Текст книги "Ключ до вбивства"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)

Розділ чотирнадцятий

Літак з величезними літерами на борту «Мрія» і «Ейр Юкрейн» повис над штатом Невада. На зміну золотавому промінню сонця, що вже зникало за горизонтом, загорялись маленькі електросонця Лас-Вегаса. Авіалайнер, широко розставивши шасі, наближався до білих смуг летовища, орієнтуючись на яскраві сині електролампочки розміром з чоловічу голову і керуючись загадковими спалахами і електросигналами.

Вперше за всю історію понад сто п’ятдесят фірм України репрезентували у США молоду європейську державу – завдяки наполяганням могутньої української діаспори. Сам президент Буш, намагаючись виграти другий раунд у боротьбі за президентське крісло з молодим і вродливим суперником Клінтоном, почав загравати з українцями.

Помітно хвилюючись, один з пасажирів «Мрії» все допитувався попутників, чи треба проходити митницю.

– А тебе це чого хвилює? – запитав його сусід.

– Та хотілося б пошвидше в Лас-Вегас. Місто розкоші, гральних домів і притонів.

– Ти ж тільки вчора від молодої дружини. Бичок!

У переході аеропорту пана Ярослава зустрів колега – представник фірми «Едельвейс», що знаходилася у Лас-Вегасі.

– Але у мене в кишені ні цента. Запам’ятай, – нагадав йому пан Ярослав.

– То хай вас не хвилює, – мовив той пану Ярославу. – У нас є центи і до центів. То ж не за совітів, що давали вісім літ Сибіру за два засмальцьованих долари… Тут, слава Богу, демократична країна.

Вони пройшли повз десятки сувенірних магазинів, двері яких просвітлювались наскрізь, а вітрини кликали до себе відвідувачів розкішшю та привабливістю.

– Наших жінок сюди запрошувати не можна. Вони від отих вітрин збожеволіють одразу, – мовив пан Ярослав.

– То так, – наслідуючи стиль у мові пана Ярослава, сказав фірмач. – Я перепрошую, але я, бігме, щасливий бачити вас у нас, пане Ярославе!

– Я також, – механічно кивнув головою пан Ярослав, роздивляючись величезну залу, що виблискувала неоновими вогнями і хромованим металом. Вони зайшли за скляну перегородку аеропортівського бару. Вхідні двері, навстіж розчинені, ніби промовляли до відвідувачів: «Велкам, пане!» Тихо грала ненадокучлива музика. Невеличка, зі смаком освітлена зала виблискувала іскорками світильників, стилізованих під церковні лампадки і свічечки. Тут було близько десятка столиків і невеличкий прилавок з шістьма високими стільчиками.

За кількома столиками сиділи щойно прибулі пасажири, чекаючи, мабуть, родичів чи знайомих, що мали приїхати в Лас-Вегас. По цей бік прилавка на високому стільці в брудній майці і обляпаних білою фарбою джинсах сидів зарослий волоссям з ніг до бороди неохайний тип. Він нашвидкуруч випив гальбу пива і покинув бар. Біля самісінького краю прилавка сидів досить елегантний, ніби для контрасту джинсовому типові, містер в костюмі з білої саржі і при краватці-метелику, щедро поцяткованому золотом на її голубому тлі. Японські блискучі штиблети і шкарпетки такого ж кольору, як краватка, і носовичок у нагрудній кишені, золота шпилька на лацкані надавали господареві особливої привабливості і змушували затримувати на цьому типові погляд подовше, ніж те дозволяв етикет. Пан Ярослав і фірмач підійшли до центру прилавка й сіли на табуретки поруч з чоловіком, з голови якого зсунувся афганський зелено-чорний берет. Одягнений він був у куртку й такого ж кольору штани. Цей ансамбль доповнювали великі чорні пропилені черевики.

Фарбована блондинка з чорною смужкою біля корінчиків волосся розливала за прилавком каву з молоком і подавала сендвічі. За протилежним кінцем прилавка метушився чоловік із засуканими рукавами, засипаючи в електрокавоварку зерна кави.

Пан Ярослав поклав перед собою газету «Голос України» і досить-таки голосно, як здалося, запитав:

– Що будемо пити, пане Богдане?

