Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)

Розділ тридцять четвертий

До Лас-Вегаса летіли приватним літачком. «Індустрія розваг і насолоди» зустріла їх гарним сонячним днем, коли нічне неонове багатство Лас-Вегаса ніби припиняло своє існування. На митному складі, куди зайшли Френк Фебер і капітан Дубль, кипіла робота… Де лежать українські сувеніри, ніхто не знав.

Роджер Люїс, який тимчасово заміняв завідуючого митним складом, витягнув і без того довге обличчя з губами-ниточками, зробив свої великі булькаті очі за лінзами окулярів ще більшими, і запитав: «Як то можна? На сувеніри мені потрібна розписка, що я не привласнив».

– Цікаво, цікаво, – лагідно мовив Френк, закидаючи обидві ноги на стіл начальника митного складу. Капітану Дублю аж подих перехопило: йому здалося, що стіл під вагою цих ніг зараз розколеться навпіл, а коли ці ноги впадуть на підлогу, то розколеться й підлога. – Коли у мене розігрівається електрочайник, ти знаєш, що я роблю? – спитав начальник поліції.

– Ні, – щиросердно зізнався Роджер.

– Я висмикую шнур з розетки. Ти мене зрозумів? Точнісінько так я висмикну з цього складу тебе. І ти ніколи більше сюди не повернешся. У тебе ящики начинені контрабандою, а не сувенірами для якихось виставок у Лас-Вегасі, а ти мені тут півгодини розпатякуєш про розписку, ніби я не маю ні жетона, ні посвідчення поліцейського. Ти, сине тата ховраха і мами лисиці, що хотів сказати, патякаючи про розписку? Якщо я тебе, заячий хвосте, правильно зрозумів, то ти чогось боїшся. Не бійся і принеси нам, і то негайно… Як воно називається, капітане? – звернувся він до Дубля.

– Косівський сюрприз у вигляді дерев’яної крашанки, збільшеної від натурального яйця в кілька разів.

– А від твого у сто… Ти мене зрозумів, Роджер Люїс? Без зв’язків, без батьків і багатої тітоньки…

– Ви й це знаєте…

– Я про тебе знаю навіть те, чого ти сам не знаєш… І як казав мій сержант Гаррі Стреснер, а йому, в свою чергу, його давній знайомий з Бродвею – одна нога там, де треба, а друга щоб трималась де треба і не заважала рухові вперед і назад. Ти мене зрозумів чи я дуже складно, як для тебе, пояснюю?

– Ясніше не скажеш, – огризнувся Роджер і щез по той бік порогу, звідки долинав живий гомін людських голосів. Митниця працювала на швидкому темпі.

Коли завідуючий складом приніс три сувеніри в поганій поліграфічній упаковці і ще з гіршою етикеткою на боці коробочки, Френк запитав:

– Як ти їх вибирав?

– Відповідно до інструкції, сер!

– О'кей! Можеш поки що погуляти.

– Ми тут не гуляємо, а працюємо.

– Поки що попрацюй, – багатозначно дозволив Френк.

Коли за Роджером Люїсом зачинилися двері конторки, притишивши гул роботи в складських приміщеннях, Френк Фебер витяг з нагрудної кишені лупу і почав роздивлятися величезну, незвичайно розписану українську дерев’яну писанку, в якій – якщо вірити інструкції українською і англійською мовами – знаходилося ще чотири менших. Френк вийняв їх усі – одну від одної кращу – і замилувався. Прицмокнувши для чогось язиком, він мовив:

– Суперлюкс! Жаль і розламувати!

– Але що робити! – мовив капітан Дубль.

– Не хотілося б насторожувати наших ділків. – Він спробував зважити в долоні всі п’ять почергово. Здається, різниці не відчув. Пошкодував, що він не агент 007 на ймення Бонд, у якого під рукою і в кишенях завжди все є. Навіть дві стометрові капронові мотузки з чималенькими металевими павуками. А в начальника управління поліції Френка Фебера в кишені не знайшлося навіть простеньких ваг. Він передав писанки в руки капітану Дублю. Алекс по черзі зважив писанки, і одна з них здалася йому трішечки важчою від своїх сестриць. Чи то за рахунок вологи, чи то за рахунок іншої породи дерева.

