Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 33 страниц)

Розділ V

Погода змінилася різко. Після перших приморозків, першого інею на ще зеленому листі несподівано пішов дощ зі снігом. Температура повітря дещо підвищилася, зате температура настрою у капітана Дубля упала до нуля. Все, що здавалося простим і зрозумілим, раптом вкрай ускладнилося, ніби потонуло в безпросвітньому тумані. Чорт би його побрав, отого Панчука-Ковалевського чи, як його підправляли знайомі покійного скульптора, Ковалевського-Панчука...

На пляшці з етикеткою «Старий замок» – жодного сліду. На п'яту добу розшуків, нарешті, вдалося знайти водія посольства.

Ним виявився Яма-сан, уже немолодий, довірливий японець, який постачав посольству рибу з села Таценок, що під Києвом. Японець підтвердив, що підвозив високого хлопця, молодого, але от обличчя він зовсім не запам'ятав.

– Ви, європейці, усі на одне лице. Очі великі, круглі – і більше нічого...

Що ж до випнутих вилиць, то сказав, що «може бути», але він не певний... Принаймні, чогось японського Яма-сан у ньому не помітив. «Чому він саме мав мати щось японське?» – розгнівався капітан і відпустив водія.

Через кілька днів виїхали ще раз на місце вбивства чи самогубства. У спокійнішій обстановці перевірили усі деталі. Капітан придивлявся до кабінету покійного. Тут хтось уже навів порядок. Книги, як птиці, що до цього стояли на підлозі з розкриленими палітурками, уже попіднімались і постали у своїх попередніх гніздах на стелажах.

– Ви щось шукали, Рифе? – не спускаючи очей із сина скульптора, прямо запитав його капітан.

Той, навіть не моргнувши оком, спокійно відповів:

– Шукав.

– Якщо не секрет, що саме?

– Ключ до вбивства, капітане!

– Під час попередніх розшуків ви уже один знайшли. Як цього разу?

– Поки що я знаю те ж саме, що й ви, а далі ні на крок не просунувся...

– У чому ж полягає отой ваш «ключ до вбивства»? Адже один ключ ви уже мені показували, якщо не сказати – два...

– Два, капітане. Перший – це й справді ключ, другий – наша сімейна петля вірності з ініціалами «Ка-Пе», а третій... А третього поки що нема. Боюсь, що він не в озері, не під кущем глоду і навіть не у вас у кабінеті, а в кишені вбивці, якщо не у сейфі...

– Де ви бачили ініціали на петлі? Що ви мені морочите голову? – розсердився капітан Дубль.

– А звідки б я дізнався, що це саме та петля?

– Звідки ж ви дізналися?

– На ній є чорна гумова наліпка.

– Так, я знаю. Ну й що? Назва якоїсь артілі, що випускала мотузки, артикул...

– А як поглянути зсередини, – перебив капітана Риф, – якщо відгорнути трохи краї наліпки, то можна побачити дві великі літери: «К-П». Гадаю, не так і важко здогадатися, що вони означають...

– Неважко, – капітан підвівся, покликав сержанта Ягідку. – Принесіть мені, будь ласка, з ящичка в багажнику петлю і ключ. А втім, краще принесіть сюди сам ящичок...

Коли сержант приніс, капітан поставив його на стіл, вийняв петлю і ключ. На ключі також стояли вибиті ініціали: «К-П». На петлі було виведене хімічним олівцем: «КаПець». Капітан прочитав, сторопіло поглянув на Рифа.

– Це я дописав, – пояснив той. – Проставив між заголовними літерами кілька менших.

– Навіщо?

– Хлопчачі забавки... Коли повісилась мати, мені стукнуло всього п'ятнадцять. Тоді ще вірьовка лежала у туалетній шафці. Батько написав: «К-П». Він усе любив прикрашати ініціалами. Навіть власні руки. Ви помітили, мабуть, у нього на правій руці виколото те ж саме «К-П». Ніби його рука мала належати не Ковалевському-Панчукові... Я тоді й дописав: «КаПець»... Це маленький дитячий протест. Я тоді вважав, що старий з глузду з'їхав, догрався зі своєю дурною петлею... Я йому про це сказав, навіть пообіцяв, що я туди пізно чи рано також засуну свою голову... Він перелякався не на жарт: «Синку, ніколи не роби цього. Ніколи! Ця петля й справді наша смерть... Але в цій петлі...» Він не доказав. А вже потім додав: «Але матір не я повісив... Не я, синку...» Я тоді хряснув дверима, розплакався і вибіг геть з квартири... Пізніше до мене раптом дійшли його слова: «Не я повісив»... Що він хотів цим сказати? Що не він повісив матір?.. Чому він так сказав, ніби виправдовуючись? Я й так знав, що мати повісилась сама, це всі знали... Навіть судмедексперти підтвердили. Приїжджали материні батьки... Вони уже померли... Дідусь, бабуся... Дідусь наполягав на розслідуванні... Дійшли висновку: мама повісились таки самі...

