Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 33 страниц)

Розділ V

У барі для іноземців перебувало не більше шести чоловік. Усі чекали переважно своїх запізнілих знайомих чи родичів. Останній нічний рейс, що мав прибути з Франкфурта, запізнився на годину. Саме тому лейтенант Хорт зайшов сюди одразу після «проходження митниці» і присів за стійку бару. Молодий бармен, схожий на цигана вправно витирав білою серветкою високі склянки і привітно всім посміхався в свої чорні вуса. Кругленькі й темні очі бігали, ніби придивлялись, де ж сховався кіт. Ніс картоплиною дещо у ніздрях розпух чи то від пахощів спиртного, чи то від звички принюхуватися буквально до всього.

– Що будемо замовляти? – ковзнув він своїми очицями по статурі лейтенанта Хорта, натреновано міряючи й вивчаючи його з голови до ніг. Хоча ніг Хортових і не було видно. Вони надійно сховалися під високою стійкою бару.

– Віскі з содовою, будь ласка! – чітко вимовив Хорт англійською мовою. Принаймні так йому здавалося. Він кинув обережний косий погляд на сусідів ліворуч, що сиділи через дві тумби від нього, але в їхніх очах нічого не помітив підозрілого. Закоханій парі було не до нього. У найвіддаленішому кутку біля самого вікна, що виходило на площу перед фасадом будівлі аеропорту, звідки добре було видно автостоянку і клумбу, щедро засаджену квітами, сидів бравий молодик з такими ж чорно-смоляними вусиками, як у бармена, тільки вертикальними й тоненькими. Дві ледь помітні їх смужечки росли, здавалося, з кожної ніздрі хрящуватого носа і зупинялися над обривом верхньої тонюсінької губи, ніби роздумуючи чи зазирати їм далі, чи зупинитися прямо тут. Очі, в яких відбивалися блискітками нічні прожектори, що освітлювали аеропорт, неоново поблискували й, здавалося, ні на мить не випускали зі свого поля зору бармена. Кошлатість його брів надавала йому якоїсь чи то злості, чи то зосередженості.

Бармен продовжував протирати бокали. Потім, помітивши ще двох іноземців, раптом голосно запитав спочатку українською мовою, а тоді англійською:

– Панове, у кого знайдеться розміняти сто не фальшивих доларів? – при цьому він так щедро посміхався, ніби оті долари збирався в цю мить комусь дарувати.

Кілька чоловік йому відповіли, що у них валюта на картках, молодята навіть не підвели голови, а Хорт наче відчув, що саме він зараз має подати себе мільйонером і показати всій цій братії купу доларів готівкою в кишені.

– Я, сер! – тихо повідомив Хорт, оскільки бармен найближче стояв до нього.

– О, сенк'ю, містере...

– Свенсон, – підказав йому не задумуючись Хорт.

– Сенк'ю, містере Свенсон! Ви скандинав!

– Ієс, швед!

– О, жовто-блакитний прапор, Полтава, Карл XII...

– Не Полтава, не Карл XII. Свенсон – Київ. Комівояжер. Комерсант. Бізнес.

– О'кей, о'кей! – посміхнувся бармен. – у нас усі подають крупні купюри... Нема дрібних!

– Ієс, я розумію, – посміхнувся у відповідь лейтенант Хорт, відраховуючи дрібні купюри з товстенької акуратно перев'язаної пачки. – Можете взяти і за віскі.

– О'кей, – продовжував посміхатися бармен і раптом той бокал, що так ретельно витирав, поставив на місце, а з буфету взяв високу склянку, розцяцьковану під африканського папугу. На ній урізнобіч розліталися такі яскраві метелики ти маленькі папужки, що, здавалося, здатні осліпити своїми фарбами любого відвідувача.

– У нашому барі шведів ще не було. Ви перший, – не переставав посміхатися бармен. – Нам дуже приємно. Україна – Швеція. Дружба, фройндшафт, – закінчив він чомусь по-німецьки. Тоді налив у високу склянку віскі, додав содової і запитав чи не вкинути йому ще й шматочок льоду.

– По-вашому криги? – показав свою обізнаність в українській мові лейтенант Хорт.

– Криги, криги, – посміхнувся вкотре бармен. – Але то переважно кажуть у Західній Україні. У нас кажуть здебільшого лід. Крига то весною. Повінь. Крига, крижини...

