Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)

Розділ XI

Уранці бізнесмена Орендочку запросили до управління внутрішніх справ. Наш знайомий спочатку обурювався, обіцяв поскаржитися прокурору і все запевняв, що міліція, мовляв, як за совєтів, так і сьогодні дозволяє собі все, що їй заманеться. А щодо порушення прав людини, то взагалі це питання гідне підняття у штаб-квартирі ООН – і не нижче. Однак дешевий шантаж не пройшов.

Коли «кип'ятильник» його душі охолов, капітан Дубль спокійно запитав:

– А тепер розкажіть нам, будь ласка, де ви були вчора вночі, починаючи з двадцять другої години?

– Вам потрібно моє алібі?

– Так, – незворушно відповів капітан.

– Я когось убив, підрізав, отруїв, задушив, повісив?

– А якщо я скажу, що утопив?

– Утопив?!

– Авжеж, утопив! Спочатку переспав з вродливою дівчиною, потім, щоб не було свідків, напоїв і утопив...

– Я утопив?! Кого, де? Ви що, капітане? Український бізнесмен?.. Та ви знаєте, що мене знає вся Європа, Америка...

– «Європа-блюз»? Ви це хотіли сказати?..

Бізнесмен Орендочка при словах «Європа-блюз» несподівано вкляк. На його чолі з ледь помітними залисинами виступили краплини поту, і біляве волосся навіть трохи потемніло від вологи, як солома після сильного дощу.

– У вас цигарка знайдеться?

– Я не курю і вам не раджу.

Орендочка роздумував. Він крутнувся в один бік на стільці, крутнувся в інший, наче шукав допомоги. Потім схопився з місця, потер свої зволожені долоні, відчув, що раптом пересохло в горлі. Знову сів, намагався ще раз для чогось схопитися, тоді повернувшись до капітана запитав:

– Мені хоч тут вставати, ходити можна? Чи в міліції тільки сидять?

– Сидять, чоловіче, в тюрмі, – відповів ледь усміхнувшись капітан. – А в міліції...

– Я розумію... О Боже, а душа ж відчувала моя: щось таки має скоїтись!.. Але щоб так... Мені Бодьо казав: «А може не треба?» Так ні, я його запевнив, що все буде о'кей... Мені так хотілося, знаєте, по-європейськи... Ну, як у Європі... Здивувати Америку. Я його й справді здивував. Він мене запевнив, що нічого подібного не мав, не відчував... Як випив, казав: «О романтика!.. Кір смайлінг! Геньо, посміхаймося!..» А тепер що мені накажете – плакати?! Накажете плакати? – в Орендочки перехопило в горлі, і він схопився з місця.

– Ми нічого не наказуємо. Ми вас просимо поки що сісти...

– Ага, поки ви просите сісти, а тоді посадите невинного. Коли ж знайдете того, хто вбив чи утопив, мене якраз випустять із тюрми. Я вже таке десь читав у газетах... А хто мені поверне молодість? – Орендочка аж схлипнув. – Ви кажете, алібі... А де ж я його в біса для вас дістану? Де?.. Стільки зараз? О Боже... Рівно дев'ять двадцять!.. Зателефонуйте в Бориспіль, я вас дуже прошу!.. Тільки запізнення літака мене може врятувати... Бодьо летить літаком «Люфтганзи». Спочатку до Франкфурта, а потім далі, на Майямі... У Флориду... Я прошу вас, пане капітан! Чи я маю казати тепер: «Громадянине начальник?» – Орендочка спробував було підхопитися. Та щось згадав, присів, протер руки носовичком, витер спітніле чоло, шию. – Бодьо полетів на Франкфурт. Може літак запізнився? – прошепотів наче в маренні.

– Німецькі літаки не запізнюються. Німці – пунктуальний народ...

– Я розумію, і все ж таки, я вас дуже прошу... Зателефонуйте... Дозвольте я...

– Гаразд, – погодився капітан Дубль і натис на кнопку виклику.

На порозі кабінету з'явився сержант Ягідка.

