Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

Несподіваний хід бурштинової баби

Фостиков не на жарт розгубився: як бути далі? Потреба йти до КВІККу ніби вже відпала. Мішок, що його наказав розшукати майор Ситорчук, знайдено. Лейтенант кинувся до найближчого телефону-автомата. Як завжди, не було де розміняти по дві копійки. А 02 – зайнято. Нарешті він додзвонився.

– Майор Ситорчук слухає, – пролунав у трубці до болю рідний голос – Що трапилося? Доповідайте.

Лейтенант був лаконічний, як телеграма. Те, що почув майор Ситорчук, навіть його, бувалого в бувальцях, здивувало. Шеф, здається, уперше розгубився, і деякий час трубка мовчала...

– Негайно затримайте бурштинову, як ви кажете, бабу й розпитайте, звідки в неї професорів мішок.

Лейтенант повісив трубку. Коли він підбіг до того місця, де баба Милещиха торгувала насінням, її і слід пропав.

Зустріч у КВІККові

У більярдній клубу було накурено так, що хоч вішай кия. Але пильне око лейтенанта Фостикова відразу запримітило потрібного індивідуума: баба Милещиха сиділа в кутку за маркерським столиком з олівцем у руках.

На столику перед Милещихою лежав яскравий футбольний календар «Для вас, болільники!». Баба червоним олівцем робила в ньому якісь позначки. «Очевидно, поправляє, коли наступний матч на стадіоні, – констатував Фостиков. – Адже саме в ці дні в неї найбільша виручка».

Уздрівши лейтенанта, баба від несподіванки впустила олівець і схопилася обома руками за голову.

– Вас на хвилинку можна? – чемно попросив лейтенант Фостиков.

Баба зблідла й покірно побрела за ним до гардеробної.

– Мене цікавить лише одне: де...

Баба Милещиха його перебила:

– Де я беру насіння?

– Де ви взяли інкасаторський мішок?

– Отой?..

– Отой, – механічно повторив лейтенант.

– Та він тут, у гардеробній, – полегшено зітхнула баба. – Його хтось у мене залишив. Здається, професор Шлапаківський. Це з ним часто трапляється. Сказано ж – професор!.. А вчора був лазневий день. Так я оце просто з роботи надумала до лазні сходити. Сітку своїй знайомій позичила на кавуни, а білизну ні в чому нести. То я й узяла професорову торбу. Там дві книги якісь були, пляшка шампуню, хай він сказиться, і щось у пакеті… Шампунь я з собою узяла. Думаю, помию голову, а вранці відкуплю. От і помила... Оце бачите, – баба сіпнула себе за бурштиновий кучерик, – чортзна-яка стала. Чим хоч відмивай… А вранці вже з дому взяла мішок, щоб із сумкою не возитися, набрала насіння – і до стадіону. Сьогодні ж якраз наша «Турбіна» грає. Продала трохи, коли це ви нагодились... Зупинилися переді мною. Я й злякалася. Ну, думаю, знов оштрафують. Коли ж ні... А як побачила, що до телефону побігли, догадалась: «З начальником радиться, що з бабою робити». Я й утекла...

– А де ж той мішок? – нетерпляче запитав Фостиков.

– Мішок? А, мішок я на тому ж місці поклала, де й узяла. Там і шампунь, і книги, і отой з чимось пакет. Усе як було...

– Я б хотів на нього подивитися, – витираючи носовичком внутрішній обідок кашкета, сказав Фостиков.

– Та він отутечки під стойкою, у гардеробній. – Баба Милещиха по-молодечому перехилилася через бар'єр. Понишпорила, потім забігла до гардеробної, на мить присіла, тоді підвелася і безпорадно озирнулася на всі боки...

– Ой божечко! – заголосила вона. – А я ж його ось тутечки півгодини тому поклала...

Лейтенант по-спринтерському перемахнув через бар'єр. П'яти секунд вистачило для того, щоб переконатися: мішок № 3645/888 зник...