– Якщо можна, то мені мінеральної води. Надто ситим був обід…

– Як хочете… Але я вип’ю пива. Американське пиво – це не чеське, але й не наше українське.

– Я бачу, ви невеликий патріот…

– Я просто не маю комплексів, як на ці дрібниці… На велику європейську державу треба й по-європейському дивитися. Чи не так?..

– Це ви правильно, пане, сказали, – раптом підвів голову афганський берет. – Ви з України?

– Так. А ви?!

– Я є американець…

– Американець?! – зробив круглі очі і дещо спантеличено запитав пан Ярослав.

– Так, американець українського походження.

А чого ви дивуєтесь? Нас тут, в Америці, мабуть, кілька мільйонів. Тільки не всі українцями пишуться.

– Як і в нас колись на Україні… А ви тут когось зустрічаєте?

– Мене цікавить спецавіарейс «Мрія». Ви часом не з «Мрії»?

– З «Мрії», – відповів пан Ярослав. – А це представник нашої фірми в Америці. А ви випадково не Дмитро Палагнюк?

– Цілком випадково Дмитро Палагнюк. Показати посвідчення?

– Що ви? Нас пан Медведчук попередив, що ви зустрічатимете нас в аеропорту, в барі. Дуже приємно познайомитися, – подав руку пан Ярослав.

– Він тепер Медведчук пишеться? – криво посміхнувся Дмитро. – Ви з однієї компанії?

– А ви ні?

– Мене найняли, – просто мовив Палагнюк.

– Нам дуже приємно з вами познайомитися… Мене звуть Ярослав Степів, а це мій колега Богдан Лесів.

– Дмитро Палагнюк. По-тутешньому – Джим…

Американцям так зручніше вимовляти… Дехто називає і Джіммі.

– Дуже приємно, – потис руку пан Ярослав. – Я з Косова, Богдан – вижницький.

– З Косова? О, то є дуже добре – український сувенір… Писанка, топірець, шкатулка, інкрустація. Порцеляна…

– Ви, очевидно, бізнесмен?..

– Не зовсім так! Я торгую українськими національними сувенірами. У мене є своя крамниця. Мене цікавить у Лас-Вегасі наша українська писанка. Я хочу закупити українську писанку…

Барменша подала пиво і мінеральну воду.

– Ви щось питимете? – запитав пан Ярослав.

– Тільки з вами. Віскі. Шотландське віскі. Американське віскі то не є віскі… То є, як у вас кажуть… То є самогон! Три віскі…

– Але я не п’ю, – розгублено намагався відмовитись представник фірми «Едельвейс».

– Чому не п’єте? Економите доляри?

– Та ні, у мене виразка шлунку.

– Тоді трохи горілки. Горілка не зашкодить. Повірте мені, – і Дмитро звернувся до барменші англійською мовою. Вона кивнула головою і подала невеличкий штоф горілки. Дмитро розлив – мовляв, гуляти так гуляти. Тоді запитав, чи «Мрія» й справді найбільший літак у світі, і мовив: – Будьмо! – Він підняв склянку і цокнувся, – У нас на Україні люблять тости. І все кажуть «Будьмо». Один мій американський приятель, повернувшись з України, мене запитав: «Хто такий у вас „Будьмо!“? Вождь, Бог?!» Я сказав, ні. Він тоді не повірив і запитав: «А чому так часто п’ють за цього „Будьмо!“»?

Пан Ярослав розсміявся. Глянув на Дмитра, але помітив в його очах не посмішку – смуток. Той жартував ніби через силу. Пан Ярослав ще раз глянув на Палагнюка, але запитав інше:

– І як ви йому пояснили?..

– Я пояснив, що то є найкоротший тост. Так українці бажають усім добрим людям довгого життя. Він мене запитав: «А багато долярів?» … Я йому сказав, що й долярів бажають мати багато. Він відповів: «О'кей… Вері гуд»… То є гарний тост і тепер він також п’є за «Будьмо».

– Коли ви забиратимете писанки? – повернув у своє русло пан Ярослав.

– Пан Медведчук мені сказав: як тільки ви пройдете митну службу, якщо ви її проходитимете. Чи для виставки не обов’язково? Мене просили цим поцікавитися.

