Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 43 страниц)

– Він не є мій наречений, він мій милий. А це важливіше, – ні?

– То він не хоче офіціально заручуватись з тобою? – отакий фальшивий висновок робить Оксана з того, що я сказала.

Не знаю, чого це їх, власне кажучи, так обходять ті офіціальні заручини. Зоня теж раз по раз пиляє мене за це.

– Смішні ви всі… Тепер не модно заручуватись! – не знаю вже, як боронити себе й Севера.

– Так, не модно, зате безпечно. Я на твоєму місці таки настояла б на тому, щоб він офіціально попросив у мами твоєї руки. Хай купив би вінчальні персні. Хай би хтось з твоїх вуйків-священиків офіціально поблагословив їх, щоб міцніше пропечатати… Я на твоєму місці зробила б так, бо… щось мені здається, що той твій доктор – не зовсім чесна людина.

– Якщо ти хочеш, щоб ми перестали знатись, то продовжуй свої нісенітниці, – сказала я вже з сльозами на очах. Мені справді хочеться плакати, але не від того, що Оксана так думає про мого милого, а від того, що такі підозри вже раз закралися були до мого серця. Правда, я їх миттю відігнала, вилаяла себе, покарала, урочисто заприсяглася більше не пускати їх і на поріг мого серця, але вони хоч тільки раз навістили мене, проте таки залишили слід у моїй пам'яті. І ось тепер спогад про них збігається з тим, що сказала Оксана.

Наша Мариня, яка коли б могла, то зірку зняла б з неба для мене, відводить мене вбік для секрету.

– Славуню, треба, щоб доктор Мажарин сказав мамі, що він собі думає. Як ти гадаєш? Ще не пізно… можна б при однакових коштах відгуляти й два весілля разом…

– Мариню, – цілую м'яке вже, а колись таке туге обличчя, – не говорім про це. Це для мене дуже прикро.

Мариня стягає свої густі, все ще блискучі брови.

– Якщо б він тебе скривдив, то господь важко скарав би його.

– Мариню!!

– Я мовчу, Славуню, вже мовчу…

Вона вмовкає, але я серцем чую, що вона ремствує на Севера: в чому справа? Я й сама починаю відчувати своє не зовсім зручне становище. Захищаю Севера від цих нападок, хоч в душі не можу не признати його деякої вини хоча б у тому, що своєю поведінкою він дає привід думати, що він винний. Його однієї розмови з мамою вистачило б для того, щоб зняти з себе всяке підозріння. Невже ж він не бачить, не відчуває, що атмосфера довкола нас починає згущуватись і що саме від нього повинно прийти розрядження цієї атмосфери?

Я запропонувала поїхати на лижах за місто.

Благословляю нашу епоху спорту. При жодних інших умовах не годилося б мені йти одній з мужчиною у ліс, хоч би й зимою.

Спорт, слава аллаху, дозволяє цю вільність.

Север їздить погано. Це мушу визнати з усією прикрою для мене об'єктивністю. Поганий стиль його їзди полягає в тому, що він просто-напросто боїться. З'їжджаючи з гори, він надто згинає коліна. Згинає їх не як сміливець, який збирається перескочити перешкоду, а як невправний хлопчак, який боїться стрімкого спаду.

Тому й стараюся, щоб він менше з'їздив з гори при публіці. Воно, напевно, завжди так буде: його успіхи будуть подвійними успіхами, його невдачі будуть моїми потрійними невдачами.

Ми їхали, їхали кілометр за кілометром, горбок за горбком, аж заїхали в ліс. Перед нами виросла досить стрімка, утикана де-не-де кущами та яличками гора.

– Ти хочеш з'їхати з цієї гори? – з якимсь боязким недовір'ям спитав Север.

Я насамперед поцілувала його, а потім засміялася:

– Та що ти? Це ж зруб! Хіба ти не бачиш, скільки там причаєної небезпеки для наших бідних ніг?

– А чого ми прийшли під цю гору?

– Бо я хочу, тільки не гудь мене, я хочу… взятись з тобою за руки і видряпатись на самий вершечок гори.

– З лижами?

– О ні! З лижами це було б неможливо! Лижі заткнемо у сніг, і вони будуть для нас ніби орієнтиром.

Север не дуже захоплений моєю ідеєю. Бачу виразно по його обличчі, що він досить кисло сприйняв її.

– А яка мета в цьому?

