Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

Епілог

Осінній вітер рвав поли плащів і сік в обличчя. Враження було таке, ніби поряд з аеропортом «Бориспіль» несподівано з’явилося море, і холодний вітер, піднімаючи з його поверхні крижинки і крапельки води, сипле їх на асфальт, на клумби, на саме летовище.

Капітан Дубль помітно хвилювався. Хвилювався і сержант Ягідка, набиваючи тютюном козацьку люльку, яку йому як український сувенір привіз у подарунок капітан Дубль.

Важкий «Боїнг», сідаючи, здалеку нагадував величезну гуску, начинену шротом, яка змушена приземлитися, так і не дотягши до водного плеса.

Микола Мазур вийшов одним із перших. На прохання генерала Ситорчука його пропустили через депутатську кімнату і зустріли прямо тут, на летовищі. Капітан Дубль міцно потис йому руку, пан Демчук обійняв і вони розцілувалися, як давні знайомі…

Поруч з Мазуром дріботів на холоді маленький, висушений вітрами і часом чоловічок, і якби не валіза, що здавалася більша за хазяїна, вітер, мабуть, підняв би його і тоді, вважай, пропало б усе пропадом.

– Знайомтесь, – сказав Микола Мазур. – Професор Моріс фон Ланц…

– О, – похитав головою професор. – Можна без «фон». Просто, Моріс Ланц. Маю честь.

– З приїздом, пане професоре. Ми так вас чекали, – мовив пан Демчук. – Соромно зізнатися, але у нас цієї хвороби лікарі не лікують.

– То все дуже просто: як кажуть у народі – клин клином вибивають. Усе геніальне – просте…

– Ви добре розмовляєте українською мовою.

– О, ви мені кажете комплімент… Я народився в Австрії. Там багато українців… Національний герой Австрії – українець… Кульчицький…

Капітан Дубль признався собі, що вперше про це чує.

– Я виїхав до Америки під час великої світової війни… Я не міг пережити окупації Австрії…

Ми виїхали з дружиною… У мене дружина є українка…

– То ви наш? – посміхнувся пан Демчук.

– Так, я є ваш. Мене та хвороба дуже зацікавила. У вас в Україні кажуть: напав правець, відібрало мову, відібрало руку, відібрало ногу. То є шок… То є переляк… То є небезпечно… Але то не є невиліковно… Я вивчив природу шоку… І то є делікатний момент… Ви мене розумієте? То є дуже делікатний момент… Для американців то не є проблема… Для українців – то є проблема… Українська ментальність. Українська природна сором’язливість. То є проблема…

Усі інтелігентно мовчали, терпеливо вислуховуючи чи не першу медичну лекцію у депутатській кімнаті міжнародного летовища «Бориспіль».

– Тепер, – вів далі професор, – справа за делікатністю…

Хтось із Міністерства охорони здоров’я, здається, один з начальників управління, запропонував Морісу Ланцу присісти. Той відмовився, пославшись на те, що сидів більше десяти годин у повітрі…

– Чи є які від того ліки, пане професоре? – подав голос і другий представник Міністерства охорони здоров’я. На зустріч з професором Морісом фон Ланцом вони прибули цілим колективом.

– Ліки є, – посміхнувся сухенько фон Ланц у сиву-сиву борідку. – Природа. І цю хворобу лікуватиму не я… Її лікуватиме ось хто! – він, намагаючись дотягтися до плеча Мазура, поплескав його по руці трохи вище ліктя. – Він має воскреснути з мертвих. Перед очима мами. Але в нього не є стільки мужності… Але він збереться… Чи не так, Миколо? Тепер усе в твоїх руках, як кажуть в Україні… Ти мене зрозумів?

– Так, пане Моріс…

– Тоді все о'кей, як кажуть американці англійською мовою! Поїхали!

Кортеж із трьох автомашин вирушив убік Києва…

Рівно через день після того, як операція воскресіння минула щасливо, капітан Дубль зустрівся з приватним сищиком Кублеєм. їх шляхи знову пересіклися…

– Шерше ля фам? – спитав капітан Дубль.

