Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)

Розділ двадцять другий

З лікарні капітан Дубль поїхав прямо до Йосипа Кублея. Він зайшов мовчки, мовчки поклав фотографію перед Кублеєм і мовчки глянув на нього. Сищик, у свою чергу, глянув на фото, потім на капітана і запитав:

– Хто це?

– Саме це я хотів запитати у вас.

– Я його зовсім не знаю…

– Це Марченко… Майор Марченко! Ваш рівердейлівський приятель…

– Це не майор Марченко… Може, й майор, може, й Марченко, тільки не Артур…

– У такому разі сідайте в мою автомашину…

– І що буде? Повезете мене в управління, знову почнете допитувати, хто ж стріляв у Миколу Мазура? Потім візьмете підписку про невиїзд і знову накажете зняти вивіску «Сищик Кублей і комісар Мегре»?

– Ми поїдемо на кладовище. У тридцять другий сектор. Ви там уже були.

– А що я там загубив? Я загубив клієнта, який мене найняв. А жінку, яку він просив відшукати, я знайшов. Хто ж мені тепер заплатить?

– Я! Якщо ви допоможете встановити істину.

– Істина у Франкфурті-на-Майні.

– Ви певні?

– Абсолютно, капітане…

Машина, перетнувши трамвайну колію і розбризкуючи вчорашні калюжі, помчала вузенькою вуличкою з одностороннім рухом. Водій час від часу гальмував, боячись обляпати перехожих. В’їхали прямо у ворота з латинським написом на його сітці: «Memento mori». Капітан тільки висунувся з кабіни, показавши посвідчення. Черговий, очевидно, його упізнав, бо козирнув і не без іронії сказав: «Ласкаво просимо!»

– Цвинтарний гумор, – сплюнув у носовичок Кублей…

– А ви естетично виросли, – посміхнувся капітан. – Раніше плювали у вікно, а тепер…

– Та це ж кладовище…

– І у вашій душі щось таке збереглось, Кублею. Подумати тільки – після стількох років служби в кадебе!

– Це у мене після вчорашньої фотокартки. До цього я думав, що всесвіт безмежний. Сьогодні дійшов висновку, що безмежна підлість.

– Повторіть, Кублею. – Капітан витяг блокнотик. – Знаєте, я хотів би цю фразу записати. Я виписую з літературних творів крилаті фрази.

Поруч з ім’ям Френсіса Бекона і Франсуа Ларошфуко запишу і ваше ім’я.

– Щось ви веселий сьогодні, капітане.

– А у мене завжди так. Коли я розгадую ребус.

– І що ж ви розгадали?

– А те, що ваш нью-йоркський приятель мав великий інтерес до могили Миколи Мазура.

– До могили імені Миколи Мазура, бо там ні його самого, ні його останків ніколи не було.

– Можемо сказати й так…

– Заради того, що лежало в труні, Марченко готовий був навіть одружитися на матусі…

– На мамусі… Вона ще не така стара. І на чому ж ґрунтується розгадка вашого ребуса?

– На тому, що Марченко пообіцяв перенести труну сина в могилу батька. На Байкове кладовище… Вибивав уже там місце і найголовніше – вибив… Боюсь, через зв’язки у вашому колишньому відомстві.

– А що, не простіше було відкопати, як це він і зробив?

– Справа в тому, що останнім часом у зв’язку з переходом від соціалізму до ринкової економіки частенько почали грабувати могили і те, що на них лежить. Від квітів до плит. І ваш нью-йоркський приятель знав: ця могила – під наглядом. Та й, очевидно, вона просто чекала свого часу як плід, що достигає.

– Ну, це й справді для мене ребус, капітане. А як же їм вдалося пограбувати могилу тієї ночі? Що, не було сторожа, чи вони його підпоїли, підкупили?

– Ні те, ні друге, ні третє. Я ж вас питав: на кладовище ви їздили? Що ви мені відповіли: «А що я там загубив». А от ваш Марченко щось загубив. Афганська труна не вкрадена… Труна, Кублею, на місці…

– Нічого не розумію.