– Яка мета?! Є в мене, коханий, мета! Я хочу разом з тобою подолати цю трудну путь… Зробити це зусилля, щоб вибратись на височінь. Вище від усіх, вище від усього, Север! Вище від усього!

О, коли б він міг зрозуміти мене в цю хвилину. Коли б непотрібно було пояснювати. Коли б струна в його душі озвалась на долю секунди раніш, ніж я торкнусь її пальцями.

Але чому, о господи, чому я не можу сказати цій єдиній, найближчій на землі для мене людині, що мене починає гнітити ця атмосфера пліток і дурних здогадів, які згущуються довкола нас? Я ж безсила, а він так легко може замкнути їм роти. Чому не зробить цього? Чому?

Все ж таки беремо гору. З трудом, перепочиваючи, чіпляючись попутних кущиків, дряпаємося крок за кроком вперед. Щокількадесят кроків то я, то Север зриваємось, стрімголов летимо і рятуємо одне одного. Чи може бути кращий символ дружби?

Ми зігріваємося від руху, а враження таке, ніби наверху сонце гріє куди тепліше.

Стоїмо (Севере, обійми мене!), притулившись одне до одного на вузькому виступі, ніби кам'яна композиція. З пташиного льоту Наше здається незнайомою місцевістю. З трудом розпізнаємо знайомі вулиці й будинки. Покрівлі, вкриті цинковою бляхою, сліпучо блищать на сонці, і місто все здається наглянсованим.

– Севере, – пригорнулась головою до його плеча, – скажи мені щось на пам'ятку. Слово, сказане з цієї висоти, матиме особливе значення…

Север делікатно струшує іній з мого волосся. Як він уміє так непомітно гарно виявляти своє піклування про мене.

– Коли б ти знала, мишко, як люблю я твою внутрішню незалежність! Твою сміливість. Ти – як стихія. Моя стихія. Це може звучати й як жіноче ім'я. Як ти гадаєш?

Сходимо з виступу, бо почав дути холодний вітер. Спираюсь на молоденьку берізку. Дощ снігового кришталю спадає мені на голову.

– Що ти робиш? Славо! Ти ж уся в снігу! Струси з себе сніг…

А навіщо його струшувати? Я ж – стихія. Відчуваю, як сльози душать мене. Не хочу бути стихією. Хочу бути для нього звичайною, найзвичайнісінькою у світі його дівчиною, яку любив би він по-земному вірно. Наші рукавички зовсім намокли. Вони просто розтали на сонці. Вішаю їх на сучок. Червоні і зелені – вони майорять на дереві, як прапорці.

– Север, – розтираю його руки і з болем у серці думаю про те, що тут без пояснень не обійдеться, – я все ж таки хочу, щоб ми видряпались на самий вершок гори. Розумієш, щоб так і в житті змогли ми піднятись нагору. Вище пліток, вище міщанства, що оточує нас…

Він дивиться на мене, і я читаю в його очах не ентузіазм, а меланхолію!

– Для цього потрібно одного фактора, – зітхає Север. А в мене серце корчиться від цього зітхання.

– Якого фактора? Прошу, скажи якого?

Хочу трохи розрядити атмосферу і починаю фіглярничати. По-лакейськи згинаюсь:

– Що зволите замовити? Відваги? Будь ласка, в мене її досить. Нахабства? І цього знайдеться, якщо треба буде! Кохання до тебе? О, цього в мене такий запас, що вистачить до кінця наших днів!

Я кручусь, роблю різні смішні фігури, а він стоїть з похиленою головою і навіть не усміхнеться.

– Для цього потрібно, мишко, перш за все… грошей. Але ти ще дитина. Ти нічого не розумієш, і добре… Вже холодно! Може, все ж таки покинеш цю шалену думку – дряпатись на самий вершок, і зійдемо вниз?

Гроші! Прокляті гроші, як вони міняють своє обличчя! Ще недавно були вони для мене тільки кіно, морозиво, а потім стали хліб, підметка, а тепер уже – щастя!

Жах!

Жах, що якийсь паскудний папірець бере владу над нашим життям, нашим правом на щастя, а ми мовчки погоджуємося з цим.

– Севере, – кричу, хоч він тут біля мене, – я ненавиджу гроші! Будьмо, о, будьмо з тобою інші, не такі, як усі… Севере, будьмо сміливі, – хочеш?

Він не знаходить для мене відповіді, тільки пригортає до своїх грудей. В мене таке враження, що він плаче.

