Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

Розділ XII

– Це він убив батька! – Риф буквально влетів до кабінету Дубля. – Він... А ви мені не вірили...

– Не так швидко, Рифе... Так недовго й на мілину сісти... Знайомтесь, це доктор медичних наук.

– Максим Череватенко, я знаю... Він стверджує, що батько повісився сам. А я стверджую, що батька повісили! Ви на чиєму боці, капітане?

– Сідайте, Рифе, заспокойтесь... Каву з молоком питимете?

– Питиму!

– Я ні на чиєму, Рифе. Я десь посередині – між вами й Максом.

– Ваш Макс не має рації!

– Час покаже, – спокійно відповів Череватенко.

Капітан Дубль подав Панчуку-молодшому чашку кави.

– Як ви умудряєтесь її так швидко й так смачно готувати?.. А що це? – показав Риф на шматочки, що плавали у каві.

– Горішки, Рифе. Звичайні молоті грецькі горішки. Вони надають каві з молоком неабиякого смаку. Власний рецепт – можете занотувати. Ваш журналістський записник із собою?

Молодик стенув плечима:

– Я це можу надрукувати хіба що у розділі: «Поради домогосподарки».

– Тільки не це, Рифе, – капітан Дубль розсміявся. – По-перше, я не господарка, а господар...

– Я на вас не посилатимусь.

– По-друге, Рифе, і головне – я б не хотів, щоб моя фірмова кава стала надбанням міщанського світу.

– Тоді питань нема...

– Зате у мене є. Чому ви з таким вітром увірвалися до мого кабінету, здули капелюх пана Череватенка, навіть не підняли його і так упевнено почали відстоювати свою точку зору? Ви що – знайшли ключ до вбивства?

– Не тільки знайшов – я уже майже все знаю! Він, чорт забирай... А втім – постривай, – скомандував він сам собі.

– Доказуйте, доказуйте...

– Тут ще нічого доказувати...

– І все ж поділіться своїми припущеннями.

– Якщо це так, то вам, капітане Дубль, свого ящика коньяку не бачити...

– Ось тобі й на! Щойно сам стверджував, що знайшов убивцю батька, а тепер, бач, засумнівався. Що ж трапилося?..

– Не можу розібратися... Я одержав сьогодні листа з Америки. Авіапоштою. Від Вадима Іщука...

– Вадима Вакснера? – уточнив капітан.

При чому тут ваш Вакснер?!. Я одержав листа від Вадима Іщука!

– Гаразд. Я вам потім поясню... І що ж Вакснер пише? Пробачте, Іщук...

– Він що – взяв батькове прізвище? – раптом запитав Риф.

– А як ви здогадалися?

– Що ж тут здогадуватися... Я був там, де й ви, у цієї Бели Мойсеївни. Вона мене запитала: «Що, Бела Мойсеївна уже не бандит? Вона вже телезірка? Ви тільки подумайте: учора у мене сиділа міліція, сьогодні у мене стоїть у квартирі журналістика. Що це все означає? Ви хочете описувати біографії Бели Мойсеївни?»

– Зрозуміло, – підморгнув капітан. – Давайте далі.

– Зрозуміло, та не все... Він виявився не таким негідником, як я уявляв, – Ковалевський-молодший раптом змовк, переводячи погляд з капітана Дубля на Максима Череватенка.

– Ну, чого ж ви замовкли, як у рот води набрали? – підбадьорив юнака Дубль. – То що ж пише Вакснер... чи то пак Іщук?

– Я одержав листа... Вадим пише... Уявляєте нахабу?!. Ми з тобою, Рифе, майже родичі... Твій батько з моєю мамою дружив понад сім років... Він це називає делікатно: дружив... А далі, далі! Пише: ти такий самий нещасний, як і я, ти ріс із батьком, який займався моєю мамою, а не тобою... А матері наші через твого батька-негідника повісились... Вони зробили це, щоб допекти йому, причому обидві – в день його народження... – Риф поставив чашку з кавою на стіл, чоло його зросилося бісером поту. – Я поклявся... Я поклявся ще тоді, коли мені виповнилося 13 років, знайти вбивцю... Я поклявся собі, що в його день народження я йому також піднесу подарунок – його власне життя. До того ж – у такий самий спосіб... – Риф зупинився й втупився у Череватенка: – Тепер ви зрозуміли, що батько не сам повісився?

