Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

Алло, ви помилились номером!

Сержант Квочка востаннє підправив вуса, як завжди, обсмикнув запилений мундир, над яким піднялася курява пилюки, і, крякнувши, почав:

– Сьогодні, 15 липня, о 9 годині 38 хвилин за київським часом біля Держбанку я зустрівся з водієм автомашини 13-13 Логвином Дмитровичем Голубеєм і дізнався від нього...

– Пробачте, сержанте, – швидко смокчучи люльку, урвав його майор. – Але чому цей Голубей дізнається про все раніше, ніж ви, досвідчений криміналіст?.. Це вам не здається підозрілим?

– Не можу сказати, товаришу майоре.

– Не можете чи не хочете?

– Не можу.

– Ну, гаразд. До Голубея ми ще дійдемо, мене зараз цікавить, що трапилося в аеропорту, і розв'яжіть, нарешті, привезений вами мішок. Ви погляньте: лейтенант згорає від нетерпіння.

Квочка поклав мішок посеред кабінету і неквапом розв'язав його. Лейтенант глянув, і йому забило дух. Серце його стислося, а потім закалатало так, що він злякався: «А що, як вискочить з грудної клітки? А тут ще майор відчинив вікно». Та це одразу минуло. Фостиков мав хоча й молоді, але вже сталеві нерви. Він повернувся на своє місце й сів, щоб не впасти.

– Як ця собача голова потрапила до вас? – майор вискочив помолодечому на підвіконня, звісивши донизу ноги. – Тільки в деталях!

– О восьмій годині тринадцять хвилин я поставив за кущем свій мотоцикл в районі аеропорту. Раптом мою увагу привернуло те, що якийсь молодик у фіолетовому костюмі підійшов до мішка і просунув усередину руку, намагаючись щось витягти звідти. Несподівано він зойкнув і відскочив. Я одразу зрозумів, що мішок не його, і вийшов з кущів. Побачивши мене, він кинувся тікати. «Ага, на злодієві шапка горить», – згадав я ваші слова, товаришу майоре.

Ситорчук на знак згоди мовчки кивнув головою і затягнувся.

– Він в аеропорт, я – за ним...

Вислухавши уважно сержантову розповідь до кінця, майор зіскочив з підвіконня на підлогу і сказав:

– Спробуйте, Квочко, відтворити вашу розмову з Голубеєм ще раз і якомога правдивіше. Навіть в інтонаціях.

– У чому, в чому? – перепитав сержант.

– В інтонаціях і жестах, – додав майор.

Сержант крякнув, але не сказав нічого. Старий криміналіст і так все зрозумів...

– Ви нічого не пропустили, Квочко? – запитав майор після того, як сержант вдруге закінчив свою розповідь.

– Здається, нічого.

– А спробуйте пригадати ще раз. Мене, зокрема, цікавить аеропорт. Як же все-таки за такий короткий час можна було пограбувати касу? Та ще й ніби між іншим. Виходить, хтось тут був співучасником, – майор затягнувся й оповив свою голову димом.

Сержант зблід і опустив очі додолу.

– Я спробую, – сказав він і втретє почав свою розповідь.

– Мені ясно, – нарешті мовив майор. – Тут все дуже заплутане. По-перше, Квочко, ви припустилися кількох помилок:

а) передчасно налякали злодія, замість того, щоб на деякий час затриматися в кущах;

6) кинулися його доганяти, замість того, щоб вистежити, куди ведуть його сліди;

в) привезли мені цей мішок, замість того щоб залишити його там, де взяли.

У Квочки нервово засмикались вуса, йому було ніяково. Особливо перед молодим лейтенантом.

