Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 33 страниц)

Розділ VIII

Через чотири дні, коли лейтенант Хорт збирався вже покинути не зовсім гостинний для нього Київ, Надійка повідомила йому, що об'явилася Люба. Між сестрами відбулася телефонна розмова. Люба зателефонувала під вечір:

– Передай, сестро, своєму лягавому, щоб мотав звідси, поки живий! Ми закриваємо лавочку, і хай він спробує щось довести...

– Так ти в Києві?

– Будеш багато знати – скоро постарієш і не вийдеш заміж навіть за лягавого.

– Любо, я тебе не впізнаю! З ким ти зв'язалася? Для чого все це тобі?

– Слухай-но, не корч із себе Макаренка[47]47
  Антон Макаренко (1888–1939) – видатний український педагог і письменник, який перевиховував юних злочинців, перетворюючи їх на достойних людей. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть] в спідниці і менше ляпай язиком. А то ти мені не сестра!..

Відчувалося, що Феррарі-старша добряче напідпитку. Та й говорила очевидно в присутності когось із своєї «компанії», явно граючи «на публіку»...

Наступного дня в одній з київських підворіть у самому центрі капітан Дубль, лейтенант Хорт і сержант Квочка натрапили на відомого українського бізнесмена. Він був п'яний як чіп. Сидів прямо на асфальті і варнякав, ледве повертаючи язик.

– Ви, любі мої мусора, можете мені тільки позаздрити. Європа– люкс...

Аби не оці останні слова, капітан Дубль навіть уваги б не звернув на п'яного бізнесмена, пристойно одягненого, при краватці й з дорогим шкіряним «дипломатом» у руці... Він продовжував свій п'яний монолог:

– Я міг би їм утричі більше заплатити. Не обслуговування – люкс! Тобі, – звертався до капітана чоловік, – чуєш, тобі навіть у сні такого не снилося, – ледь зіп'явшись на ноги і обійнявши стовбур молодого каштана, говорив він. – У сні, чуєш?.. І все це за якихось триста доларів! Жаль, що не лишили своєї адреси... Одна ніч – і дві Європи!.. Одна – «міс Італія», а друга – «міс Європа»... Європа краща і ... ширша... Набагато ширша! «Міс України» не було...

Його взяли під пахви.

– А про решту я мовчу... Моє слово – закон... Мовчу як риба... Сказали тільки, якщо сподобалося, самі подзвонять мені і обслужать на дому... Зрозумів, мій генерале – на дому!.. – звернувся до сержанта Квочки чоловік.

– Я не генерал, а сержант...

– Такі вуса і лише сержант... А що тоді казати генералам?..

У кріслі, куди його всадили, він ледь тримався, щоб не впасти і, звертаючись до капітана, все промовляв:

– Слухай-но сюди, генерале!..

– Я вам не генерал!..

– Пробач – пане генерал!.. А чому в тебе вісім зірок на погонах? На етикетці з-під пляшки коньяку, гик-к-х, і то п'ять... Ти генерал армії?..

– Ви справді п'яні чи тільки прикидаєтесь?

– Я п'яний, генерале... П'яний від щастя, від кохання... Ти чув коли-небудь вірш «Так ніхто не кохав»[48]48
  Вірш Володимира Сосюри. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть]?..

– Не святотатствуйте!.. Ви ж культурний чоловік, інтелігент...

– Я бізнесмен, генерале!.. Чесний бізнесмен... Глянь, скільки валюти в мене в дипломаті!.. Жаль, не пам'ятаю тільки зараз шифр від замка... Але тобі стільки і не снилося... А вони, дурні, взяли з мене тільки триста баксів. По прейскуранту, генерале!.. А я сказав... Як чесний бізнесмен. Український бізнесмен... Сентиментальний! І чайових кинув їм по сотні! Хай знають наших... Таке обслуговування!.. Казали, якщо сподобалося, вони на дому обслужать, тільки щоб залишив телефон... Але вдома не вийде... Я приїду ще раз до них, а як ні, то можна і в офісі, моєму офісі. А чого – не можна?!.. Пообіцяли подумати, генерале... Тебе коли-небудь обслуговували отак?.. Дві дами відразу... «Міс Італія» і «міс Європа»... Європа краща... Ширша і ... краща...

…[49]49
  На жаль, тут пропущене речення. Напевно, питання – де саме знаходиться притон «Європа-блюз». (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть]

– Е-е-е, генерале, цього я тобі не скажу!..

– А якщо ми примусимо?