– Що ж, – витяг ножа Френк. – Оцю й спробуємо.

– Вона складається з двох половинок. Треба їх покрутити в різні боки.

– Цементно склеєна. Боюсь, фарба злущиться…

– Нічого не вдієш. Треба!

– О'кей, Алекс! О'кей, – Френк взявся пальцями за півкулі писанки. Праву половину повернув до себе, ліву від себе. Писанка тріснула. Лак трохи злущився, але фарба збереглась. В долонях опинилось по половинці великої писанки. З середини прямо на могутні стегна Френка упало ще одне, так само пофарбоване дерев’яне яйце, але дещо меншого розміру…

– Як «русская матрешка», – показав на писанку Френк.

– Так, – погодився з ним капітан Дубль. – Принцип той самий. Тільки простіший.

Френк, здається, більше його не слухав, його погляд, вираз його обличчя говорили про те, що крім цієї писанки для нього нічого в світі більше не існує. «Є чи нема? Помилився Алекс Дубль чи не помилився? Чи вартий він того, щоб незабаром стати майором?» – Френк піднатужився, щоб не прикласти зайвої сили. Про всяк випадок під писанку він постелив свій носовичок. Писанка тріснула, і на носовичок висипався білий, як дрібно молота сіль, порошок. Френк послинив палець, підніс його до язика і сказав:

– Ти не помилився, Алекс! Це не цукор!

Розділ тридцять п’ятий

Фло виявилася високою на зріст, могутньою дамою на тоненьких ніжках, які ніби аж деформувалися під чималою вагою, і з добродушним довірливим дитячим личком. Якимось дивним чином таке враження ще більше підсилювали її маленькі очі і ніс картоплинкою. З усього відчувалося, що вона наївна й смішна. Принаймні таким було перше враження у капітана Дубля.

– Фло, – сказав Алекс. – Я можу вас так називати?

– О, так, сер… Я уже чула про вас, – озвалась вона досить приємним голосом, а щоб у капітана не склалося враження, ніби вона чула щось погане, поспішила запевнити його в протилежному.

– Я вам дякую, Фло. Ви дуже люб’язні, – капітан глянув на неї і зрозумів, що такий м’який тон може призвести до того, що Фло розплачеться. Мабуть, її не часто тішили теплим словом. Особливо тут, в поліційному відділенні Нью-Йорка.

– Я вам теж дякую, сер… Я хочу сказати, що ви також…

– Скажіть, Фло, – перебив її Дубль. – Ви добре розумієте російську мову?

– Я навчалась у Москві, сер… Я хотіла стати артисткою… Але…

– Ви хотіли сказати, що мова в «Жаблоті», – повернув напрям її думок в інше русло капітан, – різко відрізняється від московської говірки?

– О так, сер!

– Я попросив би вас більш детально розповісти про те, що ви там почули…

– Коли ми зайшли з Гаррі до Аркаші… Його звали Аркаша… Там їх було троє. Чи то греки, чи то молдавани, чи то євреї. Не знаю. Але вони розмовляли не по-єврейськи.

– Ви розмовляєте й по-єврейськи?..

– Трохи, сер… Зовсім трохи… Я жила в єврейському кварталі, сер… Моє дитинство пробігло там, – вона так і сказала: пробігло. Капітан її не перебивав. Слухав мовчки, підійшов до бачка з гарячою кавою і тихо націдив дві склянки. У свою додав молока… Фло від молока відмовилась. – Потім вискочила ця малоприємна касирка. З такими великими короткозорими очима. Відштовхнула мене і крикнула, гадаючи, що я нічого не розумію… Так ведуть себе італійці і євреї… Вони кричать, метушаться… Ні на кого не звертають уваги, ні тобі соррі, ні тобі екск’юз мі… Що вона сказала? Вона сказала, що Аркаша мішігєн… Ви знаєте, що означає це слово, сер?

Капітан ствердно кивнув головою.

– Потім вона сказала, що «развод і дєвіч’я фамілія»… Я зрозуміла, що вона виступає проти якогось бізнесу…

– А фраза, Фло, фраза!..

