Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)

– А в кого вони тепер мають бути? У дільничного Івана?

– Відчуваю, ви недолюблюєте лейтенанта?

– А ви б його любили, якби вам у вікна постійно кидали вазони, а дільничний Іван спав би собі під деревом?

– Що ж ви так, лейтенанте...

– Бела Мойсеївна, як завжди, жартує...

– Ви чули? Ви десь бачили, щоб вам розбивали голову горщиками з червоними калачиками, а Іван казав – то жарт, дитячі забавки, хай дітки граються? – Бела Мойсеївна подала капітану ключ.

«Ключ до вбивства? А чи до вбивства?» – подумав Дубль і увійшов до невеличкої кімнатки з чорно-білим телевізором на тумбочці та фотографією Ярини Іщук із сином. Вродлива жінка з коротко підстриженим волоссям, як здалося капітанові, загадково посміхалася усмішкою Мони Лізи. «Чи розгадаю я коли-небудь цю посмішку? – подумав капітан Дубль. – А, може, вона вже й розгадана, може, саме так і трапилося, як сказала Бела Мойсеївна... Хто його зна... Але ж десь залишилася записка. Передсмертна записка... Отже, на смерть йшла свідомо... Щось сину заповіла? Що саме? Де цей заповіт? У кого? В Аскольда? У Бели Мойсеївни?» Ось запитання, відповіді на які й збирався знайти в цьому будинку капітан...

Прощаючись, він запитав:

– Аскольда до Америки викликав ваш син, Бело Мойсеївно?

– Якщо я скажу, що його викликав президент Клінтон, ви мені повірите?

Капітан Дубль їй, звичайно, не повірив.

Розділ X

Коротка нарада, яку скликав у себе капітан Дубль, зводилася до одного: коли виїхав за кордон Арнольд Іщук і куди саме? Старший лейтенант Лупеник, лейтенант Хорт, який успішно перебрався з Одеси до Києва, сержант Ягідка і сержант Лантух дружно сіли на телефонні апарати. А капітан Дубль іще раз подався на Петропавлівську. Дільничний лейтенант Іван детально, але не зовсім чітко пояснював:

– Це ще зі школи у нього. Він, наскільки я знаю, не любив своє ім'я – Аскольд. Белу Мойсеївну по-вуличному кличуть «Голда». Кажуть, за високий зріст, а, може, за щось інше... Онука, якщо це таки онук, прозвали спочатку Гольд... Від Аскольда, але поміняли літеру «г» на «к».

– Навпаки, – поправив капітан.

– Ну да, навпаки... Був Кольд... А він навіть поправляв однокласників, казав: «Кольт». Потім його називали «Гольд», дізнавшись, що його сусідку... Про те, що це його рідна бабуся, довго ніхто не знав... А тоді, дізнавшись, що бабушенцію прозивають «Голда», і його стали кликати «Голд». Кажуть, з єврейської – це золото. А інші – що довгий... Мати ж називала його Вадиком.

«Так ось звідки Вадим, – подумав капітан. – Кублеєві саме так він і відрекомендувався. Вадим Іщук. А я вже був запідозрив, що сищика водять за носа...»

– А як за документами, лейтенанте?

– За документами він Аскольд.

– По-батькові?..

– По-батькові... Здається, Ярина Антонівна... Так, Ярина Антонівна...

Капітан ледь не вибухнув:

– Я вас не розумію, лейтенанте... Ви що, почали заговорюватись? У карти переграли?

– То в мене така звичка, пане капітан, я люблю міркувати вголос... Мати – Ярина Антонівна... Це я згадую. Сина вона записала по імені свого батька... Тобто Аскольдового дідуся, по маминій лінії...

– Зрозуміло. Але чому Ярина, а не Ірина? Бела Мойсеївна...

– Бела Мойсеївна так її називала по-городському, а в паспорті у неї Ярина... Її у нас усі дуже любили, – лейтенант важко зітхнув, – і дорослі, й малі... Вона всім подобалася... Коли йшла з роботи, чоловіки з вікон випадали... – Лейтенант Іван ще раз важко зітхнув.

– Вам також вона подобалась?..

