Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)

Розділ VIII

Катерина Дашкевич належала до старовинного українського аристократичного роду. Вродлива жінка строгих правил і міцних консервативних поглядів, вона викликала до себе повагу і нагадувала певний психологічний релікт, якого не вдалося зруйнувати навіть радянській владі. М'які, вишукані манери, літературна вимова, незвичайні звороти – все це витворювало імідж української інтелігентки, котра дивом збереглася на острівному регіоні Хрещатика. Образ доповнювала класична українська зачіска (принаймні саме так чомусь думав капітан Дубль): коса заплетена, закручена тугим вузлом на потилиці, та ще й пришпилена золотавою шпилькою з блакитним відливом аквамарина. Накинута на округлі плечі типово українська хустка надавала їй якоїсь особливої привабливості і, здається, впевненості. У неї все було мініатюрним: пальчики рук, самі руки, невеличке обличчя, до речі, дуже моложаве, живі зеленаві очиці, рівний, акуратно відточений носик над маленькими округлими устами...

Капітан Дубль чомусь зосередив свій погляд на її маленькому ротикові й подумав, що вона усе їсть тільки чайною ложечкою. Незважаючи на свій середній зріст, вона мала досить міцну статуру, надзвичайно звабливу. Такі жінки, як Катерина Дашкевич, чомусь був певний капітан Дубль, ніколи не старіють і до останніх днів подобаються чоловікам. Не полишала його й та думка, що він її десь стрічав раніше: бачив на сцені чи в кіно, а, може, на голубому екрані телевізора. Такі жінки сходять зі сторінок хрестоматій і поселяються саме в таких, зі смаком умебльованих квартирах. Старовинні меблі в стилі ампір, мабуть, розмінювали свою третю сотню. Принаймні, високе дзеркало місцями вже полущилось, сервант, секретер і незвичайної конфігурації стіл також були добряче облуплені. Про неабиякий смак господині свідчили й кілька оригінальних картин Самокиша, Васильківського та Дерегуса. На підвіконні – традиційні калачики, гіацінти, а в кутку біля вікна – лапатий фікус...

Капітан Дубль спершу навіть розгубився, не знав, з чого й розпочати розмову. Знічев'я поглянув на стінку з книгами, на фотографії, портрети. Обкладинкою до відвідувача, можливо, дещо й нав'язливо, стояло кілька дореволюційних книжок, серед яких виділялись фоліанти А. Модзолевського «Малоросійська аристократія». Капітан наблизився до стелажа:

– Дозволите подивитися?

– Прошу вас. – Дашкевич розсунула скло і подала грубенький фоліант у м'якій обкладинці.

– Соромно признатися, але я вперше бачу і вперше чую про цю книгу. Ніколи не знав, що у природі існує таке видання – «Малоросійська аристократія», та ще й чотири томи!

– Нічого дивного, пане капітане. Адже нас, українців, завжди зображували гречкосіями... А те, що у нас багатий аристократичний рід, свідомо замовчувалося, або все краще, найрозумніше відносилося до російської аристократії. Нашу літературу, особливо такі книжки, одну з яких ви тримаєте в руках, тільки приймали букіністи, але її вже ніколи звідти не повертали до народу. Такі книжки просто знищувались...

– Ваш рід, пані Катерино, тут зазначений?

– Так, так! Це вас цікавить?

– Звичайно. Адже це для мене відкриття...

– Але, наскільки я зрозуміла, ви до мене завітали зовсім не за цим?

– Так, пані Катерино, – знітився капітан.

– Вас, очевидячки, цікавить, як, коли і за яких обставин я познайомилася з нині вже покійним Ковалевським-Панчуком? – холодно примружилася Дашкевич.

– Саме так, пані Катерино... – чомусь зітхнув Дубль.

– Що ж, сідайте, будь ласка. Краще ось сюди. Гадаю, у цьому кріслі вам буде зручніше. Та й мені хочеться бачити ваше обличчя. Я не люблю, коли зі мною лукавлять...

– Ви в цьому підозрюєте й мене? – здивувався капітан.

– Я в цьому ще не переконалась. Та й не це головне у нашій розмові, бесіді, допиті... чи як там ще назвати цей малоприємний для мене діалог...

– Пробачте, пані Катерино, але, знаєте, служба...

– Дякую вам за інтелігентність. Але полиште свої вибачення. Я не настільки вбита горем, як вам може здатися, я просто розчарована...

