Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

Розділ III

Серед численних пасажирів міжнародного аеропорту «Бориспіль» важко було помітити приватного детектива Кублея. І все таки інтуїція капітана Дубля підказувала, що він десь тут. Капітан вибрав зручне місце і прострілював поглядом вхід до ресторану, де минулого разу вони сиділи разом з Кублеєм і офіціантка Любка, яка мала обслужити їх, так і не прийшла. Якщо його гіпотетичний здогад не підводить, то саме сьогодні її чергування. І радість, несподівана радість після пам'ятної дикої образи Кублея навела на думку, що об'єкт слід шукати саме тут.

Капітан Дубль не помилився. Кублей м'яко, як кіт, що намітив здобич, ні на кого не звертаючи увагу, зосереджено йшов до мети – не поспішаючи наближався до ресторану. Капітанові з цієї засідки було видно не лише вхід у ресторан, а й саму його залу.

Переступивши поріг, Кублей усівся за той же столик, за яким вони сиділи минулого разу. Наразі до нього підійшла офіціантка-тумба і, очевидно, впізнавши його, почала прискіпливо допитуватись. Кублей викручувався, розмахував руками і все це кінчилося тим, що вона безцеремонно показала йому на вихід, ніби ресторан належав їй і розташовувався не на території аеропорту, а в її власній квартирі.

Засівши якийсь час у засідці, подібну операцію вирішив проробити й капітан Дубль.

– О, і ви тут, як тут! Той нічого не добився, так прислав дружка. Я вже сказала вашому зачуханому партнерові – Любка звільнилася. І квит! Вона виїхала. Надовго і далеко. Ви вже третій, хто цікавиться нею. Що ще треба від мене? Перше, друге, третє чи я вам підходжу на десерт, капітане?

– Я не капітан, то все жарт мого зачуханого партнера, як ви назвали мого знайомого...

– Не треба тут пудрити мені мізки... Досить і того, що я попудрила сьогодні свої щоки. А вам, капітане, не личить взагалі брехати... Ви, видно, совісний чоловік. Не такий, як ото ваш нахаба. Я в людях розбираюся краще, ніж міліція. Зрозуміли?

– Зрозумів!

– Зі мною можна тільки так. Ви відверто, і я відверто. Чи мо' будемо й далі гратися в піжмурки?..

– Ні, будемо відвертими. Я й справді капітан.

– Авжеж, я знаю... Ви знаменитий капітан Дубль. А хто отой зачуханий – не відаю...

– Гм, звідки ви знаєте мене?

– Ви смішний, їй-богу! Хочете стати невідомим – надягніть маску, або більше ніколи не висовуйтесь з екранів телевізора. Я цю вашу кримінальну хроніку кожного разу дивлюся. І вас, капітане, знаю, як облупленого. Дайте автограф, а то нічого не скажу, – вона присіла поряд. Вийняла блокнотик, у якому записувала замовлення і надавала рахунки відвідувачам. Капітан взяв його і своїм гарним почерком написав: «Кращій офіціантці України з її чарівних околиць на усміхнене щастя!»

– Здорово! – посміхнулась вона, прочитавши. – Хай дівчатка позаздрять. Вони всі в вас закохані. Любка також. Знаєте, як її прозвали? «Феррарі»!

– Чому «Феррарі»?

– Цього я не знаю. Одні кажуть, що вона з італійської мафії, тому й «Феррарі». Інші кажуть, що є така італійська машина, і в неї фари заплющуються і розплющуються. У Любки також. Боже, які в неї очі, а які вії!.. Ви б тільки побачили, як вона ними, бісова, кліпає і притягує тих мужчин, як пітон зайчиків, – вона підсунулася до нього ближче. – Ви сьогодні вже третій. Приходив тут перший. Також мужик – те, що треба. Може, трохи з лиця і не такий, як ви, капітане, але... статура я вам скажу... Наші дівчатка з кухні аж з ножами повискакували. Теж усе допитувався, і я йому чесно сказала. «Любці нічого не загрожує», – так він відповів. Гарний чортяка!.. Я йому також одразу повірила... Люблю гарних мужчин... На десерт... Ха-ха-ха! А ви, капітане, ... любите десерт? У нас тут дівчатка... О, бачу – ви не з тих... Ще й досі ото червонієте... Де ви росли?

Дубль дивився на неї і мовчав. Він знав: жінці потрібно дати висловитися до кінця.