– Ви називали її на «ви»?

– Так. І маму, й тата. Як колись водилося в Україні... Цього вимагала мама. Вона казала, що в цьому закладено багато людської мудрості, повага до старших... Це Московщина навчила нас на всіх «тикати»...

– Вона ненавиділа, як ви кажете, московщину?..

– Вона народилась у таборі для політичних в'язнів. На Печорі... Батьки її, мої дідусь та бабуся, були репресовані, не хотіли до колгоспу. Мама народилась у 1942 році... Мала потім клопіт на роботі, бо їй часто допікали партійці: як це так, усі воювали, а твій батько у цей час спав з матір'ю й зачинав тебе. Та ще й під час окупації... Вона нікому нічого не пояснювала. Оце і вся історія, капітане... Мій дикий жарт став чорним пророцтвом для батька. Батько, видно, злякавшись моїх слів, прибрав мотузку з дому. Я гадав, що він її кудись закинув... Але тепер зрозумів: він її комусь віддав. Не думаю, що її вкрали... Віддав, і ось вона рівно через десять років після смерті матері опинилась на шиї у батька... Хто її приніс, звідки? Ось вам другий ключ до вбивства...

– Я зрозумів так, що є й третій? Чому ви не все одразу викладаєте, Рифе? Ви щось хитруєте... Чи кудись мене спрямовуєте...

– Не забувайте, капітане, я журналіст...

– Я це, приміром, знаю.

– Я хронікер...

– І це знаю.

– Як і ви, капітане, я щодня й щоночі аналізую. Мені не байдужа смерть мого батька. Рана після смерті матері уже загоїлась, та й, не забувайте, мені тоді було лише п'ятнадцять літ... Але коли тобі вже двадцять п'ять, коли ти ще не дорослий і вже не дитина, то раптом відчуваєш себе серед цього люду, що претендує на цивілізованість, як на дикому острові смерті... Я хочу докопатися до істини, як і ви, капітане. Тільки мені набагато важче, мені боляче... Я напиваюсь вечорами... Знаєте ви це чи ні?.. Ви хотіли списати вбивство в архів... Щоб убивця вільно ходив по світу... Я вас не хочу образити, але вам цього не зрозуміти...

Капітан не образився. Він мовчки слухав, не перебиваючи. Тут є логіка. Мозок Панчука-молодшого працює інтенсивніше, він швидше дійде до істини, бо краще знає свого батька. Капітан Дубль намагався поставити себе на місце сина, як це він часто робив у своїй практиці, але цього разу таке перевтілення йому не вдавалося.

– Я знаю: є третій ключ до вбивства, але ніяк не можу його знайти, – втомлено зітхнув хлопець.

– Що то може бути за ключ, Рифе? – обережно поцікавився Дубль. співчуваючи юнакові і водночас прислухаючись до зміни його настрою.

– У вигляді духівниці, капітане. Заповіту тобто...

– Чому ви певні цього?.. А якщо батько не написав. Не встиг... Адже він не збирався помирати, навпаки – хотів одружитися. Звідки ж заповіт?

– Я уже його бачив... Він давно написаний, капітане... І згорнутий у трубочку... Ця паперова рурка має лежати в одній із цих книг, капітане. Але я вже перерив, здається, усі фоліанти, а духівниці нема... Її хтось забрав раніше за мене... Але для чого? Що вона дасть тому, хто її взяв?.. Заповіт написаний на моє ім'я. Ви мене розумієте, капітане?

Капітан його розумів. Тепер і він схилявся до думки, що смерть Ковалевського-Панчука – то таки вбивство... Але де ж і справді ключ до вбивства? Де його шукати? Де сам убивця? Хто він?

Розділ VI

Портрет уявного убивці, за словами жінки з санаторію «Лель», вийшов на славу.

– Точна копія, – запевнила Анастасія Іванівна. – Я його як живого бачу...