– Розчаровані? Але чим?

– Поєднанням благородної зовнішності й внутрішньої підлості... Я, знаєте, вихована на певній гармонії душі і тіла, мені здавалося, що кожне вродливе обличчя віддзеркалює прекрасну душу. Я помилилась... Ковалевський, при всій своїй вроді, належав до розбещених – духовно і морально – людей. Про це я могла й раніше здогадатись... Але, на свій сором, не знала його творчості. Ви ж знаєте, яке гіпертрофоване самолюбство в людей мистецтва?.. Їхнє марнославство часто-густо не знає міри... Я довго не хотіла торкатися його ахіллесової п'яти. Пізніше, власне, саме того дня, коли він накинув собі зашморг на шию, я дізналася від Панчукових колег, що знято його останній пам'ятник «вождю пролетарської революції», і цього мені було досить, аби скласти повну уяву про небіжчика... Я щаслива, що він пішов із життя. Вам це здається жорстоким? Але, як на мене, це справедливо! – Вона жестом зупинила капітана, котрий хотів був укинути бодай слово, й заметушилася: – Даруйте, ви ж, мабуть, голодні... Якщо не заперечуєте, я пригощу вас чаєм. Нашим чаєм! З травами, з медом, з варенням, з тістечками...

– Мені б не хотілося вас затруднювати, але... – Капітан раптом відчув, що червоніє й нічого не може вдіяти з собою.

Катерина Дашкевич буквально гіпнотизувала його, приковувала до крісла, всі приготовлені заздалегідь фрази й запитання геть повилітали з голови. Він начебто потрапив в інший, досі не бачений світ. Усе його єство, зачерствіле в міліцейських буднях, сколихнулося, обличчя пашіло вогнем. «Невже мені подобається оця жінка? Якщо я коли-небудь одружусь...» Він не встиг домислити, що ж буде, коли нарешті одружиться, бо шпарко підхопився назустріч Катерині Дашкевич, котра, накривши сервіровочний візок, уже котила його поперед себе з кухні у світлицю.

– Дозвольте вам допомогти...

– Щиро дякую. У мене все завжди напоготові... Я жінка, знаєте, самотня... Чоловік мій, історик, давно помер. Перенапруження, знаєте, серце, інфаркт... І ось уже десятий рік я вдова... Люблю випікати, знаєте, тістечка. З горіхами... – Вона говорила тихо, лагідно, але владно, й тим часом спритно розставляла яскраво-зеленого кольору розеточки з медом, варенням, з лущеними горішками. – Ви любите горіхи?..

– Дуже! – по-дитячому вихопилося в капітана.

– Я чомусь так і подумала. Мама моя казала: ти, доню, людей по очах читаєш...

– А воно так і є...

– Ні, не подумайте, я не екстрасенс, хоч це тепер у моді... Я за професією педагог. Але педагогіку давно залишила. Моя драма в тому, що я не можу бути нещирою. Ви знаєте, ця суто українська риса характеру нас, українців, і погубила. Щирість, довірливість – наша трагедія. Ми можемо цим пишатися, але ж від цього завжди й страждали. Тепер нема ні щирості, ні довірливості, залишилися тільки страждання... А нам сьогодні потрібно лише одне – терпіння. Україна має піднятися з руїн. І встати над цими руїнами на весь світ. Погубити нас сьогодні може тільки два фактори: зовнішній і внутрішній. Зовнішній – це наш північний сусіда-завойовник. Внутрішній – наші національні чвари, амбітність, отаманство... – Вона розлила чай по чашках, посміхнулась: – Даруйте... Це в мене від покійного чоловіка. І трішки – від колишнього педагога... Ви любите міцний чай?

– Який наллєте...

– Не треба соромитися. Ви гарна людина, пане капітан, у вас славна душа. Я люблю розгадувати людей. Гадаєте, я випадково посадила вас на світлі? Люблю дивитися у вічі, вивчати їх... Дивно, така у вас служба – і стільки нерозтраченої доброти...

– Ви перебільшуєте, – ще більше почервонів Дубль.

– Не доведи Господи, аби ви подумали, що я з вами фліртую... Я кажу те, що думаю. Звісно, можу помилятися, але не можу лицемірити... Втім, ви прийшли не за цим... Ви ж мені маєте щось сказати, чи не так? До того ж, не вельми приємне...

