Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

Розділ десятий

Адреса, зазначена в записці, ні про що Кублеєві не говорила. Тут не було навіть прізвища. Адреса – і все.

Кублей сів у свій «Кадилак», як він жартома називав «Запорожця», і покотив до центру. Потім, проїхавши бульваром Лесі Українки через Печерський міст, спрямував свій «Кадилак» у напрямку Ботанічного саду, до приватних будинків Печерська, які чекали своєї черги на знесення.

У затишній вуличці зупинився. Відчув, як забарахлило серце. «Невже це він? Невже та фраза належить йому, майору Марченку?» Кублей поїхав далі, уже не дивлячись на номери будинків. Де стояв той будинок, знав напам’ять… От тільки номер забув. У дворі під старим осокором і липою з кублами омели уже зібрався народ. Говорили про привид Миколи… Привид Миколи Мазура… Приходив уночі, заглядав до матері у вікно…

Усе стало на своє місце. Кублей усе згадав… Згадав двотижневі курси англійської мови… Запрошення поїхати в ООН у складі української делегації на 39 сесію Генеральної Асамблеї ООН. Возити делегата з України. Тоді Україна називалась «УРСР». «Господи, це ж Марченко – майор служби безпеки Марченко… Це ж він мені тоді сказав ту фразу – "не впораєшся сам, підстрахуємо. Тобі головне поговорити з ним. Затулити йому писок"… Інструктували довго. Сказали тільки пригрозити пістолетом і відійти. Якщо раптом упаде – тікати. Сісти в автобус, таксі і змиватися. Вручили пістолет. З глушником. Прямо там, у підвалі… Майор Марченко вистрілив у мішень, почеплену на оббитій гумою стіні…»

– Усе в порядку. Можеш не сумніватися.

«Але ні за які гроші не стріляти. Тільки пригрозити і піти. Ти мене зрозумів, Кублей?.. Сказати: "Сука, продався"», – згадав сищик ту давню розмову. А тепер! Господи, майор! Хто б міг подумати! Конопатий, як і тоді, тільки тепер з вусиками і кульгавий. Цікаво, хто йому перебив ногу… Отже, тоді вистрелив у Мазура він! Мною просто жертвували! Я тільки погрожував. А прибирав Мазура майор Марченко… Ідіот… Який я ідіот… Я ще тоді думав: «Чого він упав? Злякався? У нього розрив серця? Чи спіткнувся?» Кублей після того спокійно сів у таксі і поїхав у готель «Лайден-Гарден». Яка ж це вулиця? Здається, Третя авеню, 54 стріт… Сказали, трохи побути там у холі… Хвилин двадцять-тридцять… Пістолет викинути в каналізацію… Посидівши в холі, вийти на Другу авеню, взяти квиток у порнотеатр і спокійно сидіти. Якщо ніхто до одинадцятої вечора не підійде, повернутися в місію… Він все так і зробив. Ніхто не підійшов. Ні в готелі, ні в барі, куди він по дорозі зайшов перекусити. Правда, дещо порушивши інструкцію, але не надав тому значення… Сказали чекати в кінотеатрі. Чекав… Разів п’ять передивився одне й те ж. Про трьох волейболісток і трьох волейболістів. Які спочатку грали у м’яч, а коли набридло, поїхали на чиєсь ранчо і там почали займатися скотизмом… Принаймні він так тоді думав. Кублею все це було гидко. Звикав до порнофільму, звикав до темноти. Бачив у залі моряків і старих китайців. Кілька останніх спали… Двоє їли бутерброди і, мабуть, сиділи тут з першого денного сеансу. На задньому сидінні парочка дублювала те, що відбувалося на екрані. Кублей сидів і думав про своє. Його почав проймати страх. Йому здавалось, що хтось зараз зайде і розрядить у нього пістолет… Раптом він зрозумів, що афганець убитий. Ну, звичайно ж убитий! Як він не допетрав одразу… Його просто поставили на роль убивці… Якщо помітять, що Мазур не просто упав, а що в нього вистрелили з якоїсь зброї з глушником…

Так, у той час ішов дощ. Розривалося небо від блискавок… Сліпучі зиґзаґи краяли його на шматки. Гриміло… Під час удару грому Мазур і впав. Як підтятий… Господи, тепер зрозуміло, чому майор у підвалі вистрілив у мішень… У випадку затримки Кублея перше, що зробила б поліція, – це перевірила б пістолет – чи з нього стріляли. Стріляли, і зовсім недавно… Стріляли один раз… Отже, в афганця всадили також одну кулю і з такого ж пістолета, як у Кублея… Наволоч. Так підставили… Ось як вони мною дорожать! Моїми інформаціями! А наступного дня, згадував Кублей, у нього була розмова з майором Марченком. Прямо там, у місії. На третьому українському поверсі.

