Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

Розділ другий

Вона була ще зовсім молода. Давно змирилась зі смертю сина. Незнайомець, який так несподівано підійшов до неї, коли вона стояла біля рідної могили, був, здалося їй, саме тим, кого вона чекала все життя. Він зупинився позаду неї, тримаючи в руці червону троянду, і вона, відчувши усім своїм єством, що за її спиною хтось стоїть, повернулась і глянула великими очима на нього згори вниз. Він тихо привітався, схиливши перед нею свою вже сиву голову.

– Прийміть мої найглибші співчуття, – стиха мовив невідомий, прочитавши ще раз напис на дешевому пам’ятнику з гранітної крихти, і напруживши мозки, визначив вік покійника, віднявши роки дня народження від дня смерті.

– Йому ще не виповнилося й двадцяти!

– Так. Усього місяць! Рівно місяця не вистачило, щоб відзначити двадцятиріччя.

– У вас ще є діти? – запитав він, поклавши троянду до підніжжя пам’ятника.

– Дякую вам, – сказала вона. – Ні, в мене більше немає дітей.

– Я вас тут бачу вперше. Я з тридцять другого сектора. У мене там донька похована. Донечка і дружина. Загинули в автомобільній катастрофі. На моїх очах. Солдат нас розбив. Стажист. Виїхав на головну, не пропустивши нас… Врізався на повному ходу. Я дивом уцілів і вижив. – Він показав на костура. – 3 того часу й накульгую.

– Отже, ви вдівець?

– Тепер вдівець. А ви? Пробачте за нескромність!

– Я також удова! – вона присіла на лавочку, запросила його. Він опустився поруч, витягнувши ліву ногу. Вона здогадалася: нога в коліні не згинається. Шукала подумки, що казати далі. Він теж мовчав, зовсім забувши, що коли нема чого казати, треба говорити про погоду. Про те, що цього року рання і тепла весна. Щоб, як торік, не вдарили квітневі морози. Не оббили цвіту. Бо знову не буде врожаю ні на яблука, ні на груші.

Першою порушила мовчанку вона, глянувши на його сиві скроні й зажурені очі, в яких, неначе у весняних озерцях у дні повені, стояли сльози, що, здавалося, ось-ось виллються через край. Гарні загнуті брови над озерцями очей нагадували мирних птахів, що піднялися в польоті над голубуватим плесом. Під рівним носом лежала чисто виголена верхня губа, яка своїми контурами повністю повторювала вигини брів. Не тонка і не товста, саме така, як треба. Трохи повнішою була нижня. В підборідді відчувалась якась лагідність, і їй раптом захотілося взяти його двома пальчиками і, співчуваючи незнайомцеві в горі, притягти до себе й поцілувати. Не від закоханості з першого погляду, а від співчуття.

– Мій помер від інфаркту. Серце не витримало смерті сина. Дуже вже любив його. Одержали похоронку в день батькових іменин. «Подарунок» з Афганістану. Наступного дня і помер, – вона провела рукою по ще чорному волоссі, що де-не-де вже переплелося ледь помітним сріблястим павутинням. Молоді й пишні її коси були зібрані ззаду у вузол, як це робить багато хто з жінок строгого виховання. На ній усе було строге і в міру. Стриманого покрою темна сукня, чорна шовкова хустинка, опущена на довгу гарну шию, чорні серйозні очі, рівненький носик і пухкенькі губи… Чи те від сліз, чи то від природи. Під очима трохи набрякло, але це зовсім не псувало її вроди, а, навпаки, надавало якоїсь зажури і мало таку притягальну силу, яку незнайомий одразу мимоволі відчув.

Він, здавалося, був зовсім вибитий з колії і не знав, що сказати. Спробував підтягнути під себе скалічену ногу й підвестися. Вона тихо мовила:

– Посидьте ще трохи зі мною… Якщо нікуди не поспішаєте.

Він хотів сказати: «З великим задоволенням», але вчасно зрозумів, що такі слова на кладовищі не зовсім доречні.