– Так, я тому красеню розказала... Можливо, то її рідний чоловік.

– А що бувають і не рідні?

– Скільки завгодно. У Любки їх було, як огірків у діжці. Гарна ж!.. «Гарні – не для сім'ї». Так я йому сказала. «Твоя "Феррарі” – тю– тю. За кордон поїхала. На гастролі... Зрозумів, артисте?»

– А він артист?

– Не знаю. Але дуже схожий на артиста. На оцього, знаєте, Задніпровського[44]44
  Очевидно, йдеться про одного із Задніпровських – сучасних популярних українських акторів, але про якого саме, на жаль, нам невідомо. (Примітка упорядника семитомного зібрання творів Олега Чорногуза).


[Закрыть]... Дуже я люблю цього артиста. Високий, стрункий. А які в нього очі! Також, як у «Феррарі».

– А мені що ви скажете?

– І вам кажу: Люба поїхала за кордон. На гастролі. Вона так і нам по секрету сказала: «Дівчатка, я уклала контракт і на цілий рік відбуваю до Америки. А там і до Канади подамся. Чоловік дав згоду». Як на мене – хай погуляє. А ще завважила, мовляв, не вміє чоловік заробляти бабки, їх заробить його «бабка». Й при цьому ляпнула недвозначно по своєму кругленькому задку. Задок у неї, я вам скажу, хоч печатки став чи відмічай або пиши: «Тут був Вася!»

Капітан Дубль не стримався і посміхнувся.

– Що ви розповіли моєму зачуханому?

– Сказала, щоб мотав звідси, бо в неї дуже ревнивий чоловік і... як його... каратист... Кістки в один момент переламає... Ну й що сам сьогодні за нею також приходив. Так що я йому не раджу приставати до такої дівки... Та й вона його не підпустить навіть на відстань простягненої руки. Ви ще не знаєте нашої «Феррарі».

– А прізвище? Ви можете назвати її прізвище?

– Яке прізвище? Хіба в Любки було прізвище?.. Вона ж у нас ніколи не працювала. Смішний ви... Просто заплатила нам і все. Сказала, хто питатиме Любку, Любку «Феррарі», кажіть, що працює... Але сьогодні, мовляв, не її зміна... Її тут ніколи й не було. Вона жодного клієнта не обслужила... Я маю на увазі за столиком... А щодо ліжка, то я вам уже сказала. Все, капітане, інтерв'ю закінчено. У мене до вас останнє питання: хто платитиме гонорар?

Дубль поліз до кишені і витяг звідти стокупонну купюру.

– А зачуханий мені долара сунув, – буркнула невдоволено «тумба».

– Він спеціаліст по імпорту, а я...

– Зрозуміло, капітане. Вам преміальні тільки фантиками кидають... То може хоч кави? Людей, бачите, скільки в нас? Усе дорого! Пасажири до нас не йдуть. Жують свої бутерброди і соплі... Пробачте... Бачу, до таких слів ви не звикли... Ще раз пробачте... Так кави подати? Безплатно... За автограф.

Капітан ще раз відмовився, підвівся, щиро їй подякував і навіть поцілував у щічку. Вона зашарілась і капітан зрозумів, що таку жінку готувати довго до постельних баталій не треба... Вона, як піонерка, сама завжди готова. Спалахує, як зірка і згоряє, як метеорит, проте її дуже рідко запалюють, зважаючи на її чималенькі габарити.

– Спробуйте перевірити її прізвище в Печерському ОВІРі. Але я вам нічого не казала, а ви від мене нічого не чули... За це з вас ще один поцілунок, капітане, і в ліву щічку. Хай дівчата побачать... Скажу, що брат, якщо бармен питатиме... Він...

Капітан не дав їй докінчити фразу й поцілував тричі, сказавши, що Бог любить трійцю.

У Печерський ОВІР він прибув одразу за Йосипом Кублеєм. Зустрівши його тут, він водночас зрадів і розсердився. Отже, «тумба» йому збрехала. Вона підказала й Кублею звернутися до ОВІРу. «То що ж виходить? Вона й його пустила по цьому сліду? А якщо сказала всім однаково? Виходить, що "тумба" зацікавлена в тому, щоб я йшов по сліду Кублея. Але, питається, для чого мені "Феррарі", коли я розшукую ресторан – підпільний ресторан "Європа-блюз"? Ресторан з чотирьох осіб. Приватний ресторан».