– Шерше ля фам, – відповів сищик Кублей.

– Можете поділитися секретом. Боюсь, ми знову розслідуємо одну й ту ж справу…

– Боюсь і я, капітане. Але хто не ризикує, той не п’є шампанського. Як там вродлива мамочка Лідія Андріївна?.. Зустріла сина з того світу?

– Звичайно, Кублею!

– І як? Якщо це не секрет капітана Дубля?

– Це секрет професора пана Моріса фон Ланца.

– І в чому він полягає? Ви можете просвітити представника мас?

– Все геніальне у простоті. Клин клином вибивають.

– Хотів би я бути тим клином…

– Боюсь, Кублею, клином буде хтось інший…

– І все-таки?!

– Фон Ланц роздягнув, як ви кажете, мамань до одягу Єви. І попросив її зовсім розслабитися, а коли із-за ширми, за якою переодягаються, вийшов не професор Моріс фон Ланц, а її син, як воскреслий із мертвих, вона зойкнула і, як ви здогадались, прикрила свою святість руками…

– Отже, вона мала тепер чим його обійняти? Не те слово, Кублею. Не те слово…

– А яке ж?

– Воно ще в літературі не знайдене…

– Хепі-енд?

– Хепі-енд!

●

КЛЮЧ ДО ВБИВСТВА

Юркові Задої

Розділ І

– Батька вбили! – наполягав на своєму молодий чоловік, одягнений у теплий джинсовий костюм.

Статурою своєю він скидався на баскетболіста. Через плече звисала чорна спортивна сумка, що не дуже пасувала до розцяцькованих імпортних кросівок. Та, судячи з усього, юнак не надавав особливого значення одягові. Був він коротко підстрижений і чисто виголений. Густе волосся брюнета свідчило про його впертий і наполегливий характер. Це підтверджували круте підборіддя і короткий, трохи хрящуватий ніс. Проте м'які повні губи дещо пом'якшували тверді риси його обличчя.

– Батька, юначе, ніхто не вбивав, – упевнено заперечив капітан Дубль. – Він сам наклав на себе руки. Повір моєму досвідові і моїй практиці.

– Ні, батька вбили! Його повісили вже задушеного. Спочатку задушили, а потім повісили... Повісив хтось із його близьких знайомих...

Капітан Дубль посміхнувся:

– У тебе чудові дані слідчого. Де ти працюєш, якщо не секрет?..

– Ніяких секретів. Я журналіст. Якоюсь мірою ваш колега. Працюю у відділі листів. Веду рубрику: «Міліція повідомляє». Вас, пане капітане, добре знаю з преси. Саме тому й вирішив звернутися до вас, як до авторитета і професіонала.

– Це комплімент чи аванс?

– Ні те, ні інше. Це об'єктивність...

– Ну що ж... Не буду приховувати, я тобі дуже вдячний. Журналістів, як і нас, міліцію, у народі недолюблюють. Так що, ми й справді колеги. Зате кожного разу, коли трапиться якась біда, саме до нас біжать по допомогу чи шукати справедливості... І ще одне: журналісти – це завжди популярність. Якщо не сказати – слава...

– Вона вам не потрібна. Гадаю, капітане, і від тієї, що є, вам нікуди подітися. Чи не так?

– Мені важко сказати... До речі, як вас звуть? – капітан Дубль перейшов на «ви».

– Риф!

– Риф?! – спантеличено перепитав капітан Дубль. – А повністю?

– І повністю Риф. Батько дуже любив Джека Лондона. Особливо його «Оповідання Південних морів»... От і назвав мене Рифом... А що, мені подобається. Вельми оригінально.

– Батько в тебе, мабуть, дивакуватий був?..

– Можливо. Загалом же романтик... Нереалізований геній...

– Чому ж?