– Тепер уже мені нікуди поспішати… Якщо й поспішаю кудись, то тільки до них, – кивнув він на сусідній сектор могил.

– Туди не треба поспішати. Грішно, – мовила вона. – Бог сам знає, коли нас до себе забрати.

– Але чому такий несправедливий Бог? Якщо він є на світі…

– А ви не вірите в Бога? – вона подивилась на його опущені долу очі.

– Тепер зневірився, – спокійно мовив він, колупнувши палицею землю. – Бога нема. Принаймні справедливого Бога. Якщо ж він є, то дуже жорстокий.

– Чому ви так думаєте?

– А ви думаєте інакше?

– Саме тепер я повірила в Бога.

– Саме тепер?! – підвів він голову і пильно глянув на неї.

– Так, саме тепер! А чому ви дивуєтесь?

– Бачите, якби Бог забрав раніше мене, потім молодшу від мене дружину… Вона, мабуть, була ваших років… І подарував життя не мені, а доньці, я на тому світі сказав би йому: «Ти справедливий, Боже! Ти розпорядився так, як розпорядився б я».

– Я так не думала!

– А як думали ви? Мені здається, що я мислю логічно.

– Можливо, якщо брати нашу земну сутність. А якщо наші близькі вже в іншому світі живуть? Кращому, справедливішому, не такому брехливому, як ми? То хіба ж у такому разі Бог може бути несправедливий? Хіба ми не йому маємо дякувати за те, що він забрав на небо наших дітей? Мого доброго і чуйного чоловіка? Бог благословив їх по-своєму, щоб вони не мучилися так у своїй земній тимчасовості… Може, сам Бог, а не ми з чоловіком, подарував синові велику вічність – вічність його душі.

– Ви набожні?! – чи то запитав, чи то ствердив. Вона сприйняла за перше.

– Ні. Я невіруюча. Була. Виховувалась у піонерах, у комсомолі. Тепер я вірю в Бога. А не вірю в людей. У цих брежнєвих, андропових, черненків… В усіх, хто від жиру божеволіє, і коли їм уже зовсім сумно стає на старості літ, вони придумують війни. Я проклинаю Афганістан. Що ми на тій далекій землі загубили?! Що?! Ще кілька медалей і орденів для майбутнього генералісимуса треба було здобути?! Хіба ж це можна назвати життям?! Хіба ж тут Бог винен?

– Я не знаю! Не знаю, що вам і сказати… Мабуть, ви маєте рацію. Я також так не думав. У вас своя логіка.

– Може, ви зі мною пообідаєте?!

– Дякую, але я…

– Не соромтесь, будь ласка. У мене в термосі кава. З молоком. Є бутерброди з ковбасою й сиром, – вона взяла чорну сумку, що стояла по другий бік надгробної плити. – Я взяла й оцю пляшечку, – витягла чвертку коньяку «Тиса».

– Знаєте, я не п’ю.

– Я не пила також. Але після смерті сина і чоловіка, щоб трохи забутися, іноді випиваю, – чесно зізналася жінка. – Ви мене не осуджуйте. Я, на жаль, не вмію молитися. Але так хочеться забутися в молитвах. А я їх не знаю. У церкву йти соромлюсь. Боюсь, що сприймуть це за нещирість. І я щодня по-своєму молюся своєму Богові. Ви не повірите і, мабуть, сміятиметеся з мене, але своєму Богові я склала молитву сама. Саме тут, на кладовищі. І ця молитва належить тільки мені. Ви не вірите? – вона розстелила на столику чисту скатертину, складену вчетверо, виклала бутерброди, варені яйця, нарізану ковбасу, пляшку «Фієсти». – Ось тільки виделок не взяла. Але бутерброди можна їсти і так… Наступного разу я виправлю свою помилку. Ви тут часто буваєте?

– Майже щодня, – відповів він. – Здебільшого після роботи.

– Ви ще й працюєте?!

– Так, я бухгалтер. На автопідприємстві. Треба ж якось на хліб заробляти… Пенсія по інвалідності мала.