Поки начальник ОВІРу шукав неіснуюче прізвище «Феррарі» у своїй картотеці (так думав капітан), Дубль підсів до Кублея і запитав:

– Хто вас сюди послав?

– Я прийшов сам!

– Неправда! Ви були у «тумби». Вона вас спрямувала сюди?..

– «Тумба» мене ледь не викинула за поріг. Я в неї викликаю алергію, капітане. Я, на жаль, не ви.

– Хто ж у такому випадку той регулювальник, що спрямовує нас обох на одне й те ж перехрестя? – він глянув у Кублеєві очі. Його чоло густо заросло волоссям, хоча позаду почало, як колосся, вже висипатися, оголюючи поле й утворюючи виразну лисину, навіть не залишаючи стерні. «Якщо так і далі буде, – химерно й подумки малював Дубль незавидне майбутнє свого візаві, – то невдовзі зарослі сповзуть на самісінький лоб, поповзуть до кучматих брів та зарослого перенісся і повністю вкриють маленьке обличчя Кублея, залишаючи від нього тільки кінчик маленького носа, якщо й він не заросте, і дві дірочки в ньому».

– Що ви мене так розглядаєте?! – спалахнув раптом Кублей.

– Не відволікайтесь від головного, Кублею.

– Це ви не відволікайтесь... Адже ви мене про щось питали, а тепер розглядаєте мою голову, наче бачите її вперше... Ви питали про регулювальника?..

– Так! Хто він?

– Її чоловік!

– Оцей міцний і кремезний красень? – капітан Дубль показав фото.

– Так. Він мене і найняв...

Увійшов начальник Печерського ОВІРу.

– Дама, що вас так зацікавила, паспорт у нас не оформляла. У списку нагороджених її також нема...

– Дякую, я так і думав, – відповів Кублей.

– Слухаю вас, капітане, – звернувся начальник до Дубля, глянувши на його погони, що вигравали золотом на новенькій формі, яку капітан натяг на себе, аби уникнути зайвих питань та формалістики.

– Я відносно тієї ж дами, що й сищик Кублей...

– Мені шкода, капітане, але я все ретельно перевірив – ні заявок, ні паспорта...

Вони подякували і вийшли.

– Але ж ви її бачили в очі, Кублею? – запитав капітан, облюбувавши й сідаючи на лавку в затишному скверику.

– Так, бачив.

– Тоді, коли ми з вами обідали?..

– Тоді, коли ми з вами, капітане, збиралися пообідати, але нам ніхто не дав.

– Отже, Любка... Так умовно назвемо її...

– Чому умовно? Її так і звуть. Любов Коро...

– Не годуйте мене недомовками, Кублею, доводьте вже до кінця.

– Для чого? Я просто стверджую те, чого ви, бачу, не знаєте... Її так і звати...

– А прізвище?

– О, ви, бачу, і прізвища не знаєте! Що ж ви тоді знаєте?

– Я знаю те, чого не знаєте ви... А ви знаєте те, чого не знаю я, Кублею. Давайте порозуміємося. Ви знаєте текст, припустимо, а я – підтекст. Якщо це об'єднати, вийде пиріг з начинкою... Ваш верх, а мій низ. Ну, то як – піде?

– Я маю кілька хвилин ще подумати... Я розумію, що вам її чоловік не довіряв слідкувати за його дружиною. Це справа приватного детектива, а не міліції. Отже, у нас даних про неї ніяких. Ви вийшли на сліпий слід. Я б сказав, що інтуїтивний. Але нас обох об'єднує те, що одного з нас інформованого, а іншого навіть дезінформованого привела одна й та ж справа до одного й того ж перехрестя... Що ж, валяйте, капітане.

– Спочатку фотографію... Ви ж без фотографій не працюєте...

– Капітане, ви вже бачили одного разу цю красуню. Заплющили б очі, і вона перед вами стояла б усе ваше життя, яке вам відвів Бог. Ви мене зрозуміли?

– Гаразд, гаразд... Її очі, її вії, які закриваються і розкриваються, як у італійського автомобіля, і коли ви потрапляєте в проміння її фар, ви вже безсилі що-небудь зробити з собою. Правильно я кажу?

– Правильно, капітане.

– Тоді давайте все по порядку.

– Порядок простий, як стрій солдатів відділення. До мене прийшов її чоловік – красень, і сказав: «Мене обдурює дружина». Покажіть мені того мужчину, капітане, у якого дружина красуня, і він не рогоносець?! Покажіть мені його, і якщо ви такого покажете, то плюнете в мої маленькі поросячі очі, як кажете частенько позаочі про мене ви, і я вам розповім усю правду...