Макс промовчав, а капітан Дубль вів своєї.

– То чому ж ви щойно засумнівалися?

– А засумнівався тому, що я Вадима Ішука досі називав злочинцем, але тепер... Тепер я не знаю... На його місці, я, певне, так само вчинив би!

У кабінеті повисла тиша. Дубль мовчав. Мовчав і Череватенко. Думали кожен про своє.

– Він не такий уже й поганий хлопець. Я знайшов те, що шукав: заповіт і... частину батькових доларів. Вадим пише, що ділиться зі мною по-братськи. Частину доларів я забираю – мені так хочеться поїхати у Тампере... Якщо колись розбагатію, я також поїду туди. І за будь-яку ціну викуплю пам'ятник «вождю і учителю усіх пролетарів світу»...

Максим Череватенко демонстративно відкопилив нижню губу: мовляв, ще одна новина! Капітан, як і раніше, мовчав. Удавав, що він усе знає. Хоч Риф на сто відсотків мав певність, що тут нічого не розуміє навіть капітан Дубль.

По довгій паузі Риф продовжив хрипким голосом:

– А ще Вадим пише... мені... Якщо ти, мовляв, не вдався у свого батька, а в матір, то продай ту кляту дачу, продай автомобіль – продай усе, що з його пам'яттю пов'язано... Я висилаю тобі його заповіт, сам бачиш, що в ньому написано... Я не за цей заповіт убивав твого батька. І не за гроші його... Я просто не хотів, щоб така людина далі жила на цьому світі, коли такі гарні люди, як твоя і моя мами, передчасно злягли в могилу й залишили нас напівсиротами...

Риф замовк. Капітан Дубль підвівся, відкоркував пляшку мінеральної, мовчки подав склянку Панчуку-молодшому. У того по щоках котилися сльози... Десь за вікном завивали міліцейські сирени, хтось на когось кричав – життя йшло далі своїм руслом, до своєї безконечності чи закономірного кінця.

– Він написав: продай усе те барахло, – оговтавшись, продовжував Риф. – Ми з тобою не так багато жили, щоб тепер потопати у розкоші... Продай, а на виручені гроші ми маємо поставити своїм матерям пам'ятники... Я не можу повідомити, де я, чого сюди приїхав. Про це – пізніше, як усе перемелеться... Долари від останнього батькового пам'ятника я поділив порівну... Кладу їх у трубку карниза батькової спальні... Решту забрав собі і частину віддав Белі Мойсеївні та сищику Кублею. Бела Мойсеївна все-таки виховувала мене... Я цілих п'ять років чекав цього сьомого листопада... Хотілося б, аби ти мене зрозумів, прислухався до моїх порад... Замов дві однакові плити на могили наших матерів, залиш місце для пам'ятників... І чекай від мене звістки... Оце й усе! – полегшено видихнув Риф. – Ні, там ще було дописано: «10 листопада, борт літака, рейс Київ – Нью-Йорк через Франкфурт».

Капітан рвучко простягнув до нього руку:

– Листа!

Риф на якусь мить завагався, потім розщібнув свою чорну журналістську сумку, подав конверт. Капітан мовчки перечитав, допив каву й запитав:

– Звідки долари? Чому саме їх ви шукали?..

– Долари від останнього пам'ятника «вождю»...

– Того, що знесли на майдані?