«Вам, Кублей, платитимуть, як і делегатам. 25 доларів за добу. Це вам не 15. І вивезти ви зможете 60 кілограмів барахла. На рівні дипкорпусу».

Він тоді ще й подякував. Щиро подякував. Це була плата за вбивство афганця. Власне, не за вбивство – за імітацію вбивства.

«Виїдете завтра ж. Разом з міністром. Він повертається до Києва. Будете його супроводжувати. Квиток вам уже взяли».

«Але я хотів би ще трохи побути тут».

«Ми це врахували. Вам виплатять авансом за додаткових десять днів. Міністр повертатися сам не може. Долари, які одержите, здасте в касу на першому поверсі. Вам видадуть довідку… У Союзі одержите в чеках… Один до чотирьох… Матимете доступ до чекових' магазинів Києва і Москви. Там усе й купите».

«Але я б хотів дещо тут…»

«Спустіться в підвал. У нашому магазині є все необхідне. Багато не беріть. Не більше 60 кілограмів».

…І от сьогодні він знову переступив поріг Миколиної хати. Тут він був і раніше. В ролі посильного з військкомату… Приносив звістку про смерть сина на полях Афганістану… Загинув при виконанні своїх обов’язків… Не знав, що й сказати… Мовив просто: «Я з військкомату…» Мати зрозуміла одразу… Загинув Микола. Упала на ліжко з кількома подушками-пірамідами і затулила своє молоде і дуже гарне обличчя руками.

Кублей вийшов з місії. Він виконав завдання, яке дав йому майор КДБ Марченко, а наступного дня поміняв долари на чеки.

Розділ одинадцятий

До вуйка Василя довелося добиратися пішки. Автомашину залишили біля підніжжя гори, а далі йшли гуцульськими стежками. Представник фірми «Едельвейс» пан Ярослав рекомендував вуйка Василя і вуйну Марію як кращих народних майстрів по розмальовуванню писанок. Що ж до їх поїздки до Києва, то він майже не вірив у таку можливість, хоч запевняв двох високих молодих легінів і художника з Києва, що все зробить, аби вони тільки згодилися.

– Та гуцули вперті. Гуцули, як усі гірські народи, особливі люди. Вони люблять свої полонини, гори і дівчат!

– Дівчат любимо й ми, – сказав молодик зі шрамом на обличчі. – Та все ніколи. Міжнародна виставка на носі.

Пан Ярослав на хвильку зупинився перепочити. Оглянули пройдений шлях…

– Мабуть, кілометрів зо три зробили.

– Мені до гір не звикати, – сказав молодик з густою бородою.

– По вашій фізичній формі бачу: брали участь в афганській війні.

– В афганській авантюрі.

– Тепер так воно називається. Нас колись теж називали бандитами, тепер – героями. Уже й преса так пише. Світ змінюється, змінюється й політика. Петро Перший, – спершись на гуцульський топірець, вів далі пан Ярослав, – вважався великим російським імператором, ледь не батьком усіх народів, як Сталін. А гетьман Мазепа зрадником. А тепер? Чого тільки один Батурин нам коштує… А хто ще вчора про це знав? Може, оці гуцули, які боялися тримати в хаті будь-яку літературу? Діти кидали школи. Батьки казали: нас, гуцулів, не голова, руки годують… То ми є усі майстри.

– Пане Ярославе, – перебив його бородань. – А чи чули ви про книжку «Українська писанка»? Вона вийшла у Києві ще за часів Маланчука.

– Чути чув. Але не бачив. Бігме… А то чого вас тая книжка зацікавила?

– Вона з нами.