– Ай, мені, знаєте, незручно її повторювати… Вона по-англійськи звучить дуже непристойно і водночас смішно…

– Але ми з вами розмовляємо не англійською мовою. І це, Фло, дуже важливо.

– Я розумію, сер. Вона сказала: «Куди я твої яйця, Аркаша, покладу… Навіть якщо вони розфарбовані». Тоді він сказав: «Таня, вони не будуть лежати тут. Пташечка зів’є гніздо в Таймс-Сквері. Воно буде тимчасовим. Три дні на акліматизацію, і яєчка відлетять у Майямі… А пташечка в небо і кінці у воду… Ти мене, Таня, зрозуміла…» Вона сказала, що вона «всьо харашо паніла! І даже слішком харашо і я вазвращаюсь в Адесу». «Ти шукаєш причини, щоб улизнути з Жориком?». «А якщо й так. Я тобі не збираюсь носить сухарі з українського хліба за два долари буханка», хряснула дверима і вибігла в магазин…

– Ти все сказала, Фло?..

– Ця телиця назвала мене коровою… Але чи це вам потрібно?

– Мене цікавить усе, що зв’язано з Таймс-Сквером.

– Вона потім ще повернулась і сказала: «Ця корова ще тут. Забирай її звідси або скажи, що гроші їй виплатить синагога. Там тебе чекають землячки. Вони не можуть зайти через цих двох… У них щось термінове… Один переступає з ноги на ногу, ніби в туалет проситься. А другий взагалі кривий. З ким ти зв’язався, Аркаша? Ти про Льову подумав? Про Сару подумав? Про мене подумав?» Аркаша попросив її, щоб вона їм сказала, хай хвилинку почекають. Але помітивши, що з нами надовго, вибіг у магазин сам… Я вийшла за ним і кричала, сер, буквально вчепившись йому в плечі. А Гаррі чіпляв у його кабінеті «жучка». Якщо ту кімнату можна назвати кабінетом… «Сер, хто мені поверне гроші?» «Ісус Христос, – цинічно сказав він і показав пальцем на небо.

– Ти чула ось це радіо?» У цей час гучномовець горланив «Пані і панове! Тримайте свої гаманці на замку, як Радянський Союз»… Далі я не чула нічого. Я схлипувала… – А отим двом, високому і з ним кульгавому, Аркаша сказав: «Пташечка знеслася. "Мрія" у Лас-Вегасі». Що таке «Мрія», я не знаю. Мабуть, жаргон…

– Ні, Фло, це українське слово. По-російськи «Мечта».

Фло продовжила:

– «Нам потрібний салон, – сказав кульгавий. – Якщо ти не хочеш їх тут виставити…» «Яйця? Виставити в "Жаблоті"? У мене ще дах не поїхав». Я не все, сер, зрозуміла. Може, й не все точно запам’ятала. Потім Аркаша запитав: «Де гарант?» «Гарант – митниця, – відповів Кульгавий. – Зелене світло… Частина у Лас-Вегасі, частина у нас, частина в Майямі… Щупальці мертві – гірський віск і фарба карпатських квітів убиває собачий нюх… Все о'кей, Аркаша… Бери яйця в руки… Не обпечешся – зігрієшся». «Добре», – погодився Аркаша. В цей час ввійшов Гаррі. Він сказав: «Фло, чого ти досі плачеш… Візьми у них товаром, бо ми просто так звідси не вийдемо». «Дай їм що-небудь, Аркаша, і хай мотають звідси, – порадив Кульгавий. – Ми ж так і не домовились…» «А ми вже домовилися. Гніздечко я зів’ю з фанери. Для вашої пташечки не буде холодно». «Пташечка скоро відлетить у вирій. Ти за пташечку не хвилюйся. Давай салон». «Для чого ця парадність… Не простіше – Лас-Вегас, Майямі?» «Як ти не розумієш, Аркаша… Ми завойовуємо ринок… Виставка-продаж… Дали ж рекламу… Такі сувеніри ви можете сьогодні придбати у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Кентуккі, Айові… Там дерев’яні. А ці з начинкою. Дерев’яні можеш взяти й в "Жаблот". Хай заспокоїться Таня! Вони підуть і тут. Дай меншу ціну. Компенсацію матимеш. Ти ж хочеш ранчо». «Я хочу бунгало».

