Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 33 страниц)

Епілог

Френк Фебер зняв з пояса останню американську новинку – наручники:

– Поліцейський сувенір, Алексе!

– Сенк'ю, Френку... Та він цього разу не знадобиться... Мій підопічний пообіцяв ні тобі, ні мені не завдавати клопоту. Гадаю, Вакснер долетить до Києва і без «браслетів».

– О'кей, Алексе! Сподіваюсь, ми ще зустрінемося?

– Я б хотів, аби ми з тобою на Дніпрі рибку половили...

– Неодмінно, Алексе. Як тільки вона переведеться у Гудзоні. А у вашому Дніпрі переведуться радіонукліди...

Капітан Дубль обійняв його.

– І сенк'ю за фінансову допомогу... Розцінюю це – як кредит Америки Україні...

– Пусте, Алексе, ми завжди допомагали вам у важкі для вас часи!

– Сподіваюсь, не залишимося в боргу, – плеснув його по плечу на прощання капітан Дубль.

Уже в літаку Вадим несміливо запитав:

– Ви взяли у них гроші на мене, капітане?..

– Ні, я взяв на тебе у них авіаквиток, – буркнув Дубль. – Ти ж забув, на відміну від мене, придбати його на зворотний шлях...

– Але у мене є долари, капітане! Я міг би й сам...

– Залиш їх, Вадиме, для себе. Тобі ще ж пам'ятник матері треба поставити. І найняти... адвоката. За американські долари твою справу будь-який український адвокат єврейського походження виграє. А тим більше, коли дізнається, що ти – єврей українського походження...

Вадим Ішук-Вакснер, чи то пак Панчук-Ковалевський, уперше за останні три дні посміхнувся. «Боїнг-747» набирав висоту, і ось уже білі прозорі кучугури хмар повисли під його крилами.

●

ЄВРОПА-БЛЮЗ

Іванові Сіверку

Розділ І

Приватний детектив Кублей, побачивши цю чарівну красуню із спокусливими колінками і неймовірно закрученими кучериками біля маленьких вушок, вперше подумав, що знамените гасло «шерше ля фам!», яким він незмінно керувався, від цієї миті втратило свою актуальність.

«Невже цього разу мені доведеться шукати чоловіка?» – глянув він на неї, по-собачому поклавши голову на руку. Зміряв безцеремонно звабливу фігурку від високих каблучків, круглих колінок, фантастичних ліній частини дівочого тіла, що чітко окреслювалася темною спідничкою й закінчувалася тонкою талією, повільно дійшовши аж до високого бюста, де випиналися найспокусливіше дівочі перса, які, здавалося, ось-ось випорснуть з-під її білої блузки. Губки в неї посміхалися, але швидше від печалі й розчарування, ніж від чогось іншого. Злегка кирпатий носик, м'яке й ніжне підборіддя з ямочками навело Кублея на думку, що у неї такі ж ямочки і на ліктях, і на заглибинах-підколінках, коли довго й уважно придивитися ззаду, проводжаючи її і мріючи про таку красуню якщо не в погляді, то в уяві...

Кублей, по-собачому вивчаючи її, не зводив з неї погляду своїх маленьких очей, тонучи в її широко розплющених і з такими величезними й тремтливими віями очах, ніби спеціально замовлених для таких.

Він неспішно вивчав мінливий колір її обличчя і якийсь час розмірковував, чи підвестися їй назустріч, чи достатньо підняти голову, ніби показуючи цим, що він справжній приватний детектив і ця поза – його і праця, і відпочинок.

– Ви хочете, щоб я знайшов вам вашого чоловіка?

– Ні, – відповіла вона, – я волію, щоб ви негайно розшукали мені жінку...

– Я дуже щасливий чути ці слова, – мовив у відповідь Кублей, подумавши: «Ні, таки моє гасло ще рано знімати».

– Я можу довіритися вам, як сама собі?

– Цілком. Але з однією різницею...

– Якою саме? – насторожилась вона.

