Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

– У бібліотеці, – сказав їй Суні, вказуючи на давню на вигляд вежу за два квартали від міських воріт.

Двері до бібліотеки були зачинені. Ніхто не відгукнувся, коли Жинь постукала.

Жинь повільно повернула ручку й зазирнула.

У великій кімнаті було багато ламп, та жодної не засвітили. Єдиним джерелом світла були місячні промені, які пробивалися крізь високі скляні вікна. Кімнату наповнював густий солодкавий дим, він сколихнув у Жинь спогади – такий густий і насичений, що Жинь мало не закашлялася.

У кутку серед куп книжок, розвалившись, сидів Алтань. Він випростав ноги й байдуже схилив голову. Сорочки на ньому не було.

Жинь забракло повітря.

Його груди були хрест-навхрест вкриті шрамами. Чимало з них були нерівними бойовими ранами. А були дивовижно акуратні, симетричні й чисті, немов їх зумисне викарбували на шкірі.

У руці Алтань тримав люльку. Жинь побачила, як він підніс її до вуст і глибоко вдихнув, як багряні очі закотилися вгору. Він дозволив диму наповнити легені, а потім повільно видихнув із низьким задоволеним зітханням.

– Алтаню? – тихо промовила Жинь.

Схоже, спочатку він її навіть не почув. Жинь перетнула кімнату й повільно опустилася навколішки перед ним. Запах був до нудоти знайомим: опіумні зерна, солодкі, немовби зогнилі фрукти. Алтань відродив у ній спогади про Тікані, про живих трупів, які ховалися в наркотичних норах.

Нарешті Алтань глянув на неї. Його обличчя викривилося в блазенській байдужій посмішці, і навіть серед руїн Ґолінь Ніїс, навіть у цьому місті трупів Жинь подумала, що тієї миті бачити Алтаня таки було найстрашнішим видовищем.

Роздiл 22

– Ти знав? – запитала Жинь.

– Ми всі знали, – пробурмотів Жамса. Він обережно торкнувся її плеча, намагаючись утішити, але це не допомогло. – Він намагається приховувати це. Не дуже виходить.

Жинь застогнала і притиснулася чолом до колін. Вона заледве щось бачила крізь сльози. Тепер було боляче навіть дихати, здавалося, ніби її грудну клітку розтрощили, ніби відчай протиснувся крізь груди, придушуючи так, що вона заледве могла вдихнути.

Мабуть, це кінець. Їхня столиця воєнного часу впала, друзі загинули або ж розбиті, а Алтань…

– Чому? – заволала вона. – Хіба ж він не знає, що це робить із людиною?

– Знає, – Жамса опустив руку. Він переплів пальці й поклав руки на коліна. – Сумніваюся, що він може з цим щось удіяти.

Жинь знала, що так і є, але не могла змиритися. Вона знала жахіття опіумної залежності. Бачила клієнтуру Фанів – перспективні молоді вчені, успішні торгівці, талановиті люди, чиї життя зруйнували опіумні крихти. Вона бачила, як гордовиті чиновники за лічені місяці скочувалися низхідною спіраллю до зіщулених жебраків на вулицях, що просили грошей на нову дозу.

Але вона не могла примирити цих образів зі своїм командиром.

Алтань був невразливий. Алтань був найкращим майстром бойових мистецтв у країні. Алтань не… Алтань не міг бути…

– Він мав бути нашим командиром, – сипло озвалася вона. – Як він може битися, коли він… коли він у такому стані?

– Ми його прикриваємо, – тихо відповів Жамса. – Раніше цього ніколи не траплялося понад раз на місяць.

Усі ті випадки, коли від нього пахло димом. Коли його не було на місці й Жинь намагалася його знайти.

Алтань просто розвалювався у своєму штабі, вдихав і видихав, осклянілий, порожній та відсутній.

– Це огидно, – сказала вона. – Це… жалюгідно.

– Не кажи так, – різко випалив Жамса. Він стиснув пальці в кулак. – Візьми свої слова назад.

– Він наш командир! Він має перед нами обов’язки! Як він міг…

Але Жамса не дав їй договорити.

– Я не знаю, як Алтаню вдалося вижити на тому острові. Але я знаю, що з ним трапилося таке, що годі собі й уявити. Ще декілька місяців тому ти й гадки не мала, що спірлійка. А Алтань утратив усіх близьких за одну ніч. Тобі не знайомий такий біль. Нехай йому це потрібно. Нехай це слабкість. Я не засуджуватиму його. Не смію, бо не маю права. І ніхто з нас не має.