– То файно. Доберемося до світла, то я ту книжку побачу…

– Їй за часів Маланчука пришили націоналізм і зняли з продажу…

– А що за Маланчука не називалося націоналістичним, то ж друг Суслова – у них тоді все називалось націоналістичним…

Вони рушили далі. На полонинах де-не-де спалахували тьмяні вогники. Гуцули запалювали свічки, гасові лампи…

– Електрики нема?

– Та де?! Задля одного гуцула, який не хоче перебиратися додолу, та щоб радянська влада провела йому дроти? А гуцул ліпше ноги протягне, ніж полізе вниз.

– А як же вони без світла працюють?

– Їм допомагає Господь Бог! Для цього він і створив сонце. Удень працюють, уночі сплять, а коли не спиться – дітей роблять.

– А у вуйка Василя багато дітей?..

– Та слава Богу… Настругав… Марічка-чічка до себе притягує не лише вуйка Василя, а ще й молодих легінів здатна привабити. Та ви зараз самі побачите…

У дворі завалували пси. У горах відгукнулась луна. Потім поверх потічка загавкало ще кілька собак. У горішній хижі спалахнуло світло.

Вуйко Василь, тримаючи в руках «летючу мишу», вийшов у двір. Крикнув на псів, щоб затихли. Велика чорна німецька вівчарка заскавучала і стала коло господаря, вивчаючи непроханих гостей. Другий пес, напівдворняга, напівкавказька вівчарка, господаря не слухав, продовжуючи гавкати і гарчати.

– Агов, вуйку! – гукнув від воріт пан Ярослав.

– Слава Йсу!

– Навіки слава! Ану, замовкни… Кому сказав, – вуйко нагнувся, щоб узяти якусь палюгу і пожбурити нею в неслухняного пса.

– То я, вуйку Василю…

– Пан Ярослав?

– Так, так!

– То дуже прошу або, як кажуть на великій Україні, ласкаво просимо до господи, – він зачинив у величезній, як погріб, буді – може, й справді погребі – обох собак і накинув поверх клямки величезного замка.

Пан Ярослав ступив першим на подвір’я, подав руку.

– Знайомтесь. Гості з Києва. З київського художнього салону. Спеціально до вас приїхали.

– Чим же ви до нас приїхали?

– А машиною. Машина там, у долині.

– То дуже прошу до хижі! Ми зараз вечеряти зібралися… Свіжий банаш… Бринза, молоко… У нас усе свіже. Узвар тільки з торішніх груш. Та він смачніший і корисніший від того індійського чаю, що ви так на великій Україні любите… То у вас уже від москалів… Перепрошую, серед вас москалів нема?..

– Нема!

– Слава Богу… Шляк би їх трафив… От завойовницький народ! Це тепер через них стільки крові у світі ллється… А скільки ще проллється… їх би поселити поруч з німцями, і хай би все життя воювали один проти одного… Хай би інші народи трохи мали від них спокою…

– Вуйку Василю, тутка київські гості принесли вам книжку.

– То мені нащо книжка… Дякувати Богові, ми тепер маємо свобідну Україну, свобідно читаємо свобідні книжки… То ми уже не ховаємо їх у схронах… Ставимо на полиці. То коли таке у гуцула було, щоб свобідно книжка стояла на полиці?! Щоб могли діти читати, і їх за те ніхто не бив… Слава Україні!

– Героям слава! – відповів за всіх пан Ярослав.

– То книжка не історична.

– Це брошура, – подав голос афганець. – «Українська писанка» називається.

– То та в мене є! Я її за великі гроші купив. То вона ще за того проклятого Маланчука видана. Агов, Марічко! А ходи-но сюди! До нас гості приїхали… Та накривай на стіл. А потім уже книжки роздивлятимемось. Чи то не так?

Через високий поріг увійшла молода і вродлива гуцулка з обличчям Матері Божої. Принаймні усім отак здалося. Бо всі троє спочатку глянули, підхопившись з лави, на вуйну Марічку, а тоді на образ у кутку, що його освітлювала лампадка…

– Яка ви божественна, – мовив київський художник, який весь час мовчав. – Чи не з вас малювали ікону?

– З мене! – посміхнулась вона. – То ще один київський маляр у нас ціле літо жив.

