Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

– Отак-то, «сищику» Кублей! Така важлива деталь у ланцюзі ваших пошуків, і ви її раптом так бездарно обірвали... Гай-гай, молодший сержанте Кублей!

– Я старший прапорщик!..

– Це після інфляції... Все ж зросло у десятки, якщо не сотні, разів. Та ви не соромтеся так. Он Наполеон, Гітлер також мали ці почесні звання. Маршальський жезл у вас маячить перед очима... Що ви на це скажете?

– Я скажу, що знайду вашу Людку-Любку, якщо ви мені дасте ще кілька днів і якщо вона дійсно перебуває в Києві чи його околицях... В яке б вона глибоке підпілля не пішла...

– Мені подобається ваш оптимізм, Кублею. Але є одне-єдине застереження. Якщо раптом мені для експерименту знадобиться прогулятися з Феррарі, ви не будете натравлювати на мене вашого клієнта – тренера по тенісу, щоб він і мені деформував мою фізію? Бо якщо так і далі піде наше співробітництво, то ми змушені будемо невдовзі значно скоротити наш штат і кілька людей піде передчасно на пенсію по здоров'ю...

– Ну, поки що цього не трапилося. Лейтенант живий і здоровий. Як ви кажете, абсолютно не деформований, чого не скажеш про мого клієнта, який, очевидно, з цих хвилин стане пацієнтом медслужби, – Кублей іронічно і нахабно глянув на розсічену й набухлу губу у Василя Короля та його сильно подряпаний ніс, на якому запеклася кров, водночас зловтішно подумавши: «А гроші я тобі не поверну. Якщо ж таки доведеться віддавати, то поверну за банківським курсом у гривнях. Долари ж твої тю-тю! У бармена... Точніше не твої, а твоєї колишньої Феррарі. Долари – це твій останній спогад про неї...»

Василь буквально спопелив своїм поглядом Кублея.

– Я з цієї хвилини розриваю з вами угоду! – твердо заявив Король.

– Не поспішайте, – нахабно продовжував посміхатися Кублей. – Ви ж самі винні. В своїй анкеті забули вказати, що у вашої колишньої дружини є сестра-близнючка...

– Сестри-близнючки, – уточнила Надійка, якій не сподобалася така інтерпретація.

– Хай будуть і близнята. Але ж не вказав і сам пустив мене по хибному сліду. Чи не так?. А потім у мене всі козирі в руках... Я знаю, де шукати вашу... сестру (він хотів сказати: шлюшку, але не наважився, глянувши на Феррарі молодшу). Ви ж і справді молодша?

– Звідки ви взяли?

– Ну, раз не одружені...

– Не корчте з себе блазня, – гнівно мовив Василь. – Моя Люба старша за Надю всього на якусь там хвилину.

– Яке це має тепер значення? Я знаю, що ваша Феррарі є таки старша, а ця Феррарі – молодша. Оце й усе. Капітан цього не знав. Чи не так, капітане? Тільки чесно.

– Авжеж, не знав, – посміхнувся Дубль, здогадуючись куди він гне.

– Бачите, Василю. А ви отак одразу: «Розірву угоду!» Нашу угоду, як і дружбу, слід лише зміцнювати. У нас і так чимало міжнаціональних конфліктів.

– На що ви натякаєте? На те, що я єврей?

– А чого поганого в євреїв? Що це ви всі відхрещуєтеся від єврейства? Євреї – найрозумніші люди на всій планеті. Принаймні вони самі так стверджують...

– Я не єврей!

– Знаю, ви абіссінець. Тож судячи з вашого характеру я б не хотів, щоб через якогось випадково уцілілого абіссінця спалахнула раптом війна між мирними державами – Україною та Італією. Та ще й із-за ба... Із-за молодиці. – Кублей підвівся. – До мене, капітане Дубль, ще питання будуть? А то в мене роботи по горло...