– Не примусиш, генерале. По-перше, ти не гестапо, по-друге, не кагебе, по-третє, генерале, я не знаю... Доставка додому... Валюта і краватка – все на місці...

– Штани також!

– І штани, генерале, і трусики... Все на місці... Нічого не відірвано, не відкушено, ги-ги-ги, ... ги-к-к-х...

– Не блазнюйте!

– Я не блазнюю, – п'яно посміхався чоловік. – Обслуговування – люкс!.. Люкс-Європа і люкс-Італія!.. Тобі, генерале, і не снилось... Чесні благородні люди... Я спочатку напустив у штани, а коли вони мене помили – чин-чинарьом!.. Приготували ванну, сніданок... Ікорка там, банани, ананаси, коньяк, шампанське!.. І все таке інше... Благородно... Хай живуть... Чесно заробляють валюту. А чого?.. І головне – люкс-обслуговування... Знав би адресу, генерале, тобі, як другу, по секрету дав би... А так не знаю... Інквізиція не пройде, а пройде – не знаю, генерале... Навіть щоб хотів мамі рідній признатися – не признаюсь... Адресу там не дають... Кажуть, ми вашу візитку маємо... Самі подзвонимо... Тільки без хвоста... Слово бізнесмена, слово – закон... Чекаю дзвінка, генерале...

Клюючи об стіл носом чоловік продовжував п'яно варнякати одне і те ж. Капітан Дубль з його слів зрозумів усе. А головне, що бізнесмена захопили не в бориспільському аеропорту, а в Жулянах. Отже, все те, що Феррарі-старша передала молодшій – блеф!.. Усі зусилля, кинуті на Бориспіль, виявились марними, як і дні марно спливли. Вони знайшли запасний варіант...

Поки затриманий не прийшов до тями, сержант Квочка склав акт, перерахувавши речі і долари потерпілого бізнесмена в «дипломаті». Капітан Дубль перевірив наявність квитка, в якому був зазначений маршрут «Запоріжжя-Київ». Перевірив паспорт, де була відмітка, що він одружений і мешкає в Києві по вулиці Генерала Наумова... «Може звідси в нього й звичка величати кожного генералом?» – припустив подумки капітан, а вголос запитав:

– Так у чому ж секрет вашого мовчання?

– У люксі, генерале! У люксі... Обслуговування – люкс, а головне, що живий лишився!.. П'яний, але живий... Європа-люкс. В Америці такого не зустрінеш... їхній Президент, як там його, красеня?.. Ага, Клінтон! Так от, красень Клінтон може тільки позаздрити. І ти, генерале... Ти також заздриш мені...

Капітан наказав відвести затриманого п'яного бізнесмена в камеру попереднього ув'язнення.

– Коли завтра прийде до тями, поговоримо з ним на тверезу голову...

– Ображаєш, генерале, я не п'яний... Давай зараз. Я тобі все скажу... Хочеш, опишу італійку або «міс Європу»?.. Італійка – палаюча брюнетка, а «Європа» – блондинка. Не жінки – лебедині!.. Стрункі, довгоногі... Скрізь золоті ланцюжки – на шиї, на ногах, на руках... І руки, як крила лебедині!.. І вся ота небесна краса за триста доларів плюс чайові... Добровільно, ввічливо... Ніхто не примушував... Я почав було сперечатися, мовляв, даю чотириста, а вони ввічливо так: «Ні, пане, нам зайвих не треба»... Я дав їм по стольнику на... бюстгальтери... Бюсти ж які!.. Пальчики оближеш!.. Не жінки, а тропічні орхідеї під пальмами... Пуховички, пальмочки, фрегат і все таке інше... Голуба лагуна... Джакузі... Плаваючі орхідеї, мій генерале... Позаздриш голубою заздрістю чи жовто-блакитною...

– Не блазнюйте!..

– Я український бізнесмен... Я патріот, генерале! Слава Україні! Героям слава!.. «Міс Європі» слава!.. «Міс Італії» також...

Сержант Квочка відволік бізнесмена в камеру. Капітан залишився з лейтенантом Хортом.

– Отже, лейтенанте, Жуляни! Запасний варіант знайшли, негідники... А завтра ж у нас ще й «Київ пасажирський». Нічний рейс – Берлін-Київ, Будапешт-Київ, Варшава-Київ... А кадрів конче не вистачає!.. Біда!..

– Тут і ще питання: там така ж схема? Свої бармени, свої інформатори. Чи також задіяні таксі з четвертого таксопарку?..