– Митниця обов’язкова, – відповів пан Ярослав. – Як ви нам платитимете?

– Гадаю, добре, – відповів Дмитро.

– Вас цікавлять писанки якогось одного регіону України?

– О, ні. Нас цікавлять усі регіони України. Норд, вест, зюйд, ост… Як то буде по-вашому?

– Південь, північ, захід, схід… Ви уже й забули?!

– Я жартую!

– Щось ви сумно жартуєте, – глянув на нього пан Ярослав, а тоді додав, не чекаючи відповіді:

– Скільки ж ви платите за штуку і скільки вам потрібно?

– Багато. Ми беремо оптом. За штуку три долари. Це гарна ціна.

– То є дуже мало! Наші писанки є мистецтво. Художній виріб.

– В Америці є писанки. Дерев’яні. Залізні. Золоті. Але мене цікавлять не дерев’яні і не залізні. Так мені наказав повідомити вас пан Медведчук, – відказав Дмитро.

– Я розумію… Але за чотири доляри… Я ж пану Медведчуку казав. За чотири.

– Він сказав, спочатку товар, потім гроші.

– Після митного огляду. Ми ще його не пройшли. А потім, ми одразу їх продати не можемо… То для виставки, – пояснив пан Ярослав.

– Мене запевнили, що там вистачить і для виставки, і для продажу. А втім, це ваша справа. Домовлялись ви, а не я. Я тільки посередник. Водій і вантажник. Зі мною ще один тип. Отой, що в робочій робі сюди заходив.

– Ми подумаємо, – мовив пан Ярослав. – Якщо нам не вдасться вговорити директора, то я просто не знаю… А як ти на це, Богдане? – звернувся він до свого представника.

– Я дам аванс… Йому ж тут доляри знадобляться. Для виставки з десяток досить. Не всі ж тисячі їх тут виставлять.

– Не всі, звичайно, але це ж наша творча знахідка…

– Я б не сказав, що дуже вже оригінальна, – Ярослав Степів збив його з курсу і повернувся до Дмитра. – Як тут до нас, українців, ставляться американці?

– Добре. Мають гарний рейтинг. Престиж. В Америці український народ то є грейт народ. Великий народ. Гарний народ.

– Слава Богу, що хоч в Америці. У нас його мають за другий сорт… Нема пророка в своїй Вітчизні.

– Що нема, то нема, – згодився Дмитро Палагнюк, подаючи пану Ярославу візитку. – А це мої координати. Ви можете зателефонувати по цьому номеру і надиктувати… Автомат їм передасть… Пробачте, нам…

– О'кей, Дмитре. Зателефоную. От тільки митницю пройдемо. Але запам’ятайте, за три долари писанку ми вам не продамо…

– О'кей, о'кей! Вони хочуть мати товар. Як ви кажете… товар лицем…

– Ви так кажете, начебто той товар тільки їх цікавить, а вам то байдуже.

– А воно так і є, – Палагнюк подав їм почергово руку, криво посміхнувся і попрощався:

– Бай! Бай! – а про себе додав: «Усі ви, сучі сини, однакові, і ті, хто тут, і ті, хто там!»

Розділ п’ятнадцятий

Тієї ночі їх привезли обох у цю чергову по Києву лікарню. З одним і тим же діагнозом: переляк від привиду… Випадок рідкісний і унікальний у практиці київських медиків. У селі, де так міцно ще зберігаються древні повір’я і живуть серед українських селян вії та вовкулаки, домовики і потороча, таке ще можна зустріти. Особливо на Поліссі, Поділлі, у лісових селах… Але тут, у столиці України…

І перша, і друга знепритомніли… У першої заклякли руки і вона так і не може, ніби й досі чогось соромиться, відірвати їх від свого вродливого і ще такого молодого обличчя, яке за одну тільки ніч, видно було, осунулось і постаріло. У її сусідки по палаті Галини, яка так само побачила привид у вікні, передчасно почалися пологи. Вона ще й не знала, що дитя мертвонароджене… Передчасне.

– Ви мене, жінко, соромитесь?

– Що ви?!

– Чому ж закриваєтесь від мене руками? Соромитесь свого скаліченого обличчя? Та з ким цього не трапляється!