– Ні, батько його ще ніде не виставляв. Це цікава історія... Ви ж знаєте, ми дружимо з містом Тампере. Київ і Тампере – побратими... Я хоч і не працюю в журналі «Пам'ятки України», але до нас також часто приїжджають колеги-журналісти. Рік тому приїхав журналіст із Фінляндії, з Тампере... Ви знаєте, що саме в цьому місці «вождь пролетарів усього світу» у 1905 році керував 1-ою конференцією більшовиків у Таммерсфорсі... Нині – Тампере. Там є і його музей... Рік тому, у 75-річницю незалежності Фінляндії, мерія Тампере, чи хто там у них... може, управа, вирішила поставити у місті ще й пам'ятник вождю і вчителю... На знак того, що завдяки Жовтневій революції і йому, Фінляндія вийшла з-під орлиного крила Російської імперії і стала незалежною державою. Ось тоді й підійшли до мене хлопці з відділу культури: мовляв, твій батько скульптор і архітектор, хай допоможе фінам із Тампере з пам'ятником – у нас же все одно їх зносять. Я знав, що у батька в майстерні є незавершений пам'ятник вождеві, він не встиг його ні виставити, ні продати... Ленін завжди приносив йому прибутки...

– Ви цей пам'ятник бачили, Рифе? – перебив капітан.

– Ні. Батько, як, мабуть, кожна творча людина, не любив передчасно показувати незакінчених творів. Казав, дошліфую – тоді подивишся... Він його так і продав. Я тоді якраз десь у відрядження поїхав... Здається, до Румунії. Писав про нашу діаспору, коли саме українців виганяли з кращих земель на пустирі... Отоді фіни й заплатили батькові доларами... Він мав звичку ховати їх у книжкові корінці. Там десь лежав і його заповіт... Але все це раніше за мене знайшов Вадим, – скрушно зітхнув Риф і запитливо подивився на капітана: – Що ви тепер збираєтесь робити?

Дубль іще раз заглибившись у листа, тільки знизав плечима:

– Не знаю... Ось поїду в Нью-Йорк, знайду там Вакснера-Іщука, а тоді все стане на свої місця...

– Ти так говориш про Нью-Йорк, як про Шепетівку чи Козятин, – втрутився Максим Череватенко... Хто тебе туди пустить? Це що тобі – наркотики?

– Я за купони куплю квиток.

– За купони вже не продають...

– Я фінансую, капітане, – тихо промовив Риф. – Це долари батькові... Все-таки я маю знати правду про його смерть. Це він фінансує вас, капітане, не я, а батько, який забрав свою таємницю із собою... Правду на цій землі знає тільки одна людина – Вакснер, і ви маєте його знайти.

– Сьогодні у нас який день? – зиркнув на календар Дубль. – Середа? У понеділок я вилітаю. Віза у мене ще не закінчилась, так що затримка – за дозволом керівництва, квитком і валютою...

– Валюта є, капітане, – нагадав Риф.

– Ми не приватне бюро, Рифе, ми за гроші клієнтів не літаємо...

– Даремно. Я б на вашому місці...

– Усе залежить від генерала, від бухгалтерії і наявності валюти у касі, – рішуче перебив Дубль.

У касі валюти не виявилося. Після деяких вагань капітан Дубль все ж погодився на пропозицію Рифа Панчука-Ковалевського...

Розділ XIII

В аеропорту імені Кеннеді капітана зустрічав інспектор поліції Френк Фебер – зустрічав як давнього приятеля.

– Я радий, що ти прибув, Алекс! Твого Вакснера ми уже взяли під «ковпак», як у вас кажуть. Він непоганий хлопець. Чистить каструлі, миє посуд, пробиває сміттєпровід... Одне слово, робить маленькі гроші... До речі, чесною працею – ніяких грабунків, ніякої мафії... Може, це все прикриття? Як ти гадаєш, Алекс?

– Я гадаю, що це в нього щиро, Френк, – запевнив Дубль, трохи очманілий від тривалого польоту.

– Ти його будеш брати? На злочинця він таки схожий. Оті випуклі очі... Мої хлопці прозвали його «Краб». Могутні щелепи, руки професійного вбивці... Йому з такими п'ястуками до профі, у бокс – а він посуд миє... У Вакснера-старшого, до речі, то батько його?

– Можливо, – знизав плечима капітан Дубль, роззираючись навсібіч, намагаючись збагнути, до якого терміналу прибув і куди веде його балакучий Френк.

– Ти сумніваєшся...

– Цього, Френк, уже ніхто не знає... Це ще одна з численних таємниць нашого маленького світу... Хоч зараз я хотів би знати лиш одне: куди ти мене ведеш?