– Відкоркуйте, будь-ласка, коньяк.

– Може, не треба!

– Давайте вип’ємо за дітей наших. За вашу дружину, за мого чоловіка.

– Ну, якщо ви так наполягаєте, то…

– Ви щось не доказуєте. По очах бачу.

– Я вам зізнаюсь. Але тільки вам. О, Боже, – сказав він. – Мій Боже! Ви не повірите, але їх убив я…

Розділ третій

На розі 42-ї стріт і Першої авеню висіло три щити з написами англійською, афганською і українською мовами. Йшов 1984 рік. Два молодих українці і афганець, очевидно їхній ровесник, у супроводі невеличкої юрби людей прибули на набережну Іст-Рівер саме тоді, коли закінчилось денне засідання в штаб-квартирі ООН і дипломати з усіх країн висипали на двір, сідаючи в свої лискучі «Форди» й «Кадилаки»; старший з прибулих, українець, заговорив про Афганську війну як авантюрну. Як війну, в якій не хочуть брати участі ні афганці, ні українці.

– Ось перед вами два сержанти Радянської Армії. Російська імперія, яка одягла тогу Радянського Союзу, прикриваючись облудним гаслом про єдиний радянський народ, продовжує дурити всі свої закабалені народи, які насправді перебувають у колоніальному рабстві. Росія, як і сімдесят, і сто років тому, все розширює свою територію. Сьогодні вона претендує на вільнолюбну країну Афганістан. Завтра їй захочеться загарбати Пакистан. Потім – Індію і, нарешті, пробити ще одне імперське вікно – вікно до Індійського океану, щоб після цього заявити усьому світові, що Індія – споконвічна російська земля, яка свого часу була захоплена британськими загарбниками, які принесли в цей чудесний полуденний край тільки горе, злидні і дике визискування.

Потім узяв слово другий українець – сержант Радянської Армії. Він прочитав написаний кимось текст і повторив майже те саме, тільки своїми словами. До сказаного додав:

– Тільки наївні політики тих країн, які не стикалися з підступною політикою загарбницької Росії – цієї останньої на землі імперії, можуть довіряти їй, вірити в її месіанство, вірити в те, ніби вона несе всьому людству у вигляді комунізму і дружбу народів, і рівність, і братерство. Це порожні слова, за якими приховується підступність, хитрість і вічна зрада інтересів усіх народів, які ходять у радянському ярмі. Ми, солдати, які пройшли пекло Афгану, знаємо, що криється за лицемірним обличчям імперії. Народи світу! Згуртовуйтесь навколо великої Америки, ім’я якої – справжня свобода і незалежність представників усіх народів. Дайте відсіч всесвітньому імперському блазню, що удає з себе в штаб-квартирі ООН благочестиву овечку, час від часу показуючи вовчі ікла. Згадайте південнокорейський літак. З яким цинізмом і жорстокістю він був знищений! Афганістан – також смерть. Смерть усьому людству і віковічне рабство тим, хто ще вірить Росії… Кого ще не навчила історія Росії. Її підступність, її ненажерливість і її чінгісханська жорстокість. Пам’ятайте: там, де ступив російський чобіт, з того часу там уже російська земля… Це їхнє кредо, це їхня політика… Політика, яка йде від хана Батия: «Там, де ступив мій кінь, – там моя земля». Не вірте ні слову нащадкам хана Батия і Чінгісхана…

Третім на імпровізовану трибуну вийшов афганець. Він казав, що Росія забула уроки історії. Вона забула, що вже силкувалася завоювати Афганістан… У XVIII і на початку XX століття. Тоді їй, як тепер, не загрожували ракети США, чим вона нині виправдовується. Чим колись це скінчилося для російських імперіалістів – відомо. Закінчиться цим і тепер. Ми свято віримо і клянемося своєю кров’ю! – Афганець розірвав на собі сорочку, полоснув себе по грудях ножем і, взявши щіточку, на високій білій стіні кров’ю написав: «Афганець не стане російським рабом!» Поруч нього, очевидно, представник Югославії, виводив червоним фломастером: «Свободу Косову».

