Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц)

Майор Ситорчук знову аналізує

– Вибачте, але цього разу я вирішив зробити вам сюрприз, – промовив лейтенант, щільно зачиняючи двері кабінету.

Фостиков торжествував і в душі вже святкував перемогу. Нічого гріха таїти – лейтенантові дуже хотілося загнати майора на слизьке й побачити, як почуватиметься шеф, коли раптом відчує себе безсилим перед нерозгаданою загадкою.

Незважаючи на свою природжену скромність і сором'язливість, Фостиков у ці хвилини нагадував майорові Наполеона Бонапарта перед початком битви під Ватерлоо, бо вів себе дещо зухвало. Майор поблажливо усміхався і спокійно заряджав люльку тютюном, готуючись до двобою.

– Ви забуваєте, лейтенанте. – Ситорчук удавав із себе зовні байдужого, хоча в душі переживав подвійну радість і від ефекту, яким він зараз несподівано здивує лейтенанта, і від того, яким буде розчарованим обличчя його підлеглого, коли той переконається, що «чайнворд Фостикова» розв'язується легко й просто. – Ви забули, лейтенанте, що півгодини тому, познайомивши вас із формулою, я сказав вам: «У цьому рівнянні бракує тільки одного – ікса». Цього ікса я тепер уже знаю – його звати містер Аллан Калл...

Фостиков покрився червоними плямами і двічі для чогось колупнув паркет.

– Не робіть цього. Паркет і так ледве тримається. – Майор підвівся. – Вам, любий мій, треба бути не лише спостережливішим, а й уважнішим. Ось ви зараз дивитеся на мене, як би це вам делікатніше сказати, безтямно, й думаєте: «Звідки майор знає, як звати іноземця, якого я щойно затримав в аеропортівському ресторані «На висоті»? З магнітофонного запису, мій любий.. Ви пригадуєте ледь вловимий голос диктора аеропорту крізь лайку і афоризми професора Шлапаківського? – «Містер Аллан Калл!.. Повторюємо, містер Аллан Калл, на вас чекає літак. Рейс 2244... 17 сектор».

– Але ви не вгадаєте головного! – не здавався лейтенант, якому не хотілося визнати своєї поразки.

– Що ви по дорозі в аеропорт зустрілися з професором Шлапаківським?.. І що версія про втечу Арнольда Івановича за кордон не підтвердилася?

Лейтенант несподівано, без дозволу майора, сів і розкрив рота. Його губи, набравши форми літери «о», так і застигли. Майор на це не зважив. Йому було не до цього. Груди розпирало подвійне почуття радості й щастя, якими вони завжди наповнювалися, як ковальські міхи, коли майор щось безпомилково вгадував. Ця ризикована, але така приємна для його честолюбства гра приносила йому, як сказав хтось із великих, море задоволення.

– Ну, це ви вже мене берете на... – нарешті спромігся лейтенант на першу фразу.

– Ні на що я вас не беру. Он у тій збірочці, з якою ви не можете розлучитися, як і з Галею, я бачу візитку, покриту сусальним золотом. Точнісінько така візитка є і в мене. Її під час нашої першої зустрічі дав мені професор Шлапаківський. – Майор зробив друге коло навколо столу. Усі його рухи й вигляд не говорили лейтенантові ні про що, хоч Фостиков здогадувався: майор задоволений собою.

– Більше того, – продовжував Ситорчук. – Я навіть скажу вам те, чого ви ще не знаєте. – Щоб справити на лейтенанта ще більше враження, Ситорчук навмисне зробив паузу. – Шлапаківський півгодини тому прибув з Будапешта. Що ви на це?

– Я цього справді не знав, – відповів лейтенант.

– А коли ви поцікавилися, де був ці два дні професор, він відповів вам, що вдома. Чи не так?

– Так точно, товаришу майор, і це мені здалося...

– Нічого дивного. Не міг же він признатися вам, як ледве не опинився на березі Темзи.. Дайте-но мені на хвильку візитку. – Майор глянув на неї і сказав: – Я так і знав. Коли ви запитали його, де він живе, професор відповів, що не знає, а тоді додав: «Між небом і землею...»

– Але, товаришу майор...