– А я хочу, щоб ви мені вернули гроші, – сказала я. Аркаша поманив мене пальцем, потім вивів на вулицю і сказав: «Оцю дорогу бачила? Колись вона вела нас до комунізму, а тепер до тухес… Іди звідси, щоб я її тобі не розцяцькував синцями… Треба не роззявляти рота, бо "Жаблот" – це тобі не музей Гухенхайма! І не Метрополітен-опера… Хочеш завивати – йди туди, там співають в оригіналі», – і зачинив за собою двері, які до цього не зачинялись.

– А що ж ваш рицар, Фло?

– Ви маєте на увазі Гаррі Стреснера? Він дуже сміявся і згадував свого бродвейського приятеля, який йому казав: «Якщо щось забудеш, Гаррі, то спробуй згадати, що саме ти забув і, головне, де саме».

Фло замовкла і витерла спітнілі руки. Відчувалося, що підготовка в голлівудські зірки не минула даремно.

Капітан Дубль підвівся і мовив:

– Ви феномен, Фло. Жаль, що такий талант пропадає в поліцейському управлінні. З такою пам’яттю вам би працювати на сцені. Не один імпресаріо зекономив би на суфлері.

– Дякую, капітане Алекс, дякую… Ви дуже люб’язні, – посміхнулася Фло і заплакала.

Розділ тридцять шостий

По дорозі до готелю капітан Дубль спробував вишикувати факти в один рівний ряд, а не нагромаджувати їх один на один. Вони мали стати так само рівно, як і 42 стріт, по якій він брів під щедро розцяцькованими вітринами і грандіозними за своєю фантастикою і дизайном неоновими рекламами. На розі Третьої авеню і 42-ї стріт маленька дівчинка, схожа на ляльку Барбі, подала йому зелененьку, у вигляді долара, листівку. Капітан взяв, «Барбі» подякувала йому, мило посміхнулася і тут же, як механічна лялька, повторила все це з наступним перехожим.

Капітан у душі навіть образився. Він прочитав рекламу. В ній говорилося, що в кабаре «Дванадцять персиків» ви зустрінете ту даму, про яку мріяли все життя. Закуска безплатна. За випивку перший раз треба платити 50 відсотків. Після нічних і веселих розваг, які нададуть вам сил і оптимізму на цілий наступний день, ви можете вийти через чорний хід, де значно безпечніше, ніж вихід з центрального входу.

Він викинув рекламну листівку в першу ж урну, що стояла біля чорного зав’язаного мішка із сміттям, і пішов далі у бік Іст-Рівер.