Наступного дня портрет показали по телебаченню у хроніці новин. І майже одразу посипалися повідомлення – дзвонили й на телебачення, і в міліцію, безпосередньо капітанові Дублю. Складалася типова картина, яка буває завжди після показу фотографій на телебаченні: одні запевняли, що бачили злочинця там і сям, аноніми зводили рахунки зі своїми знайомими чи намагалися допекти сусідам, називаючи їхні адреси...

Серед трьох десятків юнаків, з якими довелося зустрітися сержантові Ягідці, жоден під описи Анастасії Іванівни не підпадав.

І раптом – дзвінок. Голос знайомий, іронічний, єхидний...

– Я вас вітам, капітане, як кажуть у Польщі! Шукаєте вбивцю?.. А я щодо нього вже справу закінчив... Одержав «бабки» і завтра виїжджаю, капітане Дубль. Куди б ви думали?.. На відпочинок, за кордон! Ні, таки вільна і незалежна Україна і вчорашньому агенту кадебе щось таки дає... Коли це міг я, звичайний агент, фіскал, або, як ви кажете, сексот, потрапити у Варну, на «Златні п'ясци»?..

– Кублей?

– Власною персоною.

– Чорт би вас побрав, Кублею!..

– Ну-ну, тихіше на поворотах, капітане... Бачу, без мене вам у цій справі не розібратися.

– Що, знову замішана жінка?

– Як завжди, капітане, ви здогадливий... Але цього разу я вас маю розчарувати: і так, і ні. У нас, як мені пояснив сьогодні сержант Ягідка, і, якщо я його хоч трохи зрозумів, усе навпаки... Ви шукаєте жінку, а я шукав чоловіка... І що я знайшов?.. Ви не повірите, капітане Дубль... Ви там стоїте, я вас попрошу – сядьте... Сіли? Тепер візьміться за бильця вашого улюбленого крісла для роздумів...

– Не блазнюйте, Кублею, – стомлено зронив у трубку Дубль.

– Ви мені не відповіли: взялися за бильця чи ні?

– Та взявся, взявся...

– Прив'яжіть пояс... Підв'яжіться своєю петлею...

– Ідіть ви до біса, Кублею!..

– Мене, між іншим, звати Йосипом Віссаріоновичем і, на відміну від усіх вас, я свого імені не соромлюсь.

– Ви б ще назвали себе Ніною Андрєєвою[40]40
  Ніна Андрєєва – совєтська публіцистка, що 1988-го року прославилася як автор маніфесту «Не можу поступатися принципами». У цьому газетному тексті вона різко виступала проти критики Йосипа Сталіна та виправдовувала сталінські репресії. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть].

– Поки що називайте мене Йосипом Віссаріоновичем... Я починаю прислухатися... Слухаю. Чому ж ви мовчите, капітане Дубль? Важко вимовити подвійний збіг в іменах з колишнім тезком? Ми з ним обидва диктатори. Тільки він великий тиран, а я, Кублей, маленький. А тепер слухаю, як ви називаєте мене моїм іменем.

– Йосипе Віссаріоновичу...

– А тепер додайте ще «будь ласка»...

– Чорти б вас забрали, Кублею! Ну, будь ласка...

– Без чортів і без «ну», капітане Дубль. Ви ж інтелігентний чоловік... Кажуть, пальці на ногах посипаєте французькою пудрою, не те, що завжди спітнілий приватний сищик Кублей, якого ноги годують. Завжди у милі, завжди, як хорт... І так усе життя – і за часів кадебе, і за часів вільної та незалежної...

– Я вас прошу!.. – урвався терпець у капітана.

– Ну гаразд, гаразд... Тільки тримайтесь, щоб головою стелю в кабінет Ситорчука не пробили. Не підскакуйте на місці. Той, кого ви шукаєте, прийшов до мене сам. Він розшукував убивцю своєї матері... І хто, ви гадаєте, убивця його матері?..

– Рафаель Ковалевський-Панчук? – байдужим тоном, сам собі дивуючись, спитав капітан.

– А ви здогадливий, капітане Дубль! Але мені пора, літак на Варну рівно через дві години... Справу я закрив, клієнт повністю зі мною розрахувався і залишився задоволений. Я йому сказав усього кілька слів: «Убивця вашої матері покінчив життя самогубством того ж самого дня, коли повісив вашу матір – 7 листопада».

– Що?! Ви з глузду з'їхали, Кублею... Цього не може бути!

– Я б сказав точніше, капітане Дубль: не я з глузду з'їхав...

