Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

Розділ шостий

Вона розглядала себе в дзеркалі. Тіло, смагляве, гарно налите, здавалося їй надто жіночим:

– Я все-таки ще гарна…

«Дуже гарна. Ти просто красуня! Ти подивись, яке в тебе тіло. Які в тебе стрункі ноги, повні стегна, тонка талія, тугі груди. Якби не сивина, то зійшла б ще за двадцятип’ятирічну дівчину».

– Мене й так приймають за дівчину, – вголос відповіла внутрішньому голосу. – Пам’ятаєш той вечір, коли я поверталася з кіно і тих троє хлопців казали так, щоб я чула: «Давай переженемо ту дівку. Подивись, яка в неї пичка, фігурка, які ніжки!» І вони перегнали. Та засоромились. Хтось із них упізнав мене і сказав: «Це ж Миколина мама!» «Якого Миколи?» «Ну, афганця… Мазура… Того, що загинув в Афганістані. А ти – дівка… Ходімо швидше… Микола ж мій ровесник». «То й що? Он я читав, в Англії, здається, в Бірмінгемі, оголосили конкурс на кращі жіночі ноги». «То й що?» «А нічого. Думаєш, хто в тому конкурсі виграв? Сімдесятирічна бабуся». «По фотографії? Як була ще дівкою?» «Сам ти дівка. По натуральних ногах». «Цього не може бути»…

Вона повернулась боком, глянула на себе і поставила ще одне дзеркало. Ззаду.

«Ти збожеволіла чи закохалась?! – запитала сама себе. – Мабуть, і те, й друге, – відповіла. – Ну чому таке тіло пропадатиме?! Ну чому? Чому вона не може приносити комусь насолоду? А якщо він і справді кохає мене? Кохає по-справжньому?»

«Ти віриш чоловікам? Не встиг своїх поховати – уже й закохався. Але ж минуло більше року… Минуло півтора року… „Чекають і довше?!“ І я чекала б, якби знала, що повернуться… Але ж знаю, з того світу не повертаються. Кого ж чекати? Кого? Ну скажи мені! Чого ж ти мовчиш?». «Мамо, я не мовчу. Я не мовчу, мамо!» – Раптом у її два внутрішні голоси вплівся третій, синів. їй зробилося так моторошно, що аж коси заворушились від страху. Хтось наче обпік її своїм поглядом.

Кров ударила їй в обличчя. Поза шкірою сипонуло морозом. Стало нестерпно душно і ніяково. Вона швидко вимкнула світло і глянула у вікно. Хтось припав обличчям до нижньої шибки і не спускав з неї погляду. Вона так і вклякла на місці. Тіло забилось у лихоманці. Поволі підійшла до вікна. Силует не щезав, намагаючись вловити її порух, її тінь. Вони дивились одне на одного: силует невідомого і вона, гола посеред кімнати. Раптом почулось вуркотіння мотора. У двір в’їжджала автомашина. Тінь біля шибки ворухнулась і раптом… і раптом… Боже, що це з нею?! Раптом золотий сніп автомобільних фар вихопив з темряви обличчя біля шибки… Це обличчя належало її синові… Вона заплющила очі, зойкнула, впала, як підбита птиця, і знепритомніла.

Постать відійшла від вікна. Пропустила повз себе автомобіль і, тихо ступаючи по покоробленому від дощу і морозів асфальті, побрела у ніч.

Мати лежала біля розбитого дзеркала, кілька осколків товстого скла упало їй на обличчя, залишивши глибокі порізи, з яких цебеніла кров, збираючись маленькою калюжкою на персидському килимі, подарованому їй після смерті сина його афганцями-однополчанами.

Розділ сьомий

У двері тихо постукали.

– Заходьте! – запросив мешканець номера. Потім підвівся і голосно гукнув: – Пробачте, будь ласка, пліз. Я й забув, що двері вже зачинив. Задумався. – А внутрішній голос прошепотів: «Не відчиняй». «Як не відчиняй, я уже обізвався». «Але дванадцята година ночі». «Та це ж свої. У радянські готелі після двадцять третьої години сторонніх не впускають». Микола прибрав зі столика обгортки жувальних гумок, щоб не подумали, ніби він грається жуйками, вкинув усе разом з банановими шкурками в кошик для сміття й гукнув ще раз:

– Я вже йду. Йду! – відчинив він двері.