– А конкретніше можна?..

– Я вам уже майже все сказав. Він зустрів її режисера і запитав: «Як там моя артистка – грає?» Режисер глянув на нього і відповів без еківоків: «Грає, але не в мене». «А де ж? От саме про це я й хотів у вас дізнатися». «Вона від мене пішла того ж дня, коли з'явилася... Подала заявку і більше не з'являлася». Згодом, коли чоловік її запитав про це, вона відповіла, що працює в ресторані бориспільського аеропорту, а точніше, в барі для іноземців. Звідти в неї і валюта. Вона також імовірно збрехала, що тижнями бувала за кордоном. Паспорт з різними візами у неї й справді є. Але чи гастролює вона десь, чи ні – ніхто цього достеменно не знає. От саме ця інформація і привела мене до ресторану. Очевидно, як і вас... Тільки я не знаю, у якій справі вас...

– Далі! – майже наказав капітан.

– Далі? Ну, що ж... Сьогодні чоловік прийшов утретє до ресторану й запитав, де ж усе таки його Люба Король. Йому відповіли, що вона на гастролях за кордоном. Підписала угоду на рік з якоюсь чи то американською, чи то канадською фірмою. Саме це вона сказала і чоловікові. У ресторані йому підтвердили. Мене ж «тумба» викинула за поріг, не надавши ніякої інформації...

– Її прізвище Король?

– Це його прізвище, а її дівоче я не знаю... А що у вас, капітане?

– Я знаю, що її прізвисько «Феррарі». Прізвисько їй таке дали або за її великі очі та вії, що закриваються й відкриваються як фари іномарки, або вона пов'язана з італійською мафією, яка діє десь у районі Бориспіль-Київ, – капітан Дубль витяг свого улюбленого шведського сірника і приклав його до губ. Імітуючи куріння неіснуючої сигари. – Судячи з усього, вона нікуди не виїжджала. Гастролює тут. Не виключено... Не виключено...

– Ми ж домовилися, капітане. Усе начистоту...

– Але це мій тільки здогад...

– Ви хочете сказати, що вона підписала контракт з якоюсь іноземною фірмою, яка тут відкрила підпільний притон... і час від часу її випускає на повітря... адже вона дома останні дні регулярно з'являлася. Доти, поки не сталася ота випадкова зустріч її чоловіка з режисером. Після домашнього допиту вона заявила, що підписала контракт з американською фірмою і днями виїжджає на гастролі. Обіцяла повернутися і, пішовши з дому, більше не прийшла. Тоді чоловік прийшов до мене.

– Тепер для мене дещо прояснюється. Дякую, «комісаре Метре» з Борщагівки.

– А де ж ваша взаєм...

– Хіба вам цього замало? Її звуть у тому підпільному світі «Феррарі». Ось мій підтекст. І ще одне, Кублею, якщо захочете... А втім, у мене виникла геніальна ідея... У вас долари є?..

– Ну?

– Ви б хотіли переспати з «Феррарі»?

– Не відмовився б. Але моя професія...

– А якщо врахувати, що ви стаєте жертвою і потрапляєте в обійми «Феррарі»... Підкреслюю – «Феррарі», а не Любки Король... Її близнючки. Її двійника...

– Ви хочете сказати, що їх дві сестри і вони близнята?.. Любка і ваша «Феррарі»?!

– Вашу руку, сищику Кублей! Руку з пачкою доларів перед барменом з бориспільського аеропорту.

– Я подумаю.

– Подумайте. Подумайте, Кублею. Думання ще нікому не завадило. Окрім великих учених, які за своє думання часто йшли на плаху... Зате ви потрапите в рай... Хоч один раз у вашому житті ви зустрінете те, про що мріяли все життя. Те, що мають усі повноцінні мужчини, окрім вас, Кублею...

– Ну і хам ви, капітане!

– Ви переплутали... Я перший син Ноя... Хам, кажуть, мав дещо іншу вдачу, яка майже не відрізнялася від вашої, – капітан Дубль підвівся й потис Кублею руку, на прощання додавши: – Не ображайтеся, Кублею... Інколи в гарному настрої можна образити також загалом гарну людину... Я маю на увазі вас... Ви мені сьогодні допомогли... Я в боргу не залишусь...