– Ну, досить, досить словесних овацій, – підняв руку майор, наче автоінспектор на перехресті. – У кожної людини є слова-паразити, які супроводжують її все життя У вас, наприклад, – «але, товаришу майор...» У Квочки – «достеменно так», «кардинально». У мене – «спасибі, дякую», «між іншим», «до речі», «тим більше». У професора Шлапаківського – «молодий чоловіче, я тепер живу між небом і землею» або «я добре пам'ятаю лише одне: у мене склероз». До речі, це його улюблений дотеп. Саме тому, вручивши вам візитку з старою адресою, він забув внести поправку...

– Забув чи не захотів?..

– Забув, лейтенанте. Або через свій хронічний склероз, або через професорську неуважність – з людьми його професії це частенько трапляється.

– Але... – дещо самовпевнено посміхнувся лейтенант.

– Ви хочете сказати: «Але в мене є його адреса»? Я це бачу – он по тому аркушику паперу, що стирчить з вашої нагрудної кишені. То тимчасове пристанище професора. Що ви на це?

– Припустимо, але для чого ж мені він дав і візитку, і папірець з адресою? – допитливо глянув в майорові очі лейтенант.

– Цей папірець вам дала Галя. То ж анотаційний ярличок з художньої книжки. Написаний круглим, як млинове колесо, дівочим почерком...

«І про це здогадався», – подумав Фостиков.

– Здогадався. Ви залучили до нашої роботи громадськість, і це дуже похвально. Мені тільки одне прикро, що ви Галю посадили в машину Голубея, попросивши її простежити, де тепер мешкає Арнольд Іванович, самі ж спокійно поїхали в аеропорт, переконавшись, що Галина сіла в автомобіль номер 13-13 і шофер помчав слідом за Шлапаківським...

– Чому ви кажете «шофер», а не Голубей? – поцікавився лейтенант.

– Якби там сидів Голубей, ви б не посадили свою дівчину поруч цього сучасного донжуана. Про це ми з вами говорили. Ви швидше поїхали б самі. Але ви цього не зробили – я доручив вам затримати містера Аллана, який усе ж сів за обгороджений столик у ресторані. А тепер досить розгадок, давайте сюди нову адресу Шлапаківського і запрошуйте цього ікса. Бо Квочка вже не витримує. Ви чуєте, як він нетерпляче крякає під дверима, і від цього постійно морщитесь...

Лейтенант подав квадратний папірець на цупкому папері № 218 і, захоплено дивлячись на шефа, майже вигукнув:

– Ну, товаришу майор, якби я міг стати таким, як ви... Я б... Ну, я не знаю, що б я зробив, якби тільки...

– Станете, Женю, станете. Я вже вам про це казав. Тут головну роль грає загострена з двох кінців, як олівець, спостережливість і глибокий, як артезіанський колодязь, аналіз. Поставивши себе в уяві на місце іншого, ви повинні завжди запитувати себе: «Як би в такому випадку вчинив я?» А тепер запрошуйте того містера Аллана, чи як там його.

Майор сів і, відкинувшись у кріслі, приготувався до зустрічі.

Містер Ікс

Містер Ікс до кабінету не увійшов, а швидше вплив. Перевалюючись з боку на бік, він нагадував качку, якій у воло замість ряски хтось накидав з півпуда шроту. Невеликий, опецькуватий чоловічок, схожий на Піквіка[15]15
  Піквік – натяк на головного героя роману Чарльза Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу». (Тут і далі до кінця твору у виносках примітки автора).


[Закрыть], але з товстішими і значно коротшими ніжками, зупинився напроти майора. З плеча містера Ікса звисав фотоапарат. У лівій руці він тримав старий і потертий портфель, на якому виблискував латунний ромбик з дарчим написом. Щоб усе це зафіксувати в своїй пам'яті, майору Ситорчуку було досить однієї тисячної долі секунди. «Цей портфель належить професорові Шлапаківському», – із швидкістю, більшою, ніж швидкість світла, прорізала думка його аналітичний розум.

– Містер Аллан Калл, – відрекомендувався Ікс і запитав Ситорчука, якою мовою інспектор міліції найкраще володіє, щоб вони могли ліпше порозумітися.

– Ви краще запитайте мене, – попихкуючи люлькою, промовив майор і вказав на м'яке крісло – улюблене місце сержанта Квочки, – якою мовою я не володію. На це питання мені буде легше відповісти.

