Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц)

Розділ вісімнадцятий

Лейтенант Мур зайшов до кабінету останнім. Капітан Дубль мовчки кивнув головою і очима наказав сісти. Він не любив, коли підлеглі запізнюються. Це його одразу якось вибивало з колії, а в душі закипало обурення. Він і сам не радий був отому проклятому генові пунктуальності, але нічого з собою не міг вдіяти. Його чіткість, буквально «фармацевтична точність», як він сам казав, доводили його до божевілля. У такі хвилини він згадував свою шкільну подругу Альбіну, яка мала все: і личко, і ноги, і очі, і губи, і зріст, і стан… Все те, що так подобалося Дублю. Все те, що можна було назвати ідеальним, і тільки один недолік – звичка вічно запізнюватися: в гості, в кінотеатри, театри, на екскурсії і навіть на вокзали – виводив його із себе…

– Я належу до тих кіноглядачів, – казав Дубль, – які ніколи не бачать кіножурналів. До тих, яким шлях у кінотеатрі до свого місця освітлює черговий адміністратор. Якби мені освітлювали обличчя, люди бачили б, що маки цвітуть вічно… Тільки на моїх щоках…

Після таких запізнень він буквально хворів і, найстрашніше, на нього, молодого і дужого, нападало безсоння. Дубль ніколи не приймав таблеток. Вважав, що організм – це така складна лабораторія, яка сама виробляє все необхідне. Головне – знайти відповідні важелі. І він їх знаходив.

Коли від нього тікав сон, він читав свою «молитву». Його «система проти безсоння» діяла безвідмовно, як безвідкатна гармата. Він засинав уже на другому колі цієї процедури. Бо був твердо переконаний: потрібно думати, весь організм відірвати від того, чим у тебе забито на цей момент голову, і зосередитися на найголовнішому – сні. І він умикав свою до простоти, до примітивності геніальну систему:

«Мені не болить нічого, – так починалась "молитва": – Ну, абсолютно нічого. Мені не болять нігті цих пальців. Мені не болять п’яти. Мені не болять підошви ніг. Мені не болять литки ніг. Мені не болять коліна ніг. Мені не болять стегна ніг. Мені не болять…»

І так він піднімався аж до голови, перераховуючи на ній усі «атрибути» для життєдіяльності – вуха, ніс, губи, язик, піднебіння, горло, скроні, потилицю і завершував волоссям. Після цього у протилежній послідовності опускався донизу, перед цим не забуваючи сказати фразу:

– Отже, мені нічого не болить. Я можу спокійно заснути і бачити найчудесніші сни!

А напередодні він бачив дивний сон. Снилося йому, що безногий гравер, вмочуючи у власну кров перо, пише листа до коханої Миколи Мазура. Його до цього під дулом пістолета примушує чийсь голос. Власника того голосу не видно. Бо він повністю затулив своїми плечима світло і гравер пише листа в темряві…

Коли капітан Дубль прокинувся, він перш за все запитав себе: «Чому безногий гравер?» І тут же сам собі відповів: «Ну, звичайно, коли полковнику Ситорчуку присвоїли звання генерала, тобі порадили найкращого гравера Києва – безногого Артема – і ти саме до нього й пішов, щоб "підписати" генералу традиційний золотий годинник від управління по розслідуванню тяжких злочинів».

У цю мить капітан Дубль навіть не здогадувався, який він близький до істини і що сон йому в руку. Навіть його незрадлива інтуїція ще й досі дрімала десь у глибині душі.

Він ще раз оглянув усіх підлеглих: старший лейтенант Хорт, лейтенант Дедюк, лейтенант Мур, сержанти Ягідка, Голубей, Душечка, Лантух і вічно сором’язливий Мак. Рядові Гай і Орендочка сиділи окремішньо, як працівники, що тільки входять у курс справ.

