Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

Розділ тридцятий

Важко знайти людей у цьому світі, які б сказали, що вони люблять чекати. Цього не міг сказати про себе і капітан Дубль… Але, сидячи в «Кадилаці» пана Романа, він того вечора подумав про себе: «Я таки вмію чекати…»

Подумав і спіймав себе на тому, що ця фраза належить не йому. Що він механічно цитує свою добру знайому.

Саме вона йому часто казала ці слова: «Я таки вмію чекати…»

Чекати довелося недовго. Та й час біг, як наше життя. Точніше, життя Дмитра Палагнюка – Миколи Мазура. Недовге, але таке, як пишуть українці, карколомне. Він прочитав щоденник воїна-афганця і тепер, здається, все зрозумів. Одне тільки дивувало: чим вони його залякували? Здається, й це розгадав, і все-таки… Не міг повірити… Отже, його дурили… Подавали односторонню інформацію і він, як кожна чесна і довірлива людина, вірив. Вірив, незважаючи на кілька зрад і на… розстріли… Ось це капітану не вкладалось у голову…

Кульгавий ішов позаду. Стомлений. Зігнутий. Загнаний… А Циган, як про себе прозвав капітан Дубль молодика зі шрамом, викидав ноги вперед бадьоро, весело, самовпевнено. Отже, вони почувають себе тут у цілковитій безпеці. От тільки Кульгавий – майор Марченко – помітно втомився життям чи щось відчував як старий досвідчений чекіст. «Чекіст» – це колись романтичне слово швидко набувало зовсім іншого відтінку і викликало всуціль неприємні асоціації. Мало'хто тепер міг би з гордістю сказати, що він чекіст, як і його близькі та й далекі родичі.

У під’їзд обидва зайшли не оглядаючись. Це додатково переконало капітана, що тут вони почувають себе поза підозрою.

– Вони? – запитав пан Роман.

– Вони, – відповів капітан Дубль. – Сучі сини!

– Москалі!

– Перевертні. Яничари!

– Від них усі наші біди… Горе наше, – зітхнув пан Роман. – Вилікувати б нашу націю від цього – їй ціни не було б.

– Ви, мабуть, їдьте, пане Романе. А ми уже з Дем’яном тут самі залишимось… У вас же інша професія, – посміхнувся капітан.

– Що інша, то інша… Але й мені цікаво… У мене ще трохи часу є…

– Ви ліпше скажіть, чи нема у вас другої автомашини і гарного водія?

– А то чому?! Ноу проблем… І водій файний є. Моя донця… Дорою звати. То якщо треба, то вона й зараз приїде. Може, ще й будемо родичами. У мене файна донця. У Києві по телевізору виступала, то купу листів з України привезла. Чи то тому, що гарна, чи тому, що багата. Тепер хіба зрозумієш? То треба вдавати з себе бідну, щоб зрозуміти правду…

Пан Роман узяв телефон. У трубці щось затріщало. Озвався жіночий голос.

– То є ти, стара? А де Дора? То дай-но Дорі ту слухавку. Донцю… Хай!.. Хай!.. То ти нині що робиш? А не хочеш з файними хлопами сі зазнайомитися? А то чому? То я жартую. То є з України, їм тра показати Нью-Йорк… А то я відки знаю? Мо’, й Нью-Джерсі. Бруклін, Бронкс. Куди скажуть… У Даун-Тауні. Дім Дорченка… Так… То не запізнюйся. Пальне є?.. То добре. Тоді простуй сюди. Поїж, доню. Бо ті хлопи гуляти майстри… Мо’, не на цілу ніч, але до світання… Мамі скажи, що я дозволив. Най буде!

– Буде заміна, – пан Роман поклав трубку.