– Лейтенант і ви поки що залишаєтеся. Ви ж, – глянув на Надю і Василя, – зачекайте на нас у коридорі. Ми тут дещо порадимось...

Розділ VII

– Ну що, Кублею, – розпочав капітан Дубль, коли вони залишилися втрьох: він, Кублей і лейтенант Хорт, – ваша халатність, як не дивно, привела нас до позитивного результату і дещо полегшила нашу роботу. Звузила, так би мовити, до мінімуму. Ми вам вдячні Кублею!

– Йосип Віссаріонович, – уточнив Кублей.

– Ви досі не соромитеся носити це ім'я по-батькові? Чи не краще вам, скажімо перейменуватися на Леоніда Макаровича?.. Ну, в крайньому випадку, на... Леоніда Даниловича... Тепер це також модно...

– Ближче до тіла, як казав колись мій знайомий, розповідаючи про свої подвиги на жіночому «фронті»...

– Ви, як завжди, вірний собі, вульгарний і цинічний, Кублею...

– Ви гадаєте, що шлюшка, за якою ви ганяєтесь, варта чогось іншого?

– Давайте без художніх відступів...

– І ліричних...

– Авжеж, Кублею! Що ми сьогодні маємо? По-перше, дві сестри Феррарі. Одна з них, хочеться вірити, добропорядна... Будемо так вважати, лейтенанте, але яка може стати також шлюхою, якщо вийде заміж за чоловіка, якого вона також любить, та який раптом після одруження стане ловеласом, що погониться за першою ліпшою спідницею... Так, лейтенанте? – звернувся капітан Дубль і виразно глянув на лейтенанта Хорта.

– Так точно, пане капітан!

– Феррарі старша, як визначив сищик Кублей, пустилася берега. Знайшла тепленьке гніздечко у підпільному притоні. Назвемо його умовно «Європою-блюз»... Принаймні саме так вони себе називають... Члени цього «клубу» чи...

– Я б сказав, притону, – наполіг Кублей.

– Так, це більше підходить до вашого стилю... Члени цього притону виловлюють в аеропорту іноземців з готівкою в іноземній валюті і щезають у невідомому напрямку. Ставши «клієнтами», вони обирають його, але не до нитки і відвозять за бажанням постраждалого. Цікава деталь, Кублею, ні один клієнт чи відвідувач цього «закладу» не заявляє у міліцію про притон і навіть не звертається до приватного детектива. Чи не так, Йосипе Віссаріоновичу?

– На жаль, так воно і є. Заяв від постраждалих не поступало, і це мене наводить на певну думку...

– Про ваші думки потім... Напавши, припустимо, на їхній слід, що ми бачимо? Ми бачили машину для прикриття. Авто береться вибірково. Просто за чайові, і вона супроводжує членів «Європи-блюз» до вузесенької вулички села Велика Олександрівка... Там з'являється начебто випадковий п'яничка і перетинає машині прикриття дорогу, в такий спосіб зупиняючи її та перекриваючи шлях для подальшого переслідування нами головних винуватців... І ми залишаємося з носом...

– Є ідея! – вигукнув збуджено Кублей.

– Що ж давайте, «Архімеде»! А то ваш склероз...

– Вертоліт!

– Згода! Я вже й сам про це подумав. Можна перекрити й вихід із села, але там вуличок більше десятка... В'їжджають, приміром, вони в одну вуличку, а вирватись можуть усіма п'ятнадцятьма. Ось питання. Вертоліт підходить... У кого ще які думки? У вас, лейтенанте?

– Ви певні, що люди, котрі начебто переслідували і перекривали шлях одній з їхніх машин, випадкові люди?

