Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

Фіаско сержанта Квочки

Сержант від несподіванки отетерів. Злодій раптом кинув йому мішок під ноги і, дезорієнтувавши Квочку, шмигнув у приміщення аеропорту.

«За двома зайцями не гонись», – згадав сержант крилаті слова, які належали майору Ситорчуку. – Побіжиш за злодієм – втратиш мішок. Візьмеш мішок – втратиш злодія...» І все ж Квочка підняв мішок.

«Крадій від мене не втече, – заспокоював він сам себе. – Добре, що він на другий поверх вискочив. Звідти ходу на вулицю нема, хіба що через оці сходи, якими я піднімаюсь, або через вікно. Одразу видно, що не тутешній».

Квочка повільно піднімався нагору. Назустріч йому спускалася дівчина в формі працівника цивільної авіації. Сержант підозріло зміряв їй поглядом з ніг до голови. Та у відповідь по-дівочому незадоволено пирхнула, і це остаточно заспокоїло Квочку.

На другому поверсі було тільки двоє дверей: каса, на дверях якої хтось застережливо вивів слова «Стороннім вхід заборонено», і туалетна на чотири кабіни, куди могли заходити всі, хто хотів.

У залі Квочка не побачив жодного пасажира. Отже, крадій серед натовпу затертися не міг. Не знайшов його сержант і під величезним пальмовим фікусом.

«Отже, він у туалетній», – здогадався досвідчений криміналіст і підійшов до кабін. На його щастя, лише одна з них була зачинена.

Це значно полегшувало справу. «Тут вихід тільки один – через унітаз», – торжествував Квочка перемогу і, підійшовши до дверей, з силою поторсав за ручку.

– Якого біса смикаєш? – хтось не зовсім дружелюбно, як здалося сержантові, озвався по той бік дверей. – Мало вільних місць?..

Ну й люди пішли...

– Поговори, поговори, філософе, – загрозливо перебив його Квочка і про всяк випадок розстебнув кобуру.

– Хоч відійди, не стовбич під дверима, – знову почувся голос, що здався Квочці при даній ситуації дещо нахабнуватим.

Сержант відійшов і зупинився при виході, спершись на одвірок.

Хвилини здавалися вічністю.

Нарешті двері відчинились, і з них вийшов дебелий дядько, в якого були такі ж вуса, як у Квочки, тільки чорні.

– Наклеїв? – запитав сержант. – Цей номер, брате, не пройде.

Квочка згадав палату № 7, де він охороняв одного такого «спеца», і той усе-таки залишив Квочку з вусами: втік, переодягнувшись у медсестру.[5]5
  Автор має на увазі епізод зі своєї повісті-пародії «Пограбування на вулиці Степана Руданського», в якій діють ті ж самі головні герої. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть]

Квочка підійшов ближче й різко смикнув незнайомця за правий вус.

– Ви що? – перейшов на «ви» вже немолодий чоловік. – Гадаєте, якщо у формі, то вам усе дозволено?..

Квочка розгубився. Тільки тепер до нього дійшло, що той, за ким він гнався, був у фіолетовому костюмі, жовтих черевиках на товстій білій підошві і значно худіший і нижчий на зріст.

– Пробачте, – зніяковів совісний Квочка. – Кардинально не те...

– Нічого, – відповів дядько. – Буває... і міліція помиляється. – І пішов униз.

– Куди ж він міг подітися? – Квочка, оглядаючись навколо себе, затупцював на місці – Наче крізь землю провалився. Може, він – це ота, в уніформі?

Але саме в цей час дівчина, що пирхнула у відповідь на Квоччин погляд, поверталась з подругою назад. Вони зайшли до каси. Квочка присів, заглянув під стільці і раптом... до його звичних до всього вух долинув приглушений жіночий зойк, ніби десь за стіною душили жінку. Цей зойк паралізував на мить усе Квоччине тіло. Несподівано відчинилися двері каси, і жіночий крик, вирвавшись назовні, наче іфрит з пляшки[6]6
  Читач, обізнаний з книгою арабських казок «Тисяча й одна ніч», безперечно, знає, що іфрит – це дух, якого випустив з пляшки недосвідчений рибалка. (Примітка автора).


