Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

– І що ж далі?

– Далі, коли я вже випив і мені почало наморочитися в голові, вони поклали мене в ліжко... Та я, перепрошую, ще міг опиратися, бо мав сили... Вони казали, що то обов'язково входить у їхній прейскурант і шилінги за це дійство все одно вирахують... Феррарі стверджувала: «Так що, батюшко, ліпше скоритися...» Вони мене знов обізвали батюшкою... Мені це московське звернення в печінках, шляк би їх трафив!.. То дуже мені не сподобалося, і я сказав, що рішуче протестую... Вони тоді почали до мене звертатися шанобливіше, як ви, герр офіцір: «Ваша святість!..» І я дещо заспокоївся. Але в ліжко лягати не погодився. Тоді Феррарі мене запитала, що було несподівано: «Ви імпотент чи алкоголік?» Я дивився їй прямо в великі її й лупаті очі, а проте вона не сміялася... Тож змушений був відповісти, що я імпотент, аби хоч якось від них відкараскатись. Та вона сказала, що ця обставина для них також вельми цікава, і вони можуть мені допомогти перебороти імпотенцію. І тут у ту гидотну гру вступила лікар Юлія... Вона мені сказала, що мають випробувати ефективний «живий журнал» і цим перевірять, чи я насправді імпотент... Перепрошую, але дайте мені ще води! – звернувся пастор до капітана. Дубль подав склянку з мінералкою, і австрієць випив залпом. Але навідріз відмовився продовжувати свою розповідь...

– Я вас дуже прошу! – спробував капітан Дубль умовити пастора.

– Ви їх нині затримаєте, тож ліпше розпитаєте у когось із них... Я перепрошую, але розповідати про ту гидь у мене язик не повертається...

– Ваша святість, якщо ми не будемо знати всієї правди про їхні діяння, то вони так і не зізнаються. Адже жодній нашій людині так і не вдалося проникнути в їхнє лігвисько...

– О, так! Вони дуже хитрі... То є лисиці! У них є талановитий режисер. То є Борис. Це найцинічніший фантазер! То є талант. Нереалізований ... Йому і ставити п'єси, кіно, а він...

– Ваша святість...

– Я мушу розповідати все?

– Так, ваша святість, – підлив єлею капітан Дубль.

– Я перепрошую, але вони мені показували той мерзенний «живий кіножурнал». Пані Юлія викликала Захарія, чорного як циган і на моїх очах роздягла його, а Феррарі в свою чергу демонструвала своє гріховне тіло. Потім... Потім вони вживали мильний порошок...

– Як це? Для чого? – вихопилося в капітана Дубля.

– Та я хіба знаю? – відповів пастор, закотивши очі до стелі. – Потім Захарій входив... у неї... Відбувався страшний суд... Пані Юлія повзала по килиму в екстазі і кричала: «Отче, ну як там у вас тепер з імпотенцією?» І все намагалася впіймати мене, оте капосне й сатанинське поріддя, за грішне місце...

– І скільки тривав отой ганебний «спектакль»?

– Бачите, так продовжувалось аж до вечора... На сніданок, на обід і на вечерю... Я змушений був передивитися, перепрошую, всі три «живі кіножурнали»... Тоді вони змусили мене передивлятися численні фото, з зображеннями любовних богохульних оргій... Потім пред'явили рахунок і сказали, що за сніданок, обід і вечерю, дві ванни, за три перегляди «кіножурналів» і фотографій я винен їм п'ятсот доларів. Сюди входить і доставка в готель «Либідь»... Я їм відрахував у шилінгах і запропонував їм ще трохи, аби вони мене відпустили якнайшвидше... «Чайові – ваша добровільна справа, – відповіла пані Юлія. – Ми вас довеземо до готелю, як і домовлялися. Гаманець, документи, коштовності, валізи – все у повній цілості. Бережи вас Бог, отче!» Ви бачили, скільки то є блюзнірства, герр офіцір?..

