Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 30 страниц)

Жинь не сумнівалася, що в них усе вийде. Вона просто не знала, чи переживе країна їхній план.

– Щасти вам, – сказав Енькі. – Передавайте Фейленю від нас привіт.

– Чудовий був хлопець, – з тугою в голосі промовив Унеґень. – Доки, ну знаєш, не спробував зрівняти з землею все в радіусі двадцяти миль.

– Не перебільшуй, – сказав Жамса. – Лише десяти.

Алтань і Жинь їхали так швидко, як тільки міг старий кінь. Опівдні вони проминули брилу з двома викарбуваними лініями. Жинь не помітила б цього знака, якби Алтань не показав.

– Це Чаґхань зробив, – сказав Алтань. – Як доказ того, що шлях безпечний.

– Ти відправляв Чаґханя сюди?

– Так. Ще до того, як ми вирушили з Замку Ночі до Кхурдалайна.

– Навіщо?

– У нас із Чаґханем… у Чаґханя була теорія, – сказав Алтань. – Щодо Тріади. До того, що сталося в Сінеґарді, коли він зрозумів, що Туйр загинув, він бачив щось на обрії духів. Йому здалося, ніби він побачив Хранителя Воріт. Через тиждень помітив такий самий неспокій, а потім усе вгамувалося. Чаґхань подумав, що, мабуть, Хранитель Воріт із власної волі замкнув себе в Чулуу Корікх. Нам спало на думку, що ми могли б витягти його, відшукати правду. Можливо, з’ясувати правду про Тріаду, зрозуміти, що сталося з Хранителем Воріт та Імператором, а також дізнатися, що Імператриця з ними зробила. Чаґхань не знав, що я хотів звільнити всіх інших.

– Ти йому збрехав.

Алтань знизав плечима.

– Чаґхань вірить у те, у що хоче вірити.

– А ще Чаґхань… він сказав… – Жинь не договорила, не впевнена, як сформулювати.

– Що?

– Він сказав, що тебе тренували, немов собаку. У Сінеґарді.

Алтань сухо засміявся.

– Отак і сказав?

– Він сказав, що тебе годували опіумом.

Алтань напружився.

– У Сінеґарді тренують солдатів, – сказав він. – Зі мною вони просто виконували свою роботу.

«Можливо, вони виконали її аж надто добре», – подумалося Жинь. Як і Цике, майстри Сінеґарда прикликали страхітливішу силу, ніж були здатні контролювати. Вони зробили дещо більше, ніж натренували спірлійця. Вони створили месника.

Алтань – командир, який випалить світ, щоб знищити ворога.

Це мало б її непокоїти. Три роки тому, якби Жинь знала про Алтаня те, що зараз, побігла б від нього в протилежному напрямку.

Але тепер вона забагато побачила й вистраждала. Імперії не потрібен хтось розважливий. Їй потрібен достатньо божевільний для того, аби спробувати її врятувати.

Вони зупинилися, коли стало занадто темно, щоб розгледіти шлях попереду. Якби вони ризикнули продовжити рухатися шляхом, який заледве можна було назвати дорогою, то їхній кінь міг би легко поранити копита об гострий камінь або ж скинути їх в ущелину. Коли вони спішилися, скакун похитувався збоку в бік. Алтань налив йому миску води, але кінь почав нерішуче пити лише після того, як Жинь його штурхнула.

– Якщо ми ще більше його навантажимо, він помре, – сказала Жинь.

Про коней вона знала небагато, але розуміла, коли тварина на межі. Будь-який військовий кінь із Кхурдалайна легко здолав би цю відстань, але їхній був стражденною в’ючною твариною, старою шкапою, такою худою, що ребра просвічувалися крізь матову шкуру.

– Він потрібен нам ще на день, – сказав Алтань. – А після того нехай помирає.

Жинь згодувала коню жменю вівса з запасів. Алтань тим часом із суворою, методичною майстерністю розбив табір. Зібрав опалі соснові голки та сухе листя, щоб відокремитися від прохолоди. Склав каркас зі зламаних гілок і накинув поверх них вільну ковдру, аби вберегтися від нічного снігопаду. Витягнув зі свого мішка запалювач та масло, швидко викопав ямку та спорудив усередині вогнище. Простягнув руку. Полум’я спалахнуло миттю. Буденно, немовби просто розмахуючи віялом, Алтань збільшив силу вогню, аж доки перед ними не розгорілося бурхливе багаття.