За два тижні прочісування завалів, походів у замкнені підвали та перетягування трупів Цике знайшли менш ніж тисячу вцілілих у місті, яке колись було домівкою для пів мільйона. Минуло надто багато днів. Вони втратили надію знайти ще когось.

Уперше від початку війни Цике не мали запланованих операцій.

– Чого ми тут чекаємо? – декілька разів на день запитував Бадзі.

– Наказів, – незмінно відповідала Цара.

Але наказів не надходило. Алтаня, як завжди, не було, іноді він пропадав цілими днями. А коли був, то не в тому стані, щоб віддавати накази. Чаґхань плавно перебрав командування на себе, доручаючи Цике буденні завдання. Більшості наказали стояти на варті. Усі розуміли, що ворог уже пішов углиб країни, щоб завершити почате, і що в Ґолінь Ніїс немає чого охороняти, окрім руїн, але все одно корилися.

Жинь сиділа на воротах, спираючись на спис, щоб не впасти, і дивилася на шлях до міста. Вона вартувала в сутінках, що теж непогано, бо ж заснути однаково не вдавалося, хоч як вона намагалася. Щоразу, коли Жинь заплющувала очі, бачила кров. Засохлу кров на вулицях. Кров у річці Ґолінь. Трупи на гаках. Немовлят у чанах.

Вона не могла навіть їсти. Звичайна їжа все одно мала трупний присмак. М’ясо в них було лише раз: Бадзі спіймав двох кроликів у гаю, оббілував і настромив на шпичку тушкуватися. Коли Жинь відчула запах, то кілька довгих хвилин ледь стримувала нудоту. Вона не могла відокремити плоть кроликів від обгорілої плоті тіл на площі. Не могла ввійти в Ґолінь Ніїс, не уявляючи смерті в момент страти. Не могла бачити сотні відрубаних голів на палях, не уявляючи солдата, який ішов поруч із шеренгою полонених на колінах, методично опускаючи меча знову і знову, немовби шинкував кукурудзу. Не могла проминути немовлят у могилах із чанів, не чуючи їхніх нестямних криків.

Щоразу її розум волав запитання, яке так і лишалося без відповіді: «Чому?»

Жорстокість не вкладалася в голові. Спрагу крові вона розуміла. Спрага крові була і її гріхом. Вона також губилася в бою, заходила далі, ніж було варто, шкодила іншим, коли не могла спинитися.

Але це… Така порочність, стільки абсолютно непотрібних убивств невинних, які не могли й пальцем ворухнути на свій захист… Цього вона осягнути не могла.

«Вони здалися, – хотілося кричати їй зниклому ворогу. – Вони склали зброю. Вони не становили вам загрози. Навіщо ви це зробили?»

Раціональне пояснення вислизало.

Бо відповідь не могла бути раціональною. Її не знайти у військовій стратегії. Це сталося не через нестачу їжі чи ризик заколоту або несподіваної відсічі. Це сталося просто тому, що одна раса вважала іншу непотрібною.

Федерація вирізала Ґолінь Ніїс із однієї простої причини: бо не вважала нікарців людьми. А якщо ваш супротивник не людина, а тарган, то яка різниця, скількох ви вбили? Яка різниця між тим, щоб задавити одну мураху й підпалити мурашник? Чому не можна відривати крила в комах задля власної розваги? Можливо, жук і відчуває біль, але хіба для вас це важливо?

Якщо ви жертва, то що такого змогли б сказати, щоб кат побачив у вас людину? Як змусити ворога взагалі вас побачити?

І навіщо пригноблювачам узагалі цим перейматися?

Війна – це про крайнощі. Або ми, або вони. Перемога або поразка. Серединного шляху не буває. Не буває милосердя. Не буває капітуляції.

Жинь усвідомила, що така ж логіка виправдала і знищення Спіру. Винищення цілої раси за одну ніч Федерація взагалі не вважала звірством. Лише необхідністю.

– Ти несповна розуму.

Жинь смикнула головою. Вона потонула в ще одному виснажливому заціпенінні. Двічі моргнула і вдивлялася в темряву, доки джерело голосу не змінилося з безформних тіней на дві впізнавані постаті.

Під воротами стояли Алтань і Чаґхань. Чаґхань міцно схрестив руки на грудях, а Алтань прихилився до стіни. З шаленим калатанням серця Жинь пірнула під низьку стіну, щоб вони не побачили її, якби раптом глянули вгору.