– Ви є філолог? – потягуючи віскі, поцікавився Хорт, все глибше, як йому здалося, входячи в роль інтуриста, чи точніше шведського бізнесмена. «Хоча б цей бармен не знав шведської чи німецької, – раптом стрільнула в лейтенантовій голові думка. – Пий віскі і мотай звідси. Тільки не по-нашому – одним залпом». На щастя, до бармена підійшов бровастий і французькою мовою запитав:

– Скільки?

Бармен назвав суму і Хорт помітив, як незнайомець дав десять доларів замість трьох.

– Здачі не треба! – і не бармен на прощання подякував йому, а він бармена.

Бармен, повернувшись широкою спиною до «Свенсона», уже не звертав на нього уваги й ретельно перераховував валюту, вочевидь думаючи про свої щедрі чайові, а не про суму, яка складає денний прибуток фірми. Лейтенант Хорт подякував, поставив розцяцьковану склянку і вийшов. Бармен навіть плечем не повів. Лейтенант зрозумів, що бармена він більше не цікавить. Лейтенанта Хорта тепер цікавлять інші люди...

Він переступив поріг задушливої зали для транзитних пасажирів і увійшов прямо в освітлену аеропортівськими прожекторами ніч. Небо висіялось зорями, як у серпні. Пахло медункою і незабудками та навіть росою.

Пасажирів було небагато. Таксі стояли вільні, і лейтенант Хорт наблизився до першої машини.

– Зайнято! – буркнув йому водій, висунувши голову, покриту величезною грузинською кепкою. Лейтенант підійшов до другої. На його запитання така ж коротка й лаконічна відповідь. Це повторилось і біля наступної машини і тільки з четвертої вже знайомий по бару «француз» посміхаючись мовив:

– Мій німець не приїхав, тож можу підвезти. Ви франкфуртським прилетіли?

– Ієс! – відповів радісно лейтенант Хорт. «Отже, я...» – та він не договорив. Раптом йому здалося, що біля сусідньої автомашини опинилась Надійка... Його Надійка Феррарі. Вона була чимось стривожена і начебто всім своїм поглядом й часто кліпаючи довгими віями казала: «Не сідай, не сідай. Тікай звідси швидше. Пересядь в іншу машину...» До нього підійшов водій таксі, взяв валізу й закидаючи її в багажник, запитав:

– Ви швед?

– Так, Свенсон...

– Чув, чув... Я в барі сидів.

– Ієс!

– Вам куди?

– Київ, «Лебідь»”!

– «Либідь», – поправив його «француз» із бару.

– Ієс, «Либідь».

– Так наш готель називається.

– Готель, готель!

– По-вашому також готель...

– Готель, – механічно відповів лейтенант Хорт і подумав, чому тут з'явилася раптом Надійка. Його Надійка Феррарі. Ця мила його серцю дівчина, яка відмовила йому, а проте постійно обнадіює. Ось уже третій приїзд до Києва лейтенанта Хорта. Він з першого разу (розуміє, що необачно) запропонував їй руку і серце, а вона у відповідь:

– Ну куди ти поспішаєш? Ти молодий, гарячий вродливий... Ти ж мене зовсім не знаєш. Охолонь, обдивись... А може я не гідна тебе...

– Ти та, про яку я мріяв усе своє життя, – казав їй Хорт.

У відповідь вона тільки посміхалася.

– Ти ще зовсім не знаєш жінок, Вікторе. Жінки, як валізи. Усі вони з подвійним дном, якщо не потрійним...

– Ти не така...

– Чому ти так вважаєш?

– Раз ти так кажеш, то ти не така...

– Я хочу бути такою!

– Зі мною ти будеш, Надійко!

Вона заперечливо кивала головою з гарною зачіскою і казала:

– Ні, Хорте. Тільки не зараз. Тільки не тепер... Давай ще трохи позустрічаємось. Придивимось один до одного. А тоді вже... Я...

– Але чому, Надійко? – запитував він.

– Ти ж знаєш, Вікторе, я напівіталійка, напівукраїнка. Мій дід італієць. З тих італійців, що воювали на боці фашистів у сорокових роках. Мій дід стояв на квартирі в моєї бабусі. На Вінничині... І в бабусі знайшовся під час війни син. Бабуся не соромилась свого кохання. Незабаром мій дідусь загинув, здається, від рук німців. Італійці начебто відмовилися воювати на боці Третього рейху. Їх усіх розстріляли. Хоч мою бабусю й переслідували вже за совєтської влади, але вона від прізвища Феррарі не відмовилася й записала мого батька під цим прізвищем. І я Феррарі! Вийду за тебе заміж – запишусь: Феррарі-Хорт. Це заповідала моя бабуся. Прізвище будь– якою ціною зберегти.