– По-друге, що ми на цю хвилину маємо? – продовжував майор. – Давайте спробуємо все це викласти в хронологічній послідовності:

а) вчора до нашого міста прибув, залишивши передчасно в'язницю, злочинець;

6) сьогодні якийсь невідомий намагався украсти мішок, який начебто належить професору Шлапаківському;

в) у мішку виявляється собача голова, яка належить начебто професоровому Цуцикові;

г) в аеропорту грабують касу;

д) шофер Голубей повідомляє, що професор Шлапаківський замовив у книгарні якісь книги, начебто зняв з ощадкнижки гроші і купив десь на околиці особняк.

Майор вийняв хусточку й витер з чола піт. Чоло взялося зморшками, і лейтенант Фостиков помітив, як біля його очей в гарній симетрії пролягли ще дві точнісінько однакові зморшки.

– Тут щось не так. – Ситорчук витягнув з кобури пістолет і, взявши в руки шомпол, почав прочищати ним чубук люльки. – Надто уже все ясне й прозоре в цій дещо загадковій і, на перший погляд, заплутаній історії. Тут або одразу три справи, або одна справжня, а дві штучних. Можливо, чиясь досвідчена рука намагається спрямувати нас на хибний шлях. Якщо це не випадковість, то складається враження, що нас наче хто підштовхує, щоб ми йшли туди, куди не слід. Не подобається мені і ваш Голубей, сержанте. Якось він себе не так поводить, як треба у його віці... Але про це потім. Мене цікавлять, товариші, ваші версії. Що ви на це скажете, лейтенанте? Тим більше, що після відпустки в Карпатах ви відпочили, набралися свіжих сил. Отож слухаємо вас.

Лейтенант підвівся.

– Мені важко щось зараз сказати, – він ще раз глянув на речовий мішок, відрубану голову доберман-пінчера й відчув, що йому погано. – Коли брати слова Голубея на віру і коли це правда, що Шлапаківський зняв з ощадкнижки всі свої заощадження і про це знає Голубей, то про це могли знати й інші. Логічно?

– Логічно, – кивнув головою Ситорчук.

– Професор міг учора ввечері зустрітися з хазяїном особняка. Але він з ним не зустрівся. «Наводчик» направив по сліду Арнольда Івановича якогось бандита. Цим «наводчиком» міг бути й Голубей. Тому він першим і повідомив про це сержанта, щоб на нього не впала ніяка підозра, бо де ж логіка, коли людина заявляє в міліцію сама на себе. Логічно?

– Логічно. Далі, будь ласка, – попросив майор.

– Далі події розвивалися приблизно так. В одному з темних провулків, які ще в нас досі не освітлюються міськкомунгоспом, професору назустріч вийшов хтось із сокирою і...

Квочка втягнув мимоволі голову в плечі і заплющив очі. Руки його помітно тремтіли, неймовірно швидко вистукував пульс. Це передалося й майорові: «Так недовго й до екстрасистолічної аритмії», – подумав про себе він і майже крикнув лейтенантові:

– Не згущуйте фарби, мій любий...

– Не буду, – вибачився лейтенант і на закінчення додав: – Отак, гадаю, напали на професора.

– Мене цікавлять деталі, але, будь ласка, без натуралізму, – звернувся майор до Фостикова, наче той вчора був свідком пограбування Шлапаківського.

– У деталях я це уявляю так, – прокавшлявся лейтенант. – Як тільки грабіжник підійшов до професора і загрозливим тоном почав вимагати гроші, на бандита напав доберман-пінчер і вчепився... Скажімо, за куртку.. Нападник відштовхнув його і, вихопивши сокиру, відрубав Цуцикові голову.

– Щоб не було свідків? – запитав майор. Лейтенант допитливим оком слідопита глянув на свого шефа і в кутику його губ вловив добродушну, але замішану на добрій порції іронії колючу посмішку.