– Чому ви так гадаєте? – розгубився капітан.

– Я відчуваю. А ви чомусь не наважуєтесь... Беріть, будь ласка, мед, горішки, варення... Моє улюблене – з вишень. Ще одна наша національна страва. Дивні ми люди – українці... Скільки нас убивали, знищували, руйнували, а ми відроджувалися з попелища – і знову за своє: за свої звичаї, традиції, символи... Хоча, власне, в цьому наша невмирущість!

Катерина Дашкевич граціозно присіла на край крісла, закинула мініатюрну ніжку на ніжку, сліпучо зблиснувши округлими знадливими колінцями, взяла в руки чашку, ледь торкнулася золотого обідочка рожевими губками. Потім звела на капітана розуміючий погляд і швидше констатувала, аніж запитала:

– Ви обожнюєте жінок...

Капітан зовсім розгубився, запалав обличчям, немов міліцейський погон.

– Не треба цього робити, – по-материнськи порадила пані Катерина. – Вам буде важко, ви довго не зможете одружитися... Ви ж не одружений, правда?

– Не одружений, пані Катерино... – жалібно зізнався Дубль.

– Не обожнюйте жінок. Принаймні не до такої міри... Безумовно, жінка – це особливий світ, значно тонший організм, але... не гіперболізуйте. Можете це робити тільки тоді, коли одружитесь. Малюйте її в своїй уяві, тоді ваше кохання постійно підігріватиметься на полум'ї вашої фантазії...

– Дякую за дружні поради... – бовкнув геть зніяковілий Дубль.

– Дружні поради й настанови – то прерогатива старих занудних дружин. А я... Оця моя балакучість – перша ознака наближення до переправи Харона... Пийте, пийте чай. І не намагайтесь переконати мене в протилежному, бо я сприйму це за нещирість... Не розчаровуйте мене, не кажіть, що я ще зовсім молода чи юна...

– Що ви, я не хотів...

– Ви хотіли, пане капітан, повідомити мені щось дуже неприємне?

– Так. Але не тільки.

– Я розумію. Ви хочете, щоб я розповіла вам про людину, яку знала в останні дні її життя?

– Як ви з ним познайомилися? – нарешті видобув капітан із геть захмелілої голови заготовлене запитання.

– Це дещо смішна історія, мені й самій соромно її згадувати... У мене є знайома письменниця... Я не дуже люблю це коло знайомств, просто мені цікаво з такими людьми. Прикро тільки, що серед них дуже мало справжніх українських інтелігентів... Та й де тим інтелігентам узятися?.. Адже всі вони – вихідці з простих селянських родин... Їх рятує хіба що вроджена інтелігентність народу від землі: сором'язливість, чесність, цнота... Це надає їм певного ореолу аристократичності, але, на жаль, при розподілі найменших благ їх тут же видає з головою дріб'язковість, лайливість, нестримність... Даруйте мені такі довгі відступи... Так ось, моя добра знайома – назвемо її письменницею Ен... Сподіваюсь, ви її до справи не пришиєте?

– Поки що такої потреби нема, – поважно сказав капітан Дубль і одразу ж спохопився: – Гадаю, що нема...

– Як тільки з'явиться, я назву її ім'я... Вона мені сказала, що один знайомий художник працює над картиною «Сучасники». У ній він змальовує групу видатних письменників нашого часу. Щоправда, не могла сказати, як це він визначав: за посадами, чи за талантом. Поміж них і дві жінки. Одна з них – поетеса, дуже схожа на мене, отож, мовляв, є потреба попозувати. А заодно... Не приховаю від вас, ми обидві – удовиці. А заодно, каже, я познайомлю тебе з гарним художником і гарною людиною. Досі парубкує... Щирий українець, хотів би познайомитися з милою українкою... Як у газетному оголошенні... Я й пішла... Людина він і справді добра, вихована. Але мені чомусь здалося, що йому подобаються жінки трохи іншого плану. Він не дуже й звертав на мене увагу... Але жінка є жінка, це таки зачепило мене за живе. Подруга й каже мені: «Ти зовсім не сучасна жінка. Він же пише картини про сучасників. А твоя коса, хустка, обереги, національна спідничка, кофтина – то все атрибути минувшини. Одягла б джинси, джинсову куртку, взяла б цигарку в зуби...» Я з усього того щиро посміялася: коса – і джинси, коса – і цигарка в зубах... Нонсенс! Але чого в нашому житті не трапляється... Вам ще долити? Ви зовсім не п'єте...