– Хай! – мовив середнього зросту бородатий чолов’яга непевного віку зі шрамом на щоці. Другий позаду нього, високий, кульгавий, з побитим віспою неприємним і злим обличчям, тільки кивнув і підозріло оглянув кімнату.

Микола дивився на них спокійно. Зачинивши двері, він намацав у кишені пістолет. Куплений уже тут, в Україні, за сто доларів. Хоч той і був газовий, але все-таки надавав якоїсь впевненості. Запросив непроханих гостей сісти. Сам сів на бильце крісла, щоб почуватися господарем і дивитися на них згори вниз. Кульгавий сів на стілець. Той, що зі шрамом, потонув у м’якому фотелі.

– Непогано, бачу, влаштувався, – почав він. – Номер люкс. Платиш доларами? Чи дерев’яними? Пізнаєш?

– Я тебе, мерзотнику, все життя пам’ятатиму.

– Спокійніше. Воно може виявитись не таким довгим, як ти гадаєш. Мене, між іншим, звати Альберт. Алік, як ти мене колись називав.

– Не діждеш.

– Сенк’ю! Здається, так у вас там, в Америці, кажуть? Бачу, упізнав. Дуже радий. Тоді без вступу й поговоримо… У тебе скільки разів стріляли з короткої відстані? Мовчиш? Можу нагадати: двічі. А Бог, знаєш, любить трійцю. Так от, як третій раз стрілятимемо, тоді точно уже ляжеш у свіжовикопану могилу… З тебе ж узяли в Нью-Йорку слово, що ти ніколи тут, в Україні, не з’явишся. Ні тут, ні там не розтулиш пащеку. Чому ж з’явився?

Микола мовчав, не виймаючи руки з правої кишені штанів.

Альберт це побачив, але вдав, що нічого не помітив.

– Ти дав слово!

– Кому?

– Чорному берету! – нагадав Кульгавий. – В районі Рівердейлу, недалечко від вулиці Філстона.

Микола зміряв Кульгавого поглядом, що аж світився від гніву. Страх, як і минулого разу, в нього як рукою зняло. Ще мить – і він не ручається за себе. Зараз полетять стільці, перевернеться стіл, трісне ця палиця з собачим набалдашником, розколеться рама вікна і один за одним непрохані гості вилетять прямо на Хрещатик з восьмого поверху… Він навіть вийняв руку з кишені, випустивши пістолет. Кульгавий зробив спробу підвестися, підтягнув ногу трохи до себе. Він уперше побачив в очах афганця блиск ненависті…

– Кому я дав слово? – Микола випростався на повен зріст.

– Спокійно! Пліз! – попросив Кульгавий. – Не дав, то, може, нам і збрехали.

– Не збрехали! Не збрехали! Отже, це ти, виходить, так підло вистрелив тоді мені в спину! Ти! Чорний берет не був здатний на це. Ви хотіли ним тільки прикритись.

– Що було, те загуло, – знову заговорив Альберт. – Я хотів би, щоб ти зрозумів одне. Тепер на твоїй шиї зашморг затягнеться ще дужче. Щоб ти не гарячкував, одразу скажу: твоя мама і твоя колишня Галя – в лікарні. В одному відділенні. І винен у цьому ти! Зрозумів? Ти з’явився, як привид. Ти зазирав до матері у вікно!

– А ви мене в цей час підло освітлювали. Першого разу, я гадав, автомашина в’їхала у двір випадково, а вдруге зрозумів… Фари – це ваших рук справа.

– Розумний ти… Нічого не скажеш. Здогадливий. Недаром кажуть, тепер у Гарварді навчаєшся. А оскільки здогадливий, то здогадаєшся, чого ми й зараз до тебе прийшли. На форумі ти виступати не будеш. Убивати тебе ми також не збираємося. Нам твій труп не потрібний. Живеш ти тепер під іншим прізвищем. Після того, як твої бандерівці виходили тебе в своєму госпіталі, ти з обрію давно щез – для мами, для Галі. Тільки не для нас… Як, на твою думку, хто цей чоловік із жовто-блакитним значком на лацкані піджака? – показав він на свого товариша.

