Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

Друга розповідь майора Ситорчука

Вони абсолютно випадково зустрілися в міському Парку культури і відпочинку: майор повертався до себе, лейтенант ішов до майора. Точніше, Фостиков чи то прогулювався, чи то за кимось стежив.

Він час від часу заглядав до невеличкого томика, потім закривав його і, заплющивши очі, щось тихо шепотів.

«До чого він так ретельно готується?» – подумав майор. Потім, поглянувши на щасливу й одухотворену ліву половину обличчя лейтенанта Фостикова і на оповиту ледь помітним серпанком смутку праву, – зрозумів, що:

а) лейтенант закохався у конкретний об'єкт, про що свідчила його усмішка й одухотвореність;

6) ніякого фейлетону у газеті «За літературні кадри" під прізвищем професора Шлапаківського він не знайшов, – про це свідчив на його обличчі ледь помітний серпанок смутку.

Майор уперше бачив таким свого підлеглого. «Чого тільки не витворяє з людьми справжнє кохання, – пропускаючи повз себе Фостикова з заплющеними очима подумав майор. – Повна забудькуватість і ніякої тобі уваги до своїх найближчих, навіть значно старших за званням».

Іншим разом майор влаштував би лейтенантові «протирочку з пісочком», як він любив висловлюватися, але тепер, коли операція підходила до кінця, коли він нарешті розв'язав усі головні питання, відкинувши від них другорядне і випадкове, коли в цій загадковій історії не залишилося майже жодної білої плями, бо, проаналізувавши і зіставивши всі факти в строгій послідовності, майор вималював у своїй уяві чітку й не зовсім доступну звичайним смертним картину, Ситорчук не міг покарати лейтенанта Фостикова. Для цього в нього була й інша причина...

Майор підійшов до лейтенанта ззаду і м'яко поклав свою руку на рівне, ніби спеціально створене для погонів плече.

– Ви знайшли її? – запитав Ситорчук.

– Так точно, товаришу майоре, знайшов. – Від несподіванки лейтенант здригнувся, але відразу ж опанував себе.

– Мене цікавить газета «За літературні кадри».

Лейтенанту стало ніяково. Він спіймав себе на тому, що зараз думає не про газету, і почервонів, як осінній стиглий помідор сорту «маяк червоний».

– Ніяких матеріалів під ім'ям професора Шлапаківського за останній місяць в ній не виявлено, – відчеканив він.

– Схоже на те, що дівчина в голубому вас почала цікавити більше, ніж операція, – зауважив Ситорчук, пересуваючи чубук люльки з одного кутика губ в інший. – Ви все-таки з нею зустрілися?

– Але, товаришу майоре, як ви про це здогадались? Вам розповів Голубей?

– По-перше, лейтенанте, я сьогодні його не зустрічав, по-друге, не згадуйте, будь ласка, при мені цього імені. З деякого часу я відчуваю до цього старого донжуана неприязнь. Цей інтриган і серцеїд чимось притягує до себе молодих дівчат. – Після цих слів майору аж моторошно стало. Він на мить заплющив очі й з острахом подумав, що б сталося, якби Голубей хоч один-єдиний раз провіз на москвичі 13-13 Галину?..

«Ні і ще раз ні. Теперішня молодь не така, як була колись, у ті безпросвітні, безлекційні часи. Тепер майже всі з вищою освітою. Товариства "Знання" та "Дружба" всі укомплектовані досвідченими лекторами. Досвідчена тепер і молодь – з першого разу її на гарячому не спіймаєш». Це майора трохи заспокоїло і надало Йому нових сил та енергії.

– А те, що ви сьогодні як ніколи щасливий, ніби вам щойно вручили медаль за доблесть і відвагу, – майор узяв лейтенанта під руку, – це я одразу помітив. Такими щасливими бувають тільки поети, винахідники й ті, хто вперше і по-справжньому закохуються. До речі, я не менш щасливий за вас. Можу поділитися з вами своєю радістю. Я почуваю себе, як Архімед після того, як вискочив з ванни. Може, присядемо на хвильку? – запропонував майор, вказуючи на лавочку. – Я нарешті розв'язав рівняння з багатьма невідомими. Те рівняння, яке стільки годин підряд мучило мене. Дякуючи цій формулі, мені тепер усе зрозуміло.