– Київ розбиваємо на кілька ділянок. Умовних, безперечно, – нарешті взяв себе в руки капітан, подарувавши ще один красномовний погляд Муру. – Мені необхідно знайти гравера, який писав ось цього листа. Ксерокопії його вам роздасть зараз старший лейтенант Хорт. Ваше завдання – виявити київського гравера… Звичайно, якщо цей лист писався в Києві. І поцікавитися, коли, яким чином і хто змусив чи підкупив нашого гравера написати того листа. Як розслідувати цей момент, вас не треба вчити… Для наймолодших нагадую, – глянув він на рядових Гая і Орендочку. – Найпримітивнішим методом… Зайняти в майстерні чергу, якщо буде, й чекати… Як тільки звільниться і вийде перший замовник, поцікавитися: «Як почерк? Не каракулі? А то я був тут в одного… Кооператора. Так він мені зіпсував усю картину…» Зрозуміли? Щось у такому плані. Подивіться. Запам’ятайте почерк, яким написано листа.

Поки старший лейтенант Хорт роздавав червоні ксерокопії як нагадування про радянську владу і спогад про криваву бойню в Афганістані, капітан Дубль підкликав сержанта Ягідку і сказав, що вони поїдуть до безногого Артема.

– Чекайте мене в машині, – кинув він уже в спину здогадливому сержанту. – Старший лейтенанте! – звернувся він до Хорта. – Я також їду. На свій об’єкт…

– Я чув, пане капітане, і уже зі свого списку його викреслив… Дедюк поїде на Поділ…

– Гаразд, – капітан, наказавши сержанту Голубею не забувати здати ключі від кабінету черговому, вибіг з кабінету одним із перших. Його інтуїція раптом прокинулась і вистукувала в скронях: «А ти перевір сам. А раптом сон в руку. Сон в руку. Сон в руку». «Гаразд, гаразд. Заспокойся. Перевірю», – відповів він інтуїції.

Коли він з Ягідкою піднявся на другий поверх універмагу і підійшов до фанерної перегородки, за якою завжди сидів безногий Артем, там виписував свої «курсиви» чорнявий кругловидий молодик, чимось схожий на підрум’янений пундик.

– Ви за безногого Артема? – запитав капітан.

– Артем сам за себе. А я сам за себе. У кожного свій почерк.

– Це правда, – погодився капітан і всунув у віконце посвідчення. Молодик схопився з місця і сказав:

– Я про все знаю. А ви заходьте, – він відчинив бічні двері, перевернув картонку з написом «Відчинено» на «Зачинено» і запросив капітана сісти. Сержант Ягідка трохи потупцював по той бік таблички, зрозумів, що капітан впорається й без нього, і побрів до авто, розглядаючи по дорозі виставлені в універмазі товари.

«Ринок перенасичується, – подумав сержант.

– А ціни кусаються. Почекаємо, коли вони стануть трохи скромнішими».

– Як вас звати? – сідаючи на дерматиновий тапчанчик, поцікавився капітан.

– Артем!

– Ви теж Артем?!

– Я теж. Бо я син Артема, – а за хвильку додав:

– Безногого, як ви кажете.

– А де ж батько?

– Батько тяжко захворів. Спився він. Талановиті люди часто спиваються. Тоді вже не контролюють себе і так талант гине… Який у батька почерк! А який талант – усі почерки міг підробляти! Не підкопаєшся.

– А ось цей? – показав Дубль листа до Галини Бордоніс-Медведчук.

– Це батькова робота. Такий почерк тільки батько міг підробити…

І тут раптом капітану Дублю стало ніяково. «Куди я послав людей? Як вони можуть знайти гравера, коли це почерк іншої людини? Підроблений. Дурень царя небесного, – лайнувся про себе. – Треба негайно дати відбій».

Капітан аж почервонів. Відчув перевтому. Артем помітив зміну в його обличчі й запитав:

– Трапилося щось неприємне?

– Трапилось, – погодився капітан. – Людина, для якої твій батько підробляв цей лист, убивця…

– Я знаю, хто то був.

– Ви?

– Я!

– Звідки?

– Я тоді був присутній, коли батько підробляв цього листа. Високий на зріст чоловік з чорною бородою. Як афганець… Як моджахед! Навіть у чалмі і афганській формі…

– Ти його добре запам’ятав?