– А як ви здогадалися, пане капітан?

– Я не здогадався, я бачу.

– А кому вона могла не подобатися?..

– Це вплив Бели Мойсеївни – на запитання відповідати запитаннями?

– Та ні, мабуть, подільська звичка... Нав'язалося з вулиці...

– Я вас попрошу, лейтенанте: все-таки уточніть, як записано Аскольда, як його по-батькові, національність... Як писалася мати, національність... Втім, її національність мені уже не потрібна... І якщо можна – куди виїхав Аскольд: до Ізраїлю чи в Сполучені Штати?

– Якщо євреєм – то в Ізраїль, а якщо українцем – то в Сполучені Штати? Я вас правильно зрозумів? – наморщив м'ясисте чоло Іван.

– Приблизно... Ми вже третій день не можемо знайти ніяких його слідів. На Іщука Аскольда не відрито візи – ні в ізраїльському посольстві, ні в американському... Коли ви його останній раз бачили?..

– Тиждень тому. Сьогодні у нас 19 листопада... А я його зустрічав наступного дня... Так, наступного, це я точно пригадую. Вони поверталися з Белою Мойсеївною з кладовища. Я ще запитав: чого це ви порушили традицію – завжди їздите на цвинтар сьомого листопада, а цього року – восьмого?

– Де він працював? – перебив лейтенанта Дубль.

– На «швидкій допомозі». Називали його медбратом, а він страшенно ображався. Завжди хотів видаватися кращим, ніж був...

– А яким був?

– Якийсь озлоблений, мовчазний, відлюдькуватий... Завжди спідлоба на всіх дивився... Ріс фактично сам. Навіть Бела Мойсеївна не признавалася, що вона – його бабуся, казала – сусідка. Доглядала, правда. Говорила знайомим, що дитина з тієї сім'ї, в якій її переховували під час окупації. Євреї, мовляв, уміють бути вдячними.

– Квартира це чия? Ярини Іщук?..

– Ні, вона наймала... А потім син Бели Мойсеївни... пристроївся... А що, молода, гарна дівчина. Сільська – таку легко обдурити... На пам'ять начебто залишив їй кімнатку, постійну прописку і... Аскольдика...

– Вона написала перед смертю духівницю... ну, заповіт?.. Відвідайте іще раз Белу Мойсеївну, пошукайте в книгах, за картинами, в шухлядах... І зателефонуйте мені...

– Обов'язково, пане капітан!

– Дякую, лейтенанте. Ви загалом не дурний хлопець. А в дурня часто граєте?

– Траплялося. Влітку... Я без форми... Он під тією грушею. А Голда... Пробачте, Бела Мойсеївна побачила мене – ну й узяла на язик... А того дня їй хтось запустив у вікно вазон з квіткою... У вікні – грати... Горщик розбився, але осколки влетіли у відчинене вікно... Потім виявилося, що вазон з мого кабінету... Хто його вкрав і коли?..

– Дивіться, лейтенанте, а то колись і вас украдуть... І ще одне: ви маєте звичку не відповідати по рації... Мовляв, є дурніші, хай вони й підставляють свою голову під ніж чи під кулю...

– Ягідка накапав?

– Я вже казав вам і Белі Мойсеївні: тут запитання ставлю я. А цього разу моя порада вам: не кидайте тінь на міліцію... Ви вважаєте, що я можу підставляти свою голову під кулю, а ребро під «перо», а ви?

– Пробачте, пане капітан, я обіцяю вам... Тільки прошу, не подавайте рапорт начальнику... Я про все дізнаюсь, до дрібниць!

– З пам'яттю у вас гаразд?

– У мене гарна пам'ять...

Капітан тільки махнув рукою і сів в авто. Дорога до Борисполя випала слизька, тож їхав повільно. Ризикувати не хотілося, та й спішити нікуди. Капітан, міцно тримаючи кермо, розмірковував, видобувалися гіпотези, поступово виструнчувалися в одну лінію факти...

