Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 33 страниц)

Розділ тридцять восьмий

Та це була не тінь хмарочоса. Це була тінь Френка Фебера…

– Апексе! – стис капітана Дубля в своїх обіймах начальник управління поліції. – Гадаєш, що по Мангеттену ходиш ти один. По Мангеттену ходить за тобою тінь… І це тінь Френка Фебера. Могутня тінь…

Він ще раз притис до себе капітана і дихнув йому просто в обличчя духом гарного шотландського віскі з пахощами мускатного горіха.

– Апексе! – повторив він. – Усе буде о'кей! Пташечки знесуть яєчка у гніздечку… Гніздечко уже звивається… Але як тільки пташечки там умостяться, кішечка їх цап-царап, Алекс… Бо на гніздечко вже опущено кліточку. А в капітана Френка ще жодна пташка з кліточки не вилетіла…

– Вони ще не в кліточці, Френк. Кліточка їм ще й не сниться. З ними майор Марченко – старий досвідчений агент кадебе…

Френк розсміявся і для чогось відтягнув і без того велику кишеню своїх штанів.

– Ти це бачив, Апексе? Це кишеня. Отож твої пташечки уже в мене в кишені…

– Тут є проблема, Френку!

– Ноу проблем! То в Совієт Юніон є тимчасові проблеми, які стають постійними. У нас ноу проблем!

– Бачиш, Френку, тут таки є проблема… Ми їх можемо затримати… Але не зможемо нічого довести. Вони все роблять відповідно до інструкції Міністерства зовнішніх економічних зв’язків нашої держави. Але, як я розумію, люди, які везуть героїн, взагалі не знають про його існування! Вони щиро вірять, що везуть експонати в Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Детройт… Розумієш, перевозять експонати люди, які ні сном ні духом не відають, що працюють на мафію… «Хрещені батьки» цієї операції навіть не доторкаються до товару. Вони тільки спостерігають збоку і спокійно збирають урожай доларів.

– Алексе, ти знаєш Фло?

– Ну!

– Алексе, вона тебе любить. По-вашому, кохає… Вона так і сказала. Чим ти її взяв, Алексе?

– Я? – здивувався капітан Дубль, – здається, нічим…

– Вона сказала, що ти найкращий капітан поліції, якого вона коли-небудь зустрічала. Сьогодні вона ходила в «Жаблот». Не перестає вимагати гроші, яких у неї ніхто там не витягав. Вона їм, Алексе, розвалила стіл… І з-під нього вилетів «жучок». Пташечки насторожилися. Фло «жучка» роздавила, Алексе. Але Фло почула те, чого ще не чув ти і не чув я. Говорив Аркаша. Він сказав: «Для чого їх сортувати. Продайте оптом». Циган сказав: «Ми повинні вилучити з хрестиками на животі»… Ти мене зрозумів, Алексе?.. Бачу, що не зрозумів… Ходімо вип’ємо по склянці чудового віскі і в тебе, як і в мене, просвітліє, Алексе…

– Отже, ті, що з «травкою», позначені?

– Так, Алексе. Тепер я розумію, чому тебе полюбила Фло… Хоч ти їй і не підходиш…

– Чому, Френку?

– Ти для Фло дуже вродливий! Фло собі ціну знає… І знає тобі…

– Фло просто гарна людина і гарна артистка.

– Але для жінки цього мало, Алексе. Для жінки головне – це бути гарною і щасливою. Фло – нещасна… Ходімо вип’ємо, Алексе… Гаррі нас відвезе… Ти бачиш Гаррі? Оно наш «Кадилак». Пішли. Я пригощаю.

«Отже, тепер у нас є всі шанси врятувати Дмитра Палагнюка і на місці злочину взяти сортувальників писанок», – подумав капітан Дубль по дорозі до забігайлівки.

– Нам знову потрібно вилетіти в Лас-Вегас, – сідаючи на високий стільчик, мовив він.

– Ластівочко ти моя, – посміхнувся Френк до кирпатенької барменші з великими чорними очима і ямочками на ліктях, – дай нам по віскі з содовою… Мені ще мінеральної і хоч один раз посміхнися так, ніби все життя мріяла побачити мене і нарешті побачила.

Маленька пухкенька брюнетка подарувала йому посмішку на замовлення і заходилась чаклувати над віскі з содовою.