І приватний детектив Кублей з Борщагівки поклав трубку.

Капітан зірвався з місця. Натис на кнопку, аж вказівний палець побілів.

– Слухаю вас, пане капітане!

– Ягідко, зв'яжіться негайно з Кублеєм! Його звати Йосип Віссаріонович...

– Я знаю, пане капітане.

– Він, очевидно, вдома. Скажіть, якщо він не жартує і справді летить до Варни, ми його підкинемо в аеропорт. Проведемо через депутатську кімнату, обійдемо митницю... Я знаю його. Він усе одно щось перевезе через кордон і там продасть за леви... Хай тільки скаже, куди й коли до нього під'їхати...

– Я миттю, пане капітане... Пробачте, слухаюсь, пане капітане!

– Давай, давай!

Капітан узявся за голову: що ж це виходить? Убивця заявляє сам на себе?.. Убивця звертається до приватного сищика, щоб знайшли його самого... Для чого?! Але чи не те ж саме вчинив Риф і зі мною? Адже й він наполягав на вбивстві... Звідси – один почерк...

– Кублей на дроті! – несподівано з'явився на порозі кабінету сержант Ягідка.

– Де саме?

– У кімнаті чергового...

– Що він сказав?

– Сказав, що можете спуститися донизу й розтрясти свій... гм... А ні – то прямо приїжджайте до експрес-бюро... У нього в запасі рівно година.

Капітан зв'язався з черговим по селектору:

– Покладіть, будь ласка, трубку міського телефону. Панові Кублею я зараз зателефоную сам... Так, я знаю його телефон, дякую.

Дубль, нервово сіпаючи диск апарата, набрав номер:

– Пан Кублей? Мені конче потрібно побачитися з вами.

– І провести в аеропорт? – лукаво уточнили в трубці.

– Так...

– Через депутатську кімнату?..

– Так...

– А як з митницею?..

– Я знаю, ви давній спекулянт... Скажіть хоч, що перевозите? Що тепер з наших товарів котується в Болгарії?..

– Скажу при зустрічі... Вас, я так зрозумів, не Болгарія ж цікавить? Я чекаю...

Нахабний Кублей поклав трубку. Він торжествував. Але торжествував і капітан Дубль... Йому й справді стало радісно на душі. Так, як він любив часто казати чиюсь фразу... Не знав тільки, чию. А може, в управлінні хтось вигадав: «Так радісно, ніби щойно знайшов труп». Чорні кримінальні жарти...

Розминувшись з автомашиною генерала, який саме повертався з обіду, капітан удав, що не помітив її, і це ж саме порадив зробити сержантові Ягідці. Автомобіль Ситорчука засигналив, але капітан наказав не звертати на те уваги.

– Нам ніколи. Ми нічого з тобою, сержанте, не бачили і нічого не чули... Вперед!.. На Борщагівку...

Кублей стояв у наполеонівській позі, щасливо посміхався. На ньому незграбно висів картатий костюм і на голові сиділа така ж кепочка-аеродром... Стояв на черевиках з високими, нещодавно підбитими каблуками і скидався на задерикуватого попелястого півня, що, знайшовши зерно, збирався поділитися ним з ближніми курками... Але за певну плату.

– Ви стовідсотковий денді, Кублею! Якби не контрабанда у двох валізах... – Капітан окинув оком чемодани під натуральну шкіру. – Вам, до речі, личив би дипломат голубого кольору, набитий зеленими купюрами...

– Капітане, – безцеремонно перебив його Кублей. – Спочатку автомобіль, а потім слова. Бо в дорозі усяке може трапитися... Жаль, що ви не у формі. На форму ще зупиняються легкові авто. А на таку, як у мене... Тільки таксі.

– Не переживайте. У нас в автомобілі й форма є.

– Тоді поїхали. Тільки покличте, будь ласка, Ягідку. Не можу я сам, такий маленький, тягти дві великі валізи...

– Додайте: з горілкою та ікрою, – гмукнув капітан. Кублей промовчав.

Капітан Дубль, який горів від нетерпіння почути Кублеєву розповідь, задовольняв усі примхи нахабнуватого сищика, тільки бурчав при цьому:

– Ну й нахаба ж ви, Кублей!

– Не забувайте, капітане, при цьому додавати: Йосипе Віссаріоновичу...

– Гаразд, гаразд. Я хотів би сісти з вами поруч.