– Ваша версія, мій любий, побудована, як і чимало сучасних будинків, на піску, – майор підвівся й випустив з себе струмінь синього диму, який піднявся і повис над сейфом такою хмарою, що лейтенантові здалося, ніби з неї неодмінно бризне дощ. – У вашій гіпотезі зовсім відсутній цемент, і тому вона не тримається купи. Тут ні фундаменту, ні даху. Одні стіни, але й ті – як у повітряному замку. По-перше, сучасні злодії (їх, до речі, у нас не так уже й багато) давно не ходять на промисел із сокирами. По-друге, ми можемо припустити, що хтось з бандитів переодягся в лісоруба, взяв сокиру і вийшов у темний провулок. Але де в нашому місті він візьме сокиру? Їх немає навіть у крамницях. По-третє, в нашому місті ось уже цілий рік жодна сім'я не користується ні вугіллям, ні дровами. Усі перейшли на парове опалення. По-четверте, якщо все-таки він десь дістав сокиру, хоч пограбування музею в ці дні не було зафіксовано, для чого одрубувати Цуцикові голову? Чи не простіше було стукнути пса обухом по голові? Без зайвої мороки. І останнє, як молодому спеціалісту, котрий подає надії, хочу зауважити, як старший за званням і за віком: ви не з того почали, лейтенанте, – Ситорчук підійшов до свого улюбленого в кабінеті місця – вікна. Підлога біля нього була вичовгана, ніби воротарський майданчик біля футбольних воріт. – Давайте послухаємо старого криміналіста. Судячи з напрямку вусів, у сержанта Квочки є якісь інші міркування.

– Мені думається, – сержант прокашлявся, – перш за все потрібно розбити наше місто, як ви часто кажете, товаришу майоре, на три умовні квадрати: А, Б і В, пройтись по цих квадратах і розпитати, чи ніхто не знає, де і в кого купив професор особняк...

– А якщо він його не купив? – Майор знову вийняв шомпол. Люлька ще була нова і частенько, видно, забивалась. Сержант Квочка замовк, сів, поклавши власні руки на власні коліна, і заворушив, як рак, вусами. Лейтенант Фостиков, поскрипуючи новенькою портупеєю, розкрив рота.

– А чи не простіше зателефонувати у довідкове бюро? – запитав він.

– Нуль дев'ять? – крякнув незадоволено Квочка, захищаючи свою пропозицію. – Нічого не дасть.

– Це правильно, – втрутився майор. – По-перше, туди додзвонитися майже неможливо, по-друге, якщо й додзвонитесь, то вам дадуть стару адресу, бо поправки в довідкове бюро вносять десь аж через півроку. А стільки часу ми не можемо чекати. По-третє, це – шлях найменшого опору. Якщо всі ми отак почнемо працювати, любий, то через тиждень станемо канцелярськими крисами, пардон, як казав Голохвостов[12]12
  Добре начитаному читачеві зрозуміло, що Голохвостов – головний герой п'єси М. Старицького «За двома зайцями». (Примітка автора).


[Закрыть], – пацюками. А ще через тиждень – астматиками. Нам треба бігати, рухатися. Рух – це життя. Беріть, лейтенанте, приклад з Квочки. Скільки кілометрів на своєму віку він намотав! Жаль, немає спідометра, а то я зараз назвав би вам астрономічну цифру. Чи не так, сержанте? – вийняв з рота люльку майор і повернувся до Квочки.

– Достеменно так, – зірвався зі стільця (не в переносному, а прямому розумінні) сержант, що трохи було задрімав.

– От бачите. Якби ті кілометри витягли в одну пряму, то нині Квочка дійшов би куди? Як ви гадаєте, лейтенанте?

– До Сінгапура, – вихопилося в того.

– Якби ті кілометри витягти в одну пряму, то сьогодні Квочка уже крокував би вулицями й майданами Юпітера – найбільшої планети в Сонячній системі. Отож нуль дев'ять не підходить...

– Тоді, може, сім дріб двадцять вісім? – нагадав Квочка який без цифр почувався, як риба без кисню.

– А що це таке?