– О, – тільки й промовив містер Аллан Калл і, сівши в крісло, сказав: – Mersi. Тоді вибираємо французьку, оскільки я є англієць...

– Гаразд, – відповів Ситорчук чистою французькою мовою без найменшого акценту, що викликало в душі лейтенанта Фостикова нову хвилю захоплення своїм шефом. – Це моя улюблена мова, – додав майор і тут же уточнив: – Після рідної, звичайно.

– І моя теж, – криво посміхнувся містер Калл. – Хоч я є англієць і, як кожний англієць, люблю французьку мову, але не люблю самих французів.

– Я, – вийняв з рота люльку майор і хотів сказати, що за вимовою містер Калл швидше німець, ніж англієць, але той перебив його:

– О, ви говорите й по-німецьки?

– Яволь.

– Зер гут! – похвалив містер Аллан і знову перейшов на французьку: – Noblesse obliqge[16]16
  Шляхетність зобов'язує (франц.).


[Закрыть]...

Майор кивнув головою на знак згоди й затягнувся.

– Mon amie, – вів далі Калл, – La valon te du diable[17]17
  Друже, лихий поплутав (франц.).


[Закрыть]...

– Де саме? – перепитав майор.

– Aeroportu... Ich bin... tout-a-fait épuisé...

– Квочко, – звернувся до сержанта майор; – Принесіть, будь ласка, пляшку чогось міцненького.

Коли сержант Квочка приніс пляшку молдавського коньяку «Дойна» і дві склянки місцевого виробництва, містер Аллан Калл позитивно завовтузився, і радісна усмішка вже не сходила з його круглого, як ювілейна тарілка, обличчя.

«Англієць, а наче "Людина, котра сміється", – подумав майор. – Тут щось не так».

– Ви дуже догадливий, містер Ситорчук, а мені й справді tout-a fait degoutant[18]18
  Так гидко, що далі нікуди (франц.).


[Закрыть], – беручи склянку, мовив містер Аллан.

– А зараз давайте спробуємо розібратися в ситуації, – з чистим французьким прононсом сказав Ситорчук і, ледь пригубивши, відсунув склянку вбік. Потім підійшов до свого улюбленого місця – вікна – і раптом, ні сіло ні впало, згадав Іспанію, кастаньєти, кориду, тореадорів і чарівну танцівницю з Андалузії.

– Hace demasiando calor[19]19
  Тут надто душно (ісп.).


[Закрыть], – промовив Ситорчук і відчинив вікно.

– No es muj oqradable, Mucha coriente[20]20
  Це не зовсім приємно. Тут дме (ісп.).


[Закрыть], – мовив йому в унісон містер Аллан і, глянувши на майора, перевів погляд на повну склянку. – Junesse ne dure qunn moment[21]21
  Вічно молодим не будеш (франц.).


[Закрыть], – і перехилив її.

– Буна зіва! – посміхнувся містер Аллан, збившись після другої повної склянки «Дойни» на молдавську мову.

– Ви хотіли сказати «мулцумеск», тобто дякую?

– А що я сказав?

– Ви сказали «добридень!» – переклав майор. Квочка ледь не затанцював на місці. «Молодець майор. Один – нуль. Втер носа цьому закордонному вискочці». Очі його так світилися, ніби не містер Аллан ковтав коньяк, а сержант.

– О генацвале, салам алейкум, герай[22]22
  О, любий друже, добрий день, хорошо – набір слів з трьох мов: грузинської, узбецької, литовської. (Прим. авт.).


[Закрыть], – містер Аллан потягся до маслин. – Il faut absolument que je vois[23]23
  Мені обов'язково треба побачити пана... (франц.).


[Закрыть] Шлапаківського.

– Мені теж, – промовив холодно майор. – Але де він тепер, вам, містере Калл, краще знати.

– Je ne comprends pas[24]24
  Я не розумію (франц.).


[Закрыть], – містер Аллан перестав посміхатися.

– Мені теж не все зрозуміло. Скажімо, яку ви ставили перед собою мету, щоб у такий спосіб викрасти нашого науковця, а подати це так, начебто він у вас викрав документи і втік за кордон... Тут нема логіки: втікати з документами туди, звідки їх привезено. Ви розумієте мене?

– La cauchemar, merdeÿ[25]25
  Кошмар, чорт забирай (франц.).


[Закрыть].