– А якби були не лише ми? – запитав Алтань низьким нетерплячим тоном. Жинь була вражена, Алтань здавався таким готовим, таким живим, яким не був багато днів. – Якби нас було більше?

– Не починай знову, – сказав Чаґхань.

– А якби були тисячі Цике, солдатів, таких могутніх, як ми з тобою, солдатів, які змогли б прикликати богів?

– Алтаню…

– А якби нам удалося підняти цілу армію шаманів?

У Жинь очі полізли на лоба. Армію?

Чаґхань видав якийсь непевний звук, схожий на сміх.

– І як ти збираєшся це зробити?

– Ти добре знаєш як, – відповів Алтань. – Ти знаєш, чому я відправив тебе до гори.

– Ти казав, що хочеш лише Хранителя Воріт, – у голосі Чаґханя зростала тривога. – Ти не казав, що хочеш звільнити усіх божевільних.

– Вони не божевільні…

– Вони взагалі не люди! Тепер вони напівбоги! Вони ніби блискавки, ніби урагани духовної сили. Якби я знав, що ти замислив, то не став би…

– Маячня, Чаґханю. Ти знав, що саме я замислив.

– Ми мали звільнити Хранителя Воріт разом, – Чаґхань говорив, немов поранений.

– І звільнимо. І всіх інших також. Фейленя. Хулейнінь. Усіх.

– Фейленя? Після того, що він спробував зробити? Ти не тямиш, про що говориш. Ти говориш про звірства.

– Звірства? – холодно запитав Алтань. – Ти бачив усі ці трупи й звинувачуєш у звірствах мене?

Чаґханів голос поступово вищав.

– Те, що зробили муґенці, – це людська жорстокість. Але самі люди здатні лише на такі руйнування. Істоти, замкнені в Чулуу Корікх, здатні на руйнації зовсім іншого масштабу.

Алтань вибухнув сміхом:

– У тебе що, очей немає? Ти не бачиш, що вони скоїли з Ґолінь Ніїс? Правитель мав би зробити все необхідне, щоб захистити свій народ. Я не буду Теардзою, Чаґханю. Я не дозволю їм перебити нас як собак.

Жинь почула якесь борсання. Ноги шаркали по сухому листі. Руки терлись об руки. Вони б’ються? Не сміючи навіть вдихнути, Жинь визирнула з-за стіни.

Чаґхань схопив Алтаня за комір обома руками й потягнув униз, щоб опинитися на одному рівні з ним. Алтань був на кільканадцять сантиметрів вищий за Чаґханя і міг легко вирватися, однак і пальцем не поворухнув, щоб захиститися.

Жинь із недовірою витріщилася на нього. Ніхто не поводився з Алтанем так.

– Це не повторення Спіру, – просичав Чаґхань. Його обличчя було так близько від Алтаневого, що їхні ніздрі майже торкалися. – Навіть Теардза не випустила свого бога, щоб урятувати один острів. А ти прирікаєш на смерть тисячі людей…

– Я намагаюся перемогти у війні…

– Заради чого? Роззирнися, Тренсиню! Ніхто не поплескає тебе по спині й не скаже, що ти молодець. Нікого не лишилося. Ця країна котиться під три чорти, й нікому нема до того діла…

– Імператриці є діло, – сказав Алтань. – Я відіслав сокола, і вона схвалила мій план…

– Кому є діло до того, що каже Імператриця? – закричав Чаґхань. Його руки шалено тремтіли. – До біса твою Імператрицю! Твоя Імператриця втекла!

– Вона одна з нас, – сказав Алтань. – І ти про це знаєш. Якщо з нами буде вона, якщо буде Хранитель Воріт, то ми зможемо очолити цю армію…

– Ніхто не зможе очолити цю армію. – Чаґхань відпустив Алтанів комір. – Ці люди в горі не схожі на тебе. Вони не схожі на Суні. Ти не зможеш їх контролювати, навіть не спробуєш. Я не дозволю.

Чаґхань підняв руки, щоби знову штовхнути Алтаня, але цього разу той їх перехопив, стиснув зап’ястки й легко опустив. І вже не дозволив їм піднятися.

– Невже ти справді віриш, що мене зупиниш?