– О, я й сам хотів би знати, де я припаркував своє авто, – засміявся Френк, виставивши напоказ усі свої білі зуби.

– Авто – це добре, – схвалив Дубль. – Але мене цікавить, де я зупиняюсь...

– У мене, Алекс! – щосили ляснув його по плечу інспектор, аж капітан присів.

– Я б не хотів...

– Але ти, наскільки я знаю, тільки капітан, а не Вандербілд. Що ж, «Хілтон» – до твоїх послуг, але... за умови, якщо Вандербілд з того світу раптом оплатить його тобі. Ще можна попросити у живого Рокфеллера-молодшого або Форда, але, повір мені, не варто принижуватися. У мене не так шикарно, але стіл, Алекс, уже накритий! Наша американська індичка... У французькому соусі...

Вакснерів капітан Дубль та інспектор поліції Френк Фебер затримали вранці, наступного дня.

– Що за ниточка? – кричав Ізя в обличчя Вакснера-молодшого. – Що за ниточка?.. Ти її не зумів перерізати по дорозі?.. Ти в мій дім прийшов – і колишня моя міліція у мій дім прийшла. Це вам не Союз і навіть не Україна – це вам Америка!

– Я здогадуюсь, пане Вакснер, – зовсім мирно сказав йому капітан Дубль.

– Якщо ви такий здогадливий, то чи не здогадалися ви часом узяти з собою поліцейського Америки, якого я тут поважаю?..

– Здогадався, пане Вакснер...

– Тоді у мене запитань нема... Але я знаю: запитання будуть до Вадима...

– І не одне, – кивнув головою капітан Дубль.

– То уже ваші справи. Я ні з вами, ні з прокурором вашим не хочу мати ніяких справ... Дозвольте мені в моєму домі від вас піти?

Капітана Вакснер-старший уже не цікавив. Він узяв Вакснера– молодшого за рукав і тихо мовив: – Ведіть себе пристойно, Іщук... Америка не любить жартувати.

– Америка якраз любить. Це ми вже розучилися...

– Не все одразу – колись і ми навчимося. На все свій час...

Інспектор Френк Фебер надав кабінет у розпорядження Дубля, а сам рушив до дверей:

– Я все одно по-вашому не розумію, а щоб ти мені перекладав – то це тільки ускладнить роботу. Так що працюй сам, Алекс. Це, на щастя, ваш клієнт, у нас тут і своїх вистачає... – І вийшов...

– Так що, Вадиме? Ви, здається, це ім'я більше любите?..

– Ви вже й про це знаєте? – спідлоба зиркнув Іщук. І раптом істерично крикнув: – Я не вбивав Ковалевського-Панчука!

– А я вас про це ще не питаю...

– Знаю, за чим ви приїхали! Я ще встиг побачити газети, телепередачу, всі оті ваші оголошення! Я знав, чим це скінчиться, хоча я його не вбивав, не вбивав!.. Він сам повісився... Повірте мені...

– Припустимо, я вам вірю. Розповідайте далі, я уважно вас слухаю, – зручніше вмостився у кріслі капітан.