[Закрыть], став різким і пронизливим. Молода, але вже з приклеєними віями касирка кинулась до сержанта:

– Скажіть, де він? Куди він подівся?

Квочка у відповідь тільки крякнув: на ці запитання він теж хотів би мати відповідь.

– Він обікрав касу, – витираючи голубі від фарби сльози, сказала вона. – Ось тільки що...

«Про касу я й не подумав. А він пішов ва-банк. От тобі й маєш! "Вхід стороннім заборонено", – передражнив зозла Квочка напис на дверях і якось одразу обм'як і став як курка, що несподівано потрапила під зливу. – Тепер хоч не признавайся майорові».

Сержант повільно рушив униз. Назустріч йому бігли якісь люди, хтось, здається, навіть фотографував Квочку, забувши про заборону: «В аеропорту користуватися фотоапаратом не дозволено».

Образа стискала його серце й підкочувалася тугим клубком до горла.

«Залишив на спогад тільки речовий мішок, – подумав про злодія сержант. – І то не свій».

За Квочкою, тримаючись за формений обшлаг рукава, йшла касирка і, схлипуючи, увесь час запитувала:

– Чого ж ви нічого не робите? Чому ви мовчите?

– Я приїжджий, – нарешті спромігся на два слова сержант і пішов до кущів, де стояв його вірний К-750.

Мотоцикл, на Квоччине здивування, завівся з першого разу. Якби цього не трапилося, то Квочка почув би ще один розпачливий крик. Цього разу чоловічий. Той крик належав дядькові, з яким Квочка мав нагоду познайомитися на другому поверсі. Вусань бігав по площі перед входом в аеропорт і горланив:

– Мішок украли!. У мене вкрали мішок!

Але цього Квочка уже не чув. Дядьків мішок був у нього за плечима.

Інтуїція лейтенанта Фостикова

– Я так і знав, – промовив майор Ситорчук, повертаючися з кухні. – Через цей клятий телефонний дзвінок збігла вся кава. А це, як ви, лейтенанте, здогадуєтесь, мої останні парубоцькі запаси. Я ж так хотів вас пригостити своєю улюбленою кавою. Ну, що ж, доведеться нашу зустріч відсвяткувати у ресторані «Під мухою». До речі, це мій улюблений ресторан. Там чудова кухня: велика, простора, світла і головне – з могутніми витяжними вентиляторами. Ви там ніколи не були?

Фостиков заперечливо похитав головою.

– У такому разі ми їдемо туди.

– Але, товаришу майоре...

– Про справи поговоримо в ресторані. Поки подадуть замовлення, ми матимемо чимало часу. Та й сьогодні, здається, вихідний. Скажіть, ми хоч раз на тиждень можемо відпочити? Можемо! Тоді все, поїхали...

Вони сіли у самому куточку, за колонами. Це було улюблене місце майора Ситорчука: тут його майже ніхто не бачив, зате він бачив і чув усе – навіть офіціанток, які час від часу лаялись між собою на кухні. Майор поволі перегортав меню у твердій коричневій суперобкладинці і, дивлячись привітними очима на лейтенанта Фостикова, вів далі:

– Нема нічого дивного, що я здогадався про таксі й Соню...

Лейтенант схопився за нагрудну кишеню і про всяк випадок перевірив, чи не виглядає звідти предмет, якого він туди поклав. Ситорчук краєчком ока перехопив цей жест, але вдав, що нічого не помітив.