– Він наче крізь землю провалився.

– O, lj est mort[26]26
  О, він мертвий (франц.).


[Закрыть], – містер Аллан остаточно перестав посміхатися й пити. На його обличчі застигла гримаса переляку...

– Я в переносному розумінні, – пояснив майор. – Професор десь щез, і ми хотіли 6, щоб ви з цього приводу нам дали деякі пояснення...

– It's impossible! I don't believe it. My god! – містер Аллан перейшов на англійську мову. – I must be drunk[27]27
  Це неможливо! Я не вірю цьому. Боже мій! Я, мабуть, п'яний (англ.).


[Закрыть].

– Трохи, – зауважив Ситорчук. – Але достатньо тверезі, щоб відповісти на декілька моїх запитань. Давайте спробуємо пригадати, як усе сталося, – майор знову сів і обпік містера Аллана таким гарячим поглядом, що в того на голові почало диміти волосся. – Почнемо спочатку. Ви зателефонували професорові Шлапаківському додому десь за годину перед вильотом літака рейсом Київ – Будапешт – Париж – Лондон! Професор прибув і замовив, як він любив казати, “ab ovo ad poma”[28]28
  Від яйця до яблука (лат.).


[Закрыть]. Потім ви увімкнули магнітофон...

– O, – лице містера Аллана Калла стало еліпсоподібним, і він, розсміявшись, сказав: – Ah mon chere monsieur[29]29
  Ах, мій любий пане... (франц.).


[Закрыть].

– Не будемо витрачати часу, містере Аллан Калл, – майор поклав на стіл копійчану монету. – Що ви на це?

Той на очах присутніх зблід, не допомогла навіть чимала доза молдавського коньяку. Ситорчук перекрутив плівку й увімкнув магнітофон. Цього разу з плівки озвалося два голоси. Один говорив чистою українською мовою, інший – латинською.

1-й голос. – Що будемо їсти, містере Шлапаківський?

2-й голос. – Ab ovo ad poma[30]30
  Від яйця до яблука (лат.).


[Закрыть].

1-й голос. – У вас чудовий апетит. Що вам замовити ще?

2-й голос. – Panem et circenses[31]31
  Хліба і видовищ (лат.).


[Закрыть].

1-й голос. – О, ви гуморист, містер Шлапаківський.

2-й голос. – Homo sum: humani nihil a me alienum puto[32]32
  Я людина, і ніщо людське не чуже мені (лат).


[Закрыть].

1-й голос. – Що ви написали останнім часом?

2-й голос. – Quae scripsi – scripsi[33]33
  Що написав, те написав (лат.).


[Закрыть].

1-й голос. – Ви закінчили роботу над своєю новою працею?

2-й голос. – Sub specie aeternitatis[34]34
  З точки зору вічності? (лат.).


[Закрыть]?

1-й голос. – Так. Вас чекає у будь-якій країні золотий пам'ятник у натуральну величину. Але я не бачу радощів на вашому обличчі... Ви плачете… Оце коньяк.. Грузинські коньяки усі з перцем, як українська горілка...

2-й голос. – O, quousque tandem, parvenono, abutere patientia nostra[35]35
  О доки будеш, Парфеноно, зловживати моїм терпінням? (лат).


[Закрыть]?

– A la komedia, – вигукнув несподівано містер Аллан. – C'est deqoutant[36]36
  Це комедія. Це гидко... (франц,).


[Закрыть]...

– Гаразд. Тоді поясніть, яким чином ось цей портфель професора Шлапаківського опинився у вас? – запитав майор.

– Магіа lon tre, Panas telia passe, – відповів містер Аллан на бургундському діалекті і висипав з портфеля якісь папери. Серед них був неопублікований фейлетон на Сіроштана і його фотографія...

«Ось чому в недільному номері не з'явився матеріал професора Шлапаківського», – подумав майор і пробіг по рядках натренованим оком.

– Все зрозуміло. Остаточно. – І, звертаючись до містера Аллана, промовив: – Для чого ви відрізали у нашого сержанта кишеню?..

Квочка почув ці слова, і вуса його раптом посивіли. Він ладен був кинутися з кулаками на містера Ікса, але майор владним жестом його зупинив.

– Магіа lon tre, kum ves upriv, – відповів трохи нахабнувато містер Калл.