– Мені сьогодні випало подвійне щастя, яке так рідко трапляється у моєму житті. По-перше, їду відпочивати в Болгарію...

– Додайте: за рахунок ревнивих дружин...

– Не зовсім так, капітане... Цього разу за рахунок людини, яка розшукувала вбивцю. А друга половинка цього щастя – мене везе в аеропорт сам капітан Дубль! Ви знаєте, я почуваю себе фельдмаршалом.

– Кожний фельдфебель, як свідчить історія, почував себе фельдмаршалом...

– Можливо, капітане. Але ви не замислювалися, чому? Вам і це потрібно знати... Внутрішній світ людини – перша справа для справжнього сищика. Збагатити вас, капітане?

– Що ж, валяйте, Кублею. – Дубль удавано байдуже глянув у вікно.

Ягідка якраз виїжджав на проспект Перемоги, аби піднятися бульваром Шевченка, перетнути Хрещатик і бульваром Лесі Українки лягти на курс Київ – Бориспіль.

– Але за умови... Скажіть, ви часто проводжаєте свого генерала у відпустку чи у відрядження?

– Інколи мені випадає така честь, – знизав плечима Дубль.

– Сьогодні, капітане, вам випала честь проводжати мене... Ягідка мені шепнув, що ви навіть на генерала Ситорчука не звернули уваги. Так мчали до мене, що ледь колеса у міліцейського автомобіля не повідлітали. Кублей – це вам не якийсь там міліцейський генерал... Я розумію, вам кортить швидше про все дізнатися. Але ж ви знаєте, я природжений терорист із садистським ухилом. Я люблю жертву мучити... А потім, кожний ставить перед собою певну мету, капітане... Ну, уявіть, я вам зараз усе розповім, а ви зі своїм темпераментом, про все дізнавшись, викидаєте Кублея на півдорозі до Борисполя...

– Пане Кублею...

– Ну, не викидаєте... Ви ж благородна людина... Просто пересаджуєте на попутку, одягнувши перед тим форму... А мені ж, плебеєві, так хочеться потрапити до зали патриціїв! Посидіти в депутатській кімнаті, випити чашечку кави, поглянути на себе у дзеркало, пройтися по пухких килимках... Он депутати з жовто-блакитними значками сидять і гадають: кого ж це сьогодні сам капітан Дубль проводжає до Болгарії?.. Чоловічок маленький на вигляд, миршавий, як ви кажете поза очі, а, видать, велика птиця...

– Ну ви й самокритичний... Але несправедливий...

– У чому ж моя несправедливість?..

– Я на вас «миршавий» кажу не поза очі, а у вічі, Кублею... Але ради Бога, не мучте... Горять же нервові клітини... Повірте, у моїй практиці такої цікавої справи ще ніби й не було...

– Все детально розповім, капітане. Але – у кімнаті українських лордів!

– А якщо не встигнете?

– Я спробую бути лаконічним, як Чехов[41]41
  «Стислість – сестра таланту». Антон Павлович Чехов. (Примітка упорядника збірки)


[Закрыть]...

– А якщо нам хтось завадить?..

– Матимете шанс, капітане, провідати приватного сищика Кублея на «Золотих пісках» у Болгарії, побачите Варну, оксамитових дівчат і перезрілих скандинавок похилого віку, які подають себе за цнотливих шведок першого сорту.

– Перезрілих чи похилого?..

– Скандинавок похилого віку, які видають себе за перезрілих старих дів.

Капітан мовчки поклав руку на праве плече сержанта. Ягідка добре пам'ятав цей умовний сигнал: праве плече – натискуй на акселератор, ліве – скинь швидкість...

Подарований приватною американською фірмою німецький «Опель» не примусив себе чекати: рвонув уперед, притиснувся до асфальту лівої крайньої смуги, і дерева обабіч автостради тільки замиготіли...

Кублей повернув свою маленьку голівку до капітана і, неприємно дихнувши йому прямо в обличчя, нагадав:

– Я відлітаю в Болгарію, капітане, а не на небо... Покладіть ще раз руку на плече сержантові. Я не росіянин – і не люблю швидкої їзди...[42]42
  «І який же росіянин не любить швидкої їзди?» Микола Гоголь, «Мертві душі». (Примітка упорядника збірки)


[Закрыть] Я тільки пам'ятаю російську поговірку: «Тихіше їдеш – у Болгарії будеш». А ще маю власну: швидше ідеш – на небо піднімешся. Запишіть, капітане, у вашій роботі знадобиться. Повісьте її перед носом Ягідки... Тільки прохання: не забудьте вказати авторство...