Задзвонив телефон. Капітан Дубль схопився з місця, попросив вибачення і взяв слухавку.

– Говорить полковник Ситорчук!

– Слухаю, пане полковнику!

– Щойно мені передали запис телефонної розмови з офісу бізнесмена...

– Орендочки?

– Так, Орендочки. Ну й чудернацьке прізвище, Господи прости! Так от, ви знаєте, що ми встановили з дозволу прокурора прослуховування в кабінеті постраждалого бізнесмена. Півгодини тому зателефонували. Очевидно, Феррарі. Вона запитала, чи той не має наміру знову відвідати їх, якщо він запевняв їх у тому, що йому дуже сподобалося попереднє «обслуговування». Він охоче дав згоду і попросив передзвонити. У нього, мовляв, гостює американський колега, і він хотів би й його взяти з собою, якщо той, звичайно, погодиться. Просив певних гарантій від різних неприємностей, наприклад, не споювати їх до «білочки». Вона запевнила, що буде все на вищому рівні і за їхнім бажанням. Жодного насильства. Окрім одного: вони мають їхати із зав'язаними очима, щоб не здогадалися, де вони і в якому районі перебуватимуть... Щойно зателефонували знову. Рівно о 22-й нуль-нуль авто стоятиме біля під'їзду офісу Орендочки. Вони попередили, що у випадку заяви до міліції, на нього очікує серйозна неприємність, тобто вони мають повний компромат на Орендочку (фото в непривабному стані, телефон, домашня адреса, ім'я дружини Орендочки, негативи), який зберігається в надійному місці... Що ви можете сказати, пане капітан, з цього приводу?

– Якщо ваша ласка, пане полковнику, я відвезу пастора до готелю, переодягнуся й до операції готовий...

– О'кей! – кинув улюблене слівце по-англійськи полковник Ситорчук і зв'язок перервався...

Розділ X

Орендочка вийшов з власного офісу рівно о десятій вечора. Спускаючись з високих сходів, що вели з офісу, оповитого молодим виноградам і повзучими трояндами, він подав руку трохи вищому на зріст молодику з залисинами, що стояв на ґанку й чекав на нього з нетерпінням і мовив:

– Обережно, тут яма. Так недовго і ноги зламати. Казав, щоб залатали, але віз і нині там...

Американець українського походження Бодьо Михлик, а простіше Богдан, розкрив велику парасольку і обережно ступив на освітлену єдиним тьмяним ліхтарем місцину. Дощ лив як з відра. Асфальт, покрившись маслянистими калюжами, пузирився бульбашками, що беззвучно лопались, як маленькі гейзери і свідчили: цей дощ надовго.

– У таку погоду хочеться теплого затишку, трохи вина чи віскі, і... жінок, – прицмокнув своїми товстими губами Орендочка.

– То може не поїдемо? Та й люди вони якісь загадкові... Все це нелегально...

– Це вірно: в нас проституція ще не легалізована. Але ми їдемо не до проституток, а до моїх гарних знайомих. Таких дівчаток в Нью-Йорку, Бодьо, ти не знайдеш. Тож не переживай. За мій рахунок!..

– А де гарантія?

– Гарантія повна! Це я тобі заявляю. Фірма – вищий клас! «Європа-люкс!» Це тобі не якийсь там задрипаний американський бордель...

– Ти сказав «люкс»?

– Обслуговування люкс, а «театр чотирьох» називається «Європа-блюз».

– Чудасія, та й годі!.. Це що – духовий квартет?

– Там є все, – загадково відповів замріяний Орендочка.

– Може взяти з собою якісь сувеніри – цигарки «Мальборо», «Кент», віскі?..

– Дорогий Бодьо, у них є все!.. Нам лише залишиться заплатити баблом. Про що ти говориш? Які ще сувеніри?.. Облиш... Там такі дівчатка – пальчики оближеш!.. Пахнуть ароматами Всесвіту... Райські кущі у вигляді пальм і орхідей. Єви без фігових листочків!.. Побачиш, сам захочеш стати Адамом... Ранчо «Багаті також плачуть». Сльоза прощання і таке інше...