– Ви запитуєте, чим я доведу... По-перше, містер, ви відстали від життя – в нашій країні кишень уже давно не відрізають. Останній випадок був зафіксований в Одесі в 1946 році. Отже, відчувається закордонна робота. У нас це роблять значно тонше... По швах... А ви он сержанту костюм зіпсували. Перший раз одягнув.

– Я дуже жалкую, – перейшов на українську мову містер Аллан.

– Вас цікавила ось ця монета.. Але ви прорахувалися. Сержант Квочка – старий, досвідчений криміналіст. Таких тонких речей він ніколи не носить у кишені – вони можуть загубитися...

– Тоді де, якщо це не секрет фірми? – містер Аллан Калл осмілів.

– У спеціальних сейфах...

– Містер Квочка ці сейфи носить з собою?

– Ні, вони стоять у нас на вулиці у вигляді автоматів з газ-водою...

– Геніально... Ви жартівник, містер Ситорчук. Вам би бути генералом, а ви тільки майор.

– Агітуєте...

– Ну що ви. Наш Скотланд Ярд чудово укомплектований... Але від вас ми б не відмовились...

– Danke schon, – поклонився Ситорчук і тут же випрямився.

Як завжди, дзвонив телефон...

– Професор Шлапаківський? О, я дуже радий. Вітаю вас… З поверненням..

– То є імітація, – містер Аллан Калл зблід.

– Ви можете послухати самі, – люб'язно запропонував трубку майор Ситорчук і звернувся до лейтенанта: – А які мови ви знаєте, лейтенанте?

– Російську й удосконалюю українську.

– Чудово. Поговоріть однією з цих мов з містером Каллом. Він поліглот. Професором Шлапаківським я займусь сам...

– Професор Шлапаківський? – чистою російською мовою запитав містер Калл.

– Так, професор Шлапаківський. Він півгодини тому повернувся з Будапешта... Ви, монсеньйор, трохи посидьте, допийте коньячок, а заодно засвітіть плівку фотоапарата...

– Але я гадав...

– Ви гадали, що фотографувати не дозволяється тільки в Монако і Монте-Карло?..

– О, ви навіть думки вгадуєте, містер Ситорчук... Я від вас у захопленні...

Майор більше його не слухав. Кивнувши головою Квочці, він вискочив на міліцейський дворик, що був густо засаджений бузком і американським кленом.

Чорна зрада професора Шлапаківського

– В аеропорт, – коротко наказав майор Ситорчук, сідаючи цього разу в коляску Квоччиного мотоцикла. – Але не дуже гоніть. Я ще збираюсь одружуватись.

– Тоді разом, товаришу майор, – посміхнувся у вуса Квочка.

Майор не відповів нічого. Їхали далі мовчки. Квоччин мотоцикл так загрозливо пострілював, що деякі перехожі про всяк випадок ховалися в під'їздах будинків, а в квартирах зачиняли вікна.

– Цією стріляниною ви всіх злочинців заженете в глибоке підпілля, – намагався перекричати майор вихлопну трубу Квоччиного мотоцикла. Сержант робив вигляд, що нічого не чує. Коли Квочка підрулив до аеропортівського скверика, майорів погляд несподівано ковзнув по статурі грудастої блондинки, що стояла біля столика літнього кафе «Вій, вітерець» і, нюхаючи канни, їла ранній болгарський виноград по 78 копійок за кілограм.

– Ви її помітили? – тихо запитав майор, висовуючи ноги з-під брезенту коляски.

– Достеменно так. Це знаменита Соня Білобрисова – дівиця без конкретних занять і професії...

– Ви так гадаєте?

Сержант ніби й не почув цього майорового запитання.

– А мені здається, якраз навпаки: вона завжди знає, що робить. А зараз – тим більше. Тільки, боюсь, сьогодні в неї нічого не вийде. Даремно вона тут стовбичить, – закінчив майор і попрямував до каси. Сержанту ж наказав зробити вигляд, ніби він порпається в несправному двигуні мотоцикла, але з таким розрахунком, щоб Соня Білобрисова не випала з його поля зору.