– Не розумів і я. А потім зрозумів усе, – капітан і Кублей вийшли з автомашини. – Ви чули, що тепер не вистачає робочих рук? Усі вдарились у бізнес. Нікому і ями викопати.

– Ну, я не сказав би, – мовив Кублей. – Судячи з тих фотокарток, що підсунули вам…

– Я не в тому розумінні. Ваш колега найнявся копачем. Копали могилу звечора… Я все обстежив… Копали поруч з могилою, як ви сказали, імені Миколи Мазура… і викопали нішу, ножівкою розрізали цинкову коробку і витягли те, що там лежало.

– І що ж там лежало?!

– От цього я сказати не можу. Але можу запевнити вас в одному – покійником там і не пахло…

– Чим же все-таки пахло?.. Кавказом, Придністров’ям, Середньою Азією?

– Можливо… Можливо, там переховували зброю. Саме тепер, через п’ять років, вона їм і знадобилася…

– Але ви сказали, що плита з могили була зсунута… Могила розрита. А те, що було в труні, – зникло. Чи я щось не так зрозумів?

– Саме так, Кублею. Ви правильно зрозуміли. У тім і загадка. Ви читали, звичайно, про літаючі тарілки… Про прибульців… Ви б зайшли до Лідії Андріївни. Запитали б, що саме вона читала перед з’явою сина і що їй приносив Марченко… Він матері утовкмачував у голову, що прибульці можуть появитися у вигляді рідного чоловіка, сина… Він уже знав… Власне, вони уже знали – Бородань і Марченко, – що Микола Мазур у Києві. Розуміли, що вона може зустрітися з ним на вулиці, на майдані, навіть побачити по телевізору. Адже про делегатів форуму і гостей передавали цілі репортажі… Він жив у готелі «Хрещатик». Мати працювала в кафе «Червоні маки». Стовідсоткова вірогідність зустрічі!

– А чому він не зайшов до неї відкрито? Це ж не вчорашній день. Сьогодні його за те, що не схотів воювати проти афганців, ніхто б не засудив. Мабуть, ще й похвалили б.

– Не знаю. Боявся не тільки він, боявся і Бородань, теж афганець… Чомусь не хотів, щоб Микола на форумі виступив… Не розповів правду. Чомусь несподівано виїхав… Все це ще треба з’ясувати.

– Добре! Повернемося до розритої могили…

– Вони й розрили… Викрали те, що лежало в труні, а наступного дня – після того, як мати побачила сина – хотіли переконати її, що син воскрес із мертвих… На що розраховували?! Не знаю. Може, на те, що нерви у неї не витримають і вона збожеволіє. Адже Лідія Андріївна сама казала: їй ніхто не вірить. «Невже й ви, капітане, гадаєте, що я божевільна?»

– Але ж ви привезли мене сюди не для того, щоб розповісти це, так?

– Ви здогадливі, Кублею… Не для цього. Мене цікавить тридцять третій сектор… І ось цей пам’ятник… Ви бачите?

– Ну й що?

– Читайте!

Кублей прочитав.

– Будь ласка, вголос. «Дружині і донечці Марченко А. М. і Марченко М. П. від люблячого тата і чоловіка». Ось за якого Марченка видав себе ваш Марченко, Кублею… Ви не припускаєте, що у Франкфурт полетів також Марченко, але інший? Одне прізвище – дві людини!

– Не припускаю, – твердо відказав Кублей. – Вони подалися за кордон не випадково і, боюсь, саме з тим товаром, що зберігався в могилі.

– Але що це за товар? І чи можна з ним подолати наш кордон?

– Наш кордон можна, капітане. Тим паче Марченку. З його давніми зв’язками і друзями.

Капітан Дубль задумався… «Може, це справді так, але є ще митний кордон у Франкфурті». І він сказав про це Кублею.

– Мабуть, ви маєте рацію, – погодився той. – Зі зброєю у Франкфурт вони не наважаться з’явитися.

– А з доларами?!