– Важко сказати. Та й не годиться про небіжчика погано... А втім, це й не зовсім погано... Його мало хто розумів. У нього особливий склад характеру, розуму. Людина сама по собі важка. Мати йому не підходила, ніколи не розуміла його. Він мені нагадував собаку на прив'язі, який усе життя намагався зірватися з ланцюга... Врешті-решт, бувало, вирветься на волю, погуляє трохи – а потім знову повертається до своєї конури... Може, порівняння дещо грубувате, але точне.

– Ти гадаєш, у цій справі замішана жінка?.. Пробач, я дещо втратив орієнтацію. То на «ти» до тебе, то на «ви»...

– Байдуже, я не ображаюсь. Звертайтесь, як вам зручніше.

– З вами, журналістами, треба бути обережним, зважувати кожне слово. А то, дивись, ще й напишеш: капітан Дубль – маловихований тип і таке інше.

– Не напишу. Я прийшов до вас довідатися правду. Я не хочу, щоб батькова таємниця пішла разом з ним у могилу... Я абсолютно впевнений, що батька вбили. От тільки за що...

– Він належав до багатих людей. Шикарна дача, престижний автомобіль...

– Ні. Усе це нажито ним ще до розпаду імперії... Він скульптор. На жаль, виявився кон'юнктурником – весь свій геній уклав у вождя світової революції. Вважав, що Ленін – це назавжди. Цілі ансамблі творив... Ленін і ходаки. Ленін і революція. Ленін і робітничий клас. Ленін і селянство. Ленін і діти. Жінки у Леніна... Закомплексованість якась. Сотні його пам'ятників стояло по Україні. 7 листопада, якраз у день смерті і в день народження батька знесли останній витвір його рук. Іронія долі. Можете уявити, який це був удар. На схилі літ – і жодного сліду на землі. Усе. стерлось... Усе...

– Ти гадаєш, це й привело його до петлі?..

– На перший погляд, така думка напрошується... Але я знаю батька... Він і сам позносив би свої пам'ятники, коли дізнався про все, що творив Ленін, що принесла нам його революція... Батько вмів розібратися, де полова, а де зерно. Просто стало жаль змарнованих літ, каторжної праці... Але все-таки сьомого листопада його хтось...

– Можливо, крайні, радикально настроєні?..

– Не думаю, капітане... Батько брав активну участь у мітингах, хоч ніколи не примикав до жодної з партій. Партіям він взагалі не вірив. Вірив більше в людей. Дуже довіряв їм... Боюсь, у всьому винна ота його довірливість. Адже добро завжди поруч зі злом...

– Батько належав до добрих людей?..

– Як вам точніше сказати, капітане? Батько був добрий, довірливий, щедрий і... егоїстичний. Він любив те, що любив. Та чи не найбільше любив себе... і трохи жінок.

– Може він мав ворогів? Обіцяв і не дотримував слова?..

– Щодо останнього, не можу сказати: був він педант і навіть зануда. Акуратист. Скидався на фармацевта. Слова завжди дотримував. Мені так здається. Любив гарних жінок. Спочатку ліпив їх у натурі. Далі в уяві обожнював, а потім страшенно закохувався. Ось тоді ставав щедрим – нічого не жалів для чергової повелительки серця... Але й так само швидко охолоджувався... Мав талант ладити навіть з тими, кого кидав: не поривав дружби, допомагав у важкі для них хвилини... Ну геть спростовував оту сакраментальну формулу: під кохання до ненависті – один крок...

– Може, слід шукати таємницю твого батька у якійсь не відомій ще нам жінці?..

– Не знаю... Я ж кажу, з жінками він ладив навіть після чергового розриву. До того ж, хочу підкреслити, батько любив саме гарячих жінок. У нього їх не так і багато було. Він на дрібнички не розмінювався, за кожною спідницею не бігав... Міг роками обходитися без жінки, щоб тільки жити з вродливою. Залицявся довго. Одержував більше насолоди від залицяння, ніж од підкорення. Підкоривши жінку, він швидко розчаровувався. Таке враження, що вона йому одразу набридала... Тоді йшов через роки до іншої... У цій справі ніколи не поспішав. Коли вже закохувався, то залицяння тягнулося роками, буцімто він збирався прожити кількасот років.