– Абсолютно, лейтенанте! У чому тут фокус? Їхні люди розкололися б на першому допиті. Тож своїх їм пускати в діло ризиковано. Це все одно, що віддати на поталу міліції. А тут ніякого ризику, лейтенанте: вони нічим не жертвують. Окрім десятьох доларів і пляшки горілки. Перший водій за п'ять доларів супроводжує головну машину, інший випадковий чоловік перетинає дорогу... Цим він збиває нас зі сліду, а злочинці вискакують назад на автостраду і знову в потоці машин...

– А номери, пане капітан?

– У тім то й річ, що номери – пенал!

– Що значить «пенал»?

– Це означає, що в них повний набір фальшивих номерів. Вони їх спритно міняють, як рукавички, десь на узліссі і вискакують на шосе вже з іншими номерами...

– А номер таксопарку?..

– Боюсь, і тут усе просто. Спеціальними фарбами нашвидкуруч пишеться на кузові, а потім легко стирається... Ясно одне: вони на «Волзі» жовтого кольору їздять. Найпоширеніший колір серед наших київських таксі...

– Мені цікаво знати: хто міг видати мене як офіцера міліції?

– Лягавого, – посміхнувся капітан, згадуючи записку в кишені лейтенанта. – Це мене також наводить на думку, яка вам, лейтенанте, може не сподобатися...

– Ви хочете цим сказати, що я бачив в аеропорту Феррарі Надію, а не Людку-Любку?

– Ні, лейтенанте. Я так далеко, як сищик Кублей, ще не зайшов...

– Бачу, ви мене ніяк не можете залишити в спокої...

– Ви куняєте, Кублею... Не можу ж я дозволити вам перетворювати мій кабінет у готельний номер... Йосипе Віссаріоновичу!..

– Не наголошуйте мені на цьому так часто... Це вже вчорашній день.

– Тому прохання – не проспіть сьогоднішній, – капітан взяв один з олівців, що скидались на маленькі різнокольорові козацькі списи, які стирчали тонко загостреними в теракотовій псевдоантичній вазочці. – Я так зовсім не думаю, – повторив капітан Дубль, – але чомусь певний, що зв'язок між Надійкою і Любою тут існує. Не може не існувати. Втративши чи покинувши свого чоловіка, людину, яка була їй найближча в цьому майже тримільйонному місті, вона не могла так само легко залишити сестру, котра стала відтепер їй чи не найближчою... Звичайно, за умови, що вона не вийшла заміж... Але це відпадає. Вона подала б на розлучення і зажила б мирним життям. Вона ж навпаки – дала можливість отямитися своєму чоловікові, якого, очевидно, ще кохає, проте поки що чисто по-жіночому платить йому тією самою монетою. Тобто мстить, лягаючи в ліжко з іншими чоловіками.

– І ці інші...

– Цими іншими могли б стати і ви, Кублею. Якби пощастило і ви, лейтенанте, могли б потрапити в обійми рідної сестри своєї нареченої. Тож моліть Бога, що вам вистрілили в ліву ніздрю з газового пістолета і залишити спати під кущем бузини.

Лейтенант мовчки хитнув головою.

– Я вас розумію, лейтенанте. Якщо у вас серйозні наміри до Феррарі-молодшої, як визначив сищик Кублей...

Кублей знову прокинувся, перед цим таки міцно клюнувши своїм кирпатим носом письмовий стіл.

– Що ви робите вночі, Кублею?

– Шукаю Феррарі. Вони ж, як сови – на полювання з'являються опівночі!..

– Ви маєте рацію!

– Маю, а що?

– Вам доведеться поспати під звуки рації кілька днів у дворі нашого п'янички з села. Проведемо операцію «Траса».

– Вертоліт! – повторив Кублей.

– З гелікоптером устигнемо. Та й де гарантія, що вертоліт уночі не втратить слід?

– Прожектор над лісом, селом...

– Ваші думки, пропозиції, ідеї, Вікторе? – повернувся капітан Дубль до лейтенанта-красеня.

– Гм, по-перше, я хочу поцікавитися в Надійки про її зв'язки з сестрою.