За зеленою живою брамою блимнули фари авта, осліпили Орендочку й американця, а потім раптово потухли. Вони оминули велику калюжу, перестрибуючи через малі й наблизились до легковика. Назустріч, також перестрибуючи калюжки, в яких віддзеркалювався ледь помітно жовтавий блиск ліхтаря, до них підбігла граційна Феррарі, цмокнула Орендочку в щічку, як свого давнього знайомого і, глянувши своїми великими очима на американця, защебетала:

– А ваш гість нічого! Губи самі просяться до поцілунків, – Вона безцеремонно взяла того за підборіддя своїми довгими музичними пальчиками і поцілувала американця прямо в товстенькі вуста, залишаючи слід від помади. – Це для першого знайомства. Я жартую. Побігли, мої солоденькі хлопчики! А то ще хтось сяде нам на хвоста, та й ллє як з відра, – Феррарі взяла американця за руку, і вони побігли до машини.

Сіли в авто і машина тихо рушила.

Капітан Дубль, ковзнувши поглядом по номерах таксомотора, наказав комусь по рації:

– Зв'яжіться з черговим по ДАІ. Негайно дізнайтесь, кому належить автомашина під номерами 66-66, серія КИТ!..

Жовта «Волга» виїхала на освітлену вулицю, але вже без ознак таксомотора, і взяла курс у напрямку печерських пагорбів. Вискочила на знамениту Набережну біля фунікулера, минула річковий порт і помчала на всіх парах вздовж Дніпра. Ось уже далеко позаду залишилась древня Лавра, «баба» з мечем, міст Патона, Видубецький монастир... Їхали обухівською трасою. По рації попередили пост ДАІ біля села Чапаєвка, щоб не зупиняли ні в якому разі жовту «Волгу» КИТ 66-66.

По шосе їхали не швидко. Капітан Дубль тримав дистанцію і не спускав свого пильного й професійного погляду з авта, що рухалось попереду, водій якого дотримувався всіх правил дорожнього руху й ніде не порушив. Повз черговий пост ДАІ проїхали зі швидкістю сорока кілометрів на годину...

«А вони навдивовижу дисципліновані злочинці», – ні до кого не звертаючись і посміхаючись подумав капітан Дубль.

Минули Кончу-Заспу, Кончу-Озерну, а за санаторієм «Жовтень» повернули ліворуч і в'їхали в рідкий ліс. Лісовою дорогою вискочили на дніпровську дамбу і рухались по ній. Потім знову повернули ліворуч і опустилися вниз до дачного селища, що розкинулось на берегах притоки Дніпра.

Дощ, що так щедро поливав вулиці Києва, тут не йшов. Над дніпровським горизонтом висіло освітлене небо. На його тлі виднілась гарна двоповерхова дача з незвичним для цих місць дахом. Машина проминула кущі верболозу, в'їхала в сосняк і зупинилася. Освітлена з усіх боків дача була чимось схожа на Ластів'яче Гніздо, тільки без гостроверхих куполів і веж. Вона розташовувалась біля озерця одразу за сосняком. Жодне вікно в ній не світилося. Тільки відблиски від нічних ліхтарів переливались у великих вікнах ранчо.

«Ранчо!» – зблиснув здогад у голові капітана. Невже це і є те ранчо, дорога до якого часто обривалась для машин оперативників. Він глянув нагору. На даху у вигляді чотирикутника, гарно обрамленому жовтавим, очевидно, щедро прооліфленим штахетником, ріс молодий карликовий ліс. Рожевий і білий цвіт дерев ставав ще яскравішим під яскравим світлом від неонових ламп, і скидалось на те, що то не цвітіння молодого саду, а деревця, усіяні маленькими новорічними лампочками-гірляндами й пофарбованими у жовто-золотий та срібно-білий колір.