Фостиков знав, що майор не все розкриває відразу. Найголовніше, як завжди, залишить на кінець розмови і піднесе своєму співбесіднику оте останнє як абсолютну несподіванку, або, по-іноземному, – сюрприз. Те, що привіз лейтенант у подарунок майорові, лежало аж на самісінькому дні нагрудної кишені. Фостиков був глибоко переконаний: вгадати, що там таке, майор ніколи не зможе. Гра у «відгадування» лейтенантові страшенно подобалась. Принаймні не менш, ніж майорові, і Фостиков залюбки вступав у словесні поєдинки з шефом. Ситорчук тим часом продовжував пояснювати, на чому ґрунтуються його висновки:

– Тут головне – спостережливість, лейтенанте. Про те, що ви привезли мені ліжника з Косова, я здогадався одразу. По-перше, ви там відпочивали – про це я дізнався з поштового штемпеля на листівці, яку ви мені надіслали, не вказавши зворотної адреси. Подруге, ви знаєте: ліжники – моє хобі. По-третє, у такій величезній «валізі пана Воробкевича», як пише у своєму детективному романі Слава Самбук, возять або пір'я, або ліжники. – Майор витяг пачку золотавого тютюну й почав набивати ним свою улюблену люльку-носогрійку. – Що ж до таксі, то це простіше простого: з аеропорту пасажирів у місто возить лише одна машина – 24-48. Решта завжди їде або в парк, або в гараж.

Лейтенант недовірливо глянув на майора, ніби кажучи: «Гаразд, тут угадали, а за Соню?» – і поклав ресторанне меню на краєчок столу.

– За Соню? – перепитав майор. – Ви помітили, лейтенанте, – коли ви тільки зайшли до мене в кімнату, я поморщився й розчинив навстіж вікно? Гадаєте, що випадково? Нічого подібного – я страшенно не люблю запаху одеколону «А може, ще…» А ним нашого брата так щедро напахчує тільки Соня...

– Цього разу ви помилилися, товаришу майор. Тепер Соня працює на вокзалі, – сказав лейтенант і зашарівся.

– Любий мій, – заперечив майор, кладучи свою руку на лейтенантову. Коли Ситорчук безпомилково відгадував, як він сам казав, свої «усні ребуси» або «вправи на спостережливість», то звертався до всіх на ім'я або «любий мій» і ставав м'яким та ніжним, як морська губка. – Женю, не беріть мене, як кажуть у книжках сучасні перекладачі, на кпини. Ви настільки чесний, що розцвіли, як моя улюблена яблуня «червона циганка». Вам не до лиця брехати. Це по-перше. А по-друге, ви не могли приїхати з Івано-Франківська поїздом, бо він прибуде до нас рівно через три години. У такий час приземляється тільки ранковий літак. Рейс 2844.

До столу підійшов офіціант. Фостиков був розчарований: Юнона, що ніби зійшла з картини Анатолія Базилевича[7]7
  Маються на увазі ілюстрації талановитого українського графіка до віршованого іронічного епосу Івана Котляревського «Енеїда». (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть], обслуговувала сусідній столик, за яким сиділи дівчата. «Отак і в житті», – подумав лейтенант.

– Що будемо замовляти? – запитав з ріденькими баками служитель громадського харчування.

– Мою улюблену котлету «фантазія», по скляночці кави з одеським коньяком єреванського розливу і один солоденький коржик. Для лейтенанта.

– А ваша улюблена брауншвейзька капуста, майоре? – нагадав офіціант.

– О, ледь не забув, – вдячно посміхнувся Ситорчук. – Обов'язково, мій любий, і якомога швидше. У нас сьогодні гарячий день...

– Так, пече неймовірно, – підтвердив офіціант. – Може, ви перейдете в кабіну? Там прохолодніше...

– Ні, ні. Дякуємо. Тут ближче до життя, – сказав майор і глянув на сусідній столик, за яким сиділи чотири розмальовані красуні, створені природою явно за найновішою моделлю.

Офіціант відійшов. Ситорчук звернувся до Фостикова:

– На світі є різні диваки: одні колекціонують метеликів, другі – тараню, треті – ґудзики, четверті – кулькові ручки, дехто – стограмові «мерзавчики». Професор Шлапаківський, наприклад, найгірші книжки сучасних авторів. Одна моя давня знайома збирала золоті монети. Я колекціоную гуцульські ліжники, мундштуки й запальнички. До чого це я веду, лейтенанте?