На ранок капітана Дубля викликав до себе «на килим» полковник Ситорчук.

– Як там «Європа-блюз»? Зер шлехт?..

– Для мене зер шлехт, а для бізнесмена – люкс... Принаймні учора він почувався чудово.

– Я прослухав запис... Цікаво і все зрозуміло. Він уже очуняв?

– Очуняти то очуняв, але краще б він п'яним залишився... «Нічого не знаю, нічого не пам'ятаю, нічого не говорив...» Як папуга каркає...

– А з записом його знайомили?

– Прослухав той запис і заявив у знущальній формі: «І дурневі зрозуміло, що п'яне варнякання. Це не я говорив, а горілка в мені...»

– І все?

– Поки що все. Проситься додому! Готовий заплатити будь-який штраф. Не відмовляється й від меценатських послуг і таке інше... Про «Європу-блюз» більше ні слова. Каже, приснилося... Біла гарячки... Чого, мовляв, з п'яної голови не наплетеш...

– Цікаво. Вони ж йому не погрожували?

– Не погрожували, – мовив капітан. – Принаймні з його п'яної розмови відчувалося, що над ним якогось тиску чи насильства не чинилося. Все чисто, як він каже, благородно. Вилучили в нього триста доларів та щедрі чайові, які він зголосився сам по своїй волі заплатити. І будь ласка, куди, мовляв, його доставити?.. Щоправда, в добрячому напідпитку... Боюся, щось у спиртне додають, бо скаржився наш потерпілий, що в потилиці тупий біль... Ми дали йому «трійчатку» – каже, полегшало...

– Отже, давайте, капітане, дійте! Вертоліт у вашому розпорядженні. Піймати шахраїв за будь-яку ціну!.. Потрібна підмога?

– Так, хотілося б розставити більше своїх людей в обох аеропортах, на залізничному вокзалі...

– Що ж ми маємо? – запитав полковник Ситорчук і сам собі відповів: – По-перше, жовті таксі з начебто четвертого таксопарку й з повним набором номерних знаків... А мо' й намальовані. Сажею!..

– Сажею? – здивувався капітан.

– Так, звичайнісінькою сажею з газового котла. Ніколи не бачили, капітане? А ви спробуйте. Візьміть квач, розведіть сажу й нанесіть через трафарет... Виходить майже бездоганно. Ніби старі, вицвілі на сонці номери!.. Ми якось затримали одного такого автолюбителя. Всі номери в нього написані були сажею... Легко малювати, ще легше стирати! Пошліть сержанта Квочку, нехай перевірить номери. Особливо четвертого таксі...

– Дозвольте йти, пане полковнику?

– Ідіть і виконуйте! У випадку чого негайно доповідайте...

На ніч виїхали з тією ж командою. У аеропортівському барі знайомий бармен був на своєму місці. Так само посміхався і також однаково наливав. Хотілося помітити “торбу” і “папугу”. Не довго довелося й чекати: після приземлення літака австрійської авіакомпанії, бармен попросив клієнтів розміняти йому сотенку німецьких марок. Зголосився якийсь пастор, що забіг на хвилинку випити апельсиново-ананасового соку. Мовляв, не турбуйтеся, пане, нема проблем – розміняємо... Він вільно володів українською, оскільки був австріяком українського походження, тільки католиком.

Бармен нашвидкуруч протер склянку-«папугу» й охоче налив чоловікові соку. Пастор випив. Лейтенант Хорт шукав очима бровастого «француза», схожого на Брежнєва, одначе його в барі не було...

– Просто виконує свою звичну роботу, – мовив капітан, звертаючись до лейтенанта. – Якщо вірити Анюті Шаблі... На всяк випадок запам'ятовуйте якомога більше облич відвідувачів. Ви берете правий сектор, а я лівий.

– А чотири спини? – запитав лейтенант, вказуючи поглядом на відвідувачів, які сиділи спинами до них.

– Зверніть увагу на дзеркало! Вони чудово відзеркалюються в ньому, як живі...

Лейтенант Хорт поглянув у бік буфета. І дійсно було чітко видно обличчя відвідувачів, яких спочатку не міг ідентифікувати він. Правда, в кожного з них фрагментарно лише простежувалася та чи інша частина обличчя. Четвертою була дівчина з яскраво нафарбованими до неможливості губами. Товстими й противними.

Нічого особливого не кидалося в вічі. Пастор поставив «папугу» на стійку бара, подякував. Бармен, як завжди, навіть не обернувся. Пастор ображено гукнув до заклопотаного бармена. Той нарешті повернувся до нього й мовив, подарувавши стандартну посмішку:

– Данке шон!