– Ні, зовсім ні… Як тебе звати?

– Галею. Галя…

– Мене – Лідією Андріївною. Я не тебе і не себе соромлюсь. Це така біда зі мною трапилась.

– А що трапилось?

– Ти не повіриш, але коли розповідаю, мене сприймають за божевільну… – вона тяжко зітхнула. – Але я бачила… Я бачила його живого… Ось так, як тебе. А мені ж повідомили… Він загинув…

– Боже милостивий, – вихопилося в Галі. – Невже й ви бачили?

– Що ти цим хочеш сказати?!

– Я також його бачила…

– Кого його?! Що ти говориш?!

– Миколу!

– Миколу?! Ти знаєш Миколу?! Мого Миколу!?

– Миколу Мазура. Це ж мій наречений… В Афганістані загинув… Мені повідомили…

– Хто тобі повідомив?

– Його друг. Вони разом у секреті перебували. Моджахеди напали несподівано… Миколу вбили одразу, Альберту перебили стегно, розсікли багнетом щоку. На щастя, наш вертоліт прикрив їх з повітря вогнем. Альберта підібрали, а Микола… Микола так і залишився в афганській землі.

– Неправда! Миколу я п’ять років тому поховала на нашому міському кладовищі!

– Як?! Ви поховали Миколу на нашому кладовищі? Ви мама? Миколина мама Лідія Андріївна? Чому ж мені ні слова не сказав про це Альберт? Вони ж разом служили. Учились разом. Пішли разом в армію. Попросилися самі в Афганістан…

– А хто ж ти така, доню?

– Я Миколина наречена… Я одержала записку… Її написав Микола кров’ю перед смертю. Він усього кілька слів написав. «Галинко, я уже одружився. Зі смертю. Якщо ти виходитимеш заміж, то тільки за Альберта. Він мій справжній друг. Він не раз мене виносив з поля бою. Цього разу нам не пощастило обом. Мені більше. Цілую твої неціловані губи. Твій Микола!» Я напам’ять знаю цю записку. Ми одружилися з Альбертом, і от позавчора…

– Отже, ти Галя? Та сама Галя?

– Та сама!

– Що ж позавчора?

– Позавчора ввечері я побачила Миколу біля вікна. Він стояв під вікном і дивився на мене. Я не помилилась. Він стояв… Живий… Його раптом освітила машина. Я зойкнула і знепритомніла…

– Отже, ти бачила те саме… Ти бачила те, що бачила й я… І все так само. Мого також освітила машина. Під’їхала, освітила, і він побіг…

– Чому ви кажете «мого»?.. Микола також і мій.

– Пробач, доню. Але я мала на увазі… Мій привид…

– Це не привид. Це ніякий не привид. Під ранок прийшов Альберт. Я його запитала: «Де ти цілу ніч шлявся? Ти знову шляєшся… Он глянь на свої штани. На коліна. Усі в болоті, глині. Напився… Чому ти стояв на колінах? Перед ким? Яка ж ти брудна потвора! У тебе нічого святого… Де ти набрався цього болота, як жаба мулу?»

«Цить, бо задушу!» – погрозив він.

«Уже не задушиш… А задушиш – мені все одно. Он твоя дитина… Наша дитина… Ти збрехав мені, що Микола убитий! Ти збрехав мені! Микола живий. Він сьогодні приходив»…

«Цить, – сказав, – сука! Цить! Видаси – прикінчу разом з твоїм недоноском».

«Це не мій, це й твій недоносок! Це тебе Бог покарав! За Миколу. За підроблену записку. Мабуть, червоною тушшю писав».

«Замовкни, записка писалася кров’ю!»

«Чиєю кров’ю?..»

– Я нічого не розумію, – не витримала Лідія Андріївна. – Ви, Галю, розповідаєте якісь страшні речі.

– Так, страшні… Він сказав… Ми уже труп прибрали… Приберемо й Миколу… Він довго уже не побігає…

Лідія Андріївна знепритомніла вдруге.

Розділ шістнадцятий

Телефонний дзвінок цього разу був особливим. Може, тому, що капітан Дубль його не чекав. А може, тому, що задумався. Але телефон дзвонив – різко, довго, настирливо. Ледь не розривався.