Розділ IV

Нетиповий одесит лейтенант Хорт – стрункий білявий блондин, схожий на скандинава, того дня приїхав до Києва фірмовим потягом «Чорноморець».

Він щиро і мило посміхаючись, дивився на капітана Дубля, ніби кажучи:

– А от і я!..

– Ти проїздом чи як?

– Я ж у відпустці, пане капітан. Соромно зізнатися, але я так і не вивчив Київ як слід. Тож хочу ознайомитися з цим чудовим містом докладніше.

– Ну що ж, я тобі покажу Київ. Ти ж мені свого часу показував Одесу і навіть катакомби, райські катакомби.

– Не перебільшуйте, пане капітан. Тоді ви якраз мене познайомили з підземною Одесою. Її земним раєм.

– Не відмовляюсь... Круто заварили тоді кашу одесити. Я й досі згадую знамениту операцію «Золотий апельсин», – він пильно поглянув на Віктора і подумав: «Типовий іноземець. Швед, фіни чи норвежець. А що, як спробувати? Власне, ризику тут майже ніякого. Окрім втрати цнотливості. Але чи маю я на це моральне право? Чи погодиться лейтенант Хорт?..» Останній, як завжди, глянувши в злегка зажурені й аналізуючі очі капітана, запитав:

– Знову якась операція?

– Ти вгадав.

– Я б з вами з великим задоволенням взяв у ній участь.

– Так уже й з великим... А якщо ризик? Постріли, смерть, петля на шиї і все таке інше?..

– Хто на що вчився...

– Я перебільшую, – капітан присів. Підсунув до себе чашечку кави, другу поставив перед лейтенантом. Коли секретарка полковника Ситорчука[45]45
  Тут присутній деякий анахронізм: події повісті «Європа-блюз» відбуваються пізніше, ніж події творів «Воскреслий із мертвих» та «Ключ до вбивства», судячи з того, що у двох останніх в Україні грошима є ще купоно-карбованці, а у «Європі-блюз» вже гривні (заміна одних на інші відбулася у 1996 році); і у «воскреслому» та «ключі» Ситорчук вже є генералом, а тут, у «Європі», він названий лише полковником. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть] залишила його кабінет, він продовжив, звертаючись до лейтенанта: – Ти надовго до нас? Де зупинився?

– На кілька днів. А зупинився в жіночому гуртожитку медінституту.

– Ти – і в жіночому?! – здивувався капітан. – І що, тебе отак вільно й без проблем пропускає комендант? Чи ти одягаєш спідничку?

– Там є сімейні кімнати, – запиваючи ледь не кожне слово кавою, не поспішаючи, відповів лейтенант.

– Ага, ти одружився!

– Не зовсім, – почервонів Хорт. – У мене тут подруга. Одеситка. Вона запросила в гості. Я живу в її кімнаті, а вона в своєї подруги...

– Сімейність не проходить...

Лейтенант заперечливо закивав головою.

– Сувора дисципліна... Ну і ми тільки придивляємось одне до одного. Вона моя однокласниця... Колись у сьомому класі я її за коси смикав...

– Зрозуміло, – капітан поставив чашку на блюдечко. – Ти мені скажи, лейтенанте, іноземну мову знаєш?

– Яку?

– Будь-яку, крім російської.

– Англійську, трохи французьку...

– А як з англійською? Для анкети, з словником?

– Ображаєте... Я ж себе готував для контррозвідки. Свого часу мріяв стати розвідником.

– Звичайно, резервним.

– Чому ж? Можливо й головним резидентом. Та побачив, що ця професія не знадобилася. Україна і США – країни-друзі.

– Дай Боже... Але сьогодні мова не про політику... Давай від Америки перейдемо до Європи. У нас тут одна пікантна операція намічається. Ми її охрестили «Європа-блюз». Власне, охрестили її не ми, а самі власники цього підпільного кабаре, готелю, притону, але от де вони знаходяться – ми ніяк не можемо вийти на їхню адресу, – Дубль підвівся. – Ми вже вшосте закидаємо блешню і результат – нуль цілих і нуль десятих. На нашу блешню щука не йде.

– А в чому суть справи?