– Річ не в тобі, – заперечив Чаґхань. – Річ у Спірі. Річ у твоїй помсті. Це все, на що здатні ви, спірлійці, ви ненавидите, спалюєте і знищуєте, не думаючи про наслідки. Теардза єдина з вас мала бодай якийсь глузд. Можливо, Федерація мала рацію щодо вас, можливо, й на краще, що вони спалили ваш острів…

– Та як ти смієш, – сказав Алтань. Він говорив так тихо, що Жинь втиснулася в стіну, немовби якимось чином могла стати ближче й переконатися, що все розчула правильно. Алтаневі пальці міцніше зімкнулися навколо зап’ястків Чаґханя. – Ти переступив межу.

– Я твій Провидець, – сказав Чаґхань. – Я даю тобі поради, бажаєш ти їх чути чи ні.

– Провидець не командує, – зауважив Алтань. – Провидець кориться. Невідданому лейтенанту біля мене не місце. Якщо ти мені не допоможеш, я відішлю тебе. Йди на північ. Йди до греблі. Візьми сестру і зроби все, як ми запланували.

– Алтаню, прислухайся до здорового глузду, – благав Чаґхань. – Не роби цього.

– Виконуй наказ, – різко сказав Алтань. – Іди або покинь Цике.

Жинь пірнула назад за стіну, серце їй шалено калатало в грудях.

Вона покинула свій пост, щойно почула, як Алтаневі кроки стихли на віддалі. Коли Жинь уже не змогла розгледіти з воріт його постать, вона кинулася вниз сходами й вибігла на відкритий шлях. Помітила Чаґханя та Цару – ті саме сідлали відпочилого коня.

– Рушаймо, – сказав Чаґхань сестрі, побачивши, що Жинь іде до них.

Однак Жинь вихопила віжки до того, як Цара змогла пришпорити коня.

– Куди ви? – запитала Жинь.

– Геть, – коротко відповів він. – Будь ласка, відпусти.

– Мені треба з тобою поговорити.

– Нам наказали поїхати.

– Я підслухала твою розмову з Алтанем.

Цара пробурмотіла щось своєю мовою.

Чаґхань сердито глянув на неї.

– Ти можеш хоч колись не пхати носа в чужі справи?

Жинь міцніше стиснула віжки.

– Про яку армію ви говорили? Чому ти не допоможеш йому?

Чаґхань примружив очі.

– Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.

– То розкажи мені. Хто такий Фейлень? – голосно продовжила вона. – Хто така Хулейнінь? Що він мав на увазі, говорячи, що звільнить Хранителя Воріт?

– Алтань збирається вщент випалити Нікань. Я не нестиму за це відповідальності.

– Випалити вщент Нікань? – повторила Жинь. – Як…

– Твій командир з’їхав з глузду, – різко промовив Чаґхань. – Це все, що тобі треба знати. І знаєш, що найгірше? Гадаю, він уже давно це планував. Я був сліпий. Він хотів цього, відколи Федерація зайшла в Сінеґард.

– І ти просто так йому це дозволиш?

Чаґхань сахнувся, немовби від удару. Жинь боялася, що він висмикне віжки й поскаче геть, але Чаґхань просто сидів, ледь розтуливши вуста.

Жинь ще ніколи не бачила, щоб Чаґханю забракло слів. Це її налякало.

Вона не очікувала, що Чаґхань поступиться натиску. Чаґхань єдиний з-поміж усіх Цике ніколи не виказував і краплі страху перед своєю силою, якщо говорити про втрату контролю. Чаґхань тішився своїми вміннями. Він насолоджувався ними.

Що може бути настільки немислимим, щоб налякати навіть Чаґханя?

Не зводячи з Жинь очей, Чаґхань нахилився, схопив віжки й зіскочив із коня. Жинь відступила на два кроки, коли він підійшов. Чаґхань зупинився значно ближче від неї, аніж їй того хотілося. Він довго вивчав її, не кажучи ані слова.

– Ти розумієш, у чому джерело Алтаневої сили? – нарешті запитав він.

Жинь насупилася.

– Він спірлієць. Це очевидно.

– Пересічний спірлієць не мав і половини Алтаневої сили, – сказав Чаґхань. – Ти колись питала себе, чому з-поміж усіх спірлійців вижив лише Алтань? Чому йому дозволили жити, тоді як решту його племені спалили та розчленували?

Жинь похитала головою.

– Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом, – сказав Чаґхань. – Ніяк не могли повірити, що їхні Збройні сили поступаються силою цій крихітній острівній нації. Це й розбурхало їхню цікавість до шаманізму. У Федерації ніколи не було шаманів. Федерація мусила дізнатися, звідки у спірлійців сили. Коли вони захопили провінцію Змії, то збудували навпроти острова дослідну базу й цілими десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими. Алтань був одним із тих експериментів.