– З тією, що ви все ж таки можете поділитися чи порадитись зі своєю мамою, рідною сестрою, подругою, а я ні. Я, як єгипетський фараон-сфінкс. Мене навіть тортури не можуть оживити.

Вона досить скептично глянула на нього і подумавши, що він таки каже правду: «Навряд чи такого сфінкса, як Кублей, хтось у цьому світі вже може оживити», – вголос запитала:

– Я можу з вашого дозволу присісти?

– О, так... Ця моя, знаєте, невихованість... Я вам по секрету скажу, що придбав її в КаҐеБе. Адже я все своє життя до цього присвятив тій організації. Тепер ви розумієте, що маєте справу з професіоналом. А щодо інтелігентних манер, то ви знаєте, я працював трохи по іншій лінії. З жінками справ не мав. А якщо говорити про таких красунь, як ви, то взагалі зустрічаюсь оце вперше. Звичайно, якщо не брати до уваги кіна й телевізора... Тож чим можу прислужитися?

– Скажіть, а це буде коштувати дорого?

– О, щоб працювати з вами, я піду по лінії знижки...

Вона почервоніла і її милі в міру пухленькі щічки, залилися вмить рум'янцем.

– Що означає «працювати з вами»? – закліпала довгими віями красуня.

– Тільки те, що має означати – я розслідуватиму вашу справу, допоки не доведу її до логічного завершення. Я не кажу, що воно буде щасливим. У нашій практиці, як ви знаєте, усе навпаки: щасливий кінець буває для нас, а часто нещасливий – для нашого клієнта.

– Не зрозуміла?!

Кублей глянув на неї і подумав: «Таки природа жінки однакова. Коли нагороджує її такою вродою, про інтелект не дбає – ніби навмисно забуває покласти його під цей чарівний лобик і золоті кучерики...» А вголос промовив:

– Це дуже просто. Простіше, ніж порядок розташування сірників у їхній коробці. Я, скажімо, знаходжу коханку вашого чоловіка і одержую за це винагороду. Ви ж, дізнавшись, що факт зради таки підтвердився, стаєте подвійно нещасною жінкою: втрачаєте свої гроші, а водночас (як це, на жаль, часто трапляється) і своє кохання. Так що вибирайте. У вас ще є час. Кублей не належить до тих людей, що будь-якою ціною намагаються заробити на нещасному клієнтові гроші. А тим паче, якщо в нього вперше така мила клієнтка, як ви, – він піднявся і вийшов з-за столу, несподівано спіймавши себе на думці, будь-що подивитися на її стрункі ноги і круглі достобіса коліна. Таких колін він ніколи не гладив своїми товстими й жовтими від нікотину пальцями. Йому ніколи не доводилося опускатися перед такими колінами. Вони йому просто ніколи не дозволяли цього зробити, скільки він себе пам'ятав. Це перепадало зовсім іншим. Тим, хто сміливо опускається перед ними, обіймає їх і, незважаючи на їхню збуджуючу принадність, сміливо йде до інших... Інакше чого б вона прийшла до нього.

– Тепер я вас уважно слухаю, – він кинув поглядом на її білу блузку, стрельнув оком в ледь помітний розріз над дівочим бюстом і, вхопивши стілець, ніби кота за хвіст, протяг підлогою, присівши навпроти майже поруч її ніг.

– Сьогодні я одержала анонімний лист.

– Лист? – чисто механічно перепитав він.

– Ну, не зовсім лист, а цидулку.

– І що в ній? Вона з вами?

– Так, зі мною, – вона потяглася не до сумочки, а до власного розрізу над бюстом, звідки й витягла клаптик паперу. Він узяв у руки. Довго роздивлявся його і тоді запитав:

– Так вас звати Ліліан?!

– Так, я Ліліан Шостакова. Але тепер, боюсь, візьму своє дівоче прізвище...

– Не поспішайте!..

– О, ви не знаєте, як я його любила... Понад усе...

– Тим паче не треба поспішати. Повірте моїй практиці. Моєму досвіду: найщасливіші люди стають нещасними в силу непередбачуваних обставин. Якщо ви щасливі і якщо це бачать лихі заздрісні очі, вони зроблять, Ліліан, вас нещасною.