– Розумієш, в аеропорту «Бориспіль» діє група по виловлюванню приїжджих іноземців. Часто в сіті цієї злочинної групи потрапляють і наші ділки, бізнесмени, вчені. Чи то їх приймають за імпортних українців, чи просто у них один критерій – валюта. Операція, на перший погляд, проста. Як нам стало відомо з газети «Нью-Йорк таймс», прилітаючи в «Бориспіль», ви сідаєте в таксі, щоб їхати там у своїх справах до Києва. До вас підсідає по дорозі пасажир, обкурює вас якимось дурманом, ви засинаєте і розплющуєте очі вже у обіймах двох чарівних юнок. Вас повністю тут обслуговують: годують, поять, купають і подають себе «на десерт». Потім кладуть перед вами рахунок, і ви змушені виплатити вельми кругленьку суму...

– Це вся сума з наявних купюр у гаманці клієнта? – перебив лейтенант капітана і від того почервонів.

– У тім то й річ, що не вся. Беруть по максимуму відповідно прейскуранта чи меню. Як хочеш, так і називай. Після цього відвозять туди, куди тобі треба. Але це вже на другу чи третю добу. Як тобі таке унікальне «обслуговування»? Розповідь очевидця й потерпілого від такого «обслуговування». Ось таку інформацію ми отримали через міністерство закордонних справ та від представника нью– йоркської місії при ООН.

– Але це може бути й вигадка.

– Так. Цілком можливо. Але ти ж знаєш, земля слухом повниться. Про це сьогодні говорить весь Київ.

– А заявники?

– Жодного! Або вони там дають підписку про мовчання, або... Або їм гідність не дозволяє про таке говорити... Словом, для нас це поки що загадка. Загадка мовчання. А може там не такі вже й великі бакси беруться, що про них бити в дзвони чи бігти до міліції – зайвий клопіт...

– Я зрозумів...

– Валіза в нас є. Власне, кілька контрабандних валіз з етикетками Копенгагена, Амстердама, Осло, Льєжа... Знайдеться і валюта для операції... Хочеш погуляти?..

Лейтенант посміхнувся. А по хвильці додав:

– Міліція, як і мистецтво, також вимагає жертв.

– У цьому випадку, гадаю, моральних. Убивств, Вікторе, не зафіксовано. Ми кілька днів проводили уже операцію. Кинули на неї приватного сищика Кублея... Та ти його знаєш по Одесі. Він же кругом суне свого носа. Тут він також його висунув і довелося його прищемити...

– І як?

– З нього іноземця не вийшло. Не клюнули ні на нього, ні на мене. Боюсь, ми обидва вже засвітилися. Або в ресторані, або в барі. Тебе проведемо через депутатську залу. В інвалютному магазині купиш щось там солідне. Звичайно, не «Панасонік» чи «Шарп». Цих товарів там, як сміття. Придбаєш якусь нашу петриківську шкатулку, може кілька баночок ікри. Іноземці це люблять. Наш гарний чи вірменський коньяк...

– Словом, випивку і закуску...

– Як аванс за перемогу в «Європі-блюз»... То як?

– Я погоджуюсь...

Капітан Дубль на мить заплющив очі. Задумався. Перед ним пропливла вчорашня картина, як вони запускали в операцію «Європа– блюз» приватного детектива Кублея. Він ледь стримував сміх, коли той з імпортними валізами в картатому костюмчику з краваткою-метеликом вискочив на бориспільський тротуар і закричав з невідомо яким акцентом: «Таксі!»

До нього одразу підскочило кілька приватних перевізників, і він зовсім розгубився. А потім оговтавшись, почав кожного почергово допитувати: «Ти таксі?»

– А тобі що тільки на таксі треба?

– Тільки на таксі...

– То мотай у чергу... Чого тут розкричався? Ми приватники... Простовбич кілька годин у черзі, тоді й на таксі до Києва доберешся...

Сищик, переодягнений в інтуриста і з фотоапаратом на грудях поплентався в чергу, де чекали люди таксі. Простояв там довгенько, його намагалися підібрати на підсадку, але Кублей не погоджувався...

– Я люблю їхати сам.

Не врятувало становища й наступне. Його підібрав зрештою таксист з третього таксопарку і благополучно довіз до готелю «Хрещатик», де на нього уже чекав розчарований капітан Дубль...

– Ніяка сволота на мене не вийшла й не зупинила... Ви, капітане, комуніст?

Дубль посміхнувся і сказав у відповідь:

– Не зрозумів!

– Обіцяли, як більшовики в сімнадцятому році, рай на землі, а що я одержав взамін? Обіцянку-комедію з цим імпортним чемоданом і краваткою-метеликом... Де ж ваші знамениті блондинки, шатенки, брюнетки? Де ж ваша «Феррарі», капітане, і де її чарівні очі?