Коли пастор-іноземець покинув залу, бармен звернув увагу на прилавок і побачивши купюру кинув услід гостеві:

– Бітте шон!..

– Я беру пастора на себе! – мовив поспіхом капітан і вийшов за ним. Пастор підійшов до купки жінок-черниць та чоловіків-монахів. Розчарований капітан Дубль зрозумів, що з пастором нічого не вийде. Шахраї «працювали» тільки з одинокими іноземними вовками-пасажирами.

«Отже, бармен про всяк випадок подав інформацію, чесно відробляючи свої дивіденди», – подумав капітан, збираючись іти до авта, коли несподівано підбіг сищик Кублей і щось показав йому на пальцях.

– Що ви мені хочете цим сказати?

Кублей так само мовчки вирвав один аркушик паперу з записника і показав капітанові.

– Де ви взяли цю сажу? – запитав Дублей, розглядаючи забруднений сажею вирваний аркушик.

– З номерного знака четвертого таксі. Австрієць-пастор уже вкладає свої валізи, а інші члени делегації їдуть автобусом.

– Пане Кублею, негайно беріть моє авто і мчіть на всіх парах до Харитоновича в село. Тільки ніяких випивок і вискакувань напереріз авта з пастором.

Він повернувся на сто вісімдесят градусів і, піднявшись до лейтенанта, наказав сісти за кермо «Пежо», що стояло осторонь.

– На капоті багажника авта нанесена мною спеціальна фосфорична пляма, – пояснив капітан. – Тож я сідаю у вертоліт і буду за вами слідкувати й контролювати з висоти. Зрозуміли?

Лейтенант кивнув ствердно головою і запитав дозволу йти.

– Не йти, а бігти, юначе! – наказав капітан.

Таксі з пастором уже вирулювало поза величезною клумбою. Інший таксомотор розвернувся за першим і поповз не поспішаючи аеропортівською площею. «Пежо» з пасажирами певний час вичікувало, а тоді пропустивши ще одну поперед себе машину, рушило за ними. Попереду йшла стального кольору «Вольво» з дипломатичними червоними номерами.

Вилетівши на трасу, «Вольво» вирвалася вперед зліва, обігнавши два таксомотори і тільки видно було, як швидко зменшуються задні стоп-сигнали. Лейтенант з молоденьким водієм, який зовсім недавно повернувся з армії і вирішив продовжити службу в органах внутрішніх справ, мчали впевнено й легко. Хорт спробував було виглянути з вікна авта, але так нічого й не помітив. Вітер у вухах і гул автомашини заглушував шум гелікоптера, якщо той і летів десь там над ними.

А тим часом капітан Дубль, не випускаючи з поля зору «пежо» з фосфоричною міткою-плямою, йшов заданим курсом.

От і село. Поворот таксі праворуч. Невдовзі і знайома капітану вуличка. «Чи встиг Кублей? – подумав Дубль. – Здається, встиг». Машини спокійно пересікли «гирло» вузької сільської вулиці і, злегка знімаючи куряву, повзли селом. Проминули хату Харитоновича, який у цей час спав, не відаючи, що коїться в його селі. І раптом що це? Несподівано зупинилися два задніх легковика. «Невже повторюється старий номер?» – захвилювався капітан. Пілот гелікоптера тримав машину над селом, зависнувши на якусь мить і вичікуючи, що ж буде далі.

Перший автомобіль з пастором, видно тимчасово паралізованим, благополучно вискочив на автостраду. Невдовзі влився в потік авто і непомітно загубився. Капітан будь-що намагався тримати його в полі свого зору, але це йому не вдалося, коли авто на мить зникло під мостом. Він втратив свій орієнтир. Передані номери на пости «ДАІ» нічого не дали, оскільки вони були фальшиві. Кілька машин затримали, проте ні пастора, ні водія-шахрая в них не було. Як крізь землю провалилися!..

Капітан наказав повертати назад. Автомашини задкуючи виповзали у бік автостради.

– Що трапилося? – запитав капітан лейтенанта Хорта, що підійшов до гелікоптера.

– Трактор, – скрушно мовив лейтенант. – Звичайнісінький сільський трактор, що перегородив вулицю...

– А що каже тракторист?

– А що може сказати той негідник? Те ж саме: попросили, найняли... Не міг відмовити. Сказали, що конче потрібно їм, щоб він перегородив вулицю...

– Саме в цей час?