Натовп поступово розходився. Охоронці пильно стерегли двох українців і афганця. Хтось просив автограф, підставляючи куплену у кіоску-візку листівку, хтось фотографував. Водій з представництва української місії за вказівкою якогось опецькуватого типа залишив кермо автомобіля і попрямував прямо в натовп. Він підійшов до одного з українців, привітався. Сказав, що також з України. Що втік нещодавно з корабля і попросив тут політичного притулку. Запитав, як прізвище. Колишній сержант відповів:

– Дізнаєшся з преси!

– Може, земляки?

– Якщо з України, то земляки, – колишній сержант відвернувся. Супроводжуючий щось йому сказав, обидва українці з афганцем пішли до автомашини. Водій з української місії з офіцерською виправкою пройшов повз сержанта-оратора і з спритністю одеського кишенькового злодія непомітно засунув йому в кишеню записку. Хтось клацнув фотоапаратом. Один з журналістів, помітивши дії водія, щось сказав сержантові. Той засунув руку в кишеню і витяг звідти записку. Українською мовою там було написано: «Сука! Не здох на полі бою – здохнеш, як пес, під американським парканом. У нас довгі руки. Дотягнуться і до твоєї шиї».

Сержант спалахнув і віддав її старшому, звертаючись до американця українською мовою. Американець, мабуть, українського походження, спокійно прочитав записку і голосно сказав:

– А ми ті руки скоро вкоротимо! І отямитися не встигнуть! їх покарає і Бог, і світ! – він пропустив попереду себе супутників, зачинив дверці, і авто, розвернувшись, покотило по набережній Іст-Рівер.

Розділ четвертий

Кабінет № 19 на другому поверсі Спілки письменників України нагадував всесвітній географічний центр. Ще на першому поверсі стрілка, різко піднята на щиті угору, вказувала: «Оргкомітет у кімнаті № 19». Така ж стрілка дублювалася і на другому поверсі.

Чисто виголений чоловік велетенського зросту зі шрамом на лівій щоці чи то від фінки, чи то від кинджалу, переступив поріг цього живого людського вулика.

– Я хотів би бачити когось із членів оргкомітету Всесвітнього форуму українців, – голосно заговорив він.

Дві миловидні жіночки, які сиділи біля столика, що притулився до кахляної грубки, мовчки показали на великий стіл, де сидів середнього зросту чоловік; волосся в нього, здавалося, вкрило все обличчя, а не тільки голову.

– Який саме? – перепитав чоловік зі шрамом, нахилившись до однієї з дівчат.

– Он той, з чорною бородою! Він співголова оргкомітету.

– Як його звати?

– Пан Павло!

– А як по-батькові?

– В українців не прийнято називати по-батькові. То від Росії до нас прийшло. Кажіть: пане Павле!

Велет зі шрамом підійшов до столу, привітався. Співголова попросив його зачекати хвильку – саме приймав делегацію американських українців з штату Флорида.

– А ось наші з Мюнхена, Гонолулу, Коста-Рики, – говорив тим часом співголова, звертаючись до якогось журналіста. – Навіть з Нової Зеландії є. З острова Фіджі. Із шістдесяти п’яти країн світу прибули українці. Найбільше – з Штатів, Канади, Австралії і Німеччини. Словом, охоплена вся планета. Обидві земні півкулі. Мені важко сказати, в якій країні не живуть українці. До вчорашнього дня гадали, що немає їх в Японії. Та є й там. А український поет-мандрівник Василь Єрошенко свого часу став навіть класиком японської дитячої літератури.

– Дякую за інтерв’ю, – мовив журналіст, тримаючи невеличкий магнітофон перед самісінькою бородою співголови оргкомітету.

– Будь ласка. Яку ж ви газету репрезентуєте? – потискуючи руку журналістові, перепитав пан Павло.

– «Санді таймс».

– О, дякую! А ви звідки? – підвівся він, подаючи руку людині зі шрамом.