«Отже, давай усе спочатку», – сказав він подумки. «З самого початку почнеш – не доберешся й до Емпайр-стейт-білдінгу», – заперечив сам собі. «Давай почнемо з "Жаблоту"». «Краще з Києва!» «Давай з Києва», – погодився капітан. «З Києва на першу всесвітньовідому українську виставку в Лас-Вегас прибула "Мрія", на борту якої представлено експонати 165 фірм України. Серед цих експонатів є український сувенір – "Косівська писанка". Це велике еліпсоподібне яйце, гарно розфарбоване у кілька кольорів. Переважає зелений… У п’ятьох ящиках таких писанок понад кілька сот, вони з усіх регіонів України, а також з Російської Федерації і Польщі, де жило чи живе українське населення, яке займається писанкарством. Саме з цього мистецтва й вирішили скористатися Кульгавий – він же колишній працівник комітету державної безпеки майор Марченко, і його колега – афганець Бордоніс за кличкою "Циган". Пан Ярослав – директор малого косівського підприємства "Едельвейс" – окрім писанок-сюрпризів привіз гуцульські топірці, шкіряні постоли і знамениті гуцульські ліжники косівських і вижницьких майстрів, а також кілька суконь з блискітками, робленими руками учнів з Вижницького училища прикладного мистецтва. Серед цих гуцульських сувенірів, у більшості писанок, закладено героїн і гашиш, який вибрано з труни, в якій нібито лежало тіло загиблого в Афганістані радянського солдата Миколи Мазура, підібраного моджахедами після того, коли вони побачили, як його розстрілював упритул Циган – він же Бордоніс… У США, куди його, хворого, вивезли представники української діаспори, Миколу госпіталізували і виходили. Потім вивели на майдан під час відкриття 39 сесії Генеральної Асамблеї ООН. Це було десь тут, – зупинився капітан Дубль, дійшовши аж до самісінької набережної. – І він виступив під прізвищем Дмитра Палагнюка, взявши про всяк випадок для конспірації мамине дівоче прізвище і батькове ім’я. Того дня йому агент кадебе і водночас водій заступника міністра закордонних справ, який тоді ще не був заступником, всунув у кишеню записку; "Сука! Якщо ти ще хоч раз розтулиш пащеку і виступиш проти афганської війни, ми тобі її закриємо нашою відкритою пресою: "Зрадник на боці нашого ворога", "Боягуз і перебіжчик"… І потім пам’ятай, у нас залишилася твоя мати… Без тебе, покидька, без батька, без допомоги. До пенсії ще далеко. А на роботі вона потрапить під скорочення штатів. Приватний куркульський дім на Печерську піде під знос. У мами вроджений порок серця", – цитував капітан Дубль щоденник Дмитра Палагнюка. І все-таки після цього постріл. Підлий. У спину. Чому його вирішили все ж прибрати? Він же дотримувався слова. Українська діаспора, як тоді писали, націоналістична, його зрозуміла… Допомогла вилікуватися… Придбати паспорт на інше ім’я. Зняти квартиру. Допомогли з університетом. І все-таки знайшли і… прибрали… Прибрали сьомого листопада. У середу… У США робочий день. У Союзі велике свято – день Жовтня. Отже, так вони у своїй місії при ООН відзначили день Великого Жовтня. Убивством. Символічно і в стилі Радянської влади… Коли ж прийшло повідомлення про смерть Миколи Мазура в Афганістані?.. 17 листопада. Точно, сімнадцятого. Але чому ж не знесли дім вдови? Чому не скоротили її по штату? Чому не оголосили холодну і голодну блокаду? Залишили на роботі? Чи визріло інше? – голова у капітана йшла обертом. – Інше?! Ну звичайно, інше… Мати після повідомлення про смерть сина захотіла поховати його на Батьківщині, і тоді в когось з’явилась ідея… Ідея Бордоніса – "чорна труна". Труну переслали… Поховали символічного Мазура з почестями. Тоді ж після закінчення сесії ООН в Україну повернувся майор… Так, уже майор Марченко… Повернувся і… Чому ж тоді вони не переносили труни?.. Чому стільки чекали? А що коли? – думав капітан. – А що коли?.. Але коли? Коли ж увільнили заступника міністра від обов’язків представника в ООН? Точніше, не увільнили, а перевели на іншу посаду. Тоді цей заступник зустрівся з колишнім своїм водієм Кублеєм і сказав: "Перевели, щоб відправити на пенсію. Я ці переводи знаю… Я цього так не залишу. Останнє слово буде за мною"… І тоді я, капітан Дубль, наважився… Я поцікавився… Чи не міг би заступник завербувати Мазура-Палагнюка… Він зрозумів… Чому я прийшов до нього… У міністра он скільки заступників: п’ять чи шість… Але капітан вибрав саме його… В душі сум’яття, в душі переполох… Попіл стукає в груди. І тоді пан заступник зустрічається… не з Кублеєм. Кублей сказав правду… Пан заступник зустрічається з майором Марченком і нагадує йому про випадок 7 листопада 1984 року в Рівердейлі! А якщо йому не потрібно нагадувати?! Просто потрібно змитися і знайти оптовика? Знайти оптовика і реалізувати товар?.. Здається, все просто, як на Манхеттені. Тут ніколи не заблудишся… Але…»

В цей час капітанові на плече упала чиясь важка рука і болісно стисла його. Капітан обімлів. Над ним нависла могутня тінь…

Розділ тридцять сьомий

Домовилися про посередництво. Аркаша наполягав на десяти процентах. Кульгавий казав, що це грабунок на Манхеттені серед білого дня…

– Досить з тебе і трьох!