– Сержанте, зателефонуйте, будь ласка, в аеропорт «Бориспіль» і дізнайтесь чи не вилетів рейсовий літак німецької авіакомпанії «Люфтганза» курсом Київ-Франкфурт-Маямі. Якщо він ще там, то розпорядіться, щоб негайно зняли з рейса громадянина США Богдана Михлика і затримали без пояснень...

– Єсть! Дозвольте йти?

– Йдіть, сержанте!

Бізнесмен Орендочка здивовано глянув на капітана і водночас перелякано, шморгнувши своїм м'ясистим носом.

– Ви й про Богдана знаєте?

– Ми тут усе знаємо. Ви краще давайте, Орендочко, відверто й щиро зізнайтесь про вчорашнє. Ви з ким були в ліжку – з Феррарі чи Юлією?

– З Юлією, – він опустив очі.

– Сьогодні її вранці знайшли мертвою...

– О Боже, пане капітан!.. Як же це могло статися?

– Ось про це я й хотів би від вас почути...

– Ви сказали, що це я її втопив?

– Я такого не стверджував. Але ж ви мене запитували: «Я когось убив, підрізав, отруїв, задушив, повісив?» Я вам у відповідь кинув: «А якщо я вам скажу, що утопив?!»

– Прошу пробачення, капітане... Чи я можу так до вас звертатися?

– Можете, тільки давайте все по порядку...

– Я з радістю... О п'ятій вечора... Може це було й трохи пізніше... Ні, таки о п'ятій мені зателефонували... Я почув жіночий голос... Так, це був приємний жіночий і бадьорий голос... Жіночка пояснила, мовляв, турбують із театру «Європа-блюз»... Це був своєрідний пароль. Вони мені так сказали, коли я був у них раніше... Ну, ви розумієте про що я... Завважте, що того разу я не був у них по своїй волі... Ну, як повернувся з Лондона...

– Ви уже це мені розповідали минулого разу. А нас цікавить тільки вчорашній вечір, ну і ніч відповідно... Розумієте?

– Так, так!.. Мені запропонували відвідати «Європу-блюз», як і домовлялись тоді... Я сказав, що з радістю і запитав чи можна прихопити з собою американського приятеля. Бодьо, та ви вже все про нього знаєте... Вони не заперечували... Він мав сьогодні відлітати на Маямі. Тож я хотів йому встигнути хоч щось зробити приємне, на згадку... Ну, щось таке приємне, яке б йому запам'яталося надовго... А тут «Європа-блюз»... Я попросив, щоб вони мені передзвонили, а я пораджусь з Бодьо. Той же жіночий голос пригрозив: «Тільки не з міліцією. Бо компрометуючі матеріали і негативи в нас зберігаються ви знаєте де»... Я запевнив, що все буде о'кей... Через півгодини той самий голос повідомив коли й де їх треба чекати... Знаєте, такий доволі приємний ввічливий... Контральто чи скоріше мецо-сопрано... – Орендочка поглянув на капітана. Дубль щось за звичкою малював олівцем і склалося враження, що він бізнесмена й не слухає. – Я щось не таке кажу?.. Вам не цікаво?

– Нам цікаво все, – підвів на нього колючі й холодні очі капітан Дубль. – Продовжуйте. Але якщо можна, то без мецо-сопрано...

– Я спробую... Так от, Бодьо не хотів їхати. Я бачив, що він не наважується... Тож підбадьорив його... Мовляв, це театр одного глядача – «Європа-люкс»... Перепрошую, «блюз»... Ну, «блюз» для нього поняття зрозуміле... І він зрештою погодився... Я його запевнив, що він там може брати участь у грі, а може просто дивитися, як грають інші актори... Це профі... Вони потрапили під скорочення, бо держава не дала дотації і вони заснували свій приватний театр і грають...

– Це ви кому розповідаєте? – перебив його нетерпляче капітан Дубль.