– Так. А водієві таксі наказали відстати від першої машини і рухатися селом повільно. Трактористові дали п'ятдесят гривень і він, псяюха, перегородив нам дорогу. Водій першого таксі наказав заглушити мотор і чекати, доки не з'явиться ще якась машина... А наостанок сказав: «Ти зачекай, а я збігаю до хлопців!..»

– Отже, це була не Феррарі...

– Швидше за все «француз».

– Зрозуміло, – мовив капітан і підкликав до себе затриманого водія таксі.

– За п'ять доларів погодилися?

– А що робити? Не кожен вечір заробиш, та ще й без пасажира... Водій у великій як аеродром кепці підійшов і попросив супроводжувати його до села, мовляв, без запаски їде. А потім порадив розвертатися і їхати в Бориспіль. «Поки митницю пройдуть, гляди й пасажира ще якось прихопити вдасться», – обнадіяв мене... А воно, бачите, як вийшло: цей трактор... Я мав проїхати ще метрів зі сто і повернути в найближчу вуличку...

– Водія першого таксі як слід знаєш? – запитав капітан подумавши: «Невже "француз"?..»

– Звідки? Вперше бачу такого! Принаймні такого в нашому таксопарку нема. А я своїх назубок знаю. Як і багатьох з інших таксопарків. А цього вперше зустрічаю...

– Який він із себе? – між іншим поцікавився Дубль.

– А ви хто? – поцікавився у свою чергу водій.

– А ти не здогадуєшся?

– Та здогадуюсь, але все-таки... Покажіть, будь ласка, посвідчення і все таке інше... А то в моїй практиці вже було. Прийняв за міліцію, а виявилося, що журналісти з газети...

Капітан показав посвідчення і попросив детально змалювати портрет водія першого таксі.

«Француз»! – одразу ж здогадався капітан. – Сто відсотків – це він!.. Але чому ні я, ні лейтенант Хорт не помітили його в салоні таксі?..»

Розділ IX

Пастора в напівшоковому стані натрапили під готелем «Либідь». Він сидів на східцях ні живий, ні мертвий і клявся, що він перший і останній раз тут в Україні. Він любить її і любив, але ж не такою...

Коли його підібрала міліція, знайомий старший лейтенант зателефонував капітанові Дублю і повідомив, що затримано пастора з Австрії. Той негайно прибув до дільничного відділка міліції. Ознайомившись при яких обставинах було затримано пастора, він розпорядився відпустити нещасного.

– Усе гаразд, – мовив пастор, коли вони переступили поріг номера готелю. – Ми приїхали з місією миру і дружби... Сестри низько кланяються вам...

Капітан довго й терпляче слухав сповідь пастора і мовчав. Він знав, що люди, які потрапляють у такі екстремальні умови, намагаються виговоритися після стресу й навіть виправдатися в чомусь... Правда, в деталі і уточнення він не вдавався.

– Ви можете мені довіритися?

– З мене того, що я пережив, досить, – мовив пастор махнувши рукою й скрушно киваючи сивою головою.

– Це був рай?

– Навпаки, це було справжнє пекло! – ледь не закричав священик. – Ви з мене, мабуть, глузуєте, герр офіцір.

– Ніскільки, але я волів би знати деякі подробиці...

– Ніяких подробиць я вам не розповім...

– Вас били, погрожували, катували?.. Я хотів би оглянути ваші руки. Оголіть, будь ласка, ваші руки вище ліктя...

– Навіщо?

– Вас не штрикали, не робили ніяких ін'єкцій?

– Ні, в мене все гаразд. Просто мені насильно, мабуть, забагато залили вина чи горілки... А я ж зовсім не п'ю...

– Чи вам щось у склянку домішували?

– А хіба вони мені в цьому зізнавалися? Вони лише казали, щоб я нічого не боявся... Щоб був спокійний, як на сповіді... Вони блазнювали... Казали, є в них діва Марія, якій кортить від мене зачати... Я вам більше нічого не скажу! Я й так сказав забагато!.. Я сі прошусь негайно до Відня! Того мені Києва задосить, де я довго не був і ще довго до нього ся не спішитиму. Я вас прошу, герр офіцір... Скільки хочете, дам вам шилінгів. Мені зовсім не жалко. Слава Господу, вони хоч у цьому були люди чесні і взяли за послугу... Я вам віддам усі до одного шилінги і дуже прошу відвезти мене до аеропорту. І я буду вже за півтори години у Відні... Це був другий Чорнобиль... Можете мені повірити...

