Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 33 страниц)

Розділ III

Жіночий санаторій «Лель», куди під вечір прибув капітан Дубль, розташувався у сосновому гаю, недалечко від дачі Панчука-Ковалевського. Головного лікаря санаторію він зустрів біля першого ж корпусу. Молодий, закоханий у себе й свою посаду, Едуард Аркадійович зустрів його не зовсім привітно. Пильно і безцеремонно розглядав відвідувача своїми сірими маленькими очицями, в яких, крім нахабства і пихи, капітан не прочитав нічого. Крізь густу бороду і вуса, що закрили майже все обличчя головлікаря, воно й не піддавалося описові. Перше враження капітанове: ця бородата істота без носа, рота і вух трохи нагадує людину, але точніша їй назва – начальник. Капітан Дубль з практики знав, що з такими краще одразу вести розмову відверто. Інакше тебе довго сприйматимуть за чергового прохача і замість того, щоб уважно вислухати, міркуватимуть, яку ж вигадати причину, щоб заздалегідь відмовити. А капітан Дубль і справді дещо збирався попросити у головлікаря. А саме: зібрати відпочиваючих – грибників та любителів лісових прогулянок поза межами санаторію. Ще точніше, тих, хто одразу після сніданку, десь приблизно до обіду 7 листопада, прогулювався чи намагався знайти гриби у районі дачі скульптора Панчука-Ковачевського. Таких виявилось майже пів санаторію.

Слідчий нічого не приховував від санаторників. Він розповів про трагічний випадок на дачі, про те, що господар, на думку судмедекспертизи, повісився близько одинадцятої години ранку. Але є й інша версія: його могли спочатку задушити, а потім уже груп підвісити до гачка на стелі, імітуючи самовбивство.

Зала гула. Все це свідчило про те, що для них смерть скульптора – новина. Голосно почали пригадувати, хто кого бачив, але конкретно ніхто нічого не міг сказати. Капітан Дубль припускав, що невідомий, вийшовши з дачі Панчука-Ковалевського, піднімався до траси через пагорб від озера, міг, видудливши пляшку вина, пожбурити її в кущі. Він у деталях намалював цю картину – і не помилився.

Несподівано піднялась уже немолода жінка. Власне, вона підняла високо руку, разом із своєю не середньої ваги статурою, ніби намагаючись зірватися з місця і вискочити з одягу.

– Я бачила цього хлопця. Високий, худий, чорнявий... У рукавичках, без шапки. З випнутими татарськими вилицями і великими опуклими очима...

Зала затамувала подих. Усі, як на екскурсії, не приховуючи вогників заздрощів ув очах (от, мовляв, пощастило) дивилися на свою колегу-курортницю, яка так пізно збиралась народжувати і тут нині виходжувала майбутнє дитя під наглядом спецлікарів, аби не почалися передчасні пологи з небажаними наслідками.

– У що він був зодягнений?..

– На ньому була яскраво-голубого кольору куртка-плащовик. На шиї – червоний шарфик... Джинси, кросівки... Високий, худий... Руки довгі... Долоні широкі, лапаті... Пив з пляшки на ходу. А випивши до дна, викинув пляшку... Вийшов на трасу і проголосував. Автомашини довго не зупинялися. А потім пригальмувала якась іноземна автомашина – у марках я не розбираюся, але номери у неї червоні, та ще й не по-нашому написані...

– Хоч одну цифру чи літеру запам'ятали?..

Жінка заперечливо похитала головою:

– Ні. Тільки мені здалося, що він з кабіни озирнувся і так зле подивився на мене. А, може, мені й привиділося. Може, все це я собі надумала. Не знаю... Тільки його очі навіть наснились мені... Такі великі, опуклі. Ніби він хворий на зоб... Чи при яких там хворобах очі майже на лоба вилазять і блищать?..

– Де викинув пляшку – можете показати?..

– Аякже! Він закинув її за кущ глоду...

