Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 43 страниц)

– Ти така певна, що не бере? – спитав Бронко, повернувши плечем так, щоб заглянути їй в обличчя. – Ти на відпусти ходиш?

– Певно, що ходжу.

– На боже даєш?

– Маєш! А що ж то я – збіднію без отих кількох грошів?

– Офіру святим приносиш?

– Ой, який ти направду смішний! Та тих святих стільки, що й фабрики Гольдштромової не вистачило б приносити всім офіру!.. Я й не знаю всіх… Я тільки знаю, що як щось пропаде, чи згублю, чи навіть крадіж, то варто тільки принести офіру до святого Антонія, і згуба відразу знайдеться. Я вже в цьому переконалась, Броник. Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що це дуже помагає. Це мені вже ніхто не виб'є з голови, бо я вже не раз переконалася на собі.

– А ти бачила образ святого Антонія?

– Смішний! Та чи раз! Навіть у себе в молитовнику маю.

– А чи ти знаєш, що у твого Антонія шість голів і сімнадцять рук?

– Іди, іди, – кокетливо відштовхує вона Бронка від себе. – Ти вже як щось скажеш…

– То ти не віриш?

– Ти смішний!

– Якщо не віриш, то почитай сама. Але читай вголос, щоб я міг послухати.

Сташка не буде вголос читати. Читає вона важко, а коли трапиться яке прокляте слово, то й зразу вимовити його не зможе. Читати при Бронкові вголос? Та нізащо в світі!

– Вже читай ти, а я буду дивитись у книжку.

– Хай буде, тільки пильно дивись! Ось з цього місця читаю: «Католицькі священики й монахи показували віруючим в різних країнах десять голів Іоанна Хрестителя, чотири тулуби і три голови святого Антонія, вісім голів

і шість рук святої Анни, шість голів і сімнадцять рук Андрія Первозванного…»

– Броник, а хто це таке написав? Може, то брехня? Хтось мав злість на ксьондзів і написав, а такі, як ти, видрукували. Написати можна, що хочеш. Папір все витримає!

Броник знову з тією самою істинно материнською терпеливістю пояснює Сташці, що прочитане – це доведені факти, але церкві, річ ясна, вони невигідні, і церква їх замовчує, хоч заперечити не може.

– Це історія, Стахо, – розумієш?

Розуміла й не розуміла. Святому Антонію молилась ревніше (бо завжди ця молитва приходила з нагоди будь-якої пропажі в хаті), ніж самому богові, а тепер буде думати: до котрої з шести голів слала вона свої мольби? І на місці молодого у довгій коричневій рясі чоловіка з миловидним, обведеним каштановими кучерями обличчям та із зведеними побожно до неба очима вимальовується в Стащиній уяві потвора з шістьма головами та сімнадцятьма руками.

– Йой Броник, мені чогось аж мороз пішов поза шкірою. Знаєш, що я собі думаю? Думаю, що то, може, якісь шахраї отаке робили, а сам папа, може, й нічого не знав про те. Що, гадаєш, такого не могло бути? Ще й як могло!

– Бо папа – намісник бога на землі, і йому не пасує займатись шахрайством, чи не так?

Сташка пересмикнула плечем: мовляв, як знаєш, то нащо допитуєш?

– Тоді почекай, – став листати книжечку Бронко, – я тобі прочитаю історію і про пап.

Це вже Стаха захотіла сама прочитати. Видерла книжечку Бронкові з рук і, перебираючи губами, почала шепотом читати. Але коли дійшла до історії родини Борджіо на папському престолі, сховала книжку поза себе. Хай Бронко залишить їй цю книжку на кілька днів.

Таж це холерно цікаві історії, а вона раніше й не знала про такі кавалки.

Не можна сказати, щоб після такого знайомства з історією католицької церкви Стаха перестала ходити у церкву. Ходила, бо куди ж їй піти в неділю вранці, коли більшість хлопців і дівчат, власне, у церкві, де для багатьох з них, правду сказати, було вигідне місце побачень. Але її молитви втратили свою давню ревність, а сповіді – щирість. А втім, Стаха останнім часом й не молилась. Прикидалась тільки перед матір'ю, спокою в хаті ради, бо хоч Стаху й називали пискатою, та стара Кукурбиха в цьому відношенні перевищила її втроє.

* * *

В дійсності Бронко на перших порах видався Сташці досить скучним партнером, і вона давно покинула б його, як це робила з іншими, не цікавими для себе поклонниками, якби не те, що в її понятті Завадка був єдиним, якого вона могла женити на собі.