Макс Череватенко – судмедексперт і приятель – нічого конкретного не міг сказати щодо СНІДу, про його інкубаційний період. Летаргічний сон СНІДу (якщо можна так сказати) – чи є він? Якщо є, то чи прокидається він у зараженій людині? Через скільки? Чи зберігається у мертвому тілі? А якщо зберігається, то скільки? Чи живе у людини, скажімо, п'ять років? Або, наприклад, таке: чи може він передатись мертвому і певний час зберегти свою клінічну картину? А якщо зробити ін'єкцію за кілька годин чи хвилин до смерті? Чи приживеться мікроб у мертвому?.. Макс цього не знав. Макс думав. Макс розумів капітана Дубля...

Знайомі обриси аеропорту «Бориспіль» вималювались на тлі блакитного неба. Капітан зайшов до давнього знайомого – начальника митної служби майора Назаренка. Той привітно зустрів його, розрізав пачечку імпортних підсмажених горішків, запропонував кави. Капітан не відмовився.

– І швейцарський шоколад, – поклав начальник митної служби плитку в яскравій обгортці.

Капітан розламав, надкусив.

– Молочний, і теж з горішками... Якщо ти мене так балуватимеш – приїжджатиму через день...

– Ласкаво просимо! – картинно вклонився майор і поцікавився: – То що ж все-таки привело тебе цього разу до нас? Убивство скульптора?

– Ти не помилився.

– Я, до речі, регулярно дивлюсь телевізор. Отой тип, що показували, – убивця скульптора?

– Важко сказати. Макс сумнівається...

– Хто такий Макс?

– Я ж тебе минулого літа на риболовлі знайомив. У Яготині. Максим Череватенко.

– А, лікар? Пригадую. Товстий такий... А ля Бальзак.

– У тебе ж і пам'ять...

– Інших тут не тримають... То чому сумнівається Макс?

– Не бачить слідів боротьби перед смертю. Скульптор спокійно написав записку синові..

– А чим же ми тобі допоможемо? Віз на той світ ми, як сам знаєш, не видаємо і не перевіряємо – це функції Божії...

– Людина, яку ми розшукуємо і яку ти бачив учора по телевізору – Аскольд Іщук. Курортники із санаторію «Лель», що поруч з дачею скульптора Ковалевського, бачили його там у день смерті скульптора... Адресу, місце його роботи ми вже встановили. Виявилося, що він терміново виїхав за кордон – до Америки або до Ізраїлю...

– Він що – єврей?

– У паспорті пишеться українцем. Батько нібито єврей, а мати – українка. Батько буцімто живе у США, а мати... Свою таємницю вона забрала з собою в могилу... Вона також повісилася, і так само, як і скульптор, 7 листопада. Тільки з різницею у п'ять років...

– М-да, й справді загадка. А яке відношення має мати цього, кого ви розшукуєте, до скульптора?

– Вона була однією з коханок скульптора...

– Він що, ловелас?

– І так, і ні. Дружив завжди з однією жінкою. З цією, що повісилась, зустрічався років з п'ять. Потім зустрів іншу, а ту кинув... Напередодні одруження.

– І та повісилась?

– Так! – Капітан нетерпляче зиркнув на годинника: – Мені потрібні дані, Ром!

– Я ж тобі вже казав: через Бориспіль у напрямку Ізраїлю чи США жоден Іщук за останні десять днів не піднявся у повітря. Навіть жодного Аскольда не траплялося. Що ти ще з мене хочеш?..

– У мене з'явилася думка... Ти щойно її сам і підказав.

– А саме?

– Ти сказав: «Навіть жодного Аскольда...» Ти мене зрозумів?

– Починаю здогадуватись... Ти за кермом? – Роман Назаренко піднявся, підійшов до сейфа, вийняв звідти відкорковану пляшку, взяв дві чарочки.

– За кермом не п'ю!

– А я тебе за кермо й не саджаю – випий за столом...

– Стривай! Але ти знаєш моє правило... Ні на службі, ні на риболовлі...

– Ну що ж, у такому разі я грамів двадцять п'ять перехилю за того, хто за кермом. А то мене аж у піт кинуло...

– Я привіз тобі кілька фотографій, Ром! Аскольда Іщука. Розпитай своїх дозорців, чи ніхто з них не бачив ось цього хлопчину. Обличчя ж неординарне...