Капітан подякував усім і вийшов з Анастасією Іванівною за територію санаторію «Лель». Пляшка з етикеткою «Старий замок» київського горілчано-винного заводу справді лежала ціла і неушкоджена: хоч бери і до пункту прийому склотари... Капітан вийняв носовичка, хоча наперед знав: слідів ніяких. Та все ж служба є служба...

Дубль перехопив погляд Анастасії Іванівни й озирнувся. Від дачі Панчука біг, якщо цю імітацію можна так назвати, сержант Ягідка. У завжди стриманого капітана несподівано почастішав пульс: знав-бо, що сержант так просто не бігтиме.

– Невже знайшли?!.

– Достеменно так. Ви не повірите... З першого заходу! Тільки закинули «зонт», підняли – і я одразу помітив знайомий ключ. Точно такий, як синок показував.

– Я вас вітаю, сержанте, і дякую!

Капітан присів на переднє сидіння автомобіля, дверцята якого були відчинені, й замислився. «Йду начебто по сліду Рифа. Так, дивись, недовго й на мілину сісти. Щось дуже все легко і просто. Ніби не я розслідую, а розслідує за мене Риф… а мені тільки підказує, куди йти і що робити. Я нібито його сліпий виконавець... Підозріло все це...»

– Ну що, сержанте, збирайте бригаду – і поїхали... Поки що нам тут робити нічого, – наказав капітан.

Троє хлопців-міліціонерів, які у вільні від служби дні, за деякою інформацією, час від часу закидали сітки у дикі озера, закинули таку сітку і цього разу, і досить успішно: «ключ до вбивства» лежав на колінах у капітана.

– А ви молодці! – похвалив їх Дубль.

– Ми й не таке, шеф, витягуємо, – похвалився один з них. – У моїй практиці траплялося, як золоту обручку з Дніпра витяг. З самісінької глибини...

– Парасолькою, Лантух? – поцікавився Дубль.

– Що ви, пане капітане... – ображено мовив міліціянт. – Спінінгом!

– Золотий у тебе спінінг, Лантух! – посміхнувся Ягідка.

– Руки золоті, пане сержант!

– З мене кожному по пляшці, якщо ви усі троє зараз сядете на телефонні апарати і ударите по кількох міжнародних дзвінках. Маю на увазі усі київські посольства. Мене цікавить одне: чий автомобіль іноземної марки з червоними номерами 7 листопада зранку, ближче до обіду, повертався до Києва з боку Обухова... Переможцю – сувенір за принципом «американки», тобто сам замовляєш марку коньяку...

– Ви сьогодні щось щедрі, пане капітане...

– Ти мене знав скупим, Лантух?..

– Та ні... Але, кажуть, якщо у вас успіх на роботі – ви половину своєї зарплатні на преміальні витрачаєте.

– Правильно, Лантух. Але це поки що слова. Я хотів би, щоб ти сам пересвідчився в цьому...

Повернувшись до управління, капітан Дубль насамперед зателефонував до Спілки художників. Трубку зняв відповідальний секретар спілки.

– Мене цікавить два питання, – відрекомендувавшись, чітко рубонув капітан. – Де розташована майстерня, якщо така існує, скульптора Панчука-Ковалевського?..

– Ковалевського-Панчука, – чемно поправив відповідальний секретар. – Нині вже, на жаль, покійного.

– Абсолютно правильно, пане...

– Ви що, гадаєте, цей дивак не сам повісився, що йому «допомогли»?..

– Де мортус аут бене, аут нігіл! – холодно зауважив у трубку капітан Дубль.

– Пробачте, пане Дубль... Я, звичайно, не маю рації... Беру свої слова назад. Ваше друге прохання?..

– Ви мені не відповіли на перше...

– Вулиця Перспективна, – мовив секретар, уточнюючи номер будинку.

– Чи не могли б ви назвати людину, з якою він мав найближчі стосунки? Маю на увазі на даному етапі жінку...