– А з доларами можуть… Якщо ту зброю у них закупили за валюту мафіозі… Тепер уже наші мафіозі…

Розділ двадцять третій

У Міністерстві закордонних справ капітана Дубля уже чекали. Молодий клерк, словесний портрет якого намалював заступник міністра, стояв біля входу… Клерк, білявий юнак з вишуканими манерами, чіткий, елегантний і аж занадто ввічливий, звичайно мріяв, з усього було видно, стати міністром закордонних справ.

– Закінчили Київський університет? – спитав капітан Дубль.

– Так.

– Факультет міжнародних відносин?

Молодий клерк кивнув і, проходячи повз старшину міліції, що охороняв центральний вхід до міністерства, чемно сказав:

– Це до заступника міністра!

Старшина віддав честь.

– Мабуть, знає вас, пане капітане?

– А ви мене звідки знаєте?!

– Я вас часто бачу по телевізору. Читав про вас статті. Ви ж наша знаменитість…

Капітан подякував і переступив поріг високого, в прямому і переносному розумінні, міністерського кабінету. Заступник міністра вийшов з-за столу, подав випещену тонку руку, запросив сідати. Сам сів навпроти.

– Я вас уважно слухаю, капітане. Мені уже телефонували… Просили посприяти… Чим зможемо – допоможемо…

– Нам потрібно зв’язатися з американцем українського походження. Його справжнє ім’я і прізвище Микола Мазур. Він живе в Нью-Йорку під прізвищем Дмитро Палагнюк. Поїхати туди самим ми не маємо змоги.

– У вас є адреса Палагнюка?

– Так. Він приїжджав на Всесвітній форум українців, але раптово від’їхав, не дочекавшись навіть відкриття форуму…

– Що нам потрібно зробити?

– Як би вам це делікатніше сказати… Скажу, як раніше казали: завербувати одного чоловіка…

– Ви не за адресою, капітане.

Заступник міністра підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і що він сприймає слова капітана як провокацію.

– Пробачте, але там, до кого ви мені радите звернутися, порадили звернутися саме до вас. Я був у генерала Ситорчука… Це дуже серйозна справа…

– Але ми вербовкою агентів не займаємося.

– Ви мені пробачте. Я просто ляпнув дурницю. Коли довго підбираєш слова і намагаєшся сказати м’якше, виходить завжди навпаки… Я хотів, щоб ваші люди… наші люди з нашої місії, якомога тепліше поговорили з цим Палагнюком. Запевнили його, що йому нічого боятися. Зараз його шантажують, залякують… І якщо він і справді відчуває вину перед Україною… Хоча особисто я так не думаю. Він мав виступити на форумі, але йому не дали такої можливості. Його змусили негайно залишити Україну… А нам потрібна правда… Хоч би якою вона була… Заради його матері… Мати тяжко хвора…

– У вас стільки запалу, капітане. Ви намагаєтесь переконати мене у чомусь. Але я, слово честі, нічого з усього того, що ви сказали, не зрозумів. Хто такий цей Дмитро Палагнюк і чому ви ним цікавитесь. Зверніться краще в товариство «Україна». Там зв’яжуться з вашим Палагнюком… Або запишіться в хор співаком чи в ансамбль танцюристом. Поїдьте самі… Ви ніколи не були в Америці?

Капітан зрозумів, що пан заступник міністра з нього просто кепкує. Сміється йому в очі. Він мовчки підвівся і пішов з кабінету, але раптом зупинився.

– О, ледь не забув найголовнішого, – проказав капітан Дубль. – Ви, прошу пробачення, випадково не пам’ятаєте агента кадебе майора Марченка? Аркадія чи Артура Марченка? Він у 1984 році їздив до Нью-Йорка в складі нашої делегації радником з економічних питань. Добре грав на балалайці. «Гоп, мої черевички, гоп»…

Заступник міністра сполотнів:

– Ви що, знущаєтеся з мене? Що це все означає?!

– Нічого, пане заступнику. Абсолютно нічого. Я просто хотів би почути вашу відповідь: знали чи ні?