Жинь витягла руки, дозволила жару просочитися крізь кістки. Вона не помічала, як змерзла за день, і усвідомила, що до цього часу вже не відчувала пальців.

– Тобі тепло? – запитав Алтань.

Жинь швидко кивнула.

– Дякую.

Якийсь час він мовчки дивився на неї. Вона відчувала на собі жар від його погляду й намагалася не зашарітися. Було нелегко витримувати повну увагу Алтаня. У Кхурдалайні, ще до їхньої сварки, він постійно відволікався на Чаґханя. Але тепер усе змінилося. Чаґхань покинув Алтаня, а його місце поруч зайняла Жинь. Подумавши про це, вона відчула захват від мстивої радості. І раптову провину, яку намагалася придушити.

– Ти вже бував у горах?

– Лише раз, – сказав Алтань. – Рік тому. Допомагав Туйру привести сюди Фейленя.

– Фейлень один із тих, хто збожеволів?

– Зрештою, всі ми божеволіємо, – відповів він. – Цике помирають у бою, або їх ув’язнюють. Більшість командирів приймають командування, коли приводять до гори своїх колишніх майстрів. Якби Туйр не загинув, то, ймовірно, я власноруч замкнув би його. Коли таке трапляється, це завжди боляче.

– А чому їх просто не вбивають? – запитала вона.

– Не можна вбити повністю одержимого шамана, – сказав Алтань. – Коли таке трапляється, шаман перестає бути людиною. Він уже не смертний. Він посудина для божества. Його можна обезголовити, зарізати, повісити, але тіло все одно рухатиметься. Тіло можна розчленувати, але шматки ворушитимуться, щоб возз’єднатися з іншими. Найкраще, що можна зробити, – це зв’язати шамана, знерухомити й переважати силою, доки не доставиш у гору.

Жинь уявила, як її зв’язують, засліплюють, силоміць тягнуть цим самим гірським шляхом до вічної кам’яної в’язниці. Вона здригнулася. Жинь могла зрозуміти таку жорстокість Федерації, але від власного командира?..

– І тобі це видається нормальним?

– Звісно, що ні, – різко відповів він. – Але це робота. Це моя робота. Я маю привести Цике до гори, коли вони вже не здатні служити. Цике контролюють себе. Цике – це знаряддя Імператриці для знищення загрози надломлених шаманів. – Алтань переплів пальці. – Кожен командир Цике має два обов’язки: коритися волі Імператриці й відбраковувати силу, коли настає час. Дзюнь мав рацію. У сучасній військовій справі Цике вже немає місця. Нас надто мало. Ми не можемо зробити чогось такого, на що не здатні добре треновані загони Міліції. Порох, гармати і сталь – ось що виграє війни, а не жменька шаманів. Єдина унікальна роль Цике в тому, щоб робити те, на що не здатна жодна військова сила. Ми можемо придушувати себе, і це єдина причина, чому нам дозволяють існувати.

Жинь подумала про Суні, бідолашного, доброго і страхітливо сильного Суні, який був так очевидно нестабільним. Скільки часу мине, доки його спіткає та сама доля, що й надломленого Фейленя? Коли божевілля Суні переважить його корисність для Імперії?

– Але я не стану схожим на попередніх командирів, – сказав Алтань. Його пальці стиснулися в кулаки. – Я не відвернуся від своїх людей лише тому, що вони мають більше сили, ніж повинні. Хіба це справедливо? Суні та Бадзі відправили до пустелі Баґхра, бо Дзян їх боявся. Ось що він робить – стирає свої помилки, тікає від них. Але Туйр їх навчив, повернув їм частку здорового глузду. Тож має бути спосіб приборкати богів. Фейлень, якого я знав, не вбив би своїх людей. Має бути спосіб повернути його з божевілля. Мусить бути.

Алтань говорив із такою переконаністю. Він видавався таким упевненим, цілковито впевненим у тому, що зможе контролювати цю заснулу армію так само, як заспокоїв Суні в їдальні, повернув його у світ смертних лише шепотом і словами.

Жинь змусила себе повірити йому, бо альтернатива була надто жахливою, щоб її осягнути.

Наступного дня вони дісталися до Чулуу Корікх, коли ще навіть не почало вечоріти. Алтаня це порадувало. Тоді він був усім задоволений і крокував уперед із шаленою, запаморочливою енергією. Він поводився так, немовби багато років чекав цього дня. І з того, що знала Жинь, таки справді чекав.

Коли місцевість стала надто непевною для того, щоб їхати верхи, вони спішилися й відпустили тварину. Зі зболеним виглядом кінь пішов шукати місце для смерті.