– Кадебе.

– Помиляєшся. Служба безпеки України. Він навіть присягу прийняв на вірність Україні. Старі кадри зберігаються. Досвід, професіоналізм…

– Здогадуюсь!

– Отже, ти здогадливий… Труп твій, як я вже казав, нам не потрібний. Живий ти нам тут, в Україні, теж не потрібний, навіть тимчасово. Ще почнеш коники викидати… Оце, до речі, ти правильно зробив, що витяг руку з кишені. У тебе там що, кольт, браунінг? Ну, це твоя справа. Так от, ми тобі прийшли нагадати: мама, твоя мама, і Галя в лікарні в одному відділенні. У мамочки відібрало руки й мову. Ось до чого твій непослух довів… Привиду з себе корчити… Воскреслого з мертвих! У Галі передчасні пологи.

– На одного негідника в Україні стане менше.

Борода пропустив це повз вуха. Заговорив Кульгавий.

– Чорного берета ти пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Чорний берет теж своєї давньої професії не облишив.

– Убивця?

– Ні, він тепер грає у більш благородні ігри. Видає себе за приватного сищика. Ми покажемо твоїй мамочці, як він розстрілював тебе, її синочка. Ти ще в афганській формі.

Кульгавий кинув на стіл кілька фотографій… Микола й бровою не повів. Він зрозумів усе…

– Так от, пане Привиде, – вів далі Кульгавий, – якщо ти хочеш, щоб твоя матуся розробляла язик і лікувала руки, візьми напам’ять ось ці фотографії. Автограф, якщо треба, ми від Чорного берета привеземо. А ось квиток на твоє ім’я. Бачиш, ми його придбали, навіть не маючи твого паспорта. А що означає купити квиток у колишнього «Аерофлоту» без документа, сам розумієш. І хто його так може купити.

– Вилетиш уранці, – додав Борода. – «Люфтганза»… Гарна авіакомпанія. Надійна. У Франкфурті заправитесь, а там і до Майямі. У Майямі тебе зустрінуть наші земляки.

– Землячки!

– Хай так! Передаси їм привіт і ось цю валізу. Ну, а тепер бай-бай! Рівно о шостій ми будемо біля виходу з готелю. Тебе, як персону нон ґрата, один з нас супроводжуватиме до Франкфурта. Мабуть, тобі захочеться зателефонувати в товариство «Україна»?.. Знаєш таке товариство? Так от, кадри там, окрім їхнього голови, ніхто не поміняв. Я хочу сказати – наші кадри. Так що керівництву товариства «Україна» привіт у письмовій формі. Не хочеш писати? Напишемо самі… Знаємо, у кого почерк підробити. Щоб людина, яка закінчує Гарвардський університет, не сушила голову, подаємо зразок: «Шановні панове! У зв’язку… і так далі… вимушений негайно виїхати. Дякую за гостинність. Виступити, на жаль, на Всесвітньому форумі українців не зможу». Від себе додамо – і в пресі Америки також не зможеш. Зрозумів? А тепер бай-бай!

Розділ восьмий

Він чекав її біля центрального входу військового міського кладовища. Годинник показував двадцять хвилин на тринадцяту. Але її, завжди пунктуальної, не було.

Мабуть, купує квіти. Вона кожного разу купує на могилу синові квіти, і він завжди їй нагадує, що не треба витрачати стільки грошей, переплачуючи спекулянтам. Адже в них на роботі – справжнього місця роботи він не називав – є свої оранжереї, де він завжди виписує їх за собівартістю.

Це її ображало. Особливо слова «не треба витрачати стільки грошей». Адже це квіти на могилу її сина. Її єдиного сина… Вона, а не хтось купує квіти їй, щоб покласти на могилу. На могилу сина.

Він ще раз глянув на циферблат. Стрілка завершувала годинне коло. А вони ж домовились трохи раніше вийти з роботи, щоб усю обідню перерву посидіти зі своїми родичами, які передчасно пішли з життя. Обоє дали на останній зустрічі слово: віднині і назавжди обідати разом з усіма… З усіма… З душами мертвих… Дивно… і чи правильно? Ні він, ні вона не були в цьому впевнені.