– Та невже?! – само по собі вихопилось у лейтенанта.

– Уявіть собі. Ви ніколи не подумали б, що все так геніально і просто. – Майор вийняв записника і кулькову ручку. – Я тепер сам дивуюсь, що не додумався до цього з першого разу. Ви тільки погляньте на цю звичайну і таку доступну кожній більш-менш освіченій людині формулу, завдяки якій я дійшов істини:

де

Звідси

Ви все зрозуміли, лейтенанте?

– І це ви тільки-но розв'язали, товаришу майоре?

– П'ять хвилин тому. В лісі. По дорозі в аеропорт. Ви не повірите. Як я до цієї простої формули не додумався раніше?!

– Я в захопленні, товаришу майоре.

– Ой, перестаньте, лейтенанте, дивувати мене своїми захопленнями і запитаннями. Якщо хочете від мене відповіді, то я скажу – є. Але зараз мова не про це. У цій формулі невідомим залишився, як бачите, тільки «ікс». Але тепер він, по суті, уже ролі не грає. Отже, операцію завершуємо сьогодні. Ми вклались навіть на один день раніше запланованого строку, тобто сьогодні почали, сьогодні й кінчимо. І ще маємо в запасі, – майор глипнув краєчком ока на годинник, у якому були вмонтовані цифри, циферблат, три різної довжини стрілки, календар, маятник, мікрофотоапарат, магнітофон, радіопередавач і будильник, – п'ять з половиною годин. Бачите, як важливо сьогоднішньому слідчому бути всебічно озброєним знаннями, що для нас віками виробляли генії людства. Так що ви все зрозуміли, мій любий?

– Все, товаришу майор, крім одного.

– Звідки я дізнався, що ви тільки-но зустрічалися з Галею? Ну, це простіше, ніж сучасному поетові заримувати народну усмішку чи анекдот. По-перше, все відбито у ваших очах, як на екрані «Юність-2». По-друге, у вас у руці новісінька збірочка поезій Андрія Малишка. До речі, він теж мій улюблений поет. Ви її придбали у книгарні «Фоліант» і поклялися дівчині в голубому, що вивчите до завтра вірш:

Цвітуть осінні тихі небеса...

– Це так, – признався Фостиков. – Але я цю збірочку міг купити в будь-якому кіоску, не обов'язково у «Фоліанті».

– Не могли. По-перше, ви поезією до сьогоднішнього дня, наскільки мені відомо, не захоплювалися. По-друге, Малишко – улюблений поет Галини, а, по-третє, вона сьогодні вам сказала: «Як, ви не любите Малишка і вважаєте себе культурною людиною?» – Очі майора спалахнули добрим молодечим вогником. – Чи не так? Це, між іншим, її улюблена фраза, як і отой вірш, що вона порадила вам вивчити до наступного побачення. До речі, ця фраза колись була сказана мною матері Галини.

Майор несподівано замовк. Ліва його брова ледь помітно смикнулася. «Це, може, оте єдине, що я залишив їм на спогад про себе. Саме ця фраза сьогодні й видала мене, – подумав Ситорчук. – Кожна людина має свою таємницю. Одна її все життя носить за пазухою і нікому не розповідає. Буває, так і вмирає з нею. У другої вона несподівано випливає на поверхню, як отруєна спиртзаводом риба, і тоді все розкривається, як у мене. Але я тепер не жалкую за цим. У мене доросла дочка, і така розумна. В поривах краденого кохання завжди народжуються генії. Але це не той випадок. Дочка в холостяка? Смішно? Сумно. Парадокс. Але хіба таких парадоксів не буває в житті? Скільки завгодно». Майорова люлька давно погасла. Ситорук на мить задумався, наче забув і про операцію, яку ще треба було конче завершити, і про присутність свого підлеглого, котрий сидів поруч і не спускав із свого шефа очей, бо намагався в усьому його наслідувати. Фостиков дивився на нього і собі думав: «Невже в нашого майора може бути нечистим сумління?»