– Бодьо... Пробачте, Богданові... Це я йому розповідав про театр. А вони мені минулого разу пояснювали... Мовляв, вони ніякі не повії, а артисти... Закінчили всі театральний... Держава не платить, от вони й змушені... Живемо ж у ринковій системі... Словом, вовка ноги годують... Це я все Бодьо, перепрошую, Богданові розповів... Він сказав: «О'кей!» І ми вийшли на вулицю. Рівно о 22-й годині. Йшов дощ як з відра. Я встиг ще трохи й намокнути. Сорочка до спини аж прилипла. Боді сказав, просушимось біля каміну. Він запропонував прихопити щось з їстівного та питва з собою, але я заперечив. Мовляв, там усе є попити й поїсти... Ну, ви ж знаєте, він не дуже хотів... Усе повторював, що через день уже буде вдома... Біля любої дружини, діток. У нього троє діточок... Мовляв, де гарантія?.. Чи нічого не привеземо такого звідти? Якусь заразу... Я запевнив, що все буде люкс...

– Звідки у вас була така впевненість?

– Пані Юлія не лише акторка, а ще й доктор медичних наук...

– Це вона вам таке казала?

– Так, вона. Перевіряла. Роздивлялася, допитувала. А вже тоді... Ну, ви здогадуєтеся...

– Ви сіли в автомашину...

– Так... Я вже це вам казав... Жовта «Волга». Номерів не пам'ятаю, вірніше, не звернув на них уваги... Ми вирушили... Феррарі сиділа з нами в салоні. Щебетала, як пташка небесна... Вона запитала, чи мій американський друг розуміє українську мову. Бодьо сам відповів, що він українець американського походження. Батьки йому дали файну освіту. Він знає кілька європейських мов... Тепер він успішний бізнесмен...

Хтось постукав у двері. Капітан кинув: «Заходьте!» Ввійшов сержант Ягідка.

– Рейсовий літак «Люфтганзи» півгодини тому, як піднявся в небо. Пасажир Богдан Михлик відлетів до Франкфурта. Уточнили в регістратурі!

– О Боже! – тільки й видихнув розпачливо Орендочка.

Сержант Ягідка козирнув і вийшов, щільно зачинивши двері.

– Що ж тепер буде? У мене тепер нема алібі...

– Розповідайте далі! – коротко наказав, як відрубав, капітан.

– Так от, пані Феррарі тоді сказала, що це добре, тобто не доведеться перекладати. А ще запитала, чи Бодьо орієнтується в Києві. Він дав зрозуміти, що в Києві вперше, а я підтвердив... Одначе панянка наполягла одягти чорні пов'язки на очі, пояснюючи це тією обставиною, що вони не хочуть розголошувати адресу та рекламувати свій театр. Боді це не сподобалося, він хотів протестувати...

– Хотів чи запротестував?

– Запротестував, але його Феррарі попередила, що він, мовляв у чужій країні і тут закони, писані й неписані, диктують господарі, а не гості... Проте запевнила, його ніхто не образить і все буде о'кей. Запропонувала випити з одноразових стаканчиків коньяк, щоб заспокоїтись. Бодьо випив і я не відмовився. Це був таки гарний коньяк... Пані Люда потім піднесла нам по дольці лимона. Нігтики такі довгі й лаковані у ніжний колір...

– Гм, а як це ви помітили нігтики, коли очі були зав'язані?

– Бачите, коли вона подавала, машина трохи загальмувала й пальчики її разом з долькою попали в мій рот... А потім уже, коли приїхали на місце, я побачив ті казкові пальчики... Смію запевнити вас, що ними посуд ніколи не мили...

– Тільки без мецо-сопрано та художніх відступів, – зморщив чоло капітан. – Я ж вас уже попереджав. Конкретно про маршрут і що було далі...