Вечоріло. Нью-Йорк спалахував світлом і справжнім життям. Чиновники залишали свої фірми, комп’ютерні системи, крісла, апарати, секретарок… А втім, секретарок, мабуть, не залишали… А тільки давали змогу переодягнутись, прийняти душ і запрошували на вечерю… Десь бурхливо оживала 42 стріт, яскраворекламний, як вогняний метеорит, Бродвей, осліплюючи вас своїми вогнями і несподіванками, перерізав по діагоналі Манхеттен. А тут, у Даун-Тауні, життя, навпаки, завмирало. Тихо спалахували вікна, загорялися вогнями – зеленими від зелених абажурів, які тут залюбки використовували, і темно-синіми від кольорових телевізорів. У тимчасовій квартирі Джима Пеленса сиділи в напівтемряві. Горів тільки нічничок, миготіла на шибках тінь. Вона то накульгувала, то присідала, то раптово схоплювалась. Ішов активний діалог. Щось накреслювалося, щось планувалося. Одна сторона того чекала з нетерпінням, друга – з острахом, третя думала: аби швидше…

Підкотило пошарпане «Шевроле». Автомобіль зупинився там, де хотілося капітану – між будинком і «Кадилаком». Так що з вікон квартири, де точилися суперечки, їх помітити не могли. Пан Роман потис «хлопам» правиці, вийшов до доньки і сказав:

– Парубки будуть з тобою. Дивись, поводься як слід… Що попросять – виконуй…

– Усе підряд?

– Но, но… Тільки не будь вар’яткою, – і попрощався.

Розділ тридцять перший

Дора виявилася й справді приємною дівчиною. З добрим почуттям гумору, весела, життєрадісна. Кругленьке, як на божественній іконі, личко. Пухкенькі привабливі губки. Кирпатенький носик і найголовніше – вічно усміхнені і водночас спостережливі очі. Капітан навіть не роздивився, якого вони кольору. В автомашині було темно. Та й несподівано вийшла з квартири братія, яка їх цікавила. Спочатку здавалося, що вийшло двоє… Але, уважно придивившись, капітан помітив і Дмитра Палагнюка. Той тримався осторонь, бо, очевидно, мав завдання взагалі йти окремо. За вказаною адресою. З будинку він повернув праворуч. На вулиці зупинив таксі. Кульгавий з Циганом пішли ліворуч і сіли в автомобіль, який чекав їх у кінці кварталу.

«Отже, конспірація. Ми зі своїм "Кадилаком" мало не вскочили в халепу», – подумав капітан Дубль. Але Дора припаркувалася за всіма правилами. Її скромний старий «Шевроле» нічим не відрізнявся від інших машин. Якщо ж дивитися збоку, то він і взагалі не виділявся з припаркованого загалу. «Рушили через раз», як висловився капітан. Спочатку пішла «Тойота», в яку сіли Кульгавий з Циганом, потім промчала дама на «Форді», очевидно, останньої марки, бо автомобіль блищав ніби щойно з автосалону, тоді вже рушила своїм «Шевроле» й Дора.

За рогом повернули різко праворуч і покотили у протилежний від Даун-Тауна бік. У бік Іст-Рівера. За третім поворотом лягли на лівий курс, перетнули 42 стріт по Четвертій авеню і повільно посунули в напрямку Централ-парку. Не доїжджаючи до будинку-праски, розвернулися і, проїхавши ще кілька метрів, зупинилися недалеко від безрекламного, але не без слави «Жаблоту». Магазин ще працював. Неохайний, брудний, схожий на київські автомобільно-спортивні магазини. Від інших він відрізнявся тільки тим, що товарів у ньому було навалом і яких завгодно: від однодоларової колоди карт до автомобільного замка на педалі. Пахло мазутом, автомобільними дезодорантами, шампунем і людським пітним тілом. Десь угорі спокійно горлав гучномовець і, треба сказати, не без гумору:

«Пані і панове! Наші потенційні покупці! Наш супермаркет – це не філіал знаменитого одеського товчка. Але, милі пані, оберігайте свої сумочки з грішми. Достоповажні панове, тримайте свої кишені, як Радянський Союз свої кордони, на замку. Союз розпався, але Одеса живе… Живе, як наш нью-йоркський безсмертний "Жаблот" – найкращий супермаркет Манхеттена і його околиць. Відвідуйте наш "Жаблот"! Тільки у нас ви можете за безцінь придбати всі необхідні вам речі. Купили ви, дайте можливість купити іншому. Ви не в Одесі – товарів вистачить усім. Ми нічого не ховаємо у підсобках. Тільки те, що не вміщається на прилавках. Сенк’ю! І, як кажуть в Одесі, щиро дякуємо!»