Значну частину дня вони йшли пішки. Що вище підіймалися, то товщими ставали крига і сніг. Жинь згадала небезпечні заледенілі сходи в Сінеґарді, коли один неправильний крок міг означати зламаний хребет. Але тут не було першокурсників, які посипали б кригу сіллю, щоб убезпечити шлях. Якщо вони підсковзнуться зараз, то їм гарантована швидка крижана смерть.

Алтань використовував тризуб замість посоха, встромляючи його в землю перед тим, як ступити. Жинь обережно йшла за ним уже перевіреним шляхом. Вона запропонувала просто розплавити кригу спірлійським вогнем. Алтань спробував. Це було надто довго.

Небо тільки почало темнішати, коли Алтань зупинився перед міткою на стіні.

– Зачекай. Ось воно.

Жинь завмерла на місці, у неї шалено цокотіли зуби. Вона роззирнулася. І не побачила ані позначок, ані вказівок, що тут є якийсь особливий вхід. Але Алтань говорив упевнено.

Він відступив на декілька кроків, а потім почав розчищати гірський схил, стираючи сніг, щоб дістатися до гладенької поверхні каменю під ним. Він щось роздратовано пробурчав і притиснув охоплену полум’ям руку до каменю. Полум’я поступово розтопило чисте коло в кризі з Алтаневою рукою по центру.

Тепер Жинь побачила тріщину в скелі. Під товстим шаром снігу й криги вона була майже непомітна. Мандрівник міг проминути тріщину зо двадцять разів, так і не зауваживши її.

– Туйр сказав зупинитися, коли дійдемо до скелі, схожої на орлиний дзьоб, – сказав Алтань. Він показав на кручу, під якою вони стояли. А й справді, вона скидалася на профіль одного з Цариних птахів. – Я мало не забув.

Жинь витягла з дорожньої сумки дві смужки сухої тканини, полила їх олією зі скляної пляшечки й заходилась обмотувати кінці двох дерев’яних палиць.

– Ти не бував усередині?

– Туйр лишив мене чекати ззовні, – сказав Алтань.

Він відступив від входу. Алтань начисто розтопив кригу на камені, і погляду відкрились округлі двері, вбудовані у схил гори.

– Із нині живих Чаґхань єдиний бував усередині. Я й гадки не маю, як він відчинив ці двері. Ти готова?

Жинь міцно затягнула останній вузол зубами й кивнула.

Алтань обернувся, прихилився спиною до кам’яних дверей, уперся ногами й штовхнув. Його обличчя напружилося від зусилля.

Якусь мить нічого не відбувалося. А потім із масивним скреготом камінь відхилився у своєму ложі на певний кут.

Коли камінь зупинився, Жинь і Алтань опинилися перед великою дірою темряви. Тунель був таким темним зсередини, що здавалося, немовби він геть поглинав сонячне світло. Глянувши на темні нутрощі гори, Жинь відчула благоговійний жах, ніяк не пов’язаний із темрявою. Всередині гори не було поклику Фенікса. Вони не мали доступу до Пантеону. Не могли прикликати силу.

– Останній шанс відступити, – сказав Алтань.

Вона пхикнула, передала йому смолоскип і ступила вперед.

Жинь заледве пройшла метрів три, коли ступила надто широко. Темний прохід виявився небезпечно вузьким. Вона відчувала, як щось розкришилося під ногами, і знову притиснулася до стіни. Жинь простягла смолоскип над прірвою – і її миттю охопило страшенне запаморочення. Прірва не мала видимого дна й немовби сягала в порожнечу.

– Гора порожня аж до низу, – сказав Алтань, стоячи дуже близько позаду неї. Він поклав їй руку на плече. – Тримайся біля мене. Дивися, куди ступаєш. Чаґхань казав, що ми дійдемо до ширшого майданчика десь через двадцять кроків.

Жинь притиснулася до скелястої стіни й дозволила Алтаню прослизнути повз неї, а потім пішла вслід за його обережними кроками.

– Про що ще розповідав Чаґхань?

– Про те, що ми знайдемо ось це, – Алтань простягнув свій смолоскип уперед.

Посеред гори висів самотній блок. Жинь простягла смолоскип, доки могла, і світло вихопило на платформі щось чорне та блискуче.

– Олія. Це лампа, – усвідомила Жинь і відсмикнула руку.

– Обережно, – просичав Алтань, коли Жинь кинула свій смолоскип на блок.