На Ситорчукове щастя касирка, в якої викрали гроші під час Квоччиного чергування, була на місці й більше не посміхалася. «Зараз їй не до сміху. Ну, нічого – хай трохи поплаче. Це їй на користь. Іншим разом не буде така легковажна. Хоч Турньє й казав, що, коли прекрасні жіночі очі затуманені слізьми, чоловіки перестають ясно бачити, але я спробую не втратити цієї тверезості», – подумав про себе майор і, привітавшись, дістав з професорового портфеля фотокартку розміром 13×18 см.

– Вам знайоме це обличчя?

Касирка склала губи бантиком і, запобігливо глянувши на майоровів посріблений їжачок та його спортивного крою фігуру, заперечливо похитала головою.

– А якщо спробувати пригадати? Невже ніколи не зустрічалися з ним?

– Перед моїми очима проходить стільки людей. Я майже ніколи на них не дивлюсь. Я здебільшого бачу їхні руки. Така професійна звичка...

– Цього разу, – майор повернув голову і випустив убік клубок сизуватого диму, – цього разу було навпаки: ви рук його якраз не бачили, а от обличчя...

– Він! – раптом скрикнула касирка голосніше, ніж треба було, і з переляку затулила рота пухкенькими, з ямочками, пальцями та довгими лакованими, як чобітки нігтями, тільки протилежного кольору. – Це він. Я відразу його впізнала...

– Ну, я б не сказав, що так одразу, – усміхнувся Ситорчук. – Але не в цьому суть. Скажіть, коли він забіг до вас у касу, що ви йому сказали?

Касирка підвелася, зачинила віконечко каси й почала, не поспішаючи, свою розповідь. Майор слухав уважно, як учитель ученицю, яка, визубривши урок, поспішала негайно його викласти й боялася, щоб ніхто її не збив.

– Гм, гм, – майор похитував у такт її словам головою, а коли вона закінчила, пройшовся по касі. Потім зупинився біля столу, витяг шухляду і, не дивлячись ні на кого, почав перебирати гроші та авіаквитки.

– Що ви робите? – перелякалась раптом касирка.

– Не здіймайте галасу. Я проводжу так званий слідчий експеримент. Опікшись на молоці, ви тепер дуєте на холодну воду. Це завжди так. – Ситорчук зачинив шухляду і відійшов до сейфа. – Коли він до вас ускочив, то зупинився ось тут?

– Так, – підтвердила касирка.

– Вихід з каси єдиний?

– Єдиний, повз наше вікно.

– Спасибі, дякую. – Майор вийняв з рота люльку і, нахиливши голову, попрощався.

– Скажіть, ви спіймаєте його?

– Обов'язково.

– А коли?

– Покаже час. Гадаю, сьогодні, о двадцять третій годині. Не раніше.

– Ще так багато чекати. А він за цей час не витратить грошей?

– Не думаю. – Майор вийшов і наблизився до Квочки. Соні Білобрисової за столиком кафе не було.

– Її завжди лякає міліцейська форма, товаришу майор, – перехопивши погляд шефа, промовив сержант.

– Чесні люди форми не бояться. Запам'ятайте це, Квочко. На все життя.

– Я спробую, товаришу майор.

– Вона сама пішла чи до неї хтось підходив?

– Сама, товаришу майор.

– Від нас вона далеко не піде, – багатозначно сказав той і подав сержантові клаптик паперу. – А тепер поганяймо ось за цією адресою. Якщо моя версія правильна, то на мене завтра чекає відпочинок, а на вас, сержанте, мотоцикл, що потребує негайного ремонту. Ви мене зрозуміли, Квочко? Бо колись ця безвідповідальність.. – він не договорив. Квоччин мотоцикл кілька разів вистрілив і помчав у заданому напрямку, заглушивши останні майорові слова.

Цегляний будинок з мезоніном, до якого вони під'їхали, потопав у гіацинтах, кленах, бузку, англійському плевелі, в кущах аґрусу і смородини, плющах і трояндах, рододендронах і андромедах, кореопсисах і гейхерах, ворсянці і борщовику, тюльпанах і крокусах, диких виноградниках і фруктових деревах. Біля альтанки з шестигранним дахом кольору неба росли: струнка пірамідальна тополя, гостролистий клен і велетенська сосна звичайна, гарно квітуча деревна ліана, або, як її ще називають, – китайська гліцинія, що тримала в своїх цупких «обіймах» усі три стовбури, утворюючи живий гамак, на якому мирно погойдувався професор Шлапаківський. Він про щось жваво розповідав своєму колезі по шприцу і скальпелю – Івану Махтейовичу Скрупняку.