Усі повернули голови до ікони. Вуйко Василь, з того надзвичайно гордий, підніс гасову лампу над головою, освітив діву Марію. В золотавому ореолі на голубому тлі. З шовковою хусткою, вишитою гуцульським червоним і чорним шитвом по берегах, з розчесаними навпіл чорними косами, Марічка дивилась з будь-якого кутка на них великими і чистими очима. Високе чоло аж ніби світилося. Стрічки дугастих брів переходили у лінію продовгуватого носа з тонкими ніздрями, з товстою нижнього губою. Афганець уважно дивився на це трохи видовжене овальне обличчя з такими рівномірними контурами і думав: «Окремо взяти – нічого особливого, але в гармонії – яка ж це краса! Зовсім нетипове обличчя для сьогоднішніх міс Америк і міс Україн».

– Ви божественна, – повторив київський художник. – Я хотів би вас намалювати у своєму стилі… Дещо реалістичнішому… Хоча вся ви божественна. І ця ваша мережана сукня, і ця накидка, розквітчана на плечах, і ці загадкові гілочки яскраво-червоних квітів. І ваше серце… – він підійшов ближче і глянув на намальоване серце, що висіло у неї на грудях, обплетене гірляндою червоних квітів і пробите наскрізь мечем з руків’ям у вигляді хреста… Серце утворювало навколо себе малий золотавий ореол на блакитній сукні.

– У неї серце не тільки на грудях, а ще й добре серце у грудях, – мовив щасливий вуйко Василь, коли пані Марія вийшла на кухню.

Порожня і простора хижа з образами і лавами дихала пахощами торішнього сіна, ароматами гірських квітів і ще чимось таким щемним і невловимим для людей асфальту…

Розділ дванадцятий

Коли капітан Дубль переступив поріг цієї невеличкої, але гарно прибраної кімнати, приватний сищик Кублей був уже тут.

– Що ви робите в цій кімнаті? – замість привітання кинув у заросле вухо Кублея фразу капітан Дубль.

– Те, що й ви, капітане. Милуюся цією вродливою жінкою, якій власне дзеркало скалічило таке миле моєму оку обличчя…

– У вас, здасться, два ока… І не корчте з себе адмірала Нельсона.

– Так, два, – відповів Кублей. – Але коли я бачу таких гарних жінок, друге від задоволення заплющую.

Жінка, яка щойно стогнала і, називаючи медсестру лікарем, скаржилася, що її болить, мило і вдячно посміхнулася. Капітан Дубль дуже коротко запитав:

– Ну як?!

Замість лікаря і медсестри, що перебували в кімнаті, відповів Кублей.

– Житиме. Для жінки головні антибіотики – це компліменти. Чи не так, медсестричко? Ви мені також подобаєтесь…

– Вам подобаються всі, що в спідницях, – кинув капітан і присів на вільному стільці напроти скаліченої жінки.

– Пробачте, – сказав він. – Ви можете говорити?

– Так. Але в мене дуже болять щоки. При кожному порухові біль прямо вистрілює у скроні…

– Пане комісаре, – звернувся лікар до капітана Дубля. – Якщо ви хочете розпочати… – він раптом затнувся, шукаючи якесь інше слово замість слова «допит». – Якщо справа терпить, то, може, через кілька днів… Ми забираємо пацієнтку з собою. Вона ще в шоковому стані. А потім… А потім… Якщо можна, давайте вийдемо в кухню і не заважатимемо медсестричці промивати їй обличчя. В ранах можуть бути осколки скла.

Вони вийшли на кухоньку, присіли за невеличкий столик, біля якого стояли дві табуретки. Дві інших стояли під самим столиком.

– Нам подзвонили у відділ по розслідуванню убивств, що вночі загинула жінка. Двірничка – так було сказано, – ніби знайшла її сьогодні вранці мертвою.

– Це не зовсім так, не знаю, як вас величати… Ваше звання, комісаре…

– Комісари у нас в Україні тепер не в моді. Хоч совєтська влада й залишилася…

– Так, так, я знаю.

– Звертайтесь просто: капітан.

– Так от, пане капітане! Жінку щось страшенно вразило. У неї шоковий стан і найстрашніше… Вона ще й сама не усвідомлює. Ви бачили її руки?