– Ви гадаєте, що це наклеп?! – Ліліан аж підвелася й нахилилась до нього, ніби чекаючи ствердної відповіді.

– У нашій практиці ніхто нічого не гадає. Ми тільки розслідуємо і збираємо докази. Якщо ж це неправда, ми також докопаємось і доведемо, що це саме так.

– Скажіть, у вашій практиці щось подібне траплялось?

Він поглянув на неї і вперше відчув, що в нього, Кублея, зародилася іскорка жалю до гарної людини, чого він раніше за собою ніколи не помічав. Він знав: правда – гірка, брехня ж завжди солодка, і Кублей підсолодив її.

– Траплялось і не раз!

– І що ж?

– Заздрість. Чорна завидюща заздрість, яка не давала спокою людині, що бачила щастя інших і від того нещасна ставала сама. Допоки не добилась того, чого хотіла – розбила зразкову, як ми колись казали, сім'ю і ощасливилась... Хоча й на якусь... Тільки на якусь мить.

Ліліан важко і водночас полегшено зітхнула.

– У вас є заздрісники...

– Я ніколи над цим не розмірковувала. Ми такі були щасливі у подружньому житті.

– Скільки ви прожили разом?

– Дванадцять років! – відповіла вона. – Цілих дванадцять років і ні разу жодної чорної хмаринки не пролетіло на горизонті нашого щастя!

– Ви так завжди гарно по-книжному говорите!

– Я коли згадую дні нашого кохання, трохи вдаюся до метафор...

– Я вам дуже вдячний!

– За що? – здивовано перепитала Ліліан.

– За метафори! Я не знав, що це називається метафорами. Гадав, що це чисто жіноча пафосність, романтизм.

– О, я й сама добре не знаю... Мені просто так здається...

Кублею закортіло підвестись, підійти до неї, обійняти її за м'які плечі і на маленьке й ніжне вушко прошепотіти: «У вас усе буде гаразд. Від таких вродливих дружин чоловіки не йдуть». Та вголос він запитав:

– Скажіть, а який у вас характер? Тільки самокритично. Мені це конче потрібно знати.

– Він завжди казав, що в мене характер золотий.

– Ви його вміли слухати? Не перебивали, не заперечували, не доводили протилежне його думкам?.. Критикували? Сміялись, іронізували?

– Ні, ні, ні й ще раз ні!

– О, як багато «ні», які можуть слугувати й слову «так». Це дуже похвально. Ви завжди користуєтеся цими духами? – запитав він раптом.

– Так, а вони вам подобаються?

– Не про мене мова. Чи подобались вони вашому чоловікові? Чи не виникало у нього бува алергії? А може він просив вас використовувати трохи м'якші й не такі різкі?

– Ви вважаєте, що це занадто різкі духи?

– Я нічого не вважаю, – стримано відповів Кублей. – Тут мовиться не про мене. Я запитую тільки про реакцію ваших духів на вашого коханого чоловіка.

– Це його улюблені духи. Знамениті «Ночі Парижа»!..

«Цікаво, – подумав Кублей, – "Ночі Парижа", а надушилася ними зранку», – а вголос продовжив запитувати:

– Отже, його анти... Точніше, такого подразника, який би дратував його, ви не помічали?

– Йому в мені подобалося все... Він казав... – раптом вона замовкла.

– Що саме він казав? Ми ж домовились: у нас з вами ніяких секретів. Після цього могила. Могила для наших з вами тимчасових таємниць, які ми віднесемо на той світ, як відносять їх коханці й коханки, ніколи не розповідаючи своїм дружинам чи чоловікам.

– Але бувають випадки...

– Так, бувають завдяки приватним детективам. Так що казав вам ваш чоловік?

– Він завжди каже, що любить мене від ніг моїх до губ моїх, – і вона знов почервоніла. – Він каже, що в мені нічого такого нема, щоб його... дратувало.