Автомашину переслідувані поставили під трьома могутніми соснами, серед яких одна нагадувала велетенську ліру. Вийшли з авта четверо і відчинивши ключем замкнену хвіртку, попрямували до ґанку будинку. Це були вже знайомі для капітана бізнесмени, Феррарі та незнайомий чоловік – чи то водій, чи просто супутник – важко було стверджувати однозначно. Отже, невідомо чи хтось залишився в машині. Капітан і цього підтвердити поки що не міг.

Спостерігали здалеку, щоб не настрахати переслідуваних шахраїв. Тож чекали, коли у вікнах спалахне світло. На ґанку вже нікого не було. По боках його звисали вазони, схожі на розрізані навпіл кулі: знизу одна півкуля з квітами, а друга над нею з ліхтарем.

«Збудував якийсь дивакуватий естет, – подумав капітан. – Ніколи б не міг припустити, що тут такі архітектурні шедеври є...» З нетерпінням чекали спалаху світла, та вікна продовжували грати відблисками зовнішніх ліхтарів, миготінням двох високих і крислатих горіхів, які час від часу кланялись вітрові, і знову все затихало на мить довкруг. Ліворуч і праворуч у більшості з дач світилося у вікнах, що свідчило про перебування господарів. Десь чулася музика. Хтось уже відмічав суботній день або якесь своє свято, затягуючи п'яними голосами популярну пісню «Хмелю, ти мій хмелю...»

Капітан почав було хвилюватися. «Мабуть, оте дійство проходить у них при щільно зашторених вікнах», – чомусь подумалося настороженому, як завжди, капітану Дублю. Він наказав сержанту Ягідці вийти з машини і, вдавши з себе запізнілого дачника з палицею від собак, пройтися повз машини шахраїв до найближчої сусідньої дачі. Той нашвидкуруч переодягнувся в спортивний костюм і рушив у бік ранчо.

Потріскувала під ногами пересохла хвоя, тріщала в кабіні рація...

– Сьомий, сьомий! В районі Червоного Хутора бійка. Лунають постріли. Всім, хто чує мене, – лунало з рації. – Негайно на Харківський масив... – далі подавалася докладна інформація про адресу... Повідомляли про дві зухвалі крадіжки: на Печерську пограбували квартиру, а в Старо-Київському районі хтось поцупив дорогий автомобіль – «Форд-каравеллу». Капітан чекав повідомлення про жовте авто марки «Газ-2410», що стояв у кількох метрах від нього. Нарешті старший лейтенант Гайдай відгукнувся.

– Тринадцятий, тринадцятий, ви мене чуєте? Прийом...

– Третій тебе чує чудово! Доповідай!

– Автомашина належить професорові математики Зулуському. Номери, марка і колір – усе сходиться. Професор запевняє, що його авто стоїть під вікнами його квартири, і він його бачить через вікно.

– Чортівня якась! Автомобіль-двійник, дівчата-двійники... Нічого не розумію! – вихопилося в капітана. – Негайно їдьте до професора і з'ясуйте на місці особисто. Як мене зрозуміли? Прийом...

– Я вас зрозумів. Прийом...

Повертався сержант Ягідка. Він підійшов до напіввідчиненого вітрового скла з боку капітана й пошепки повідомив:

– В автомашині ні душі! Машина відчинена. Ключі і все причандалля на місці. Навіть документи в «бардачку». Ось, будь ласка, техпаспорт, права водія...

Капітан присвітив ліхтариком і присвиснув. Документи були на ім'я професора Зулуського Вікентія Павловича...

– Нічого не розумію! Щойно Гайдай повідомив, що автомобіль професора стоїть під вікнами його квартири. Зв'яжіться негайно з Гайдаєм, – наказав капітан сержантові. – Що далі в ліс, то більше дров, – він вийшов з автомашини. – Таке враження, що авто вони полишили. Голубею, – звернувся капітан до свого водія, – підеш зі мною. А ви, сержанте, коли зв'яжетеся зі старшим лейтенантом, приходьте на підмогу...