Все ж таки сходимо вниз, не досягши вершини гори. Сприймаю це за недобру прикмету для нашого щастя.

Сходити вниз, виявляється, ще важча штука, ніж дряпатись угору. Север мусить мене раз у раз підтримувати, бо я, втративши душевну рівновагу, втрачаю й фізичну. Біля підніжжя гори чекають, стужившись за нами, наші лижі. Розбираємо їх і їдемо в місто.

По рівному Север їздить досить пристойно. Напрошується неждана думка: «Север з тих, що з ними можна тільки по рівному…» Нічого поганого не сталося. Не впало ні одного гіркого слова поміж нами, а проте я відчуваю, що ця прогулянка вирила якусь прірву між мною і моїм коханим. Ми виходили одними, а повертаємось вже іншими. Невже справді і тут винні гроші?

– Ти чого хотіла? – єхидно спитала мене Катруся, що в перекладі на звичайну мову означало: «Забирайся звідсіль!»

– Так, – відповіла я, зухвало витримуючи її спопеляючий погляд. – Я хочу їсти. Страх як хочу їсти.

– Ти б бодай переодяглася, – просичала Катерина, що знову-таки означало: «Забирайся звідсіля, поки не пізно».

– Нічого, нічого, – піддержав мене мій майбутній шурин, – лижний костюм – це тепер крик моди…

Безбородько підсунув мені стілець поруч з собою, але я воліла сісти через крісло.

Катерина посміхалась найчарівнішим усміхом… вішальника. А я? Ох, я допалась нарешті до булки з маслом, яке досі призначалося виключно для нього. Це, звичайно, було свинство з мого боку, але що я винна, коли не могла опанувати себе?

Катерина дивилась на мене непритомними зі страху, круглими, як у сови, очима, а я вдавала, що не помічаю її погляду, і уплітала булку з маслом, а зверху ще з шинкою, аж за вухами лящало.

Безбородькові як лікареві, очевидно, подобався мій апетит. Він підсував мені тарілку за тарілкою, а я змітала все з них, як мітлою. Увійшла мама, і я побоялась глянути на неї. Я тільки здогадалась по руках, що вона зачасто підносить до обличчя хустину. Напевно, моя поведінка увігнала її у піт.

Безбородько, як звичайно, розповідав якусь історію, де героєм був не хто інший, а він сам. Я попала вже на кінець його розповіді. Він був чимсь сильно збуджений.

– Ти читала? – звернувся він до мене і тицьнув у руки «Прикарпатські вісті». Я, правду сказати, вперше дізналась, що така газета взагалі існує на світі божім.

– Ні. А що?

– Прочитай, тоді будеш знати. Будеш знати, що таке людська підлота. Ти молоденька, і не варто тобі отруювати душу, але прочитай. Прочитай… Ти щойно вступаєш в життя. Так, пізнаєш, який страшний світ. Отут… отут прочитай…

Газетна замітка (облямована червоним і синім олівцем) була такого змісту:

«Члени правління читальні «Сила» з передмістя Нашого Мнихівки звернулися з проханням до пана доктора Безбородька прочитати доповідь на тему: «Перша допомога в наглих випадках». Безбородько відмовився від доповіді тому, що це безплатно. Пан доктор – ура-патріот тільки на словах. Він вдає з себе народолюбця, а в дійсності це шкуродер такий, що без грошей і умираючому не подав би ложки води і т. д. і т. д.».

Мені стало ніяково за сестриного нареченого, і я відсунула газетку, не дочитавши до кінця тієї інформації.

– Прочитала? – спитав Безбородько. – І що ти на це? Ти скажи мені, що б ти подумала, коли б ти мене не знала? Повірила б, правда? Натурально, що повірила б!

– Та що там «повірила б»! Яка людина з глуздом повірить цьому? Та це відразу, з самого тону видно, що то все – брехня і провокація! – не так заступилась за Безбородька, як підказала мені відповідь Катерина.

Мені треба було послухатись старшої сестри, але ні, мене начеб гедзь укусив, і я спитала:

– А чому ви справді не пішли?

Дурнішого питання я не могла поставити. Мій майбутній шурин зробився бурякоподібним і, на моє щастя, накинувся з своїми претензіями не на мене, а на Катерину:

– Прошу, маєш! Перший виступ публічної думки! Ти щойно сказала, що ніхто не повірить, що всякий розумітиме, що це брехня, наклеп і провокація. Ось тобі доказ, як реагуватиме на цю замітку пересічна публіка. Ти ж чула: «А чому ви справді не пішли?» Чула! Так от і радій тепер!