– Ми ваші сусіди.

– Сусіди? Польща, Румунія, Угорщина, Росія, Білорусія?

– О, ні, ні, – посміхнувся ніби самим шрамом велет. – Ми ваші інші сусіди. Засідаємо в колишньому приміщенні колишнього Центрального Комітету компартії України…

– Колишньої компартії, – уточнив співголова.

– Ви сидите там, де Комісія Верховної Ради України?

– Ні, ми – афганці. Комітет воїнів-афганців. – Чоловік зі шрамом поклав перед співголовою папірець, надрукований на машинці. – Ось прочитайте, будь ласка. Ми всі протестуємо.

– Протестуєте? Проти чого?

– Проти виступу на форумі Миколи Мазура!

– Не зрозумів? – подивився на велета співголова оргкомітету. – Поясніть конкретно.

– Там у листі все сказано!

Юнак, що сидів за третім столом ліворуч від співголови Всесвітнього форуму українців, підвів голову і пильно почав придивлятися до відвідувача зі шрамом. До його насуплених брів, злих очей і трохи скривленого хижого рота. Прислухавшись до його гортанного голосу, він зрозумів, що десь колись уже чув його. Може, юнак нічого й не згадав би, якби несподівано не блиснув у руці людини зі шрамом папірець… Звичайнісінький білий аркушик паперу, на якому стояло: «Всесвітньому форуму українців. Ми, учасники афганської війни, сьогодні дізналися, що з Сполучених Штатів Америки на Всесвітній форум українців прибув Микола Мазур, який збирається виступати з промовою. Ми, афганці, розцінюємо його виступ як провокацію і у випадку надання йому слова оголосимо протест і проведемо пікетування палацу "Україна", де проходитиме цей форум у День Незалежності нашої держави…» Далі йшло п’ять чи шість підписів.

– Нічого не розумію! По-перше, ще ніяких списків на виступ в оргкомітеті немає. За винятком доповідачів. По-друге, я не розумію, чому не може наш воїн-афганець з Америки виступити на форумі.

– Він зрадник! – коротко кинув молодик зі шрамом.

– Зрадник?! Зрадник чого? Наскільки нам відомо, він виступав у штаб-квартирі ООН з протестом проти авантюрної війни в Афганістані ще тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого року.

– Не в штаб-квартирі ООН, а біля штаб-квартири ООН.

– Припустимо. Але він протестував проти тієї злочинної війни. Протестував нарівні з Сахаровим, українськими дисидентами, політв’язнями…

– Він зрадник! Він кинув нас на полі бою і перебіг на бік ворога…

Імпульсивний і гарячий співголова оргкомітету спалахнув, як сухий порох:

– Давайте з позиції сьогоднішнього дня з’ясуємо, хто кого зрадив: імперія його, чи він імперію. Російська імперія обдурила його, кинула на афганську землю, запевняючи, що там вони виконують священний інтернаціональний обов’язок. Чи не так? Але наша Вітчизна тут, на Україні. І на тих рубежах ми нічого ні тоді, ні тепер не загубили!

– Але військовий обов’язок… Якби ми всі перейшли на бік ворога… Опинилися в Америці… Живі, здорові, не скалічені, вступили в Гарвардські університети… Що сталося б тоді?..

– Нічого! Сталося б те, що й сталося. Тільки раніше. Обдурені, розстріляні, скалічені – лишилися б живими і хоча б з того берега Атлантики зрозуміли: афганська війна – авантюрна війна душевнохворого кремлівського каліки.

– Як знаєте. Ми свій протест подали. У випадку виступу Миколи Мазура ми…

Співголова уже не слухав його. Знервовано схопившись із місця, він міряв кабінет і повторював: «Ти бач, зрадник. Мозки попереверталися. Вони ще й досі воюють в ім’я неіснуючої імперії. Раби, покидьки, грязь Москви… Обдурені, скалічені, нещасні, психічно травмовані…»

Несподівано до пана Павла підійшов юнак, що мовчки прислухався до їхнього діалогу. Він торкнувся руки співголови і тихо сказав:

– Пане Павле, я, здається, цього типа знаю… Власне, мій батько знає. Тоді у нього шраму на щоці не було. Він був з бородою. Мій батько гравер. Добрий гравер. Найкращий у Києві. Афганець тоді був з бородою.