Перелазили з боку глухої й без вікон стіни будинку. Прислухались. Причаїлися на мить під вікнами, куди не проникало проміння від ліхтарів.

– Схоже на те, що в будинку взагалі нікого нема, – прошепотів Голубей.

– Схоже, – погодився капітан. Десь тихо продовжувала грати музика. «Блюз», – здогадався капітан Дубль і сам не знаючи чому. Але музика грала десь у крайньому сусідньому будинку чи на озері. Враження таке, ніби в човні рибалки грає тихо транзистор, який сидів посеред темного плеса в надії все таки піймати сома чи якусь іншу хижу рибину, що клює й серед пізньої ночі.

Над головами висіло небо, всіяне міріадами зірок. Гасли вогні у вікнах дач. У деяких з них мерехтів голубий вогник – працював кольоровий телевізор. Ті, хто не спить, дивилися еротичні чи пригодницькі фільми. А тут відбувається жива драма-феєрія. А чи відбувається?.. Бізнесмени бавляться за якихось кілька кроків з вродливими дівчатками, віддаючись земним гріховодним утіхам...

«Земним, – повторив машинально про себе капітан. – Земним... А може тут у них і справді втіхи ті проходять під землею? Без вікон, без дверей, повна хата людей», – згадав він дитячу загадку ще з шкільних літ, а то й ще почувши дошкільням.

Підбіг, зігнувшись у три погибелі, захеканий сержант Ягідка.

– Ну що?

– Караул, пане капітан!..

– Давайте тільки без ваших ребусів і кросвордів...

– Професорова «Волга» і справді викрадена!

– А що ж він нам голову морочив, мовляв, вона стоїть у нього перед вікнами квартири?!

– Клявся, божився, що й без грама бензину... Вона під брезентом... Підійшли, розкрили брезент, а там жовте таксі... Ось і весь ребус...

– Ох і артисти!. Відмички з вами?

– Так точно, пане капітан!

– Пістолет?

– І пістолет, пане капітан!

– Ось вам ще й маска!

– Не зрозумів, пане капітан!..

– Одягайте і слухайте. У мене є підозра, що оргії відбуваються десь у підвалі. Під землею! Тут, мабуть, є підвал, де й знаходиться підпільне кабаре, чи що там у них... Кінозал, готель, притон... Як хочете, так і називайте... Відчиняйте вхідні двері й одягніть маску. У них газові пістолети... Ви ж знаєте. У випадку чого стріляйте вгору... Судячи з їхніх інтелігентних штучок, тут усі «артисти». Усі... І «режисер» Боря, і «сценарист-драматург» Захар чи Захарій і «артистка» Феррарі, і «лікарка» Юлія Грецька... Я вже тут дещо розвідав про них. І ніхто з них на ніякі гастролі до Канади не поїхав... Валюту вони «заробляють» тут, не відходячи далеко від дому... Василь Король гуляє... А Феррарі затялася віддячити йому тим самим. Урешті-решт, як усі жінки...

Капітан замовк. Десь запрацював автомобільний мотор на всю потужність. Позаду ранчо, трохи внизу аж між верболозами, де придніпровська дамба, вони побачили, як від'їжджав легковик. Він блиснув тільки своїм лискучим кузовом, піднявся на дамбу і покотив у бік траси, приглушено стукаючи шинами коліс, як по рейках, цементними плитами, викладеними на поверхні дамби.

– Хтось уже відгуляв, а ми тут нидіємо, – мовив солодко позіхаючи Голубей.

Капітан не звернув на його репліку уваги.

– Можете діяти сміливо, сержанте, хоч і обережно. Тилові вікна ми прикриємо... Хай тільки-но хто з них сюди поткнеться, – підбадьорив Ягідку капітан.