– Припустимо, але й не забуваймо про таке: він односторонній. Тобто Феррарі-старша телефонує молодшій... Що далі?

– Так, тоді це відпадає.

– Ну, не зовсім... Можна запеленгувати телефон. Влаштувати чергування і т.д. і т.п. Ми це не виключаємо. Які ще пропозиції, думки?..

– У мене спостереження...

– Так, лейтенанте, я вас уважно слухаю.

– З ними тісно пов'язаний бармен. Я чомусь у цьому впевнений.

– Підстави? Хоча ми здогадуємось. Нам про це з Кублеєм також говорила «тумба» – офіціантка з ресторану...

– Це вам говорила, – огризнувся Кублей. – А мене вона просто послала до ... моєї мами...

– І це правда. Мені говорила... А ваші спостереження, лейтенанте?

– Їх кілька! Бармен спочатку збирає необхідну інформацію. Вираховує потрібного іноземця. Він трохи знає англійську, французьку, німецьку... Потім виявляє, в кого є наявна валюта і в достатній кількості... Просить розміняти крупну доларову банкноту... На що я відгукнувся... Тоді міняє склянку і подає спиртне тому, хто розміняв йому купюру. Тільки вже в кольоровому бокалі. Той, хто сидить у барі і слідкує за всім, що діється, одразу визначає, кому подано кольоровий і яскравий, як папужка, бокал. Водій «таксі» (з банди «Європа-блюз») платить йому втричі більше, ніж зазначено в рахунку і йде геть...

– Гаразд! Як вони потрапляють саме в авто «Європи-блюз»?

– Дуже просто! Перші три машини, як правило, пасажирів не беруть, поки не від'їде «Європа-блюз» разом з машиною прикриття...

– Ну й діла, що пахнуть прокурорською справою, – позіхнув Кублей.

– Я це помітив, – мовив капітан, не зреагувавши на репліку приватного детектива. – Але як вас викрили, що ви лягавий?

– Вам не соромно, капітане? Така самокритичність! – посміхнувся Кублей, не приховуючи своєї іронії.

– Я цитую записку на згадку, залишену в кишені лейтенанта, – відповів капітан Дубль.

– Гадаю, їх попередила Люба Феррарі! – висловив своє припущення лейтенант.

– Звідки вона взнала?

– Ось цього я й не знаю як. Я сам сьогодні дізнався, що вони сестри-близнючки. Тобто я знав про сестру. Справді старшу. Так принаймні Надя казала. Але щоб вони були близнята...

– Чим же ви викрили себе? Розміром купюри? Можливо, іноземці не клюють на такий гачок?! А мо' вас бачили в депутатській кімнаті? Невже й там у них «своя» людина?..

– За долари у нас тепер усі «свої», – кинув в'їдливу репліку куняючий Кублей.

– Не будьте фіглярем, Кублею! Не треба по собі міряти усіх інших людей.

– Обережніше, капітане! А не то я за гривні ночувати один у селі не буду.

– З вами ми сусіда Харитоновича посадимо. Для компанії. На цьому й розійдемось... Вас, лейтенанте, за дверима чекає Надійка Феррарі. А ваше, Кублею, розчарування – Василь-абіссінець. Обніміть його і заспокойте... Ну й змастіть йому там губи йодом. Такий інструмент і на ремонті, а людині працювати треба...

– У теніс можна і з побитою пикою грати!

– Ну й вислови ж у вас, Кублею. І це про ваших небагатьох клієнтів, що щедро підгодовують вас, дякуючи своїй ревнивій вдачі... Таких клієнтів леліяти треба. Тримати у формі... А проте судячи з того, що зробив з нього худорлявий на вигляд лейтенант Хорт, ваш останній клієнт надовго її втратив і перейшов з однієї вагової категорії в іншу... Значно більшу...

– Ви помиляєтесь, капітане... Він якраз втратив вагу, а не перейшов...