– Я це зроблю при тобі.

Він поставив пляшку в холодильник, заховав чарочки у сервант, натис на кнопку. Ввійшов молодий лейтенант.

– Захаре, – звернувся до нього Назаренко. – Хто там з прикордонників і митників вільний, хай забіжать на хвильку до мене.

– Слухаюсь...

– Почекай, давай почнемо з тебе... Ти ж у нас також належиш до спостережливих. Алекс, викладай свої репродукції!

Дубль розіклав на столі кілька фотографій.

– Ти не бачив цього обличчя?

– Бачив, Романе Івановичу!

– Де?

– Учора по телевізору!

– Тьху! По телевізору бачив і я... Мене цікавить, чи цей тип не перетинав нашої митниці?

– Я зараз покличу хлопців...

Капітан Дубль залишав начальника митної служби розчарований.

– Не вішай носа, Алексе, у мене є ще кілька змін – усіх перевірю... Коли що – подзвоню... О'кей?..

Розділ XI

Надворі стояла типова для пізньої осені погода – дощ упереміж з лапатим снігом, пронизливий вітер. Капітан Дубль не терпів такої погоди поетів. Поетів він розумів: за такої сльоти тільки й сидіти біля каміна і снувати риму за римою, поки на кінчику твого золотого пера сидить маленький Бог і веде тебе в казковий світ метафор, несподіваних знахідок і образів.

Капітан стягнув рукавички й потер долоні. У квартирі було тепло й затишно. На душі йому враз потеплішало. Поставив на плиту чайник, щоб приготувати каву, сів і замислився...

Жодна установа в Києві не зафіксувала ніяких документів щодо перевтілення Аскольда Іщука в когось іншого. Не дуже збагатився він на факти й на станції «швидкої допомоги», де до 7 листопада працював медбратом Аскольд Іщук... Лейтенант Іван також не знайшов нічого: ні заповіту, ні виклику, ні копії запрошення на поїздку за кордон. Єдине, що він підтвердив, так це те, що мати справді писалася Яриною Антонівною, Антоновичем на честь діда й сина записала. Ще, правда, повідомив, що Ярина Антонівна родом з Житомирщини, з Коростишівського району. Спасибі й на тому...

«Поїхати чи зателефонувати? – гадав капітан. – Не може ж людина провалитися крізь землю... А Бела Мойсеївна – ох і лукава ж, подільська жартівниця! Хитрує, хитрує... Цікаво, хто за професією її син? Де він, у яких краях?..» Допив каву, усівся в крісло-качалку, потягнувся до телефону, набрав номер. Лейтенант Іван мовчав... «Це вже невдача», – скрушно зітхнув Дубль. З досвіду знав: тепер краще нікуди не дзвонити – не пощастить...

Зненацька телефон задзеленчав сам, капітана аж підкинуло з крісла до трубки.

– Сержант Ягідка... Щойно дзвонили з Борисполя, пане капітан. Один з митників, якому показали сьогодні фото, упізнав його... Ось тільки не затримав, каже, не мав права, бо документи в порядку... Та й потім, може, просто схожий? Хіба мало схожих людей на світі...

– Де той митник?

– Їде до нас, в управління.

– Сержанте, не в службу, а в дружбу... Страшенно перемерз... Ви ж знаєте, я такої погоди не витримую. Мені це гірше, ніж мороз. Алергія у мене, аж обличчя синє...

– Вам доставити його додому?

– Попросіть якомога лагідніше. Він не зобов'язаний, але я...

– Пане капітан, не хвилюйтесь. Чогось гарячого прихопити?..

– Дякую, у мене все є... Хіба що півбуханця хліба, якщо свіжий...

Дубль поклав трубку – і тут же знову вхопився за неї і набрав по коду Коростишів. Знайомий начальник міліції сидів, на щастя, на місці.

– А, капітан Дубль! Уважно слухаю вас...

– У мене прохання... Розумію, така погода... Але можна й по телефону. Зв'яжіться, будь ласка, зі Стрижавкою, поцікавтесь у секретаря сільради, чи не міняв чолов'яга на прізвище Аскольд Іщук документи. Я вдома, ви ж мій телефон знаєте...