– Я вас уважно слухаю.

– Ви не повірите... Я й сама досі не вірю... Якось на день його ангела ми трохи випили... Я, ніби хто мене смикнув за руку, потяглася до цигарки і – вперше у своєму житті – запалила. Відчувала всю штучність ситуації, власну незграбність, хоч подруга потім казала мені: ти так класично курила, що скульптор, який завітав на цю вечірку, не спускав з тебе очей... Отой скульптор, гість художника, і звався Ковалевським-Панчуком. Він мені не сподобався, але було в ньому щось таке... Як вам сказати... Щось особливе в очах. Чи то смуток, чи то зажура, чи то вічна трагедія і незахищеність душі... Я просто пожаліла його. Ми познайомилися... Кілька разів сходили до театру, в оперу, бували на літературних вечорах, ювілеях, на прем'єрах кінофільмів. Одного разу він з жалем мені сказав: «Чому я вас не зустрів раніше?» Це тоді я дізналася, що й він вдівець... У цьому вже була певна спільність, бо не любив він театру, надто опери, не кохався в кіно... Просто ходив зі мною, бо треба було кудись ходити... Багато в ньому було дитячого. Складалося враження, що він збирається прожити ще не одне століття: стільки планів, стільки прожектів, ідей, задумів... З ним таки цікаво було, оригінальний він чоловік. Саме це, видно, й вабило мене до нього... Бувала я в нього і на дачі. Там він поводився якось насторожено, ніби боявся когось...

– На квартирі ви у нього також бували? – діловито уточнив Дубль.

– Ніколи. Я чомусь соромилася сина. Син у нього такий серйозний – критичний, допитливий, розумний. Але дещо запальний і впертий. Це йому шкодить...

– Де ви познайомилися із сином?

– На дачі.

– Він до вас ставився з симпатією, антипатією, неприязно, з ненавистю? Він не хотів, щоб ви одружувалися? Чи ревнував? – висипав капітан оберемок заготовлених запитань.

– Гадаю, ставився до мене із симпатією... Мені навіть здавалося, що я йому подобалася... У гарному розумінні цього слова...

– Як би син поставився до вашого одруження? Батька він любив чи ставився байдуже? Ваші міркування?

– Гадаю, безболісно. Мені здавалося, він навіть хотів, аби ми одружилися. Я ніколи не набридала йому... Ми часто з ним розмовляли, знаходили спільні теми. Був досить відвертий, багато в чому поділяв мої погляди, здається, поважав мене... Хоча... Іноді мені здавалося, ніби він щось приховує... Отак, знаєте, наче поривається щось сказати, або чимось поділитися зі мною, але не наважується. Особливо коли ми залишалися наодинці... – Вона раптом лукаво усміхнулась. – Ну, от як ви зараз... Я вгадала? Вгадала чи ні?

Капітан знову знітився під її пожадливим поглядом, втопив очі у чашку з чаєм.

– Що вас тривожить, капітане? Я ще не зустрічала такої делікатності у ваших працівників...

– А вам часто доводилося з ними зустрічатися? – насторожено підвів очі від чашки капітан.

– Якщо не мати на увазі вас, то, на щастя, даруйте, що так кажу, не дуже часто... Переважно на мітингах перед референдумом та під час арешту депутата Степана Хмари. Траплялися різні: добрі, співчуваючі, навіть приховані патріоти, але були й не вельми виховані, навіть грубі... Залишки тоталітаризму...

– Ми знову відхилились, – сухо нагадав їй Дубль.

– Пробачте... Я вас слухаю. Яке у вас запитання?

– Ви ночували у нього на дачі?

– Ви хотіли запитати, чи я з ним спала? Чи не так?

– Так, – червоніючи, вичавив із себе Дубль.

– Я відповім, – посерйознішала Катерина Дашкевич. – Тільки, певне, розчарую вас, як і його... Я з ним не спала. Я педагог-психолог, для мене ліжко – лакмусовий папірець. Ще з шкільної парти відомо: хлопець, який по-справжньому закоханий у дівчину, в ліжко чи під кущ кохану не потягне. Для повного щастя йому досить бути з нею поруч... Взятись за руки, обійняти, несміливо поцілувати... Я не сучасна, так?