У Жинь у грудях усе стиснулося. Вона боялася того, що могла почути далі, але Чаґхань продовжив, його голос був таким спокійним та неемоційним, немовби він переказував уроки історії.

– Коли призахідники звільнили ту базу, Алтань уже провів у лабораторії половину свого життя. Учені Федерації щодня накачували його наркотиками, щоб тримати у спокої. Він був не єдиним спірлійцем, якого вони забрали, але єдиний вижив. Знаєш як?

Жинь похитала головою.

– Я…

Чаґхань безжально продовжив.

– Ти знала, що вони прив’язували його і змушували дивитися, як розрізають інших на частини, щоб з’ясувати, як усе це працює? З чого зроблені спірлійці? Федерація намірилася дізнатися. Ти знала, що вони тримали їх живими, доки це було можливо, навіть коли зрізали плоть із грудних кліток, щоб бачити, як рухаються їхні м’язи? Розбирали їх, немов кроликів.

– Він ніколи про це не розповідав, – прошепотіла Жинь.

– І не розповість, – сказав Чаґхань. – Алтаневі подобається страждати мовчки. Алтаневі подобається дозволяти своїй ненависті гноїтися, плекати її, поки це можливо. Тепер ти розумієш, у чому джерело його сили? Не в тому, що він спірлієць. Це аж ніяк не генетика. Алтань такий могутній тому, що ненавидить настільки глибоко й абсолютно, що ця ненависть поглинає кожну частину його буття. Ваш Фенікс – бог вогню, але ще він бог гніву. Помсти. Алтаневі не потрібен опіум, щоб прикликати Фенікса, бо Фенікс завжди живий у ньому. Ти запитала, чому я не зупиню його. Тепер ти розумієш. Не можна зупинити месника. Не можна напоумити божевільного. Мене лякає, що він може накоїти в прагненні помститися. А ще мене лякає, що він має рацію.

Коли Жинь знайшла Алтаня в тому самому кутку в давній бібліотеці, де й минулого разу, то нічого не сказала. Вона перетнула залиту місячним сяйвом кімнату й узяла люльку з його ослаблих пальців. Сіла, схрестивши ноги, прихилилася до полиць із давніми сувоями. А потім і собі зробила довгу затяжку. Ефект відчула не одразу, але коли відчула, замислилася, навіщо взагалі колись медитувала.

Тепер вона розуміла, чому Алтаню був потрібен опіум.

Не дивно, що він мав залежність. Лише коли він курив люльку, його не поглинали страждання, не мучили шрами, які вже ніколи не загояться. Легка затуманеність, спричинена димом, – єдиний час, коли він не відчував нічого, коли міг забути.

– Як ти? – пробурмотів Алтань.

– Я їх ненавиджу, – сказала вона. – Я так їх ненавиджу. Ненавиджу до болю. Ненавиджу їх кожною краплиною своєї крові. Кожною кісткою в тілі.

Алтань видихнув довгий струмінь диму. Він скидався радше на простий пристрій для обкурювання, на одухотворене продовження люльки, аніж на людину.

– Біль не минає, – промовив він.

Вона ще раз глибоко вдихнула чудову солодкавість.

– Тепер я розумію, – сказала вона.

– Справді?

– Вибач за те, що було раніше.

Її слова були туманними, але, схоже, Алтань зрозумів, що вона мала на увазі. Він узяв люльку з її рук, знову вдихнув, і цього визнання було достатньо.

Минуло багато часу, доки він заговорив знову.

– Я збираюся зробити дещо жахливе, – сказав він. – І ти маєш вибір. Можеш піти зі мною до в’язниці під каменем. Я впевнений, ти знаєш, що я намірився там зробити.

– Так.

Вона знала, навіть не питаючи, кого ув’язнюють у Чулуу Корікх.

«Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».

Якщо вона піде з ним, то дозволить звільнити чудовиськ. Чудовиськ, страшніших за чимей. Страшніших за будь-що з Імператорського звіринцю, бо то не звірі, не бездумні істоти, яких можна взяти на ланцюг і контролювати. То воїни. Шамани. Боги, які крокують у людях, не зважаючи на світ смертних.