Розділ VII

Кімната для депутатів, на щастя, була порожня. Капітан Дубль, якого зустрів сам начальник депутатської кімнати, від коньяку рішуче відмовився, а щодо кави – то, кинувши скоса погляд на Кублея, промовчав. Начальник миттю розпорядився:

– Дві кави і пляшку мінеральної!

Кублей і капітан Дубль сіли в куточку під великим фікусом, подалі від сторонніх очей, якщо раптом такі з'являться.

– Розповідайте, будь ласка, – попрохав капітан голосом, який раптом здався йому чужим.

– Це трапилося 8 листопада. Поріг експрес-бюро «Приватний сищик Кублей і комісар Метре» переступив високий юнак з опуклими вилицями... Я лежав, як завжди, у своїй позі...

«Собачій», – вертілося на язику в капітана Дубля, але він, зрозуміло, промовчав.

– ... на рукаві правої руки, – уточнив Кублей, ніби вгадавши думку співрозмовника. – Кросівки, джинсові штани, тепла голуба куртка, замість шарфика на шиї пов'язана піонерським галстуком, по-піжонськи вовняна червона хустинка... Юнак, не питаючи дозволу, сів. Відчувалося, що хвилюється. «Ви сищик Кублей?» – дихнув на мене перегаром. «Я сищик Кублей, а комісар Метре поки що у Франції», – відповів йому. Він на мою репліку не звернув уваги. Тоді я, щоб показати йому, що я таки справжній сищик, кажу: «Шерше ля фам?» Він на мене лупатими очима глянув, лупнув двічі, а вже потім, як дійшло, закивав своєю великою головою. Зняв рукавички, поклав переді мною на стіл, показуючи свої величезні, як у гусака лапи, тобто руки з вузлуватими пальцями. «Я шукаю убивцю моєї матері».

– Не зрозумів, – перебив його Дубль. – Матері, чи...

– Матері, сказав. Я й запитую його: «Коли ваша мати загинула?» «П'ять років тому, 7 листопада, її знайшли повішеною у себе в кімнаті». Може, вона сама повісилась? «Я не думаю, – відповів він. – Мама любила життя. Дала мені слово, що б у її житті не трапилося, вона поставить мене на ноги... Мені тоді виповнилося 13 років».

– Нічого не зрозумів. Давайте уточнимо: не п'ять, а десять років, і йому тоді було не 13, а 15, – заговорив капітан.

– Хто кому розповідає? – розгнівався Кублей. – І хто кому розповідав: він мені, чи вам?

– Він розповідав це й мені! – гарячкував капітан.

– Вам? Тепер моя черга дивуватися, – стенув плечима Кублей. – Ви ж його тільки розшукуєте. Даєте портрет... Нічого не розумію. Краще ви мене уважно слухайте, капітане, тут щось не те... Я його й питаю: «Ви когось підозрюєте у вбивстві вашої матері?» – «Так! Підозрюю, – відповів він. – Скульптора Ковалевського-Панчука... Петлю, на якій повісилась мама, саме він приніс у наш дім...»

Капітан Дубль затамував подих, а Кублей вів далі:

– «Якщо бути точним, петлю цю приніс у дім я, – сказав відвідувач. – Мені скульптор Ковалевський подарував німецьку вівчарку... У нього не знайшлося повідка і я взяв замість повідка оту злощасну петлю... Петля так і лишилась у нашій квартирі. Напередодні жовтневих свят мама поставила мене перед фактом: що вона збирається виходити заміж... За скульптора Ковалевського... Питала, чи я не буду заперечувати... Я, чесно кажучи, скульптора недолюблював. Трохи по-дитячому навіть ревнував. Мама ж його, здається, кохала по-справжньому. І я дав згоду. Ковалевський мав імпортний автомобіль, дачу-фортецю, моторний човен... Ми часто виїжджали на його човні на Дніпро, ловили на спінінг щук, окунів... Він мене в принципі ніколи не ображав. Одне слово, я погодився... Мама говорила, що 7 листопада відсвяткуємо потрійне свято: весілля, день народження Ковалевського і свято Жовтня. Напередодні мали розписуватись. Мама наполягала на цьому, хоч він казав, що печатка ще нікого не стримувала... Та все ж погодився. Але ні 5, ні 6 листопада він не прийшов... Шостого увечері мама вийшла з дому, її довго не було... Повернулася пізно, напідпитку. Співала, крутилася перед дзеркалом, а потім дуже плакала... Я її заспокоював, питав, що з нею... Вона відповідала, що я вже дорослий, усе зрозумію. Мовляв, хтось там, письменник Гайдар, чи що, у мої роки вже командував полком... Я тоді ні про що не здогадувався... А вранці 7 листопада я востаннє побачив її... у петлі... І тоді я поклявся знайти маминого вбивцю... Вона залишила записку»... Записки він мені не показав, – поспішно додав Кублей. – Гадаю, збрехав, коли сказав, що вона десь загубилася... Того ж дня я пішов слідами Ковалевського-Панчука. Я приїхав на дачу, несподівано помітив ваш «Опель» і стривожився: щось уже трапилося... Потім на ґанок вийшов син. У санаторії «Лель» мені сказали: «Ковалевський повісився. А он його син». Я обімлів. Це ж треба: 7 листопада покінчив життя самогубством, мабуть, совість заїла. Але чому аж через п'ять років?