– Так! Вона чомусь прикриває ними обличчя. Соромиться себе, чи що?

– Важко сказати. Але таке в медичній практиці трапляється. У неї заклякли руки…

– Не зрозумів, – насторожився капітан Дубль.

– Ну, як вам пояснити… Вона не здатна своїми руками нічого робити. Вони в неї так і залишаться біля обличчя. Стискуватимуть скроні, чоло, прикриватимуть частково очі. Вона не може ними навіть ворухнути… Її щось неймовірно приголомшило, потрясло. Жінка лежала гола. Абсолютно гола. Двері, вікна – все зачинено. Ніхто у квартиру не проникав, проте раптом чогось чи когось злякавшись, вона впала. Так падають, бува, епілептики. Упала і вдарилась потилицею об дзеркало, що стояло біля стіни. Дзеркало розбилося і скалки посипалися їй на обличчя. Щастя, що вона затулила руками очі і скалки вп’ялися в руки. Інакше б осліпла.

– Скільки вона пролежала і коли це приблизно трапилось?

– Учора вночі! Але що ще дивніше – сусідки говорять, що вночі бачили її сина…

– Сина?! – перепитав капітан.

– Так, сина, який п’ять років тому загинув в Афганістані і похований на міському кладовищі. Там, де всі воїни-афганці…

Капітан підвівся. Такого повороту подій він не чекав. А втім зрадів, що жінка жива. Отже, сьогодні на одну смерть менше, менше й роботи. Але живий син! Син, на якого прийшла похоронка!

– Мабуть, був у полоні? Таких випадків сьогодні в Україні сотні.

– У тім-то й річ, що він п’ять років тому прибув у цинковій труні. Його з почестями поховали… Мати щодня доглядала могилку, там вартували друзі-афганці, і раптом ось таке…

– Я вам щиро дякую, – потис руку лікареві капітан. – У яку лікарню ви її везете? Залиште, будь ласка, свої координати. Бачу, робота тільки починається… Мертві не воскресають. Чи не так, лікарю?

– Хто його зна… У медичній практиці всяке трапляється. Он німці в старовину, перед тим, як класти небіжчика в могилу, клали його в погріб і тримали там, прив’язавши до руки дзвіночки. Як раптом прокинеться, у кімнаті дзвіночок і задзеленчить. Могила ж хлопця розрита… Труп щез з цинкової труни… Якщо він там був…

– Що?! – обернувся уже з порогу кухні капітан.

– Нам про все це розповіла бабуся – сусідка.

Капітан не сказав нічого. Він зайшов у кімнату.

Тут вже нікого не було. Одягнувши сяк-так жінку, санітари віднесли її в карету «Швидкої допомоги». Сищик Кублей, аби безплатно не ділитися інформацією зі своїм конкурентом капітаном Дублем, щез у невідомому напрямку, не залишивши навіть кульгавого сліду. Капітан, оглянувшись, сплюнув в урну і сів в автомобіль.

– На кладовище! – наказав водієві. – На міське. Туди, де афганці…

Розділ тринадцятий

Вуйна Марія подавала до столу гуцульські страви: знаменитий банаш з бринзою, саму бринзу, запашний – з різнотрав’я – чай. Бородатому не дуже смакував банаш, який він про себе назвав звичайною кукурудзяною кашею, або мамалиґою, але, хоч і трохи кривлячись, їв. На друге вуйна подавала курку в сметані з білими грибами. Такої розкоші він ніколи не куштував. Окремо поставила пані Марія й білі гриби. Вони були «затрохи солоні», як казала вуйна, «але то мій Василь такі любить».

«А я полюбив би тебе», – подумав бородань, мружачись і не спускаючи погляду з її гнучкого стану. Дивувався, чому її називають вуйною, коли вона ще зовсім молода, а київські перестиглі дівки взагалі в такому віці ще подають себе за недоторканих і якщо вже лягають з кимось у ліжко, то тільки з тими, хто не збирається вести їх до загсу. Тому ж, хто обіцяє одружитися, згодні віддатися тільки після весілля, як то і належить порядній жінці.

Кульгавий витяг з чорної течки невеличку книжку і показав господарю.

– А то є «Українська писанка»?

– Чи ви б, вуйку Василю, могли ті писанки намалювати?