– Тобі сподобалося в Лас-Вегасі, Алексе? Лас-Вегас подобається всім, у кого набиті кишені… Лас-Вегас не для нас, Алексе… От відірвемо на хрестиках премії і полетимо з тобою до Києва через Лас-Вегас на «Мрії»! А тепер спочатку віскі, а потім, Алексе, робота! Ластівочко, я правильно кажу?

– Правильно!

– Тоді все о'кей. Твоє здоров’я, Алексе!

Розділ тридцять дев’ятий

Нарешті все ставало на свої місця. Все, здається, було враховано. Передбачено кожну деталь, кожний крок дійових осіб ще однієї життєвої драми. В цьому спектаклі грають не вигадані герої, а живі люди. Він, капітан Дубль, виступає – так склалося – в ролі головного режисера, щоправда, сцена для нього чужа, так він, попри все, повинен зробити фінал для нью-йоркських глядачів таким, яким може – переконливим і ефектним. Усе залежить від нього. Але що скаже Френк Фебер, другий режисер?

Френк, слухаючи план капітана Дубля, безжурно посміхався.

– Але навіщо? – спитав він. – Навіщо стільки театральності, Алексе, і ризику? Америка любить усе просте. Чим простіше, тим геніальніше, Алексе… Але ти мій гість. Ти хочеш, щоб я тобі зробив, як ти кажеш, подарунок? О'кей! Ризикуєш ти, Алексе. Але це ж не цирк!

– У цирку ризикують всі! А наше життя – також цирк, Френку!

– О'кей! О'кей! – відказав той, натискаючи на кнопку.

За мить з’явився Гаррі Стреснер.

– Гаррі! – Френк відкинувся на стільці. – Ти давно ходив у театр на Бродвеї?

– Сер, як казав мій бродвейський приятель, спочатку життя, а потім театр.

– Так от, як казав твій бродвейський приятель арабського походження, якщо Гаррі не йде в театр, театр приходить до нього. Ти повинен зробити Фло сюрприз. Фло має зіграти свою роль. Перед тим, як перейде до Голлівуду… Запроси сюди Фло, запроси сюди Дору і запроси сюди Аркашу з «Жаблоту». Але останньому скажи, коли відрекомендується, щоб він узяв з собою запасну пару кальсон. П’єса у нас з Алексом з феєрверком на Бродвеї. Точніше, в Таймс-Сквері… У присутності глядачів, які й справді люблять видовище і навіть не вимагають і не просять хліба. Як казав твій бродвейський приятель з приводу ніг… Здається, одна нога тут, а друга праворуч від неї… Так от, щоб усі дійові особи через кілька хвилин стояли в цьому кабінеті. Фло одержить не першу роль. Зате в її житті це буде головна роль. Ти мене зрозумів, Гаррі?

– Сер, як казав мій нью-йоркський приятель…

– Бродвейський, Гаррі. Чи у тебе за останні дні з’явився ще один?

– Ще один, сер.

– О'кей! Так що він казав?

– Він казав: коли ти лягаєш з дамою серця і гадаєш, що першу скрипку граєш ти, то гадай так і далі. Якщо тобі подобається…

– Гаррі! – серйозно мовив Френк. – Я тебе тільки прошу: у «Жаблоті» без шумових ефектів. Запроси Аркашу на вулицю. Власне, все це може зробити Фло… Останнім часом він узяв моду проводжати її до самих дверей. Біля дверей ти йому скажи: «Друже, якщо ти коли-небудь ще хочеш побачити Одесу, то сьогодні візи до Одеси видає капітан Френк Фебер… І щастя в твоїх руках… Ми розуміємо, що синиця в руці трохи краще, ніж журавель у небі. Але пташечки покидають свої гнізда і, ми побоюємось, синичка тебе також покине. З солідарності. Разом з іншими птахами… Хоча в природі такого не трапляється. Синичка не відлітає у вирій. Але цього разу вона може зробити своєрідний виняток».