Сержант пішов виконувати операцію. Чекали довго. Було тихо, як у порожній коробці з-під сірників. Нарешті спалахнуло світло у вікнах ранчо, освітивши все довкруги. Капітанові Дублю та Голубею не залишалося нічого іншого, як випростатися на землі на весь зріст, щоб не видати себе. Та вікна не розчахувались, лементу й крику ніякого не було чути, а також ніхто нівідкіля не вискакував. На ґанок вийшов сержант, тримаючи в одній руці маску, а в іншій пістолет.

– Агов, капітане! – гукнув він. Ідіть-но сюди!..

У капітана Дубля мимовіль щось під лівою лопаткою йокнуло. Він уже про все здогадався. «Ну, режисер!» – лайнувся подумки капітан, а вголос мовив:

– «Агов» – це у вас нове звертання до старшого по чину замість «пан капітан» чи як?

– Прошу пробачення, пане капітан! Але в будинку нікого нема!..

– Як? – вихопилося в Голубея. – Я ж сам бачив своїми очима, як вони заходили в ці двері...

– Як зайшли, так і вийшли, – відповів сержант, криво посміхнувшись. – Давні маленькі хитрощі... Ви коли-небудь натрапляли на авантюристів-шахраїв в універмагах, магазинах? Легковірних обробляють, обіцяють дістати дефіцитний товар, беруть з вас гроші і... вислизають через чорний хід на сусідню вулицю. Тобто залишають вас з носом, але без грошей...

– Досить, сержанте... Це відомі речі. Доповідайте...

– Ніякого підземного бару-кабаре тут нема. Є підземний перехід до гаража. Вони зайшли в цей будинок, зачинилися зсередини, пройшли через кухню, спустилися в гараж і вийшли собі спокійно по той бік будинку, залишивши нас з носом... Зате авто нам залишили на згадку, а професорові на радість...

– Ми можемо пройти по їх слідах?

– Ні, пане капітан. Гараж зачиняється з того боку. Тож нам треба обійти садибу і вийти на нижню дорогу, що також веде до дамби.

– Це туди, звідки від'їхала машина...

– Достеменно так, пане капітан! Існує також виїзд з того боку.

– Ну й фокус! – вилетіло в Голубея.

– Поки що викличте професора. Нехай забирає свою «Волгу», а ми з молодшим лейтенантом проїдемо від гаража нижньою дорогою і далі...

Голубей сів у свою машину і вони з капітаном рушили. Під'їхали до гаража. Освітили його зелені металеві двері і помітили свіжі сліди авта, що йшли з гаража.

– Легковик викотили вручну і покотили далі не заводячи двигун. Бачите чіткий слід на піску?

– Так, і не один, – відповів Голубей.

– На жаль, не один. Пройшло кілька машин.

Вони повільно, на другій швидкості, освітлюючи піщану дорогу, котили в напрямку притоки Дніпра. З верболозів і вільх ударило світло. Вони зупинилися. Голубей двічі блимнув фарами, переходячи на дальнє світло. З-за вільх повторили сигнал. Капітан Дубль вийшов. Підійшла машина. Дубль про всяк випадок намацав руків'я пістолета й заспокоївся. Авто зупинилося. Хтось, не відчиняючи дверці, висунувся з машини і гукнув:

– Якого біса?

Капітан Дубль підійшов ближче і спокійно мовив:

– А ввічливими вас не назвеш. Добрий вечір!

– Так ви ж стали посеред дороги... Нема як і розминутися.

– Ми заблукали, – спокійно відповів Дубль, помітивши в автомашині чотири силуети. – Ви не підкажете нам, куди ця дорога веде?

– Якщо вам на Київ, то повертайте назад і за нами. Ми вас виведемо. Ось сюди на дамбу і праворуч, – махнув рукою водій. – А там Обухівське шосе, і ще раз праворуч...

Це був явно не знайомий голос.

– А якщо ми поїдемо прямо?

– Воля ваша. Виїдете прямо до води, а далі вплав... А ваш 2Москвич» хіба плаває? – поцікавився єхидно водій.

– А до води далеко? – запитав капітан, проігнорувавши шпильку водія.