Фостиков стенув плечима і знову почервонів.

– А до того, мій любий, що такого від вас я вже не чекав: два подарунки за один раз – це вже щедро. Ви привезли мені й мундштука? – запитав майор і, не чекаючи відповіді, додав: – Якби ви не полізли до нагрудної кишені, щоб пересвідчитися, чи мундштук випадково звідти не стирчить, я б ніколи не дізнався, що ви його саме там...

Фостиков почав раптом сходити потом. Сонце пекло йому в спину навіть через костюм і гімнастерку, під якою була тільки майка. Лейтенант налив у фужер мінеральної води, яку нарешті спромігся принести офіціант, і випив, щоб трохи охолодити свій молодий і гарячий організм.

Майор тим часом продовжував говорити так спокійно, що Фостикову здалося, ніби за цих неповних 24 відпускних дні нічого особливого не сталося. «Тут все спокійно», – подумав про себе лейтенант.

– Нам спокій тільки сниться, – безпомилково вгадуючи лейтенантову думку, впевнено сказав майор і підвівся, щоб розтерти свої задерев'янілі ноги.

– Ні сюди треба-таки у формі приходити, – промовив він. – Тоді вони швидше обслуговують.

Лейтенант глянув на нього і, помітивши на скронях майора дві срібні, але недовгі волосини, подумав: «Ще більше постарів шеф».

– Це за два останні дні, Женю. Сталися дві непередбачені події: з в'язниці утік Толя Жванчик, він же Сіроштан і поет Артур, та ще з дому пішов знаменитий професор-книголюб Шлапаківський.

– Я думаю, цей збіг не випадковий, – вихопилось у Фостикова.

– Можливо, – після деякої паузи мовив Ситорчук. – Можливо, вас інтуїція й не зраджує, лейтенанте. Але я поки що не маю жодної ланки, яка б зв'язувала між собою ці два ланцюги.

Ситорчук затягнувся, і тільки тепер Фостиков помітив, що майор змінив свій улюблений мундштук на люльку. Він тримав її в роті так хвацько, наче народився з нею. «Дивно. Дуже дивно. Майора з його улюбленим мундштуком могла розлучити тільки смерть».

– А воно, між іншим, так і було, – сказав майор. – Хочете, я розповім про цю пригоду?

– З великою охотою послухаю, – промовив лейтенант. – Про що б ви не розповідали, це завжди цікаво, – і, з докором зиркнувши на кухню, ще раз наповнив фужер мінеральною водою.

Людина, яка знала все

Логвин Дмитрович Голубей, водій автомашини 13-13, перестрів сержанта Квочку біля Держбанку.

– Є новини, сержанте, – просто й по-людськи повідомив він.

– У мене й самого є, – відповів незадоволено Квочка.

– Мої цікавіші, – не здавався Голубей. – Заглуши свого двигуна, бо я вчадію, а ти нічого не почуєш.

Сержант висмикнув із замка ключ запалення. К-750 двічі кашлянув і затих. Квочці зараз було не до Голубея, але висловлюючись мовою військових аташе, йому не хотілося переривати дипломатичних каналів, по яких до нього надходила багата і, головне, своєчасна інформація. А Логвин Дмитрович Голубей для сержанта був таки справжньою знахідкою. Недаром про нього в місті казали: це людина, яка знає все.

– Сьогодні зранку бачив професора Шлапаківського.

– Ну то й що? – Квочка не належав до дипломатів і ніколи не міг приховати свого справжнього настрою. Тому про сьогоднішні їхні «переговори» не можна було сказати, що вони почалися в теплій і дружній обстановці.