– Збережемо! Народимо хлопчиків, і всі будуть Феррарі... Такі ж чорноокі й з такими ж носиками та чорним волоссям...

– Ні, очі в них будуть голубі, Вікторе. Такі, як у тебе. Ти ж у мене блондин!..

Несподівано машина загальмувала. Лейтенант Хорт усім корпусом подався вперед і краєм ока непомітно поглянув у дзеркало. Позаду них світилися вогнями дві автомашини, які йшли одна за одною на невеликій відстані. «Цікаво, а в якій з них капітан Дубль?» – подумалось лейтенантові.

– Нічний пасажир! Візьмемо? – звернувся українською мовою до Хорта водій. Лейтенант удав, що нічого не зрозумів, хоча ледве не випалив українською: «А чого ж!» Та своєчасно стримався. «Шпигунам не позаздриш, – чомусь подумалося йому. – Одне необережне слово і каюк. Амба!» Машина зупинилася. До них підсів довготелесий молодик, одягнений у чорну футболку з написом на грудях: «А твої діти розмовляють українською мовою?» «Мабуть, канадська», – промайнуло в Хорта.

– Він не розмовляє українською, – тихо мовив водій.

– Ти певен?

– Я сидів з ним у барі!

– Ти помиляєшся. Феррарі сказала...

Далі лейтенант Хорт нічого не зрозумів. Пам'ятає тільки, як довготелесий різко повернувся до нього й спрямував пістолет прямо йому в обличчя.

– Ну що, лягавий? За шведа себе видаєш? – і вистрілив... Лейтенант відкинувся назад і сильно вдарився головою об щось тверде, що лежало на поличці заднього скла авто... Таксі різко повернуло праворуч. За ним мчала і задня машина. Ускочили в якусь глуху сільську вузеньку вуличку, в якій, здавалося, дві підводи не розминуться.

Піднімаючи приспану росою нічну куряву машина мчала на повній швидкості. Задня тільки наблизилася до повороту у вуличку, як прямо із ночі напереріз у світло фар та туманну куряву виринув п'яний чоловік і підняв руку.

– Ідіот! – ударив по гальмах водій задньої машини. – У таку пору!

– Дай закурить! – спокійно попросив у робочій спецівці п'яничка і ледь не впав на капот.

– Ану мотай звідси! Дай проїхати!

– А тобі далі не треба. Сказано ж було – до першої пригоди.

– Ага, я зрозумів! Тоді відчалюй від борту! – сказав уже спокійніше водій. – Моя місія виконана? Так?

– Мабуть, так. Як і моя... – чолов'яга, який щойно грав п'яничку, відійшов спокійно від авто, сказав на прощання «гуд бай!» і поплентався у напрямку саду.

Водій дав задній хід. Але тут же загальмував. Його засліпили фарами з потужним світлом.

– Якого біса! – лайнувся він, висовуючись з вікна автомобіля. – Повилазило?

– Міліція! – тихо повідомив капітан Дубль і приклав до скроні водія дуло пістолета. Відчувши холодний доторк дула, водій обм'як і весь його агресивний запал почав угасати разом з нічною курявою. – Документи!

Водій мовчки подав.

– А тепер розвертайтесь і за нами. А втім, одну секунду. За ними!

– Куди за ними?

– Ти знаєш! – сердито мовив капітан, ховаючи пістолет.

– Я так знаю, як і ви.

– Не прикидайся дурником!

– Чесне слово, як вас там?

– Можеш називати капітаном.

– Чесне слово, пане-товаришу капітан! Той з вусиками підійшов до мене і спитав: «Хочеш заробити п'ять доларів, не беручи з собою жодного пасажира?» «А хто не хоче?! Але що робити? Якщо автом задавити людину, то мені твої п'ять доларів не потрібні». «Нікого давити не будеш. Просто поїдеш за оцим таксі з четвертого таксопарку. Зрозумів? До першої пригоди». «Якої пригоди?» – запитав я. «Там побачиш. Нічого страшного. Тільки будь уважним. А тоді мотай додому чи продовжуй зміну... Твоя печаль»...

Зі світла фар випірнув сержант Квочка з незнайомим чоловіком.

– Дозвольте доповісти?