– У Ковалевського-Панчука, як показали аналізи, був... СНІД, – раптом повідомив капітан Дубль, пильно дивлячись на Катерину Дашкевич.

– У нього була жінка? – спокійно уточнила вона, ніяк не реагуючи на несподіване повідомлення.

– Нам важко сказати, чи була тоді, коли стрічалися ви... Але до цього він зустрічався з багатьма... Хоч, можливо, саме в цей час обіцяв вам руку і серце...

– Так, обіцяв. У досить оригінальний спосіб... Я ж вам уже казала, він належав до романтиків... Уявіть собі, хотів мене собі подарувати на свій день народження. Він народився 7 листопада. Але, як бачите, на свій день народження подарував собі смерть... Отже, він покінчив з життям через СНІД? Так я зрозуміла?

– Нам поки що важко на це відповісти... П'ять років тому, також напередодні 7 листопада, він запропонував руку і серце іншій жінці. Тоді повісилась вона...

– Я не вірю своїм...

– Але це так! – з притиском наголосив капітан.

– Я постійно відчувала його нещирість... Він належав до безвольних істот, людина без характеру...

– Вам варто було б перевіритися... – обережно натякнув Дубль.

– Ви сумніваєтесь у моїй добропорядності, пане капітан? – ображено закопилила губки Катерина Дашкевич.

– Ні. Але, як кажуть у народі, обережного й Бог береже... У нас, щоправда, є й інша, ще неперевірена версія: чи йому перед смертю або одразу ж по смерті не ввели бацили СНІДу...

– Але для чого?!.

– Щоб збити нас із правильного шляху, нав'язати версію... Людина, яка збирається одружитися з коханою жінкою, раптом дізнається, що у неї СНІД... Що вона чинить з розпачу? А, звісно, накидає на шию зашморг...

– Боже! – сплеснула мініатюрними долоньками Катерина Дашкевич.

– Є й ще одне припущення... досі не перевірене і не підтверджене медициною: чи може мікроб СНІДу жити в організмі упродовж п'яти років?.. Якщо так, то Панчук міг отримати цей подарунок від попередньої жінки, з якою збирався одружитися так само, як і... Але та жінка напередодні одруження про всяк випадок перевірилась. І що ж? Вона накладає на себе руки...

– Я вам дуже вдячна, пане капітан! – Дашкевич підвелась. Блідість надала її обличчю ще більшої привабливості, й Дубль тоскно подумав: «Я хотів би мати саме таку дружину...» Катерина Дашкевич подала йому руку. Він легенько потиснув її мініатюрні пальчики, ніби боявся зламати чи пошкодити, а жінка по-своєму розцінила той обережний потиск...

Розділ IX

Будинок на Петропавлівській капітан Дубль знайшов одразу: він стояв самотнім на невеличкому пагорбі. Типовий київський будинок приватників, збудований ще до війни, під чорною бляхою, з облупленими стінами, з дерев'яними віконницями, які останнім часом чи то через лінощі господарів, чи через пізніше вмонтовані грати уже не зачинялися.

З тихого вечірнього неба сіявся лагідний сніжок і танув на мокрому асфальті, розпливаючись темними калюжками, у яких тьмяно мерехтіли вогники від поодиноких вуличних ліхтарів. Із сусіднього будинку, що стояв оддалік, у темінь тихо лилася журлива музика, налаштовуючи капітана Дубля на меланхолійний лад. Йому кортіло заглянути у вікно розшукуваної хати прямо з автомобіля, але дім стояв на узвишші, до того ж на високому підмурівку. Так завжди оберігали оселі, з одного боку, від вологи чи повені, а з другого – від цікавих парубків, що люблять заглядати у вікна, особливо коли там є дівчата на виданні...

З чотирьох вікон, що виходили на вулицю, в будиночку світилося тільки одне. Капітан попрохав «провітритися» сержанта Ягідку, і той, спинаючись навшпиньки, намагався заглянути до середини. На вулиці – жодної душі. Тільки на переповнених ящиках зі сміттям мовчки порпалися троє котів.

– Ну що? – нетерпляче поцікавився Дубль, коли сержант Ягідка повернувся.

– У кімнаті якась баба Яга дивиться телевізор. Ніс гачком, волосся стручком. Худа, видно, злюща й самотня... Що накажете робити?