– Найближчі стосунки він таки мав з жінками... Так що «шерше ля фам», пане капітане...

– Дякую за підказку, – капітан Дубль серйозно образився. Жовчний секретар, очевидно, нездара із чинуш, належав до виразкових єхидних типів. – Ви часом не хворієте на виразку шлунку?...

– А що, через ваші телефонні апарати шлунки представників мистецтв просвічуються?..

– Якщо мати на увазі ваш, то так... Можу порекомендувати непоганого лікаря-гомеопата, пане секретарю...

– Ви це серйозно?! – вражено перепитали в трубці.

– У міліції не жартують!

– Ви дуже люб'язні, пане капітан...

– Намагаюсь. Користуйтесь, поки я добрий. А поки що...

– Так, так... Я думаю... Мабуть, Поліщук... Так, Герман Поліщук! Здається, вони найближчі по духу... В одній стильовій манері... Романтики, вигадники... І трохи диваки...

– Дякую!

– Будь ласка, пане капітане, я завжди до ваших послуг... А адреса вашого гомеопата?..

Та капітан уже не слухав його: біг сходами вниз.

Вулиця Перспективна привела його в глухий кут. Він ще й не здогадувався, що прибув до самісінького під'їзду майстерень художників, скульпторів, архітекторів... Його перепинив на першому поверсі доволі літній опецькуватий чоловік – черговий і, відклавши ложку, підозріло поглянув поверх окулярів, що сповзли на ніс, обережно запитав:

– Вам кого?

– Поліщука!

– У нас їх кілька! Художник, архітектор, скульптор...

– Мені Поліщука Германа!!!

– Герман у себе. Хе-хе! – затряслись на носі окуляри. – 373-тя кімната... Можете пішки, можете ліфтом. Техніка у нас справна...

Черговий не вимагав посвідчення – очевидно, щойно підігрітий на електроплиті борщ і виділення шлункових соків призвели до втрати пильності... А, може, тут і справді демократичне братство пензля і різця.

Зате Герман виявився абсолютною протилежністю людині з окулярами на носі. Він свої тримав на величезному лобі із залисинами і, судячи з ланцюжка на дверях, не збирався просто так впускати непроханого гостя. І окуляри, й очі здивовано дивилися на капітана. Перші поблискували вогниками від свічок, що горіли в майстерні, а другі – очевидно, від першої стограмівки.

– Ви до мене? – запитав Поліщук захриплим чи то пропитим голосом.

– Так, саме до вас.

– До Германа Поліщука?

– До Германа Поліщука...

– Я вам призначив саме цей час?

– Ні, просто цей час вибрав я.

– У такому разі...

Капітан миттю зорієнтувався. Він знав, чим це зараз закінчиться: перед його носом двері зачиняться, і скільки б він не стукав, окрім вигуків «Якого чорта ти там стукаєш?», нічого іншого він не почує. Але капітан Дубль прийшов не по цю фразу, а тому хутко встромив ногу в шпарину між дверима й одвірком. Поки Герман розглядав гарно вичищений носак капітанового черевика, капітан Дубль тицьнув йому під самісінького носа посвідчення.

– Мілі..., – затнувся Поліщук і зовсім тихо закінчив: – ція. Він зняв ланцюжок і, щільно прикриваючи за собою двері, вийшов у коридор.

– Радий познайомитися...

– Не думаю, – відповів капітан.

– А що, мені щось загрожує?..

– З мого боку нічого... Але у вашій радості я сумніваюся. Та вже пробачте, у мене нагальна справа... Дівчатка можуть трохи потерпіти, їм, гадаю, до цього не звикати...

– Я вам потрібен надовго?..

– Гадаю, що ні.

– Тоді я тільки на два слова... Хай там уже без мене... Ви не заперечуєте? – і, не дочекавшись відповіді, щез так само раптово, як і з'явився.

– Все в порядку. А що у вас?.. Яка до мене справа?.. У міліції?.. Дивно!