Стаха мала хлопців більше, ніж пальців на обох руках, а проте ніхто з них не пропонував їй свою руку. Кожний з них оглядався за приданим. Але навіть коли б серед них і знайшовся такий смішний, що захотів брати її голу-босу-простоволосу, то його родина стала б на диби і не дозволила б цього.

До того ж Стаха як дівчина мала сумнівну репутацію.

Коли було стара Кукурбиха заводила спір з котроюсь з сусідок (що траплялося доволі часто) за спорпану квочкою грядку чи обгризене козою деревце, то сусідки, не маючи сил перекричати Кукурбихи, рятувались за таких обставин Стащиним ім'ям.

– Дивилася б краще за своєю дочкою!

А що її дочка, бралась під боки Стащина мама, – лєцта [151]151
  Остання (з нім.).


[Закрыть]яка? А те, що дівчина весела і любить пожартувати, ще не означає, що вона пуста. А втім, стара правда, що котра корова багато мичить, то мало молока дає. А якщо деяких матерів злість бере, що їхні сини бігають за її Сташкою, то хай поприв'язують їх шнурами до своїх спідниць, але тільки, гей там, чуйте, міцними, бо інакше пообривають їх вам синки! Вона не купала своєї дочки ні в меді, ні в липнику, і звідкіль їй знати, чого це вона така солодка та лакома для хлопців. І якої це бісової мами, – вдає вже сердиту Кукурбиха, – хто де тільки з'явиться, зараз же до її дитини липне! Липла би смола гаряча до нього!

Хлопці липли-то липли, а серйозно – то жодний з них не думав, а роки тим часом не стоять на місці…

Познайомившись з Бронком, Стаха скоро збагнула, що той смішний дивак може, чого доброго, і одружитись з нею.

По-перше, і, що найважливіше, придане для того дивака не грало жодної ролі.

По-друге, він досі не ходив з дівчатами, і тому було легко скрутити йому карк.

А по-третє, ну просто стидно признатись, Сташка, яка досі лише гралася в кохання, врешті закохалася в цього дивака по самі вуха.

Одна лише вада у Бронка заважала їй. Це отой дурний нахил до політикування. Та хай! Чим би дитя не бавилося, аби лиш не плакало. А там вона займеться ним добре, і тоді той смішний щойно зрозуміє, що на світі є чимало справ, стократ приємніших від тієї дурної політики.

– Броник, – колись ще на початку їх знайомства попросила його, – приходь завтра ввечері у читальню на танці.

– Ти ж знаєш, що я не танцюю.

– Смішний, ти лише приходь, а я вже тебе навчу.

– А мене не цікавлять танці. Ходи краще ти зі мною. Завтра у польському робітничому клубі буде доповідь про міжнародний робітничий рух в Європі.

– Фі, не мала б на що час витрачати! Ти мені скажи: будеш у суботу на танцях чи не будеш?

– Не буду! Я ж сказав уже раз.

– А якщо я тебе гарно попрошу? – послала вона йому один з своїх наймиліших поглядів.

Бронко, замість розтанути під тим поглядом, наче віск, раптом збісився:

– Ти, слухай, кинь до бісової матері свої бабські штучки. Я повинен тобі сказати, що ти попала не на адресу. Чого мружиш очі, як та кішка? Бачили вже таких! Якщо хочеш знати, то мене цікавить не так твоя персона, як те, як ви там працюєте на фабриці Гольдштрома. А як ти, слухай, собі щось інше надумала, то кажу тобі чесно: викинь собі з голови, бо з того нічого не вийде!

«Вийде, – думає Стаха, не спускаючи з його обличчя лукавого, впевненого погляду, – побачиш, ще й як вийде! Не таким скручувала шийки!»

– Я, Стахо, не дам себе у бабську неволю. Це я тобі говорю відкрито. Я бачу, які мої товариші «щасливі». Досить з мене чужого «щастя». Чого ти так дивишся на мене? Я не вірю твоїм очам. Брешуть вони так само, як і твої слова. Як то співається: «Дзєвчино, шкода твоїх лез…» [152]152
  Сліз (пол.).


[Закрыть]Ти, слухай, не розраховуй на те, що в мене немає практики з бабами. Я й на чужому досвіді добре знаю, чим кінчається така пісенька. Зразу всі ви покірні, як ягнички. А пізніше сяде тобі така «ягничка» на карк, спутає тобі руки і ноги – і хоч ремінь на шию. Нащо мені це, коли я собі вільний, як сокіл?

«Смішний ти. І в сокола є соколиця. Смішний ти, Бронку, бігме, смішний…»

– На чортову матір здались мені сльози, якісь дикі претензії, докори, дурні бабські підозри: а чому не прийшов, а де був, а чого спізнився, а з ким був, а куди йдеш, а коли прийдеш?.. Ні, Стасуню, в мене воля над усе, і ця музика, дівча, не для мене…

– А як та музика приємна, то що?