Майор по-молодечому вискочив з коляски і попрямував до альтанки.

– Але де мій портфель, убийте, не пригадую, – долинули до натренованого вуха майора останні професорові слова.

– У мене, – промовив Ситорчук і почергово, не порушуючи етикету, потиснув обом руки.

– Я захоплений вами, молодий чоловіче. Ви робите успіхи. Вітаю, вітаю!..

– Спасибі, дякую, – скромно і навіть трохи сором'язливо відповів майор, сідаючи в парусиновий шезлонг, що запропонував йому доцент Скрупняк.

– Але це ще не все, – підвівся з свого райського куточка Арнольд Іванович, – у мене пропав пес, загубився фейлетон, а знайшовся тільки amie de la maison[37]37
  Друг дому (франц.).


[Закрыть], як французи кажуть.

– І нове захоплення, – майор подав список сучасних класиків.

– О, ви й про це вже знаєте, майоре! Ніяк не втямлю, чорт забирай, як я опинився аж у Будапешті, адже збирався в лазню. – Професор розім'яв задерев'янілі ноги й вів далі: – Чарівне місто Будапешт, і ввічлива, я б сказав, як у нас, міліція. Їхній комісар мене зрозумів з півслова, як і ви, молодий чоловіче. Я весь час згадував вас. Але, повірте, забув ваше прізвище...

– Ситорчук, – підказав майор.

– Ну, звичайно, Ситорчук. Саме це прізвище й крутилося в моїй голові. Ви ж знаєте, я добре пам'ятаю тільки те, що у мене склероз. Ха-ха-ха! Так на чому ми з вами зупинилися?

– Вас зацікавило, як ви опинилися за кордоном.

– О, так. Я б дуже хотів, щоб ви розповіли мені, як це могло статися.

– Охоче, – поблажливо посміхнувся майор. – Але перед тим, як поясните мені, чому ви, Арнольде Івановичу, зрадили... – Ситорчук зробив паузу, помітивши наближення сержанта. – Знайомтесь: наш досвідчений криміналіст сержант Квочка.

– Доцент Скрупняк, – відрекомендувався Іван Махтейович, за звичкою витираючи руку об фартух.

– А ми з вами, молодий чоловіче, якщо мене не зраджує пам'ять, десь уже зустрічалися. Чи не так?

– Достеменно, – крякнув Квочка. – У вас на квартирі...

Професор зробив вигляд, що він пригадує, і, підійшовши до Ситорчука, поцікавився:

– Так про що ви хотіли мене запитати?

– Чому ви зрадили свою звичку колекціонувати найгірші книги року, а перейшли несподівано на класиків? Як колекціонер, я особисто це розцінюю як чорну зраду, професоре...

– О, скільки пафосу, молодий чоловіче! Але й ви теж, бачу, зрадили свою звичку: з мундштука перейшли на люльку...

– Мене тільки загроза смерті змусила...

– Пардон, месьє! Але чому ви гадаєте, що саме це не загрожувало мені?

– Цікаво!

– Нічого цікавого не бачу. Та ганебна бібліотека задала мені стільки клопоту...

– І, до речі, нам, – вставив чотири слова майор.

– Так, і вам. Ви пам'ятаєте пограбування на вулиці Степана Руданського?

– Ну, звичайно.

– Але чи знаєте ви, висловлюючись мовою газетних рубрик, скільки я мав після того неприємностей? Не минало й дня, щоб мене не переймали на вулиці й не хапали за барки. Мені день і ніч погрожували по телефону, писали анонімки окремі особи й групи товаришів. І, нарешті не я зрадив, мене зрадили. Оце і є, як ви кажете, чорна зрада професора Шлапаківського.

– Ви маєте на увазі Парфенону Микитівну?

– Так. Саме так, молодий чоловіче. Висловлюючись “in camera”[38]38
  При зачинених дверях (лат.).


[Закрыть], у мене тепер з'явився друг сім'ї...

– Я знаю, – майор спробував зупинити професора Шлапаківського, але вже було пізно. Камінь кинуто – словесна лавина насувалася. Майорові залишилося засікти час і зручніше вмоститися в шезлонгу. Доцент Скрупняк, взявши сержанта Квочку під руку, повів показувати свій сад. Арнольд Іванович тим часом продовжував:

– Парфуша вважає, що я ревную. Ви чуєте – «професор Шлапаківський ревнує». А я уже в тому віці, коли ревнощі, як і спокій, мені тільки сняться. Ви, до слова кажучи, молодий чоловіче, одружений?