Капітан Дубль дивився на пастора і не знав, що йому робити: сміятися чи поспівчувати. Пастор безперечно викликав у нього співчуття, але як тільки капітан уявляв собі голого святенника-пастора перед двома «євами», його мимоволі розбирав сміх.

– Вам то напевно смішно, герр офіцір... Чи не так? І ви про те неподобство щось таки знаєте, але нічого не робите... А мені то є мука... Кара Господня... Господи, за що мене так? За які такі гріхи?..

«Ви пізнали неймовірні тимчасові земні радощі», – так і кортіло сказати капітанові, але він стримався, аби тільки не наражатися на міжнародний скандал.

Він спробував було заспокоїти пастора і запевнив, що не сьогодні-завтра вони затримають шахраїв-здирників. Капітан з хвилини на хвилину чекав добрих вістей від сержанта Ягідки, який чергував на залізничному вокзалі. І Ягідка не забарився. Він урочисто повідомив, що на вокзалі затримав міс Феррарі власною персоною, і вона зараз спокійнісінько сидить у міліцейському «уазику» й нахабно усміхається, стверджуючи, що буде розмовляти тільки з капітаном Дублем.

– Так і каже?

– Саме так, пане капітан! – відрапортував сержант по телефону.

– Гаразд, везіть до відділку й чекайте на мене, – наказав капітан і, поклавши слухавку, глянув на пастора. «Даму "вашого" серця затримано», – висіло в нього на кінчику язика, але він повідомив по-іншому:

– Ми її піймали, пане пасторе!

– Слава тобі Господи!.. Горіти їй в гієні вогненній...

– Ви б хотіли її бачити?

– Якщо ваша ласка, тільки одним оком... Я б хотів її наставити на путь істинну... Це мій святий обов'язок...

Спускаючись ліфтом з дванадцятого поверху, капітан Дубль був уже не радий, що одягнув форму, бо відчував, як пронизують його десятки пар очей іноземців і очевидно вкрай здивовані та спантеличені тією обставиною, що він робить у компанії з пастором-іноземцем. Коли вони наблизилися до міліцейської машини, з автобуса-«Мерседеса» повисовувалися з віконець ледь не всі пасажири.

– У нас, герр офіцір, коли йдуть на подібну операцію поліцаї, форму, перепрошую, не одягають...

– У нас також! – різко відповів капітан. – Але я не на операції. Я прибув до вас як офіційна особа, щоб принести вам наші співчуття, а також висловити свої вибачення...

Пастор, поклавши Біблію на свої гострі коліна, що стирчали з-під сутани з чорного ситцю, не сказав у відповідь нічого. До відділку приїхали за сім хвилин. На подвір'ї відділку міліції, почуваючи себе героєм дня, стояв гордий з хвацько закрученими вусами сержант Ягідка і сяяв обличчям, як новий срібний п'ятак. Йому хотілося, аби всі бачили тут, у відділку, як капітан Дубль потисне руку й урочисто поздоровить з успішно завершеною операцією. Сержант повів бровою, потім скосив свої карі очі на вікна другого поверху, оповиті зелено-багряним, як восени плющем і не побачив жодної зацікавленої пики його побратимів. Капітан і справді підійшов до сержанта Ягідки, потиснувши мовчки йому руку. Згодом запитав:

– Де вона?

– В камері номер тринадцять!

– Як це вам, сержанте, вдалося?

– Дуже просто! Я побачив, як вона запізнювалася на поїзд. Вибігла на перон, комусь помахала квітами, що купила в переході. Поки чекала на здачу, поїзд – тю-тю!.. Коли поверталась, я її й затримав. Вона навіть не пручалася. Тільки заплакала і сказала спересердя: «Тільки вас тут не вистачало! Я ж йому мала сказати все...» «А ти скажи нам!» «Дзузьки!» – і тицьнула мені, щоб ви думали? – дулю! І це при виконанні службових обов'язків... Образа честі мундира!..

– Гаразд, гаразд. О котрій годині це трапилося?

– О 19 годині 30 хвилин за київським часом, пане капітан!

– Тоді все зрозуміло, сержанте, – капітан навіть не потиснув руки і повернувся до пастора, запитуючи: – Ви б хотіли поговорити з Феррарі?

– Її прізвище Феррарі? – здивувався пастор.

– Так, отче, якщо сержант Ягідка не помилився.

– Так вона італійка?

– Не зовсім. У неї дід був італійцем, а вона вже українка, правда, з італійськими очима. Так ви бажаєте з нею поспілкуватися? – перепитав капітан.