Давня олія миттю спалахнула живим полум’ям. Вогонь пробирався крізь темряву викарбуваними олійними візерунками з гіпнотичною послідовністю, відкриваючи погляду такі самі лампи, підвішені на різній висоті. Уся гора освітилася лише через кілька довгих хвилин, явивши їм складну архітектуру кам’яної в’язниці. Під проходом, на якому вони стояли, Жинь побачила кола й кола постаментів, які простягалися, доки ставало світла. Усередині гори закручувався спіральний прохід до безлічі кам’яних могил.

Модель була дивно знайомою. Жинь уже бачила її раніше.

Це була кам’яна версія Пантеону в мініатюрі, спірально відтворена безліч разів. Це був спотворений Пантеон, у якому боги були не живі, а ув’язнені в завмерлому животінні.

Жинь відчула раптовий напад страху. Вона глибоко вдихнула, намагаючись придушити це в собі, але приголомшливе відчуття ядухи лише посилювалося.

– Я також це відчуваю, – тихо промовив Алтань. – Це гора. Ми запечатані.

Ще якось у Тікані Жинь упала з дерева й так сильно вдарилася головою об землю, що на якийсь час утратила слух. Вона бачила, як Кесеґі щось їй кричав, показуючи на горло, але до неї не пробивалося ані звуку. Тут було так само. Чогось бракувало. Їй обмежили доступ до чогось.

Жинь навіть не уявляла, як воно – опинитися в пастці на цілі роки, на десятиліття, не маючи змоги померти, але й жити в матеріальному світі теж. Це було місце, де не дозволялося бачити снів. Місце нескінченних нічних жахіть.

Що за жахлива доля бути ув’язненим тут?

Пальці Жинь торкнулися чогось круглого. Під дотиком предмет зрушився й почав обертатися. Вона підсвітила смолоскипом і подала сигнал, щоб привернути увагу Алтаня.

– Поглянь.

То був кам’яний циліндр. Жинь згадалися молитовні колеса перед пагодою в Академії. Але цей циліндр був значно більший і сягав їй аж до плеча. Жинь піднесла смолоскип до каменя й ретельніше його роздивилася. На боках були вирізьблені глибокі жолобки. Вона поклала руку на циліндр і вперлася п’ятами, натиснувши дужче.

Зі скреготом, подібним до крику, колесо почало обертатися.

Жолобки виявилися словами. Ні, іменами. Іменами на іменах, за кожним ішов рядок чисел. То був журнал. Перелік душ, запечатаних у Чулуу Корікх.

На колесі були викарбувані сотні імен.

Алтань вище підняв смолоскип, стоячи праворуч від неї.

– Це не єдине.

Жинь підняла погляд і побачила, що вогонь освітив ще одне колесо з записами.

А потім ще одне. І ще.

Вони простягалися крізь весь перший ярус Кам’яної гори.

Тисячі й тисячі імен. Імена, датовані часом після правління Імператора Дракона. Імена, датовані після правління Червоного Імператора.

Жинь майже похитнулася від значення побаченого.

Тут були люди, які не поверталися до тями ще з часів народження Нікарської імперії.

– Призначення богів, – сказав Алтань. Він тремтів. – Чиста сила в цій горі… ніхто не зупинить їх, навіть Федерація…

«І навіть ми», – подумалося Жинь.

Якщо вони розбудять Чулуу Корікх, то отримають армію навіжених, первинних згустків психічної енергії. Це буде абсолютно непідконтрольна армія. Армія, здатна зруйнувати весь світ.

Жинь пройшлася пальцями по першому колесу з записами, найближче до входу.

Згори дуже акуратним, обережним почерком зазначалося ім’я нещодавно ув’язненого.

Жинь упізнала той почерк.

– Я знайшла його, – сказала Жинь.

– Кого? Хранителя Воріт? – Алтань видавався спантеличеним.

– Це він. Звісно ж, він.

Вона пробіглася пальцями по вирізьбленому напису – і її затопила велика хвиля полегшення.

Дзян Дзия.

Вона знайшла його, нарешті знайшла. Її майстра запечатали всередині одного з цих постаментів. Вона вихопила факел з Алтаневих рук і побігла сходами вниз. Поруч відлунював шепіт. Їй здавалося, що вона відчувала, як щось проходить з іншого боку, нашіптує крізь порожнечу, яку Дзян прикликав у Сінеґарді.

Жинь відчула, як повітря наповнює приголомшливе бажання.