Години через три в управлінні зібралися всі. Френк сказав, що вони тут зібралися не в ігри гратися. Але нагадав, що життя – це також гра. І в цьому житті кожен з нас грає свою роль. Великий Бог дає її людині в день народження. Одні дограють свої ролі до кінця, інші в силу тих чи тих обставин передчасно сходять зі сцени життя. Сьогодні вночі з багатьма може таке трапитися… Від усіх вимагається одне: кожному запам’ятати свою роль і точно її зіграти…

– Фло, – мовив Фебер на закінчення, – як засвідчив мій київський приятель Алекс Дубль, ти зіграла свою роль чудово. Але, Фло, це не остання твоя роль. Ти маєш з Дариною підготуватися до останньої сцени.

Фло цвіла, як тільки можуть цвісти квіти за сприятливих кліматичних умов осені… На жаль, надворі стояла вже пізня осінь. Стояла вона і в душі Фло… Але сьогодні Фло відчувала, що в душі у неї квітує весна.

Павільйон «Український сувенір» було завершено. Він, поставлений на трейлер, приваблював перехожих Таймс-Скверу своєю свіжістю й новизною, а також яскравою і водночас абсолютно новою для Бродвею вивіскою. Назва «Український сувенір» чи не вперше писалася тут двома мовами: англійською і українською. Це також слугувало за своєрідну рекламу…

Колишній воїн-афганець, а нині продавець «Українського сувеніру», сидів у віконечку павільйону і щасливо посміхався.

Розділ сороковий

Арештовували на світанку. Спочатку взяли Кульгавого, потім запізнілого Цигана, що повертався з вечірки від земляків, куди його запросили Аркаша і Таня за пропозицією одного з режисерів трагікомедії, яка в ту ніч ставилася на Бродвеї…

Лейтенант Джеймс Коллінз очолював групу оточення і, не випускаючи з рук мегафона, просив глядачів розходитися по домівках, оскільки в павільйоні для продажу українських писанок знаходиться міна, яка, не виключено, ось-ось вибухне. Поліція, ризикуючи життям, поки що там працює, але досі серед майстерно зроблених писанок міни виявити не вдалося… Кульгавий і Циган сиділи біля Алекса Дубля, Френка Фебера і Гаррі Стреснера, скуті одним ланцюжком американських наручників. В сусідній автомашині переживали пан Роман з донечкою-красунею Даринкою і сержантом поліції Фло Перкінсон. Лейтенант Хедлі Холл запросив до свого автомобіля Ярослава Степіва, народного майстра з Косівщини, і його земляка Бодю Лесіва. Вони поглядали на одні, надіті на двох, наручники і питали один одного, за що і що це означає.

– Пане Ярославе! – казав, ледь не плачучи, Лесів. – Але ви мені наказали перегнати фургон з Лас-Вегаса до Нью-Йорка, той фургон я перегнав, але за що мене перегнали сюди?.. Підняли, коли я видів перший солодкий сон…

– Бодю, будемо вірити, що той сон у руку… Чи не так, пане Аркадію?

– А так, – мовив Аркадій Свінцер з Одеси, який згадав раптом, що він на дверях у вивішеному списку написав: «У нашому магазині окрім англійської говорять італійською, російською, українською мовами»… Саме зараз у нього випала нагода переконатися, що він ще не забув її, хоча в Одесі вона йому була ніби й ні до чого…

Шикарний «Кадилак», навантажений ледь не доверху українськими писанками з спецпозначкою косівського майстра вуйка Василя і його милої пані Марії, стояв осторонь, виблискуючи начищеними до блиску боками… Ейб і Сем, які на Майямі звикли до золотих браслетів, цього разу натягли, не без допомоги цілої групи поліцейських, сталеві.

Вибуху чекали з хвилини на хвилину… Усі хвилювалися. Алекс і Френк думали про щасливий кінець, гадаючи, чи сподобається він глядачам. Кульгавий і Циган також, потай сподіваючись, що буде по-їхньому, запевняли присутніх у формі, що це непорозуміння, і час від часу нагадували американським поліцейським, що вони громадяни вільної і незалежної України, що вони будуть скаржитися в посольство і навіть Міністерство закордонних справ. Незабаром у супроводі Дем’яна Демчука прибув і сам заступник міністра закордонних справ. Відповідно до свого високого рангу він піднявся у своїх погрозах аж до Організації Об’єднаних націй, вимагаючи негайно звільнити з-під варти громадян України Артура Марченка і Альберта Бордоніса.