– Ніяких проблем! Правда, телефони у нас... Але я зараз сам туди мотнуся, ще з учорашнього дня збираюся – справа є... Через годину зателефоную. – Начальник райвідділу поклав трубку.

Капітан підійшов до серванта, дістав з бару пляшку молдавського коньяку, дрібно порізав лимон, додав меду. У цукерницю насипав облущених горіхів... Потім подумав, вийняв з холодильника на кухні шмат сухої ковбаси, акуратно порізав на дерев'яній дощечці.

Раптом різко подзвонили у двері. «Хто б це міг бути? – здивувався капітан. – Для сержанта ще й ніби ранувато...» Пішов відчиняти. На порозі стояв молодий чоловік у формі працівника митної служби, із-за його плеча виглядав сержант Ягідка.

– Проходьте, – привітно запросив візитерів, – давайте знайомитися. Капітн Дубль!

– Я вас знаю, пане капітан. Якщо не заперечуватимете, я тут прихопив книжку... Про вас пишуть... Хотів би мати автограф.

– Ви мене поставили в незручне становище, – зніяковів Дубль. – Я ж не кінозірка, не футболіст... Скромна професія, скромні успіхи... До слави не звик...

– Будь ласка, – приклав митник книжку до грудей.

– У мене й ручки нема...

– Ось візьміть мою. Це вам за автограф...

– Хабар капітану міліції під час виконання службових обов'язків?

– Ну що ви, – почервонів молодий митник з дівочим обличчям і таким самим голосом. – Нам ручки дозволяється брати – багато ж пишемо... Ручок не вистачає... Як виняток... Якщо дають... А так абсолютно нічого!

– Це для мене новина: молода держава, виявляється, бідна й на авторучки... Що ж вам написати?.. А, може, після чарочки? Коли у вас зміна кінчається?

– Уже закінчилась.

– Тоді усе гаразд. Спочатку вип'ємо... Ви ж з вулиці... А до мене, може, як до поета, й натхнення тим часом прийде. Уперше ж книжку підписую... Чесне слово...

– Ви такий знаменитий – наш український Мегре...

– Ні, ви таки мастак... Такі компліменти... Ще два слова – і телефоную вашому начальнику: хай переводить вас до мене.

– Я б із задоволенням...

– А хто ж контрабанду виловлюватиме?

– Там є кому!

– Беріть ковбаску, лимон, закушуйте... Я тим часом чайник на плиту поставлю... Каву, чай?

– Якщо можна, каву.

– Можна все... А тепер розповідайте. У мене чайник із свистком, коли закипить – відгукнеться.

– Це трапилося у понеділок, о восьмій ранку... Напередодні я якраз телевізор дивився – у мене така звичка... Запам'ятовую обличчя й номери авто. Сам не знаю, як це виходить. Механічно фіксується. Колись так зорову пам'ять тренував, от і звичка залишилась... По телевізору я точно його бачив. Хоча й засумнівався... Усе з жарту почалося. Я поглянув на нього – і раптом випалив: «А це не вас часом міліція розшукує?» Гадав, розгубиться, видасть себе... А він так спокійно: «Мене... Тільки міліція розшукує якогось Аскольда Іщука. Ось і газета пише, я їх тут цілий десяток купив. Показуватиму родичам, хай і вони посміються, що в Україні живе моя копія... Не один же рябий собака на світі, чи не так?» Та так, відповідаю. Зиркнув на його дипломат, поцікавився: «Ікри нема?» «Якби й хотів, то де її тепер візьмеш? Може, вам газету з моїм портретом подарувати?» Ну ніби загіпнотизував мене. Прочитав прізвище, ім'я – навіть близько не схожі...

– Не пам'ятаєте прізвище?

– Не пригадую... Здається, якесь німецьке. Так, німецьке. У Франкфурт він летів...

– А квиток куди?

– От цього вам не скажу. Чи не до Америки часом... Точно, до Америки. Я ще й здивувався: прізвище німецьке, живе в Україні, вилітає до Америки, а сам схожий на єврея...