Мабуть, вони ув’язнювали шаманів, починаючи знизу. Дзян не міг бути далеко від того місця, де вони стояли. Жинь побігла швидше, відчуваючи, як під ногами поскрипує камінь. Угорі перед її головою смолоскип осяяв постамент, викарбуваний у вигляді сутулого Хранителя Воріт. Вона різко зупинилася.

Це мусив бути Дзян.

Алтань наздогнав її.

– Не зривайся так.

– Він тут, – сказала вона, освітлюючи смолоскипом постамент. – Він тут.

– Відійди, – наказав Алтань.

Жинь заледве встигла відступити на крок, коли Алтань ударив кінцем свого тризуба в постамент.

Щойно камінь осипався, вони побачили постать Дзяна під шаром осілої куряви. Він лежав на камені абсолютно спокійний, кутики вуст ледь підняті, немовби він бачив щось дуже кумедне. Мабуть, спав.

Дзян розплющив очі, зміряв їх поглядом і кліпнув.

– Могли спершу й постукати.

Жинь підійшла до нього.

– Майстре?

Дзян схилив голову набік.

– Ти підросла?

– Ми прийшли, щоб урятувати вас, – сказала Жинь.

Слова, щойно вона їх пробурмотіла, видалися їй дурними. Ніхто не міг змусити Дзяна зайти в гору. Певно, він сам хотів бути тут.

Але їй було байдуже, чому він сюди прийшов, вона знайшла його, звільнила, і тепер його увага була прикута до неї.

– Нам потрібна допомога. Будь ласка.

Дзян вийшов із каменя і струсонув кінцівками, немовби розв’язував вузол. Він ретельно обтрусив пил із туніки. А потім лагідно промовив:

– Вам тут не місце. Ваш час іще не настав.

– Ви не розумієте…

– А ти не слухаєш, – він уже не всміхався. – Печатка ламається. Я відчуваю, її майже знищено. Якщо я вийду з цієї гори, у твій світ прийдуть всілякі страшні речі.

– То це правда, – сказав Алтань. – Ви Хранитель Воріт.

Дзян видавався роздратованим.

– Я ж казав, що ти не слухаєш.

Але Алтань був у захваті.

– Ви наймогутніший шаман у нікарській історії! Ви можете відімкнути цілу гору! Ви можете командувати цією армією!

– То це і є твій план? – Дзян дивився на нього широко розплющеними очима, немовби не вірив, що хтось міг бути таким дурним. – Та чи ти здурів?

– Ми… – нерішуче пробурмотів Алтань, а потім повернув собі самовладання. – Я не…

Дзян затулив обличчя долонями, немов роздратований шкільний учитель.

– Хлопчисько хоче звільнити всіх із гори. Хлопчисько хоче вивільнити вміст Чулуу Корікх у світ.

– Або це, або дозволити Нікані впасти, – випалив Алтань.

– Тоді нехай упаде.

– Що?

– Ви не бачили, на що здатна Федерація, – сказала Жинь. – Ви не бачили, що вони зробили з Голінь Ніїс.

– Я бачу більше, ніж ти думаєш, – сказав Дзян. – Але це не вихід. Цей шлях веде лише до темряви.

– Хіба може бути більша темрява? – розчаровано закричала вона. Її голос відлунював від печеристих стін. – Хіба може бути щось гірше за це? Навіть ви ризикнули, ви відкрили порожнечу…

– То була моя помилка, – з жалем промовив Дзян, немовби покарана дитина. – Мені не варто було цього робити. Я мав дозволити їм узяти Сінеґард.

– Не смійте, – просичала Жинь. – Ви відкрили порожнечу, впустили істот і втекли, сховавшись тут. А розбиратися з наслідками лишили нас. Коли ви перестанете бути таким довбаним боягузом? Від чого ви тікаєте?

Схоже, її слова зачепили Дзяна за живе.

– Легко бути сміливими. Важче розуміти, коли битися не варто. Я засвоїв цей урок.

– Майстре, будь ласка…

– Якщо ви вивільните це на муґенців, то гарантовано зробите так, що ця війна триватиме поколіннями, – сказав Дзян. – Ви не лише вщент випалите цілі провінції. Ви порвете саму матерію всесвіту. У цій горі поховано не людей, а богів. Вони ставитимуться до матеріального світу як до забавки. Вони сформують природу відповідно до своєї волі. Вивищуватимуть гори й повертатимуть річки. Вони перетворять світ смертних на такий же хаотичний потік первісних сил, як той, що населяє Пантеон. Але в Пантеоні боги врівноважені. Життя і смерть, світло і темрява – кожна з шістдесяти чотирьох божественних сутностей має свою протилежність. Приведіть богів у свій світ – і ця рівновага порушиться.