Останні два слова патріот Одеси вимовив в оригіналі, і закінчив наостанок англійською.

За прилавками жваво торгували італійці, негри, греки і євреї. На дверях висів цілий список, якою мовою тут розмовляють. Українська стояла на третьому місці. «На рівні України!» – подумав капітан Дубль і, взявши Дору під руку, як свою давню знайому, роздивлявся товари, які його не цікавили. Але його цікавили бічні двері, в яких щезли Кульгавий і Циган.

– Що вам купити? – запитав капітан Дубль.

Дора посміхнулася:

– Ми в такі магазини й не заходимо.

– Я розумію. А ми заходимо.

– Я вас не хотіла образити… У вас робота, – вони розмовляли українською мовою, як і домовилися. Хоча капітан Дубль добре володів англійською і вивчав її не тільки самотужки.

– Я вас теж…

Раптом капітан прислухався. Замовк. Здогадлива Дора кивнула: «Я, мовляв, зрозуміла. Ні пари з вуст».

– Таня, привєт! – почув капітан російську мову. – Как ти жівйош? В Адесу не тянєт?

– Тянєт, Аркаша, тянєт… В прінципє можна жіть… Єслі би нє еті чорниє морди… Воруют усьо. Хуже, чем в нашей Адєсє… Как я іх нєнавіжу, Аркаша! А как ти? Всьо замкі продайош, часікі?

– Пєрєшол на корєйскіє телефони… Атлічна йдут. Беру па трі долара, спускаю па сєм… Оптом для украінцев даю па п’ять… Єхалі на какой-то свой Всемірний форум… Ти слихала а таком?.. Бралі на сувеніри.

– Пачєму у тєбя? Ти што, жівьош в іх діаспорє?

– Таня, раскрой своі красівиє чорниє глазкі… Ані же все патріоти… Ані любят сваю украінску мову…

– Аркаша, ша-а!.. Я знаю, што ти етім хочеш сказать: мой Жора вчера тоже поцепіл на дверях іхній язик… Гаварят, ані там харашо атносятся к євреям. Лучшє чєм в Маскве і, канєшна, Расіі… Скажу па секрету… У нас здєсь тоже двоє. Мой Жора сказал: «Таня, ти нікагда нє відєла жівих агєнтов кагебе… Я севодня тєбє пакажу…»

– Ані што, таргуют аружієм?..

– Каму ета нада. Ета тєбє што, Грузія, Єреван, Баку?.. Ані рєшілі прадавать яйца.

– Какіє яйца?

– Крашениє, канєшна. Ані дєлают украінскій сувенірний атдєл… Я нічєво нє панімаю… Їх вєздє навалам…

Несподівано Таня замовкла. До неї підійшов покупець. Став у чергу і капітан Дубль, мовчки подав італійський замок вартістю в чотири долари. Червоний з жовтим. Таня так само мовчки вибила чек, подала капітану.

– Сенк’ю, – навмисне підкреслено мовив Дубль. Став осторонь. Взяв у руки пачку автодезодорантів. Хотілося почути ще хоч кілька слів. Таня мовчки вибивала чеки. Капітан підійшов, поцікавився, як користуватися цими автомобільними дезодорантами:

– Аркаша, ти єво панімаєш?

– Да. Он спрашіваєт, как імі пользоваться і в какіх машінах прімєнять.

– Скажі єму в любих. Я ні хачу ламать язик… Я ісчо плоха гаварю на англійскам, но пачті всьо панімаю. Скажі єму, што єсть спеціальний касєтнік. Он работаєт. Туда, как касети, вкладиваются пластікавиє дєзадаранти і падключаются к акумулятару… І в кабінє тагда арамат яблак, лімонов і кафейних дєрєв’єв, запах моря, джунглєй… Што он любіт? Скажі єму… Ета всєво десять доларов… Очєнь бєрут…

– О'кей! О'кей! – зупинив її Аркаша. І темпераментно почав перекладати, перескакуючи з одного слова на інше, зчинивши таку веремію, що якби капітан не зрозумів Тані, то Аркаші він точно б не зрозумів.