– Ви що, братани, хочете рибку половити? Я вам не раджу, – почули з салону також чийсь чужий голос. – У нас тут кілька членів Партії зелених. Можуть швидко продірявити дубельтівками шини. Краще розвертайтеся й мотайте звідси! У нас цей номер не пройде. Окрім як вудками і спінінгами тут не ловлять. Інші снасті заборонено. І до того ж не сезон.

– Один тут ятерами ловив, так його швидко з кооперативу виключили, – хтось інший кинув з салону авта.

– А чиї тут дачі?

– А ви що не знаєте?

– Ми тут уперше...

– Київські чи обухівські? – запитав капітан Дубль.

– Київські!

– Працівників Міністерства закордонних справ... Тут самі дипломати, – кинув водій-незнайомець.

– А є дачі, що пустують?

– Авжеж! Але ті, що пустують, доглядають колеги чи родичі. Мій сусіда он до Женеви з сім'єю відбув. А деякі здають знайомим або тим же родичам, – подала голос і жінка з салону авта.

– Дякую, – кинув капітан Дубль.

– Будь ласка. А ви з міліції? – перепитав водій.

– А що – невже видно?

– Так, бо професійно ставите питання. Видно, когось шукаєте? Бачу, що не заблудилися...

– Приятелів своїх шукаємо, – мовив лукаво посміхаючись капітан. – Десь сюди заїхали, а ми знайти не можемо...

– Якщо сюди вже заїхали, то звідси вони і виїздити будуть обов'язково. Тільки я щось не бачив тут ніяких машин...

– А нам відомо, що одна десь з годину тому проїжджала – імпортна...

– А-а, так це з дачі Пересунька... Полила родичка квіти й поїхала... Ну, може чай попили, біля каміну погрілись чи ще щось... З хахалем! – засміявся хтось із пасажирів авта.

– А до неї далеко?

– До дачі? Так до них уночі ви не потрапите... Удень потрібно і то з родичкою, – хихотнув хтось басом із салону машини. – Доступ там закритий, панове. А тепер дозвольте проїхати!..

Голубей підрулив аж під самі кущі. Правий бік «Москвича» вгруз у болотяну траву і авто перекосило, але лівий бік твердо стояв на вже злежалому піску, перемішаному з дрібним щебенем, що залишився тут після будівництва дачі.

Дачу-острівець відомого дипломата Пересунька, що бовваніла на фоні темно-голубого неба, як маяк, вони визначили одразу. Вона стояла високо, мов чапля на тонких ногах – довгих палях. Довкола неї скрізь була вода – з чотирьох боків. Відокремлена від суші широким триметровим штучним ровом, вона виглядала неприступною фортецею. На маленькому острівці росли якісь кущі – чи верболози, чи смородина – біс його розбере в темряві... Дорога до дачі обривалася прямо перед рівчаком, через який перекинуто дерев'яний підйомний місток, як у старих фортецях, схожий на звичайну кладку. Про це свідчили два глибоко вкопані металеві стовпи з двома лебідками та тросами. Лебідки під металевими куполами від дощу і сторонніх очей були під замком. Судячи з усього на дачі хтось був, хоч світла у вікнах і не було видно.

– Панство полягало спати, – тихо мовив Голубей.

– Швидше за все панство виїхало, – заперечив йому сержант Ягідка.

– Але кладку не прибрали, значить там хтось таки є, – уточнив капітан Дубль.

– А таки хтось залишився, інакше б уплав, – вставив своє слово здогадливий Ягідка.

– От ви, сержанте, і проробите цю операцію, – мовив в'їдливо капітан. – Я пожартував. Не вплав...

– Скидай штани, – посміхнувся і собі молодший лейтенант Голубей. – Заодно й перевіриш яка температура води...

– Досить, зараз не до жартів, – перебив капітан. Голубей замовк.