– В автомашину його, – наказав капітан. – Здай назад автомобіль і на кілька хвилин зупинись отам подалі від села, – продовжив Дубль. – А ти слідуй за нами, – кинув таксистові. Коли вони зупинилися біля молодого колективного саду якогось товариства, капітан наказав таксисту пересісти в їхнє авто.

– Це все чесно? – грізно запитав капітан Дубль переляканого таксиста.

– Ось п'ять доларів!

– Водія того таксі знаєш?

– Уперше бачив! Там ще молоденька баба коло нього крутилася. Її бачив не раз. На неї кажуть Феррарі.

– Феррарі?! – вихопилося в капітана.

– Феррарі, – спокійно відповів таксист. – Вона в аеропорту часто вештається. Її майже всі таксисти знають. Файна дівка!

– Чим вона займається?

– А хто її знає? Кажуть, ніби з іноземцями тільки діло має. Один мій приятель зустрічав її в готелі «Русь». Бачив у неї на коліні напис: «25 доларів, 50 марок, 200 грн., 1000 рублів»...

– Ось до якого рівня впав російський рубль! А ти? – звернувся капітан до затриманого Квочкою чоловіка.

– Що я?

– Чого ти тут вештався на дорозі?

– Мені запропонували... Підійшла до мене в селі дівиця кілька годин тому. Може й ця, про яку тут ішла мова. От вона й запитує: «Хочеш випити?» А хто ж не хоче?.. Маєш – наливай. Вона й налила. «Це тобі, – каже, – аванс. А решту доп'єш, коли одну справу зробиш». «Яку справу?» «Простеньку. Через годину з'явиться там то й там дві автомашини. Може й три. Вони в'їдуть на тихій швидкості. Як тільки пройде перша повз хвіртку, на фари другої вийдеш і вдасиш, що тобі море по коліна... Одержиш повну пляшку і сотню гривень. Чи ти доларами береш?» Я й кажу: «Баба Мотря доларами за самогон не бере. Мені краще гривнями».

– А що далі?

– А далі? Далі вона сказала, мовляв, можеш іти спати до своєї молодиці, якщо вона тебе допустить... Ну, я так і зробив...

– Усе?

– А! Ще мав щось водію нагадати. Ага, повинен сказати: «Оце і є твоя перша пригода. А тепер мотай»...

Капітан відпустив таксиста, записавши всі свідчення. Перед цим запитав:

– Номер і серію таксі ви випадково не запам'ятали?

– Чому ж? Це у нас професійне. Четвертий таксопарк. Номер 42-12 КІЄ.

Усе збігалося. Саме ці номери записав і капітан.

– Водія не знаєте?

– Ніколи не бачив.

Вони розпрощались.

– А ви, дядьку, проїдете з нами.

– Але я все сказав!

– Куди поділась ваша дівка?

– Яка вона моя? Я її вперше бачив. Я ось і цю пляшку іноземну...

– Гривні при вас?

– Так, але я їх чесно заробив! Ризикував життям!..

– Що ризикував, то ризикував, – посміхнувся презирливо капітан. – Аби в цій куряві наїхали...

– Дівиця сказала, їхатимуть повільно, тож встигну. І все вийшло по її...

– Куди вона поділася?

– Здається, сіла до тих, хто їхав у першому авті. По-моєму, біля воріт Харитоновича, мого сусіда, машина й зупинилася...

– Отже, поїхали й покажеш, де Харитонович живе. Може він випадково не спав...

– Харитонович не спав, кажете? Він ще звечора ковтнув оковитої і тепер його й атомною бомбою не збудеш... Таке скажете! Харитонович не спав... Хе-хе-хе!.. Це я не спав, бо дурень... А ви кажете, що Харитонович не спав...

– Слухай, ти довго крутитимеш свою платівку? – подав свій голос сержант Квочка.

– Сержанте, – озвався капітан, – у нас свобода і вже демократія. Хай виговориться чоловік. Що ви йому рот затуляєте?..

– От, от. Це вам не за совєтської влади. Зараз усі говорять. Майже всі, тільки мільйонери працюють...

– А чого ж ви не працюєте?

– Так у нас же свобода, як ви сказали, капітане. На капіталістів я працювати не буду...

– Будете за пляшку під колеса автомобілів кидатися?..

– Це перший такий випадок. Зупинив машину і взяв зароблене. Тільки квитанції не видав, але гроші в кишеню. А хіба це погано? Я б щодня так зупиняв...

Капітан подумав посміхнувшись: «А що – ідея гарна. Може й справді влаштуватися автоінспектором?..»