– Або ти можеш лишитися в Ґолінь Ніїс. Можеш битися з рештками нікарської армії і спробувати перемогти в цій війні без допомоги богів. Ти можеш лишатися гарною дівчинкою Дзяна, можеш прислухатися до його засторог і відвернутися від сили, якою володієш. – Він простягнув до неї руку. – Але мені потрібна твоя допомога. Мені потрібна ще одна спірлійка.

Жинь глянула на його тонкі смагляві пальці.

Якщо вона допоможе йому звільнити цю армію, то чи зробить це її чудовиськом? Чи будуть вони винні в усьому, в чому звинуватив їх Чаґхань?

Можливо. Але що ще їм втрачати? Загарбники, які нашпигували її країну опіумом і лишили загнивати, тепер повернулися довести справу до кінця.

Жинь потягнулася до Алтаневої руки, обплела його пальці своїми. На дотик його шкіра не була схожа на будь-що, що вона бодай сміла уявити. У бібліотеці, серед давніх сувоїв давньонікарською, які стали їм свідками, вона присягнула йому на вірність.

– Я з тобою, – промовила Жинь.

Роздiл 23

ЧУЛУУ КОРІКХ

З «Класифікації божеств» Сідзіня, укладеної в Анналах Червоного Імператора, записав Вачир Моґой, Вищий історик Сінеґарда.

Задовго до часів Червоного Імператора ця країна була ще не великою імперією, а малозаселеною землею, на якій жили нечисленні розкидані племена. Ці племена були кочівниками з півночі, яких орди великого хана витіснили з Внутрішніх держав. Тепер вони намагалися вижити в цій дивній теплій землі.

Вони не знали багатьох речей: циклів дощу, течій річки Мужвей, різних видів ґрунту. Не відали, як обробляти землю та сіяти зерно, щоб вирощувати їжу, а не полювати за нею. Вони потребували наставництва. Потребували богів.

Але божества Пантеону ще неохоче дарували поміч людству.

– Люди егоїстичні та дріб’язкові, – наполягав Ерлан Шень, ґранд-маршал Небесного війська. – Їхній життєвий цикл такий короткий, що вони й не думають про майбутнє земель. Якщо ми даруємо їм поміч, вони висушать цю землю і сваритимуться між собою. Миру не буде.

– Але зараз вони страждають, – сестра-близнючка Ерлана Шеня, прекрасна Саншенму, мала інакші переконання. – У нас є сила їм допомогти. То нащо відмовлятися від цього?

– Ти сліпа, сестро, – сказав Ерлан Шень. – Ти надто високої думки про смертних. Вони нічого не дають всесвіту, і всесвіт нічого не винен їм. Якщо вони не зможуть вижити, то нехай умирають.

Ерлан Шень видав небесний указ, який забороняв усім сутностям у Пантеоні втручатися у справи смертних. Але Саншенму, завжди добріша за нього, була переконана, що брат надто швидко засудив людський рід. Вона вигадала план таємно спуститися на Землю, сподіваючись довести Пантеону, що люди гідні допомоги богів. Проте останньої миті Ерлана Шеня попередили про задум Саншенму – і він кинувся їй навздогін. Кваплячись утекти від брата, Саншенму невдало приземлилася на Землю.

Вона лежала на шляху три дні. У смертній подобі вона була жінкою незнаної краси. У ті часи це була небезпечна риса.

Першим її знайшов солдат, зґвалтував і кинув помирати.

Другий чоловік, торгівець, забрав її одяг, але саму Саншенму лишив, бо вона була б заважкою для його воза.

Третій чоловік був мисливцем. Коли він побачив Саншенму, то зняв із себе плащ і загорнув її в нього. І відніс до свого намету.

– Чому ти мені допомагаєш? – запитала Саншенму. – Ти ж людина. Ви живете лише задля того, щоб полювати одне на одного. Ви не знаєте співчуття. І лише вдовольняєте власну жадобу.

– Не всі люди такі, – сказав мисливець. – Я не такий.

За той час, що вони йшли до намету мисливця, Саншенму закохалася в нього.

Саншенму вийшла заміж за того мисливця. Навчила людей із його племені багатьох речей: заклинати небо для дощу, читати погоду за тріщинами на панцирі черепахи, курити фіміам, щоб задобрити божества в обмін на щедрі жнива.

Плем’я мисливця процвітало й розійшлося по всій родючій землі Нікані. Поширилися чутки про живу богиню, яка зійшла на землю. Шанувальників Саншенму більшало по всій країні. Мешканці Нікані курили фіміам та будували статуї на її честь, першої божественної сутності, яку вони знали.