– Міське бюро інвентаризації, – відповів за Квочку майор. – От з цього і почніть, сержанте. А ви, лейтенанте, негайно рушайте до Парфенони Микитівни… Тільки не забудьте прихопити речовий мішок з головою і запитати, де їхній Цуцик.

– Товаришу майор, – підвівся лейтенант Фостиков. – Я добре пам'ятаю цього професорового пса. З головою тут усе ясно...

– Це вам ясно, а мені – не зовсім, – відповів стримано майор. – А що, коли нам хтось підклав свиню?

Сержант Квочка стенув плечима й перезирнувся з лейтенантом.

– Ви, сержанте, після інвентарбюро одразу ж їдьте в аеропорт і заспокойте касирку й керівництво. Скажіть, нехай не здіймають паніки: за гроші беремось ми.

– Але...

– Ніяких «але», Квочко. Касирці поясніть, що тоді поводили себе так, як того вимагали обставини. Повертаючись назад, заскочте на хвильку в книгарню і привезіть мені ту продавщицю, яка хотіла мене бачити. – Майор затягнувся й додав: – На все це година. Не більше. А я тим часом почну думати. Мені потрібні ще деякі деталі...

Сержант уточнив:

– Які саме?

Майор глянув на нього і лише після цього сказав:

– Про це поговоримо після вашого повернення. А тепер, – він вийняв з рота люльку, – за роботу, товариші!

Ситорчук залишився один. Коли йому було особливо важко, він не знаходив для себе місця ні за столом, ні на дивані, ні навіть у кутку. Він думав, думав і думав. Для чого відрубувати голову? «Для чого? Для чого? Для чого?» – вистукував пульс під його срібними скронями. Те, що хтось її відтяв сокирою, а не трамвайним колесом, не викликало сумнівів. Але для чого?

Він сів за стіл і почав малювати чортиків, парашутистів, складати чайнворди, але це не допомагало.

«Розв'яжи парочку задач, – підказував йому внутрішній голос. – Розв'яжи».

– Це нічого не дасть, – заперечував Ситорчук.

«Дасть. Обов'язково дасть. Візьми підручник Остроградського або теорію відносності, почитай...»

Ситорчук підвівся й підійшов до поличок. Заскімлило десь під ложечкою. «Організм хоче кави, – наче знущався з нього той самий голос – Для чого було відрубувати голову? Для чого? А тоді возитися з нею? Куди він її міг везти? Куди?» – Він дістав з полиці старий підручник Остроградського. Це був його улюблений математик, земляк з Полтавщини. Та не встиг майор розв'язати й двох рівнянь, як раптом пролунав телефонний дзвінок.

– Що там ще сталося? – Ситорчук схопив трубку і прислухався. Незнайомий голос, як завжди, запитував:

– Це ветлікарня?

«Це масложиркомбінат», – повисло було на кінчику язика, але Ситорчук в останню хвилину стримав себе. – Ні. Алло.. Ви помилились номером, – і поклав трубку прямо на стіл. Але часті і тривожні гудки заважали йому думати. «Ветлікарня, ветлікарня», – наполегливо повторював йому внутрішній голос одну й ту ж думку.

– Ветлікарня. Збожеволіти можна. До чого тут ветлікарня? – запитав Ситорчук і піймав себе на тому, що він розмовляє сам з собою вголос.

– Спокійно. Головне – спокій. – Він узяв трубку і поклав на важіль. – Ветлікарня. Ну, звичайно, ветлікарня. O sancta simplititas![13]13
  О свята простота! (Лат.). (Примітка автора).


[Закрыть]

Телефонний дзвінок пролунав удруге.

– Любий мій, який ви номер набираєте?

– 3-39-25.

– А це 3-38-25, – уточнив майор. – А що там у вас скоїлося?

– У мене пропала голова, – промовив сумовито голос.