Він щиро подякував Аркаші, а Дора – її повне ім’я було Дарина – навіть похвалила Аркадія-одесита і сказала, що він гарно говорить англійською. Але дещо з італійським акцентом.

– Мілан, Рим, Тольятті? – почала валяти дурня Дора.

– Тольятті! Тольятті! – закивав кучерявою головою колишній одеський громадянин. – А ви звідки?

– Канада. Онтаріо! – відповіла Дора.

– Привіт Канаді… Там наших також багато…

– О так, – мовив капітан. – Спагеті, піца!

Капітан Дубль далі не слухав. Подякував.

Йому хотілося ще трохи затриматися, але він боявся насторожити «одеських земляків». Отже, тут одесити. Тоді зрозуміло, чому тут і Циган. Дубль і Дора ще трохи постояли. Але Аркаша сказав, що йому пора, що зайде іншим разом, і побіг. За ним вийшли й Дубль з Дорою. При вході Дора раптом стисла капітанові руку вище ліктя. У «Жаблот» входив Джим Пеленс.

Розділ тридцять другий

Гаррі Стреснер розливав на трьох. Гарячу каву, що ароматно парувала, тут же охолоджував сержант Луїс Роджерс. Начальник поліції Френк Фебер сидів за своїм міцно збитим столом і, відсунувши волохатою рукою папери набік, з нетерпінням чекав, коли підлеглі кинуть чаклувати над буденним напоєм і подадуть йому шматочок ще теплого тістечка з дрібно нарізаним авокадо і склянку кави, яку він пив так само часто, як любитель пива – пиво.

Могутнього складу чоловік, Френк Фебер розсівся за столом так, що металевий стілець здавався під ним дитячою іграшкою, яку він мав намір роздавити своєю статурою ще до того, як доп’є свою улюблену каву з молоком і з’їсть три шматки торту з кремом, щедро посипаним дрібно посіченими горішками.

Коли Гаррі поставив перед своїм начальником склянку, вона одразу щезла в його величезній волохатій руці із засуканим рукавом.

У поліцейському управлінні Френка Фебера підлеглі хоч і називали позаочі «Два Фе», але любили. Цей могутній здоровань, волохаті груди якого аж пашіли здоров’ям і силою, завжди мило посміхався у свої акуратно підстрижені пшеничні вуса і дивився на співрозмовника навдивовижу темно-синіми очима, майже ніколи не кліпаючи. Сержант Гаррі Стреснер – середнього зросту, не позбавлений почуття гумору, як і більшість американців, був улюбленцем не тільки начальника поліції, а й всього поліційного управління.

Капітан Дубль у супроводі Дем’яна Демчука піднявся сходами і, помітивши начальника за скляною перегородкою, дещо розгубився, не знаючи, чи то стукати в скляні двері з табличкою, чи просто відчиняти. Лейтенант Джеймс Коллінз, який щойно зробив перший ковток, щоб запити трохи засолодкий, як для нього, шматок торту, поставив склянку і з його уст ледь не вилетіло звичне: «Якого чорта!» Але Френк Фебер, застережливо піднявши могутню руку, вчасно зупинив його.

– Кемаль, – гукнув він і наказав Стреснеру подати для новоприбулих ще дві склянки і по порції торту. Капітан спочатку відмовився, але, помітивши посічені горішки на шарі крему і желе, передумав відмовлятися так поспішно. Що-що, а горіхи він любив у будь-якому вигляді.

– Ми вас чекали, капітане! – дружелюбно посміхнувся Фебер, міцно потискуючи через стіл по черзі гостям руки. – Ми працювали з німцями, французами, канадцями, колумбійцями… З ким ще працювали, Гаррі? – звернувся він до сержанта.

– З італійцями, китайцями і цілою армією дам, – посміхнувся Гаррі.