– Пробачте... Приїхали ми у сосновий бор. Нам зняли пов'язки і сказали, що ми можемо виходити з авта. Я роздивився і побачив, що зупинились біля якоїсь модерної будівлі у стилі ретро, схожої на фортецю. Дуже гарна! Я ще подумав: «Мені б таку!..» Хоч я її й не встиг як слід розгледіти... Вона освітлювалась з усіх боків ліхтарями. Ми піднялися на ґанок... Пам'ятаю, що з обох боків там висіли вазони-люстри й також світили дивним світлом. Зайшли в просторий холл. Світла не вмикали. Як пояснила нам чарівна пані Люда, господарів нема, бо вони за кордоном, тож світло відключили. Присвічував нам Борис (водій) маленьким але потужним ліхтариком. Трималися за руки... Так пройшли одну кімнату, другу, здається, пройшли через простору кухню, потім спустилися по вузьких і крутих сходах та вузькому покатому коридорчику в підвальне приміщення. Це був власне гараж. У боксі стояв досить великий автомобіль. Принаймні більший за нашу «Волгу». Це був «Форд» чи «Мерседес», а втім я в автомашинах не розбираюся. Борис присвітив, відчинив двері гаража і викотив авто на вулицю. Перед нами зблискувало якесь невелике озерце... Потім водій зачинив гараж, а ключ від дверей поклав у «бардачок» авта. Ми сіли в салон і Борис вижав педаль зчеплення. Не вмикаючи мотора безшумно покотили вузенькою дорогою кудись униз і без світла. Над нами висіло небо, усіяне міріадами зірок. Було тихо, лише жаби кумкали та солов'ї заливалися десь поблизу в кущах. Подавав зрідка свій голос і бугай у болоті... Я пригадую, запитав: «А як же з "Волгою" буде?» Мені відповіли, щоб я не переймався цим, мовляв, машину заберуть, кому слід... Якщо чесно, я нічого не розумів. Бодьо втаємничено шепнув мені: «Конспірація!..» Та я й сам уже здогадувався, але не надавав особливого значення. Зате Бодьо знову стривожився. Його запевнили, що все буде гаразд. Сказали, це на той випадок, коли лягаві, пробачте, міліція, – сяде їм на хвіст... Чарівна Люда знову запропонувала нам випити коньяку. Ми не відмовились і охоче випили, закусивши дольками лимона... Лише за поворотом Борис запустив мотор, увімкнув світло і ми поїхали піщаною дорогою. Обабіч були як збудовані, так і недобудовані дачі. Я спробував було визначити наше місцезнаходження, але вгадати не міг. Навіть не можна розгледіти чи ми знаходились біля якогось озера, чи річки – притоки Дніпра... Одне було ясно: це не Дніпро... Доїхали ми до кінця піщаної дороги і вперлись у дачу, надійно захищену з боку в'їзду досить широким і напевне глибоким штучним каналом. Борис вимкнув двигун, пригасив фари і, вийшовши з машини, підійшов до двох стовпчиків, від яких на той бік було перекинуто тонкі сталеві тросики, натягнені як струна. Щось там недовго помудрував і через хвилину-другу подав дощату кладку, оббиту зверху гумою. Потім він замкнув машину і ми перейшли на той бік, ступаючи обережно по слизькій від вогкості кладці, де стояв дерев'яний двоповерховий будиночок на залізобетонних палях, що стояв на острівці серед безмежжя річкового плеса, оточений кущами й очеретами. Так мені здалося. Крутими сходами піднялися на другий поверх будиночка, пофарбованого, здається, в зелений колір. Уночі було погано видно. Бакенів на воді я не помітив, тож остаточно зрозумів, що ми не на березі Дніпра. Хоч річка чи озеро були широкими, і протилежний берег губився десь далеко, – Орендочка зітхнув. – Нас зустріла пані Юлія, випромінюючи чарівну посмішку. Прикрашена лише одним картатим фартушком (тобто була... гола-голісінька!), вона піднесла нам на таці чарки з коньяком, а також ківі, банани, ананаси... Борис повернувся вниз, прибрав кладку... Отже, ми були надійно відірвані від цивілізації... Розповідати далі? – запитав Орендочка. Було видно, що він трохи стомився.

– Ви хотіли, щоб я надалі розповідав вам? – кинув єхидно у відповідь капітан Дубль.

– Що ви, пане капітан... А далі нас примусили прийняти душ у присутності Бориса й Захарія – режисера й оператора. Так принаймні нам сказали. Потім вони вийшли і спустилися кудись униз, а ми... розділили між собою «ролі»: право вибору я залишив за Бодьо. Він вибрав Феррарі... А мені дісталася Юлія...

– А минулого разу? Тільки чесно...

– Минулого? Я не пам'ятаю, пане капітан...