– Ми зовсім забули звичаї свого народу, – казала вона. – У нас тепер ні традицій, ні звичаїв, ні історії, ні державності…

– У колоній завжди так! Імперія диктує своє! – кривив він душею.

При цих словах вона оглянулась і подивилась навколо. Чи ніхто не чує їхніх слів. Злякалась за нього. «Це ж бо яку треба мати сміливість таке сказати. Он він який». У їхньому секторі кладовища сиділа тільки маленька, висушена роками і життям, згорблена бабуся. Вона часто просила біля центрального входу милостиню, а обідала на чиїйсь могилі. Мабуть, там лежала близька їй людина. Можливо, чоловік, а, може, син чи донька. Одного разу вдова хотіла підійти до неї, дати чогось смачненького і заодно подивитися, хто ж у тій могилі, але засоромилась, подумавши, що це було б нещиро: даю хліб, аби дізнатися, біля чиєї могили сидить бабуся. Так і не підійшла… Він відчув, що розболілася в коліні нога. Присів на лавочку, але через кілька хвилин підвівся, потім знову сів. Прибув катафалк, за ним два невеличкі автобуси. Привезли покійника. Розпорядник вистрибнув з попереднього автобуса, про щось запитав копачів і попросив назвати сектор. Адміністратор, точніше черговий по кладовищу, назвав. А коли розпорядник узяв чорну з білими літерами табличку з прізвищем небіжчика, черговий, сівши на лавочку поряд з чоловіком, який чекав удову, поскаржився:

– Ви уявляєте! Сьогодні вночі розкопали могилу! Розкопали і розкраяли цинкову труну. З воїном-афганцем усередині. Ну, не зовсім з афганцем. Кажуть, його взагалі там не було. А перетрусили те, що там лежало. Що від нього залишилось… І це через стільки років! Уже другий рік, як закінчилась війна в Афганістані. Це вже четверту могилу розкопали…

– У якому секторі? – зовні байдуже поцікавився чоловік, поглядаючи на годинник.

– У цьому ж самому, куди катафалк поїхав. Тридцять другому. Ми б оце нічого й не виявили, коли б не копачі… Прийшли, кажуть, а для чого копати. Там уже хтось викопав. Я туди, а там свіжовикопана могила… Плиту зсунуто, а з труни щез покійник. Ну, прямо Ісус Христос… Воскрес із мертвих! Уявляєте?

Кульгавий промовчав, підвівся. Відчув, що права нога зовсім затерпла. Не можна було ступити й кроку. Знизу вгору наче електрострумом ударило.

– Та це ще не все. Ми подзвонили вдові додому. Хотіли сказати, що мертвий синок з труни утік. А вона не відповідає. Ми сусідам зателефонували. Сказали воїнам-афганцям. Вони ж у своєму секторі влаштували чергування, і ось тобі маєш. У день якоїсь їхньої річниці викрали з труни афганця. А його могилку ще й якась бабуся доглядала. Так ту хтось отруїв. Ніби з’їла щось не те.

Кульгавий хотів був піти геть. Кров у нозі, здалося, знов запульсувала рівномірно, але черговий з червоною пов’язкою не вгавав. Йому, мабуть, хотілося хоч комусь розповісти незвичайну новину.

– Ви послухайте далі… Ми взяли телефон сусідки. Подруги, чи хто вона там їй, і сказали; передайте, мовляв, мамуні, що злодюжки могилу її сина розрили, викрали труп з труни. А ви послухайте, що нам відповіли! «Що ви, це неправда! А у нас тут сторож та й водій "Швидкої допомоги" з сусіднього під’їзду запевняють, що вчора сина її живого бачили». Клянуться. Так і кажуть: «Воскрес із мертвих». Інші твердять, що він з Афганістану повернувся. В полоні перебував. У моджахедів. Ще дехто говорить про летаргічний сон. А треті твердять, що в труні ніякого покійника не було, а тільки вата, папір і зброя… Хто розкопав могилу, зараз дошукуються. Кажуть, військкомат. Тільки дзуськи, – вів далі черговий. – Якби військкомат, то ми б знали. Та й чого той військкомат без нашого дозволу серед ночі могили розкопував би? Але тут ще й інше… Мамуля щезла… Уявляєте: ні на роботі, ні вдома. Разом із синком.