– Уявляю тоді його у вищій вазі і нашого молодого лейтенанта під ним, – перебив капітан Кублея, посміхаючись...

Вони залишили капітана одного в кабінеті сам на сам. Дубль, поклавши перед собою свіжий журнал з кросвордами, замислився. Він ніколи не заповнював клітинки кросвордів. Просто дивився на них і механічно проглядав питання як по вертикалі, так і по горизонталі і думав: «Що нам відомо і чого нам не відомо?»

Нічого нового до того, що було сказано вдень, він не міг придумати. Увечері виїхали в черговий раз до Борисполя. Дорогою не забули залишити в хаті п'янички сищика Кублея.

Лейтенант сидів перед відеомонітором, на який надходила з бару відеоінформація від камери спостереження. Знайомий йому бармен прямо з екрана посміхався йому в обличчя, ніби щось питав чи відповідав, пересипаючи свій український суржик поганенькою німецькою і французькою мовами. Інколи переходив на іспанську, італійську, але з останніх двох мов він знав по одному слову: «аміго», «грація»...

– Грація, грація! – повторяв він найчастіше.

Бровастого «француза» з «Європи-блюз» Віктор не помітив у барі. Капітан Дубль, переодягшись і натягнувши на голову чорний берет та начепивши на ніс чорні окуляри, крутив на вказівному пальці ключі від машини і всім своїм виглядом демонстрував, що нетерпляче чекає на клієнта. Коли до нього підходили пасажири, він відповідав:

– Зайнято. Чекаю рейс, – і називав номер рейса, літак якого ось-ось мав приземлитися. На щастя, надокучливих клієнтів було обмаль. Це йому давало можливість якнайкраще роздивитися водіїв таксі (свою увагу він зосередив саме на них). Бачив мерзенні пики, милувався приємними на вигляд водіями переважно похилого віку, але ще кремезними й міцними. Дивився і на третій сорт і скрушно шкодував, що таких допускають до керма. Їм би, мовляв, тримати в руках ножі-фінки і виходити на Житомирський тракт. До таких пик небезпечно й у авто сідати. Хоча знав, що серед них чимало відчайдушних і гарних водіїв. Чимало їх накладає головою. Особливо останнім часом, коли в столиці з'явилися цілі, м'яко кажучи, загони кавказців. Перестрілки, вбивства, угони автомашин... З розтрощеними головами таксисти в кюветах чи прямо на обочинах шосе. Все це ставало відомо капітану наступного дня, і управління з розслідування вбивств працювало майже цілодобово. Доводилося й йому нерідко підключатися до цієї справи.

Аеропорт жив своїм життям. Одні кудись бігли в пошуках швидкого транспорту, інші навпаки, нудьгували, очікуючи своїх рейсів, які з невідомих причин затримувалися. Треті вештались просто так чи з надією підробити, піднести валізи іноземцеві за одиндва долари, щоб тут же пропити їх. Четверті гнали їх утришиї, мотивуючи свої дії зоною їхнього впливу. П'яті здирали дань зі столиків-розкладок з різноманітним крамом: з дешевою пригодницькою російськомовною літературою, еротичними альбомами, українським «Ковбоєм» – з ліричною назвою «Лель», начиненим голими красунями[46]46
  «Лель» – перший український еротичний журнал. Позиціонував себе як ілюстрований літературно-художній і науково-популярний журнал про кохання, що робило його унікальним не лише в Україні, а й у Європі. Назва походить від імені давньослов'янського бога кохання. Засновником і незмінним головним редактором журналу був поет і журналіст Сергій Чирков. Видавався з 25 червня 1992 по грудень 2003 року. Що ж до «Ковбоя», то це напевно натяк на «Плейбой». (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть]. Хтось, напікши у себе вдома біляшів, пончиків і пиріжків викидав на «тимчасовий ринок», заробивши кілька десятків гривень. Комусь перевертали лотки, столики, які ще не знали правил поведінки в аеропорту... Сутенери шукали клієнтів для своїх дівчаток і в барі після вдалої «операції» пропивали свої проценти...