– Він мав досить мінний організм. Зберігся... – зауважив капітан Дубль.

– Так. Але не беріг себе. Він ніколи не вживав таблеток, ліків. Мав певність, що все це закладено Богом в організм. У цій складній ходячій лабораторії, казав він, є все, головне – навчитися тільки регулювати.

– Я відчуваю, ви дуже любили батька...

– Як вам сказати... Я пишався ним. З батьком завжди було цікаво. За що б він не брався – усе оповивав ореолом романтики. Прісного він не любив. Життя опоетизовував, робив його кращим, доповнював, прикрашав. Хоч ніколи не шкодив природі – зберігав її первісність. Як я вже казав, обожнював жінок. Вважав їх, а точніше – хотів бачити, божественними істотами. Не міг спостерігати, як вони при ньому їли, та ще якщо багато й пожадливо... У нього це викликало нездорові асоціації... Одразу розчаровувався і кидав... Йому постійно ввижалося, що вони живуть тільки з повітря, божим духом... – Риф рішуче взяв сумку, перекинув її на плече. – Ну, я піду... Я й так забрав у вас багато часу своїми розповідями...

– Навпаки, – підвівся капітан Дубль. – Мені все цікаво. Для мене важлива кожна деталь... Я не думаю, що ви спираєтесь тільки на інтуїцію. Може, ви щось не домовляєте?.. Чому ви все-таки переконані, що батька вбили?

– Я й справді, капітане, забув про одну важливу річ. На перший погляд, начебто так, дрібничка, а втім... Коли я піднявся в його кабінет... У нього бібліотека не така вже й багата. Батько вважав, що кожна людина має тримати на книжкових поличках твори тільки улюблених письменників, зате знати їх достеменно. Так от, книги його були розкидані по кабінету. Видно, хтось знав про його маленьку таємницю... Він ніколи нікому не позичав жодної книжки. За винятком тих, що не мали твердих обкладинок. Цінні папери, гроші він часто ховав (навіть від матері!) за корінцями книжок. Книжку треба було поставити пірамідкою, щоб помітити, чи є щось за корінцем. Саме оце хтось і проробив з його книжками... Якби я не сидів зараз перед вами, то ви могли б подумати, що це зробив я... Що то я шукав щось у батькових книжках.

– Це вже цікаво. В такому разі я хотів би ще раз поїхати з вами на дачу...

– Я до ваших послух, капітане, але тільки завтра. У мене ще репортаж у номер...

– Сподіваюсь, не про нашу зустріч? – примружився капітан. – Щось на зразок: «Капітан Дубль ще сумнівається». Га?

– Ні, капітане. Дозвольте вам потиснути руку й відкланятися...

– У вас, Рифе, багато від батька... Я правильно зрозумів?

– Кажуть, більше від матері...

– Ви можете на секунду затриматися? Буквально на хвильку? До вашого приходу я не сумнівався, що ваш батько сам накинув собі зашморг на шию... Але тепер... – капітан хутко набрав номер.

– Судмедекспертиза?.. А, це ти, Максе? Привіт! Слухай, тут у мене синок повішеного... Він упевнений, що батька повісили... Ти в це не віриш? Я також, але він стверджує. На чому ґрунтується підозра, питаєш? Та так, є кілька фактів... Аналізів ще нема?.. Жаль... Ти б забіг, Максе, я хотів дещо уточнити... У мене також сумнів закрадається... У тебе ні? Ну що ж, час покаже... Може, парі на ящик коньяку? О'кей! – він поклав трубку. – Судмедексперт Максим Череватенко також певний, що ваш батько власноручно накинув зашморг на шию... У нього свої аргументи, і досить вагомі, щоб з ними не погодитися. Боюсь, Рифе, що ми з вами парі програємо...

Риф витягнув записничок, мовчки подав капітанові свою візитку:

– Телефонуйте. У будь-який час я до ваших послуг, капітане.