– Перепрошую, герр офіцір... Ні, ні... Я вже на неї надивився... Хіба що одним оком, – розгублено мовив нещасний пастор.

«Там якраз і вийде одним оком», – усміхнувся подумки капітан, згадавши одне-єдине вічко в сталевих дверях тринадцятої камери, а вголос запитав:

– А ви її зможете впізнати?

– О, звичайно... Звичайно... Я її запам'ятав на все життя. Її і пані... Перепрошую, ну ту, що звати Юля...

– Юля?!

– Так, герр офіцір!.. Блондинка Юля... Неперевершена краса і така ницість... А ту, яку ви назвали Феррарі, звати Люда...

– Там ще хтось був?

– Двоє чоловіків...

– Ви б могли і їх назвати?

– Прошу, герр офіцір... Одного звали начебто Борисом, а іншого – Захарієм. Так, то був Захар...

– Гм, – капітан аж зупинився на порозі і глянув уважно на пастора, обмацуючи своїм чіпким поглядом згори донизу. – Цікаво! Чому ж ви мені одразу не сказали?

– О, герр офіцір, так ви мене про їхні імена й не питали... А потім... Ніхто ж з них не був затриманий і я, перепрошую, боявся... Вони так і без жартів попередили: «Будеш патякати, ми тебе й у "Либеді" чи Відні дістанемо...»

– Отже, ви згадали їхні імена: Борис, Люда, Юля, Захар... Так от звідки дивна назва притону – «Європа-блюз»!.. Ось воно!.. Театр чотирьох акторів! – розмірковував уголос капітан Дубль...

Опустившись у напівпідвальне приміщення, де знаходилися камери попереднього ув'язнення, капітан, сержант Ягідка і пастор зупинилися біля масивних металевих дверей, пофарбованих у білий колір, з закритим наглухо вічком. Дубль наказав відкрити вічко. Сержант Ягідка негайно виконав наказ і попросив пастора підійти ближче, щоб той подивився у вічко. Святий отець статечно підійшов і припав до отвору. Наче прикипів... Нарешті неохоче відірвав свій погляд і ствердно ледь не вигукнув:

– Вона! Грішниця!.. Людмила... Боже, а яке воно, на перший погляд, невинне ягнятко!.. Проте якою вона фурією була там... Прости і не згріши, Господи!..

– Треба казати: «Прости і помилуй, Господи», – м'яко поправив капітан Дубль пастора.

– Перепрошую, герр офіцір! У мене знову запаморочилося в голові. Бачили б ви її в одязі Єви...

Вони повернулися знову в кабінет капітана. Дубль мовчки вказав на стілець пастору і той сів. Попросивши вибачення, капітан вийшов на хвилину й причинивши за собою щільно двері, звернувся до сержанта Ягідки, який стояв як вкопаний біля кабінету свого начальника:

– Я вам, сержанте, виношу догану. Поки що усну. Наказую відпустити Феррарі, та не забудьте попросити вибачення в неї за свою невдалу витівку з затриманням, від мого імені і від усіх нас... І навіть за лейтенанта Хорта...

– Але пане капітан!..

– Ви мене чули, сержанте? – грізно глянув капітан Дубль. – Ви бачили в неї на сукні золотого жучка?

– Достеменно так, пане капітан!

– Це подарунок лейтенанта Хорта з Одеси своїй нареченій. Так, це його наречена Надя, а не Люба. Це вона не встигла на поїзд, який мав відходити з нашого вокзалу до Одеси в дев'ятнадцять тридцять. Це фірмовий потяг «Чорноморець». Чи ви й цього на його фірмових вагонах не помітили, сержанте?

– Помітив, пане капітан!

– Тож якого біса ви тримаєте наречену – можливо майбутню дружину лейтенанта Хорта?.. Можна сказати, нашого майбутнього колеги... Вона ж йому так хотіла сказати... Сказати те слово, про яке він скільки днів і ночей мріяв... Негайно відпустіть!.. Посадіть її у моє авто і відвезіть додому. Передайте їй вітання і скажіть, що я з лейтенантом Хортом зв'яжусь і все поясню. Хай не хвилюється. Виконуйте!..

– Єсть! – хвацько відкозиряв сержант Ягідка і миттю щез у проймі напівпідвальних дверей...

– У мене до вас буквально кілька слів, ваша святість, – зайшовши до кабінету, звернувся капітан до незвичного гостя і в незвичний для себе спосіб та присовуючи до пастора ближче свій стілець. – Ми зараз негайно накриємо всю групу. Я вже надав наказ сержантові Квочці доставити сюди всіх чотирьох шахраїв...