– Може, воно в мене й нечисте, – ніби вгадуючи лейтенантову думку, самокритично посміхнувся майор. – Ви пригадуєте сьогоднішню мою зустріч з Галиною?

– Так, товаришу майоре, – насторожився лейтенант.

– Що вона тоді вам сказала?

– Дуже багато, лейтенанте. Більше, ніж я сподівався. – Майор відчутно почав хвилюватися, і те хвилювання передалося Фостикову. – Вона моя дочка...

– Як? – ледве не підскочив лейтенант, але не зумів. Він тільки глянув на лавочку, проте нічого не сказав. Думки його були зайняті іншим: лейтенант спіймав себе на тому, що в нього виробився мовний штамп: «Як? Але звідки?» «За чистоту мови треба боротися, – вчив майор, – і уникати штампів».

– Так, вона моя дочка. Ви ж несподівано для мене можете стати моїм родичем. Принаймні у практиці такі випадки трапляються. – Майор потягнув ротом повітря, люлька була порожня, а надвечірнє повітря – з присмаком тютюну.

– Давня ця історія, Женю. – Ситорчук перейшов на батьківський тон, і лейтенант відчув, що в цю хвилину Галина ніби стала йому ближчою й ріднішою. У майора ж на серці було важко.

– Дуже важко, Женю. Важко ворушити історію двадцятирічної давності. Хотілося б виправити помилку молодості, – але як? Був і я колись молодий. Молодий і, як казав поет, закоханий по вуха. Я вам хочу звіритися, Женю. – Майор нелегко зітхнув. – Любив я, як ви оце тепер кохаєте Галину, її матір. Важкі то були роки. Ніколи нам було займатися коханням. Часу не було. Все наскоком. Весь час у погонях, весь час когось ловив. Ніколи було й зупинитися. Всього один раз. Один-єдиний раз. – Майор ще раз зітхнув так важко, що лейтенант почув, як у Ситорчука тріснула діафрагма. – Більше ми з матір'ю Галини не зустрічалися. Згодом вона вийшла заміж... За якогось інженера. У них народилася дитина. Мені й тоді здалося це трохи підозрілим і трохи передчасним. Але в моєму здогаді не вистачало однієї ланки. Тоді я так і не докопався до істини. Але тепер, рівно через двадцять два роки, я розгадав цю таємницю...

– Але Галі зараз двадцять років, – заперечив лейтенант

– Ви впевнені? – Майор повернувся і глянув прямо в карі очі свого юного колеги.

– Абсолютно впевнений, – відчеканив Фостиков. – Я тримав у своїх руках її паспорт...

– У міліції теж могли помилитися, хоча це й рідко трапляється... А втім, хто зна, може, це буде перша в моєму житті таємниця, яку я так і не розгадаю. – Ситорчук хотів було підвестися, але не зміг. «Невже здають ноги? – подумав він. – Воно й не дивно, адже стільки попоходив!» Він глянув на лейтенанта, але той теж сидів, як турецький падишах під балдахином.

– Вставайте, лейтенанте, – наказав Ситорчук.

– Але я не можу, товаришу майор. Лавочка пофарбована...

Ситорчук кинув погляд через плече і тільки тепер побачив великий шмат білого паперу, на якому червоними літерами хтось вивів застережливий напис.

– Тепер я, як ніхто, розумію геніїв під час великих винаходів, – промовив він. – Неуважність – їхній вічний супутник. – Із силою відірвався від швидкосохнучої фарби.

Таємнича знахідка

Аерофлотівське кафе «Гелікоптер», куди майор Ситорчук зайшов, було напівпорожнє. Тільки у віддаленому куточку стояла висока грудаста блондинка і їла виноград, запиваючи кавою. З її зовнішності було видно, що вона когось із нетерпінням чекала, нервово обриваючи виноградне гроно, і, здається, не пережовуючи, ковтала. Майор відвернувся.