– Через десять! – уточнив капітан.

– Через п'ять! – відрубав Кублей.

– То у вас був не син Ковалевського? – спантеличено запитав Дубль.

– Звичайно, не син. Інший. Чимось подібний, але не він. Я й сказав йому наступного дня: «Убивця вашої матері повісився. Оце і все, про що я дізнався за цих три дні. Така ж версія і в капітана Дубля, і в судмедексперта Максима Череватенка...» Він, здається, зрадів... Перепитав, чи це точно. Я йому сказав, що у мене є свої люди в управлінні, що це така ж правда, як мене звати Кублей, а його Вадим...

– Вадим?

– Так, Вадим! – відповів Кублей. – Він мені сердечно подякував і попросив ще про одне: аби я точно перевірив: Ковалевський повісився сам, чи його повісили, бо дуже хоче, щоб убивцю таки розшукали... Ще спитав, скільки винен мені. Я назвав суму... Він запитав, у якій валюті і за яким курсом я хотів би одержати гроші...

– Ви, звичайно, сказали, що за найнижчим курсом і, звичайно, у валюті... – гмукнув Дубль.

– Зрозуміло! Інакше б мені не бачити, капітане, Болгарії...

– У чому ж конкретно полягало його прохання?..

– Я вже сказав: він хоче, щоб я знайшов вбивцю Ковалевського, якщо це можливо... За це він платить потрійну суму від прейскуранту. У доларах. За будь-який результат, але остаточний і достовірний...

Капітан замислився:

– Тепер я щось трохи починаю розуміти...

– Йому абсолютно однаково – це вбивство чи самогубство, аби тільки він знав правду... Ось і все, капітане. Ще запитання будуть?..

– Мені потрібна адреса Вадима... Як його прізвище?

– Іщук. Вадим Іщук, капітане. Адреса: Київ, вулиця Петропавлівська... А втім, ось його візитка, я вам її дарую. Якщо більше нема запитань, то я з вашого дозволу...

Дубль зиркнув на годинник:

– У вас ще море часу...

– Дуже щасливий, що сьогодні я не так швидко вам набрид, – лукаво примружився Кублей.

– Я вас уперше бачу пристойно одягненим, Кублею, і ви, здається, почали користуватися дезодорантом...

– А ви б мені порадили частіше митися, чи не так?

– Не гнівайтесь, Кублею. Самі ж бачите, я вам хочу тільки добра. Хочу, щоб ви стали кращим хоч у вільній і незалежній... Треба ж вам колись відмитися, ви ж стільки боролися проти її незалежності...

– Не раджу вам дратувати мене, капітане. У мене є й свої якісь міркування. Може, вони не збігаються з вашими, але я мовчу...

– Йосипе Віссаріоновичу, ради Бога...

– Ви, наскільки мені відомо, вважаєте смерть скульптора самогубством. Так?

– Припустимо, але звідки у вас така інформація, Кублею?

– Коли людина несподівано стає багатшою... Я не кажу – багатіє, просто стає багатшою. Так ось, вона може дозволити собі розширення своєї мережі... У мене ж досвід. Невже ви гадаєте, я не можу дозволити собі маленької розкоші мати хоча б одного свого агента у вашій конторі?..

– Ви його завербували, Кублею?..

– Ні, ми працюємо з ним за контрактом. Гадаю, це не зашкодить ні вам, ні мені. Адже, сподіваюся, ви переконалися, що ми служимо одній і тій же справі?