Все це йшло у своєму потаємному, прихованому від стороннього ока, руслі життя. Капітан відав про це, але на все не вистачало рук. Та й не у всіх його колег чисті були руки. Особливо «старалися» працівники дорожньої автоінспекції, які постійно полювали на іноземні авто з іноземними номерами, нахабно вициганюючи в їхніх власників марки, долари, крони, імпортні цигарки, запальнички, жувальну гумку та інші дрібнички. Капітана огортав від того сум. Йому ставало соромно за цих «жебраків» у погонах. Він навіть заочно червонів і казав:

– Віднесли багату Україну до країн третього світу. До Гвінеї– Бісау, Анголи, Сомалі і ще Бог зна до яких країн... – Від цього йому ще більше пекло від сорому...

Раптом він помітив автомобіль «Москвич»-комбі. Крізь заднє скло промайнула знайома мармиза. «Хто б це міг бути?» – подумав було. Здається лише вчора він бачив це лице. Капітан підійшов ближче, але вдав, що його зовсім не цікавить, хто там знаходиться в салоні авта. Водій у картатій кепочці – пикатий брюнет з товстими губами й пластиром на верхній губі – пильно вдивлявся в натовп біля таксі, перебираючи, очевидно, очима жіночі обличчя.

«Василь! Король Василь – чоловік Феррарі-старшої. Що він тут робить? Розігрує комедію, призначив побачення чи висліджує свою колишню кохану?..» Капітан зайшов у аеропортівський скверик і сів на свіжопофарбовану лавочку. Звично завертів у руці ключами. Авто «комбі» розташувався позаду його автомобіля. До одного з водіїв таксі, що сидів у салоні, підійшов сержант. Наказав показати документи. Водій йому подав. Потім щось подав Василь. Сержант козирнув і відійшов геть.

«І цей узяв подачку! Цікаво, в чому: в гривнях, доларах?» На землю опускалися сутінки. Василь вийшов з авта і пішов прямо на капітана. «Невже пізнав?» – перше, що майнуло в голові капітана. Але Король пройшов повз капітана і зупинився під густим кущем. «Слава Богу, лише приспічило. Тепер йому не до мене...» Через мить Василь вийшов з гущавини, навіть не глянувши на Дубля і знову сховався в свій «комбі». На горизонті знову без змін. «Щось потрібно робити», – подумав Дубль і несподівано сам собі сказав: «Бармен! Треба запросити бармена. Ні, спочатку "тумбу". А й справді краще її»... Капітан Дубль почав пригадувати її прізвище. Якесь морське чи кавалерійське. Згадував свою звичку запам'ятовувати прізвища асоціативно. Це завжди йому допомагало. Не треба й у записник заглядати. «Меч? Риба-меч? Ні, наче не меч. Яке ж прізвище? Спис, Шабля. Точно, Шабля! І риба така є, і зброя. Анюта Шабля».

На капітанове щастя цього дня Анюта Шабля чергувала. Директор ресторану – молодий, бородатий і вгодований молодик – належав до тих ласунчиків, які не тільки люблять висококалорійні страви, а й повненьких жіночок, сидів як кіт на сонці і мружив від задоволення очі. Капітан Дубль йому одразу сподобався. А коли той показав посвідчення, й поготів.

– Мене цікавить одна ваша підлегла, – мовив капітан і не чекаючи запрошення, всівся на стілець перед маленьким приставним столиком з голубою гвоздикою у жовтій вазочці, що стояла посередині столика.

«Корчить із себе патріота. Гвоздику й ту вифарбував у голубий колір. Червоний революційний, бачте, вже став йому символом тиші і неба», – подумки зловтішався капітан.

– Хто саме? У мене їх багато, – запитав молодик.

– Анюта Шабля.