«Отут і я вип'ю», – подумав він, підійшов до чистого столика і, глянувши на офіціантку, яка була ширша, ніж вища, лагідно сказав:

– Красуне, будь ласка, чашку кави.

– Щойно прийшов – і вже подавай йому каву, – пропливла повз нього офіціантка, як айсберг у тропіках: вигляд холодний, але паруючий...

– Я дуже поспішаю, – мовив Ситорчук тоном директора тресту їдалень та ресторанів. Офіціантка зупинилась, допитливо глянула на його спортивного крою фігуру і промовила все тим же голосом:

– Усі поспішають...

– У мене багато роботи, – додав майор тим же тоном, який йому самому не сподобався.

– А в кого її мало? Ти думаєш, у мене мало?

Майор ні про що не думав. У цей час його голова, як і шлунок, відчували деяку порожнечу, а по-іншомовному – вакуум.

– Поки ви говорите, – ледь стримував себе Ситорчук, – уже б можна було не те що каву, борошно змолоти...

– У нас кава розчинна. Одесько-кишинівського розсипу...

Ситорчук повернувся й рушив до виходу. «Зіпсований настрій – зіпсований апетит», – виник у нього в голові ще один афоризм.

– Отак завжди: замовляють, а тоді тікають. Тільки голову морочать. Алкоголіки, – долинули до нього останні слова офіціантки.

При виході з аеропорту Ситорчук зустрів Квочку.

– Ви відвезли собачу голову до ветлікарні? Що показала експертиза? – запитав майор.

– Нічого не показала, товаришу майоре, – відрапортував сержант. – Сказу в собаки не було. Голову відтяли даремно. Так сказав лікар. Знайшовся хазяїн голови...

– Чиєї голови? – механічно перепитав Ситорчук, думаючи про щось інше...

– Собачої, товаришу майоре.

– Квочко, скільки я вас учив: будуйте фрази точно і правильно. Ви хочете сказати, що знайшовся чоловік, у якого викрали торбу з собачою головою?

– Так, – кивнув головою сержант. – Він сьогодні вранці прилетів з району. Ви вгадали...

«Я ніколи не вгадую, а мислю», – хотілося сказати майорові, але він сказав зовсім інше:

– А що ще нового?

– Нічого, – відповів сміливо Квочка.

Оскільки майор Ситорчук був без мундира, сержант собі насмілився задати питання:

– А у вас?

– Погані справи.

– Чому? ГіпотЕза не сходиться?

– По-перше, не гіпотЕза, а гіпОтеза, а по-друге, ваша подруга, офіціантка Маша, зіпсувала мені настрій...

– Це тому, що без форми, товаришу майор. Треба завжди ходити у формі... Тоді повний порядок і повага. Маша поважає мундири.

– М-да! – промовив своє улюблене слово майор і, прямуючи до автомашини, наказав: – Ви от що, сержанте. Негайно встановіть, за яким столиком у ресторані сидів професор Шлапаківський. Накажіть, хай на той стіл поставлять табличку «Замовлено». Стола бажано обгородити з чотирьох боків вірьовкою, щоб ніхто з безграмотних відвідувачів не сів. Поставте до відома директора ресторану. Стіл ретельно обстежте...

– Єсть, товаришу майор!

– Ще не все.. Знайдете найменший предмет, хай на перший погляд навіть нічого не вартий, – замініть його ідентичним...

– Яким-яким, товаришу майор?

– Ідентичним, як сучасні критики пишуть, тобто подібним. Тепер ви мене зрозуміли?

– Достем...

– Тоді... – Майор задумався. – У вас своя людина у ресторані є?

Квочка ствердно кивнув головою, мовляв, аякже. На кожній зміні...

– Доручіть їй не спускати очей з відвідувача, який за будь-яку ціну захоче сісти тільки за цей столик.

– А якщо той запропонує червінця?

– Хай дозволить і особливу увагу зверне на його руки. Коли він шукатиме той предмет, що знайшли уже ви, сержанте...

– Але я...