Ніч перед світанком

– Цього й треба було чекати, – промовив майор Ситорчук, глибоко затягнувшись сигаретою. – Не пізніше ніж завтра злочинці до мене прийдуть самі.

– Як?! – мимоволі вихопилось у лейтенанта Фостикова.

– Дуже просто. Я все уже продумав… А зараз – спати, спати й ще раз спати...

Тільки тепер усі троє збагнули, що ось уже дві ночі підряд ніхто з них не змикав очей і не їв. Цигарковий дим і свіже, настояне на соковитих осінніх яблуках повітря були чи не єдиною їхньою їжею.

Майора Ситорчука і лейтенанта Фостикова сержант Квочка провів до виходу. Попереду в нього була ще одна безсонна ніч: сержантові випадало патрулювати по місту. Майор пропонував йому відпочити, але той навідріз відмовився.

Ніч стояла волога, не по-осінньому тепла. Обриси золотавих бань над древнім Славутичем невиразно вимальовувались на тлі темного неба.

– Невже завтра стане все відомо? – запитав лейтенант Фостиков, дивлячись майорові в ту частину обличчя, звідки вдень випромінювався такий простий і такий інтелектуальний погляд.

– Усе. До найменших деталей, – упевнено промовив майор і так міцно потис лейтенантові руку, що той від несподіванки ледь не підскочив.

Струнка тінь щезла в будиночку, оточеному садом. Лейтенант Фостиков самотньо йшов нічним містом, і його молоду голову обсідали невеселі й по-доброму заздрісні думки.

– Вік живи, вік учись, – сказав він сам собі й незчувся, як опинився на ліжку своєї парубоцької квартири.

Таємниця тютюнового запаху

Але й тієї ночі майор не заснув. Він нервово ходив по своїй затишній кімнаті й думав. Було випалено останню сигарету із подарованого професором блока. Куди поділася та єдина пачка, якої не вистачало в ньому? «Якщо моя версія правильна, то...» Майор глянув на підлогу: між ліжком і вікном на блискучому паркеті було добре видно стежку, яку сам же й протоптав.

«Чи хоч залишились підошви на черевиках?» Ситорчук присів, підняв ногу, й у величезнім трюмо Клавдіївської меблевої фабрики побачив: підошви були на місці. Вічні.

І тут його осяяла думка.

– Каблук! – вигукнув він. – Ну, звичайно, каблук. Як я про це не здогадався раніше?

Раптом кімнатну тишу прорізав оглушливий і такий різкий дзвінок, що майор схопився за пістолет, вискочив спочатку в коридор, а тоді повернувся назад до кімнати.

– Телефон, а не електродзвоник, – здогадався він і схопив голубу пластмасову трубку.

– Товаришу майоре, доповідає сержант Квочка. Телефоную з місця події. Я ще раз кардинально поклав собі перевірити всі деталі. Знову чується запах «Київського фільтру». Біля під'їзду знайдено чавунну плиту й поруч неї – чоловічий каблук сорок шостого розміру. Гадаю, що збіг не випадковий.

– Ви правильно гадаєте, сержанте. Якщо моя версія достеменна, то цей каблук ваш.

– Мій?. – здивовано перепитав сержант.

– Так, ваш. А замість нього у вас на правому черевикові – розтоптана пачка «Київського фільтру». Це та, яка випала із кишені професорового макінтоша під час нападу.

Деяку мить трубка вражено сопіла. Очевидно, в цей час сержант Квочка підняв праву ногу.

– Достеменно так, товаришу майоре... На місці мого каблука, на цвяхах, міцно сидить розтоптана пачка. Але скажіть, як це могло статися?

– Дуже просто. Того вечора, переслідуючи на східцях професора, ви збили собі каблук. Коли спустилися вниз, він у вас ледве тримався. На місці злочину ви ретельно оглянули стіни – чи не залишили грабіжники слідів. Тут ви й спіткнулися об ту холерну чавунну плиту, як і один з нападників. Було таке?