Френк мотнув рудою головою, що міцно сиділа на бичачій шиї, і додав, показавши на сержанта:

– Це наш поліцейський Марк Твен. Так, ми працювали з багатьма, але з українцями не працювали.

– Боюсь, Френку, – як до давнього знайомого, заговорив капітан Дубль, називаючи начальника поліції на ім’я, бо чув, що така манера імпонує багатьом американцям, і не помилився.

– О'кей, Алекс! – перебив той, простягаючи капітану на знак приязні руку. – О'кей, Алекс!

– Боюсь, Френку, – повів капітан Дубль далі, – спостерігаються деякі віяння з Афганістану через Європу в Америку.

– Є щось конкретне, сер? – втрутився в розмову лейтенант Коллінз.

– Так, є! – спокійно відповів капітан. – Я сказав би так: дуже конкретне і водночас дуже абстрактне…

– Це вже цікаво… Гніздечко в «Жаблоті»… Там ваші земляки… Одеса-мама, – посміхнувся Френк, показуючи не тільки міцні й рівні зуби, а й свої широкі міжнародні знання.

– Одеса-мама і Київ-тато, – додав своїх кілька слів Дем’ян Демчук.

– Нам потрібно проникнути у «Жаблот». Послухати, але не злякати Аркадія Свінцера.

– Ноу проблем!

– Мені здається, там розробляється серйозний план…

– О'кей, капітане. Гаррі, влаштуй викрадення сумочки. Бажано на солідну суму… Склади протокол і підсунь їм «колорадського жучка».

– Як казав один мій знайомий з Бродвею… – почав був сержант, але Френк його перебив.

– Гаррі, цитати потім, а зараз діло. Допивай каву і одна нога тут, а друга… Ти сам знаєш де!

– Як казав мій знайомий з Бродвею, нема нічого простішого, як закинути ногу, якщо дама не заперечує…

– Я б не сказав, – посміхнувся Френк.

– Дивлячись скільки та нога важить і який у неї вік, – посміхнувся Гаррі.

– Ти вважаєш, що я уже такий старий, що…

– Сер, мій знайомий з Бродвею завжди в таких випадках цитує слова однієї дами: не можеш – поможемо, і я повинен вам сказати, що у дами непогано виходило… Брати Фло чи Луїзу?

– Бери Фло… Вона все життя мріяла про Голлівуд. Хай доведе, що Голлівуд не має рації їй відмовляти… Хай зіграє так, щоб навіть ти, Гаррі, повірив, що у неї украли сумочку.

– О'кей! Як казав мій знайомий з Бродвею – нема нічого простішого, як засунути руку в електромережу під напругою у 360 вольт… Проблема тільки, як після того її витягти…

…Капітан Дубль і начальник поліційного управління Френк Фебер залишилися вдвох. Потрібно було детально розробити план операції і, головне, врахувати все, щоб Джиму Пеленсу не воскресати втретє із мертвих… А просто залишатися живим, поки ще є така можливість…

Розділ тридцять третій

– Можете писати рекомендаційного листа в Голлівуд, – посміхнувся Гаррі Стреснер, переступаючи поріг кабінету свого шефа. – Вона так зіграла, що… як сказав мій знайомий з Бродвею, усі наявні в «Жаблоті» євреї заплакали і якби можна було довести, що Фло свого часу зробили обрізання, їй ту суму могла б компенсувати нью-йоркська синагога…

Френк Фебер, нахиливши свою важку голову, дивився на сержанта і думав, з чого почати. А починати потрібно було негайно. Вантаж у двох пікапчиках уже йшов з Лас-Вегаса до Нью-Йорку…

– Отже, яйця везуть сюди, а де звиватимуть гніздечко? – міркував Френк уголос.

– У Таймс-Сквері, – посміхнувся Гаррі. – Як казав мій бродвейський знайомий – травка найкраще росте у Таймс-Сквері. Чому б там не звити гніздечко і не викласти яєчка?

– А якщо вони золоті?