Він не доказав – задзеленчав телефон. Капітан зірвався з місця:

– Дубль слухає!

– Говорить начальник Коростишівської міліції!

– Слухаю вас... Так, так... І що ж паспортний стіл? Півтора місяці тому? Видали?.. Зачекайте, візьму ручку... От бісова личина, щойно ж тримав у руці... Хоч бери і прив'язуй ці ручки біля телефону... Ось олівець... Пишу! – Дубль, хвилюючись, записував. – Національність не вказав? Це важливо... Ну спасибі! Ви мені дуже допомогли. А то я вже стояв перед глухою стіною. На все добре. Дякую... Дякую!

Капітан не приховував своєї радості. Аж ляснув долонею об долоню, потер їх азартно.

– Ось так!.. На чому ми закінчили, шановне товариство?

– Я вже й забув, – відповів митник. – Ви питали...

– Ви закінчили на тому, – перебив його капітан, – що здивувалися: прізвище німецьке, живе в Україні, вилітає до Америки, а схожий на єврея.

– Так, це мені добре запам'яталося...

– А прізвище?

– Пане Дубль, я вже вам казав... Я добре пам'ятаю обличчя і номери автомашин. А прізвища – хоч убийте...

– А якщо я вам його назву, відновите в пам'яті?

– Аякже, воно в мене й зараз в голові крутиться: Кеслер... Мекслер...

– Вакснер! Вадим Ігоревич Вакснер.

– Точно, Вакснер! Я ще подумав...

– Куди квиток, до якого міста?

– Гадаю, Нью-Йорк...

– Гадаєте чи точно?

– Не буду вам казати неправду – треба перевірити... Гадаю, Нью– Йорк...

Провівши митника й сержанта Ягідку до ліфта, капітан Дубль повернувся до кімнати, став біля вікна, за яким сипав і сипав густий лапатий сніг. Захотілося раптом вийти на вулицю, зліпити сніжку, пожбурити у найближче дерево, залишивши на чорній корі стовбура біле тавро. «Я зараз – як Прометей біля вогню, – оглянувся на палаючий камін. – Тільки прикутий не до скелі, а до звичайного телефону». Власне, незвичайного – то час і звичка зробили його звичайним. Адже це – подарунок Френка, Френка Фебера... Чорт забирай, це ж ідея! Френк Фебер – його давній приятель по справі афганця Джіммі Пеленса...[43]43
  Про справу афганця Джима Пеленса йдеться в романі Олега Чорногуза «Воскреслий із мертвих», де капітан Дубль є одним з головних героїв. (Примітка упорядника збірки)


[Закрыть] А, може, Джона? Ні, здається, таки Джіммі...

Дубль підійшов до телефону. «Америка – не Жмеринка», – зронив свою улюблену фразу. Цікаво, котра там у них зараз година? Різниця – сім-вісім годин, Френк ще спить. Доведеться зателефонувати пізніше... А поки що – дочекатися дзвінка від митника. Оригінальний хлопчина – душевний, сентиментальний, наївний і доброзичливий. Все-таки сам поїхав у Бориспіль, можна сказати, на третю зміну, аби перевірити, куди вирушив Аскольд-Вадим Іщук Вакснер. Капітан уже навіть не сумнівався, що таки до Америки...

Отже, Аскольд Іщук і Вадим Векснер – одна й та ж особа. Капітан мав задоволення від поїздки до його бабусі Бели Мойсеївни. Хоч вона лукавила, дещо приховувала, але не все – ананас, наприклад, ще свіжі банани, апельсинові й мандаринові соки з прозорою трубочкою... Бела Мойсеївна, видать, не встигла делікатесів приховати від несподіваних гостей, через те й помітно хвилювалась. Ось чому вона з такою радістю вручила капітанові ключі від кімнати Аскольда, а сама хутко накрила імпортну екзотику з валютного магазину яскравою розцяцькованою серветкою з кольоровими папугами. Також, до речі, імпортною, як і скатертина за п'ять доларів... «Якщо я вам скажу, що мені надсилають гуманітарну допомогу, ви мені повірите?..» Отож на те він і служить у міліції, щоб не вірити, а перевіряти.