– Яка ви господиня? Чи смачно готуєте?

– Я люблю чистоту. Люблю готувати... готую все, що йому до вподоби. У нашому домі, як у зразковій аптеці – ідеальна чистота. Він закоханий у чистоту, а я в нього...

– Ви ідеальна дружина!..

– Нарцис так само каже...

– Вашого чоловіка звати Нарцисом?

– Нарцис Августович!

– Цікаво...

– Його батько і дід викладали античну літературу...

– А чим займається їхній син і онук?

– Він професор...

– Античної літератури?

– Ні, зовсім ні. Він розробляє генну систему... Шукає «ключ» над загадкою людства... Його мрія розірвати у людства формулу добра і зла...

– Він медик?

– Не зовсім так. Але дуже близький до цього. Він б'ється над цією формулою уже дванадцять літ. Те, що він пережив у своїй юності, цього ніколи не забуде. Він хоче удосконалити світ... Він каже, що людство любить і живе тільки двома поняттями – життя й смерті. Але якщо, мовляв, глянути на всю літературу людства, починаючи з античності і до наших днів, від «Дафніса і Хлої» до «Трістана й Ізольди», від «Ромео і Джульєти» до... – вона на мить замовкла.

Кублей також замислився, але дав їй можливість висловитися до кінця, не перебиваючи.

– ... до нас з тобою... Він так і сказав: «Я мрію також померти разом з тобою. На таку красиву смерть разом зі своєю вірною подругою спромігся тільки один учений з Санкт-Петербурга...» Я вже не пам'ятаю його прізвища... Я бачу ви не зовсім мене розумієте...

Кублей ствердно кивнув головою.

– Нарцис... Пробачте, Нарцис Августович каже, що людство любить тільки життя і смерть. Більше нічого. А ви погляньте на його інстинкти, які демонструє література. Тепер – кіно й телевізія. Люблять тільки секс і вбивства... Без цього не обходяться ні одні бестселери, вестерни. Світ жорстокий. Він вважає, що світ слід переробити, заклавши в людство тільки елементи життя, радощів, щастя, але не за рахунок смертей і нещасть та іншого... І ви раптом одержали оцю нікчемну цидулку?

– Так! Я другий день сама не своя. Я ненавиджу його! Він мене підло обдурював, читаючи щовечора й щоночі свої теорії про чистоту, вірність, а сам...

– Я вас чудово розумію, але... – Кублей сів за стіл і взяв авторучку та картку для досьє. – Але все це може бути жорстоким жартом ваших сусідів, його співробітників... Ваших подруг...

– У мене немає подруг...

– Тим більше... А поки що мені потрібна ваша адреса. Адреса вашого чоловіка. Де працює, ким, а ще мені конче потрібна його фотографія. Я волів би познайомитися з ним ближче, але поки що через окуляр фотоапарата...

Десь приблизно через годину Ліліан залишила незатишну конуру Кублея. Він довго дивився услід чарівній відвідувачці і думав: «Невже і таку жінку можна зраджувати?!»

Розділ II

– Шерше ля фам, – посміхнувся капітан Дубль і поклав на худеньке плече Кублея свою важку і міцну руку, водночас легенько наступивши йому на ногу.

Приватний детектив Кублей, помітивши в проході переодягненого в цивільне капітана Дубля, удав, що ретельно вивчає вітрину інвалютного магазину, даючи цим зрозуміти, наче в нього у кишені не звичайнісінькі «дерев'яні» купони, а американські долари.

– Шерше ля фам, – повторив капітан. Кублей обернувся і спопелив своїм поглядом Дубля. Запахло у повітрі смаленим.

– Якщо ви так на мене дивитиметесь і надалі, Кублею, боюсь, що моє волосся закучерявиться на скронях так само, як і у вас...

– Чому ви мені постійно наступаєте на п'яти? – замість конкретної відповіді кинув Кублей, відступивши від вітрини.

– Боюсь, що навпаки. Чи ви забули справу з Сусанною Скипень?