Френк Фебер, взявши ще одного поліцейського, підійшов до пана заступника міністра і сказав:

– Сер, там прикутий до ліжка ось такими наручниками, купленими в «Жаблоті», також громадянин вільної і незалежної України. Його прикували ваші ж громадяни Марченко і Бор… – він поглянув у папірець, на якому латинськими літерами було написано прізвища, і повторив: – Марченко Артур і Бордоніс Альберт… Чому ви не турбуєтесь про того громадянина, – Френк ще раз глянув на папірець, – Дмитра Палагнюка?.. Зараз він разом з павільйоном злетить у повітря як єдиний свідок операції «Український сувенір».

– Ми такого громадянина не знаємо…

– Якщо він воскресне з мертвих, сер, – мовив Френк Фебер, – я матиму честь познайомити вас особисто…

– Не воскресне! – відповів пан заступник, не спускаючи маленьких стривожених очиць з павільйону. А про себе подумав: «Утретє не воскресають!» Втішений такою оптимістичною перспективою і водночас явною безпорадністю прославлених американських поліцейських, він запитав:

– А чому ж ви не врятуєте його, якщо він там справді до чогось прикутий?

– Сер, ви знаєте, що таке український сувенір?

– Ні, вперше чую…

– Тоді я вам скажу, – відповів Френк, не спускаючи очей з трейлера-павільйону. – Це таке велике яйце, гарно розфарбоване і бозна-чим начинене. Воно має властивість вибухати… У нас, сер, в управлінні нещодавно пройшло скорочення штатів, і я дуже не хотів би, щоб штат мого управління скоротився ще на кілька чоловік за рахунок українського сувеніра… Ви мене зрозуміли, сер? Чи я не зовсім точно висловлююсь?

– Точно, але не дипломатично…

– Сер, у мене за плечима не дипломатична, а поліцейська академія і диплом.

Заступнику міністра хотілося сказати: «Воно й видно», але він не встиг. Вибух струснув навколишній світ. Вікна в сусідніх будинках хоч і не повилітали, але феєрверк вийшов таки справжній. Дим і попіл ще довго не розвіювалися над тим, що ще вчора називалося павільйоном для продажу сувенірів. Залишився тільки поміст і чотири гумові шини, на яких той поміст стояв… Френк Фебер узяв у Джеймса Коллінза мегафон і сказав:

– Увага! Прошу нікого не наближатися до місця вибуху, окрім медперсоналу. За попередніми даними, всередині павільйону знаходилась людина, прикута наручниками. Я просив би медиків підійти до мене… – Френк Фебер опустив мегафон. Алекс Дубль глянув на Кульгавого і «Цигана». Очі їхні світилися тихою радістю. «Після такого вибуху ви могли б знайти хіба тільки золотий медальйон з портретом його милої мами, якби ми завбачливо не зірвали ту цяцьку у нього з шиї». Кульгавий навіть ледь помітно підморгнув Циганові, ніби кажучи: «Все о'кей, старий. Не дрейф. Ми ще з тобою поїдемо на Канарські острови…»

І раптом, під перелякані крики й лемент юрб, що вискакували із найближчих будинків і розважальних закладів Бродвею на вибух, заворушились чорні від попелу і диму уламки вчорашнього павільйону. На помості на увесь зріст, із розірваними наручниками і у формі солдата афганської війни звівся юнак. Він виріс серед попелу і диму!

– Господи! – прокотилося по натовпу вічно довірливих і вічно наївних американців. – Воскрес із мертвих!

Фло, плачучи, кинулась в обійми до Дори, обняла і розцілувала її. Алекс Дубль глянув на Кульгавого і Цигана. Першому сказав:

– Се ля ві, майоре Марченко!

Підійшов Френк Фебер, згріб капітана Дубля в свої могутні ручища і, ледь не задушивши, сказав:

– Все о'кей, Алексе! Ти чудовий режисер. Перша п’єса і вперше на Бродвеї… О'кей!

– Сенк’ю, Френку… Сенк’ю!..

Розділ сорок перший

Могутній «Боїнг», розтинаючи повітря, ніс їх на своїх мирних крилах до вільної і мирної країни. Микола Мазур у супроводі капітана Дубля і члена дипкорпусу Дем’яна Демчука тепер назавжди повертався додому.