– Ви, кажуть, добре знали Панчука-Ковалевського...

– Ковалевського-Панчука!

– Пробачте, мене сьогодні уже поправляли... Що ви можете про нього сказати?

– Залежно від того, що вас цікавить. Багато і мало.

– Мене цікавить практично все. Але, враховуючи таку пікантну ситуацію...

– Ну, це не зовсім так... Яке у вас звання?

– Капітан.

– Це не зовсім так, пане капітане... То що ж конкретно вас цікавить?

– Ви зустрічалися сім'ями...

– О, звичайно! Під Новий рік... На Різдво... На іменини... На свята Великого Жовтня... Ну, тепер це свято не дуже відмічають. Цього року не бачились... Він усе, знаєте, на дачі... У нього тепер одні інтереси, у мене – інші. Та й моя дружина, знаєте, забороняє... Я хотів сказати, забороняла з ним зустрічатися...

– Чому?

– Боялась поганого впливу на мене... Ну, як вам делікатніше сказати, щоб ви зрозуміли...

– Я вже зрозумів, – кивнув капітан. – Це делікатне питання пропустіть і розкажіть мені про його першу дружину.

– Першу? Та в нього тільки й була перша...

– От про неї і розкажіть.

– Це довга історія... Але я спробую коротко... Виросла вона в селі... Як вам пояснити простіше?.. Українською пуританкою була: вірила в кохання до гробової дошки, у вірність подружжя, класичну, чесну сім'ю... У нашому колі це сприймалося... Ну як вам сказати? Дещо іронічно... Вона належала до «білих ворон»: гарна, чесна і до безтями закохана в Рафаеля... Любила самотність і – його. Одружившись... Ні, брешу, ще перед одруженням взяла з нього слово, що він ніколи її не зрадить... Сама належала, здається, до Союзу Українок. Патріотка. Одне слово, щира українка. Любила релігійні та народні свята. Як тільки чула російську мову серед нас, демонстративно залишала товариство. Казала, що ці, даруйте, чінгісханівські зайди занесли нам московські матюки, «тикання» на старших, неповагу до батьків, пиятику, розклали наш інтелігентний, освічений народ... На цю тему краще з нею було не заводитися... Вона тоді уся спалахувала, як свічка... Надзвичайно освічена жінка, виховувала й сина в українському дусі. Була невдоволена, що Рафаель назвав його Рифом – просто обурювалась... Вона його називала по-своєму: Романом, Ромцьою... Здається, так і записала. Я, мабуть, не те щось кажу? Бачу, ви втратили інтерес до моєї розповіді...

– Ну що ви, що ви, продовжуйте...

– Так ось, їхня сімейна обітниця... Сміялися ми усі поза очі з цього, а Рафаель нітився. Але вона таки наполягла. Дав слово – дотримуй. Казала: хочеш зняти, отже, хочеш порушити дане мені слово... Дехто з наших дружин її вважав... ну, трохи того...

– Зрозуміло... Тільки ви не сказали, що то за обітниця...

– Та мені й тепер про це незручно говорити... Ви навіть не повірите, я про таке зроду не чув... Вона казала, що це наша національна традиція... Одне слово, петля вірності... Ви чули коли-небудь про таку?

– Не чув, – щиро признався капітан.

– І я не чув. А Ярина, коли вони розписалися з Рафом, повісила у спальні петлю. Над ліжком. Звичайну петлю... По очах бачу, не розумієте, що то за петля...

Капітан удав, що й справді не розуміє, хоч йому аж подих перехопило.