– Вона ж не відкриє. Побоїться, зчинить ґвалт, або скаже, щоб прийшли завтра... якщо наш об'єкт уже вклався спати.

– Як накажете, – знизав плечима сержант. – Може, я спочатку сам спробую...

– Ви краще спробуйте знайти дільничного, або в крайньому випадку – двірничку. А я візьму будинок під пильне око...

– Слухаюсь, пане капітан!

– Давайте, Сидоровичу, без «пана» й «капітана». Не лякайте серед ночі гусей. Гуси дуже чутливі...

– Слухаюсь...

– Отак краще... Он йдіть до того ґаночку, де класику слухають – Бетховена там чи Баха, і поцікавтесь, де кімната дільничного. Ще рано, має чергувати. Саме настає ніч – початок активного подружнього життя: сварки, бійки, зведення рахунків, випуск пари і неприязні на своїх ближніх...

Сержант, зсутулившись, побрів у засніжену ніч...

Сонний дільничний, товстий і важкий внаслідок слабкої життєвої активності, навіть не приховував свого невдоволення тим, що його так пізно потурбували. Він якраз сів грати в карти, збирався повісити приятелям «генеральські погони», а тут на тобі... На позивні рації не відповідав. Десь украли авто, залізли в чужу квартиру, когось підрізали, а дільничний лиш коментував перед картярами тривожні сигнали: «А чому я маю підставляти голову? Немає молодших, чи що?» Капітан Дубль не терпів цей тип людей, які, не соромлячись, носили національну форму української міліції.

– Спали, лейтенанте?..

– Грав у дурня! – відповів за нього сержант Ягідка, прагнучи цим підкреслити перед дільничним свою міністерську зверхність: мовляв, не забувай, хто тут дільничний, а хто – з центру...

– Капітан Дубль! – офіційно відрекомендувався капітан. – Нас цікавить ось цей будиночок.

– Аскольдова могила? – озирнувся на темні вікна лейтенант.

– Що значить «Аскольдова могила»? – отетерів Дубль.

– Так по-вуличному прозвали Аскольда Іщука... Скритний він хлопець, відлюдькуватий... Ні з ким не дружить, ні з ким нічим не ділиться... Йому можна довіряти свої таємниці, секрети. Кожний з нашої вулиці скаже: Аскольд – могила. Так і будинок прозвали: «Аскольдова могила».

– Тепер у Києві, виходить, дві Аскольдові могили? – гмукнув капітан.

– Виходить, що так, – підтвердив лейтенант. – Це з ним трапилося після смерті матері...

– А мати давно померла? – капітан удав, що нічого не знає.

– Та років п'ять тому.

– У вас феноменальна пам'ять, лейтенанте!

– А що ж тут запам'ятовувати – тут кожний дорослий житель пам'ятає... Може, не рік, але число – так це точно: 7 листопада мати Аскольдова повісилась... Одні кажуть, що сама, інші подейкують, що її повісив коханець. На СНІД вона була хвора, від нього вхопила... У цьому вся й загадка. Одні стверджують, що сама, інші – що коханець за інфекцію відплатив... А що там насправді – ніхто не знає. Наші справу закрили, прокуратура не наполягала... Гарна була жіночка, красуня! Її у нас називали «міс Поділ»...

– Чому «міс Поділ»? Поділ часто піднімала чи це регіональна назва? – скаламбурив Дубль.

– До зустрічі зі скульптором було те й друге. Попередній коханець її обдурив: обіцяв одружитися, але, замість печатки в паспорті, залишив їй одну кімнатку в цьому домі та плід у її череві, що таки зіпсував її привабливу статуру, – вульгарно реготнув лейтенант.

– Господарку будинку ви добре знаєте?..

– Ще б пак, хто ж не знає Белу Мойсеївну Вакслер? Пережила Бабин яр і німецьку окупацію. Зовні вона мало схожа на єврейку. Наші не видали, а німці не розстріляли...

– А вона вас також добре знає?

– І вона мене знає...

– Двері вам відчинить увечері?

– А чому ж ні? – здивувався лейтенант.

Бела Мойсеївна, яку сержант Ягідка змалював як бабу Ягу, не мала нічого спільного з казковим персонажем. Якщо дивитися на неї у профіль, ніс таки й справді гачкуватий, але анфас – досить миловидне, трохи іронічне обличчя жінки похилого віку, у якому вгадувалися риси колишньої привабливості.