– Як «ну то й що»? – аж розсердився Голубей. – А ти хіба не чув? Його ж Парфуша з дому вигнала. Має якогось молодого скрипаля.. Кажуть, Шлапаківський їх застав при розігруванні дуету. Арнольд Іванович так розсердився, що зняв усі свої гроші з книжки, взяв Цуцика й пішов купувати особняк. Сьогодні вже й книги для своєї нової бібліотеки замовляв. Я зустрів його біля виходу з книгарні «Фоліант». «Що, Арнольде Івановичу, купили?» – питаю його, маючи на увазі будинок. «Аякже, – відповідає. – Купив». А увечері я Галину додому підвозив – продавщицю з «Фоліанта». Оту, з голубими очима. Вона по дорозі й розповіла мені: професор Шлапаківський замовив такі книги, що директор викликав її й наказав негайно зв'язатися з майором Ситорчуком. Що воно за книги такі – не знаю. Вона й називала їх, та мені було не до цього. Пам'ятаю, що тільки казала: «Знову будуть неприємності». – Голубей пильно глянув на Квочку.

Той був байдужий і незворушний.

– А ще директор казав: не знайдете майора, то попередьте сержанта Квочку. Той швидко дасть раду, – додав для переконливості Голубей.

– Кхм! – крякнув Квочка. – Так і сказав? – і недовірливо глянув на Голубея.

– Так. Інакше чого б це я тобі розповідав? – не кліпнувши й оком, запевнив Голубей.

– Тут треба подумати, – почухав потилицю сержант – Кардинально.

– Думай, думай, – Голубей озирнувся. Очевидно, дивився, чи не вийшов з банку інкасатор, якого він возив. – Відчуваю, що цього разу каша завариться. Ще й яка!.. І твоєму майорові не впоратись...

– Багато ти знаєш...

– Я знаю все, – впевнено сказав Голубей.

– Майор ще не такі горішки розлущував.

– Цей буде, мабуть, йому не по зубах. Тут щось більше, ніж роман, – натякнув Голубей. – Але це не моя справа. Я шофер...

Квочка мовчав. Він намагався аналізувати.

– А куди це ти з мішком зібрався? – вивів його із задуми Голубей. – По гриби чи по рибу?

– По раки, – огризнувся сержант, якого страшенно дратувало, що Голубей на нього «тикав» і мав його запанібрата навіть при незнайомих.

– Раків тепер у наших річках нема, – зітхнув Голубей. – А чого ти з чужим мішком?

– Украв, – сказав Квочка.

– Як украв? – аж виліз з машини Голубей.

– Не я крав, – уточнив сержант. – Злодій один украв, а я піймав його на гарячому.

– А де ж тоді сам злодій? – лукаво посміхаючись, запитав Голубей.

– Застав його на гарячому, – розсердився Квочка. – А він мішок кинув, а сам у натовпі розчинився, – збрехав Квочка і про себе додав: «Подумаєш, кожному рапортуй».

– А ти хоч знаєш, що в мішку?

– Не дивився.

– А ти глянь.. Може, Шлапаківський там гроші тримає, що на особняк брав. Га?

– Чому ти гадаєш, що це мішок Шлапаківського? – насторожився Квочка.

– А він після того, як на нього напали і забрали ікасаторський мішок, тепер з речовим ходить. Особливо, коли в лазню йде... А сьогодні бачив – з портфелем і сумний-пресумний. Не інакше як гроші поцупили...

Квочка насторожився. Це йому здалося й справді підозрілим.

– Знов матимеш, Квочко, преміальні.

При слові «преміальні» Квочка ожив і багатозначно крякнув.

– Дивний ти чоловік, Квочко. Мішок за спиною возиш, а що в ньому – й не знаєш. Що ж ти майорові доповідатимеш? Ось дай-но сюди...

– Стороннім не дозволено, – затримав мішок Квочка.

– Вважай, що я свідок.

Сержант нехотя віддав мішок і поплентався слідом за Голубеєм у скверик.

– Тут чимось іншим пахне, – поморщився Голубей. – Не валютою.

Квочка стояв осторонь і думав про щось своє, дивлячись за горизонт.