– Кардинально! Саме так і було! – вигукнув сержант Квочка. – Але як же ви… Як вам, товаришу майоре?.. Ну, ви просто...

– Про це потім, сержанте, – перебив його Ситорчук. Слухайте далі. Каблук від удару об плиту відпав. У запалі ви цього не помітили й наступили на пачку. Ваш натренований ніс почув запах тютюну. Досвідченому криміналістові не треба багато, щоб догадатися: це тютюн сигарет «Київський фільтр». І| тут ви пішли хибним шляхом, гадаючи, що нападники посипали слід... А тепер сержанте, я вам дозволяю хоч годину поспати. Попереду в нас великий і найцікавіший день роботи. Завтра злочинці постануть перед нами...

– Товаришу майоре.. Ще одне запитання...

– Звідки я дізнався, що каблук від правого черевика?

– Достеменно так.

– Любий мій, ви ж після того вечора весь час накульгували на праву ногу. Гадали, що то від удару об плиту, а тут усе значно простіше і...

– Товаришу майоре! Ну, ви.. – Квочка не закінчив думки.

– На добраніч, сержанте, – по-батьківському промовив Ситорчук і виглянув у вікно. За деревами його саду займався світанок.

Тіні з’являються вдень

У двері обережно постукали. Коли вони відчинилися, від порога до столу лягли три довгі чорні тіні...

– Заходьте! Сміливіше! – підбадьорив майор.

Двері зачинилися, перетнувши сніп сонячного проміння, що бив із коридора, й тіні щезли. В кабінеті залишилися тільки три розгублені постаті. Одна з них була в синьому береті явно французького пошиття. (Це відразу вловило натреноване майорове око). Друга, довготелеса, старанно пригладжувала розкішний письменницький загривок. А сержант Квочка прикипів ревнивим поглядом до вусів третього і навіть не помітив, що на його чолі яскравіє величезна ультрамаринова гуля...

– Прошу знайомитися, – струсивши попіл сигарети до попільнички, сказав майор. – Оце і є герої і автори нашої повісті. Сідайте, товариші. І поясніть нам, будь ласка, що спонукало вас до цього одіозного й такого неприродного для вашої професії вчинку?

«Товариші» м'ялися. Один зняв берет і нервово почав витирати ним лисину, ще один намагався поправити окуляри, яким гуля заважала нормально сидіти на носі. Й тільки третій, з письменницькою гривою, ледь чутно мовив:

– Товаришу Ситорчук… Ми прийшли попросити у вас вибачення.

– Ми розуміємо, шановний, – підхопив французький берет, – скільки клопоту ми завдали нашим органам...

А той, що з гулею, знічено блиснувши окулярами, додав:

– Ми навіть і подумати не могли, що це може повернутися так серйозно. Ще раз глибоко вибачаємось...

Майор потер тверде вольове підборіддя.

– Звичайно, ми можемо вам пробачити. Хоч треба сказати, товариші письменники, й завдали ж ви нам мороки... А як на все це дивиться професор Шлапаківський? Він не збирається порушувати проти вас судової справи?

– Ну що ви, шановний.. – ніяково потупцювався на місці французький берет. – Ми тільки від професора. Він сказав, що не сердиться, і навіть пообіцяв ніколи в житті не брати до рук жодної нашої книги… Він вам потелефонує. Мішок ми передали професору. Все гаразд.

– І золото? – запитав майор.

– Яке золото? – розгублено повернувся до друзів той, що з гулею.

– А, те – сусальне? В пакетику?

– Аякже, теж повернули.

При слові «сусальне» сержант Квочка здивовано крякнув і запитально подивився на шефа.

– Тепер мені все абсолютно ясно, – полегшено сказав майор. – Але здається, що вам, сержанте, не все зрозуміло. Так ось пояснюю: сусальне золото часто застосовується для оформлення книжкових палітурок. Як бачите, моя версія підтверджується. Коли я завітав до професора Шлапаківського, то звернув увагу на старовинний фоліант із стертою позолотою, який безумовно треба було реставрувати. То був рідкісний підручник Амбодика– Максимовича.