Розділ II

– У стилі Людовіка Тринадцятого, – задумливо мовив капітан Дубль, ще здалеку оглядаючи оригінальну будову, чимось схожу на знаменитий київський будинок химер і водночас на древню фортецю: з вежею, з геральдичним гербом у вигляді флюгера.

Будинок ховався між старими соснами, акуратно підстриженими під евкаліпти і зонтикові акації, стіни його обвивало пожовкле листя австрійського плюща. Між чотирма бійницями, на яких так бракувало хоча б бутафорських гармат, виструнчився у плавному вигині золотавий штахетник. Він надавав дахові маленької фортеці особливого колориту. Фортеця сиротливо стояла на пагорбі над невеличким озером.

– У стилі Людовика Чотирнадцятого, – по хвилі поправив Риф. – Принаймні, батько сам так казав...

– Не сперечатимусь, – погодився капітан. – На Людовіка я не дуже розуміюсь. Хоча вони також мертві... Але це вже справа Макса...

Судмедексперт криво посміхнувся, щось занотовуючи до свого блокнотика.

– Рифе, – звернувся він до сина небіжчика, – у вас випадково не збереглися креслення батькового будинку?

– Випадково збереглися... Хоча батько категорично відмовляв усім, хто його про те просив. Хотів, аби хоч дача залишилася оригінальною. Якщо вже пам'ятникам не судилося... Він дуже пишався будинком, казав, що це його найкращий останній витвір. Так воно й вийшло...

– Після вас, – посміхнувся судмедексперт Череватенко, вкладаючи в свої слова ледь помітну іронію.

– Звичайно! – підтвердив Риф, навмисне не помічаючи іронічного змісту. – Це він також казав. Ви його майже процитували. Але я дещо раніше створений...

Подарований міліції американцем українського походження німецький «Опель», за кермом якого сидів сержант Ягідка, буквально влетів під арку, що повисла у плетиві пізнього осіннього винограду, досі не зібраного. Риф вийняв з сумки ключі від дачі й пішов зеленою алеєю між низькорослим самшитом (також акуратно підстриженим, як у ботанічних садах), тисом і туями.

– Скажіть, Рифе, – зупинив його капітан Дубль. – У батька є автомобіль?

– Так.

– Але я не бачу гаража...

– Це ще одна витівка батька: його навіть слідчому тут нелегко знайти... Але це саме той аргумент, який свідчить, що батько не сам повісився...

– Цікаво, – знову посміхнувся Максим Череватенко.

– Цікавого мало, – спалахнув Риф.

– Пробач, синку, – розвів руками судмедексперт. – Слово-паразит. Вилетіло – не впіймаєш.

Риф відчинив двері. Вони увійшли до передпокою. Саме тут Панчук-Ковалевський-старший накинув собі на шию зашморг і вибив сам або хтось допоміг йому вибити з-під ніг табуретку, яка так і залишилася лежати перекинутою. Риф зняв шкіряні рукавички й недбало кинув їх на крісло-гойдалку, що стояло перед каміном. Але не попав. Капітан Дубль підняв їх з підлоги і поклав у крісло...

– Ви завжди ходите в рукавичках? – раптом запитав він.

– Тільки восени і взимку. А що ви цим хочете сказати?.. Не знайшли відбитків пальців?..

– Не гнівайтесь, Рифе, Ви так легко запалюєтесь... Асоціативне мислення. Це моя радість – і моя біда...

– Не можна, капітане, усіх підряд підозрювати. Невже ви припускаєте, що вбивця сам просить знайти вбивцю? Якщо припустити, що батька повісив я... Адже людина, яка його повісила, була йому чимось близька, принаймні, він їй довіряв. Спокійно сидів... Навіть писав прощальну записку, прохав нікого ні в чому не звинувачувати, не шукати злочинця. «Злочинець я». Але ці два слова з батькової записки...

– Ви даремно гарячкуєте, Рифе. Саме в цьому полягає маневр злодія, який кричить: «Ловіть злодія!»