Майор на мить розгубився. Такого повороту він не чекав. «Хтось намагається збити з правильного сліду. Дуже вже тут прозоре, як джерельна вода у склянці».

– Будь ласка, точніше висловлюйтесь. – Майор притяг до себе австралійське крісло, взяв зошит і олівець, але це було зайвим. На тому кінці несподівано трубка дзенькнула і все замовкло.

Та майор не розгубився: 3-39-25. Ці цифри запам'ятав з першого разу, і їх було достатньо, щоб розгадати ще одну загадку. Він набрав номер. Приємний тенор, що належав, очевидно, особі жіночій статі, відповів:

– Ветлікарня слухає.

– Говорить майор Ситорчук, – відрекомендувався досвідчений слідчий. – Мені потрібна одна незначна й безкоштовна консультація... По телефону.. У яких випадках і для чого відрубують собакам голови і доставляють вам?

– У тих випадках, коли собака когось покусає і є підозра, що вона хвора на сказ...

– Все ясно. Спасибі, дякую, – майор попрощався.

– Отже, доберман-пінчер когось покусав і наклав за це головою. Але кого? Чи хворів пес на сказ? – На ці й інші питання, можливо, міг відповісти тільки Шлапаківський. Але професор щез. Доведеться ще раз турбувати Парфенону Микитівну.

Дівчина в голубому

Ось уже вкотре Ситорчук перечитував записи Квочки, про почерк якого у відділенні говорили: «Неначе курка лапою надряпала».

«Чогось тут бракує», – розмірковував майор. Він з нетерпінням чекав, коли прибуде сам автор цих записів. Може, його усний рапорт прояснить деякі білі плями, які ще були затемнені.

Через півгодини засідали «вузьким колом». Майор походжав, як завжди, по кабінету, лейтенант сидів у кріслі, Квочка, покручуючи козацькі вуса, неквапливо доповідав:

– О дев'ятій годині тридцять сім хвилин професор Шлапаківський перетнув вулицю Степана Руданського біля ювелірного магазину «Скіфська сережка». Зайшов до аптеки. Взяв, як завжди, очевидно для Цуцика, два флакони шампуню «Золоте руно». О десятій вісім був у книгарні «Фоліант», – сержант перевів подих. – Через півгодини повернувся додому, але там довго не затримався. Червоний і схвильований, він невдовзі вискочив з під'їзду. На якусь мить зупинився, ніби роздумуючи, куди йти. Глянув спочатку на свій годинник, тоді на ратушу, потім ляснув себе по лобі й рушив у напрямку Борщагівської лазні. Дійшовши туди, ще раз глянув на годинник, тоді різко махнув рукою і повернув, як ви кажете, на сто вісімдесят градусів...

– Мені потрібно точно, сержанте, – перебив нервово майор, в голові якого дещо прояснювалося.

– Точно?! Він повернув у напрямку аеропорту. Об одинадцятій годині сім хвилин...

– Ще одна важлива деталь: Цуцик з професором був?

– Кардинально!

– Що означає «кардинально» в даному разі: був чи ні?

– Достеменно був, товаришу майоре!

– Гм, – майор стиснув посрібнені інеєм скроні зап'ястям правої руки. Фостиков глянув на майора й наказав сержантові замовкнути.

Квочка вловив суть важливого моменту – майор Ситорчук інтенсивно опрацьовував одержану від Квочки інформацію. У кабінеті запала тиша.

– Тут щось не так! – раптом випалив Ситорчук. Сержант Квочка від несподіванки аж здригнувся. – О котрій годині ви, сержанте, ловили назнайомця з рюкзаком?

– Від дев'ятої години тридцять хвилин до дев'ятої сорок сім...

– А о десятій сорок ви бачили професора з доберман-пінчером біля Борщагівської лазні. Не міг же Цуцик спочатку вмерти, а тоді супроводжувати професора в аеропорт! Такого в природі не буває...