Сержант кивнув головою.

– Для нього професор Шлапаківський і купив п'ять грамів сусального золота, – закінчив майор. – Тепер вам ясно, сержанте?

– Не зовсім, – загрозливо ворухнув вусами Квочка і, повернувшись до того, що з гулею, запитав:

– Слухай, вусатий, ти мені поясни: як ти від мене з палати втік?

– Елементарно, – приховав іронічну усмішку той. – Я переодягнувся в медсестру і спокійно пройшов повз вас.

Вуса сержанта Квочки нервово засіпалися. Так його не обводили ще ніколи в житті...

– Чим була викликана ваша втеча? – суворо запитав лейтенант Фостиков.

– Бачите, коли товариш Ситорчук зайшов до палати разом з професором і запитав мене: «Хто твої друзі?» – я помітив під його халатом міліцейський погон і зрозумів, що тут не до жартів. Далі, як ви здогадуєтесь, я сів до таксі, зібрав ось їх, – вусатий показав на товаришів, – і ми помчали до КВІККу. Вибрали момент, коли баба Милещиха пішла до більярдної, схопили в гардеробній мішок і сьогодні відвезли професору.

– Арнольд Іванович, – жваво докинув довготелесий літератор, коли побачив у мішку флакон шампуню «Золоте руно» для Цуцика, так розчулився, що мало не затанцював.

Майор підійшов до літераторів, дружньо потис письменницькі руки й сказав:

– Бажаю вам творчих успіхів. Гадаю, подібне більше не повториться.

– Та ми ж пожартували, шановний, – дещо наївно стенув плечима французький берет.

– З літературою не жартують, – ледь усміхнувшись очима, але з серйозним виразом на вольовому обличчі мовив їм услід майор Ситорчук.

Двері відчинилися – на підлогу впало три тіні. Двері зачинилися – і тіні зникли.

Професорове хобі

– А чи не даремно ми їх відпустили? – порушив мовчанку сержант Квочка. – Багато чого в цій історії ще не ясно...

– Та й у мене виникло кілька питань, – повернувся до майора лейтенант Фостиков.

– Я знав, що ви це скажете. – Ситорчук налив у склянку води, випив і продовжив: – Чергова літературна інтрижка. Все почалося з баби Милещихи... Коли після дзвінка Шлапаківському, я прибув до КВІККу, то застав там лише Милещиху, або, як ви, Фостиков, її звете – бурштинову бабу... До речі, кілька слів про неї.

У молодості Милещиха терлася біля літературних кіл. У КВІККові її ще звуть трохи інакше: «Кололітературна баба». Вона щось там навіть писала, але в літературі не піднялася вище маркерші-гардеробниці й тому зла на весь письменницький світ. Любила плести інтриги й розпускати плітки. Тому, як тільки професор вийшов із більярдної, вона йому бовкнула, що троє гумористів піднімали його на глум, буцімто він не вміє грати в більярд і не знає, що таке «пірамідка» й що таке «американка». Професор страшенно розгнівався і з вигуком «Ну, постривайте, анцихристи!» вибіг на вулицю...

– Ага, це я пам'ятаю, – підтакнув сержант Квочка.

– Так-так, сержанте, це було перед пограбуванням, – ствердно кивнув майор. – Стара ж інтриганка, як тільки зачинилися за професором двері, вбігла до більярдної і «на вухо» розповіла трьом гумористам, що Шлапаківський подався до книгарні «Знахідка» купувати їхні книжки для своєї бібліотеки. – Майор випив ще одну склянку води, обтер губи й повів розповідь далі. – Ви, звичайно, чули про так звану бібліотеку професора Шлапаківського Він укомплектовує її книгами, які зовсім не користуються попитом читачів і йдуть під ніж...

– Куди-куди? – аж підвівся сержант Квочка.