– От саме про це ми й запитаємо її, як тільки зустрінемо.

– О'кей, капітане! Валюту, яку я щедро розтринькав на зло вам в кав'ярні, барі і за столиком ресторану, ви вже не отримаєте від мене. Вона вся ось тут, – він показав на свій живіт, який від того так і не збільшився.

– Пили маленькими дозами?

– Маленькими. Як ви наказували... Як іноземці п'ють. Ніякого подвійного віскі... Не більше сорока грамів з содовою... І після цього ви чекаєте змін?..

... Дубль, розплющивши очі, продовжував посміхатися.

– Комедія, – мовив капітан. – Оце згадав учорашню операцію за участі Кублея, яка зазнала повного фіаско. Щоправда, ми в цьому майже не сумнівалися... Але інтуїція... Ота дурнувата нав'язлива інтуїція, яка завжди підштовхує: «З Кублеєм вийде. Він щасливчик. На цього дурника обов'язково клюнуть...» Підвела інтуїція...

Щиро у відповідь сміявся і лейтенант.

Паспорт на ім'я шведа Карла Свенсона з столичного управління по боротьбі з контрабандою привезли того ж вечора. Кращі криміналісти фотокартку підклеїли так, ніби вона там існувала з дня народження документа.

– Маєш стати знаменитим Карлсоном, – посміхнувся капітан Дубль. – Але шведи в своїх паспортах повідомляють ще й колір своїх очей. У Свенсона, як і в тебе, очі голубі, лейтенанте Хорт. А все решта, як кажуть американці англійською мовою, о'кей... Вночі і виїжджаємо... «Європа-блюз» працює цілодобово...

Лейтенант Хорт ще раз ретельно оглянув себе. На ньому був гарно зшитий голландський костюм голубуватого кольору, модна краватка, чорні замшеві черевики сорок другого розміру, світло-солом'яна зачіска з лівим пробором. Довелося і над цим попрацювати. Хоч фотокартку й поміняли, але вирішили все таки лейтенанта Хорта трохи загримувати під справжнього комівояжера Свенсона.

– Європа-люкс, – поплескав його по плечу Дубль. – Цікаво тільки, які носи у шведів? Такі ж, як у тебе – короткі, м'ясисті і з веснянками, чи хрящуваті, тонкі і обтягнуті біленькою ніжною шкірою, що й сонця не бачила?..

– Мені пригадується, що в шведів носи обсипані веснянками.

– Сонця нема в природі, сонця навколо носів. Ти це хотів сказати? Ну, гаразд. «Рено» подано. Номери французькі. В'їжджаємо прямо на аеродром. Сьогодні останній рейс «Люфтганзи» з Франкфурта-на-Майні... З цією групою і вийдеш... Тримайся поважно і трохи розгублено... Так, ніби тебе мали зустріти, але не зустріли, і ти опинився один на один у невідомій тобі країні.

Виїхали вчотирьох: капітан Дубль, сержант Квочка, водій Голубей і, звичайно, переодягнений лейтенант Хорт.

Голубей вів машину вправно. Трьохлінійна автострада на Бориспіль бігла перед їхніми очима, освітлена дорожніми ліхтарями у вигляді авіалайнерів, що піднялися у небо, і щезала під передніми колесами.

Обабіч дорожніх смуг простягся густий мішаний ліс. Степняку і людині, яка народилася на чорноморському узбережжі, лейтенантові Хорту здавалося, що він не в Україні, а й справді десь у Швейцарії чи Німеччині. Все йому тут подобалося. Як цю гарну трасу, так і Київ він бачив уперше. Їх переганяли «Тойоти», «Мазди», пролетіло повз них і кілька машин знаменитої фірми «Вольво».

– «Вольво» у нас не знайшлося. А то провезли б тебе у «Вольво» з вітерцем. Якщо пощастить, фірма «Європа-блюз» тебе на «Вольво» підвезе...

– А вони що саме цією маркою перевозять своїх «клієнтів»?

– Якби ж то знати... Ні вони, ні марка нам невідомі... Відомо тільки те, що ми тобі сказали...

– А може це все вигадки?..

– Та ні... Є підтвердження, що така «контора» існує. Ми знаємо, здається, навіть ім'я однієї з героїнь...