Годинник на міській ратуші вибив другу годину дня. Знесилений, із запамороченою головою, майор ледве пересувався по кабінету. Він на якийсь час зупинився, безтямно вп'явши зір у сірий килимок німецького виробництва, і тільки тепер помітив, що ходить по голій долівці. «Знову протер наскрізь килим. Тільки позавчора застелили. Погана звичка ходити по прямій лінії туди й сюди. Так недовго провалитись і в підвал», – подумав Ситорчук і присів у крісло, заплющивши очі, Йому було досить перепочити якусь хвилину, щоб мозок відновив свою повноцінну діяльність, а тіло набрало свого попереднього бадьорого вигляду. Але такої розкоші він не міг собі дозволити, адже операцію треба закінчити, як запланував. Майор почав зав'язувати, як він любив казати, кінці кінцями.

– Сьогодні треба з цим кінчати, – промовив він, ніби ні до кого не звертаючись. – Завтра на роботі відпочинемо. До речі, сержанте, ви ще мені щось хотіли сказати.

Сержант переминався з ноги на ногу. Вуса його стирчали врізнобіч, і це ясніше від усяких слів говорило майорові, що Квочку хтось остаточно збив з пантелику.

– Але хто? – запитав майор, напружившись усім тілом.

– Цуцик, товаришу майоре. Рівно тридцять сім хвилин тому я напав на його слід.

– З ким був Цуцик? – майор поспіхом почав набивати люльку тютюном. Це надавало йому спокою й допомагало водночас зосередитися на головному, розмовляти з колегами, заспокоювати нерви й аналізувати.

– Доберман-пінчер був один. Він довго обнюхував стовбури дерев, тоді кущі і раптом щез. І тоді я зрозумів: Цуцик загубив професора...

– Любий мій Квочко, ви припустилися неймовірної помилки, знехтувавши двома такими важливими деталями. Перша – професорів склероз: Шлапаківський просто міг забути про собаку; друга – захопившись якоюсь ідеєю, професор зайшов бозна-куди. Не собака загубила професора, а професор загубив собаку. І ще одне: Цуцик знову йшов, як і вранці, в напрямку аеропорту?

– Достеменно так, товаришу майор.

– Тоді все зрозуміло. Де ваша дівчина?

– Вона у колясці.

– У якій колясці?

– У моїй колясці, від К-750.

– То несіть... Я вибачаюсь… Запрошуйте її сюди… Бо ще, чого доброго, вона нас за бюрократів матиме. Самі ж – негайно в аеропорт. Сліди Цуцика шукайте там. Знайдете – телефонуйте. Про все інше – також... Це дуже важливо...

Сержант, віддавши честь, по-молодечому круто повернувся й вийшов. Лейтенант Фостиков заздрісно глянув йому вслід і дещо напружився. Нарешті двері відчинилися, й поріг кабінету переступила чарівна дівчина в голубому. Сержант стояв трохи позаду. Ніби для контрасту.

Це була продавщиця з книгарні «Фоліант». На ній все було голубе: голубий бантик, голубі очі, голубі повіки, голубі вії, голубий атласний халатик, голуба кофточка, голубі босоніжки і така ж голуба сумочка, зроблена під голубий панбархат. Стрункі голубі лінії і цей голубий колір були наче навмисне вигадані для її обличчя і ніжних хвиль зачіски. Майор ледве стримався, щоб не впасти, і тому негайно сів. Лейтенант Фостиков навпаки – підвівся, і йому стало ясно: «Це і є той момент, коли закохуються з першого погляду».

«Господи, – забувши про свої атеїстичні переконання, прошепотів майор Ситорчук. – Як вона схожа на мою Галю... Наче дві вилиті статуетки з однієї форми...»

– Вас звати Галина? – запитав тремтячим голосом майор.

– Так, Галина. Але звідки ви знаєте?.. Ми ж з вами не знайомі...