Раптом фари їхнього авта вирвали під кущем фігуру людини з зібганими до живота ногами в картатому костюмі, з краваткою-метеликом на обірваній шнурівці...

– Лейтенант Хорт! – вихопилося в сержанта. Водій Голубей різко загальмував. Капітан вискочив з машини й торкнувся чола лейтенанта. Воно було холодне, як лід...

Розділ VI

Рівно через добу лейтенанта Хорта спіткало ще одне нещастя. Ледь оклигавши від пострілу газового пістолета, яким довготелесий вистрілив йому прямо в ніс, він зустрівся зі своєю Надійкою Феррарі і вийшов на прогулянку. Вона вела себе так, ніби вчора нічого такого й не трапилося. Безтурботно сміялася, була щаслива. На натяки про аеропорт не реагувала. Він витяг брунатний клаптик паперу, обірваний з якогось вантажного мішка і показав Надійці. Там було написано попередження: «Лягавий, наступного разу стрілятимемо по-справжньому, якщо й далі видаватимеш себе за шведа-комівояжера. Європа-блюз!.. Р.S. Валюта пішла на дітей-сиріток. Гуд бай! Свою смердючу валізу, напхану ватою та макулатурою, можеш пошукати в кущах. Паспорт приватизовуємо. Пригодиться й нам».

– Що ти мені показуєш? Це тобі писали? – спитала вона, коли прочитала папірець.

– Мені, – відповів Хорт. – Після того, як мене викинули з машини, я його натрапив у кишені піджака.

– Тебе викинули з машини? Хто викинув?

– Так, мене викинули з машини по дорозі з аеропорту.

– Коли це трапилося?

Віктор пильно глянув у її великі круглі очі. А вона в свою чергу дивилася на нього так щиро й відкрито, нібито питала, чого ж це він не розповів їй про цю прикру пригоду вчора.

– Якщо бути точним, то ця пригода сталася ще позавчора вночі. А ти хіба нічого не знала?

– Я? – ще ширше округлила від здивування свої круглі очі дівчина. – Звідки? Чи може по радіо передавали?.. Вибач... Так я його ніколи не слухаю...

Вони повернули в Протасів Яр. Надійка Феррарі любила ці місця. Знамените Байкове кладовище... Знамениті люди, що давно і недавно жили тут, у столиці... Виступали на її театральних сценах, трибунах, мітингах. Декого дівчина ще пам'ятає. Тих, що зовсім недавно відійшли в кращі світи. Палких патріотів, що згоряли щохвилини за волю України. Хто в тюрмах сидів, хто був у вигнанні... В екзилі, як кажуть українці з-за кордону. Феррарі любила прогулюватися центральними алеями кладовища. Інколи просиджувала там біля могил, над якими височіли гарні пам'ятники, що увіковічнювали знаменитих і не зовсім людей. Часто зовсім молодих і вродливих людей, яких вона, здається, тільки тепер по-справжньому побачила й оцінила. Феррарі дивилася на них своїми великими очима й думала, що й ці люди колись так само закохувалися, розчаровувалися, плакали й сміялися... Раділи своєму земному щастю і ніколи не задумувались тільки над одним, що все тут на цьому світі скороминуще. Все тут тимчасове, і до них, як до всіх інших, прийде невблаганна смерть, і всі ми там, на тому світі, будемо... Вона взяла Віктора за руку. Їй хотілося йому щось сказати. Сказати про те, щоб люди часто приходили на кладовища. Вони, як і театр, людей роблять іншими. Театр благороднішими, а кладовище – добрішими, задумливими, філософами...

Їй хотілося й самій бути добрішою. Вона хотіла поцілувати лейтенанта. Свого лейтенанта. Але не наважувалася. Їй здавалося, що цілуватися на кладовищі розцінюється як святотатство... Й цього ніяк робити не можна. Що подумає про неї бабуся?.. А її дідусь? Дідусь-італієць... Чи зустрілися вони там на небі? Чи є в ним там своя Італія, Україна?.. Свої кордони... Чи там одне тільки чисте й голубе прозоре небо, в якому пурхають, як невидимки, людські душі, добрі, сором'язливі... А злі просто згорають у полум'ї пекла, добрі ж навічно залишаються у безмежному всесвіті потойбіччя. У всесвіті, де нема ні кінця, ні краю і в якому всім поколінням вистачить місця. Всім добрим душам, а не злим... Може саме тому Бог закликає і просить бути милосердними, терпимими і не вкорочувати один одному віку...