– Ну й що. Мені яке діло: з бородою чи без бороди… І до чого тут твій батько?

– Але ви послухайте…

– Мені ніколи слухати… Ви краще сувеніри карбуйте і не робіть помилок. У мене он засідання розпочалося півгодини тому, а я ще тут діалоги проводжу.

Співголова хряпнув дверима і вийшов. Стажист безногого гравера поглянув йому вслід і взявся за електроперо. Увімкнув його в розетку, і воно сріблясто побігло по сувенірах, залишаючи ще більш сріблястий слід у вигляді гарних каліграфічних літер.

Розділ п’ятий

Над Нью-Йорком повисла багряна осінь. Таку осінь тут можна було бачити тільки в районі Рівердейлу, де тимчасово знайшов пристанище Микола. Маленька кімнатка на першому поверсі безжально підігрівалася електромереживним сплетінням під підлогою. Сухе і гаряче повітря начебто піднімалося крізь підлогу й маленький штучний килимок, проходило крізь нього і повисало під стелею.

Микола дивився у вікно. Смуток і ностальгія, що не давали йому останнім часом спати, переплелися у сірих і довірливих очах.

На деревах багряніло листя. Таке червоне й таке тремтливе, як ніде в світі. Він ніколи не думав, що тут, на околицях Нью-Йорка, стільки зелені. Стільки цього яскраво-багряного листя. Він зовсім іншим уявляв Нью-Йорк. Саме таким, з яким зустрівся на розі 42-ї стріт і Першої авеню, куди його колись привезли представники українського уряду в екзилі. Він не знав тоді цього слова – «в екзилі». А що воно означає, питати чомусь соромився. Хоча інтуїтивно здогадувався. Уряд у вигнанні. Він тут вперше про це дізнався: український уряд в екзилі! Ще з 1918 року. Отже, наша держава існувала. Уряд її жив. А як же тоді Радянський уряд? Чому наша преса мовчить, що й у нас два уряди? Як у Китаї, Камбоджі, Афганістані… Виявляється, в ООН є тайванський уряд, що представляє уряд Чан-Кайші, є уряд камбоджійський – Пол-Пота, є афганський – некомуністичний уряд, і є український уряд в екзилі.

Чому ж мовчала про це наша преса? Чому він ніколи про це не чув? Багряне листя манило до себе. Приваблювали високі могутні дерева, що, мабуть, зустрічали ще Колумба. Він підійшов до газової плити, зняв з центральної конфорки завжди гарячий чайник, взяв склянку, насипав кілька ложечок розчинної кави в гранулах. Він раніше ніколи такої не бачив. У Союз привозили найдешевшу. Таку, яку тут п’ють тільки індіанці. Залив її гарячою водою, додав з пакетика солодкого молока. Випив.

Голі стовбури дерев, що росли прямо під його вікном, чимось нагадували роздягнених дівчат на Атлантичному узбережжі. За вікном стояла пізня осінь. Було холодно. Дерева тремтіли на вітрі, і їм, особливо голостовбурим, хотілося, здавалось, покритись корою, вкутатись і заснути на зиму. Цікаво, яка тут, у Нью-Йорку, зима. Чи така ж як у нас? Чи інша? Він прибув сюди рано навесні. Дерев тоді навіть не бачив. Тільки на Манхеттені, коли його везли з іншим колишнім воїном-афганцем до штаб-квартири ООН, він помітив кілька дерев, осяяних електричними лампочками. Стовбури їх обтягувала гумова сорочка. Згодом він дізнався, що ці рідкісні дерева, посаджені у великій нью-йоркській скелі, у такий спосіб оберігають від собак і пізніх перехожих. Але все одно вони всихають. Проте їх і після цього не викорчовують, не зрубують, а чіпляють гірлянди золотавих або срібних лампочок і ввечері засвічують. Дерева тоді стають надзвичайно своєрідними і начебто живими, хоч і мертвими. Або, навпаки, мертвими, але живими.