– Петля як петля, – знизав плечима Поліщук, – призначення її відоме. Хто кого зрадить – той вішається. «Поклянись!» – сказала вона йому. Він поклявся. «Я зраджу – повішусь... Ти зрадиш – повісишся ти. Чи не певний в собі? Боїшся...» Ну а який чоловік признається в боягузтві, та ще перед своєю дружиною? Ніякий. Отож він і поклявся. Сам мені розповідав. Петля так і висіла в їхній квартирі. Років з п'ятнадцять. Не менше... Ну, ви, напевне, знаєте, що він був закомплексований на вождеві світового пролетаріату, одержав за пам'ятники не одну премію. Жив у розкоші... А вона жила досить скромно. Носила класичну зачіску – заплетену назад косу... З першого погляду видно, що українка... На плечах квітчаста хустка, гарна постава, бюст, статура хрестоматійної жінки. Хоч бери і на обкладинку журналу «Україна» фотографуй. Він любив таких жіночок. Казав: «Такі рідко зраджують!» Працював він тоді над композицією «Ленін і Крупська». Халтура, безперечно. Але... але... Заради грошей, автомашини, дачі свідомо на цю халтуру йшов... І він запросив на натуру студентку з Інституту культури... Дружина бачила її, не ревнувала. Нічого не казала. Вірила йому. Петля вірності висіла собі спокійно над їхніми головами. Напередодні Великого Жовтня він якраз одержав свою чергову премію – Ленінську... Самі розумієте, 6 листопада гульнув...

Поліщук витер руки об поли фартуха, винувато зиркнув на капітана. А Дублеві так і кортіло докинути: «Як оце ти зараз гуляєш»...

– Гуляв до ранку... – по паузі продовжив Поліщук. – Уранці прийшла Ярина... Це його дружину так звали: Ярина... Майстерню він не зачинив – чи то п'яний був, чи то вірив, що дружина не стежить за ним... Вона й справді не стежила, вважала це нижче своєї гідності... Одне слово, застала вона його з натурницею в досить пікантній позі... І вранці, 7 листопада, на день його народження – він саме 7 листопада народився – піднесла йому подарунок на іменини... Свою смерть... От, здається, і все... Тепер і він у свій день народження повісився... Він таки був романтиком і трохи диваком... Але щоб 7 листопада... Чи совість заїла?.. Чи сумління пробудилося?.. Та це, власне, одне й те ж. То я так, до слова... Важко сказати... А що, капітане, щось не так?..

– Ви сказали, що за їхньою обітницею мав повіситися той, хто зрадив. Я правильно вас зрозумів?..

– Правильно. Так говорили... Але повісилась вона... Кажуть, не витримала. Для неї зрада коханої людини – все одно, що смерть...

– Це так гадаєте ви, чи...

– Так пояснював він, Рафаель. Після того ніяк не міг одружитися... Хоча жінку мав. Також гарненьку. Дещо легковажнішу, правда. Якщо не сказати – легковажну... Але кохав її. Здається, по-справжньому... Вона чудово грала свою роль... Вловлювала усі його примхи, дивацтва. Швидко вивчила їх і зорієнтувалась. Рідкісного розуму жінка... Він довго їй голову морочив і, бач, так і не розписався...

– Ви не знаєте її імені, прізвища? Де живе?

– Тут я нічим не можу вам зарадити, капітане. Вона, здається, згодом спилась, а він продовжував її любити... Намагався виховувати... Та Макаренка з нього не вийшло... Я так і не знаю, чим скінчилась їхня дружба... У вас до мене все, капітане? Якщо все, – він почув за дверима п'яний спів колег і заспішив, – то ви мені пробачте... Де мене знайти, ви вже знаєте. Я до ваших послуг. Але, з вашого дозволу, іншим разом...

– Дякую вам, пане Герман... Велике вам спасибі і теж пробачте...

– Я вам чимось допоміг?

– Гадаю, що так...

– Якщо це не службова таємниця, я хотів би...

– Настане час, і ви, пане Герман, про все дізнаєтесь. Ще раз дякую. На все добре! Бажаю вам творчих успіхів! – Капітан енергійно потиснув скульпторові руку.

Герман Поліщук підозріло глянув на нього і, здається, у словах «Бажаю вам творчих успіхів!» не відчув іронії, заспокоївся. По той бік дверей недружними голосами завели «Де ж ти, хмелю...»