– А якщо гарно попорпатися в пам'яті?

– Мене… мене «обслуговували» по черзі обидві...

– Гаразд. Що трапилося потім?

– Потім дівчата покликали Бориса й Захарія. У мене склалося враження, що вони нікуди й не виходили. Спостерігали за нами... Вони зайшли оголеними. «Оператор» згріб одразу Феррарі, і вони почали показувати нам «живий спектакль». Так у них це «дійство» називається... Юлька... Він її кожного разу називав Юлькою... Він наказав їй ставати в партер, але вона відмовилася... Ми попросили дозволу вийти... Боді стало гидко...

– А вам?

– Мені навпаки... цікаво...

– Отож представник загниваючого капіталізму засоромився, а ви, будівничий широко розвиненого соціалізму, почали на очах Феррарі і Юлії швидко і остаточно розкладатися...

– Я був п'яний, пане капітан... Стояв, як стовп і дивився... Раптом до мене підскочила Юлька і закричала: «Ну чого вилупився?.. Треба було на себе дивитися. Навколо тебе були ж дзеркала...» Я вийшов...

– Так то була дзеркальна кімната?

– Дзеркальна... Багато дзеркал!.. Від підлоги до стелі... Під пальмами, туями, капарисами... Не кімната – мініатюрний ботанічний сад... Кавові дерева, лимонні, апельсинові. Тільки бананових не було... Від дзеркал таке враження, наче перед тобою безмежжя всесвіту, рай і тисячі пар в сексуальному екстазі...

– Досить, пане Орендочко, – капітан поморщився. – Що трапилось далі?

– Далі ми одяглись. Юлька винесла рахунок – по чотириста доларів... Бодьо накинув ще п'ятдесят. Юлька їх одразу заховала за фартушок і повернулася до дзеркальної кімнати... Там щось трапилося... Скидалося на сварку... Очевидно, Борис знайшов ту купюру, що дав Бодьо, бо він кричав: «Ти що, суко, від колективу чайові ховаєш?» «Це мені американець дав», виправдовувалася Юлька. «У загальну касу і всім порівну!» Але Юлька відмовлялася віддавати і тоді я почув зойк... Очевидно, «режисер» вдарив її сильно або так штовхнув, що вона не втрималася і вилетіла через відчинене широке вікно, полетівши вниз, у рівчак... Ми всі вийшли і попрямували до кладки. Борис перекинув кладку. Ми перетнули рівчак і сіли в авто. «Режисер» прибрав кладку на місце, замкнув і кинув «оператору»: «Поїхали!» Бодьо здивувався: «А пані Юля?» «Пані Юля трохи в воді охолоне і тверезішою стане... Перебрала наша пані Юля сьогодні,» – мовив Борис і засміявся. «Бунт на кораблі», – і собі засміявся Захар-«оператор». «Але ж вона може втопитися!» – заперечив Бодьо. «Такі не тонуть, – відповів «режисер». – Та й це не вперше з нею. Вона до такого душу вже звикла. От коли навчиться поводити себе, як Феррарі, отоді й холодну ванну відмінимо...» Феррарі обійняла Бодьо й заспокоїла: «Не хвилюйтеся, сер, Усе буде о'кей. Ієс! Жаль, що у вас мало часу. Я б також хотіла мати чайові». На що «режисер» пожартував: «Мабуть, колись казала, що хотіла б дитину, а тепер волієш отримати чайові», – і засміявся. «Я завтра вилітаю до Майямі», – мовив Бодьо. «Візьми й мене з собою. Я там ходитиму, як Єва. Тільки одну квіточку начеплю. Навіть останній листочок зірву. Візьми мене, Адаме!» «Я не Адам, а Бодьо». «На Майямі я тебе називатиму Адамом»... Поверталися тією ж дорогою. Повз ту дачу, схожу на стару фортецю... «Оператор» запитав у свого дружка: «Візьмемо "Волгу"?» Але «режисер» рішуче заперечив: «З краденою "Волгою" треба кінчати. Щастя наше, що в країні паливна криза і в того професора нема бензину... А то б уже давно набрав по 02 і викликав міліцію»... Потім нам знову наклали пов'язки на очі. «Пардон, таке се ля ві, – мовив оператор. – Менше знатимете, менше відповідатимете». «Хоч більше питатимуть», – засміявся «режисер»... Оце і все, пане капітан...