Несподівано Голубей відскочив від мішка і з переляку закліпав очима. Квочка наче прокинувся від сну і направив свій тверезий погляд туди, куди щойно дивився Голубей. Щоки у Квочки раптом стали білими, як крейдяний папір. Вуса нервово сіпнулися й повисли, немов два зів'ялі пшеничні колоски. Квочку трохи занудило. Прямо на нього з мішка скляними мертвими очима дивилась, висолопивши язика, відрізана кимось голова. Сержант відчув, як земля під ним закрутилася. Йому хотілося гукнути: «Люди, зупиніть планету. Я на хвилинку вийду. Мені погано». Але не зумів.

– Ну й служба у вас! – похитав головою Голубей, який оговтався першим. – Не позаздриш...

Блідий Квочка потяг за шнурівки й зав'язав мішок, щоб, бува, не помітили перехожі.

– Мені потрібно негайно знайти майора, – сказав він, звертаючись до Голубея, котрий уже сидів у кабіні москвича.

– Він у ресторані «Під мухою», – гукнув Голубей, натискаючи на педаль. – Лейтенант Фостиков з відпустки вернувся. Вони там приїзд замочують...

Сержант Квочка більше не слухав. Він розвернув мотоцикл і, пострілюючи вихлопною трубою, помчав до ресторану.

Перша розповідь майора

– Цього могло б і не трапитися, – оригінально почав свою розповідь Ситорчук, але негайно замовк, помітивши наближення офіціанта.

– Пробачте, але я вас повинен дещо розчарувати, – не поспішаючи, почав той.

– Немає моєї улюбленої брауншвейзької капусти, – посміхнувся майор.

– І не тільки: закінчилися котлети «фантазія» і солодкі коржики.

– Але ж у меню.. – втрутився лейтенант Фостиков.

– Ви на меню не дивіться. Ви дивіться на мене, – офіціант нахилився, взяв меню і ледь не засліпив цим жестом лейтенанта: на його тім'ї ховалася така кругла і така сліпуча лисина, що з й допомогою можна було сміливо запалювати не тільки ворожі кораблі[8]8
  Запалювати ворожі кораблі – очевидно, натяк автора на Архімедову витівку, яка сталася близько 214 року до нашої ери. Великий давньогрецький фізик і математик Архімед спалив римський військовий флот у сіракузькому порту за допомогою дзеркала. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть], а й просушувати вологий тютюн на однойменній[9]9
  «На однойменній фабриці» – тобто на тютюновій фабриці. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть] одеській фабриці.

– У такому випадку дві порції кольрабі і...

– Раджу яловичину та салат «Радість холостяка».

– Навіть так? – посміхнувся майор. – Цікаво. Я завжди був у захопленні від вашої кухні, а особливо – від салатів. У них багато вигадки.

Офіціант зробив кніксен і відійшов.

– Так от слухайте, – продовжував майор. – Тепер нас не скоро переб'ють...

Лейтенант насторожився і підняв голову, запитливо дивлячись на шефа.

– Я хотів сказати, – уточнив майор, – що тепер не скоро переб'ють нашу розмову.

– Я так і зрозумів, – по-дівочому сором'язливо почервонів лейтенант Фостиков. Але майор не звернув на це уваги і спокійно вів далі:

– Якби людство з приходом цивілізації не втратило здатності передчувати небезпеку заздалегідь, то ми з вами, лейтенанте, її сьогодні передчували 6 так само, як горобці, що залишають стріху перед пожежею. І від того, повірте мені, лиха на світі поменшало б принаймні удвічі. Добре, що я зберіг це почуття в собі, – з природженою скромністю промовив майор і, зібравши просушений на сонці тютюн, почав набивати ним люльку.

– Того тихого сонячного дня, – продовжив він, – тобто вчора, у суботу, ніщо не віщувало трагедії. Я спокійно лежав і слухав транзистор. Квочка лагодив вудочки: міняв гачки, перевіряв, чи ніде не перетерлася жилка. Ми збиралися на риболовлю. Ви ж знаєте, – Ситорчук затягнувся, – риболовля – моє улюблене заняття...

Лейтенант на хвилину відвів захоплений погляд від сусіднього столика й подивився на майора.