– Чотирьох? – схвильовано запитав пастор. – Ах так, цілком можливо! Їх таки, мабуть, там четверо. Правда, четвертий не з'являвся в кімнаті, але я постійно відчував його присутність у сусідній кімнаті...

– Ви мені детальніше тепер можете описати, що ж з вами сталося і як? І де ви ту драматичну добу перебували? Вас шантажували, залякували, били?..

– О, ні! Не били... Погрожували... Але не били... Перепрошую, здебільшого просили... Я заявив, що у мене, перепрошую, піст... Вони питали... Питала власне пані Юлія... І не сміялася... Мовляв, якщо у вас, батюшко, піст... На це я відповідав, що не батюшка, а австрійський пастор. Ні в якому разі не московський батюшка... Вона сміялася й казала, що їй все одно... А далі допитувалась: «Якщо у вас піст, то чи можна тим, хто не поститься їсти нескоромне?» Я відповідав, що то є великий гріх... «А якщо ми атеїсти? – питала ота Феррарі. – Якщо нас так виховала совєтська влада й марксизм– ленінізм...» Вони безсоромно сміялися... Обидві, перепрошую. При цьому перебували, перепрошую, в чому мама їх народила...

– Що ж було потім?

– Ви мене, перепрошую, змушуєте розповідати про те, що я тяжко пережив...

– Ваша святість!..

Пасторові, очевидно, подобалося таке звернення капітана Дубля, і він не заперечував.

– Ваша святість, але для загального добра. Для вашої справи. Ми маємо їм висунути звинувачення. Ми зовсім не знаємо, для чого ці люди затримували іноземців, що вони з ними роблять і чому ці іноземці мовчать... Не подають скарги в міліцію...

– Пане капітане... А як ото таке скажеш?.. Як то воно зовні виглядатиме? Ну, як би вам про це сказати?.. Благопристойніше... Це було насильство... Вони затягують вас насильницьким чи заманливим методом в те лігво... Вони його, перепрошую, називають «театром чотирьох». «Європа-блюз»... Стверджували, що матиму втіху і задоволення. Вони спочатку, перепрошую, купають вас у ванні... Можна було, звичайно, відмовитися, але вони заявляють, що ванна вам уже приготовлена і це входить в рахунок. Вони проводять медобстеження... Пані Юлія є лікар. Саме вона оглядає. Тоді після ванни вам подають білий махровий халат, шапочку, капці... На ваш вибір зубна паста, парфюми, дезодорант... Усе, як в кращих австрійських готелях... Потім... Я перепрошую, потім вас запрошують до сніданку... То, я вам скажу, є вишуканий стіл... Банани, ананаси, трускавки (по-вашому суниці)... Ікра різна... Є царська риба, різноманітні салати, соуси, тістечка, морозиво, кава... Вишукані напої... То є як у дорогих ресторанах... Вас обслуговують, перепрошую, у чотири руки. Пані Юлія каже, що Монте-Карло і Ніцца можуть відпочивати... Що то означає, я не знаю... Пані Люда говорить, що їм заздрить навіть президент Клінтон... То я не можу стверджувати чи пан президент США був там... То є напевно самореклама... Ходять вони лише в коротеньких фартушках, одягнених на голе тіло, що прикривали сороміцьке місце, і все то подають на дуже файно розмальованих тацях... Чорних з червоним і зеленим... То є петриківський розпис, я вам скажу, – пастор попросив води. Капітан Дубль подав пасторові склянку популярної мінеральної води «Миргородська».

– Знаєте, пече з учорашнього дня... Вони щось у воду додають... А потім примусили мене ще й випити... Я їх запитав: «Пані Юліє, – кажу, – ви мене за ці шилінги не вб'єте? Може я вам віддам шилінги, а ви мене відпустите?» А вона у відповідь, посміхаючись: «Ми не грабіжники якісь і ні в кого не заробленої копійки не беремо. Ми хочемо, щоб ви, вперше приїхавши в Україну, трохи відпочили, розважилися. Запам'ятали, що ми не якась там дика країна. Ми є Європа... У нас такі традиції і ми дуже гостинний народ. Ми бідні, бо дуже багаті». Вона сміялася мені прямо у вічі. Вона постійно підкреслювала, що то не є Центральна Африка, а Центральна Європа і наголошувала: «У нас, перепрошую, канібальства нема... Убивств також. Ми надаємо лише солодке задоволення»...