– Іване! – сказала вона дільничному, стоячи на освітленому порозі. – Мене одразу бере за живе інтерес... Як це ти сьогодні не граєш у карти, що тебе привело до Бели Мойсеївни на старості її літ? Мене шибеники ціле літо постачали сусідськими вазонами, у тому числі й з твоїм фікусом, але ти не прийшов. У тебе ж за картами ніколи нема часу! А фікус розцвів. У тебе він усох – а в мене розцвів...

– Бело Мойсеївно, запитання тут буде задавати капітан Дубль!

– Капітан Дубль? Що може бути у капітана Дубля до Бели Мойсеївни? Капітан Дубль молодий і вродливий. Чи можете ви це саме сказати про Белу Мойсеївну і пояснити їй, що є в капітана Дубля і Бели Мойсеївни спільного?

– Мене, наприклад, – посміхнувся капітан Дубль, зачиняючи за собою двері, – цікавить, чи вдома зараз Аскольд Іщук?

– Запитання на запитання: чи в такому віці бувають юнаки вдома, коли по Києву ходить стільки самотніх дівчат і молодиць?

– Отже, його вдома нема?

– Хіба я не зовсім ясно висловилась? – Бела Мойсеївна присіла і показала пальцем на стільці непроханим нічним гостям. – Чи вам потрібні особливі запрошення?

– Скажіть, ви давно живете у цьому будинку разом з Аскольдом Іщуком?

– Якщо я вам скажу, що я живу з дня його народження – не будинку, а Аскольда Іщука, – ви мені повірите?

– Хто його батько?

– Я б хотіла запитати вас: а хто його батько? Чи на це можна відповісти, коли уже п'ять років, як у могилі мати?

– Які у вас стосунки з Аскольдом?

– А які можуть бути стосунки між майже онуком та його майже бабусею? Якщо я вам скажу, що теплі, ви засумніваєтесь?

– Аскольд єврей?

– Вас що – це шокує?

– Ні, я просто хочу знати.

– Це потрібно для слідства чи для анкети?

– Для слідства. Він єврей?..

– Якщо його мама українка лежала дуже близько біля знайомого молодого єврея, він єврей чи українець?

– Бело Мойсеївно, батько Аскольда – ваш син, чи просто родич?

– Якщо ви питаєте, чи мій син – родич Бели Мойсеївни, то ви мені скажіть, хто ж у такому випадку не родич?

– Ваш син – чоловік покійної Ірини Іщук?

– Я сама це хотіла б запитати у вас. Якщо мій син каже: «Мамо, ти їй віриш, що я батько її сина?» Що каже мати-єврейка? Вона каже: ні! А ви б сказали по-іншому, будучи євреєм? А потім, ви мені скажіть: коли усі до одного євреї братимуть в дружини українок, хто виїжджатиме в Ізраїль?! І хто тоді одружуватиметься з єврейками? Ясір Арфат і його сини? Я вас питаю, капітане!

– І коли ж ваш син виїхав до Ізраїлю?

– Ви думаєте, що він виїхав до Ізраїлю?.. Він таки да, виїхав до Ізраїлю, але тільки для того, щоб потрапити до Америки... Ви мене зрозуміли, капітане? Він мені сказав: «Мамо, я тебе візьму...» Він візьме маму... Дав би мені Бог! Ви запитайте маму, чи мама туди хоче їхати після того, як пережила Бабин яр? У такому віці в Америку? Я вас перепрошую, капітане. Ви у це вірите?

– Скільки тепер вашому синові років?

– А скільки, капітане, вам?

– Сорок п'ять!

– Якщо я скажу, що ви ровесники з моїм Ізею, по-вашому Ігорем, ви мені повірите?

– Чи підтримуєте ви зв'язки із сином?

– Чи я підтримую зв'язки із сином? А ви підтримуєте зв'язки з Німеччиною, Америкою? Хто вам надсилає гуманітарну допомогу? Америка. А хто мені? Також Америка. Жмеринка не присилає... Чи вам, може, присилає Жмеринка і Козятин? – Бела Мойсеївна лукаво схилила голову до лівого плеча, пронизуючи капітана чіпким поглядом.

– Чи знає ваш син, що Аскольд Іщук – його син?

– Капітане... Вас можна так називати?

– Ви ж уже називаєте...