– Добре! Тільки ви за цими ознаками його вже не знайдете. Він давно поголив бороду… Але має іншу цяцьку. У нього на щоці… Чекайте, на якій… – гравер для чогось розвернувся корпусом, почав щось пригадувати. – Ага. На лівій! У нього на лівій щоці шрам. Хтось його полоснув чи то кинджалом, чи то багнетом. Я його днями бачив у Спілці письменників. Я там сувеніри підписував.

Він прийшов в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Приніс лист-протест. Він не хотів, щоб на форумі виступав якийсь афганець. Ніби перебіжчик до американців чи що… Я не все зрозумів, бо спочатку й не прислухався. Писав. Але по голосу я його одразу впізнав. У нього такий голос, знаєте… Словом, не знаю, як сказати… Гортанний, чи що… Дуже запам’ятовується. Я сказав співголові форуму… хотів сказати, що я цього шрамуватого знаю. Та співголова, на ім’я, здається, Павло, тільки махнув рукою і помчав на якесь чергове засідання. Сказав, що йому ніколи. Ось і вся історія…

– Я тобі, Артеме, сердечно дякую, – капітан підвівся і потис руку молодому граверу. – Бажаю ніколи не спиватись і не підробляти ніяких документів, окрім офіційно дозволених.

– Я вас зрозумів, пане капітане. Я…

Але спина капітана Дубля уже зникла серед універмагівського натовпу.

… Він мчав в оргкомітет Всесвітнього форуму українців. Його цікавив співголова по імені Павло. «Його так і називали – пан Павло. Він з густою чорною бородою. Де-не-де уже зі сріблястими струнами»… Він так і сказав: струнами.

Капітан їхав і посміхався сам собі в неіснуючі вуса. «Борода зі сріблястими струнами, – повторював він. – Гадаю, панів Павлів з такими бородами там небагато».

І він не помилився. Пан Павло був такий один. Він сидів у своєму кабінеті і щиро посміхався капітану Дублю…

Розділ дев’ятнадцятий

Коли сержант Ягідка підійшов до столу і віддав честь капітану Дублю, той навіть не підвів голови. Ягідка навшпиньки розвернувся і хотів був залишити кабінет мовчки. Капітан гукнув його з порогу.

– Ви куди, сержанте?

– Бачу, ви перевтомилися. Подумав, хай пан капітан трохи відпочинуть.

– Ви мені привели Кублея?

– Його ні дома, ні в бюро нема.

– У нього, якщо мене пам’ять не зраджує, є рація. Ви зв’язувалися по рації?

– Достеменно так, пане капітане! Але його рація, як і він сам, мовчить.

– Знайти з-під землі!

– Слухаюсь, – сержант так само тихо щез, як і з’явився.

Капітан Дубль думав. Багато чого ставало на місце. Але щоб заповнити певні прогалини у життєвій фабулі Миколи Мазура, потрібно було негайно зв’язатися з ним. Але як?! Він зв’язався з товариством «Україна»… З оргкомітетом Всесвітнього форуму українців… Проте ніхто не міг знайти в книзі реєстрації прізвища Миколи Мазура з США. Зв’язалися з чоловіком з об’єднання афганців майором Метлинським… Згадали про його лист до оргкомітету форуму… Виявилося, він нічого подібного не писав, а той лист, що взяли у співголови оргкомітету, виявився фальшивкою, надрукованою, щоправда, на друкарській машинці воїнів-афганців… Підписи було підроблено блискуче – Метлинського, Яценка та інших. Отже, справжнє прізвище знали тільки ті, хто не був зацікавлений у виступі Миколи Мазура.