Раптом Голубей різко загальмував. Лейтенант ледве не вдарився у вітрове скло, а капітан Дубль тільки дивом не опинився у нього на плечах.

– Там щось трапилося, – мовив капітан, коли вони виїхали на узбіччя, майже впершись у металеву сітку-огорожу, що захищала автостраду від лісових тварин: лосів, косуль, оленів, кабанів, які часто намагалися вибігати на автостраду.

– Попереду вбили... Здається... Господи!.. – майже прошепотів Голубей. Капітан Дубль вийшов з автомашини, відчинив передні праві дверцята і запитав лейтенанта:

– Вікторе, як ти? Все гаразд?

– Здається. Хоча могло б бути й гірше...

– Казав, що треба пристібатися... Не слухаєш старших... Ану покажи! О, та тут нема чому до весілля й заживати... От тільки боюсь невдачі... Я страшенно забобонний, як усі подоляки...

Підійшов сержант Квочка.

– Дозвольте доповісти?

– Ти ще мені тут козирни, – прикрикнув на нього Дубль. – Глянь на себе – ти ж не у формі.

– Достеменно так!

– «Достеменно», – перекривив його капітан. – Сідайте в автомашину. Що там?

– Іноземці лося вбили чи збили...

– Що значить «убили» чи «збили»?

– Лось збив іноземців, – виправився сержант Квочка, переодягнений у костюм дипломатичного представника. – Тварина перебігала дорогу, а іноземці в нього на повній швидкості машиною...

– Жертви є?

– Один лось постраждав і автомобіль у... гармошку...

– Гаразд, у нас мало часу... Працівники ДАІ разом з ветеринарами розберуться... Поїхали!

Вони з'їхали з бровки автостради і лягли на попередній курс – Київ-Бориспіль...

Біля величезної брами, що закривала в'їзд до аеродрому, їх уже з нетерпінням чекали. Згодом вони під'їхали до депутатської кімнати (так за звичкою називали обвите плющем приміщення, сховане від простого людського ока). Увійшли до зали, устеленої дорогими килимами та доріжками, в яких ноги м'яко втопали...

– Тут сам Президент ходив зі своєю свитою, – шепнув капітан Дубль лейтенанту Хорту. – Проведемо успішно операцію, у Київ переведу. Не дадуть квартири, одружимо на багатій киянці, щоб одразу міцно став на ноги... Чи ти хочеш по любові?

– По любові, пане капітан...

– Тоді доведеться жити в Одесі... А з тобою мені хотілося б попрацювати... Що ж, викликатиму під час чергової відпустки чи за рахунок майбутньої відпустки, якщо ти так любиш романтику... В Одесі на роботі відпочиваєш, у нас, під час відпустки, працюєш. Іде?..

– Іде!

Миловидна жіночка в білосніжному халаті подала справжню гарячу каву.

– Якщо вам з цукром, він на столі... Можемо запропонувати вершки, молоко. Багато хто ласує з вершками...

– Нам також з вершками, – попросив капітан, а коли молодичка відійшла до холодильника за вершками, він вивчаючи оглянув її і задоволено констатував для себе, що «вона ще у віці сунички з молочком» і, хитро примружившись, додав: – Посмакуємо кави з вершками, якщо не як депутати, то хоч як дипломати...

Квочка цвів, як весняна півонія... Він не спускав очей з гарненької, стрункої ще молодички з прямим і невеличким носиком, з такими ж живими, усміхненими очима, з надзвичайною люб'язністю та приязню і думав: «Цікаво, а за кого вона мене сприйняла: за аташе, дипломата чи дипкур'єра? А більше тих посад, хто працює в посольствах, я, на жаль, і не знаю».

Дубль думав зовсім про інше. Він дивився на цю вродливу жінку і сам про себе міркував, дивуючись: «Чи вони тут у аеропорту конкурси краси влаштовують? Або в них традиція така... Де вони підбирають таких красунь? Дамочка вже не першої стиглості, але... але...» Словом, вона належала до тих жінок, які, здається, ніколи не старіють і навіть у похилому віці зберігають свою привабливість і жіночність... «Хотіли б мати таку "бабусю"? – так і підбивав зсередини чортяка капітана Дубля запитати про це в лейтенанта. – Нічого, матимеш "Феррарі"...» Йому вкотре кортіло сказати Хорту цю фразу. Він уже готовий був повторити її, та в цю мить до зали стрімко ввійшов службовець у формі і коротко повідомив:

– Літак приземлився!..