– Ну, на січкарню, в макулатуру. Коротше, це бібліотека найгірших видань. Потрапити до неї – для автора найбільша ганьба. Мало того, Шлапаківський час від часу ще й виступає з критичними статтями-фейлетонами в газетах. Так ось, почувши, яка небезпека їм загрожує, троє гумористів – тих, що ви зараз бачили перед собою, – кинули недограну партію і помчали услід за професором. Шлапаківський на обличчя знав тільки одного з них – того, хто подав цю ідею: замість своїх книг покласти чужі, а мішок підкинути до гардеробної, оскільки було відомо, що професор його часто забував там. Вернувшись до КВІККу, жартівники побачили, що в мішку не їхні книги, а тритомник Степана Руданського. На цьому інцидент, можливо, було б і вичерпано. Бо гумористи заспокоїлися, поклали мішок до гардероба й пішли догравати незакінчену партію. Грали двоє. Третій, узявши томик Руданського, спершу читав його, а потім підійшов до телефону.

Розраховуючи на професорів склероз, надумав зробити йому приємне – сказати, що мішок із шампунем, сусальним золотом та книгами він забув у гардеробній КВІККу. Але, захопившись співомовками Руданського, він сказав усе не професорові, а Парфеноні Микитівні. Коли я схопив трубку, саме в той момент більярдна куля зіскочила з столу й рикошетом вдарила його в лоб.

– Пробачте, – делікатно втрутився лейтенант Фостиков. – Тут мені все зрозуміло. Але я хотів би повернутися трохи назад.. Де ж логіка? Яке відношення має тритомник Степана Руданського до тієї, як ви сказали, ганебної бібліотеки професора Шлапаківського?

Майор на мить замислився. Навколо його чола й розумних очей сірого відтінку швидко почали збиратися зморшки. Він увесь змінився. Лейтенант Фостиков зразу ж догадався – майорів мозок інтенсивно працює.

– Ви правильно поставили запитання, лейтенанте, – похвалив Ситорчук Фостикова, і той задоволено порожевів. – Це й мене чи не найбільше непокоїло. Якби в мішку Шлапаківського були книги оцих трьох, усе було б просто й зрозуміло. А так – Руданський! Бібліотека Шлапаківського й Руданський! Якийсь незрозумілий парадокс. А тут ще й «золото» додалося. Це ледь не збило мене з пантелику. Але саме в цей час мені на допомогу прийшли ви, сержанте Квочко.

– Я? – стрільнув вусами врізнобіч старий криміналіст.

– Так-так, саме ви. Після того, як професор Шлапаківський сказав вам, що на нього не нападали, переді мною постала дилема – або: 1) професор причетний до афери з золотом; або: 2) він страждає склерозом. Тоді ми й вдалися до експерименту. Все підтвердилося. Застарілий склероз дався взнаки. Отже, тритомник Степана Руданського було куплено зовсім випадково. Це засвідчила й продавщиця книгарні, яка розповіла, що професор, переступивши поріг, розгублено запитав: «А по що це я до вас прийшов?.. Стривайте-стривайте.. Якісь три книги – гумористичні, здається...» – «Чи не тритомник Степана Руданського, що недавно вийшов у світ?» – «Цілком можливо», – погодився Шлапаківський і спокійно поклав томи до свого улюбленого мішка... Тепер вам усе ясно?

Квочка дмухав у вуса й удавав, наче знає більше, ніж майор.

Тільки допитливість лейтенанта Фостикова не мала меж. Він хотів було ще щось запитати, але тої миті задзеленчав телефон.

Майор узяв трубку. Це дзвонив Арнольд Іванович. Слухаючи щирі слова вдячного професора, Ситорчук своїм натренованим вухом вловлював ще й млосно-інтимне меццо-сопрано, що долинало з глибини квартири Шлапаківського:

Закохалась я в майора,

Їжачком у нього чуб,

Але що робить, як поряд –

Мій професор-книголюб!

Хоча сержант Квочка сидів за п’ять метрів від майорового стола, але його не менш натреноване вухо теж уловило цю пісню. Сержант багатозначно крякнув...

