. Він протримався півтори хвилини, а потім здався.

Ходили чутки, що Неджу дискваліфікують за навмисне завдання тяжких травм, але Жинь ставало розуму на це не сподіватися. Факультет хотів бачити спадкоємця дому Їнь у фіналі. Жинь припускала, що Неджа міг навіть убити когось без наслідків для себе. Дзюнь дозволив би.

Коли Жинь і Неджа перемогли у своїх півфіналах, це ні для кого не стало несподіванкою. Фінал відклали на час після вечері, щоб учні також могли прийти подивитися.

Посеред вечері Неджа кудись зник. Цілком імовірно, десь потайки займався з Дзюнем. Жинь подумувала над тим, щоб повідомити про це й домогтися дискваліфікації Неджі, але розуміла, що це була б порожня перемога. Вона хотіла довести все до кінця.

Жинь копирсалася в їжі. Знала, що їй потрібні сили, але від самої думки про те, аби щось проковтнути, їй було млосно.

Минула вже десь половина перерви, коли до її столу підійшов Жабань. Він рясно пітнів, наче біг сюди аж із нижнього ярусу.

Жинь подумала, що, мабуть, він хотів поздоровити її з виходом до фіналу, але натомість він сказав:

– Відступи.

– Жартуєш, – відповіла вона. – Я збираюся виграти цей бій.

– Послухай, Жинь, ти не бачила жодного бою Неджі.

– Я була трохи зайнята власними.

– Тоді ти не знаєш, на що він здатний. Я щойно з лікарні від його суперника з півфіналу, Нохая. – Жабань був надзвичайно стурбованим. – Лікарі не впевнені, чи він колись знову зможе ходити. Неджа розтрощив йому колінну чашечку.

– Ну це типу проблема Нохая.

Жинь не хотілося слухати про перемоги Неджі. Її й без того млоїло. Їй удалося дійти до фіналу лише тому, що вона переконала себе в здоланності Неджі.

– Я знаю, що він ненавидить тебе, – продовжив Жабань. – Він може скалічити тебе на все життя.

– Він просто дитина, – пхикнула Жинь із упевненістю, якої не відчувала.

– Це ти просто дитина! – Жабань говорив схвильовано. – Мені байдуже, що ти там про себе надумала. Неджа на п’ятнадцять сантиметрів вищий за тебе й має на десять кілограмів більше м’язів, і я присягаюся, що він хоче тебе вбити.

– У нього є слабкості? – уперто сказала вона. – Мають бути. Адже так?

– Та хіба це важливо? Невже цей турнір має для тебе таке значення? – сказав Жабань. – Тепер тебе нізащо не відрахують. Усі майстри хочуть подати заявку на тебе. Навіщо тобі перемагати?

Жабань мав рацію. На цьому етапі в Ірдзяха не лишилося сумнівів щодо заявки на неї. Місце в Сінеґарді Жинь було гарантоване.

Але тепер ішлося вже не про заявки, а про гордість. Про силу. Якщо вона поступиться Неджі, то він докучатиме їй до кінця навчання в Академії. Ні, він буде вищим за неї до кінця її життя.

– Бо мені це до снаги, – сказала вона. – Бо він думав, що може мене здихатися. Бо я хочу розтовкти його дурну пику.

На арену Жинь і Неджа спускалися в повній тиші. Повітря в підвалі аж загусло від передчуття, від збоченої жаги крові. Місяці ненависного протистояння добігали кінця, і всім кортіло побачити, чим закінчиться їхнє зіткнення.

Дзюнь та Ірдзях свідомо зберігали на обличчі нейтральний вираз, з якого нічого не вдавалося зчитати. Дзяна ніде не було.

Неджа та Жинь коротко вклонилися, не відводячи одне від одного очей, і обоє одразу відступили.

Неджа вишколено дивився Жинь просто у вічі, звузивши мигдалеві очі в чіткому фокусі. Вуста стиснулися від зосередження. Ані презирливості, ані кепкувань. Ані навіть гарчання.