– Це ви переадресуйте собі... Якби ви прискіпливо розібралися в тій справі, мені б не довелося зривати й міняти вивіску та сидіти у вашій дурнуватій каталажці...

– Якби не професор Зуєвський... Його чесне зізнання... Боюсь, ви б витирали своїми худенькими сідницями нари ще й досі...

– Не корчте з себе всезнайку.

– А ви не створюйте комедій, які переростають у трагедії...

– Ви, здається, не для цього мене тут піймали?..

– Не піймав. Натрапив на слід і мене одразу зацікавило – чим цього разу цікавитесь ви? Невже й цього разу ми йдемо по сліду паралельно. Тільки різними шляхами... Признайтесь, Кублею, поки у мене гарний настрій: ви шукаєте жінку?

– Я все життя шукаю жінок...

– І не можете знайти. Не з вашими даними, Кублею.

– Знаєте, що я вам скажу, – спалахнули знову маленькі очиці Кублея. – Не наступайте мені на п'яти!

– Я знаю, що вони у вас ахіллесові.

– Ви, ви просто... Просто... Капітан!

– З якого це часу звання «капітан»... Гм-м, воно набуло, як вам сказати, з вашої ласки негативного відтінку?

– З того часу, відколи я вас знаю... Капітаном.

– Ви мені дорікаєте... Але, чоловіче добрий, якщо мені пам'ять не зраджує, ви на пенсію вийшли прапорщиком?

– Старшим прапорщиком, – уточнив Кублей.

– Хай старшим. Але це все одно не вище навіть молодшого лейтенанта.

– Молодших лейтенантів ліквідували, як клас...

– Ну, гаразд, гаразд... Скажімо, воно не вище простого лейтенанта...

Кублей хотів розтулити рота, але капітан йому не дав:

– Не гнівайтесь на мене, Кублею. Просто в мене сьогодні гарний настрій. Я завершив успішно чергову операцію. Одержав преміальні і гумор сам по собі поселився в моїй душі. Мені кортить трохи повеселитися... Я пригощаю... Ви ще п'єте шампанське, коньяк, віскі з содовою?..

– Звідки така раптова любов до Кублея? Ви ж завжди ненавиділи мене...

– Не перебільшуйте, Кублею. Я раніше, і ви це знаєте, любив вас... Звичайно, якщо ви від мене нічого не приховували і не стояли поперед дороги. Чи, скажімо, третій варіант: не пробували передчасно злякати пташку, за якою ми полювали...

Вони піднялися нагору. Ресторан з іронічною назвою «На сьомому небі» був напівпорожній. За окремим столиком неподалік бару сиділа купка офіціанток і почергово позіхали. Одна з них щось мляво розповідала решті про минулий вечір, і вся її поза, розповідь свідчили про те, що й у неї вечір минув досить спокійно, як для її віку і навіть нічого цікавого не приснилося. Інша офіціантка, вийнявши нехотя міні-калькулятор, маніпулювала з цифрами, розраховуючи поодинокого клієнта. Тому здалося, що вона нарахувала йому зайве.

– Ой, – нарешті безсоромно посміхнулася дівчина, коли номер з раннім склерозом не пройшов, – я й забула, що то замовлення клієнта з сусіднього столика. Ви й справді нічого не пили. Окрім компоту...

Кублей з капітаном умостилися поруч за сусіднім столиком.

– Це ризиковано, – кивнув Дубль вбік офіціантки з калькулятором.

– Не я ж ризикую – ви.

– Це правильно.

Офіціантка зміряла Кублея вивчаючим поглядом і нічого цікавого в ньому для себе не знайшла, тож пропливла повз столик вигинаючи стегнами, на горішній частині яких можна було сміливо ставити келих вина, не боячись, що він з неї раптом упаде.

– Ну й тумба! – ошкірився Кублей.

– Я вас розумію. У неї за столиком сам комісар Метре, і така зневага до його персони.

– Давайте без претензій на жарт.

– Пробачте, я й справді не правий. Не комісар Метре, а тільки його тінь.