Коли Дзян договорив, у темряві задзвеніла важка тиша.

– Я зможу їх контролювати, – промовив Алтань, хоча навіть для Жинь він говорив невпевнено, немовби хлопчисько, який переконував себе, що вміє літати. – У тих тілах є люди. Боги не можуть вільно керувати ними. Я вже робив це зі своїми. Суні варто було замкнути тут багато років тому, але я приборкав його. Я можу вмовити його повернутися з божевілля.

– Ти таки здурів, – голос Дзяна був майже шепотом, у якому чулося стільки ж благоговіння, скільки й невіри. – Тебе засліплює власне бажання відплати. Нащо ти це робиш? – Дзян потягнувся й схопив Алтаня за плече. – Заради Імперії? З любові до країни? Що, Тренсиню? Яку історію ти собі розповів?

– Я хочу врятувати Нікань, – наполягав Алтань. Він повторив напруженим голосом, немовби намагався себе переконати. – Я хочу врятувати Нікань.

– Ні, не хочеш, – сказав Дзян. – Ти хочеш знищити муґенців.

– Це одне й те саме!

– Між цим є величезна різниця. У тому, що ти цього не бачиш, і криється причина, чому тобі це не до снаги. Твій патріотизм – це фарс. Ти прикрашаєш свій хрестовий похід моральними аргументами, коли правда в тому, що ти дозволиш мільйонам померти, якщо це означатиме, що ти отримаєш так звану справедливість. А саме це й станеться, якщо ти відкриєш Чулуу Корікх. І ти це знаєш, – сказав Дзян. – Але щоб утамувати твоє прагнення розплати, муситимуть заплатити не лише муґенці, а й усі, кому не пощастить утрапити в цю бурю божевілля. Хаос не вміє розрізняти, Тренсиню, і саме тому ця в’язниця задумувалася так, щоб її ніхто не зміг відчинити, – Дзян зітхнув. – Але звісно ж, тобі байдуже.

Якби Дзян ударив його в обличчя, Алтаня б це так не вразило.

– Тобі вже дуже давно на все начхати, – продовжив Дзян. Він жалів Алтаня. – Ти зламаний. Ти – вже не ти.

– Я намагаюся врятувати свою країну, – відсторонено повторював Алтань. – А ви боягуз.

– Я боюся, – визнав Дзян. – Та лише тому, що починаю згадувати, ким колись був. Не йди цим шляхом. Твоя країна зотліла. Ти не повернеш її кров’ю.

Алтань витріщився на нього, не здатний відповісти. Дзян схилив голову набік.

– Ірдзях знав, чи не так?

Алтань швидко закліпав. Його обличчям ковзнув страх.

– Що? Ірдзях не… Ірдзях би ніколи…

– О, він знав, – зітхнув Дзян. – Мусив знати. Дадзі мала б йому сказати, Дадзі бачила те, чого не бачив я, Дадзі простежила за тим, щоб Ірдзях знав, як стримати твій гнів.

Спантеличена, Жинь переводила погляд з Дзяна на Алтаня й назад. Кров відлила від Алтаневого обличчя, його риси викривила лють.

– Та як ви смієте… як ви смієте заявляти…

– Це моя провина, – сказав Дзян. – Я мусив докласти більше зусиль, щоб тобі допомогти.

Алтанів голос надломився.

– Мені не треба було допомагати.

– Допомога тобі була потрібна понад усе, – сумно промовив Дзян. – Мені так шкода. Я мав боротися за те, щоб тебе врятувати. Ти був наляканим хлопчиком, а вони перетворили тебе на зброю. А тепер… тепер ти втрачений. А вона ні. Її ще можна врятувати. Не спалюй її собою.

Вони обоє глянули на Жинь.

Вона дивилася кудись між ними. Тож тепер їй доведеться обирати. Обидва шляхи, які відкрилися перед нею, були зрозумілі. Алтань або Дзян. Командир або майстер. Перемога та помста або… Або що там Дзян їй обіцяв.

Але що він бодай колись їй обіцяв? Лише мудрість. Лише розуміння. Просвітлення. Та це означало ще більше пересторог, жалюгідних виправдань, щоб тримати її подалі від використання сили, яка, вона це знала, їй доступна.

– Я вчив тебе кращого, – Дзян поклав руку їй на плече. Він говорив так, немовби благав. – Хіба ж ні? Жинь?