– То я вас питаю: який батько, котрий по молодості літ ускочив у гречку, а по старості одружився на мультимільйонерці, навіть якщо вона бездітна, признається, що в нього є позашлюбна дитина?

– Але ви про це знаєте?

– Ви бачите мої очі? Я також ними бачу, Аскольд Іщук – велика копія мого маленького сина. Ви в це повірите?

– Скажіть, що трапилося 7 листопада?

– Як я скажу, що трапилася велика революція і пролила велику людську кров? Що ви мені на це скажете?

– Я маю на увазі 7 листопада рівно п'ять років тому, коли померла ваша невістка, чи хто вона вам...

– А хіба, ви уже не відповіли на своє запитання? Тільки ви хотіли сказати не «померла», а повісилась. Чи ви вважаєте, що її повісили? Якщо я вам скажу, що її ніхто не вішав, ви мені повірите? Що вона сама залізла в петлю, яку звідкись приніс Аскольд, ви також не повірите?..

– На чому базується ваше припущення, що громадянка Іщук сама повісилася?

– Я хотіла б у вас запитати: ви у привиди вірите? Чи у ці... як їх... НЛО?

– Не вірю, – похитав головою капітан, трохи стомлений від характерного торохтіння господині.

– Чому ж ви думаєте, що в них маю вірити я, Бела Мойсеївна? Ви мені тоді дайте відповідь на таке запитання: коли заґратовані вікна, коли з вечора до ранку Бела Мойсеївна нікуди не виходила, то хто ж повісив уночі маму мого онука? Я? Чи Аскольд? Чи, може, домовик з Петропавлівської вулиці?

– Які причини самогубства? Ваша думка? Ваші припущення?

– Ви мене питаєте, які припущення? Якщо вас, чоловіка, зраджує на очах жінка... Що ви робите? Б'єте її, б'єте пику залицяльнику. А якщо жінка, яка збирається завтра вийти заміж, у цікавому положенні, удруге з животом і вдруге обдурена – що робить вона? Вона думає тієї хвилини про дитину? Вона думає про стареньку, хоч не матір, а все-таки родичку? Скажіть, вона думає про це?

– Вона що – була вагітна?! – аж підскочив капітан. – Ви мене потрясли...

– Я потрясла вас? А вона не потрясла усю Петропавлівську? Іване, – повернулася вона до дільничного. – Ти вже спиш? Ти тоді вже працював чи ще рогаткою вибивав Белі Мойсеївні вікна?

– Я тоді ще не працював, – буркнув дільничний.

Дубль зупинив його нетерплячим жестом і знову звернувся до господині:

– Скажіть, як пізно Аскольд повертається додому?

– Якщо я вам скажу, що Аскольд уже не повернеться, ви мені повірите?

– Не повернеться? Чому ви так думаєте?

– Я не думаю, я знаю. Я хочу вас запитати: чи може повернутися той, хто уже не думає сюди повертатися?

– А що, Аскольд кудись виїхав? І далеко?

– Якщо я вас запитаю, скільки кілометрів з Києва до Бердичева, ви мені приблизно скажете. А якщо я вас запитаю, скільки кілометрів з Києва до Америки, ви мені також скажете?

– Ви хочете сказати, що Аскольд Іщук виїхав до Сполучених Штатів Америки? – ахнув Дубль. – І коли – вчора, сьогодні?

– Я б хотіла у свою чергу поцікавитися, – знов схилила голову набік Бела Мойсеївна, – коли ви заходили до мене, то хіба на моїх дверях висіла табличка «Бюро довідок»? Може, Іван повісив, поки шукали четвертого дурня? Так ні, не повісив. Ось я й питаю: невже ви думаєте, що Бела Мойсеївна – бюро довідок і все може знати?..

– Він виїхав назавжди?

– А хто тепер бере квиток туди й назад? Нормальні люди беруть тільки туди, навіть тоді, коли вони напів'євреї. Чи я кажу щось не так, як за радянської влади?.. Слава Богу, у нас самостійна Україна! Легше вам, легше й нам...

– Скажіть, Бело Мойсеївно, ваш онук... – Капітан на мить зам'явся. – Він цілком нормальний? Ви розумієте, про що я...

– Якщо дівчина віддається уперше... як ви кажете, палкому коханню, віддається темпераментному єврею, то скажіть, хіба може від такого палкого кохання народитися ненормальний?

– Бело Мойсеївно, у вас є ключі від кімнати Аскольда?