Офіціантка не йшла. Вона склала компанію купці офіціанток і жваво щось розповідала. Здається, трохи розважила своїх колег. Кублей вибухнув:

– Ей ти, красуне, з нафарбованими губами! Може, тут теж люди сидять.

Та огризнулася, відповівши коротко:

– Не бачу!..

– Ти ба, вона не бачить!

– Вона каже, що вас не бачить, Кублею. А мене чудово побачила, але хоче ще трохи здалеку роздивитися. їй одразу з першого погляду не вдалося...

– А капітана ти бачиш? – знервовано кинув Кублей.

– Капітана я бачу. Непоганий був би капітан, аби йому хтось погони ще б позичив...

– Він справжній капітан!..

– Не заводьтесь, Кублею. Для чого оце базікання? – тихо мовив Дубль.

– Ти чуєш? – гукнув Кублей.

– Та чую. Не в твоєму ж віці. Ще не глуха...

Маленький Кублей аж вибухнув. Він за звичкою підскочив на стільці і поліз до кишені за посвідченням.

– Чого ти кип'ятишся? Це ж не мій столик, а Любин...

– Ти ж тільки-но ось тут клієнта обслуговувала...

– А там якраз мій кордон проліг. Автономія – зрозумів, голубчику? Це вже Любин столик...

– А де ж тоді та Люба?

– Вона якраз обідає. Їй теж треба пообідати, як і тобі...

– Так ви ж щойно відкрили ресторан!

– Ну і що?..

Кублей перегоряв і знову накалявся як електрична дуга.

– Аякже, вона обідає... Напевне внизу привезли босоніжки, тож вона пішла приміряти. А ця мені мізки пудрить... Старому розвідникові. Ти чуєш, капі...

– Візьміть себе в руки, майоре, – вирішив підіграти йому капітан Дубль.

Почувши сказане Дублем, «тумба» знехотя підвелася з місця.

– Валю, – звернулася вона до своєї сусідки, що провела бурхливу ніч. Рот у неї сам по собі розтулявся, показуючи відвідувачам ресторану, які сиділи обличчям до неї, низку золотих зубів. – Обслужи тих типів...

– Сходи сама, поки Любка прийде. Та міряти буде довго. Ти ж бачиш, я ледве на ногах стою...

«Тумба» повернула важко корпус, ніби він тримався на якихось особливих шарнірах і, ще раз глянувши на капітана Дубля, тихо промимрила:

– Це ж треба, таке миршаве, а таке зле, як старе щеня...

Капітан посміхнувся і подумав: «Щастя твоє, що оте "щеня" заглибилось у вивчення "продовольчої програми", як Кублей називав меню, а то б він тобі показав, яке він старе щеня...»

– Ви також з ним? – запитала вона, звертаючись до капітана, ніби між іншим хотіла запитати: «Як це ви такий молодий і гарний, а водитесь з отаким засушеним і маленьким опеньком під цією величезною кепочкою?»

Дубль кивком голови підтвердив.

– Ви б у ресторані хоч кепку зняли б. Це ж вам не церква...

– Ти краще помовч... Не зачіпай мене за живе, бо я за себе не ручаюсь...

– Я бачу, – глузливо мовила офіціантка. – У вас, мабуть, і довідка є?

– Є й не одна... Після кожної чергової пиятики дають. Зрозуміла, кізонько перезріла? Записуй, що тобі скаже капітан і одна нога в буфеті, а друга тут. Ясно?

– Так уже й побігла...

– У мене побіжиш! Може трохи розтрусишся... Бач, як обросла вся жиром?..

Офіціантка раптом вишкірилась, як тигриця, трохи зігнулася і, дивлячись прямо в очі Кублею, просичала:

– А дулю не хочеш викусити? Не хочеш... Ти мене краще, майоре, не зачіпай. У нас тепер свобода й демократія. Хочу – обслуговую, а хочу – відпочиваю від таких, як ти. Та й до того ж це не мій столик. Збігай у підсобку, вижени Любку і хай вона тебе сама обслуговує. Зрозумів, жевжику засушений?..

– У мене літак...