Жинь усвідомила, що Неджа ставиться до неї серйозно. Сприймає рівною собі.

Чомусь від цієї думки вона шалено запишалася собою. Вони дивились одне на одного, спонукаючи суперника першим розірвати зоровий контакт.

– Починайте, – промовив Соннень.

Жинь одразу кинулася на Неджу. Знову і знову била правою ногою, змушуючи його відступати.

Під час перерви на вечерю Кітай допомагав їй вибудувати стратегію бою. Жинь знала, що Неджа міг бути надзвичайно швидким. Щойно він розженеться, то вже не зупиниться, доки не скалічить чи не вб’є суперника.

Жинь мала від початку приголомшити його. Постійно змушувати захищатися, бо ж оборонятися від Неджі означало неминучу поразку.

Проблема крилася в тому, що Неджа був страшенно сильний. Він не мав грубої сили Кобіня чи навіть Кужел, але так точно вивіряв кожен рух, що це не мало значення. Він неймовірно точно спрямовував кі, вбудовував, а потім вивільняв її через найменшу точку опору, щоб отримати максимальну силу.

На відміну від Венки, Неджа мирився з невдалими ударами і продовжував битися. Жинь ударила його разів два. Він витримував це й бив у відповідь. І його удари були болісними.

Вони билися вже дві хвилини. Жинь протрималася довше за будь-кого з попередніх суперників Неджі й дещо збагнула: Неджа не є невразливим. Техніки, які раніше здавалися їй нездоланними, тепер такими наче й не були. Неджа бив широко й відкрито, скидався рухами на кабана. Його удари мали страхітливу силу, але лише тоді, коли влучали в ціль.

Жинь робила все можливе, щоб цього не допустити.

Вона нізащо не дозволить йому себе скалічити. Але вона тут не лише щоб вижити. Вона тут, щоб перемогти.

«Вибуховий дракон». «Припалий до землі тигр». «Випростаний журавель». Вона циклічно повторювала необхідні їй рухи з «Витівок» Сідзіня. Відпрацьовані безліч разів, тепер вони злилися в єдину страхітливу форму, і тіло виконувало їх автоматично.

Але якщо Неджу і вразила техніка бою Жинь, то він ніяк не виказав цього. Суперник лишався спокійним і зосередженим, атакуючи з методичною ефективністю.

Минуло чотири хвилини бою. Жинь відчувала, як легені розширюються, намагаючись постачати кисень її стомленому тілу. Але вона знала, що якщо втомилася вона, то й Неджа також.

– Втомившись, він впадає у відчай, – сказав Кітай. – А у відчаї він найнебезпечніший.

Неджа починав впадати у відчай.

Він більше не контролював кі. Завдавав удару за ударом. Йому було начхати на заборону тяжких травм. Якби йому вдалося повалити Жинь на землю, він був готовий її вбити.

Неджа вдарив Жинь під коліно знизу. Жинь скрикнула й підпустила його ближче, пірнувши назад і вдаючи, що втратила рівновагу. Він миттю кинувся вперед, нависаючи над нею. Жинь уперлася в підлогу й ударила вгору.

Вона дістала його просто в сонячне сплетіння з більшою силою, ніж била будь-коли раніше. Вона відчула, як із його легень виходить повітря. Жинь рвучко скочила на ноги і з неабияким подивом побачила, що Неджа, похитуючись, відходить і хапає ротом повітря.

Вона кинулася вперед і люто вдарила його в голову.

Неджа впав.

Поміж глядачами пробігла хвиля перешіптувань.

Жинь кружляла навколо Неджі, сподіваючись, що він не підведеться, але знала, що їй так не пощастить. Вона хотіла покінчити з цим. Врізати п’ятою йому в потилицю. Але майстри шанували честь. Якби вона вдарила Неджу, доки він не підвівся, то за лічені хвилини після того її відправили б пакувати речі.

І байдуже, що, якби так учинив він, Жинь навіть не сумнівалася – ніхто й оком не змигнув би.