– Як я! – зітхнув він. – Як я, мамо! Як я, Галинко!

Він підійшов до ліжка під самим вікном, зняв з тумбочки фотографію мами.

– Як дівчинка. Така, як Галинка. Ровесниці. Смішно. Мама і наречена. Моя наречена. Ровесниці.

На цій фотографії мамі саме виповнилося вісімнадцять років, стільки ж зараз років його… ні, вже не його Галинці… Невже-таки вислали похоронку? Невже вислали? Він поставив фотокарточку мами на тумбочку. Накинув на плечі голубу курточку і вийшов із дому.

Над Рівердейлом згущалися хмари. Важкі, сіро-темні і страшенно густі, як брудна вата з їхніх солдатських бушлатів, яку виривали, пробиваючи тіло наскрізь, афганські кулі. Пам’ятав, що самому йому виходити категорично заборонено. Що саме тут, у районі Рівердейлу, живуть цілими сім’ями представники радянських посольств: України, Білорусії, Союзу…

Росії тоді не існувало. Формально не існувало. На Росію казали – Союз, а преса писала про Союз просто – Росія. Насправді так воно і було.

Він завернув подалі від майдану біля чотирнадцятиповерхового будинку. Представники Радянського Союзу при ООН, які в ньому жили, називали його Білим домом. Там була також російська школа, в якій навчалися не лише російські, українські, білоруські діти дипломатів, «прикордонників», як тут називали працівників кадебе, а й діти усього соцтабору – монголи, чехи, болгари, поляки… Усі вивчали російську мову. Мову, яка має витіснити з планети англійську і заполонити весь світ. Єдину мову, єдиний народ, який переможе усіх в цьому світі. Світовий соціалізм. Експортовані революції з вищих партійних шкіл Москви розсипали ті іскри разом з доларами по всій планеті і ті революції спалахували, як порох, витрушений з гільзи патрона на гарячу плиту, в Азії, Африці, Латинській Америці.

Вулиця Філстона, якою йшов Микола Мазур, називалася тут ще вулицею Зодчих. Так само називалася і його вулиця в Києві, на Південній Борщагівці. Тільки він бачив і різницю. Там, у Києві, на вулиці Зодчих, як гриби після дощу, виростали багатоповерхові негарні будинки з примітивними інкубаторними вікнами, однотипними балконами, увішаними кальсонами, трусами, різною білизною, що звисала над трамвайною колією.

Інша справа тут, на вулиці Філстона – два ряди одноповерхових будиночків. Одноповерхових і всіх різних, неначе конкурсних – чий кращий… Тут жили, казали, багатії. Кожний з них оригінальничав. Таких чепурних і таких гарних будиночків Микола раніше не бачив навіть у сні. Якби й хотів побачити. Просто він ніколи такої краси не зустрічав. Як же вони могли відбитися в сновидіннях? А поки що сняться якісь химери… Привиди, химери, потороча… Раптом йому захотілось оглянутися. На тихій вулиці, де не було жодної живої душі, йому здалося, що він чує кроки. М’які, кошачі, підступні… В Афганістані його вчили дивитися смерті в очі. Він різко повернувся і майже ніс у ніс зустрівся з вишкіреними прокуреними зубами й скривленим ротом. З маленькими очицями й чорним беретом. Він запам’ятав цю облізлу голову. Спітнілий рідесенький чуб непевного кольору, що злипався від поту. Вони уже зустрічались. Так. Під час його виступу на розі 42-ї стріт і Першої авеню. Шофер. Землячок. Це він тоді непомітно підсунув йому в кишеню записочку. Одеський злодюжка. «Сука!» Шофер повторив це слово, додавши:

– Ну що, сука, попався? Я за тобою не одну добу слідкував. Ти гадав, що сховався? Від мене не сховаєшся, – вишкірив він прокурені зуби, показуючи з-під поли куртки з навмисно прорваної кишені пістолет з глушником.