– А чому ні!

– І холмські, і курські?

– То так.

– А чому цю книжку вилучили з продажу? Назвали націоналістичною? – беручи до рук тоненьку брошуру, поцікавився афганець…

– А то та писанка, як програма УПА – велика Україна – від Сяну до Дону. То де є українська писанка, то там Україна… А де її нема, то вже Росія… Азія…

– Так, – підтвердив пан Ярослав. – Ви ж тільки погляньте на зміст: кубанська писанка, воронезька, білогородська, стародубська… То усе велика Україна… То ті землі, що Україна за Крим віддала Росії… Росія нічого не віддає… А потім ще й чужий Крим хотіла собі загарбати…

– То вам тих писанок багато треба? – подала голос пані Марія.

– Не менше тисячі! І то з різних областей…

– То для чого так багато?

– Для Америки. Для Канади.

– То пощо там нема тих писанок? То там стільки наших, що є кому ті писанки малювати.

– Бачите, – мовив пан Ярослав. – То ви маєте рацію… Але ми влаштовуємо першу американську виставку української писанки в штаті Невада. То є в Лac-Вегасі. Певне чули про таке місто?..

– А то чому не чував!

– От ми й хочемо показати все розмаїття української писанки: від Сяну до Дону, як ви кажете. Ми уже й контракт уклали. Вам плататимемо і карбованцями і… долярами.

– Шляк би їх трафив, ті доляри… То за них у Карпатах ще заб’ють. То там такі банди шастають. І з Великої України, і з Росії, і з Кавказу… Бігме… Такого ще в Карпатах не робилося. Був рух патріотичний. А щоб рух бандитський, то такого не було…

– У нас ще до вас одне прохання: ми б хотіли, щоб ви ті писанки писали у Києві.

– Овва! А то чому?

– Ну, щоб вас ніщо не відволікало.

– А корова, вівці? Діти, то їх хто доглядатиме? Ви що, смієтесь, люди добрі?

– Ми найдемо людей. Ваших родичів, сусідів. Бо бачите, нас терміни підганяють.

– То ми одразу так вам сказати не можемо, – поглянув вуйко на Кульгавого.

– А ви подумайте. Ми вам заплатимо за кожну писанку… по два доляри. Самі підрахуйте, скільки то буде карбованців.

– А то… То великі гроші. Та робота не варта того…

– Ми вважаємо інакше, – мовив бородань. – То ж художні вироби. Не штамповка.

– То так… Але нам треба порадитися. А де ми мешкатимемо?

– До ваших послуг усі умови… Краща майстерня Києва… Наймемо у видатних майстрів. На вас ціла бригада працюватиме.

– Виставлятимемо в Лас-Вегасі. Ваші імена проставимо, – мовив Кульгавий. – Аякже. Контракт, якщо не заперечуєте, підпишемо хоч зараз. На всю сім’ю. І вам один примірник залишимо. З вами зв’яжеться пан Ярослав. Ви телеграфуйте. Ми зустрінемо.

– Я б то й вам відмовив. Але маю три причини на згоду… Перша – доньку восени від даватиму заміж. То є раз. Ніколи не бував у нашій столиці – Києві, то є два. І мені потрібно триста три пляшки шампанського на весілля доньки, а то де їх візьмеш і за що? То тільки за доляри.

– А чому саме триста три пляшки?

– А то є гуцульський гонор. У мого сусіда на весіллі стояло триста пляшок шампанського… Я хочу наставити триста три. А якщо вдасться, то й триста п’ять!

– Вважайте, ви вже їх поставили, – підвівся Кульгавий. – Нам пора! Там нас автомашина чекає…

– То, може, заночували б у нас? То не такі апартаменти, але то на пахучому сіні… Бог милував нас Чорнобилем. Тою радіацією. У сіні, як у купелі. Та й, певне, дощ піде. Бо щось ноги крутить… А то чи є що краще, як спати у пахучому сіні, у квітах під гамір карпатського дощу!

– Дуже вам дякуємо. Але ми поїдемо.

– То як вам випадає, – вуйко Василь подав почергово кожному руку і додав наостанок: – Чекайте телеграми… Але я вас прошу – про доляри нікому… Аби не весілля, то я сі не погодив.