– Я за три ризикувати травичкою, навіть якщо вона не горить від сірника, не стану…

– Але ти нічим не ризикуєш… Ти ставиш нам павільйон на три-чотири дні. Ми в спокійній обстановці переглядаємо товар і чекаємо наших знайомих з Майямі… Ти розумієш, нам треба вибрати із цих кількох тисяч свою маленьку тисячу…

– Ви їх і вибирайте!

– Аркаша! – застеріг Кульгавий. – Ти мене знаєш. Я твій гарант!

– Альберт, у цьому світі гарант тільки твердий долар… Я сам собі не гарант… Я вчора тобі сказав: яйця візьму в «Жаблот»… Таня сказала: «Тільки через мій красивий труп» Я не можу втратити Таню. Я уже втратив Одесу… Я втратив Чорне море… А тепер втрачу Таню… Втрачу Нью-Йорк… Втрачу життя… Ти мене розумієш?..

– Гаразд! Гаразд! Ти Тані не втратиш… Ти нам будуєш павільйон, павільйон «Український сувенір». Ми там два вечори працюємо… Ми… Не ти, не Палагнюк… Ми вдвох… Може, приїде пан-барон… Але він не захоче бруднити руки… Він їх забруднить, але коли після травки зашелестять зелененькі…

– Долари наперед!

– У нас їх нема! Розумієш, нема… Ми їх тільки робимо… Робимо твоїми руками.

– Тоді десять процентів! І щоб я вашої ноги у «Жаблоті» не бачив. Учора Жора знайшов «жучка». Ви здогадуєтесь? Не колорадського.

– Ти що?! – вихопилося в Кульгавого.

– Жора помітив випадково. У нас в столі ніжка давно зламалась… Трималась на чесному слові. А тут забігла одна товста дурепа… Посадила свою с… на стіл. Стіл набік, «жучок» додолу… Досі у нас такого не траплялося… Цей «жучок» цікавиться вашими яйцями… Я умиваю руки…

– Ти просто береш на понт, Аркаша!

– Я умиваю руки, – повторив той і підвівся. – При всій повазі до агентів кадебе! Вони тепер не в моді…

Підвівся і Кульгавий:

– Ну, чорт з тобою. Десять, так десять… Але це ж сума набігає! Куди ти ці гроші дінеш?

– Покладу на синів… Хай ростуть роки і ростуть проценти… Це вже моя турбота… Але у Таймс-Сквер я й ногою не ступлю… На павільйон гроші виділяю. Завтра вам трейлер поставлять… Афішу зроблять… Дизайн також… Але це не в рахунок десяти…

– Аркаша! В Одесі…

– Альберте – це не Одеса. Це Нью-Йорк… Тут живуть і працюють ділові люди… А не одеські тріпачі з бульварним гумором… Зрозумів? У мене троє дітей і ще жоден не знає англійської мови. Жоден не ходить до школи і не дуже туди рветься. Я живу в кредит… Все, що ти в мене бачив, ще не моє… Від відео до Мондео. Зрозумів? Мені вкалувати треба від понеділка до понеділка. Мене питають, чого я не ходжу в синагогу… А я бутерброди їм на ходу… Запиваю холодним чаєм, бо раптом заходить вонючий негр і я відставляю чай і кажу: «Сер, я весь до ваших послуг». Він перебере півмагазина, нічого не купить, потім виявиться, що чимось таки набив кишені, а я п’ю вже холодний чай… А ти мені кажеш – шик, блиск, лоск… Що ти ще тут побачив?.. Усе в золоті, усе в галунах, усе при капусті…

– Аркаша! Ша! Чого ти шумиш! – втрутивсяЦиган. – Ти уже й справді не на Дерибасівській. Я не Дюк і я все чую! Ми домовилися і гуд-бай! – Він повернувся і вийшов. За ним вийшли всі інші. Пройшли з кухні через кімнатку і вийшли на двір. Біля басейну сидів Дмитро Палагнюк і спокійно докурював сигарету…