– Не знайшли, так знайдете... Я гадаю, знайдете, хоч моя додаткова версія може бути й помилковою. Як тільки він витягне підмінений вами предмет, нехай негайно зателефонують мені. Все.. Знайдете предмет і негайно до мене... Це, здається, моє останнє доручення.

Сержант Квочка, повертаючись з аеропорту, сяяв, як начищені ґудзики на мундирі лейтенанта Фостикова... Ще б пак! Адже він повертався не з порожніми руками. У його кулаці лежала міцно затиснута копійчана монета.

– Ось ідентичний предмет, – промовив зі смаком Квочка, який не менше цифр полюбляв малознайомі, іншомовного походження слова, і розтулив трохи спітнілу долоню. – Знайшов.

– Де саме?

– У ресторані, товаришу майор...

Лейтенант іронічно посміхнувся.

– Сміється той, хто сміється останнім. Ці слова, здається, сказали ви, товаришу майор? – звернувся Квочка до шефа.

– Так, – відповів майор. – Я вживаю їх частіше, ніж каву-глясе. – Він зважив монету в руці й упевнено промовив: – Ви її знайшли під тим столиком, що я вам порадив.

– Так.

– Це не та монета, сержанте.

– Не може бути, – настовбурчилися вуса у Квочки.

– Може. Подивіться у своїх кишенях, чи немає такої ж...

Сержант вивернув кишеню. В одній не було нічого. Він поліз до другої і. ледь не остовпів – другу кишеню у нього хтось делікатно вирізав.

– Боже! – тільки й мовив сержант і підняв очі до стелі.

– Тільки не в цьому кабінеті, – застеріг його майор. – Тут ікон немає.

– Якби, товаришу майор, я не переодягся в цивільне... цього б не сталося... Форму поважають...

– М-да! – пихнув люлькою майор, і з неї посипалися іскри. – Значить, у вас було тільки дві копійчані монети...

– Дві, товаришу майор... Ось ця і... друга...

– І ту, другу, викрали у вас разом з кишенею?..

– Ні, товаришу майор... Мені соромно признатися, але... Надворі сьогодні так пече... Гудуть в аеропорту над липами бджоли...

– Господи! – з інтонацією в голосі, яка не залишала сумнівів щодо його атеїстичних переконань, вигукнув майор. – Ви опустили справжню монету в автомат з газ-водою. Точніше, справжню привезли мені, а фальшиву опустили?..

– Достеменно так, товаришу майор. Я й сам тепер здогадався. А тоді... не міг відрізнити, яка з них справжня, а яка фальшива.

– Але хоч пам'ятаєте, в якому автоматі ви пили воду?

– Достеменно пам'ятаю.

– Ну, Квочко, аби не ваша безвідповідальність, тієї монети нам би вже не бачити.. Негайно сідайте на свій К-750 – і в аеропорт... Закрийте той автомат, розберіть, випотрошіть, робіть з ним що завгодно, але щоб монета мені була... Поїдете разом з лейтенантом...

– Ви б нам лупУ, товаришу майор...

– Не лупУ, а лУпу. Учіть граматику, Квочко, і не доводьте мене до мікроінфарктів...

Коли лейтенант Фостиков і сержант Квочка висипали на стіл цілий мішечок монет, майор безпомилково взяв з купи саме ту, яку шукав...

– Як, без лупи? – здивувався Квочка, правильно зробивши наголос.

– Психотроніка, сержанте.. Почуття, яким володіють люди нашої з вами професії... Виробляйте і в собі, Квочко. – Майор взяв монету і підійшов до вікна.

Сонце сповзало з зеніту і заглядало через шибку в кабінет. Майор поклав на підвіконні монету й відійшов.

– Хай просохне, – промовив він. І знову потяглися хвилини мовчання, довгі, наче в холодильнику. Майор Ситорчук нерухомим поглядом якусь мить дивився просто перед себе. Сонце накреслило на німецькому килимку розміром 2,5×3,5 метра хрест віконної рами, якого досі не було.