– Це ви серйозно?

– У принципі – так. Конкретно? Конкретно ще нічого не можу сказати. Я просто відповідаю вашій молодості: у нашій справі не можна нічим нехтувати. У моїй практиці були й такі вбивці... Убивці, які потім звертаються до слідчого, щоб із самого початку на них не впала підозра...

– Припустимо, ви підозрюєте мене. Припустимо, що я злочинець, котрий приходить на місце злочину. Яку ж мету я ставлю перед собою у даному випадку? Де логіка? Адже я вже знаю, що ви не збираєтесь порушувати кримінальну справу, бо майже на сто відсотків упевнені, що батько накинув зашморг на себе сам...

– Так! Я це й зараз стверджую. Рифе. Так, сам. Але не виключено, що під тиском дорогої йому людини... Людини, для якої йому не жаль навіть власного життя... Такою людиною у цьому світі, наскількі мені відомо, є тільки ви, Рифе... Ви ж, якщо не помиляюсь, одинак?

Вродливе обличчя юнака вкрилося плямами, пухленький рот скривився, очі запалахкотіли ненавистю.

– Ви багато собі дозволяєте, капітане! Я вас зараз викину геть з батькової дачі і не подивлюсь на ваш авторитет. Я сам займусь слідством і доведу вам, що...

Капітан підійшов до молодого журналіста, заспокійливо обняв його за плечі і чисто по-батьківськи сказав:

– Синку, ти мене питав про мою практику. Я тобі спокійно відповідав. Якщо ти стверджуєш, що це вбивство, а я тепер також схильний думати, що це так...

– А я не впевнений, – перебив Череватенко. – Я зараз вам обом доведу протилежне.

– Що ж, викладай! Ось стіл перед тобою. Як бачиш, також у стилі Людовіка XIV...

– Одержали аналізи, Алекс, – звернувся він до капітана Дубля. – Я б не хотів говорити при синові...

– Вважай, ти вже сказав.

– У нього був... СНІД! Ота чума двадцятого віку й примусила його накинути зашморг на свою шию. Перев'язати спокійно собі рот, щоб не вивалився язик. Він же належав, ти сам кажеш, до естетів... Він волів навіть після смерті мати привабливий вигляд... Що ти тепер скажеш на це?.. Ти любиш себе ставити на місце інших. Поміняйся ролями, Алексе. Що б ти вчинив на його місці, якби тобі раптом, не доведи Господи, сказали: капітане Дубле, у вас СНІД? Га?!

– Важко сказати, – зітхнув приголомшений Дубль.

– І все-таки? У тебе ж асоціативне мислення, ти вмієш уявляти...

– Не знаю, Максе. Але боюся, що ти маєш рацію... Я, мабуть... повісився б...

Риф упав у крісло, затулив обличчя руками.

– Цього не може бути, – нарешті прохрипів він. – Але якщо, припустимо, й так... Звідки він міг знати? Він що – перевірявся?..

– Це завтра перевіримо ми. Принаймні, спробуємо... Хоча це й дуже важко... А ви, Рифе, й після цього факту наполягаєте на своїй версії? – сухо уточнив капітан.

– Так! Наполягаю, – істерично відповів Панчук-Ковалевський-молодший.

– Ви в усьому такі вперті? – майже глузливо запитав капітан.

– Це в мене від батька: довести будь-якою ціною усе до кінця...

– Що ж, валяйте... На нас чекає ящик коньяку... Ти не забув, Максе, про парі? – звернувся він до Череватенка. – Бо мені не так легко розкошелитися на ящик коньяку за нинішніх цін.

– Не поспішайте, капітане. Ящик буде наш. Я вам відкрию секрет, – підвівся Риф.

Нервово міряючи колишню батьківську світлицю з гарним французьким каміном – копією каміна президента Франції, яку Ковалевський-старший сфотографував з екрана телевізора. Сам сфотографував і сам зліпив його. Зовні камін мав нібито імпозантний вигляд, а ось кімната скидалась на музейний салон мистецтв, де замість оригіналів зібрані самі репродукції.