А один материн сусід синка вранці у Борисполі зустрів… Подумав: «От схожий на Миколу». А що це сам Микола – і думки не припускав. А приїхав додому – почув від сусідів, що Микола воскрес, і підтвердив: «Я його сьогодні на власні очі в аеропорту бачив. Його аж двоє незнайомців супроводжували. Мамусі з ними не було. Один високий, а другий кривий, як оце…» – черговий загнувся.

Кульгавий більше його не слухав. Він ступив на стерплу ногу і, не поспішаючи, подався до сектора номер тридцять два.

Там над свіжовиритою могилою ще виступали промовці. Хтось схлипував. Промовцю спазми перехопили горло. Йому піднесли води і він насилу закінчив: «Земля тобі пухом і царство небесне».

Кульгавий обминув натовп. На нього, здається, ніхто не звернув уваги. Він підійшов з іншого боку і глянув на могилку сина знайомої вдови. Паралелепіпед-плита справді лежав зсунутий з місця. Лавочку, на якій вони сиділи, було повалено, столик розламано. Цинкова труна стояла вертикально з розпиляним віком. Половина землі, яку відкопали, осунулась назад і складалося враження, що хтось лазив у могилу, щоб пересвідчитися, є там покійник, чи він несподівано щез.

Кульгавий ще трохи постояв, поглянув на чергового міліціонера, і його напівзгорблена спина зникла серед надгробків кладовища. Він переконався, що діло зроблено.

Розділ дев’ятий

Звертатися до міліції він не міг. Але знав, що після перебудови, після того, як Україна проголосила Акт про незалежність, багато чого змінилося в ній, навіть з’явилися приватні детективи. Буквально вчора ввечері він бачив відеокліп, де рекламувалося краще експрес-бюро приватного сищика Кублея і його компанії. Запам’яталась адреса. Борщагівка, вулиця Зодчих… Подумалося: «Чому зодчих, чому не вулиця сищиків? Чому?» Ніякого значення цій рекламі він не надав. Тим більше, говорилося в ній про те, що його вже не стосувалося: «Якщо ви вже неуважні до своєї дружини, а більш уважний до неї її друг або приятель, і вас тільки тепер охоплює таке почуття, як ревнощі, і ви, щоб заспокоїти свою душу і напіврозбите серце, хотіли б знати, що ж насправді коїться, звертайтесь до нас за послугами… Фірма не гірше від індійських гробниць і єгипетських пірамід – на екрані йшли каравани повз єгипетські піраміди – вміє зберігати свої таємниці, отож попасти вони можуть лише на той світ, де за свідка вам будуть тільки Бог, ви самі і приватний сищик Кублей».

Кульгавий зайшов у двір свого будинку, відчинив гараж і викотив інвалідський «Запорожець» із боксу. На розі вулиці Кульгавого чекав високий стрункий юнак зі шрамом на щоці. Він сів в авто і почав розповідати Кульгавому, як на вантажівках перевозив в Афганістані не тільки зброю, а й продукти, медикаменти, пальне, живу, як він казав, не навчену молоду силу, яка незабаром ставала гарматним слов’янським м’ясом.

– Найбільше там воювало наших і росіян. Азіатів останніми роками уже не посилали. Усі переходили на бік афганців. Близька релігія. Розмовляли на фарсі…

Коли Кульгавий переступив поріг, сищик Кублей, як завжди, по-собачому спав, поклавши голову на руки. Сищик спочатку побачив пряму, що не згиналася в коліні, ногу відвідувача, потім, трохи підвівши заспане обличчя, глянув на самого власника скаліченої ноги і дерев’яної палиці з набалдашником у вигляді собачої голови.

– Шерше ля фам? – посміхнувся Кублей, показуючи разок жовтих, з чорними дуплами, зубів.

– Я вас не розумію! – відповів Кульгавий.

– Шукаєте жінку?

– Так. Ви вгадали.