– Я виношував план помсти цілих п'ять років... Як тільки мені виповниться вісімнадцять, казав я собі, я повішу його того самого дня, коли він змусив повіситись мою матір... Так я думав, такі виношував плани... Я стежив за ним, знав, з ким він зустрічається, з ким збирається знов одружитися – цього разу, здавалося, без обману... Я навмисне приїхав до Катерини Дашкевич – під виглядом «швидкої допомоги». Приїхав у халаті, з фонендоскопом – ну геть чисто лікар. Запитав, чи вона викликала «швидку». Звичайно ж, відповіла, що ні. Поглянув я на цю вродливу жінку – й подумав, що то ще одна жертва Ковалевського-Панчука. Хотів було їй розповісти про все, але пожалів – подумав, що такого горя завдам їй... Попросив у неї вибачення, сказав, що це хтось із її сусідів, мабуть, жартує. Вона запевнила мене, що здогадується, мовляв, хто це робить, уже не перший виклик. Я її не став розчаровувати... На дачу до Ковалевського я приїхав 7 листопада вранці. Він мене одразу впізнав. Хоч я за п'ять років дуже змінився, став акселератом, хоч до тринадцяти років низенький на зріст був. Мабуть, видали мене мої очі, бо він зблід, захвилювався. Я сказав йому без вступу – це прийшла твоя смерть! І вийняв оту зловісну петлю... Він колись мені подарував цуценя... Шворки не було, то дав замість неї оту петлю... На наше горе... Адже то з неї зробила зашморг моя мама... У нього почали тремтіти руки, попросив дозволу випити. Я дозволив, попередньо зачинивши усі двері. На дачі я знав усі входи і виходи, малим ще там бував. Малеча, знаєте, з цікавості всюди лазить... Ось і я – в гараж, з гаража... Він дозволяв тоді мені все. Бо мав серйозні наміри – збирався одружитися з матір'ю. Але потім зустрів одну художницю, закохався – і матір кинув... Втім, художниця так і не вийшла за нього заміж: зустріла якогось канадця українського походження, виїхала з ним у Торонто чи Вінніпег... А за півроку до 7 листопада він познайомився з Катериною Дашкевич, також закохався... Він закохувався поетапно, з двома одночасно не жив, як це часто трапляється з іншими чоловіками: з дружиною та коханкою чи паралельно з двома коханками... Я мав певний план: хотів налякати його СНІДом. Мати якось мені казала жартома, що він понад усе боявся захворіти венеричною хворобою... З художниці, кажуть, навіть довідку вимагав: мовляв, у вас натурщики і все таке інше... Одне слово, я знав, чим його лякати... Я показав йому довідку – фальшиву, звісно, – що у Катерини Дашкевич виявлено вірус імунодефіциту людини... Він за голову вхопився, зірвався з місця. Бігав по кімнаті й кричав: «Я з нею не спав!» А потім спинився вражено: «Так ось чому вона не допускала мене до себе!..» Я холодно зауважив, що мене зовсім не цікавить, спав він з нею чи ні. До того ж, СНІД може передаватися й через поцілунки, через слину, деякими вченими це вже, мовляв, доведено... «Якщо це правда, я покінчу з собою! – заскиглив Панчук. – Я не витримаю такої ганьби. Адже мене знають в усьому світі... Господи, за що ти мене караєш?!» Я його перебив: «А хіба немає за що?» Він випив ще чарку, весь обм'як і зізнався: «Є»... Я йому нагадав: на вашій совісті, якщо вона у вас є, дві жертви: ваша офіційна дружина і моя мама, це ви їх довели до того, що вони повісилися у день вашого народження. Ви обох обдурили... А тепер ви носій вірусу СНІДу, небезпечний тип для суспільства... «Що ти від мене хочеш? – знесилено простогнав він. – Скажи, я зроблю...» Ось тоді я й показав йому на петлю... Він мовчав, тільки очиці перелякано бігали. «Зробіть і собі подарунок на іменини, – порадив я йому, – дві жертви проти однієї, чи це несправедливо? Я хочу, щоб сьогодні, коли маєте розписуватися з Катериною Дашкевич, ви сповна відчували те, що відчувала моя мати у день свого одруження і в день своєї смерті, тобто у ваш день народження. Це справедливо, чи ні?» Раптом він випростався, покірно кивнув: «Так, Вадиме, справедливо. Наказуй, що я маю робити – лізти у петлю одразу?» «Ні, ось вам ручка, ось папір... Ви синові заповіт написали? Ще ні? Тоді пишіть, що заповідаєте синові Рифу дачу, автомашину і все майно. Перед смертю моя мати мені казала: попроси його, Ковалевського, хай хоч пам'ятник на могилі поставить...» «На пам'ятник у мене знайдеться, – покірно згодився він. – Я торік одну скульптуру продав. Ти ж знаєш, тепер пам'ятники Леніна нікому не потрібні, а я все життя їх ліпив... Тут саме нагодилися фіни. А у мене уже не було за що цю дачу утримувати, автомобіль – усе подорожчало... Я фінам і продав. Останній свій витвір... За долари. Ти візьми ті долари. Частина з них – у палітурках моїх книжок, частина – у трубці карнизу...» Він сів за стіл, заспокоївся. Розмовляв зі мною так, ніби збирався у далеке відрядження. «Тобі що заповісти? – питав. – Риф, звичайно, образиться, але потрібно й тобі частину... Все-таки твоя мати була мені як дружина...» «Мені не треба нічого, – відповів я, – а Рифу накажіть, хай виконає вашу останню волю: продасть усе майно і замовить пам'ятник скульпторові, якого ви порадите. Тільки два пам'ятники – своїй матері і моїй... Втім, якщо він відмовиться... Заповіт віддасте про всяк випадок мені. Він написав. А тоді звелів написати записку, аби у смерті його нікого не звинувачували. Він і це покірно виконав... Потім попросив бинт і вату. Я взяв в аптечці, не розуміючи, для чого ж це йому. А він наклав пов'язку на рот – хотів, бачте, і в домовині мати привабливий вигляд... Тоді накинув зашморг на шию, кивнув мені головою. Що той кивок означав – так я й не зрозумів: чи щоб я вибив з-під ніг табуретку, чи просто попрощався... Знає тільки він і Господь Бог. Табуретку відштовхнув ногами він сам... А я... не знімаючи рукавичок, увів йому порцію вакцини, зараженої вірусом СНІДу. Був певний, що цим спрямую слідство в інший бік... Видно, десь чогось не врахував, бо дуже швидко напали ви на мій слід. Після того, як він повісився, я піднявся на другий поверх, у бібліотеку, взяв кілька фоліантів, поставив їх «пірамідками»” проти світла і одразу виявив, де саме заховані гроші, з-під корінців повиймав олівцем... Рівно п'ять тисяч. Решту – теж 5 тисяч захованих у карнизі, – залишив Рифові. Деяку суму дав Белі Мойсеївні, бо її син з Америки хоча б коли посилку надіслав, чи що... Документи поміняв у селі, на батьківщині матері... Ось, здається, і все. Ви мене заарештуєте?