– Полетиш на голодний шлунок. Може це тебе і врятує. Коли падатимеш, то десь вітром і на кущі віднесе. Ще виживеш і своїй жінці печінки далі їстимеш...

– А в мене нема дружини...

– Авжеж... Де вона в тебе візьметься? Хто за такого заміж вийде...

Тут Кублей раптом рвучко встав і попрямував до виходу. Здоганяючи його вже у залі для транзитних пасажирів, Дубль кинув:

– Не думав, що ви такі образливі, Кублею. Працюючи в органах провокатором, вам так і не вдалося навчитися терпінню. Де ж ваша форма?

– Я завжди без форми ходив!

– Знаю. Я питаю про вашу психологічну форму.

Кублей несподівано посміхнувся.

– Ось тепер ви мене, Кублею, не дивуєте. Ви справжній кадебіст-провокатор. Щойно вас боляче вдарили по ваших ахіллесових п'ятах, а ви тепер так почуваєтесь, неначе вам за вдалу операцію почесний приз вручили, бо на той час у касі грошей не було...

– Тепер вас пригощаю я! – посміхаючись, мовив Кублей і витяг цигарку. – І не в цьому задрипаному ресторані з такою гучною назвою. Я вас запрошую у валютний бар...

– Піду з задоволенням. Хоча б заради того, щоб подивитися, як аристократ з Борщагівки в дрібних доларах здачі не братиме.

– Вистачить з них і центів. Ми ще не такі багаті, щоб чайові залишати доларами.

– Ви кажете про себе, державу, народ?

– Я кажу про все разом.

– Похвально, Кублею.

Бармен зустрів їх професійною посмішкою і Дубль зрозумів, що американські долари – це не купони багаторазового використання. Долари варті посмішки. Навіть на адресу такого жалюгідного типа, як Кублей, подумки розводив Дубль.

Вони всілися на високих стільчиках навпроти бармена. Кублей від задоволення крутнувся на стільчику і, пославши легко й з природною елегантністю цигарку до рота, звернувся до капітана:

– Що будемо пити, пане капітан?

– Не вигадуйте! – посміхнувся у відповідь Дубль. – 3 якого часу це я капітан?

– У мене чудовий настрій, і я вас можу назвати й генералом. Чи не так, пане бармен?

– Авжеж! – відплатив йому широкою посмішкою бармен. – Можна навіть лордом.

– О'кей! Мені лорд більше підходить...

– Не вам, Кублею, а мені. Саме це пан мав на увазі? – звернувся Дубль до молодого бармена з вуглистими вусиками і пухкенькими щічками та носом над припухлими губами.

– Ні, не так, – вивчаючи глянув бармен на Кублея. – Ви обидва схожі на лордів.

«Як віслюки на жеребців», – чомусь подумав про себе Дубль.

– Так що питимемо, лорди? Віскі з содовою, шампанське, аква-віту?

– Мені порцію віскі. Якщо можна, з «голд оранж», – прочитав на етикетці банки капітан Дубль.

– А чого ж, у нас усе можна. Тут не бутафорський бар. А вам? – звернувся бармен до Кублея.

– Моє вічно улюблене іскристе шампанське. Мускатне!

Бармен подав напої і поставив касету з записами популярних мелодій. Тихий бар наповнився м'якою музикою з еротичного відео– серіалу «Емануель».

– Музику замовляли ви, лорде?

– Я замовляв віскі з апельсиновим соком, Кублею. А музику замовляло мені серце Емануель. До речі вам подобається цей фільм?

– Я порнофільмів ніколи не дивлюсь.

– Це не порно, а еротика...

– А для мене воно все одно.

– Пробачте... Це й справді так. Ви мені постійно про це нагадуєте і застерігаєте, що я скотився в західноєвропейське болото... Але зараз мене, Кублею, не це цікавить. Звідки такі переміни на фронті?! Тільки чесно. При ваших скупощах і така щедрість!.. Ви помітили те, що шукали?

– Яке ваше діло?! Я у вас хліба, капітане, не відбираю!