– О, цікаво, що вона там скоїла? Обрахувала вас, нагрубила, викинула з зали?! Ох мені ця Анютка! Одні клопоти мені з нею. Якби не справлялася з роботою, я б її викинув...

– Отже, при таких даних ви вважаєте, що вона справляється з роботою?

– Вона ж ніколи не хворіє, не знає, що таке бюлетень. Що таке маленька дитина, дитсадок – і постійно на роботі... Навіть тоді, коли не її зміна... Живе рестораном...

В останньому капітан Дубль не сумнівався.

– Вона вас образила? Не вірю... Таких нарцисів, як ви, вона не ображає. Каже: «Страшенно люблю гарних мужчин». Тож якщо вона вас образила, ви в її списку перший...

– Ні, я просто її знайомий, – мовив капітан.

– О, навіть так!.. Цікаво. Вона ніколи мені не розповідала, що серед знайомих має лягав... Пробачте! – він несподівано запнувся на початку невдалого жаргонізму...

– Продовжуйте, продовжуйте... Цим слоганом ви багато чого сказали... Звичайно, про себе...

– Пробачте, я й справді не люблю міліціонерів. Дріб'язковий ваш брат... То поїсть нашармака, то відкупишся від нього через якусь дрібничку. Замість порядку, постійні безпорядки, провокації через них... Особливо від переодягнених...

– Надіюсь ви не на мене натякаєте?

– Боронь Боже, ви – виняток. Щасливий виняток, пане капітан!

– Я вам вдячний хоча б за це... А зараз покличте на кілька хвилин Анюту.

Анюта-«тумба» не примусила довго себе чекати.

– Привіт, – по-дружньому привіталася вона. – А мені директор так і сказав: «Там красунчик на тебе чекає. Правда, з міліції...» А мені яка різниця звідки красень?.. А це мій капітан. Чим можу служити? Подати каву, бутерброд з ікрою паюсною, склянку з шампанським чи коньячком?.. Директор натякнув... Мовляв, ти його там спробуй пригріти...

– А хіба за директором якісь грішки завелись? – запитав капітан, легко підхопившись зі стільця.

– А за яким директором вони не водяться? – питанням на питання відповіла Анюта. – Директори, як жінки. Всі грішні. І ті, і другі...

– А ви, Анюто?

– Ви вже знаєте, як мене звати. А прозивали тумбою.

– Я не називав...

– Ви може й ні. Бо ви культурний. А от той миршавий... Той так і казав: «Ти, тумбо, я до тебе ще доберусь...» А це, слава Богу, ви добралися... Тож що вас привело до нас?

– Відверто?

– Відверто! Начистоту.

– Скажіть, Анюто, ви маєте якісь зв'язки з Феррарі?

– З Феррарі? Людкою? – вдала здивований вигляд Анюта.

– З Людкою, хоча її звуть Любою. Але вона чогось цього гарного імені соромиться...

– Ну, то її клопіт, – Анюта чогось почала м'яти колись свіжовибілений фартушок. – Можна присісти?

– Можна, прошу пані! – капітан галантно вклонився і сам нарешті присів на стілець.

– Це ж не в міліції. Там, кажуть, сідати небезпечно. А тут... Все таки кабінет директора.

– Тож розповідайте, будь ласка, Анюто...

– А що тут розказувати? Я її не знаю, хто вона й що. Кажуть, Феррарі... Одні кажуть, що повія, інші – агентка. Хто її знає? Влаштувалася до нас на роботу. Але жодного дня не працювала. Директорові, кажуть, заплатила доларами... Аби у відомості писав, що така-то й справді працює, справно виходить на роботу... А виходить, що за неї працюю я. І все... Здається, все. Ага, іще! Чоловік останнім часом прибігає. Вчиняє напідпитку скандали. Ревнує. Директор йому каже, що дружину треба біля себе тримати, а не пускати по чужих руках... Що він і сам би хотів її бачити. Так вона ж на роботу не з'являється... У нас, кажуть, і її книжка трудова лежить...