– Якщо золоті – поїдуть оптом до Майямі… Із затримкою на три дні для акліматизації… Як казав мій знайомий з Бродвею, спочатку акліматизація, а потім уже все інше…

– Гаррі, – сказав Френк. – Ти станеш капітаном, як Алекс, – він поглянув на Дубля, який досі сидів і мовчки прислухався – Але скажи чесно, що тобі відомо?

– Сер, – Гаррі почухав за вухом, і капітан Дубль подумав, що цей жест властивий не лише українським сержантам. – Сер, коли ви мовили слово про яйця, я згадав симпатичну Таню з великими очима з «Жаблоту». Вона сказала Аркаші, а Фло мені переклала: «А куди я твої яйця кластиму, якщо ти їх сюди привезеш? Хоча вони й крашені…» Я б, звичайно, це сприйняв, як грім серед ясного неба, але я сприйняв це так, як сприймають усі незнайому мову… Але, як казав один мій знайомий з Бродвею, якби не апетитні стегна моєї дами, то у мене в роті й ріски не було б.

– Що ти цим хочеш сказати?

– Як казав мій бродвейський знайомий, замість того, щоб плакати, вона засміялась. Я запитав тоді Фло: «Чого ти ледь не пирснула із сміху, коли я тобі шепотів – плач?»

Начальник управління зірвався на свої ноги-тумби і з притиском мовив:

– Гаррі! У мене немає часу на твого бродвейського знайомого. Або ти розповідаєш, як сержант, або я зараз покличу Фло… Що вона тобі сказала?

– Фло сказала: «Я б не звернула уваги, коли б не та фраза: а куди я твої яйця кластиму, хоча вони й крашені?» Фло знає російську мову. І перед тим, як перейти до сумочки і заплакати, вона уважно слухала. Аркаша сказав: «Ми для них зів’ємо гніздечко з Таймс-Сквері». «Ти хочеш загриміти, – відповіла Таня, – і я щоб після цього тобі сушила сухарі з українського хліба, який ти тут купуєш за два долари буханець». Ні Фло, ні я не зрозуміли нічого про грім, сухарі і український хліб. Але Аркаша сказав їй: «Ша!» І це зрозумів навіть я без перекладу. «У тому гніздечку сидітиме їхня пташечка, – сказала Фло. – Але не дуже довго… Як тільки яєчка знесуться, пташечка злетить у небо і душа її помандрує в рай, бо гріхів за нею немає». І тут Фло заплакала… Потім вона заплакала ще дужче, коли маленька Таня, схожа на теличку з великими сумними очима, сказала до Аркаші на чистому одеському діалекті: «Забери звідси цю товсту корову, або дай їй кілька доларів за рахунок крашених яєць, бо її з приміщення так просто з цим бовдуром не виженеш». Вони образили й мою честь, сер. Честь мого мундира, але, як сказав мій бродвейський знайомий, їхнє щастя, що в цей час мій національний мундир висів дома в моїй імпортній шафі.

– Якби це мені розповіла Фло, Гаррі, я б тебе розцілував…

– Сер, – посміхнувся Гаррі. – Мій бродвейський знайомий казав: а ви спробуйте, і вам, може, сподобається…

– Знаєш що, Гаррі?.. Якщо вже кому й виступати в ролі «хазяйки», то гадаю – мені. Тобі цього не казав твій бродвейський знайомий? – посміхнувся задоволений Френк.

– Сер, якби він бачив ваш двохсотфунтовий зад, то залишив би альфонство і…

– Гаррі! – перебив його Френк. – Я, мабуть, поспішив, коли сказав, що ти будеш таким, як Алекс… Ти, може, коли-небудь станеш тільки таким, як Роджерс, бо й досі не розумієш різниці між сержантом і капітаном і гадаєш, що вона вимірюється тільки розмірами задниці…

Капітан Дубль щиро засміявся:

– Я хотів би поговорити з Фло, Френк!

– Ноу проблем. Гаррі, приведи сюди…

– Як казав мій бродвейський знайомий, дурневі досить, наливаючи йому замість сорока грамів – двадцять, – не втримався Гаррі, виходячи з кабінету.