Капітан розвів руками:

– Як казала Бела Мойсеївна, якщо я скажу, що мені не видали візи до США, хто мені повірить. А якщо мені її видали, то відповідно й запитають, що я тут, в Америці, робив... Хоча дорогу сюди, аби я дізнався всю правду про вас у Ковалевського-Панчука, мені оплатив сам небіжчик... До речі, як і вам, Вадиме. Ви ж приїхали на його кошти?

– А ви?

– Я ж сказав. Мене фінансував син – Риф.

– З батькових грошей?

– Так, з батькових, але тут поки що запитання ставлю я. Перше: чому це ви раптом там обізлилися?..

– Тому, що ви мені не відповіли...

Капітан зітхнув...

– Я не можу перед вами лицемірити: злочин є злочин... Єдине, чим я зможу вас утішити, пане Ішук, то це те, що у вашій справі широке поле діяльності для адвокатури... Але щоб їй те поле надати, я маю знати усю правду, хоч яка б гірка вона була.

– Я вам кажу чисту правду, – заприсягнувся Іщук. – Я надіюсь, що моє чистосердечне... покаяння...

– Йдеться не про покаяння – йдеться, Вадиме, про правду! Мене цікавить ще кілька питань.

– Питайте, – зітхнув Вадим.

– Ви й справді син Вакснера, онук Бели Мойсеївни?

– Ні!

– Ви певні в тому? – іронічно примружився капітан Дубль.

– Абсолютно.

– Чому ж ви взяли прізвище Вакснера, з українця переписалися на єврея? Тільки для того, щоб виїхати за кордон?

– Не тільки. План убивства батька...

– Що? Що ви сказали? – здивувався капітан.

– Те, що ви чули, капітане. Я сказав: план убивства батька я готував п'ять років... Я знав, що вбивство не минається безкарно, за це судять... Я думав... Я весь час думав, як зробити так, щоб батько покінчив із життям сам...

– Ви хочете сказати – батько Рифа Ковалевського-Панчука?