Настав час – і вона народила мисливцеві дитя.

Зі свого трону на небесах Ерлан Шень дивився на все це й лютував усе дужче.

Коли син Саншенму доріс до першого дня народження, Ерлан Шень спустився у світ людей. Він наслав полум’я на святковий намет, нагнавши на гостей жах. Мисливця простромив величезним тризубом і вбив його. Сина Саншенму забрав і жбурнув об гору. А потім схопив налякану сестру за шию й підняв у повітря.

– Ти не можеш мене вбити, – заледве спромоглася вимовити Саншенму. – Ти пов’язаний зі мною. Ми дві половини цілого. Ти не переживеш моєї смерті.

– Не можу, – визнав Ерлан Шень. – Але я можу ув’язнити тебе. Якщо ти так любиш людський світ, збудую для тебе земну в’язницю, де ти проведеш вічність. Це стане тобі покаранням за те, що посміла полюбити смертного.

Щойно він це сказав, у повітрі виникла велика гора. Він відкинув сестру-близнючку від себе – і гора опустилася на неї непорушною кам’яною в’язницею. Саншенму знов і знов намагалася втекти, але всередині гори не мала доступу до своєї магії.

Вона знемагала в тій кам’яній в’язниці роками. І кожна мить була мукою для богині, яка колись вільно літала в небесах.

Про Саншенму є чимало історій. Є розповіді про її сина, Воїна Лотоса, і про те, як він став першим шаманом у Нікані, посередником між богами та людьми. Є історії про його війну проти дядька Ерлана Шеня заради звільнення матері.

А також є розповіді про Чулуу Корікх. Є історії про мавпячого короля, гордовитого шамана, якого замкнули на п’ять тисяч років ще за часів правління Нефритового Імператора, покаравши за зухвалість. Хтось може сказати, що це стало початком доби історій, бо це був початок доби шаманів.

Чимало з них правдиві. Значно більше – ні.

Але одне можна сказати напевно. Донині з-поміж усіх місць на Землі лише Чулуу Корікх може втримати бога.

– То ти нарешті скажеш, куди ви прямуєте? – запитав Кітай. – Чи покликала мене сюди лише для того, аби попрощатися?

Жинь збирала спорядження в дорожні сумки, зумисне уникаючи зорового контакту з Кітаєм. Вона уникала його весь минулий тиждень, доки вони з Алтанем планували свою мандрівку.

Алтань заборонив їй обговорювати це з будь-ким за межами Цике. До Чулуу Корікх Алтань і Жинь вирушали самі. Але якщо їм усе вдасться, то Жинь хотілося, щоб Кітай знав про загрозу. Щоб знав, коли тікати.

– Ми рушаємо, щойно кінь буде готовий, – сказала вона.

Чаґхань і Цара поїхали на єдиному майже нормальному коні, якого Федерація не забрала з собою. Знадобився не один день, щоб знайти ще одного коня не при смерті, і ще більше часу, щоб знову відгодувати його до стану, придатного для подорожі.

– Можна запитати – куди? – поцікавився Кітай.

Він намагався не виказувати роздратування, але вона надто добре його знала, щоб не помітити. Гнів був написаний на його обличчі. Кітай не звик чогось не знати, і вона розуміла, що його це ображає.

Вона повагалася, а потім сказала:

– До гір Кукхонінь.

– Кукхонінь? – повторив Кітай.

– Два дні їзди на південь звідси.

Жинь нишпорила навколо сумки, щоб не дивитися на нього. Вона спакувала дуже багато макового зерна, все, що змогла взяти в Енькі. Звісно, всередині Чулуу Корікх від того мало користі, але щойно вони вийдуть із гори, щойно звільнять усіх шаманів…

– Я знаю, де Кукхонінь, – нетерпляче сказав Кітай. – Я хочу знати, навіщо їхати в протилежному напрямку він основної колони муґенців.

«Розкажи йому». Жинь не знала, як ще попередити Кітая, не розкриваючи бодай частини Алтаневого плану. Інакше він наполягатиме, що з’ясує все сам, і допитливість стане йому смертним вироком. Жинь відклала сумку, випросталася і глянула Кітаю в вічі.

– Алтань хоче підняти армію.

Кітай із недовірою пхикнув.

– Повтори.

– Це… вони… Ти не зрозумієш, якщо я розповім.