– А яке я маю до того відношення? Я не належав до кураторів агентури.

– Але я, як ви помітили, не випадково вжив слово «завербував», яке вам дуже не сподобалося, – капітан удав, що збирається відчинити двері.

– Зачекайте. Речення можна докінчити і в кабінеті. Не обов’язково, щоб його чула моя секретарка.

– Безперечно, пане заступнику. Я й не ставлю перед собою такої мети. Я лише хочу вам нагадати, що майор комітету безпеки за вашою вказівкою завербував воїна-афганця, який не схотів воювати, в свої агенти.

– Це неправда. Мазура ніхто не вербував. Його просто прибрали. А хто саме, я не знаю. Казали, мій водій. Кублей його прізвище. Він нині на пенсії.

– Я вам дуже вдячний за інформацію.

– Ви задоволені?

– Так! – мовив каштан Дубль.

– Я дуже радий, – заступник міністра спробував зобразити на обличчі ту радість. Але усмішка вийшла помітно кривою і, як здалося капітану Дублю, зовсім не щирою…

Розділ двадцять четвертий

– Не розумію вас, капітане… Інколи зовсім не розумію, – мовив Кублей, коли капітан сів у його заржавілий «Запорожець». – Для чого ви йому ляпнули «завербувати»?

– А для чого ви мені, як ви висловлюєтесь, ляпаєте. Щоб роздратувати?

– Ну, вас роздратуєш. Ваш міністр постійно радить підлеглим: вчіться в капітана Дубля. Ось в кого сталеві нерви… І Чорнобиль їх не попсував.

– У Чорнобилі…

– А посвідчення маєте?

– Ні, не маю. Я ж не ви… Двічі по одному дню провели в Чорнобилі, зберегли бланки відряджень – і ви вже інвалід-чорнобилець…

– Документи про відрядження я здав у бухгалтерію для звіту, капітане.

– І взамін взяли довідку…

– Не докоряйте мені, капітане. Особливо зараз, бо «Запорожець» не заводиться.

– Так воно й краще. Менше чадітиме.

– То нам треба кудись їхати чи ні?

– Нам треба посидіти!

– Ще раз не зрозумів…

– Поговоримо про пана заступника. Ви ж його добре знаєте?

– А чому б не знати. Водієм у нього служив.

– От бачите, Кублею, як мені постійно доводиться витягувати з вас інформацію. Я немов спінінгіст, який розплутує «бороду». Було б сказати мені про це одразу. Ще тоді, коли я поклав перед вами ті фотографії.

– Якось у голову не стукнуло… Розгубився дуже… Шокували мене ті давні фотокартки.

– Що він за людина – пан заступник? У побуті.

– Вічно чимось незадоволений. На нього в міністерстві казали «гюрза». Знаєте, що це таке?

– Знаю! Не ви ж в Афганістані були, а я…

– Ви, капітане, від скромності не вмрете.

– Після проголошення суверенітету ви з тим заступником міністра випадково не зустрічались?

– Це допит?

– Чому! Допомога з вашого боку. Бо колеги… Ми з вами… Ну як вам м’якше сказати, щоб ви не образилися?

– Після того, що ви мені наговорили за всі ці роки, гіршого сказати просто неможливо, якби ви й хотіли… Так от, випадково зустрічався… Справді, випадково. У молочному магазині. Він любить молочні продукти. Йому дуже подобалося американське молоко. Він мене за ним посилав навіть опівночі, коли воно коштувало дорожче. Скупий він чоловік, але посилав…

– Для чого ви мені про молоко говорите?

– Для характеристики… Для повнішої картини… Я ж вас так зрозумів?

– Так, – погодився капітан.

– От бачите, і Кублей мислить… Тут, у Києві, я зустрів його якось у молочному магазині. В неділю чи суботу. Бо в будні дні він те молоко в міністерстві купує… А тут, мабуть, дуже кефірчика захотілося, сметанки. А у вільній і незалежній тю-тю – суцільна порнографія… Це не мої – його слова…

– Я не Служба безпеки, Кублею, і на магнітофон не записую.