Поява Кублея могла б пролити трохи світла на цю темну історію. Але Кублей мов крізь землю провалився. І раптом ці фотографії… Чорний берет убиває людину і коротка інформація: «Колишній кадебіст прапорщик Кублей розстрілює афганського зрадника на околиці Нью-Йорка…» Це щось нове в біографії Кублея… Невже він був у Нью-Йорку? Коли? З яким завданням? З газет капітан Дубль знав, що колись кілька українських хлопців відмовилися воювати проти афганців. Про них часто писала преса. Потім раптово, так як і почалась, кампанія цькування вщухла. У нього ще тоді закрадалась думка… «Мабуть, кадебе прибрало». І от через п’ять років після закінчення афганської війни у капітана Дубля в поштовій скриньці лист. Лист з чітким написом: «Не згинати – фото».

Фото Кублея в чорному береті. Чорній куртці. Темних, мабуть, джинсах і чорних замшевих черевиках… З-під куртки спрямований у бік падаючої людини пістолет з глушником… Так прибирали зрадників… От чому тоді замовкла преса… Таємне рано чи пізно стає явним… Недаремно Сахаров говорив… Наші дострілювали і своїх офіцерів… Своїх солдатів… Якась депутатка, пам’ятає, на з’їзді кричала: «Я вас ненавиджу, Сахаров! Ви агент ЦРУ!»

Раптом двері скрипнули. На порозі кабінету стояв сам Кублей. Почуття гумору, вочевидь, покинуло його. Зморшкувате лице ще більш зморщилося і складалося враження, що приватного сищика хтось то занурює під воду, то витягує на поверхню, бо, судорожно зробивши кілька ковтків повітря, він раптом взагалі переставав дихати.

– Бачу, натрапили на слід, – привітав його капітан.

– На небесний! – відповів Кублей. – У вас нічого не трапилося?

– Давайте без зайвих вступів і хитрувань. У мене поки що одне питання. Відповісте ствердно, посиплються інші. Ви у Нью-Йорку коли-небудь були?

– Я вас вітаю, капітане… Бувши генералом Ситорчуком, представив би вас до майора.

– Я прошу вас відповідати коротко. Так чи ні?

– Я уже відповів. Метафорично. Так. У 1984 році.

– Що ви там робили?

– Відкривав 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. У складі делегації Української Радянської держави.

– Я вас серйозно, Кублею, питаю.

– Я вам, капітане Дубль, серйозно відповідаю. Я їздив у складі української делегації. Як водій кадебе. Возив делегата з України і щодня про кожний його крок і висловлювання писав рапорт майору Марченку. У ленінській кімнаті, де ми дивилися порнофільми і грали в більярд…

– Тоді дивіться мені в очі. Так, як би ви дивилися в дуло пістолета. Ви вбили воїна-афганця Миколу Мазура?

Кублей і оком не кліпнув.

– Справу про це мені мала пришити ще нью-йоркська поліція, якби впіймала. Але операція пройшла чисто. Я правив тільки за загальний фон… Стріляли із-за моєї спини. Стріляв майор кадебе Марченко. Вистрелив тільки раз. Микола упав, а я змився, як наказали… Але я не знав, що так розправляються з тими, хто перебіг за лінію фронту…

– Чесно?

– Чесно, капітане. Як перед Богом… Я вчора зустрів майора Марченка. Він був у моєму бюро. Я спочатку не впізнав його… Тоді, у Нью-Йорку, він носив бороду і грав на балалайці. Виконував «Гоп, мої черевички…» Більше нічого не вмів.

Капітан Дубль підсунув фотографії Кублею і, не спускаючи погляду з сищика, запитав:

– Що ви на це скажете?!

– Є й таке. Отже, архіви не всі спалені…

– А ви розраховували, що їх спалять?

– Я ні на що не розраховував. Я своє відомство знаю. Але не розумію ось цього… Що ж виходить: там нічого не змінилося? Ні, мене цим не візьмеш… Я не стріляв у Мазура! Не стріляв! Це справа рук Кульгавого…

– Але яка мета підставляти сьогодні вас?

– Все дуже просто… Я був учора в будинку матері Мазура. На цих фотографіях моя нью-йоркська місія не закінчилась… Потім я ще приніс туди від імені військкомату повідомлення про сина. Що він загинув на полях Афганістану. А такі фото є і в мене.

– У вас? – підхопився Дубль.