Капітан узяв олівець у руку, відірвав аркушик паперу з записної книжки і намалював хатку. Більше, здається, нічого і не вмів. Ну, ще хіба там сонце чи соняшник. Так і те в нього виходило однаково.

– А у вас з нею ніяких зв'язків? – з байдужим виглядом повторив удруге капітан Дубль.

– Спритна вона дуже! Інколи сама телефонує... А свого телефону не дає. Питає, що тут у нас, як ідуть справи... Чи багато іноземців обідає в нас. Як розплачуються – валютою чи нашими гривнями... Я їй завжди кажу: Здебільшого гривнями, на які міняють свою валюту на чорному ринку. Їм це вигідно. Обід за сімдесят центів!..» Вона лається. Каже: «Ну і паскуди!» А я їй кажу, що не всі такі. Є і порядні люди – доларами дають. Беремо на око. Хто три, хто п'ять доларів за обід. А в касі обміну валют міняємо потім на гривні...

– А як бармен?

– А ви й про нього знаєте? Що ж вам розповідати, коли ви знаєте більше, ніж я?!.. Бармен... – раптом двері відчинились і на порозі з'явився директор з тацею в руках.

– Дозвольте?

– Я прошу пробачення, пане директор, якщо ваша ласка, але ще кілька хвилин, і я вам дам змогу пообідати чи вже повечеряти...

– Що ви? Я не за себе турбуюся... За вас... Знаю, ваші завжди голодні...

– Дякую, я не голодний, – відповів капітан, ледь стримуючи своє обурення.

Директор, задкуючи з тацею, зачинив двері з того боку...

– Невже підслуховував?

– Ну що ви?! Тут подвійні двері. Та й він мене все одно питатиме, чим ви цікавилися. Я йому все розповім, бо брехати не вмію...

– А якщо я вас попрошу?..

– Ну, якщо попросите, то не все скажу...

– А якщо я вас дуже попрошу?..

– То зовсім йому нічого не розкажу. Скажу тільки, що то була державна таємниця...

– Чудово!.. Так от, що там у нас із цим барменом?

– З Володькою Калужинським? То їхній холоп. Інформатор. Як тільки яка «торба» з'являється, він одразу папугу підіймає...

– Не зрозумів?

– Що ж тут розуміти? «Торба» – це іноземець з купою грошей. А папуга – особлива й велика склянка червона в барі... Він наливає в неї тільки тому, хто в кишені має туго набитий гаманець валютою...

– А не простіше когось конкретно проінформувати?..

– Кому повідомити?.. Володька навіть не знає, чи є хтось з хлопців Феррарі в цей час у барі...

– А «француз»?

– Який француз?!

– Ну той, що видає себе за француза...

– Нема в нього ніякого француза...

Капітан Дубль розповів їй коротенький епізод, коли лейтенант Хорт бачив, як «француз» підійшов до бармена і дав йому пристойні чайові...

– Це напевне випадковий відвідувач чи знайомий. Володька і справді не знає нікого з хлопців Феррарі. А може той кілька разів і сидів у барі. Володька й запримітив. Але все одно, хто той француз, Володька не знає... Вони йому дають чайові тільки за «торбу» і «папугу». При цьому вони не «світяться» перед Володькою...

Капітан Дубль підвівся і подякував Анюті за інформацію.

– І все? – кокетливо й з докором запитала Анюта. – Скільки голову тут мені морочили і ... спасибі...

Капітан поліз до кишені.

– Дурненький, – Анюта з викликом наставила щічку і вказала товстим пальчиком на ямочку лівої пухкенької щічки. – Ось сюди один поцілунок – і я два тижні не змиватиму.

Капітан охоче задовольнив її бажання. Анюта засяяла, як щойно начищена срібна чи золота монета...