– У чому ж полягає ваш секрет, Рифе, якщо не секрет? – скаламбурив капітан Дубль.

– У двох речах! – Риф розкрив сумку і витягнув звідти великого, як про себе назвав його Дубль, фортечного ключа. – Ось ключ до вбивства! Це – запасний ключ від батькового гаража. Він зберігався у мене вдома. Другий ключ – у батьковій автомашині, в гаражі. Гараж тут, під нами. А ви питали, де ж гараж...

– Тут? – перепитав Череватенко.

– Так, тут! Ви, до речі, сидите на ньому. Ну, не зовсім на ньому, але над входом. Відсуньте крісло й відкиньте килим, лікарю!

Максим Череватенко слухняно взявся виконувати його пораду.

– Бачите отвір у підлозі? – нетерпеливився Риф.

– Так.

– Це отвір для ключа...

– Для того, що у ваших руках?..

– Ні, для того, що на в'язанці, де й усі ключі – від брами, од вхідних дверей, від решітки на другий поверх, яка на ніч зачинялась. Проведемо експеримент?

– Ви нас заінтригували, Рифе. У вас таки є щось від батька...

Відкинули ляду, до якої були прикріплені сходи у вигляді гармошки. Риф повернув чорну ручку вмикача – у підземеллі спалахнуло світло. Вони опустилися в коридор з добрим десятком ніш, в яких зберігалися яблука на зиму, картопля, буряки і кілька ящиків червоного вина. Г-подібним зигзагом пройшли по підвалу – і раптом помітили у його кінці бокс, посеред якого стояв чисто вимитий автомобіль марки «форд».

Риф відчинив дверцята автомашини. Потім узяв принесений з собою ключ, поклав його у бардачок автомобіля.

– Ось тут, на цьому місці, мав лежати такий самий ключ... Його тут нема. Він зберігався завжди тільки в цьому місці...

– Чому ж не в кишені батька? – недовірливо гмукнув Дубль.

– Я вам поясню, капітане. Ви бачите оцей внутрішній замок з труб поперек дверей? У ці труби входить металевий засув. Ось так. Берете за цю ручку і зсередини зачиняєте двері гаража. А коли авто виїжджає, засувом ззовні ви аж ніяк не зачините дверей гаража... Бачите? Вам потрібен саме той ключ, що я приніс. – Вони вийшли на вулицю і опинилися на протилежному боці від центрального входу...

– Це «чорний» хід? – уточнив Череватенко.

– Можна сказати й так... Батько заходив на дачу і міг у будь-яку хвилину непомітно вислизнути з неї. Тепер спробуйте зачинити двері гаража. Вам без цього ключа не вдасться. Хіба що підкладете під двері камінь. А ці двері зачинялися тільки ззовні ось оцим ключем... Щоб вийти з гаража і залишити автомобіль, що й зроблено злочинцем, потрібно забрати ключ із собою. Інакше ви гараж не зачините. Я зрозуміло пояснюю?..

– А чому не можна увійти в гараж і вийти з центрального входу?

– Це неможливо, лікарю. Розумієте, тут односторонній рух. Для того, щоб увійти на дачу через гараж, потрібно або ззовні перепиляти сталевий засув з нержавіючих труб, або його міг вам відчинити тільки зсередини господар чи гість. У цьому випадку не треба користуватися ключем. Зсередини ж гараж відчиняється руками...

– Зрозуміло! – після довгої мовчанки й міркувань обізвався капітан Дубль. – У батька було два ключі?..

– Ви мене знову підозрюєте? Так, два. Не один. Ключі мають властивість губитися...

– У гаражі ви шукали?

– Я перевернув тут усе догори дном... У автомашині також. Я перевірив усі сидіння, килимки – ключа ніде нема... Ключ, швидше за все, он у тому болоті. Злочинець вийшов, зачинив за собою двері, а ключ жбурнув у воду. А може, викинув десь по дорозі... Шкода, що надворі осінь – я порадив би вам знайти того ключа, якщо ви хочете повірити в мою версію. Ви її, мабуть, уже в душі охрестили журналістською?