– Магнітофон, – взявши в руку монету, несподівано видихнув разом з димом Ситорчук. – Їх найчастіше застосовують у ресторанах. Кладуть будь-де.. Навіть у попільниці. Наші офіціанти на такі гроші уваги не звертають. І тому вона завжди на виду. Ризику ніякого. У цього магнітофона чудова чутливість.

– Але це неможливо! – вихопилося у Фостикова.

– Що неможливо?

– Такий магнітофон у такій монеті?

– Любий мій, ви чули про Миколу Сядристого? Цей закарпатський умілець у день народження своєї дружини підніс їй єдиний у світі за своєю оригінальністю подарунок: відполірував до прозорості людську волосину і в її порожнечу вмонтував виготовлену в мініатюрі гілку з чарівною трояндою на вершечку. На це не здатний жодний чоловік світу. Бо в світі більше таких нема. А ви кажете – монета.

Сержант Квочка схопився за вуса.

– Так, так, сержанте. А на кінчику ваших невідполірованих вусів Сядристий зумів би прилаштувати десятки, якщо не сотні, мікроантен з радіопередавачами. Отака це людина. – Майор дістав із шухляди столу мікрошило й натиснув на якусь невидиму кнопочку. Лейтенант відчув, що йому треба стати хоч на якійсь відстані від мікромагнітофона, щоб не впасти в екзальтацію чи стрес.

Раптом монета ожила. З мікроплівки озвався хрипкуватий голос, який уривчасто й надсадно кричав:

“Ab ovo ad poma! Ad astra! Homo sum: humani nihil a me alienum puto... O tempora, o mores. La is sez faire, la isser passer... Sum persona grata... Quae scripsi – scripsi... Quousgue tandem. Purvenono, abutere patientia nostra.. Sapienti sat... Sine ira et studio. Habcas Corpus, Allaiz vous ong. Fous moi la paix espece de con...”

Коли голос замовк, майор вигукнув:

– Чорт забирай! Тут тисяча дванадцять крилатих слів і афоризмів. Що ви на це скажете, товариші?

– Я не знаю цієї мови, – чесно признався лейтенант Фостиков.

– Мови потрібно вивчати й поважати, – дорікнув йому майор Ситорчук. – Навіть мертві. Чим більше мов людина знає, тим вона багатша. Це раз. По-друге, у нашому лексиконі слів «не знаю» не повинно бути. Сучасний слідчий повинен знати ВСЕ. Чи не так, сержанте?

– Достеменно так!

– Що ви скажете про запис?

– Вигуки п'яного, якого кудись ведуть, а він опирається.

– Правильно. Саме вигуки людини, яка опирається. Що й потрібно мені було довести. Але які вигуки! Що не вигук, то афоризм, що не гук, то крилата фраза. А всі ці безсмертні афоризми і фрази складають ланки одного ланцюга. Я перекладу їх вам, а ви спробуйте все це скласти докупи. Ось послухайте ще раз! – Ситорчук почав перекладати: – «Від яєць до яблук! До зірок! Я людина, і ніщо людське не чуже для мене! О часи, о звичаї! Хай діється, як діється! Я бажана людина! Кому від цього користь? Що я написав, те написав. Доки будеш, Парфеноно, зловживати нашим терпінням? Розумному досить! Без гніву й упередженості!» – це звичайнісінька латинь. Дві останні фрази сказані по-французьки. То лайка. Враховуючи вашу цнотливість, лейтенанте, я не наважуюсь їх перекладати. А втім, – майор, як завжди, правильно і глибоко затягнувся й випустив через ліву ніздрю дим. – Я вам їх перекладу. Перше речення означає: «Облиш мене в спокої, йолопе!» Друге: «Забирайся геть!»

Хто з наших знайомих може лаятися по-французьки?

– Професор Шлапаківський, товаришу майор, – козирнув хвацько сержант.

– Безсумнівно. Саме це… – майор не договорив: на столі задзеленчав телефон. Ситорчук схопив трубку. З мембрани чулося:

– Іноземець сидить за тим же столиком, що й уранці, – повідомив голос, і трубка дзенькнула. Майор Ситорчук зрозумів усе...