– Я маю на увазі, – уточнив майор, – що це моє улюблене заняття, якщо не брати до уваги розв'язання математичних ребусів і знайомств із творами Ф. Бекона, Т. Гоббса, Джона Локка, Спінози, Ламетрі, Дідро, Сенеки, Канта, Гегеля і Фейєрбаха. Я не можу твердити, що це мої улюблені філософи, але повинен вам сказати, лейтенанте, що і в них щось є. Та я, здається, трохи відхилився від головної теми. Так от, як тільки ми виїхали за місто, відчув неспокійну тривогу на душі. Весь час мені здавалося, що має щось статися. Я наказав Квочці їхати повільніше, Але й така їзда не давала мені спокою. «Квочко, зупиніть, будь ласка, машину, – попрохав я. – Мені, знаєте, погано». Він зупинив. Я вийшов на обочину й присів. Потім глянув навкруги, куди сягало око. Воно не сягало нікуди. Над капустою, над кукурудзою, над квасолею й іншою різною городиною висів такий густий туман, наче не розбавлене ніким молоко. Мені спочатку подумалось, що хтось кинув шашку ДЕШЕУ-8[10]10
  З метою конспірації даємо дещо неточну назву димової шашки. (Примітка автора).


[Закрыть]. Стрічні машини сунули, як черепахи. Миготіли тільки жовті, як лілеї, фари, і складалося враження, що ми не в районі Лисої Гори, а на знаменитому кварталі Пікаділлі чи на Ріджентс-стріт[11]11
  Сучасному інтелектуальному читачеві не має потреби пояснювати, що таке Пікаділлі чи Ріджентс-стріт, а щодо Лисої Гори, то це улюблене село майора Ситорчука, куди він у вільні хвилини завжди збирався поїхати і повудити рибку. (Примітка автора).


[Закрыть].

Раптом з цього білого мороку, немов з ночі, виривається знайома вам, лейтенанте, «Волга» 24-48. Я глянув і, не дивлячись на справжній димовий заслін, ледь не зомлів: на передньому сидінні, поруч з водієм, сидів відомий мені злочинець Толя Жванчик. Цього погляду мені було досить, щоб зрозуміти: Жванчик утік з тюрми, так і не дочекавшись свого законного звільнення. «Квочко, вперед!» уперше за своє життя я не зовсім точно сформулював наказ. Сержант натис на педаль, і наш бобик помчав у протилежному від волги напрямку. «Квочко, назад! – уточнив я. – За машиною 24-48».

Сержант розвернув газик і ввімкнув четверту швидкість... І тут сталося те, що я передбачав: дорогу нам перетнула вантажна автомашина. Досвідчений Квочка її помітив одразу, а от причепа з довгою металевою трубою ми не побачили і на всій швидкості врізалися в трубу. Одне слово, якби не халатність Квочки, нам би з вами більше не сидіти в цьому чарівному куточку... Тільки його безвідповідальність врятувала нас тоді від загибелі. – Майор передихнув і, важко зітхнувши глянув у бік кухні. – Після того, як нас у рівчаку знайшли товариші з автоінспекції і привели нашатирним спиртом до тями, я виліз з машини і глянув на бобик, що стільки років чекав своєї заміни. І на тобі – дочекався. Тепер він нагадував приплюснуту до землі амфібію. Верху не було. Його немов корова язиком злизала. А точніше, наче хтось зрізав косою, хоч труба була кругла і, наскільки я пам'ятаю, товста.