– Давай підемо звідси, – тихо мовила Надійка Феррарі. – Вже вечоріє. Скоро ніч. Душі вийдуть зі своїх домовин і розпочнуть вічний танець життя і смерті...

– Що ти кажеш, Надійко?!

– Так, так, я бачу ці танці щоночі. Я бачу ці душі – гарних чоловіків, жінок... Вони виходять зі своїх могил і виконують щоночі ритуальні танці...

– Не вигадуй! Це все тому, що ваш гуртожиток біля самого кладовища. Ти собі навіюєш... Мені здається... – лейтенант Хорт раптом осікся...

– Що тобі здається?! – вона спробувала до нього пригорнутися, обхопивши обома руками його лікоть.

Несподівано він відчув, як хтось його з силою шарпнув за іншу руку. Відірвав від нього Надійку. Це був кремезний незнайомець.

– Ти що – на цій сучці женишся? Це я тебе питаю! – і щосили заїхав лейтенантові в обличчя. Хорт похитнувся і від несподіванки впав на кущ чи то глоду, чи терену. Та над цим було ніколи роздумувати. Молодик, який був на кілька років старший за лейтенанта, намірився нанести черговий удар йому в пах.

– Василю, Василю! – кинулася до нього Феррарі. – Василю, ти помилився. Це я – Надя, а не Любка.

Та Василь видно цих слів або не чув, або ще не вгамував своїх емоцій. Він ударив удруге, але удар прийшовся на стегно лейтенанта, який вивернувся і в свою чергу так ударив молодика, що Василь не зчувся, як опинився на землі, прооравши носом чорнозем і випльовуючи землю разом з травою, що потрапили в рот. Відчув присмак крові. Нижня губа була розсічена об камінь чи скло.

– Отак буде краще, – мовив Віктор, сидячи на спині свого противника.

– Василю, – нахилилась над вухом молодика Феррарі, який розпластався на землі під великим кущем. Віктор, заломивши руки його за спину, клацнув наручниками й наказав:

– Тепер можеш встати. Будеш брикатися, опинишся знов на тому місці, де щойно лежав. Зрозумів?

– Василю, ти помилився. Це ж я, Надя. Ти переплутав!..

– Надю, пробач. У цю халепу мене втравив плюгавий. Я тепер і сам бачу! – він повернувся до лейтенанта. – А ти мені пробач і зніми наручники. Я думав, що це Любка. Чортзна-що...

Віктор переглянувся з Надійкою. Очима спитав: «Можна йому вірити?» Вона мовчки кивнула. Лейтенант зняв наручники...

Капітан Дубль негайно розпорядився знайти сищика Кублея. У кабінеті вони сиділи вчотирьох: капітан, лейтенант Хорт, Надя Феррарі й Василь Король – сестри чоловік.

– Дещо я вже знаю про вашу дружину, – не поспішаючи заговорив капітан Дубль. – І хто вона за професією...

– Акторка! Але театр збанкрутував і вона опинилася на вулиці. Держава на культуру дотації не виділяє і їх розігнали. Потім вони утворили артистичну групу і начебто виїхали на гастролі...

– Днями ви зустрічалися з режисером, і він вам сказав, ніякої групи не існує. Тож Люба в театрі не працює, бо його просто нема, і ви запитали в дружини, де ж вона працює. Так?

– Саме так, пане капітан. Вона мені відповіла, що працює в аеропорту «Бориспіль» у ресторані. Я відвідав ресторан, але й там мені сказали те ж саме. Коли я про це повідомив дружині, вона мені сказала, що звільнилася з ресторану і уклала контракт на кілька тисяч доларів. Тож виїжджає за кордон...

– І що ж ви?

– Я її не відпускав. Забороняв. Кричав, що розлучусь, покину. Вона відповідала: мовляв, твої турботи. Якщо покину, у неї є коханець, який її по-справжньому кохає і не зраджує...

– Ви часто зраджуєте свою дружину?

– Я б не хотів на це питання відповідати при Наді...

– Надю, вийдіть, будь ласка...

– Та хай каже. Ніби я не знаю... Я ж скільки разів його підловлювала з іншою, а проте все одно Любці нічого не казала. Знала, що всі чоловіки однакові, – і глянула на лейтенанта Хорта. – Принаймні після того, як одружаться...

– Що ви на це скажете?

– Справді, як усі чоловіки, поступав... Майже, як усі... Потім відчув, що й Любка до мене охолола...