– Так, капітане. У мене. І записка, – сищик поліз до кишені піджака і поклав перед капітаном кілька знімків – точні копії тих, що лежали на столі Дубля. – А ось і записка. «Тепер займися собою, сищик! Розкажи капітану Дублю, як ти убивав Мазура у Рівердейлі, а потім мамочці приніс власноручно повідомлення про смерть сина. Підготуйся… Завтра тебе капітан Дубль сам розшукає». – Кублей упав у крісло і обхопив голову руками. – Ось і все, капітане, – мовив він. – Я все вам розповів… Через п’ять років усе стало на свої місця… Через п’ять років. Рідна служба красненько мені віддячила. Ті ж самі методи: мавр зробив свою справу, мавр має вмерти…

Розділ двадцятий

Того ж дня капітан Дубль наказав лейтенанту Муру провідати згадане Лідією Андріївною автопідприємство і завітати у відділ кадрів, щоб перевірити кілька особових справ. Серед них – і справу Марченка. При найменшій нагоді зробити фотокопію, але так, щоб кадровик цього не помітив.

Коли лейтенант Мур повернувся, то приніс досить гарну фотографію, яку просто, як він висловився, «спер» з течки кадровика…

– Ви що, лейтенанте? – звів свої гарні брови капітан.

– Не хвилюйтесь! Усе нормально. Ця фотографія готувалася для дошки пошани. Але це тепер не модно і… Ви мене зрозуміли… Вона просто могла загубитися. А кадровик, старий кагебіст, з кабінету не виходив і на хвилину. Ще й досі боїться прихильників Руху і чекає відновлення компартії.

– Навіть так?

– Весь час промацував мене, чим я дихаю, пане капітане. Але я сказав, що мене політика менше всього цікавить, і він замовк, запиваючи бублики холодним чаєм.

– Дякую, лейтенанте! – капітан взяв фотографію і викликав по рації сержанта Ягідку. Коли той обізвався, наказав негайно прибути до управління.

– У лікарню, – зачиняючи дверці автомашини, наказав капітан.

Через десяток хвилин капітан Дубль знову переступив поріг палати Лідії Андріївни.

– Доброго дня вам!

– І вам такого ж… Доброго, – відповіла Мазур.

– Тому я й прийшов, щоб підняти вам настрій. Ваш син живий, – сказав. – Ви не привиду бачили. Усміхніться. Не привиду. Син живе у США. Навчається в Гарвардському університеті. Приїжджав на Всесвітній форум українців. Приїжджав інкогніто. Він не міг інакше…

– Боже! – скрикнула вона. – Я в це не вірю!

Вона довго плакала. А коли заспокоїлась, запитала:

– Але чому? Чому він не прийшов додому?

– На це «чому» ми ще не можемо відповісти. Розумієте, не можемо.

Капітан глянув на неї… Ватяні тампони медики вже зняли. От тільки шрами і незагоєні рани від гострих шматків дзеркала залишились на її колись чистому обличчі. Відтепер вона так і житиме – зі шрамами…

– А де ваша сусідка?

– Її повезли на консультацію.

Лідія Андріївна плакала. Сльози текли крізь пальці.

– Ви так і не можете відірвати рук від обличчя?

Жінка заридала. Капітан підвівся. Взяв на тумбочці ватку. Потім поклав назад. Взяв склянку, налив з пляшки води.

– Ви дозволите?

Вона кивнула головою. Він підняв її над подушкою і крізь руки, по-жіночому гарні руки, напоїв. Потім обережно опустив голову на подушку…

– Де тепер мій син?

– Він днями відлетів до Америки… З ним усе гаразд… Але я прийшов, щоб ви мені допомогли. Кожне ваше слово, кожна деталь… Для слідства дуже важливо…

– Я знаю. Я знаю. Заради сина я готова…

– Розкажіть мені детально саме про той вечір.

– У кімнаті стало темно-темно і раптом – це світло… Світло автомашини. Уздовж вікна, уздовж шибок, а в шибці – обличчя сина… Можете уявити мій стан…

– Можу, – механічно відгукнувся капітан Дубль.