– Ваші припущення, Кублею?..

– Після потрійної ставки Іщука у мене закралася думка, якась така туманна думка... Але після вашого оголошення по телевізору, після того, як я побачив портрет того, кого ви підозрюєте в убивстві, я подумав: Іщук – убивця...

– Чому ж ви досі мовчали?

– Я до оголошення по телевізору не думав, що у вас раптом поміняються погляди на одну і ту ж справу. Тепер самогубство ви розглядаєте, як убивство. Після того, як я дізнався про це, мої сумніви розвіялися: Вадим Іщук повісив Ковалевського... Тепер я впевнений у цьому!

– Через п'ять років?

– Так, через п'ять... Він мене попросив розшукати убивцю матері – я убивцю розшукав...

– Хвилинку, Кублею... У вашій гіпотезі дещо не сходиться...

– Що саме?

– Ви знайшли убивцю мертвим дев'ятого листопада, так?

– Так.

– Убивця ж прийшов до вас із заявою і проханням восьмого, тобто уже після смерті Ковалевського! – майже вигукнув Дубль.

– Чорт забирай! – лайнувся Кублей. – Справді, не все сходиться. І все-таки, що ж звідси випливає?..

– А звідси випливає одне, Йосипе Віссаріоновичу: вбивця розшукує сам себе...

– Убивця розшукує убивцю?! – витріщився Кублей.

– Так, Кублею...

– Це щось нове... Принаймні у моїй практиці... Для чого це йому?

– Для певності! Адже ви самі казали, він готовий заплатити потрійну ціну за достовірність фактів. Він хоче знати правду. А правда його полягає в одному: йому потрібно знати, підозрюють його в убивстві чи ні... Якщо справа припиняється – йому назавжди гарантовано спокій. Він за свій спокій вам платить потрійну ціну.

Якщо ж ви іще подвоїте ціну, то він усе одно погодиться, аби тільки мати певність. Він хоче, аби ми з вами розглядали цю смерть саме як самогубство. Ось його мета...

– Бо в іншому випадку? – не зрозумів Кублей.

– В іншому випадку – він рватиме, як ви висловлюєтесь, кігті... Скажіть, Вадим перед вашим від'їздом не телефонував? Ви з ним після того, як одержали гонорар, не зустрічались?

– Він мені вчора дзвонив, – признався Кублей.

– Звідки?!

– Сказав, що з дому... Але це у мене одразу викликало підозру: мені здалося, що телефон міжміський...

– Що він сказав? Чим цікавився? – нетерпеливився капітан Дубль.

– Він повідомив, що бачив по телевізору фоторобот убивці Ковалевського.

– Не додав, що портрет убивці дещо схожий на нього?

– Він цього не уточнював. Чекав, очевидно, що це скажу я... Запитав тільки: «Так що, самогубство – уже не самогубство? А як же ваш платний агент, ваші достовірні факти?..» Я відповів йому, що для мене це така ж сама несподіванка, як і для нього, і що він не має ніякого права розмовляти зі мною таким тоном, я за хамство не одержував авансу... Іщук вибачився й сказав, що готовий, як ви й передбачали, капітане, ще раз подвоїти ціну, але тільки за точну інформацію. Я спитав, як з ним зв'язатися, на що він відповів: «Ніяк. Телефонуватиму сам. Прошу тримати мене в курсі усіх подій, я маю знати усе. Я маю знати, хто убив убивцю моєї матері... Ви мене зрозуміли?.. Вважайте, контракт продовжено... Незабаром вам вручать ще один аванс». І поклав трубку...

– І ви після цього ідете, Кублею, у відпустку?..

– Я вже сім років не відпочивав... Вам це число про щось говорить чи ні?

– Тільки те, що це – щасливе число... Я просив би вас, Кублею, відмінити відпустку...

– Я це зроблю лише за однієї умови, капітане...

– Я до ваших послуг!

– Якщо ви сьогодні спробуєте відмінити рейс до Варни. – Він рішуче підвівся, потиснув капітанові руку й додав: – Побажайте мені гарної погоди, трохи теплого моря і гарячих обіймів болгарських дівчат...

Капітан Дубль дивився на мокрі сліди від великих черевиків, що залишив після себе Кублей. Він, як завжди, вступав у калюжі і, як завжди, лаявся. Капітан Дубль дивився на сухий асфальт і думав: «Мокрі сліди від великих черевиків маленької людини на сухому асфальті...»