– Не Любка, а Любчик, – вибухнула раптом гнівом Надя. – Ти ж її завжди Любчиком називав! Мій Любчик, мій цьомик...

Василь почервонів.

– А Любчик дійсно охолола. Я відчував, що вона збайдужіла до мене. Коли я лягав з нею в ліжко, казала: «Ти знаєш, я морально не готова. Не зачіпай мене, я тебе прошу». Або у неї нібито піднімався раптово тиск. Словом, я зрозумів – у неї є також інший чоловік. Вона завела й собі коханця. Я ревнував, не міг цього навіть собі уявити. Уявити, що моя дружина в обіймах чужого чоловіка. Чужому віддається, з чужим спить. Чужі руки глядять її чудове тіло, чужі уста цілують її руки, її великі очі...

– Ви що – близнята з Любою? – запитав капітан Надю Феррарі, перебивши молодика.

– Так, близнята, – відповіла та. – Нас тільки по голосу розрізняють. Бачите, навіть Василь помилився.

– Як же це трапилося?

– Я ж вам уже казав. Я пішов до приватного детектива. Цього Кублея... У мені щось жило і підказувало, що Люба, пробачте, Любчик нікуди не виїхала. Вона живе в Києві... У свого коханця... А ті долари, ті долари, що вона мені залишила нібито від угоди, підписаної з якимось канадським чи американським імпресаріо, все це не що інше, як вигадка... Вона сказала: «Я даю тобі останню можливість отямитися. Або ти перестанеш бути бабником, або я більше до тебе не повернуся... я виїжджаю на гастролі. Побудемо трохи окремо, відпочинемо один від одного. Або розлучимось назавжди, або, якщо ми справді не можемо один без одного, повернемося назад і розпочнемо життя таке, про яке ми з тобою мріяли побудувати й закінчити...»

– І що ж далі?

– Я дав сищику фотографії. Дві. Заповнив анкету, де вказав звички дружини, її слова-паразити, улюблені місця, страви, родимі плями, якщо є... Ну, все, що в тій анкеті зазначено... Відповів на всі питання. Сищикові заплатив аванс. Він кілька днів нишпорив в аеропорту. А вчора повідомив мені, що Любка... Пробачте, Любчик зустрічається з якимось одеситом, і він на них натрапив на алеях Байкового кладовища. Вона вже кілька днів поспіль зустрічається з тим хлопцем біля могил, – він важко зітхнув.

– Але ви ж знали про існування сестер-близнючок?

– Звичайно, знав. Але мене той плюгавий сищик запевнив, що то моя дружина. Розумієте, в них до того ж ще й однаковий одяг. Купують усе на себе разом, не зважаючи на те, що Любчик одружена, а Надійка ні. Хто що з них натрапить на оригінальне в магазині, той і телефонує іншій, а тоді вже купують все однакове. Відкладають завжди одна одній дві пари. А коли сукня чи спідничка одна в магазині – ніхто з них не бере.

Надя ствердно кивнула головою, мовляв, це справді так.

«Так от кого я бачив в аеропорту! – подумав у цей час лейтенант Хорт. – Але звідки могла знати Люба, що я не швед? Чому вона мене попереджала? Це завдячуючи їй я сьогодні живий і здоровий... А не по-справжньому розстріляли»...

– Дозвольте одне слово, пане капітан?

– Будь ласка, лейтенанте...

– Надійко, скажи, ти маєш зв'язок з Любою?

– Про це ти міг би запитати мене сам на сам! – вибухнула раптом Надійка.

– Але я не знав, що в тебе є сестра близнючка. Я гадав...

– Досить, лейтенанте... Ви ж просили одне слово, а скільки поставили?.. Я вас далі слухаю, пане Король, – звернувся капітан до Василя.

– Ну а далі вже вечоріло... Я глянув на цю пару, – він показав на Надю і Віктора. – Очі в мене загорілися ревністю і ненавистю. Та ще й сищик цей мене запевнив, переконував: «Я знайшов, знайшов... Ми даремно гроші чужі не переводимо... Давайте решту – і бувайте щасливі! Тільки не дуже бийте... Таке личко треба берегти... а особливо подаровані Україні очі на довгу згадку від братньої Італії...» Словом, з'єхидничав. Загалом малоприємний тип... Але нахабний, як мінібульдозер...

– Гарно ж ви характеризуєте сищиків...

– Не ображайтеся, пане капітан, але ви й мене зрозумійте...

– Ну а гуляти ви вже кинули?