Капітан схопив нарешті слухавку, натис на вмикач, мружачись від світла, глянув мимовіль на годинник. Третя година ночі. Не інакше, як з управління. Але на його здивування в трубці почувся незнайомий жіночий голос:

– Алло! Алло! Квартира капітана Дубля?

– Так! – мовив грайливо капітан. «Невже якась сп’яніла дама засумувала за моєю парубоцькою квартирою і, мокнучи під дощем, хоче просушитися в теплій постелі?»

– Мені капітана Дубля!

– Капітан Дубль слухає вас.

– Слухайте мене уважно і нічого не питайте… Нас можуть підслуховувати.

– Ну, в цьому я дуже сумніваюсь. Якщо й мене підслуховують, то чи варто…

– Вас, може, й не підслуховують, але я кажу про себе.

– Хто ви і як вас звати?

– Я вам нічого не скажу…

– Чого ж ви дзвоните?

– Ви маєте негайно приїхати у Жовтневу лікарню і знайти там Лідію Андріївну Мазур…

– Ту, що позавчора вночі привиду побачила?

– Сам ви привид… Приїздіть негайно… Я більше не можу говорити!

У трубці почулися короткі гудки.

«Чортзна-що – привид у моїй трубці… Тільки цього разу, судячи з голосу, привид у спідниці… А я вже грішним ділом подумав… Зрадів… Ні – таки, мабуть, поки не пізно, зміню професію. Піду в бізнесмени. Ті хоч рано встають, але й рано лягають». Капітан Дубль натягнув штани, акуратно заправив за пояс сорочку. З-під подушки витяг пістолет, засунув його в кобуру під пахвою. Примірявся. Здається, муляє. Трохи зсунув наплічні ремені. Усе як треба. Засвітив світло в кухні. По ринві з приглушеним гулом бігла вода, дахом методично тарабанив дощ… Капітан Дубль і сам не знав чому, але він любив дощ… Особливо, коли їхав у теплій машині… А ще краще, коли стояв, чекав, вистежував. Дощ тарабанив по дашку автомобіля, навіював меланхолію, хилив на філософські роздуми й лірику.

Цього разу дощ періщив бігучий, з вітром, що траплялося досить рідко. Струмені жбурляв прямо в шибку і вода нерівними потічками стікала по склу… За вікном у сизому тумані тьмяно мерехтіли жовтаві ліхтарики… Десь містом бродив під дощем привид, лякав гарних жінок. Одні передчасно народжували, інші – закриваючи обличчя – клякли. Невже той шок не пройде?.. Капітанові раптом стало якось не по собі. Розігралась уява… «А що коли б зараз до нього на кухню зайшов привид… Привид воїна-афганця… У формі, з кобурою на боці… Чи з ножем днювального… і сказав: „Привіт, капітане. Ти тільки для себе вариш каву? Чи, може, й афганця Миколу пригостиш?“ Що б ти зробив, капітане?! Стріляв, злився, відскочив би до вікна, вибив шибку і стрибнув у вікно? Тільки чесно. "Чесно – не знаю"», – посміхнувся сам до себе капітан.

Налив у склянку води. Вона густо забуріла. Кава стовідсоткова. Без домішок. Розчинилась повністю. Грудочки на поверхні не плавали. Взяв баночку з буфету, насипав дрібно потовчених грецьких горіхів, сушених суниць… Кава пахла лісом, смакувала горіхами й медом. Кухня дихала свіжістю, не характерною для інших кухонь. Стерильна чистота. Пахощі липового цвіту, полину, м’яти і материнки, що він їх час від часу перемелював у кавоварці, а потім просто варив. Тоді холостяцьку квартиру заповнювали пахощі різноквіття, і життя здавалося йому зовсім іншим. Іншим від життя на асфальті. Кава легенько парувала. Над холодильником висів кнопковий телефонний апарат. Подарунок генерала Ситорчука. Капітан уже й не пригадує, у зв’язку з якою операцією. Дуже зручний. З пам’яттю. Натис на кнопку. Двічі. Апарат миттєво з’єднав з черговим.

– Черговий по відділенню слухає…

– Капітан Дубль…

– Слухаю вас, пане капітане.