Епілог

Сержант Квочка підійшов до шофера автомашини № 13-13. Логвин Дмитрович Голубей, як завжди, протирав вітрове скло. Чекав на інкасатора.

– Новини якісь є? – поцікавився Квочка.

– Поки що ніяких, – відповів Голубей.

Із вікна чотирнадцятого поверху несподівано гавкнув Цуцик.

Звідкись долинув веселий голос Парфенони Микитівни. Професор Шлапаківський виринув із-за рогу з наповненим чимось мішком і перетнув вулицю. Сержант Квочка обсмикнув новенький мундир, по-козацькому крякнув. Усе це йому видалося дуже підозрілим.

●

ЧОРНА ЗРАДА ПРОФЕСОРА ШЛАПАКІВСЬКОГО, або КАННИ І ВИНОГРАД

(Роман-пародія)

Пролог

Сержант Квочка безжалісно натискував на педаль акселератора. Старенький міліцейський бобик, що з дня на день чекав заміни, робив усе, на що здатні були його колеса. Стрілка спідометра перескакувала: 90, 100, 110...

– Сто двад.. – хотів було радісно вигукнути майор Ситорчук, не спускаючи недремного ока із спідометра, але не встиг. Вантажна машина, що мчала, назустріч, раптом різко повернула вбік і довгою металевою трубою, яка теліпалася на розхитаному причепі й нагадувала дуло гармати калібру 152 мм, з усієї сили вдарила у вітрове скло. Брезент бобика і новісінький формений кашкет сержанта Квочки наче вітром здуло.

Майор упав і тієї ж миті знепритомнів. Флегматичний Квочка – на три секунди пізніше...

***

– Ви привезли мені гуцульського ліжника? – замість привітання спитав майор Ситорчук, коли лейтенант Фостиков, відкозирявши, поставив на підлогу велику шкіряну валізу кольору підсмаженого лангета. – Я розчулений вашою увагою, лейтенанте. Розчулений і вдячний. А тепер, як казав Тарас Бульба, «повернися, синку!» Ну, що ж, костюм як улито на вас. У Львові шили. Це я по виточках бачу...

– Товаришу майоре!..

– Ну, досить, досить ваших захоплень і вигуків, лейтенанте. Час вам до цього вже звикнути. Я розумію, декого мої розгадування дратують, але я нічого не можу з собою вдіяти. Це моя манія, звичка. А звичка, як відомо, друга натура. – Майор підійшов до вікна і відчинив кватирку. У кімнату війнуло легенькою прохолодою і запахом жасмину, що саме розцвів під вікном. – Отже, ви щойно з аеропорту. Поголились у Соні. – Ситорчук ще раз понюхав повітря і трохи ширше розчинив вікно. – Сіли на таксі 24-48 і оце прямо до мене... Похвально, похвально. Тим більше, що ви мені зараз потрібні, як кажуть у конторі «Заготскот», до зарізу...

– Але, товаришу майоре!..

– Ви хочете запитати, звідки мені все це відомо, тоді, коли ви промовили всього три слова? Про це потім. Ми ж з вами ще навіть не привітались. Отож здрастуйте, Женю! – Майор підійшов до свого підлеглого і просто й невимушено, як рівний з рівним, міцно потиснув його молоду руку з довгими й тонкими інтелігентними пальцями, як у рояліста[4]4
  Догадливий читач, безперечно, знає, що автор має на увазі не французьких монархістів XVIII ст. так званих прибічників Бурбонів, а звичайних музикантів, що грають на роялі. (Примітка автора).


[Закрыть]. «Йому б цими руками Людвіга ван Бетховена й Едварда-Хагерупа Гріга вдосконалювати, – подумав Ситорчук про Фостикова. – А він змушений ними негідників ловити. Але що поробиш? Поки ця нечисть існує, професія слідчих така ж необхідна, як харч або книги». Майор закінчив думати й відійшов на крок, оглядаючи свою кімнату.

– Мені подобається цей ліжник, – знову промовив він. – Мушу вам сказати, лейтенанте, що такого екземпляра у моїй колекції нема...