– Куди вас привезли і о котрій годині?

– Десь о другій годині ночі чи трохи пізніше. Доставили прямо в мій офіс. Я зателефонував дружині і сказав, що заскочимо на кілька хвилин додому. Бодьо хоче попрощатися. Вранці літак... Я його просив відкласти на два-три дні свій політ, ніби моя душа щось відчувала... Але він категорично відмовився. Злякався... Тепер мені дійшло: він теж щось відчував!.. Адже в аеропорту так і сказав: «Боюсь, що пані Юлія втопилася...» Я його спробував заспокоїти, мовляв, її щоразу залишають стерегти дачу і поливати ботанічний сад у дзеркальній кімнаті. Коли б вона утопилася, вони труп нізащо не залишили б просто в каналі...

– На жаль, у рівчаку знайшли труп Юлії. Вона впала невдало вниз головою і вдарилась об колесо вагонетки. Хтось викинув той металолом у канал... Ви можете йти, пане Орендочко. Давайте вашу перепустку – я підпишу...

– Ви мене відпускаєте?

– Не надовго... До суду, пане Орендочко. Поки йтиме слідство, займайтеся своїм бізнесом. Але бізнесом, а не...

– Я вам клянусь, пане капітан! – вигукнув перебиваючи капітана Дубля бізнесмен. – Я вам клянусь... Більше ніяких зальотів... Сп'янів від успіхів... В мене добре пішли бізнесові справи. От я й вирішив розслабитися... Якщо вашому управлінню потрібна допомога, я можу виступити вашим спонсором... Ви не соромтесь... Захочете в конвертованій, а ні, то в карбованцях[50]50
  Хоча в час, коли відбуваються події, в Україні грошима були вже гривні, багато хто за старою звичкою ще з совєтських часів називав їх карбованцями або рублями. (Примітка упорядника збірки)


[Закрыть]. У карбованцях я більше дам... Але я Юлії не топив... Можете мені повірити. Затримайте «режисера», – Орендочка вже переступив поріг. Тоді повернувся і нахилившись над столом Дубля, заговорив чомусь тихо, прямо в капітанове вухо:

– А я про головне забув вам повідомити. Це й буде моїм алібі, пане капітан...

– Я вас слухаю уважно, – Дубль підвів голову і глянув прямо в очі Орендочці.

– Юлька сказала... Так, вона сказала тоді, ну, перед тим, як він її штовхнув чи вдарив: «Борисе, це тобі не молодіжний театр. Ти там командуватимеш. А тут ми всі рівні...» І все... Я тільки почув, як шубовснуло її тіло у воду...

– Гаразд, дякую... Ми негайно перевіримо. Усіх Борисів, Захарів чи Захаріїв. Усіх режисерів і операторів...

Орендочка зачинив за собою двері, але раптом знову відчинив їх і висунув у кабінет свою квадратну голову:

– Пане капітан, – несміливо звернувся бізнесмен, – ще одна деталь! «Оператор» запитав у Бориса: «А тепер куди?» «Їдемо в Святошин!» – відповів коротко «режисер».

– Може ви все-таки зайдете й сядете? Ще щось згадаєте...

– О, тільки не це, пане капітан! Я сказав вам уже все...

– А чого ви цього разу так усе детально почали описувати?! Раніше ви називали їх чесними людьми, вимагали легалізації проституції... Казали, бізнесмени також мають право на відпочинок, як їм заманеться... Погрожували навіть Організацією Об'єднаних Націй...

– Я був неправий, пане капітан... Я тоді боявся... Фотографій боявся. Вони погрожували надіслати фотографії моїй дружині... Тепер не боюсь. Я хочу допомогти слідству... Це ж моє алібі... І ті фото вже не скомпрометують мене... Тепер я впевнений, що ви їх візьмете. Впевнений!.. – Голова Орендочки зникла і двері зачинились...