– Негайно пришліть мені машину. Бажано з сержантом Голубеєм.

– Сержант Голубей сьогодні вихідний. Буде завтра. Точніше, сьогодні. Сьогодні вранці, пане капітане…

– Гаразд. Я чекаю автомашину.

– Через двадцять хвилин буде біля під’їзду.

Капітан допив каву. Приємний присмак горіхів і сушених суниць навіював невиразні незабутні спогади, викликав асоціації. Хотілося згадувати і мріяти… Та ось автомашина яскравим промінням фар пройшлася по його вікнах і завмерла в темряві біля під’їзду, ледь помітно освітлюючи матовими підфарниками свої контури.

Розділ сімнадцятий

– Отже, ви вважаєте, що Микола живий? – спитав капітан Дубль, завітавши вранці в палату до Галини. Він з сержантом Голубеєм і черговим лікарем залишок ночі просидів в ординаторській, оберігаючи жінок і їхній сон від живих привидів.

– Так, – тихо мовила Галина. – Це я підтверджую. Це підтвердив і мій чоловік. Альберт Бордоніс… Миколин однополчанин. Вони разом воювали в Афганістані… П’ять років тому він передав мені від Миколи записку, яку той написав кров’ю… Нібито перед смертю… Сказав, що помер у нього на руках… Але я й тоді щось не дуже в те повірила… Мені чомусь здавалося, що Альберт забрехався… Розповів, що стояли в секреті… На них несподівано напали моджахеди… Миколу вбили наповал, а його тільки полоснули багнетом по щоці… Шрам так і залишився. Він завів бороду – шраму соромився. І прострелили стегно… Але його врятував наш вертоліт… «Чому ж вони не врятували Миколу? Він же ще писав записку… Отже, був живий», – запитала я. Альберт почав тоді викручуватися. Я не надала цьому значення. У тому пеклі хіба щось розбереш. Можливо, і порушив якусь послідовність… Сказав, що Миколу ще раніше поранив снайпер… Рана уже була смертельна. В живіт. Тоді й написав. А вночі уже напали. Миколу непритомного добили, а сам Альберт відстрілювався. А тут наш вертоліт. Ніби стало трохи схоже на правду. Я й повірила. Заспокоїлась. Інколи поверталися до цієї розмови… Просила Альберта: «Все-таки розкажи… Як загинув Микола і як врятувався ти?..» Він все віджартовувався: «Я, очевидно, зробив помилку. І ти також. Нам не потрібно було одружуватися. Бачу, ти так Миколу й не можеш забути». Розповідати про його смерть не любив…

– А що трапилося позавчора?

– Це трапилося ще раніше. У День незалежності. Він прийшов додому. Злий. Роздратований. Незрозуміло чого почав кричати. Кидав ложкою. Погано їв. Я його запитала, чого він сердитий. «Та оці прокляті націоналісти. Спілка письменників України… Затіяли Всесвітній форум українців. Скликали недобитків з усього світу. Українці, єднаймося…»

«А тобі, – кажу, – яке до того діло? Люди приїхали на свято. Хто втік від сталінського режиму, а хто поїхав за шматком хліба за океан… Чого до всіх з однією міркою…»

Він трохи вгамувався. Взяв зо дві ложки борщу, випив чарку. Трохи спокійнішим став… «Та розумієш, – каже, – ми тут з Метлинським… Ну, це чоловік з об’єднання воїнів-афганців на Україні, порадились і вирішили зрадникам дати бій. Навіть лист у Спілку письменників занесли. З протестом. Зрадників афганської війни на трибуну форуму не допускати…»