– Та що вона, дурна, знає! – борониться Катерина.

– Як то – дурна? – не уступає Безбородько. – Дозволь! Панна закінчила гімназію і ще дурна. А хто тоді розумний? Так думає моя майбутня швагерка, людина, хочу вірити, до мене абсолютно прихильна. А що подумають собі про цю замітку чужі, до того ж заздрісні люди? Що подумають собі, прочитавши такий наклеп, наші міщани, наша пересічна інтелігенція, селяни, до яких дійде ця замітка? Таж то все мої майбутні пацієнти, – розумієш? Мене дискредитували, – знаєш вже чи ні? Чому я не пішов! Я не пішов, Славо (починає він до мене батьківським тоном), тому, що це була провокація. Розумієш, мене хотіли спровокувати. Мені дали б змогу прочитати доповідь. Так, я був би прочитав доповідь, а потім, як по кожній доповіді, почалася б дискусія… Я ж їх знаю! І я, розумієш, Славо, український патріот і католик, став би приводом для того, щоб вони провели вечір агітації за Радянський Союз!

– А чого ж ви мали стати приводом для цього? Я не розумію…

Я таки дійсно не розумію, що він має на думці.

– Ти не розумієш? Я тобі зараз поясню. Насамперед мене засипали б провокаційними запитаннями від стіп до голови. Наприклад, чому в Польщі немає державного безплатного лікування, і, будь ласка, викручуйся з такого питання. Або ще гірше: чому лікарі-патріоти не влаштовують у себе дні безплатного прийому? Або чому немає громадського контролю над тими, що деруть шкіру з пацієнтів? Для мене вистачило самого факту, що за організацію вечора взявся Броніслав Завадка.

Не знаю, хто такий Завадка. Кажу про це Безбородькові.

– І не треба тобі його знати. Мені, розумієш, мені, що маю ставати на ноги, – раптом така прилюдна реклама. Так це ж однаково, що бритва до горла. Це диявольська штучка! Розумієш, диявольська!! Це так: пішов би я до них з тією доповіддю – скомпрометували б мене, не пішов – то однаково скомпрометували. Але я бодай відомстив тій голоті.

До їдальні входить Ольга. Вона, бідолаха, розраховувала на те, що вони вже повечеряли, і тепер опинилась в дурній ситуації: ні за стіл сідати, ні назад вертатись. Моя врівноважена сестричка вибрала середнє: сіла собі на отоманку.

– Але я їм відомстив! Слухайте, Олю, яку штуку я втяв їм… Як війна, то війна, пане добродію, як каже стрийко Нестор. Кличуть мене тому кілька днів до хворого з їхньої шайки…

– Але ж газету ви отримали щойно сьогодні?..

Це мій дурний язик.

– Так, газету отримав я щойно сьогодні, але просили вони мене з тією доповіддю ще тому тиждень. А я знав, не думайте, що я вже такий короткозорий.

– Та що ти, справді! – улесливо запротестувала Катерина.

– Отож я знав, що моя відмова так сухо, як то кажуть, мені не обійдеться, а трапилася нагода, і я тим батярам відомстив авансом. Ха-ха-ха… що ви на це скажете?

Звернувся він на всі чотири сторони за похвалами, але всі наші мовчали.

Тільки Катерина з обов'язку нареченої схвально посміхнулась.

– Викликають мене якось до хворого. Що, питаю? «Побиття». Я зразу здогадався, в чому справа. Злодій, напевно, брав участь у демонстрації… Але нічого. Вдаю, що про те не здогадуюся. Оглядаю рану. Так і є. Порушена щелепа, вибиті два зуби, і куля прошила наскрізь стегно. Добре. Кинув я оком сюди-туди, в хаті – жахливі злидні. Жаль мені стало хлопчиська. Думаю собі: біднота нещасна, тобі ще треба комунізм? Сидів би тихо та заробляв на хліб насущний, а не пхався б до політики.

«Що тобі? Звідки в тебе такі рани?» – питаю.

«З хлопцями розбирав патрон і поранило».

А можеш назвати мені прізвища тих хлопців? Може, і їм потрібна лікарська допомога?»

Мовчить. Справа очевидна, що бреше.

«Признайся, – кажу до нього, – я тебе не видам. Але мені, як лікареві, треба знати, якого походження твоя рана?»