– Не хліба – доларів. І, по-друге, ми ж домовлялись: звертаємось один до одного «лорд». У крайньому разі «сер».

– Кепсько звучить. Особливо в гармонії з вашим прізвищем, сер Дубль. Вам куди йде краще «Дупель пусто».

– Не «дупель», а все-таки Дубль, Кублею. Дубль.

– Прийду додому, обов'язково звірю в словнику...

– Звірте, Кублею, звірте!

– Ще по одній!

– Дякую, розумному досить!

– Дурневі також, – Кублей, глянувши на папірець з рахунком, кинув на шинквас три долари.

– А здача? – запитав уже на виході Дубль.

– Здачі не беремо. Особливо, коли її нема.

– Я так і думав, Кублею. А могли б випити й ще.

– Могли б, якби долари пустив по курсу купонів. Але сьогодні і мені захотілося розіграти інтуриста...

– Так може спробуєте на таксі... Європа-люкс! – капітан Дубль пильно подивився в очі Кублею. Той навіть бровою не повів. Отже, у нього було на думці щось інше. – То як, Кублею?

З бару вийшов останній відвідувач, якого вони залишили один на один з барменом. Не звертаючи ні на кого уваги він пройшов повз них.

– Що як? – задумливо кинув у відповідь Кублей.

– Може на таксі? Подасте себе за туриста. А я вас біля готелю «Либідь» зустріну.

– Краще спробуйте ви. Мені це ні до чого. Та й хто мене без імпортної валізи і яскравих нью-йоркських ярличків сприйме за інтуриста? Смієтеся, чи що?

– Ви спостережливий, Кублею...

– Отож-бо й воно. Тому й відкрив експрес-бюро з надання послуг населенню.

– Так ви залишаєтесь, ідете, стрічаєте, проводжаєте, слідкуєте?.. Яке найбільш точне з усіх цих слів слово?

Кублей оглянувся. Взяв капітана під руку і повів під синь бориспільських кленів. Навколо них і поруч нікого не було. Кублей сів на давно не фарбовану лавочку і мовив:

– Капітане, я ж у ваші справи не влізаю. Це ви чогось сюди приїхали. І не для того ж, щоб за рахунок бідного Кублея випити...

– Ну, не такого вже й бідного. П'є в барі для іноземців. Розраховується доларами. Здачі не бере...

– Там здачі не було!

– Я бачив, Кублею, рахунок. Два долари і десять центів!.. Не замилюйте мені очі. Звідки раптом такі гроші? І чому аеропортівська зала для інтуристів? Знайшли клієнта американця?

– Ви угадали. Але це професійна таємниця. Хоча й досить банальна...

– Шерше ля фам?

– Шерше ля фам... – кивнув Кублей. – Я шукаю жінку.

– І ви її знайшли?

– Я її побачив, – відповів Кублей.

– Покажіть фото!

– Повірте мені на слово. Таку чарівну жінку треба, як корову, тримати на прив'язі... А він її відпускає...

– Фу, Кублею! Скільки у вас натуралізму. Кажете, що красуня – і таке порівняння.

– Любий мій капітане! Я вам хочу нагадати одну сентенцію. Можливо і ви колись та одружитесь... Як я мав нещастя це зробити у ваші роки...

– Я готовий вислухати, якщо це не довго...

– Зовсім коротко: хочете мати клопіт – одружуйтесь на красунях. А побравшись, одразу наймайте сищика Кублея і час від часу бийте її. По чому хочете. Або ви з красуні зробите таку відбивну, що окрім вас на неї ніхто не захоче дивитися, або вона своєчасно втече до іншого. Так і не давши вам можливості і щастя деформувати її гарненьке личко у звичайнісіньку пику. Втямили? Одружуйтесь на негарних, якщо хочете мати спокій і добрі сни. Послухайте людину з досвідом. А тепер, якщо ваша ласка, злізьте мені з «хвоста». Я надіюсь на вашу порядність, – Кублей зіскочив з лавочки і попрямував у бік аеропорту «Бориспіль».