«А до чого тут Спілка письменників України?» «Так вона ж, дурепо, цей форум проводить. Там їхній оцей оргкомітет. Я навіть підходив до одного із співголів. Казав, ми не дозволимо зрадникам виступати з високої трибуни форуму… А він відповів: "А ми вас і не питатимемо. Ви своє уже відстріляли". Бачила паскуду? Він хоче перебіжчикам надати слово! "А якщо вони з поля бою непритомні були підібрані, – каже. – Ваш сталінський підхід до людей…" "Вони виступали перед штаб-квартирою ООН, – пояснюю – Вони в Гарварди після цього вступили… Перебіжчики… А ми ще голови в Афгані клали… Втрачали ноги, руки…" А я Альберту й кажу: "А якщо співголова має рацію? Якщо солдата непритомного, тяжкопораненого, підібрали моджахеди. Виходили. А потім їм розкрили очі на цю авантюрну війну… Хіба вони неправильно робили? Хтось же мав сказати правду про ту ганебну війну. Сахаров же один. І того на заслання відіслали". Він тоді як хрясне ложкою об стіл… "І ти заодно з націоналістами! От чому ти на мітинги бігала. От чому ти запізнювалася вечорами, сука". Я й ляснула його по пиці. "Б’єш по шрамах афганця! " "Ти не афганець. Ти покидьок. І я тепер не вірю, що Микола загинув так, як ти розповідав…" Він тоді насунув кепку і сказав: "Ти ось що, суко, якщо висовуватимеш свій поганий язик по цей бік зубів, то і язика вкорочу, і зуби повибиваю" – і пішов з дому… А наступного дня… Я Миколу у вікні побачила. Справді злякалась. Бо Альберт напередодні проговорився: "Микола твій на міському кладовищі гниє. Я тобі завтра могилу покажу. Там і портрет його. Напис. Тож заспокойся". "Чого ж ти мені раніше цього не сказав? Чому від мене приховував? " "Щоб ти не бігала на могилку. На квіти грошей не витрачала. Все одно їх там крадуть і тут же таким, як ти, ліричним меланхолічкам продають"».

– Як прізвище вашого сина? – звернувся капітан Дубль до Лідії Андріївни.

– Микола Мазур! Капітане, знайдіть його, – крізь пальці, що міцно стиснули її лице, бризнули сльози. – Тепер я вірю, що Микола живий. Вони розкопали могилу…

– Хто вони?!

– Альберт і Кульгавий, – відповіла Галина. – Кульгавий приходив до Альберта. Вони часто за чаркою про щось змовлялись. Коли я питала, хто цей з перебитою ногою, Альберт казав: «Це наш майор. Командир батальйону. В Афганістані поранений».

Капітан задумався. Тепер багато що ставало на своє місце. Але невідомого залишалося стільки ж, як і відомого.

– Де тепер ваш чоловік? – запитав капітан Галину. – Він приходив до вас у лікарню?

– Ні. Я дзвонила додому. Але телефон мовчить. Мабуть. Мабуть… – Вона замовкла, глянула на капітана. Зустрілась з його поглядом і опустила очі.

– Ви щось не договорюєте. Що мабуть?

– Мабуть, десь переховують те, що взяли з труни. Адже труну нібито з Миколиним тілом вони викрали.

– Для чого?!

– Щоб ми не надумали розкопати могилу і поглянути, хто ж у труні насправді.

– Але ж труна цинкова?

– Так, цинкова, – підтвердила Лідія Андріївна. – Мені не дозволили її розкривати. Сказали, що тіло уже розклалось… І я повірила…

– Чому ви думаєте, що могилу розкопали Альберт і Кульгавий? – запитав капітан Галину.

– А хто ж інший? Хто злякався появи Миколи? Та й Альберт прийшов додому аж удосвіта. Весь у шині. Коліна в болоті. Я ще, грішним ділом, подумала… А потім здогадалася. Уже тут, в лікарні, коли Лідія Андріївна сказала, що хтось могилу розрив.

Капітан глянув на годинник. Ішла сьома ранку. За вікном пробуджувався світ. М’яко освітлювалось небо. За горизонтом білі кучугури ватяних хмар почали пробиватися золотавими променями невидимого сонця. Приходив на землю новий день.

Капітан, сівши в машину, подумав: «Чому ж Микола не прийшов до матері? Чому прийшов додому, як злодій? Чого злякався? Де він зараз живе? Під чиїм прізвищем збирається виступати на форумі? Чи є його ім’я серед делегатів? А якщо нема? Хто його впізнав? Хто дав інформацію Альберту – людині зі шрамом на щоці? Хто переслідував Миколу? Хто освітлював його фарами? І для чого? Це випадково чи це зумисно? Хто ж тепер вилікує матір? Хто і як?!»