– Кинув! Аби тільки Любчик Феррарі повернулася до мене...

– Вона носить прізвище Феррарі?

– Король-Феррарі!

Лейтенант Хорт про себе подумав: «А інша – Хорт-Феррарі»

– Он як! Отже, ви вважаєте, що вона не за кордоном?

– У Києві?

– Ви когось підозрюєте? Її близьких, друзів, залицяльників?..

– Вона була по-італійськи сувора до всіх. Вона не любила чоловіків... Принаймні в цьому вона завжди запевняла мене. Вона любить дивитися на жінок...

– Василю! – вихопилося в Наді.

– Надійко, – лагідно мовив капітан, – я вас прошу. Нам усе потрібно знати. Це у ваших і наших інтересах... Якщо ви соромитеся за сестру, чи просто вам ніяково, ви можете з лейтенантом вийти...

– Ні, я тут посиджу, поки ви мене не виженете...

– Гаразд, продовжуйте, пане Король.

– Вона тримала цілу колекцію жіночих фото. Останній часом вона купила кілька великих дзеркал, розмістивши їх у кімнаті й розставивши під кутом так, щоб вони вихоплювали всю фігуру з усіх боків. Роздивляючи себе, приміряла панчохи, міняла трусики, одягала різноманітні пеньюари...

– Василю, для чого ти це всім розповідаєш?

– Надійко, цього разу я накажу вам вийти з кабінету...

– Гаразд, я мовчу... Але ж це інтимне...

– Нас цікавить усе...

– Найчастіше Любчик тренувалася зранку. Я вдавав, що сплю і крадькома спостерігав за нею. Вона милувалася своєю фігурою. Приймала ті чи інші пози... Роздивлялася чужі фотографії, а тоді копіювала зображених на світлинах... Присідала на низенькі стільчики, пуфики... Я закипав, розумів, що в неї є інший мужчина... І вона хоче йому сподобатися. А одного разу вона мене несподівано викрила й присоромила: «Ах ти безсовісний! Ти підглядаєш?..» Тоді я накричав на неї, мовляв, вона має хахаля і викаблючується перед дзеркалом, готуючись до зустрічі з ним. Вона відповіла, що ще не знайшла, але коли я буду з нею так поводитись і надалі, то обов'язково негайно знайде. «А ці пози для чого?», – я запитав. «Не забувай, що я артистка. Мені потрібно тренуватися, щоб не втратити форми. Й до того ж мені дали грати роль повії з кабаре. Я маю виконувати стриптиз», – відповіла вона. «О Господи!» – тільки й вихопилося в мене. «Не треба! Вибрав артистку собі в дружини, то примирися...» І я продовжував удавати, що примирився... Я втовкмачував собі в голову, що ніякого кабаре не існує в Києві, де б демонстрували подібний стриптиз. Принаймні мені так хотілося думати. Я обходив усі нічні клуби й еротичні театри. Ніде нічого подібного не зустрічав. Але не зустрів там і свою Феррарі. Вона ніби крізь землю провалилася...

У двері постукали.

– Прошу, заходьте! – гукнув капітан.

На порозі з'явився сяючий як начищена мідна копійка сержант Квочка з обкуреними цигарковим димом величезними вусами.

– Дозвольте доповісти – привів!..

– Не привів, а я сам прийшов. Добровільно!.. – огризнувся приватний детектив Кублей.

– О, знаменитий наш детектив «Мегре» з експрес-бюро і самовдоволений сержант Квочка! – вихопилося в капітана Дубля. – Що ж ви так необачно зганьбили себе, пане сищик? Знову «дупель пусто», як ви любите висловлюватися? «Тепер гроші на бочку! Фірма гарантує...», – покепкував з Кублея капітан. – А проте «фірма», як бачу, нічого не гарантує і ледь не скалічила мені лейтенанта. Знайомтеся: лейтенант Хорт і його подружка Надійка Феррарі...

– Нічого не розумію! – чесно признався Кублей і кілька разів закліпав своїми очима-мишками. – Чудасія, та й годі! Ви ж Людка!..

– Нічого подібного, я Надія! А хто така Людка, я не знаю, – відповіла дівчина.

– Але ж «тумба» сказала в ресторані: «Людка в нас уже не працює»...

– Це вона так усім відрекомендовується. Я ж вам казав! – спалахнув Василь. – Вона соромиться свого імені... Тому при знайомстві називає себе Людкою. Читати уважніше заповнену мною анкету потрібно, – дорікнув Кублея молодик.