Майже зневірившись, капітан Дубль уже втратив упевненість, що й у цьому будинку, схожому на маленьку фортецю, вони когось знайдуть. Мовчала, приспана ранком і втомою його знаменита інтуїція. Зате солов'ї не вгавали і здавалось, що змагалися з «духовим оркестром» болотяних жаб, які, надуваючи свої повітряні кульки-тромбони, сповіщали про гарну після дощу погоду.

Сержант Ягідка не довго вовтузився з замком і невдовзі тихо покликав своїх колег. Капітан ступив на вологу й слизьку кладку, оббиту гумою і подумав: «А чи це той дім? Невже саме тут проходять ті п'яні оргії з сексом-ґвалтуванням товстосумів?.. А чого – безлюдне місце... Поблизу ніяких зайвих очей. Суцільні болота, усіяні неопалимою купиною. Б'ють у свій нічний бубон бугаї, ніби цим зайвий раз підтверджуючи – нікого поблизу. Аби не це раннє пробудження весни, можна собі легко уявити "безлюдний острів" з пустим будинком, давно покинутим його господарями і розкладеними часом та хробаками трупами...»

Капітан піднімався крутими металевими сходами в американському стилі, що йшли до вхідних дверей. Сержант Ягідка стояв і чекав на капітана, тримаючи міцно в правій руці пістолет напоготові, а лівою притримуючи важкі металеві двері. Думалось, що й на цей раз вони нічого тут не знайдуть окрім бридкої вогкості. Будинок мертвий і давно покинутий своїми господарями...

Надворі світало. Десь за обрієм виповзали нагору червоні плями на світло-голубому небі. Піднімалося сонце і ось-ось наступить день. «Отак прийде і Ісус Христос, – чомусь подумалось капітанові Дублю. – Серед темної ночі освітить раптом усю землю з усіх чотирьох сторін світу і ступить на неї, грішницю, вдруге, щоб покарати всіх нас».

Скрипнули двері, що вели до передньої кімнати. «Як у "Волзі" полковника Ситорчука», – подумав удруге капітан. Зайшли в передпокій, де тихо грала музика, що лунала з радіоприймача. На диво в кімнаті вогкістю не пахло, а лише парфумами, дезодорантом, фруктами й каміном... У каміні й справді ще ледь жевріли зотлілі дрова. Музика стихла і голос диктора повідомив останні новини, розраховані для слухачів Канади, США та Австралії: «"Росія в черговий раз грубо порушуючи Ялтинські домовленості провокує Україну на військовий конфлікт", – повідомляє анонім з Міністерства закордонних справ...»

Знов скрипнули двері в інше приміщення, куди ввійшов сержант Ягідка. Капітан помітив, як на підлогу впав деформований квадрат жовтавого світла. Потім він вирівнявся і освітив усю широчінь прочинених навстіж дверей. Перед очима капітана постали тисячі й сотні тисяч мерехтливих свічок, що догоряли в якомусь неймовірно казковому зеленому саду з екзотичними деревами. І поміж цих кипарисів, пальм, тису, орхідей, гіацинтів блукали сотні сержантів... Ягідок з пістолетами в руках... Догоряли свічки, пахло гарячим воском і ладаном, хвоєю і димом від імпортних цигарок та сигар, губною помадою, коньяком та цитрусовими... На великому столі валялись розкидані й надкушені помаранчі, банани, ананаси... Багато неприбраної шкірки від екзотичних солодких делікатесів. Ще здавалося була теплою недопита й запашна кава в маленьких філіжанках...

Сержант Ягідка проминув велику дзеркальну кімнату і вийшов на балкон через розчинені скляні двері, що погойдувалися на двох маленьких петлях і також скрипіли. Здавалося, вони ось-ось зірвуться з петель і полетять униз, де панувала вода. Сержант підійшов до ажурної огорожі, глянув униз і ледь не обімлів. Широко розплющеними очима на нього дивилася молода і надзвичайно вродлива жінка, що лежала розкинувши руки, як крила, на м'якій шовковистій траві, наче хотіла злетіти, але передумала. Вона була гола і ... мертва...