– Воскреслий із мертвих! – тихо мовив Дем’ян Демчук. – Я все, капітане, здається, зрозумів, але останнє для мене так і залишилося загадкою. Розкажіть, як усе це трапилося… Як ви врятували життя Миколі?

– Бачите, Дем’яне. Якщо чесно сказати, ця ідея належала не мені.

– А кому ж?

– Сержанту Фло Перкінсон. Ця мила жіночка все життя мріяла зіграти свою роль на Бродвеї. Просилась кілька разів у Голлівуд і, розчарувавшись, пішла в поліцію вивчати життя, щоб потім стати драматургом… Це її перша п’єса, Дем’яне. Вона дала мені слово, якщо вистава вдасться, поставити в Голлівуді фільм про Дмитра Палагнюка – солдата афганської війни. Я розповів їй про те, як Дмитра за його язик працівник кадебе, перебуваючи в «секреті», вирішив ліквідувати. Врятували хлопця моджахеди, випадково помітивши розстріл. Потім після госпіталю, вже під дівочим прізвищем матері – з метою конспірації – він виступив перед штаб-квартирою ООН. Тоді його вдруге спробували ліквідувати у Рівердейлі. Власне, ви все це знаєте…

– Так, капітане. Ну, а потім… А чому під час Всесвітнього форуму українців Палагнюк, який збирався там виступити і розповісти всю правду про афганську війну, раптом виїхав з України?

– Бо агенти кадебе погрожували, якщо він не буде слухняним, повідомити матір, що він зрадник Батьківщини, що її позбавлять роботи, хати і, врешті-решт, життя. Адже в Лідії Андріївни вроджений порок серця. Мати – це єдина рідна душа, яка залишалась у Дмитра на цьому світі.

– Але ж вони повідомили з самого початку про його загибель.

– У тім-то й річ, Дем’яне. Наші торговці наркотиками, перебуваючи в Афганістані, тягли з попелища війни все, що могли. Саме там вони закупили партію героїну. Вбивши, так вони вважають, Миколу Мазура, вони повідомляють матір про загибель сина і надсилають труну з наркотиками і зброєю в Україну…

– Зброєю?

– Так, зі зброєю! Труну, в якій нібито лежить Микола, закопують там, де ховають усіх убитих воїнів-афганців. Афганці день і ніч охороняють могили своїх побратимів. Прийшла перебудова, економіка повернула до ринку і почалося дике викрадання квітів, вінків і навіть табличок на могилах. Почалися осквернення могил воїнів-афганців покидьками, які не знали усього лиха афганської авантюри… Ні до наркотиків, ні до зброї, на якій можна заробити і тут, продавши її, доступу нема. Альберт Бордоніс одружується на нареченій Мазура. Дочекавшись кінця війни і переконавшись, що Микола так і не повернувся з Афганістану, вона дає згоду. Тим часом Марченко дізнається, що Микола заповів у випадку смерті поховати його в одній могилі з батьком. У майора Марченка визріває план другого одруження. Вдаючи з себе вдівця і доглядаючи могилку свого однофамільця, він грає скорботну роль і цим самим викликає співчуття в Лідії Андріївни. Окрім того, він добивається дозволу на перенесення труни сина в могилу батька. Це ще більше розчулює її і вона, самітна жінка, яка втратила чоловіка і єдиного сина, дає згоду вийти заміж… І тут приїжджає Мазур. Злочинці дізнаються про це в товаристві «Україна», начиненій колишніми агентами кадебе, де працює останнім часом і Бордоніс. Він має усі дані про приїзд Мазура. Навіть наперед знає, в якому готелі той зупиниться. У день приїзду вони приходять до Миколи Мазура і заявляють: якщо він виступить на форумі українців, вони, воїни-афганці, його викриють, як зрадника Батьківщини. Все це пахло скандалом. Мазур змушений був відмовитись від виступу на форумі. Але це ще було не все. Марченко і Бордоніс вперше сказали Мазурові про те, що вони повідомили матір про його смерть ще в 1984 році. Показали йому його власну могилу з пам’ятником, написом і скульптурою схиленої матері над цією могилою. Показали і фотографії з його вбивством на майдані Щаранського, в Рівердейлі. Нагадали йому і про вроджений порок серця у матері, сказали, що вдруге вона такого удару не перенесе, якщо вони розкажуть правду, і Мазур, жаліючи матір, здався. Вони йому вручили куплений до Нью-Йорка квиток і…

– Далі, здається, я уже знаю, – мовив Демчук.