– Так, Рифа...

– Ви мене заспокоїли!

– І тут трапилась нагода. Бела Мойсеївна одержала запрошення від сина з Америки. Він там нібито захворів, потребував догляду, ось і викликав матір. Бела Мойсеївна відмовилась їхати. Вона, бачте, народилася в Україні, все життя тут прожила, навіть під час окупації її врятували сусіди... І вона ще рік тому запропонувала цю поїздку мені. Так і сказала: ти мені – як син, скільки ще я проживу – не знаю, але їхати я не можу. А ти б, мовляв, поїхав, допоміг би моєму Ізі, та й світу побачив би... Я й погодився. Але в консульському відділі американського посольства підлегла пана Брауна заявила, що я потенційний емігрант, і візу мені не видали, відмовили... Я звернувся до одного впливового чиновника, він мені жартома й сказав, аби я був єврей і там у мене жив батько або якийсь інший родич, то не виникало б жодних проблем... Я розповів про це Белі Мойсеївні, вона замовила телефонну розмову з Америкою. Говорила з сином при мені. «Ізя, – казала вона. – У тебе є дорослий син...» Він, мабуть, її перебивав, а вона наполягала: «Ізя, коли твоя мама говорить, то її син мовчить». Він і замовк. «У тебе є син, Ізя, – повторила вона. Він здоровий і сильний, а твоя мама стара і немічна... Якщо ти забув уже його, то я тобі нагадую. Його звуть Вадим Ігоревич Вакснер... Надсилай йому те запрошення – і матимеш помічника...» Ось так я одержав запрошення на ім'я Вадима Ігоревича Вакснера. Хотів був поміняти документи на місці, на Подолі, але мені відмовили. Тоді я кинувся на Житомирщину, до маминих родичів, і там мені зробили документи...

– Я це знаю, – зупинив його Дубль. – Скажіть, чому ви звернулися до приватного сищика?

– Бачите, я хотів мати певність. Якщо почнеться розслідування... Хоча, якщо чесно признатися, я гадав, що батька сприймуть за самогубця. Записка, ніяких слідів боротьби...

– Тут ви досягли певного успіху, – погодився Дубль. – Але в іншому припустилися помилки.

– Якої?

– Ви не врахували, що Ковалевський-старший – педант. Ви вийшли через гараж і забрали з собою ключ від бокса, викинули його в озеро. Залишили розкидані книжки, шукаючи валюту... Все це насторожило Рифа. Якби ви вийшли через парадні двері – ніхто нічого й не запідозрив би. А ви – через люк у світлиці... Люк залишався відкритий, не застелений килимок, на нього не поставлено крісло-качалку. Ви бачите, який ланцюг, якщо не сказати шлейф, помилок тягнувся за вами? Допитливий Риф одразу зрозумів, що тут щось не те. Ми й справді збиралися списати справу в архів. Але тут примчався до мене цей запальний журналіст – ось тут усе й почалося... Але ви мені не відповіли про Кублея.

– Я вже сказав: хотів мати певність – закрили справу чи ні? Кублей похвалився, що він дружить із знаменитим капітаном Дублем і матиме повну інформацію. Він комусь там і справді дзвонив. До речі, при мені. Відрекомендувався вашим приятелем. Йому відповіли, що Максим Череватенко – судмедексперт – радить списати справу в архів, що її нібито вже й закрили. Я розрахувався із слідчим, заплатив доларами... Він саме збирався відпочивати, казав, що їде на Канарські острови... Мабуть, блефував. Та мені що, не все одно? Уже від'їжджаючи, я побачив свій приблизний портрет по телебаченню. Злякався, звісно, думав, не виїду. Єдина надія – інше прізвище. А тут якраз і ранкові газети вийшли, де помістили мою справжню фотографію. На щастя, півторарічної давності, до того ж, фотографії на документах різко відрізнялися від газетних, від ретушованих... Мабуть, це мене й врятувало. Митник звірив ті і ту, що в паспорті, заспокоївся. Ну а ще гумор врятував. Я спитав митника: «А що, один рябий собака на світі?» Митник був дуже пильний і доскіпливий, а на жарт нормально відреагував: заусміхався, почав про ікру питати. Одне слово, проскочив. Тремтів до Франкфурта... А в Америці, бач, заспокоївся, втратив пильність. І саме тоді з'явились ви... Я вас одразу впізнав, капітане. Аж серце похололо.