– Хто його знає. Я пройшов життя, дай Боже кожному. Від дня народження у тридцять сьомому до цих днів… І Йосифом Віссаріоновичем був – таке ім’я взяв собі ще зовсім молодим. Потім став Микитою Сергійовичем… От тільки Михайлом Сергійовичем не встиг – Союз розпався.

– Поспішіть, поки Чорновіл не зробив з України федерацію… Може, на Леоніда Макаровича перетворитесь…

– Я почекаю, капітане. У такій справі, як і в нашій, ніколи не потрібно поспішати. Придивися, поміркуй, зваж, а тоді уже й за діло. Так от, я про пана заступника міністра. Ностальгія у нього. Він мене навіть відвів у кущі. Присіли на лавочці і він мені й каже: «Хочете, я вам анекдота про Леоніда Ілліча розповім. "Заповіт" називається». Ну, коли це в житті могло таке трапитися, щоб заступник міністра закордонних справ сів поруч з колишнім своїм водієм і почав анекдоти розповідати? Свобода, демократія… І продовжує: «Помирає Леонід Ілліч. Підкликає свою дружину і подає їй записочку. "Що це? " – питає та. А Брежнєв відповідає: "Це мій заповіт. Як умру, то хай у труну покладуть униз лицем". "Для чого? " – питає його дружина. А він каже: "Скоро прийде такий час, що мене захочуть у задницю поцілувати, а я не звик, щоб мене перевертали"». І засміявся. Бачите, за якими часами сумує? А потім подав руку і сказав: «Було б мені стільки років, як вам, Кублею… Я ще показав би їм свободу і демократію». А в нас з ним тільки рік різниці… Та мене вже вигнали на пенсію, а його хтось ще тримає. І це ж без спецосвіти… Як ви на це?

– Так, як і ви, Кублею! Саме це. – Капітан не договорив. Вхідні двері Міністерства закордонних справ розчинилися. – А ось і ваш хазяїн, Кублею. Чи ви називали його в Нью-Йорку по-іншому?

Розділ двадцять п’ятий

Десь близько одинадцятої години капітан Дубль приземлився у Франкфурті-на-Майні… Голубий костюм з короткими рукавами, голубий дипломат з чорною ручкою і злегка голубуваті туфлі без шнурків фірми «Саламандра». Ось і вся екіпіровка. Під костюмом лише майка і труси. Просто, красиво і модно. Капітан згадав генерала Ситорчука: «Де це ви такий імпортний костюмчик відірвали, капітане?» – «В закритому магазині Міністерства закордонних справ».

Капітан Дубль уже знав, що заступник міністра вилетів у терміновій справі до Женеви. Попросив про останнє відрядження перед виходом на пенсію. Сказав: «Невже я за сорок років з гаком не заслужив?». І його відпустили. Тільки тепер він летів не в Женеву, а до Нью-Йорка і, здається, цього разу назавжди.

Капітан подав паспорт. Рудий прикордонник мовчки поставив штамп і, кивнувши головою, показав на вихід.

– Данке шон, – ляпнув капітан чи то через ввічливість, чи то для того, щоб продемонструвати перед німцем, що й ми не ликом шиті, і враз йому чомусь стало ніяково. «Перед фельдфебелем принижуєшся», – кинув собі докір і тут же спробував виправдатися: «Перед цим фельдфебелем і генерали схиляють голови. Якщо контрабанду везуть. А що везеш ти? Харківську електробритву, зубну щіточку, пару шкарпеток, спортивний костюм, труси, майку і зубну пасту. Здається, все. Ні, ще два носовички, мильницю і улюблений одеколон». «О'кей! – погодився з ним внутрішній голос. – Тепер роздивись аеропорт. Такого ти і в Шенноні не побачиш».

Німецька акуратність відчувалася скрізь. Чорні м’які крісла з довжелезними спинками. Хочеш сиди, хочеш натисни на кнопку і, зручно вмостившись, спи… Яка розкіш! Бари, магазини, кіоски, усміхнені німкені… Беруть марки, беруть долари… Зайшов у туалет…

– Гутен морген! – привітався хтось з-під стелі.