Думав отак його взяти. Доторкнувся рукою: бачу, температура висока. Не виключений і сепсис. Мовчить.

«Ти хочеш бути здоровим і некульгавим, так?»

Мовчить, але по очах бачу, що так. Хто б у його стані цього не хотів?

«Я зроблю так, що не будеш кульгати, і щоку тобі зашию так, що тільки маленький рубчик буде, але ти мусиш мені сказати правду! Розумієш?»

Киває головою, що розуміє.

«Я тебе не видам, – кажу лагідно. – Я знаю, що ти не хотів, що тебе намовили…»

І що ви скажете, прошу панства, на те, що той лайдак підводить голову і каже, – прошу тільки подумати!.. – каже:

«А мене ніхто не намовляв…»

Але треба було при тому бачити вираз його обличчя! В мене таке враження, що коли б він міг, то кинувся б мені до горла.

«Значить, ти з доброї волі пристав до таких злодіїв?» – питаю.

Мовчить.

А, думаю собі, так ти такий? Раз ти такий завзятий, то і я тобі покажу, що можу! Залатав я йому щелепу так, що й сліпа дівка не вийде за нього заміж, і без анестезії. Думаю собі: як ти герой, то терпи, пся крев, за ідею! Вився з болю так, що ледве старий з старою утримали… так йому й треба! Як війна то війна!

Він ще не скінчив, як Ольга схопилася з отоманки. Була так схвильована, що блузка дихала на ній.

– І це… це говорить лікар? Та ви!.. Ви… – вона не сказала того, що думала, але це було так легко здогадатись.

Вона вийшла з їдальні, тріснувши за собою дверима.

Я отетеріла. Найперше, я ніколи-преніколи була б не припускала, що моя флегматична сестричка здатна на такий вибух, а по-друге, я з острахом чекала, що тепер буде. Я блукала очима по підлозі, не маючи відваги глянути на будь-кого з присутніх.

Хвилину тривала закам'яніла мовчанка.

Аж раптом роздався фальшивий сміх Безбородька:

– Мої дорогі, в Ольги істерія… З тим треба щось робити, пані добродійко.

Слава богу, що тільки на Олиній істерії закінчилося. Я скористалася з хвилинної розрядки і втекла в дівочу.

Щось неладне діється в нашому домі.

Север, прошу, скоріш забери мене звідсіля. Я так хочу бодай дрібку гарного винести з батьківського гнізда!

Север ще не спав. Я тихенько постукала олівцем у двері, що на нашій мові означало: «Люблю тебе». Север відстукав мені: «Люблю тебе». Я хотіла вистукати йому: «Забери мене звідси», але побоялась, що не отримаю відповіді: «Завтра заберу тебе».

Север, коханий мій, чому я починаю втрачати віру в майбутнє? Чому?

Бронко був такий, як учора, як позавчора, як на початку літа, а проте з якогось часу в серце Сташки почав закрадатись сумнів. Вона ще не могла збагнути, в чому саме змінився до неї Бронко, проте відчувала, що він уже не той, що був колись.

Не той, не той, хоч, на перший погляд, здавалося, все по-давньому між ними. Бронко щовечора, як і раніше, заходив до Кукурбів, сідав в кухні на бамбетель, частував батька Кукурбу цигарками, розпитував, що нового у політиці, роблячи цим приємність старому, який мав пристрасть до газет, вислуховував з чемною зацікавленістю материні скарги на сусідів-злодіїв і через деякий час, не прощаючись, часто залишаючи кашкета в запоруку, виходив на ганок.

За хвилину-дві виходила за ним і Сташка.

Мати не допитувала дочки, коли та повернеться в хату.

Попередніми веснами, коли було Сташка аж на зорі поверталася в хату, матері сон не брався. Гриз її страх, щоб дівчина не змайструвала собі байстряти. Не мала нічого проти, щоб дочка побаришкувала собі з хлопцями, аби тільки без біди. А коли й лаяла іноді Стаху, що та застоялась з кавалером, то більше для годиться, для отих сусідів-злодіїв, аби не дерли собі писки, що мати дочки в руках не тримає.

Про себе ж, грішну, думала: «Коли ж їй гуляти, як не тепер? Може, тоді, коли пожовтіє, ніби той огірок-насінник, що й дід беззубий не захоче глянути на неї? Хай гуляє, доки туляється, а вийде заміж, обсядуть діти, і гулянок відхочеться».