– Чому ж, логіка в цьому є... Варто б пошукати відбитки пальців і тут. Я бачив, у ящику з вином бракує однієї пляшки... Годилося б пошукати ще й порожню пляшку з етикеткою «Старий замок». Батько любив добрі вина чи гарні етикетки?

– Швидше за все... етикетки. Але найчастіше він любив поєднання того й іншого...

– Наскільки я зрозумів, – вів далі капітан Дубль, – ви збиралися показати нам ще один «ключ до вбивства» вашого батька...

– Так, капітане. Але він не у мене... І не на дачі!

– Де ж, якщо знову ж таки не секрет?

– Десь у вас, капітане.

– У мене?! – капітанові брови здійнялися аж на чоло.

– Так, капітане!

– Рифе, – посміхнувся, оговтавшись, Дубль. – Якщо ви й далі так зі мною будете бавитися, боюсь, що я почну агітувати вас іти до мене в підручні. Стажером ви ж не погодитесь, правильно я кажу?

– Чому, капітане? Погодився б. Але в мене інша професія. Я журналіст – і найближчим часом не збираюся її міняти...

– І що ж за ключ у моєму кабінеті, Рифе?

– Петля, капітане. Зашморг, який задушив мого батька... Мого батька і мою матір.

– Матір?! Давайте пройдемося. Бо мені стає жарко на цьому холоді, – капітан, підходячи до озера, рвучко обернувся до Панчука– Ковалевського. – Ви сказали – матір?

– Так, капітане, матір...

– Ми маємо повернутися тим самим шляхом назад. Максиме Івановичу, – звернувся Риф до лікаря. – Якщо батько брав автомобіль, то він зачиняв ключем двері, а тоді назад так само в'їжджав і потрапляв на дачу тільки через чорний хід...

– Я нічого не второпав! Це не для мене, – промимрив Череватенко і похитав головою. – Алексе, ти все зрозумів?

– Щодо входу і виходу, то все... А от щодо смерті вашої матері, Рифе... Чому ж ви досі про це мовчали?..

– По-перше, капітане, – Риф зачинив зсередини двері гаража на засув, ключ поклав у батьків автомобіль. – Ви мене про матір не питали: є вона у мене чи нема?

– Я гадав, що та жінка, котра була на похороні, – дружина вашого батька... Отже, ваша мати...

– Та жінка – коханка, капітане. Коханка мого батька... Він тільки мав узяти шлюб з нею. То Катерина Дашкевич. Мати ж моя повісилась десять років тому, коли мені виповнилося п'ятнадцять. Так само 7 листопада – і на тій самій мотузці, яка десять років тому щезла з нашої дачі і, мабуть, тільки батько знав, де вона. І рівно через десять років, так само 7 листопада, на ній повісили його самого...

Капітан витер піт з чола. Ще вчора він був переконаний, що ця справа його зовсім не цікавить, навіть дещо дратувався, що цей настирливий журналіст, як і більшість родичів у таких випадках, намагається довести, всупереч очевидним фактам, що небіжчик – зовсім не самовбивця, а жертва зловмисників. Психологічніше легко пояснити: якщо людина з власної волі йде з життя, тінь громадського осуду мимоволі падає на близьких – довели, мовляв... Ось знайдеться заповіт скульптора Панчука-Ковалевського (якщо, звісно, його не знайшов син), Макс Череватенко дасть висновки судмедекспертизи і всі крапки над «і» будуть розставлені, можна закривати справу... Однак події набували несподіваного, ба! – навіть карколомного розвитку, мов у детективному романі. «Ну що ж, попрацюємо...», – зітхнув капітан Дубль і сів у авто, ще не знаючи, що за кілька годин йому знову доведеться повернутися на відлюдькувату дачу, але вже без сина небіжчика...