«Ну, це вже, скажімо, зайве», – подумав капітан і прислухався. Йому подали інструкцію. Німецькою, англійською, французькою мовами. Короткий зміст її зводився до того, що в «нашому туалеті» ви не повинні ні до чого торкатися. У світі ходить СНІД… Унітаз сам все змиває, кран вам подає на відстані рідке мило, чисту воду, сушить повітрям руки… Данке, сенк’ю і таке інше… «Ну, й німці!» – з захопленням подумав капітан Дубль, який понад усе любив чистоту. Але те, що він побачив в аеропорту у Франкфурті, перевершувало всі його уявлення про стерильність.

Повернувши від туалету праворуч, капітан сів у перше чорне крісло-ліжко, оббивка якого скидалася за всіма своїми даними на натуральну м’яку шкіру… «Чудесна штука вичинка!»

Представник нашого посольства, з яким була телефонна домовленість про зустріч, не з’явився. Капітан почекав ще півгодини, підвівся, підійшов до бару, випив склянку апельсинового соку і пішов на реєстрацію. Літак на Нью-Йорк відлітав через годину. «Невже десь прокол? Чому ж не з’явився Демчук? Що трапилося?»

Високий цибатий німець, десь на голову вищий від капітана, провів по його спині індикатором, і ззаду засигналило. Капітан Дубль насторожився. Начебто ж нема пістолета під пахвою! Німець повернув його до себе обличчям. Глянув водянистими очима в капітанові очі, провів індикатором по грудях, по штанах. Кліпнув по-дружньому очима. Усе о'кей. «Отже, у них індикатор сигналить, коли в тебе нічого під одягом нема. У нас навпаки… Слава Богу… А то я уже…»

Капітан зайшов у маленьку залу чекання. Тут, власне, залів було кілька. З цієї вже йшли на посадку. «Боїнг», довантажуючи валізи, водночас заправлявся пальним. Небо висіло над Франкфуртом чисте. «Бути у Франкфурті і не побачити Франкфурта», – подумав капітан. Перейшов на протилежний бік зали. Став біля вікна. «Хоча б звідси подивлюсь на Франкфурт. Адже це німецький Манхеттен. Саме тут найвищий у Європі хмарочос. Тут народився Йоган… ще ж у нього є якесь ім’я… Забув… Знаю, що фон Гете. "Німецький Манхеттен" – імперське місто… Тут вибирали і вінчали німецьких королів. Чи вінчався тут Гете? Чи, може, він, як я, жив холостяком?!» Капітан узяв бляшанку пива, обережно розкупорив, боячись, що піна вихлюпнеться на костюм. «Усе нормально… Не можна бути в Німеччині і не випити пива! Та й сімдесят пфенігів – це не гроші».

Хтось доторкнувся до його плеча.

– Гутен таґ, гер капітан!

– Пан Демчук!

– Власною персоною… Дем’ян Демчук.

На душі потеплішало. Стало якось затишніше, веселіше. Зовсім по-іншому сприймався навіть аеропорт, десятки темно-синіх авіалайнерів з жовтими колами на фюзеляжах і темними лелеками в центрі, що знімалися вгору. Авіакомпанія «Люфтганза».

– Щось трапилося?

– Німці підпалили турків…

– Не німці – неофашисти…

– Так, німецькі неофашисти, – уточнив ще раз пан Демчук.

– Ви летите зі мною?..

– Так. У мене справи в Нью-Йорку. І мені хочеться якось вам полегшити роботу. Адже я знав Дмитра Палагнюка.

– Ви знали Дмитра Палагнюка?

– Так, пане капітане. Це Микола Мазур, як сказав мені один чоловік з діаспори. Я з ним зустрічався в Афганістані. Я там працював. Був підпорядкований нашому політичному раднику.

– Після цього скажіть, що світ не тісний!

– Тісний, пане капітане. Дуже тісний. Мабуть, тому й воюють…