– Я не циган, – остаточно підвів голову Кублей з правою червоною від спання щокою. – Я сищик і по очах бачу. Ви шукаєте жінку! По ваших стривожених очах бачу: не ночувала дома.

– Я цього стверджувати не можу! Може, й ночувала, може, й ні!

– Виходить, ви не ночували!

– Бачите, вона мені не дружина. Я так зрозумів, що в слово «жінка» ви вкладаєте саме цей зміст.

– Не обов’язково, – почав викручуватись приватний сищик, спіймавши сам себе на думці, що до цигана йому ще далеко. Той так легко не пошиється в дурні. – У слово «жінка» я вкладаю… Ну, як вам делікатніше сказати, щоб ви не образилися… Приміром, коханка…

– Вона мені й не коханка.

Кублей зрозумів, що зовсім заплутався і далі удавати з себе нового Мессінга йому немає смислу, якщо він не хоче втратити в насторожених очах відвідувача свій рейтинг, що падав немов ртутний стовпчик на морозі. Тому Кублей, начепивши личину суцільної ввічливості, що за ним майже не водилося, лагідно мовив:

– Ви сідайте, будь ласка… Нога – Афганістан?

– Ні. Автомобільна катастрофа.

«Тьху, – подумки лайнувся сищик. – Що це сьогодні зі мною? Ще кілька таких проколів, і відвідувач щезне так само раптово, як і з’явився».

– Давно?!

– Десь два роки тому.

– Слава Богу, що так обійшлося… А могло б скінчитись і по-іншому, – на цьому Кублей хотів був закінчити речення, але чорт смикнув за язика. – А якби, не дай Боже, гірше, то сищик Кублей вам уже й не знадобився б. Не було б кого сьогодні вам розшукувати. Чи не так?

– Не так! – просто відповів Кульгавий. – Ви краще не вгадуйте, а то, я бачу, ви нічого вгадати не можете. Ви початкуючий сищик. Якщо це не ваша професія, для чого ви за неї взялися? Може, вам краще відкрити кооператив чи фірму за спеціальністю?

– Шановний, – підвівся Кублей із свого місця і, наслідуючи комісара Мегре, свого улюбленого літературного героя, взяв для чогось у руки люльку. – Я професіонал. Я тридцять років віддав кадебе. Це вам про щось говорить?

– Ну, кадебе віддавали свої роки різні люди. Одні десятки років сиділи в тюрмах. Інші взагалі втрачали життя, треті служили фіскалами, сексотами, дезінформаторами… По якій лінії ви там проходили, мене не цікавить, – зауважив відвідувач, простягаючи папірець з адресою.

Якби в сищика Кублея під шкірою було хоч трохи зайвої крові, його пергаментне обличчя стало б червоним, як розрізаний столовий буряк. Але воно, зморщене і жовте, не змінилося. Тільки очі, молоді ще в гніві очі, кілька разів спалахнули ненавистю, але на думку, що відвідувач зараз піде й розпочне провадити антирекламу, змінив свій гнів на милість і навіть на певну запобігливість.

– Я вам, шановний, от що скажу, – відказав сищик, ховаючи в шухляду адресу. – Людей треба судити не за їх слова, а за їх діла. Ви краще покладіть, як вам зручно, ногу і спокійнісінько розповідайте. Я ж вам тим часом знайду анкету, яку треба детально заповнити. – Кублей підвівся і підійшов до настінної шафки, праворуч від його столу. Зняв з цвяшка чорний берет, поклав його на стіл прямо перед відвідувачем і знову, повернувшись до нього спиною, заходився нишпорити в паперах. Коли ж нарешті знайшов те, що шукав, обернувся. Відвідувача перед ним не було. Той, як ефір у повітрі, немов випарувався. Здається, навіть двері не скрипнули.

«Кульгавий, а така спритність! Кульгавий!» – задумався Кублей. «Якщо не впораєшся, то чого ж братися!» – чисто механічно повторив він фразу Кульгавого. «Якщо не впораєшся, то чого ж братися!»

«Десь колись я ці слова уже чув», – подумав Кублей. Він витяг шухляду і поглянув, чи є хоча б записка з адресою жінки, яку розшукував Кульгавий. Записка, на щастя, лежала на місці. Кублей схопив її і помчав за тією адресою…