Минуло чотири секунди. Неджа підняв тремтливу руку й ударив нею по землі. Потягнувся вперед. З його чола стікала кров, заливаючи очі. Він кліпнув і пильно глянув на Жинь.

У його очах ясно читалося бажання вбити.

– Продовжуйте, – скомандував Соннень.

Жинь обережно обійшла Неджу. Він припав до землі, немов звір, немов поранений вовк, що став на задні лапи.

Коли Жинь ударила наступного разу, він схопив її за руку і притягнув до себе. Їй забракло повітря. Неджа дряпнув її нігтями по обличчю й униз до ключиці.

Жинь висмикнула руку й позадкувала, стрімко відступаючи. Під лівим оком аж до шиї відчувала пекуче садно. Неджа подряпав її до крові.

– Обережно, Їнь, – застеріг Соннень.

Жоден з них не звернув на нього уваги. «Немовби від попередження щось зміниться», – подумалося Жинь. Коли Неджа кинувся на неї наступного разу, вона потягла його за собою на підлогу. Вони качалися в куряві, і кожен намагався притиснути іншого, проте марно.

Неджа нестямно молотив кулаками повітря, безладно б’ючи її в обличчя.

Від першого удару Жинь ухилилася. Неджа відвів кулак і вдарив навідліг – їй стало нічим дихати. У Жинь заніміла нижня половина обличчя.

Неджа дав їй ляпаса.

Він дав їй ляпаса.

Жинь могла стерпіти удар ногою. Витримала б удар ребром долоні. Але в ляпасі крилася безжальна інтимність. Натяк на вищість.

Щось усередині Жинь надломилося.

Їй забракло повітря. Очі заслала чорна, а потім кривава пелена. Її охопив шалений гнів, який повністю поглинув думки. Помста була їй потрібна, як повітря. Вона хотіла нашкодити Неджі. Хотіла його покарати.

Жинь відступила, скрючивши пальці, немов пазурі. Неджа відпустив її й відстрибнув, але Жинь кинулася за ним із подвоєним натиском. Вона була повільнішою за нього. Неджа відплатив їй тим самим, Жинь занадто повільно закрилася – і він ударив її у стегно, у руку, але тіло не відчувало травм. Біль був сигналом, який вона ігнорувала, щоб відчути його згодом.

Ні, біль – це шлях до успіху.

Неджа вдарив її в обличчя раз, двічі, тричі. Бив немов звір, але вона все одно відбивалася.

– Та що ж із тобою? – просичав він.

Та важливіше, що було з ним. Страх. У Неджиних очах вона бачила страх.

Він відтіснив її до стіни, стиснув руками шию, але вона схопила його за плечі, вдарила коліном у грудну клітку й урізала ліктем у потилицю. Важко дихаючи, Неджа впав. Жинь кинулася вниз і вдарила його ліктем у поперек. Неджа голосно закричав, вигинаючи спину від болю.

Жинь наступила на Неджину ліву руку, притискаючи її до землі, і правим ліктем притримувала його шию. Коли він спробував вирватися, вона вдарила його кулаком у потилицю і товкла обличчям у куряву, аж доки не стало зрозуміло, що він не підведеться.

– Розійтися, – сказав Соннень.

Жинь заледве його чула. У вухах із ритмом військових барабанів бухкала кров. Зір застилала немовби червона пелена, крізь яку виднілися лише ворожі цілі.

Жинь згребла в жменю волосся Неджі, підняла його голову і знову вдарила нею об підлогу.

– Розійтися!

Соннень обхопив її руками за шию, обмежуючи, відтягуючи від обм’яклого Неджі.

Жинь силкувалася вирватися з рук Сонненя. Її тіло наче горіло в лихоманці. Вона спіткнулася від раптового запаморочення. Почувалася так, немовби вибухне від того жару. Вона мусила розвіяти його, випустити кудись, інакше точно помре, але випустити цей жар вона могла лише в тіла тих, хто був навколо…

Щось глибоко всередині її розуму закричало.