Та відколи Бронко Завадків заявив, що буде женитись, матері спала гора з серця. Змайструють собі, то тільки й біди, що доведеться прискорено, на галай-балай весілля готувати.

Цей не підведе, можете бути певні!

Такий уже характер у старого й молодого Завадків, що скоріше здоров'ям своїм накладуть, ніж дане слово зламають. Такої вже заправки цілий їх рід, за що й шанують їх у Нашому і старе і мале.

Для Кукурбихи Сташка й тепер однаково вже що замужем. А як же інакше? Сама вже думала над тим, що на зиму треба буде викинути бамбетель з кухні, а внести туди ліжко.

Не будуть же молодята взимку по задвірках вистоювати. А якщо у заметіль і переночує Бронко, то великого гріха від того не буде. Наречені мають своє право. А буде старий бурчати, що з хати публіку робить, то вона пригадає йому, ая, пригадає, як то бувало, коли він до неї залицявся. Не дурний то видумав, що забула корова, коли телям була.

Ніхто з домашніх не помічає зміни у Бронковім ставленні до Сташки, а вона відчуває її щораз дошкульніше.

Бувають хвилини, коли Сташка намагається дурити саму себе: мовляв, Бронко, такий, як і раніше, лише надто перевантажений своїми справами. Та хіба це справді так?

Навесні цього року, хоч він як був зайнятий своїми справами, а до того ж і поліція ступала йому по п'ятах, проте, незважаючи ні на що, весь належав їй. Ох, як вона відчувала це серцем!

Читає він їй уголос газету чи переповідає, що було на робітничому зібранні (не завжди вона могла і мала право бувати там з ним), і так захопиться, що вже наче сам не пам'ятає, де він – на мітингу чи з дівчиною у садку. Проте навіть у такі хвилини відчувала Сташка живе тепло, що належало виключно їй, а рух його руки, яким він горнув її до себе, говорив їй про те, що Бронко й на мить не забуває про свою дівчину.

Правда, його рука й тепер не відмовляється обіймати її стан. Тільки оте тепло, що поєднувало їх серця і примушувало пульс битись в один ритм, поділося кудись з його руки. Вона тяглась до Стащиного стану за звичкою, без участі серця, так само, як її руки можуть орудувати на прядильному верстаті без участі думки.

– Чого ти такий? – обережно запитувала Стаха і зараз же додавала, щоб, боронь боже, не роздратувати його, не викликати з його боку не бажаних для себе підозрінь. – Може, маєш якісь неприємності?

І хоч як делікатно, з притамованим віддихом це вимовлялося, він відповідав їй роздратовано. Нарікав на бабський терор, на контроль над його думками, на курячий жіночий розум, що не бачить далі свого носа, врешті, на спробу скрутити йому карк, чого він найбільше у свій час боявся.

Сташка мусить вислуховувати тепер докори, ніби в цей гарячий час, коли вирішується доля їх друкарської організації – бути їй самостійною чи злитись з тими угодовцями-профспілковцями з-під стягу ППС, коли кожна година, можна сказати, на вагу людського життя, вона, Сташка, своїми бабськими підозрами хоче спутати йому руки й ноги так, щоб він і рушитись не міг.

А, будь проклята та година, коли він повірив, що Сташка буде не така, як інші, тобто бодай хоч трохи розуміти його!

Сташка просила пробачення, хоч не почувала за собою жодної вини, хоч зроду-віку так не упокорювалась ні перед ким. А насправді то він повинен її просити, щоб забула заподіяну ним болючу образу, тим болючішу, що незаслужену.

Та дарма цього сподіватись тепер від Бронка. Він тепер зовсім не той, що був навесні. Хай він собі говорить, що хоче, вона стоятиме на своєму. Хіба навесні мало було в нього справ (запалися б вони, якщо це вони відібрали його в неї!). Коли у квітні цього року присудили до довголітнього ув'язнення серед трьох комсомольців і Бронкового знайомого (може, щось і більше, ніж знайомого, – Сташка не входила в це), то Бронко ходив, наче не при своєму розумі. А проте, коли наставали ночі і по хатах гасло світло, між нею і Бронком доходило до гарячих, злих обіймів, ще бурхливіших, ще більше не опанованих, ніж перед тим. Сташка тоді добре розуміла, що Бронкові треба якось забутись, аби відійти думками від шибениці.