– Як? – схопився на ноги Фостиков.

– Сидіть, лейтенанте, сидіть. Врешті-решт, ви можете самі пересвідчитися в цьому. – Він підійшов до Фостикова і зняв з костюма три різні ворсинки: сіру, зелену, білу. – Перепаковували, бачу, валізу. Решту речей залишили в камері схову. Даремно, можна було привезти й до мене. – Майор по-батьківськи обняв лейтенанта і по-товариськи поплескав по лівому погонові, який тільки для натренованого ока був помітний під легеньким цивільним костюмом, що так щільно лежав поверх лейтенантової гімнастерки. – І останнє, мій любий. Ви забули закрити валізу, і добрий шмат ліжника можна помітити навіть неозброєним оком. Як бачите, все значно простіше, ніж ви гадали...

Присоромлений лейтенант опустив очі додолу. «Не майор, а Вольф Мессінг, – подумав про Ситорчука Фостиков. – Читає думки на віддалі. Телепат!»

– Ні, мій любий! До Вольфа Мессінга мені далеко, – заперечив майор з властивою йому скромністю. – А щодо телепатії, то цього в мене не відбереш. Я вірю в телепатію, як сам у себе. От зараз вона, наприклад, мені підказує, що ви хочете дуже їсти. Чи не так?

Лейтенант почервонів ще дужче. Майор задоволено усміхнувся.

– Як ви дивитесь на те, якщо ми з'їмо парочку парубоцьких, як англійці кажуть, сендвічів, німці – бутербродів, а ми – по шматку хліба з ковбасою «Сервелат»? А потім вип'ємо по склянці кави по-турецьки, яку я зготую за власним рецептом? По очах бачу: і проти цього не заперечуєте. Ну, що ж, – мовив Ситорчук і попрямував на кухню.

Поки він там бряжчав посудом, лейтенант знічев'я почав оглядати домашній кабінет шефа. Велика, пофарбована безколірною фарбою кімната дуже скупо, або по-сучасному обставлена: земляна підлога без лінолеуму, величезний письмовий стіл, шкіряне австрійське крісло напроти каміна, масивні дерев'яні, з металевими елементами, меблі приблизно кінця XVI – початку XVII століття і старовинний посуд в антикварному серванті часів Данила Галицького і його сина Василька. Вікно, що виходило на вулицю, прикрашали художньо виконані залізні грати роботи невідомого майстра.

Залізними були й світильники та підсвічники. Щільно одна біля одної на румунських полицях стояли книжки з математики, геометрії і давньогрецької метафізики. Біля стіни осиротіло притулився диван фабрики імені Боженка з старою плюшевою оббивкою. На тумбочці стояв продовгуватий ліхтарик виробництва каунаського заводу «Aidas» і транзисторний радіоприймач ВЕФ-110. Але окрасою інтер'єра можна було сміливо назвати густо розвішані гуцульські яскраві ліжники і розклеєні на стінах нерозгадані кросворди, ребуси та шаради.

У кімнаті були ще одні двері, що вели на літню веранду, яка виходила в сад. Оце і все.

«Дещо по-спартанському, – подумав лейтенант Фостиков, – але солідно».

Це був кабінет людини, яка проводила тут усього кілька годин на добу і не дуже зважала на умеблювання.

Раптом на столі підстрибнув і простуджено загарчав телефон.

Майор Ситорчук за якусь мить опинився біля апарата, схопив трубку й помітно зблід. Біля лівого вуха шефа несподівано двічі сіпнувся нерв. Лейтенант затамував подих і приготувався до найгіршого.

Ситорчук спокійно, але впевнено сказав:

– Ні. Я вам ще раз кажу: ні. Ви помиляєтесь, – і поклав трубку, як цього вимагали довідники з експлуатації телефонів, на важіль. – Я скоро збожеволію, – кисло промовив майор. – Ці телефонні дзвінки мене доконають. Знову помилились номером. Цікавились, чи це не ветлікарня...