Він міг допомогти їм. Міг зупинити різанину в Ґолінь Ніїс. Міг урятувати Неджу.

Але Дзян ховався. Він був потрібен своїй країні, але втік, аби сховатися тут, навіть не подумавши про те, що залишив позаду.

Він покинув її.

Навіть не попрощався.

А от Алтань… Алтань її не зраджував.

Алтань словесно ображав її й бив, але вірив у її силу. Алтань лише хотів зробити її сильнішою.

– Вибачте, пане, – сказала вона. – Але я виконую наказ.

Дзян видихнув, і його рука зісковзнула з її плеча. Як і завжди під його поглядом, вона почувалася так, ніби їй бракувало повітря, ніби він бачив наскрізь кожнісіньку її частинку. Він оцінював її тими блідими очима – і вона не виправдала його сподівань.

І навіть попри те, що Жинь зробила свій вибір, його розчарування було для неї нестерпним. Дівчина відвернулася.

– Ні, це ти мені вибач, – сказав Дзян. – Мені так прикро. Я намагався тебе застерегти.

Він відступив назад на руїни постаменту. Заплющив очі.

– Майстре, будь ласка.

Він почав щось наспівувати. Розбите каміння біля його ніг ворухнулося, немов рідина, знову набуваючи форми гладенького неушкодженого постаменту, який повільно відбудовувався знизу догори.

Жинь кинулася вперед.

– Майстре!

Але Дзян був спокійний, мовчазний. А потім камінь повністю закрив його обличчя.

– Він помиляється. – Алтанів голос тремтів, і Жинь не знала, від страху чи від люті. – Це не тому, що я… Я не… Він нам не потрібен. Ми розбудимо інших. Вони битимуться за мене. А ти… ти битимешся за мене, правда? Жинь?

– Звісно, битимуся, – прошепотіла вона, але Алтань уже ламав тризубом наступний постамент, б’ючи металом знову і знову в неприхованому відчаї.

– Прокидайся, – закричав він, його голос надломився. – Прокидайся. Ну ж бо…

Певно, у цьому постаменті був Фейлень – божевільний, смертоносний шаман. Це мало б їх насторожити, але, здається, Алтань цим не переймався і знову вдарив тризубом у тонку кам’яну плиту, що закривала Фейленеве обличчя.

Каміння розкришилося, і другий шаман прокинувся.

Вагаючись, Жинь простягла смолоскип уперед. Коли вона побачила постать усередині, то мимохіть відсахнулася.

У Фейлені заледве можна було впізнати людину. Дзян нещодавно себе ув’язнив. Його тіло ще було у відносно непоганому стані, без видимих ознак гниття. Але Фейлень… Фейленеве тіло було мертвим, посірілим. Він заціпенів після місяців поховання без харчування та кисню. Він не зогнив, а радше скам’янів.

На попелястій шкірі проступили блакитні вени. Жинь сумнівалася, що в тих венах досі текла кров.

Фейлень був струнким, худорлявим і сутулим, але, схоже, колись його обличчя цілком могло бути вродливим. Але тепер шкіра на ньому натягнулася на вилицях, а очі тонули в глибоких кратерах очниць.

А потім він розплющив очі – і Жинь забракло повітря.

Фейленеві очі світилися в темряві спокійною блакиттю, немовби дві часточки неба.

– Це я, – сказав Алтань. – Тренсинь. – Вона чула, як він силкувався втримати тон голосу. – Ти мене пам’ятаєш?

– Ми пам’ятаємо голоси, – повільно промовив Фейлень. Його голос загрубів після місяців мовчання і тепер скидався на сталевий клинок, який тягли з давнього каменя в горі. Фейлень смикнув головою під неприродним кутом, немовби намагався витрусити з вуха личинку. – Ми пам’ятаємо вогонь. І пам’ятаємо тебе, Тренсиню. Ми пам’ятаємо твою руку на своєму роті, а другу руку на нашому горлі.

Слова Фейленя змусили Жинь стиснути руків’я меча від страху. Він говорив не як воїн, який битиметься на боці Алтаня..

Він говорив «ми».

Схоже, Алтань також це помітив.

– Ти пам’ятаєш, хто ти?

Фейлень насупився, немов забув. Він довго розмірковував, перш ніж проскреготіти:

– Ми дух вітру. Ми можемо взяти тіло дракона або тіло людини. Ми правимо небесами в цьому світі. Ми носимо чотири вітри в мішку й літаємо, коли виникає бажання.