Як пояснити? Кітай не вивчав вірувань. Кітай по-справжньому не вірив у богів, навіть після битви в Сінеґарді. Кітай вважав шаманів метафорою таємних бойових мистецтв. Гадав, що вміння Жинь та Алтаня – спритність рук і майстерні трюки. Кітай не знав, що відбувалося в Пантеоні. Кітай не усвідомлював небезпеки тих, кого вони збиралися звільнити.

– Просто… Послухай, я намагаюся тебе застерегти…

– Ні, ти намагаєшся мене обманути. Не вдасться, – дуже голосно сказав Кітай. – Я бачив міста у вогні. Я бачив, як ти робила те, чого смертні вміти не повинні. Я бачив, як ти вивільнила вогонь. Я думаю, що маю право знати. Дай мені шанс.

– Гаразд.

Жинь усе йому розповіла.

Дивно, але він повірив.

– Це план, у якому чимало може піти не так, як задумано, – сказав Кітай, коли вона закінчила. – Звідки Алтань узагалі знає, що ця армія битиметься за нього?

– Вони нікарці, – сказала Жинь. – Вони мусять. Раніше вони вже билися за Імперію.

– Імперію, яка й поховала їх живцем?

– Не поховала живцем, – відповіла Жинь. – Ув’язнила.

– Ну вибач, – виправився Кітай, – ув’язнила. Замкнула під каменем якоїсь магічної гори, бо вони стали такими могутніми, що тільки ця довбана гора могла завадити їм нищити цілі села. Оце і є та армія, яку ви зібралися випустити в країну? Оце і є те, що врятує Нікань? Хто до цього додумався? Ти чи твій пропахлий опіумом командир? Бо я достоту впевнений, що такий план у тверезу голову не прийшов би, ось що я скажу.

Жинь міцно схрестила руки на грудях. Кітай не говорив такого, про що б вона не замислювалася. Чи можна передбачити, як поведуться збожеволілі душі, що роками були заточені у в’язниці? Шамани Чулуу Корікх могли взагалі нічого не зробити. А могли в пориві гніву знищити пів країни.

Та Алтань був певен, що вони битимуться за нього.

«Вони не мають права висловлювати невдоволення Імператрицею, – сказав Алтань. – Усі шамани знають про ризик, коли мандрують до богів. Усі в Цике знають, що такий кінець шляху, що всім їм судилось опинитися в Кам’яній горі».

Альтернативою цьому було винищення всіх живих нікарців. Різанина в Ґолінь Ніїс беззаперечно свідчила, що Федерація не хоче брати полонених. Вона хоче величезний шмат землі, яким для неї є Нікарська імперія. Муґенців не цікавить співжиття з колишніми мешканцями. Жинь знала про ризики, обміркувала їх і дійшла висновку, що їй байдуже. Вона поставила на Алтаня, хай яким буде результат.

– Ти не змусиш мене передумати, – сказала вона. – Розповідаючи про це, я роблю тобі послугу. Коли ми повернемося з тієї гори, я не знаю, який контроль ми матимемо, лише знаю, що ми будемо могутніми. Не намагайся нас зупинити. Не намагайся приєднатися до нас. Коли ми прийдемо, тобі варто тікати.

– Зустріч біля підніжжя гір Кукхонінь, – сказав Алтань, зібравши Цике. – Якщо ми не зустрінемося там з вами через сім днів, вважайте, що нас убили. Не заходьте в гору. Чекайте птаха від Цари й виконуйте наказ у посланні. Чаґхань лишається командиром замість мене.

– А де Чаґхань? – ризикнув запитати Унеґень.

– Із Царою. – З виразу Алтаневого обличчя нічого не можна було зчитати. – Пішли на північ за моїм наказом. Ви знатимете, коли повернуться.

– І коли це буде?

– Коли виконають своє завдання.

Жинь чекала біля їхнього коня, спостерігаючи, як Алтань говорить, оточений аурою самовпевненості, – таким вона не бачила його ще з Сінеґарда. Алтань, яким він показував себе зараз, не був зламаним хлопчиськом з опіумною люлькою. Він був відчайдушним спірлійцем, який оплакував геноцид свого народу. Він не був жертвою. Тепер Алтань був інакшим, ніж навіть у Кхурдалайні. Він не сумував, не міряв штаб кроками, немов загнана тварина, не діяв під примусом Дзюневих указівок. Тепер Алтань мав накази, місію, мету. Він уже не мусив стримуватися. Він відпустив ланцюг. Алтань збирався використати свій гнів для останньої жахливої розплати.