Жабань потягнувся до неї, коли вона піднялася з арени.

– Жинь, що…

Вона відмахнулася від його руки.

– Геть з дороги, – важко видихнула вона. – Геть з дороги.

Але навколо неї з’юрмилися майстри, чувся гул голосів, до неї тяглися руки, вуста рухалися. Їхня присутність була задушливою. Жинь відчула, що якби закричала, то розвіяла б їх, хотіла розвіяти, але її стримувала якась дуже маленька частинка, що лишалася раціональною і спонукала шукати виходу.

Якимось дивом їй дали пройти. Вона проштовхалася крізь натовп учнів і побігла до сходів. Жинь швидко вибігла вгору сходами, з розмаху розчинила двері головної зали в холодне вуличне повітря й глибоко вдихнула.

Цього виявилося замало. Вона досі горіла.

Не звертаючи увагу на крики майстрів позаду, Жинь кинулася бігти.

Дзян знайшовся в першому ж місці, куди вона зазирнула: у саду вірувань. Він сидів схрестивши ноги, заплющивши очі, спокійний, немов камінь під ним.

Затинаючись і хапаючись за одвірки, Жинь пройшла крізь ворота до саду. Світ навколо йшов обертом. Усе здавалося червоним: дерева, каміння, а Дзян найбільше. Він майорів перед нею, наче смолоскип.

Коли вона ввалилася до саду, Дзян розплющив очі, відреагувавши на шум.

– Жинь?

Вона розучилася розмовляти. Полум’я всередині неї рвалося до Дзяна, тягнулося до нього, як вогонь тягнеться до палива, жадаючи поглинути його.

Жинь упевнилася, що якщо не вб’є його, то вибухне.

Вона ворухнулася, щоб напасти на Дзяна. Той скочив на ноги, вивернувся з-під простягнутих рук, а потім збив її з ніг одним точним ударом. Жинь упала горілиць. Дзян притиснув її до землі руками.

– Ти вся гориш, – вражено промовив він.

– Допоможіть мені, – важко відповіла вона. – Допоможіть.

Він нахилився вперед і обхопив її голову руками.

– Подивися на мене.

З великими труднощами вона підкорилася. Його обличчя перед нею розпливалося.

– Велика Черепахо, – пробурмотів він і відпустив її.

Дзянові очі закотилися під лоба, і він почав промовляти нерозбірливі звуки, склади, не схожі на жодну відому їй мову.

Він розплющив очі й притиснув долоню до її чола.

Рука на дотик була крижаною. Шалений холод перетікав від його долоні до її чола й усього тіла, заповнюючи ті ж струмочки, якими текло полум’я всередині неї, та застигаючи у венах. Жинь почувалася так, немовби її занурили в крижану ванну.

Вона корчилася на підлозі, уривчасто дихаючи та тремтячи, доки полум’я виходило з її крові.

А потім усе заспокоїлося.

Отямившись, вона побачила обличчя Дзяна. Одяг на ньому пом’явся. Під очима залягли темні кола, ніби він не спав багато днів. Скільки вона спала? Він пробув тут увесь цей час?

Жинь підняла голову. Вона лежала на ліжку в лікарні, але, судячи з відчуттів, травмована не була.

– Як почуваєшся? – стиха запитав Дзян.

– Побитою, але нормально. – Вона повільно сіла й здригнулася. Рот немовби був забитий ватою. Вона закашлялася й, спохмурнівши, потерла горло.

– Що трапилося?

Дзян подав їй чашку води, що стояла біля ліжка. Жинь вдячно взяла її. Вода ковзнула горлом, даруючи найдивовижніше відчуття.

– Вітаю, – сказав Дзян. – Ти цьогорічна чемпіонка.

Але в його голосі не чулося вітання.

Проте й Жинь не відчувала піднесення, яке мала б відчути. Вона навіть не могла порадіти перемозі над Неджею. Не могла відчувати бодай гордості, лише страх і збентеження.