А тепер так осотали його справи, що він зовсім уже не помічає її біля себе?

О, не така вона, щоб їй так легко можна було забити баки! Найбільш стривожило Сташку те, що Бронко став говорити неправду.

Завжди такий непримиренний до брехні і крутійства, він сам тепер викручується брехнею, наче хлопчак, часто навіть не помічаючи, як його слова розходяться з правдою…

Сташка щораз більше утверджується у переконанні, що у Бронка є хтось поза нею. Що б там Бронко не говорив їй, як би він не був завантажений роботою, які б справи не обсіли його, Сташка знає одну просту, стару, як світ, істину: коли худобина не хоче їсти, то вона, напевно, хвора, а коли чоловік відвертається від жінки, то він, напевно, має іншу. Був час, коли Сташка охолодження Бронка до неї приписувала не тій якійсь, а самій собі. Замало, таки правда, що замало цікавилася вона тим, чим весь він горів.

Та якраз у цей час на Стащиній фабриці сталася подія, яка більше відкрила їй очі, ніж оті книжки і брошури, що їх носив їй Бронко і які вона, правду кажучи, не завжди дочитувала до кінця.

Почалося з малого. Марися мотала нитки. Кожна з робітниць була зайнята своєю роботою, і ніхто не помітив, як вона зблідла. Дівчата, що стояли поблизу, зауважили тільки, коли Марися вже падала, і, на щастя, підхопили впору, а то могла собі чисто розчерепити голову об кант верстата.

В неї стали синіти губи й похололо тіло. Дівчата зняли крик, бо подумали, що настає вже її остання година. На крик вбіг у цех сам Гольдштром. Він, завжди такий стриманий (вічно жалівся на хворе серце), тепер кинувся в юрбу, розштовхав усіх, гримнув на дівчат, щоб не заводили рейваху, і зараз же наказав винести зомлілу надвір.

– Надвір! Негайно надвір! – кричав, сам торуючи дорогу до дверей.

Сташка була поміж тими, що виносили Марисю.

– Скоріше, скоріше, цієї ж хвилини надвір! – підганяв їх Гольдштром. Сташка дивувалась, що така щупла Марися відразу так обважніла.

Всі були певні, хоч і здивовані, що Гольдштром насамперед має на увазі стан Марисі, а він тим часом необережно прохопився:

– Надвір! Цієї ж хвилини надвір! – горлав він. – Треба мені цуресу на голову. Ще дасть дуба на території моєї фабрики, і роби що хочеш. Надвір, подалі надвір!

«А, то ти такий пташок», – подумала Сташка. Ті, що допомагали їй виносити Марисю, мабуть, були тієї самої думки, бо, не змовляючись, поклали Марисю на веранді приватної квартири шефа.

На, полюбуйся тепер і спробуй рушити її звідсіля! Одна з дівчат побігла до аптеки телефонувати по швидку допомогу, а Сташка і стара Пйотркова почали приводити зомлілу до пам'яті.

Лікар, що приїхав за кілька хвилин, подивився Марисі під повіки, помацав пульс і тільки махнув рукою:

– Жодних ліків їй не треба. Ви дайте їй тільки попоїсти, і вона сама прийде до себе. Жінка зомліла з голоду…

Дівчата скинулись по кілька грошів, купили булку, масла, пляшку молока і все виклали тут же, на веранді перед Марисею. Очунявши, вона трохи попоїла, решту загорнула у папір для дітей і… заплакала…

– І що ж ви мені доброго зробили? Зомліла, то зомліла, чорт був би мене не взяв. Було хлюпнути на мене водою, і так відійшла б. А тепер?.. Боже мій, боже, старий тепер не зарахує мені дня…

– Вам виплатить каса хворих, – сказав наладчик машин, непомітний чоловік з кривими рахітичними ногами. – Раз ви хворі, то каса хворих обов'язково вам виплатить. Мене спитайте!

– А подохли б ви разом з своєю касою хворих, – вилилась у Марисі жовч на невинного чоловіка. – Не виплатить мені ваша каса, ніц мені не виплатить, бо лікар, самі чули-сьте, не знайшов жодної хвороби в мені… Боже, мій боже, й так не знати, звідки взяти, а тут ще й день урвуть!

В міру того, як Марися лементувала, навколо збиралося щораз більше робітниць. Врешті по цехах не залишилося жодної живої душі.