– Цього ти ще, здається, не куштував, га?

Миколу пройняв не страх. Він уже не одному дулу дивився в очі. Пройняла лють. Він пам’ятав очі «друга» зі шрамом на щоці. Вони тоді стояли перед його поглядом такі самі – хижацькі. «Друг», коли вони були в секреті, вистрілив йому прямо в живіт без глушника. Вистрілив раз, другий, третій… Микола відчув, як його обпекло, потім відкинуло назад. А тоді сонце в небі над Афганістаном попливло за горизонт і за горизонтом упало. Після того випадку життя для нього втратило сенс. Він і тепер не дуже ним дорожив. Микола зціпив зуби, стис кулаки і ступив крок уперед…

– Ах ти, жовта вонючко… Паскудо кадебістська… Я таких, як ти, уже бачив… – Він ступив ще крок назустріч своїй черговій смерті. У душі молив тільки про одне – щоб перед пострілом встигнути схопити цього гнилозубого за горлянку і в смертній агонії задушити. Аби тільки вистачило сил устигнути. Одна, дві, три секунди… Як вічність і як мить. Він зробив ще один крок… Ще секунда… Чи не схиблю… Чи схоплю за шию Чорний берет… Берет упав з голови… До Миколи дійшло…

– Ну-ну, ти, божевільний! – почув він голос. – Ви там в Афгані всі подуріли. Стій! Ще крок і стрілятиму! Останнє попередження!

Кров відхлинула в Миколи від скронь. Стало важко дихати. Свинцем налилися повіки. В очах потемніло… По листю дерев ударили перші важкі краплини. Впали на плечі… Микола глянув на «шофера». Маленький, миршавий, плюгавий, підлий… Здатний на все!

– Де вас підбирають таких? Підгодовують! Дають у руки ножі, пістолети, автомати!

– Ти от що – затули писок, якщо хочеш жити, – тихо мовив Чорний берет, оглядаючись на темно-синій «Кадилак», що виїжджав із сусідньої брами, обладнаної дистанційним управлінням. Висунувши маленький квадратик, затиснутий у руці, господар, не виходячи з автомашини, зачинив ворота.

Миршавий запропонував пройтися. Микола знав, чим усе це скінчиться. Тим, чим і в Афганістані. Пострілом у живіт, у спину, в голову. От тільки коли? Він не схотів тікати, але й стрибнути на цього плюгавенького також не міг. Берет тримався на відстані.

– Тобі наказали передати, – повів «шофер» далі, коли «Кадилак», обминувши їх, повернув у напрямку Нью-Йорка, – якщо ще раз розтулиш свого дурного рота – затулимо ось цією штукою, – показав він пістолет. – Врятувався від Афгану – сиди й не рипайся! Бо твоя мамочка… Чуєш, мамочка одержить похоронку наступного ж дня. Зрозумів?

– Так, мама…

– Так, мама думає, що ти захищаєш честь Вітчизни у горах Афганістану.

– Це правда?! Ви не повідомили її про мою смерть?

– Не повідомили, але повідомимо. Якщо… Якщо не затулиш свій писок.

Миколі раптом стало страшно. Невже це правда? Невже вони здатні на таке? Невже не повідомили матір про мою смерть?

«Не повідомили… Не повідомили, чуєш, не повідомили», – вистукував пульс у його скронях. Він брів до свого будинку наче крізь туман, з секунди на секунду, з хвилини на хвилину чекаючи пострілу в спину. Коли, де, за яким рогом?

…Пострілу Микола не почув. Відчув тільки якийсь удар. Точнісінько такий, як тоді, в Афганістані. Тільки цього разу не в живіт – у спину… Ударило тільки раз, другий раз він ударився об голий стовбур платанового дерева… Отже, всього кілька кроків не дійшов до свого порогу… А чи до свого? Вдруге свої розстріляли на чужій землі…