Квочка в цю мить підвів голову і, побачивши, що я живий і навіть без подряпин, знепритомнів удруге. Я одразу про все догадався: сержант боявся, що я покараю його, не дочекавшись, поки він дотягне до пенсії. Але я підійшов до нього, наказав встати й міцно потиснув руку. «За вашу халатність, Квочко, виношу вам подяку. Скільки разів я казав: приваріть передні сидіння, сержанте. При найменшому дотикові вони падають разом з пасажирами назад, але ви не зробили цього. І ось сьогодні, завдячуючи вашій халатності, ми з вами живі». Я ще раз потиснув йому руку і при всіх розцілував. Квочка стояв і плакав. Я вперше у своєму житті бачив, щоб так щиро й невимушено плакали загартовані і мужні. Хвилююча картина була, лейтенанте. Такі картини запам'ятовуються на все життя. І тут мене зрадила витримка. До речі, теж уперше: я дістав з кишені свій улюблений мундштук і подарував його Квочці. «Куріть на здоров'я, сержанте, – пам'ятаю, такими були мої перші слова. – І бережіть свої вуса. Без мундштука ви їх зовсім обсмалили». Так я попрощався зі своїм мундштуком, – закінчив майор і прислухався. Крізь відчинені двері кухні долинуло кілька пострілів. Потім пролунала черга. Майор Ситорчук сидів спокійно, але насторожено.

– Не інакше як ручний кулемет, – підвівся трохи блідий лейтенант.

– Вихлопна труба Квоччиного мотоцикла, – уточнив Ситорчук. – Знову циліндри не прочистив. Колись ця халатність... – майор не договорив. Очі його стали великими. Лейтенант перехопив майорів погляд. Той дивився на кухню, звідки замість офіціанта несподівано вийшов Квочка з речовим мішком за плечима. На руках у сержанта були чорні рукавиці, на обличчі – окуляри. Вуса Квочки розходилися по обличчю, як «двірники» автомашини М-24.

– Не доведеться нам сьогодні попоїсти, – промовив майор і зміряв сержанта допитливим поглядом. – Слухайте, Квочко, що трапилося? Чого це ви з рюкзаком за плечима?

Сержант стояв і парував, наче перед тим, як пропустити Квочку через кухню, шеф-кухар тримав його там з годину серед казанів.

– Викрадено касу, – вуса сержанта вистрелили врізнобіч.

– Сядьте, – наказав майор і понюхав повітря. – Тільки без цього мішка. Ви що, не могли залишити його в колясці?

– Боявся, щоб не вкрали, товаришу майоре...

– Крадене двічі не крадуть, – сказав Ситорчук. – А тепер випаровуйтесь і доповідайте. Та тільки не кричіть. До речі, чому це ви вискочили з кухні, а не зайшли через парадні двері, як усі люди?

– Табличка винна, товаришу майор. Там висіло «Ресторан зачинено на обід».

– Але зараз ще ранок, сержанте. Ви над цим подумали? Вас завжди лякають ці таблички. Ніколи не вірте написаному, а коли ви вже так їм вірите, то перевіряйте...

– Я це запам'ятаю на все життя, – багатозначно промовив Квочка.

– От і чудово. А тепер продовжуйте.

– Викрадено касу, – знову почав сержант.

– Пограбовано касу або викрадено гроші з каси, – виправив майор. – Коли ви хвилюєтесь, Квочко, у вас не все гаразд із мовою. Вам треба навчитися висловлюватися і, головне, точно. Так, кажете, пограбовано касу в аеропорту?..

Лейтенант глянув на майора: мовляв, так, але звідки це йому відомо? Те ж саме говорили й очі сержанта, який одним духом випалив:

– Достеменно так!

– Тут нема нічого складного. Ви ж патрулювали в районі аеропорту. А потім он на мішку приклеєна аерофлотівська бирка. Вона свідчить, що власник мішка сьогодні прилетів до нашого міста, де в нього і вкрали мішок. Але мене зараз не мішок цікавить. Краще розкажіть детально, але нічого не пропускайте і не вигадуйте, – застережливо сказав майор, – як і коли пограбували касу. А втім, ми про це поговоримо у мене в кабінеті.

Майор не договорив. До них підійшов офіціант, тримаючи в руках записну книжечку.

– Можна підрахувати?

– Можна, але ми, любий мій, ще нічого не їли і, боюсь, сьогодні не поїмо. До зустрічі, – сердито, як усі голодні, промовив майор і попрямував до виходу в супроводі своїх вірних і нерозлучних друзів.