– Далі починається найтрагічніше… Злочинці психологи і розуміють, що син не втримається, що він захоче побачити рідний дім після стількох років розлуки. І не помиляються. Мазур пізно увечері вирушає, щоб хоч крізь вікно побачити матір. Ні Кульгавий, ні «Циган» йому не перешкоджають. Вони навіть хочуть цього, бо розуміють, якщо мати побачить вночі сина, то в неї буде розрив серця. Тим більше, що Марченко до цього постачає її літературою про літаючі об’єкти, про людські душі, що бродять ночами, про привиди і потойбічне життя.

– Не розумію, а що б їм дала смерть матері?

– Вона дала б їм можливість надійніше сховати кінці. Марченко й не думав одружуватися на вдові, і після перенесення труни і викрадення з неї начинки він збирався в поїздку до Америки, де пан заступник міністра уже знайшов для «українських сувенірів» оптовика.

– А яку роль відігравали пан Ярослав і Богдан Лесів?

– Роль жертв… Ці люди щиро вірили, що вони продають українські сувеніри. Таких ще в США нема. Це новинка… І, до речі, винахід Кульгавого. Щоб перевезти у такий спосіб наркотики, він і зібрав команду майстрів Косова й Вижниці і посадив за писанки-сюрпризи… Решту начинили вони самі… Адже закупили їх за купони, доларами заплатили тільки народному майстрові вуйку Василю, а продати поклали за валюту…

– А як же з Мазуром? Як він утретє воскрес із мертвих?

– Я вам уже казав: ідея Фло… Аркаша, ви знаєте, категорично відмовився прийняти в «Жаблот» писанки… По-перше, вони в нього не користувалися попитом, а по-друге, він зрозумів, що ці писанки пахнуть смаленим. Але, як кожний ділок, не хотів упустити свого шансу заробити на цій операції певний процент. Отож він і запропонував поставити в Таймс-Сквері павільйон на трейлері. Відповідно оформити… Аркаша також знав, що після вдало проведеної операції і павільйон, і продавець полетять у небо… Це знали і ми… З езопівських діалогів і з «жучків», які там ставив Френк Фебер… От тоді й викликали до себе Аркашу… Френк його запитав, де він цього року збирається проводити відпустку. Аркаша відповів, що в Одесі… Френк йому сказав, що трохи поламає його сімейні плани і запросить провідати Сінг-Сінг… Аркаша поцікавився, що треба зробити, щоб його життєві плани не мінялись… «У павільйоні-трейлері прорізати підлогу і зробити вихід. Все це вкрити товстим килимом. Порекомендувати Цигану прикувати Мазура наручниками до скоби в цій підлозі, а самому Мазуру вручити ключі від замка наручників… Запасні, або просто будь-які вручити Циганові…» Аркаша Свінцер так і зробив… Міну, поставлену Кульгавим, ми замінили на вибухові пакети, які й імітували вибух. Мазур, піднявши за скобу ляду, мав щезнути у підземному лазі… А напередодні він, ніби відчуваючи, що бандити хочуть з ним покінчити, запитав: «Чи можу я попросити перед останньою зустріччю хоч що-небудь?» Кульгавий сказав просто: «Проси чого хочеш. Мамочці передати привіт з того світу?…» «Я прошу, принесіть мою афганську форму… Вона мені приносить щастя». «Забобони», – сказав Циган. Але Кульгавий заперечив: «Прохання засудженого – закон. Ми тепер уже живемо у вільній і демократичній державі. Тимчасово перебуваємо у такій же», – і принесли… Ну, а далі ви знаєте…

– А чи знає Мазур, що з його мамою така біда?

– Ви маєте на увазі її закляклі руки?

– Так.

– Знає і, як каже Френк Фебер, віднині мій кращий приятель – ноу проблем! Ми зв’язалися з відомим американським лікарем австрійського походження. У його практиці такі випадки траплялися. Він обіцяє зняти цей шок…

– Яким чином?

– Оце вже секрет, пане Демчук… Його знають тільки професор, Микола Мазур і я…