– Ти Фейлень із Цике. Ти служиш Імператриці, й ти служив під командуванням Туйра. Мені потрібна твоя допомога, – сказав Алтань. – Мені потрібно, щоб ти знову бився.

– Бився?

– Іде війна, – сказав Алтань, – і нам потрібна сила богів.

– Сила богів, – повільно протягнув Фейлень. А тоді засміявся.

Це був не людський сміх. Це було високе відлуння того, що відбивалося від гірських стін, немовби скавчання кажанів.

– Ми вже билися за тебе, – сказав він. – Ми билися за Імперію. За твою трикляту Імператрицю. І що це нам принесло? Удар у спину та мандрівку до цієї гори.

– Ти спробував скинути Замок Ночі зі скелі, – зауважив Алтань.

– Ми заплуталися. Ми не знали, де ми, – Фейлень говорив пригнічено. – Але нам ніхто не допоміг… ніхто нас не заспокоїв. Ні, натомість ти допоміг запроторити нас сюди. Коли Туйр приборкав нас, ти тримав мотузку. Ти тягнув нас сюди, як худобу. Ти стояв там і дивився, як камінь накриває наше обличчя.

– Не я так вирішив, – сказав Алтань. – Туйр подумав…

– Туйр злякався. Він просив нашої сили й відступив, коли її стало забагато.

Алтань зглитнув.

– Я не хотів для тебе такого.

– Ти обіцяв, що не нашкодиш нам. Я думав, ти про нас дбаєш. Ми були налякані. Вразливі. А ти зв’язав нас уночі, приборкав своїм полум’ям… Ти хоч уявляєш біль? Жах? Ми завжди билися на твоєму боці, а ти відплатив нам вічною мукою.

– Ми приспали тебе, – сказав Алтань. – Упокоїли тебе.

– Упокоїли? Ти вважаєш, це спокій? – просичав Фейлень. – Ти хоч уявляєш, як воно в цій горі? Намагатися вийти з цього каменю, перевіряти, чи зможеш протягнути ще хоч годину? Боги не мають бути замкненими, навіть найслабші. Ми вітер. Ми віємо в усіх напрямках. Ми не коримося господарю. Ти знаєш, що таке мука? Ти знаєш, що таке нудьга?

Фейлень виступив уперед і розкрив руки до Алтаня.

Жинь напружилася, але нічого не сталося.

Можливо, бог, якого прикликав Фейлень, був здатний на неймовірну силу. Можливо, за звичайних обставин він зміг би зрівняти з землею селища, розірвати Алтаня на шмаття. Але вони були всередині гори. І хай якими були можливості Фейленя, тут боги не мали сили.

– Я знаю, як жахливо бути відрізаним від Пантеону, – промовив Алтань. – Але якщо ти битимешся на моєму боці, якщо пообіцяєш себе не втрачати, то ти вже ніколи не знатимеш цих страждань.

– Ми стали божеством, – сказав Фейлень. – Гадаєш, нам є діло до того, що відбувається зі смертними?

– Мені не треба, щоб ти переймався смертними, – наполягав Алтань. – Мені треба, щоб ти пам’ятав мене. Мені потрібна сила твого бога, але ще дужче потрібна людина всередині. Людина, здатна себе контролювати. Я знаю, що ти там, Фейленю.

– Контролювати? Це ти нам говориш про контроль? – Фейлень заскреготів зубами, немовби кожне слово було прокляттям. – Нас не можна контролювати як тобі заманеться, немовби стадо тварин. Ти переоцінив себе, маленький спірлійцю. Ти привів у цей жалюгідний, маленький матеріальний світ сили, яких не розумієш, і твій світ буде безмежно цікавішим, якщо хтось зітре його на порох.

Алтаневе обличчя зблідло.

– Жинь, відступай, – тихо сказав він.

Дзян мав рацію. Чаґхань мав рацію. Ціла армія таких істот прирече світ на погибель.

Жинь відчула, що ще ніколи так не помилялася.

«Не можна випускати цю істоту з гори».

Схоже, тієї миті ця ж думка сяйнула й Фейленю. Він ковзнув поглядом із Алтаня та Жинь до потоку світла двома ярусами вище, звідки чулося завивання вітру ззовні, і криво посміхнувся.

– Ага, – сказав він. – А двері лишили навстіж відчиненими?

Його сліпучі очі ожили злісним сяйвом, і Фейлень попрямував до виходу з тугою потопельника, який відчайдушно тягнеться вгору, аби вдихнути.