Розділ IV

Панчука-молодшого капітан Дубль знайшов у редакційній курильні. Риф помітив його одразу й хутко тицьнув цигарку під кран, з якого, видно, постійно текла вода. Кинув недопалок до урни...

– Вітаю, капітане! Я до ваших послуг. Судячи з вашого сяючого обличчя, ви вже виграли ящик коньяку?.. Чи не так, капітане?

– До коньяку ще далеко, Рифе. Але дещо я вже знайшов...

– Ви ще й досі сумніваєтесь...

– Сумнівається Макс...

– А, цей флегматичний судмедексперт... А ля Бальзак з ланцетом у руках... і з черевцем, що нависає над паском?..

– Так, він не вірить, що вашого батька вбили...

– А ви, капітане?

– Я також. Боюсь, що доведеться мені купувати ящик коньяку для Макса...

– А я боюсь, що ви цього разу помиляєтесь, капітане Дубль, або розігруєте мене, маючи уже щось на оці.

– Я не можу зрозуміти, звідки все-таки у вас така впевненість, Рифе? Ви про вбивство батька говорите так, ніби були при цьому присутні...

– Ви сказали цікаве слово: «присутні»... А я все чекав фрази «ви брали в цьому участь»...

– Не треба іронізувати, Рифе, – жестом зупинив його Дубль. – Маю до вас кілька запитань... Перше, чому ви мені не все доказуєте, а тільки подаєте факти маленькими дозами? Я б сказав факти у кредит...

– Що ви маєте на увазі?..

– Скажімо, смерть вашої матері. Адже вона також повісилась?.. То було вбивство чи самогубство? Як на ваш погляд?

– Як на сьогоднішній мій погляд, убивство, капітане!..

– Також убивство?!

– Так!

– Хто ж кого убив?

– Батько убив матір...

– Але ж мати сама накинула зашморг на шию?

– Так. Вона зробила точно так, як це зробив мій батько. Вона зав'язала собі рот... Щоб не вивалився язик... Мати моя – красуня. Нині б сказали «міс Україна». Хоча, може, жила-мріяла досить-таки старомодною Україною... Епохи просвіти чи епохи цнотливості. Коротше, епохи минулих століть. Принаймні, тоді матері мало б виповнитися всього тридцять років. А мені й тоді, і тепер здається, що вона прийшла у цей світ в епоху останнього гетьмана України... Так ось: батько її вбив. Морально вбив! Батько належав світові... Точніше, світ батька належав світові, а світ матері належав тільки Україні...

– Ви все намагаєтесь відволікти мене у глиб історії, а я вас питаю про сьогоднішній день. Чому ви мені не сказали про сімейну обітницю, наприклад? Не сказали й про жінку, яку покохав після смерті матері ваш батько...

– Я не знав цієї жінки, батько приховував від мене. Чи, може, просто соромився... Його все життя мучила совість, він не міг одружитися, хоча й хотів... Але він дав мені слово, на могилі матері... Це його друге слово, котре він так само порушив... Я знаю – він мав жінку, я це відчував, бачив... Я помічав на його дачі жіночі шпильки... Недопалки із слідами губної помади... Таку ж помаду на вінцях чашок і чарочок... Мені здавалося, що він водиться з якоюсь вульгарною дамою, хотів її хоч раз зустріти, але це мені ніяк не вдавалося. Чи вона завжди виходила через чорний хід, чи він умудрявся зустрічатися з нею тільки тоді, коли я їздив у відрядження? Сказати не беруся.

– Ще одне запитання, Рифе. Коли народився ваш батько?

– У день своєї смерті, капітане. Вам здається це дивним?

– Сьомого листопада?..

– Так, сьомого... Сьомого листопада він народився, сьомого листопада він зрадив матір, сьомого ж листопада...

– Ви щось не домовляєте, Рифе?

– Ви мене весь час збиваєте. Я досі був переконаний, що його повісили, а ви мені знову доводите, що він повісився сам...