Нарешті пролунав очікуваний телефонний дзвінок.

– Так і є, пане капітан, я не помилився! – не без гордості доповідав митник. – Ми розшукали корінець і копію квитка... Ось усе в мене в руках! – Він говорив так, ніби в квартирі капітана Дубля уже встановили відеотелефон. – Вадим Ігоревич Вакснер, Київ – Нью-Йорк...

– Дякую тобі, Олег, щиро дякую! Матимеш час – забігай. По-перше, забереш свою ручку...

– То я вам залишив. За автограф!

– Спасибі. По-друге, у мене вийшла брошура – отримаєш іще один автограф. Я вже навчився, завдяки тобі, писати їх... Тепер мені залишилося тільки до Нью-Йорку злітати.

– Пане капітан, ласкаво просимо! Я спеціально вийду на зміну...

– Дякую, Олег, дякую, я тебе заздалегідь попереджу. Але одразу кажу: я нічого недозволеного із своєї країни у той світ не вивозитиму...

– Ну що ви, я такого й на гадці не мав... Просто хотілося б вас провести до літака.

– Я не хотів тебе образити... Ще раз дякую!

Капітан мало не пританцьовував біля апарата. Ех, оце побачив би генерал Ситорчук, як він по телефону «розкручує» таку складну справу... Втім, ні, краще хай не бачить, за це від нього ще одну «зірочку» на погони не дочекаєшся... Та-ак, тепер би дещо уточнити в Івана. Набрав номер дільничного.

– Лейтенанте! Я бачу, ви справно несете службу... Це після рапорту Ягідки чи критики Бели Мойсеївни?

– Я й до цього її ніс...

– Чудово! Понесіть так іще... Скажіть, будь ласка, ви з свого підвалу будинок на пагорбі бачите?

– Який будинок?

– «Аскольдову могилу», як ви кажете.

– А-а! Звичайно, бачу!

– Куди Бела Мойсеївна ходить за продуктами?

– Вона останнім часом змінила маршрут. По молоко та булочки ходить у наш магазин, як і раніше. А от по делікатеси – униз, на Поділ...

– А на Подолі що – делікатеси продають?

– Там найближчий валютний магазин. Тепер вона там соки, банани, ще якусь дурницю купує...

– А раніше ви за нею таке помічали?

– Раніше не помічав.

– Ще одне моє спасибі вам, лейтенанте, як каже ваша сусідка Бела Мойсеївна. А також бажаю вам дослужитися до чергової «зірочки».

– Це вже від вас залежить...

– Від мене не залежить – я не генерал.

– То будете! Ви ж все-таки там, нагорі працюєте. Зірочки ж там видають. Чи тепер тризуби видаватимуть?

– Поки видаватимуть тризуби, приходь, я тобі свою одну зірочку подарую. Обидва станемо старшими... лейтенантами...

... Пополудні капітан зателефонував до Нью-Йорка. Френк, на превелику радість Дубля, ще ніжився у постелі.

– Алекс, о'кей! – гукнув весело колега. – Травичка, героїн, Афганістан? Український сувенір?

– Ні, Френк, цього разу, здається, вбивство...

– Убивство – це завжди погано. Сліди убивці на тротуарах Нью-Йорка?

– Важко сказати – вбивці чи співучасника. І чи в Нью-Йорку. До Нью-Йорка з Києва він вилетів 10 листопада.

– Алекс, но проблем! Я тобі знайду цього чортового сина. Чи у вас так не кажуть?

– Не так, Френк, але у нього мама була гарна й нещасна жінка. Ти правильно сказав, Френк. Як завжди...

– Комплімент, Алекс? Не треба перебільшувати моїх можливостей. У мене також три не розкритих убивства. Це багато, Алекс... Приїжджай, допоможеш. Ти ж там, в Україні, я чув, місцевий Шерлок Холмс!

– Перебільшення, Френку, не вір чуткам...

– О'кей! О'кей! Сподіваюсь побачити тебе на Бродвеї. Я обіцяю тобі віскі. Не героїн – віски! Бай, бай!