Від головної брами, з міста, надбіг касир і права рука Гольдштрома – Ізик. Напевно, чоловік мусив мати і прізвище, і повне ім'я, але на фабриці називали того сорокалітнього товстуна не інакше як здрібнілим – Ізик. Він здалека ще замахав своїми коротенькими руками, наче обганявся від мух:

– Ша, ша, ша! Що за рейвах? Що тут – мітинг? Ану, до роботи, а то… – він лапнув за грудну кишеню і витяг блокнот з олівцем. Але на цей раз ця погроза не подіяла. Всі робітниці покинули верстати, а всіх чей же не стане записувати.

Ізик тим часом збагнув вже, в чому справа.

– Чого ви кричите? Ходжу дорогою, слухаю крик, я думав, що пожежа… Чого Марися кинулася в істерику? Марисі Кукурбівна заплатить з власної кишені? Диви, диви, що за гвалт підняла та ідіотка! Кукурбівна дограється! А може, Марися потребувала з чоловіком спати, і від того їй стало млосно? Якщо Кукурбівна має таке м'яке серце, то в чому річ? Хай Кукурбівна забере Марисю до себе на квартиру. Чого стали стояти? Ходіть до Мариськи, забирайте бебехи і діти й носіть все на квартиру Кукурбівни, маме… Ну? – примружив він свої червоні у русих віях очі. – Кукурбівна не має апетиту на таке милосердя з власної кишені?

Сташка виступила наперед. Трохи зблідла, і від того лице мовби хто всіяв ластовинням.

– Ідіть геть, Ізик, поки ми вас не попросили! Ми відведемо Марисю додому, а ви навіть не важтеся не зарахувати нам цього дня! Ідіть… Ідіть… ми не злякалися вашого блокнота… Дивіться, онде старий вже вас шукає… Перекажіть і йому, аби не важився нам дня не зарахувати!..

Сташка була певна, що за таке зухвальство Ізик обіллє її лайкою та прокльонами (а кляв він переважно єврейською мовою), тому і обернулась спиною до нього, щоб словесний бруд не вибухнув їй просто в обличчя. І як же здивувалась, коли Ізик без жодного слова, буркнувши лише собі під ніс щось незрозуміле, поплентався Гольдштрому назустріч. Сташка отетеріла від несподіванки.

«Невже ж таке щось могло і раніше бути, лише ми не знали, не пробували?»

Проводжати Марисю пішли Сташка і Вероніка. Сташка навмисне вибрала саме Вероніку. Це була нова робітниця з недалекого села, яка дивилась на свою роботу на фабриці, як на тимчасовий підробіток, і тому й не дуже запобігала ласки в старого. До того ж життя на фабриці їй не сподобалося, і вона однаково збиралася кидати роботу й найматись десь за няньку.

Невеликого росту, на коротких пружних ногах, весела і вертка чорнобривка Вероніка користувалася симпатією серед фабричного колективу. Дівчата сміялись, що навіть сам Ізик задивляється на неї. Вероніка плювалась від самого звуку цього імені, але свідомість того, що вона впала у око правій руці Гольдштрома, додавала їй впевненості.

Вона охоче погодилась провести Марисю. Марися, попоївши, хоч і трохи оклигала, та все ж виглядала дуже жалюгідно. Її ясне, негусте волосся, змочене водою, поділилось на пасмочка, і голова здавалась мало що не лисою. Від змоченої блузки і сорочки Марисі було холодно, і вона видзвонювала зубами. Дрібні й надзвичайно правильні риси обличчя ставали майже непримітними при її землистій шкірі і вимученому виразі хронічно запалених очей.

Придивившись до її профілю, коли йшли отак втрьох, сказала Сташка вголос те, що думала саме у ту хвилину:

– Марисю, та ти ще пєнкносць!

– Може, була колись, – байдуже відповіла Марися.

Жила Марися на околиці міста по вулиці Кривій. Хатка «на курячих лапках» була замкнена на колодку. Коли Марися відімкнула нехитрий замок, вони з двору попали в довгі сіни, що служили і за сарай, і за комору. Тут був також хмиз, валялася колода з застряглою в ній сокирою, дитячі санчата, старе поламане крісло (дивно, що Марися ще не спалила його), ванна без дна, стояла діжка з капустою, від якої тхнуло смородом на всю хату, в кутку лежала піраміда всіляких пляшок і пляшечок, стояв мішок з картоплею, а на стіні висіло присипане пилюкою старе чоловіче пальто і жмуток засушеної червоної калини.