– Ні, не можете… Хто такого не пережив, ніколи не зможе. Я, здається, щось крикнула тоді. А потім уже нічого й не пам’ятаю. А далі ви знаєте…

– А цього чоловіка, що запропонував вам руку і серце, ви могли б упізнати?

– Упізнати? Що ви таке кажете? Як упізнати? З ним щось трапилося?

– Ні, нічого.

– Чому ж ви так кажете?

– Скажіть, як його прізвище?

– Я вам уже казала, Марченко… Артур Марченко…

– Ви знаєте, де він працює?

– Звичайно. В автопідприємстві. Бухгалтером. Він мені сам в усьому зізнався. Він так і сказав: «Це я їх убив!»

– Кого убив? – здивувався капітан.

– Ну, дружину свою, доньку… Випив, сів за кермо і потрапив під військовий автомобіль… Хотів накласти на себе руки, але жива ще меншенька і заради неї він залишився жити… Що з ним? Ви щось не договорюєте… Я відчуваю…

– З ним усе гаразд, – капітан зробив наголос на слові «ним». – Усе гаразд… Ви можете глянути на це фото?

– Піднесіть мені до очей і увімкніть настільну лампу. Я, здається, трохи й зір зіпсувала.

Капітан нахилився над нею, показав фото.

– Ви впізнаєте його?

– Я цю людину бачу вперше, – тихо мовила Лідія Андріївна.

– Ви не помиляєтесь?

– Ні.

– Але ж це Марченко!

– Це не мій Марченко… Не мій Марченко… – вона ще раз тяжко зітхнула.

Капітан так і думав. Тепер йому дещо почало прояснюватися. Багато що ставало на свої місця. А Лідія Андріївна, ніби відчувши лихо, зайшлася плачем… Видно було: далі говорити вона не може. І їй ще довго доведеться приходити до тями.

Розділ двадцять перший

Прийшла медсестра. Суворо, навіть осудливо глянула на капітана. Але вголос не сказала нічого. Дала заспокійливі й пішла. Лідія Андріївна якийсь час ще мовчала, капітан тихо сидів і чекав. Він умів терпеливо чекати. Нарешті жінка спитала:

– Ви будете з мене сміятись?

– Що ви, Лідіє Андріївно!

– Я збиралась вийти заміж…

– А чого ж… Ви ще молода, гарна. Належите до тих жінок, вік яких важко визначити по зовнішності…

– Я ніколи б на це не наважилась… Якби не син… Якби не могила сина і чоловіка… У мене чоловік помер від інфаркту, на другий день після того, як принесли повідомлення про загибель сина. А син з Афганістану написав: «Мамо, якщо я загину – хоча я в це не вірю: відчуття у мене таке – поховай мене у могилі з батьком. Такий мій заповіт», – сльози самі собою нестримно бризнули крізь її тонкі пальці. Лідія Андріївна довго плакала. Капітан хотів був викликати медсестру. Але жінка, нарешті, заговорила знову.

– Мені уже краще, – сказала вона. – А Марченко підійшов до могили. Поспівчував, поклав біля пам’ятника сина квіточку. Дуже виявився уважним. Сказав, що вдівець. Що в нього в автомобільній катастрофі загинули дружина і донька. Я йому поспівчувала. Горе нас зблизило. Він майже щодня приходив на могилку мого сина. Поливав квіти. Я йому розповіла про синів заповіт. Сказала, що зверталась до військкомату. Там нагадала, що син воїн-афганець. А знаєте, що мені відповів на те комісар?

Капітан Дубль заперечно похитав головою.

– Він сказав, що мого сина туди не посилав, і зачинив перед носом двері… А Марченко відгукнувся… Напередодні з’яви Миколи показав мені документ-акт про поховання сина. І раптом зі мною така біда…

– Не біда – щастя. Що ж до рук, то все буде гаразд, – підбадьорив її капітан.