Ситорчук, посміхаючись, заперечливо похитав головою.

– І ніколи не одружуйтесь! Ніколи. У нас і так, як писав наш земляк Гоголь, «багато, нещасть на землі, так Бог ще створив жінку». Беріть приклад з класиків. Забудьте, що таке жінка. Я, слава Богу, був одружений тричі. Чуєте – тричі. Тільки юридично. Більше не дозволяється. І все то – фата моргана. Запевняю вас.

Майор нагнувся, щоб не показати Шлапаківському, що він посміхається, механічно зірвав листок триколірної фіалки і, роблячи вигляд, ніби вивчає його будову, обдивлявся сад, будинок і оповитий зеленим плющем дощатий високий паркан. Ситорчук знав, що професор Шлапаківський, як і більшість старих людей, нагадує зіпсований кран, з якого безупинно тече словесна каламуть – і зупинити її вже майже неможливо. Тому Ситорчук вдавав, що уважно слухає свого співбесідника, хоч насправді думав про щось своє і в голові залишав тільки головне, відсіюючи все другорядне.

– Отже з ганебною бібліотекою покінчено. Хай їй чорт! Віднині переходжу на класиків. З них більшість – це живі й інтелігентні люди. Вони на провокаційні телефонні дзвінки й анонімки не здатні. А зараз, я вас прошу, розкажіть: як я опинився між небом і землею?

– Тільки не зараз, Арнольде Івановичу, – відповів майор.

Професор здивувався:

– Це що – державна таємниця?

– Ні, але так треба. Я згодом вам усе поясню. Дайте мені слово, що ви зробите так, як я вам скажу.

– Я вам даю його, молодий чоловіче. І, гадаю, дотримаю, коли, звичайно, не забуду... Через свій... о, бачте, а як ця хвороба називається, убийте, не пригадаю.

– Склероз, – підказав майор.

– Абсолютно правильно, колего. Ви робите успіхи...

– І останнє прохання, Арнольде Івановичу: довірте мені свій портфель з фейлетоном і грішми. Рівно о двадцять третій годині ви повинні повернутися додому. Рівно о двадцять третій. Ви запам'ятали?

– Але, шановний...

– Я все знаю, – скромно перебив його Ситорчук. – Це у ваших інтересах. Ви повинні поступитися своїми принципами...

На алеї саду показався доцент Скрупняк з величезною мискою яблук сорту «папіровка рання» і сержантом Квочкою під руку.

– Спасибі, але нам ніколи, – промовив майор і рушив до виходу, перехопивши у Квочки доцента Скрупняка, щоб уточнити єдину й останню деталь, яка його ще цікавила.

– Я вам дуже вдячний, – майор Ситорчук міцно потиснув руку Скрупняку. – Ви пролили цілий пучок світла на одну з найзатемненіших плям у цій справі, – закінчив майор і, взявшись за ручку хвіртки, раптом повернувся й гукнув:

– Арнольде Івановичу! А ви не хотіли б зустрітися зі своїм англійським колегою?

– Ким, ким? – насторожився професор.

– Містером Алланом Каллом.

– Пробачте, але я це ім'я чую вперше...

– Дивно, – стенув плечима майор і відчув, як земля під його ногами закрутилася з швидкістю 30,27 км/сек. – Але свого часу, – опанував себе майор, – у Швейцарії ви познайомилися з доктором, якого звати...

– Жан де Лямур.

– Ви не помиляєтесь, Арнольде Івановичу?

– Ніскільки. Сьогодні вранці ми з ним зустрічалися «На висоті».

– Він англієць?

– Якщо мене не зраджує пам'ять, він швидше швейцарський француз...

– Дякую, Арнольде Івановичу. Тепер мені абсолютно все ясно.

Пострілюючи вихлопною трубою та збиваючи з дерев гусінь струменем синюватого диму, Квоччин мотоцикл набрав швидкість й помчав назустріч вечірнім сутінкам, які поволі розвішувала над планетою чарівна липнева ніч, настояна на липовому цвітові, споришу і подорожниках.