– І останнє запитання: про батька ви обмовилися чи це серйозно? Ви знаєте, хто ваш батько? Справжній батько?

– Знаю.

– Хто ж?

– Панчук-Ковалевський!

– Ви збожеволіли, цього не може бути! – підхопився капітан Дубль.

– Ось! – Він подав золотий медальйон у вигляді серця. У таких медальйонах у минулому столітті, якщо капітан Дубль не помилявся, зберігали портрети коханих дам, духівниці, інші найдорожчі реліквії. – Це подарунок батька. Ви ж самі казали, що він був романтиком... Любив пригоди, твори Джека Лондона, Стівенсона, Дефо...

Капітан мовчки натиснув нігтем на золоту, ледь помітну пігулку. Золотий дашок в вигляді сердечка вистрілив – і на капітана Дубля, посміхаючись, мов жива, глянула молоденька, надзвичайно вродлива жіночка. Взявши на столі у Френка Фебера пінцет, капітан перевернув фотографію, зазирнув на зворотній бік. Тим самим почерком, що й посмертна записка Панчука-Ковалевського, було написано: «Любій Яринці! З невимовною вдячністю за подарованого мені Аскольда-другого. Твій і тільки твій – Рафаель П-К». На зворотній стороні медальйону красивим почерком вигравіювано напис: «Милій Яринці від мене! Р.П-К».

– Тепер ви, капітане, відчули увесь його романтизм? Старшого сина він назвав Рифом, мене – Аскольдом-другим. Не випадково ж ні я, ні мати не хотіли й чути цього імені...

– Я сказав, що в мене останнє питання, але після появи вашої сімейної реліквії, пробачте...

– Прошу, капітане, – великодушно дозволив Іщук.

– Ох, і задали ви мені задачку... Коли й де ви знайшли цей медальйон? Я з практики знаю, що самотні жінки, матері-одиночки, як правило, заводять щоденники, роблять записи... Я перевірив, грубо кажучи, усі шухляди і книги вашої кімнати – жодного сліду... Втім, це й зрозуміло: медальйон ви не могли залишити... Але більше ніяких записів... Адже ж була передсмертна записка вашої матері?

– Я забрав її з собою. Як і медальйон...

– Що в ній було?

– Я знаю її напам'ять до словечка. Адже мати зверталася до мене. «Дорогий сину! Я сьогодні порушую дане тобі слово. Я так хотіла поставити тебе на ноги. Але дане мені слово теж порушила людина, котра ще вчора була мені дорога... Хто він – ти дізнаєшся, але тільки тоді, як помре Ковалевський-Панчук... Після його смерті поїдь до бабусі й візьми в іконі Богоматері золотий медальйон – він знадобиться тобі у важку хвилину. Можеш продати його, якщо буде дуже скрутно, але перед тим розкрий його – і тобі відкриється таємниця мого і твого життя...»

– Ви ікону також привезли до Америки? – уточнив Дубль.

– Ні, капітане, я боявся ризикувати на митниці. Адже то дуже стара ікона, наша сімейна реліквія... Вона залишилась у бабусі... Бабуся пережила маму. Але я, сподіваюсь, переживу бабусю і... Мені ще треба поставити пам'ятник на могилі матері... – Вадим затулив обличчя руками й затрусився в беззвучному плачі.

– Візьміть себе в руки, Аскольде... – підвівся, нахмурившись, капітан Дубль. – Ви до найменших подробиць розрахували, як покінчити із своїм батьком, але зовсім не познайомилися з Карним кодексом нашої держави. У нас відмінено смертну кару, Аскольде. Ми не відправляємо на електричні стільці й не застосовуємо гільйотин. Хоча я й не знаю, чи нам слід цим пишатись... Будемо сподіватись, що правосуддя врахує усі пом'якшувальні обставини...