– Ви не допускаєте, що його заїла совість?..

– Через десять років?.. Саме того дня, коли він збирався одружуватися?.. Знаєте, капітане...

– Це щось нове для мене, – перебив молодика Дубль. – Факти воістину в кредит...

– Що саме? Що він мав того дня одружитися? Та я просто забув... Ви б на моєму місці не забули?.. Чи ви вважаєте, що я належу до тих синів, для яких смерть батька і смерть матері...

– Я бачу, Рифе, як ви переживаєте, але... – знизав плечима капітан.

– Але, – підхопив Риф, – чому я не сказав, що батько мав одружитися? Бачите, я зосередився на вбивстві... Розкидані книги, петля, принесена кимось і звідкись, ключ, яким відчиняються усі двері дачі... У тому всьому могли розібратися тільки батько, я і... і не знаю, хто ще... Хтось такий, про чиє існування я не чув, не відав...

– Це могла бути жінка... Ви не припускаєте, Рифе?..

– Я гадаю, що то мав би бути чоловік. Я не знаю, хто він. Але відвідувач, який того дня прийшов до батька, аби подарувати йому на іменини власну смерть... То могла бути тільки знайома людина, до того ж, дуже сильна. Отже – чоловічої статі... Мій батько не любив високих чи великих жінок... Він завжди говорив, що великі жінки створені для роботи, а маленькі – для кохання...

– Нам вдалося встановити, що того дня й справді його провідував чоловік. Швидше за все – юнак... Вашого зросту... І одяг, до речі, схожий на ваш. Ось тільки куртка, хоч і голуба, але не джинсова... І очі... Лице квадратне, з випнутими вилицями, монголоподібне... Це засвідчила одна з пацієнток санаторію «Лель».

– Ви мені також деяку інформацію, капітане, як ви висловлюєтесь, подаєте в кредит... Знайшли пляшку з-під вина. «Старий замок»... Відбитків пальців, я певний, нема...

– Як не прикро, але є, Рифе...

– Ви мене інтригуєте, капітане! Сподіваюсь, вони не збігаються з моїми? Чи ви прийшли, щоб підсунути мені склянку і взяти мої відбитки?

– Не іронізуйте, Рифе... Ваших відбитків цілком достатньо на дачі: на ключах, на ручках дверей, на кермі автомобіля...

– І що ж?

– Ви можете заспокоїтися, ідентичності не виявлено...

– Може, я в такому випадку ставив відбитки пальців відрубаної руки?.. В примітивних детективах і таке трапляється...

– Рифе, давайте по щирості. Ми повинні допомогти один одному. Мені потрібна ширша інформація. У вашого батька була жінка...

– Я про неї нічого не знаю! – категорично відрубав журналіст.

– Не знаєте чи нічого не хочете сказати про неї?

– Не знаю...

– А що ви можете сказати про жінку, з якою він хотів одружитися?

– Для мене це також загадка. Ви бачили цю жінку? Вона йшла оддалік від батькової труни.

– Вона мені здалася височенькою...

– Так, капітане. Я б сказав, просто висока... Батько ніколи таких не любив. Довгі ноги, сильна статура, гарне, трохи дрібнувате, але досить вродливе обличчя... Батько любив спочатку обличчя. А потім уже дивився на зріст, талію, ноги...

– Ви непогано вивчили батькові смаки...

– Він часто ділився зі мною своїми роздумами. Навіть, знаєте, просив дозволу на одруження.

– І що ж ви?..

– Я йому сказав: тільки через десять років після смерті матері...

– Чому через десять, а не вісім чи дванадцять...

– Ви ж помітили, капітане, ми, Панчуки, усі закомплексовані. Втім, тут я просто назвав навмання круглу дату...

– Отже, ви дали згоду на батькове одруження?

– Так. Але хтось його таки не дав. Якщо не сказати...

– То ви вважаєте, – поспішно перебив капітан, – що в цій загадковій справі слід шукати жінку?