– А мати ж колись мені наказувала: «Не дивись, доню, перед сном у дзеркало. Це не на добро!» Я сміялася з неї. Нас же виховували атеїстами. Вчили не вірити ні в Бога, ні в прикмети. Забобони, мовляв, то все, а я підійшла до дзеркала і захотіла подивитися на себе… Як це у вас, військових, називається: перевірити, чи я у бойовій формі. Не знаю чому, але саме ці слова спали мені тоді на думку. Взяла і роздяглась. Як Єва. Почала милуватися собою, ще й примовила: «А я ж гарна! До біса ще гарна!» Раптом мені здалося, що на мене ніби хтось дивиться. Таке відчуття виникло. Я ще й сказала собі: «Не треба було проти ночі біса вголос згадувати». З вами такого у житті не траплялося?

– Траплялося, – посміхнувся капітан. – І не раз…

– Раптом мені стало страшно й моторошно. Здалося, хтось стукнув кватиркою. Я вимкнула світло, глянула у вікно – о Боже! – у вікні Микола! Я знепритомніла… Далі ви знаєте…

– Так. Але я хотів би повернутися трохи назад – до Марченка… Чим він вас узяв?.. Завоював ваше серце… Ви мали серйозні наміри?..

– Серйозні, – хитнула вона головою. – Дуже серйозні. Я почала вірити в потойбічний світ. Марченко в усьому підтримував мене. Догоджав. Мені це дуже подобалося. Співчував. Мій покійний чоловік належав до гордунів. Мав про все свою думку. З моєю не часто рахувався. А цей! Коли я йому зізналась, що повірила в Бога, він приніс мені книжку про потойбічне життя. Потім приносив вирізки з газет і журналів про привидів та пришельців з інших світів і переконував, що життя після смерті тільки починається. Мені це імпонувало. Я хотіла в це вірити і повірила… Коли до мене прийшов Микола… я подумала: «Після моїх молитов. Звернення до Бога…»

– Що він ще вам говорив? – поцікавився капітан Дубль.

– Він запевняв мене, що багато мертвих перебувають у стані анабіозу. Казав так, ніби натякав, що мій син воскресне. Доводив, що не треба впадати в розпач. Наводив приклад з мільярдером Онасісом і його сином, що загинув в автомобільній катастрофі. У вивчення проблем анабіозу, реанімації і повернення людини до життя він уклав усі свої кошти… – Лідія Андріївна тяжко зітхнула. – Смерть – це тільки народження. Ми переходимо із стану фізичного, загалом примітивного, у стан небесний, божественний. Бо вищий стан – це стан нашої душі. Стан інтелекту і моральних насолод. Він говорив мені це кілька днів поспіль і посіяв у мене сумнів, що він бухгалтер автопідприємства. Я почала схилятися до думки, що він представник якоїсь секти, і сказала йому про це. Він заперечив.

– Що ще вам запам’яталося? – капітан поправив на ній ковдру, що підступно опускалась додолу.

– Після того, як я побачила сина, мені хотілося померти. Я ночами аналізувала слова Марченка про нашу тимчасовість на землі. Що ми сюди прибули, як на одну із зупинок у Всесвіті. У таку собі своєрідну лабораторію, де в початковій стадії народжуються примітиви, запрограмовані на зло, заздрість, убивства. І вище Божество, вирощуючи цих примітивів, вивчає і відбирає для інших світів тільки інтелект, мудрість і добро, щоб засіяти ними безмежжя Всесвіту. Все інше є прах. Перебування на Землі – це тільки початкова мить нашого народження, а нашим справжнім народженням для вічності є саме смерть. Тому страшно не вмерти – страшно вмерти не гідно, не достойно Божества нашого…

Вона напружилась, захвилювалась. Дубль поклав свою руку на її, сердечно подякував і сказав, що їй пора відпочити.

– Ви мені дуже допомогли. Поки що в інший, божественний, стан не переходьте. Я вірю, що ви… А втім, я хотів би, щоб перша початкова мить нашого перебування на цій планеті тривала якнайдовше.

Він щиро посміхнувся і вийшов, твердо сказавши: «До зустрічі!»