– Що я зробила? – прошепотіла вона.

– Ти зіткнулася з тим, до чого була ще не готова, – відповів Дзян. У голосі чулася тривога. – Мені взагалі не варто було вчити тебе «П’яти витівок». Віднині й надалі ти нестимеш загрозу собі та всім навколо.

– Не буду, якщо ви мені допоможете, – сказала вона. – Не буду, якщо навчите мене іншого.

– Я думав, ти просто хотіла стати гарним солдатом.

– Так.

Але понад усе вона хотіла мати силу.

Вона й гадки не мала, що трапилося на арені, і була б дурепою, якби її це не лякало, але вона ще ніколи не відчувала такої сили. Тієї миті їй здавалося, що вона здатна здолати будь-кого. Убити будь-що.

Жинь хотіла знову здобути цю силу. Хотіла того, чого Дзян міг її навчити.

– Того дня в саду я повелася невдячно, – сказала вона, ретельно добираючи слова. Якби вона заговорила занадто одержимо, то могла б відлякати Дзяна. Але якби не вибачилася, то Дзян міг би подумати, що від часу їхньої останньої розмови вона так нічого й не навчилася. – Я не подумала. Вибачте.

Жинь сторожко вдивлялася йому в очі, чекаючи побачити той промовистий віддалений вираз, який указав би, що вона назавжди його втратила.

Риси Дзяна не пом’якшали, однак він і не підвівся, щоб піти.

– Ні. Це моя провина. Я не усвідомлював, як сильно ти схожа на Алтаня.

Від згадки про Алтаня Жинь різко смикнула головою вгору.

– Ти знаєш, що свого року він переміг, – рішуче промовив Дзян. – У фіналі він бився з Тобі. То був жорстокий двобій. Такий же, як і твій з Неджею. Алтань ненавидів Тобі. У перший тиждень навчання Тобі декілька разів дуже нехороше озвався про Спір, і Алтань так цього й не пробачив. Але він був не схожий на тебе, він не чубився з Тобі протягом року, немов задерикуватий півень. Алтань проковтнув свій гнів і приховав його під маскою байдужості, аж доки останньої миті перед глядачами, серед яких були шестеро Воєначальників і сама Імператриця, не вивільнив таку потужну силу, що вгамувати його спромоглися лише ми втрьох із Дзюнем і Сонненем. Коли дим розвіявся, Тобі отримав такі важкі поранення, що Еньжо не спала цілих п’ять днів, доглядаючи його.

– Я не така, – сказала Жинь. Вона не билася з Неджею так жорстко. Чи билася? Через ту пелену гніву згадати було важко. – Я не… Я не така, як Алтань.

– Точнісінько така сама, – похитав головою Дзян. – Ти надто безрозсудна. Тримаєш зло, плекаєш гнів і дозволяєш йому розбухнути в тобі, а ще ти легковажно поводишся з тим, чого я тебе навчив. Займатися з тобою було помилкою.

Жинь похололо в грудях. Їй раптом стало страшно, що вона збожеволіє. Їй дали скуштувати дражливого смаку неймовірної сили. І на цьому все й скінчиться?

– То це тому ви відкликали свою заявку на Алтаня? – запитала вона. – Тому відмовилися його вчити?

Дзян був спантеличений.

– Я не відкликав заявки, – сказав він. – Я наполягав, щоб його віддали під мій нагляд. Алтань – спірлієць, а тому вже має схильність до люті й руйнувань. Я єдиний міг йому допомогти.

– Але учні говорять…

– Нічого ті учні не знають, – випалив Дзян. – Я просив Дзіму дозволити тренувати Алтаня. Але втрутилась Імператриця. Вона знала про військову цінність воїна-спірлійця, тож була в такому захваті… І національні інтереси переважили здорову психіку одного хлопця. Його віддали під наставництво Ірдзяха й заточували його лють, як зброю, замість того щоб навчити контролювати її. Ти бачила його на арені. І знаєш, яким він буває.