– Поки що вам слід шукати юнака з випнутими вилицями. Куртку він може поміняти, якщо не поміняв... А от вилиці...

– Спасибі за підказку, Рифе, – іронічно закивав головою Дубль. – Ми так і зробили. До речі, знаєте, той юнак зупинив на трасі іномарку з дипломатичними номерами...

– Цікаво, хто цього бандюгу підібрав? – пробурмотів Риф. – Тепер так важко зупинити й простий автомобіль, щоб кудись під'їхати. Мені як журналістові це дуже добре відомо. Але щоб зупинився автомобіль, та ще й з дипломатичними номерами?.. Дивно!..

Раптом двері кабінету рвучко відчинилися. Не привітавшись, поріг переступив опецькуватий чоловік років під п'ятдесят. З усього відчувалося, що це – господар кабінету, що він не дуже задоволений несподіваними гостями за його столом.

– Рифе, що це означає?

– Знайомтесь, – спокійно мовив Риф. – Це наш редактор... А це, Юрію Максимовичу, знаменитий капітан Дубль. Власного персоною...

– Дуже радий, – вмить подобрішавши, кивнув редактор. – Якщо вам потрібний кабінет, то будь ласка, я можу вийти...

«Не редактор, а сама люб'язність», – подумки гмукнув Дубль і підвівся:

– Може, ми з паном Панчуком трохи пройдемося? Якщо не заперечуєте, – чемно вклонився у бік редактора.

– Ми не в міліції і не чиновники, – замість шефа поспішно запевнив Риф і додав явно не для капітана: – Я матеріал здав... Тепер у пошуках нових тем...

Коли вони опинились на вулиці, запобігливо запропонував:

– Давайте зайдемо до «Максима»? Я пригощаю... Ви що п'єте: горілку, коньяк, шампанське?

– Я п'ю все, Рифе. Тільки не зараз – я ж за кермом...

– А де ж ваш автомобіль? Де ваш сержант Ягідка? – Риф знову осідлав іронічного коника.

– Ягідка надзвонює. По дипломатичному корпусу...

– Зрозуміло... Посадили на телефон. Знайома картинка: ми також часто просиджуємо біля апаратів. Редактор цього не любить, але що поробиш... У такому разі – по чашечці кави?

– Якщо з молоком...

– Ну, капітане... Тут ви чимось нагадуєте мого батька... Втім, хай буде по-вашому: з молоком, то з молоком. Спеціально для вас замовлю...

Вони сіли за окремий столик. Капітан за звичкою любив сідати у дальні куточки – звідти видно увесь зал: як хто входить, як виходить, як обслуговують знайомих, що виносять з кухні, що обмінюють і що пропонують... Адже в кафе, як і в усіх ресторанах, життя подвійне, якщо не потрійне...

Підійшла офіціантка, пофарбована у колір, який до вподоби, очевидно, її коханому чи, швидше, коханцю.

– Дві кави, – звелів Риф. – Мені – як завжди: сто грамів, бутерброд, а для мого нового шефа – шматок фірмового пирога з маком і горішками... А каву обов'язково з молоком.

– Молока немає, Рифе.

– Я так і знав. Долий вершками... Шеф і вершки любить.

– Ну, ти даєш...

– Даю не я – я тільки беру... Інтерв'ю.

– У вас це так називається? – гмукнула офіціантка.

– А у вас? – Риф лагідно поплескав її по округлій сідниці.

– Ну й нахаба ж ти, Рифе...

Він випив свої сто грамів, закусив бутербродом, не забувши перед тим виголосити тост:

– За тих, хто не п'є, капітане. За кермом!

– Тільки закусіть, Рифе. Щоб потім на мілину не сісти... Я гадаю... – Капітан раптом замовк: поріг «Максима» переступав приватний сищик Кублей.

«Шерше ля фам», – подумав капітан Дубль і підніс до рота чашку уже з прохололою кавою...