– Наші майор знають все, кардинально, – втрутився сержант і хотів було посміхнутися, але майор зміряв його таким крижаним поглядом, що Квочка відчув: завтра о дев'ятій нуль-нуль у нього розпочнеться нежить, а це так невчасно.

Майор приводив у порядок думки. Мозок його інтенсивно працював. Лейтенант Фостиков, який не знав, куди подіти свої закохані в Галю очі, дивився, як імпульсивно набухають дві сині прожилки на майорових скронях, покритих першими ознаками легкої паморозі й бабиного літа. Майор думав. Він думав і дивився на дівчину в голубому.

Точнісінько так одягалась і його, Ситорчукова, Галина... «Тільки очі... Тоді ще не підводили дівчата очі голубим... Не було такої можливості й фарби», – зітхнув Ситорчук і відвернувся. Він відчув, як до горла підкочується непрошений тугий клубок, а з очей додолу просяться дві скупі чоловічі сльозинки. Майор до посиніння стиснув кулаки, взяв себе в руки і, повернувшись, по-батьківськи промовив:

– Розповідайте, Галинко, розповідайте.

У його голосі було стільки теплоти й ніжності, що Галина раптом не стрималась і заплакала.

– Тату, – ледь чутно прошепотіли її повні червоні уста, схожі на стиглу вишню сорту «бріот український». – Таточку...

Майор почервонів, як помідор. Він приголубив Галину і жестом наказав присутніх залишити кабінет.

Першим вискочив лейтенант; сержант, багатозначно крякнувши, вийшов останнім.

– Я не твій тато, Галино, – сказав майор. – Твоя мама помилилась.

– Мама не могла помилитися, таточку.. Од вітчима в неї дітей не було..

– Господи, – тільки й сказав майор Ситорчук, – Невже таке може бути?

– Може, таточку, може...

– Але я з Галиною, тобто твоєю мамою, був один тільки раз… Один-єдиний – і отаке вийшло?..

– Як бачите, тату, – промовила дівчина в голубому, і майор піймав себе на тому, що останні слова він сказав уголос. «Оце вперше за все моє життя мене підвела інтуїція. Ніколи не думав, що таке вийде», – подумав про себе Ситорчук, не спускаючи з Галі очей.

– Що ж ти хотіла сказати мені, доню? – важко зітхнув майор і глянув на Галину, що сіла напроти... Її обриси ніби танули, розпливались, як відображення в струмочку води. Це запаморочення викликала не пачка скуреного тютюну, а зміна, що сталася в його житті.

Як грім серед ясного неба... Він струснув головою, і його погляд прикипів до Галининих ніг, що так зухвало і звабливо схрестилися за три метри від нього. «Так само завжди сиділа її мама.. Гени! Вони передаються людям у спадковість, як чекові книги чи заповіти»...

– Які ж книги замовив у вас професор Шлапаківський?

Галина мовчки подала йому список.

– Господи! – знову вихопилося в майора Ситорчука. – Він замовив наших сучасних класиків. Одних-єдиних класиків. Ви тільки подивіться, Галино: А, Б, В, Г, Д, Е, Є, Ж, З, Й, І, Й, К, Л, М, Н, О, П, Р, С, Т, У, Ф, Х, Ц, Ч, Ш, Щ, Ю, Я[14]14
  Щодо наших сучасних класиків, то автор, очевидно, навмисне ставить тільки перші літери їхніх прізвищ, щоб його не звинуватили в суб'єктивізмі. Але видавництво (журнал чи газета, словом, той, хто друкуватиме цей твір) може розсекретити літери і сказати читачам точно, хто із сучасників на сьогоднішній день уже класик, а хто – ще ні. Після видання цієї книги про це знатиме й сам автор. (Примітка редактора). Очевидно тут автор жартує, видаючи власну примітку за примітку редактора. (Примітка упорядника збірки).


[Закрыть]. Тут усі класики. Всі до одного...