– Як ти кажеш? Тоді знаєш, що я тобі пораджу? Пошукай собі когось з більш вразливим вухом, бо я до такої музики глухий.

– А мені не треба шукати. Я вже знайшла.

– Та-ак? Кого, якщо можна знати?

– Тебе!

Як не дивно, а Бронкові сподобалася ця відверта, зухвала відповідь. Їй-бо, відчувається, що в дівчини – кров у жилах, а не сироватка!

І Бронко погасив свій вибух.

Кінець кінцем він поступає з нею чесно. Розкрив перед нею карти, навіть більше, ніж в цій ситуації треба було б те робити, і з цього боку його совість абсолютно чиста.

Сказав Сташці у вічі, що впіймати його на свій аркан їй не вдасться, а який вона з цього зробить висновок для себе, це її справа.

Згодом Бронко, крім книжок, став приносити з собою і газети.

Сташка навіть дивитись спочатку на них не хотіла. Фі, що то мені за газети!

Для неї газета без «Хроніки дня», то однаково, що недрукований папір. Для того газета й купується, щоб знати, де що у світі діється: кого замордували, чия жінка від кого втекла, хто бажає одружитись, хто що продає-купує, хто повісився, а хто помер. Що то за газета, коли цього всього в ній немає?

– А ти послухай цієї газети, – показав їй Бронко невеличку газету під назвою «Воля народу», якої Стаха до того часу навіть у вічі не бачила, а не то щоб читала. – Тут теж пишуть про вбивства…

Він розгорнув газету. На третій її сторінці побачила Сташка фотографію якоїсь жінки. Папір, на якому була друкована газетка, був найгіршого гатунку, але навіть на цьому рапавому сірому фоні виразно виділялись чорні персні очей та високе чоло з пишною зачіскою.

– Це Етка Браун, – каже Завадка з гордістю, не зрозумілою для Сташки. Тон, яким Бронко назвав це прізвище, а над усе блиск в очах, що спалахнув при цьому слові, неприємні Сташці.

Стаха придивляється до портрета примруженим оком: хто ця незнайома? В яких вона стосунках з Бронком?

Стаха надто певна свого місця у Бронковім серці для того, щоб ревнувати його. А все ж вона воліла б, щоб замість жіночої голівки був портрет чоловіка.

«А, вона жидівка!» – приходить Сташці в голову, і відразу повертається Сташці попередній веселий настрій. Єврейська дівчина не може бути її конкуренткою щодо Бронка, а решта Стаху не обходить.

– Читай, ну читай вже, я слухаю.

Вона вмощується на колоді так, щоб опертись, як це любить, головою об його плече, та зауважує, що Бронко зовсім не збирається читати.

Держить газету двома пальцями поміж колінами, ніби граючись нею.

Що сталося?

Що вона сказала чи зробила таке, що він знову знатурився?

Стаха зітхає. Їй-бо, плакати і сміятись хочеться! І коли нарешті вона знатиме напевно, чим можна розвеселити, а чим засмутити оцього химерного Бронка Завадку!

Бронко не певний, чи та хитра дівчина не лукавить з ним, чи часом її нехіть перед політикою не йде від відомого страху за своє місце при верстаті.

Він не раз сам чув, як стара Кукурбиха, мабуть, навмисне в його присутності наказувала дочці степенитись на роботі, не слухати нічиїх злих намовлянь, не читати непотрібних книжок та газет, бо тепер такі часи, що ворона з кола, а десять на кіл.

Це мама. А Гольдштром хіба не напучує їх у тому дусі, як у свій час Філіпчук пробував це робити з Бронком?

«Отак і появляються, – думав Бронко, – опортуністи серед робітників. Багато з них думає, як оце Сташка: захопивши місце за верстатом, треба сидіти смирно, бо покірною поставою здобудеш більше, ніж криком і кулаком. У всякому разі, прибережеш за собою місце».

Все ж таки історія Етки Браун зачепила за живе Сташку. Кукурбівна, начеб для певності, чи вона правильно зрозуміла прочитане, переповідає Бронкові своїми словами щойно прослухане:

– Комуністка Етка Браун прилюдно обвинувачує двох польських поліцаїв Марцінека і Лохача у її катуванні, – так, Бронку?

– Так.

– Її привели в тюрму прямо з демонстрації і там хотіли зробити з неї донощицю, капуся, – так?

– Так, Сташко. Хотіли зробити з неї провокатора.

– Диви, диви! І обіцяли влаштувати її на постійну, добре оплачувану роботу, брата туберкульозника помістити у санаторій в Закопанім.

– Ти ще не все сказала: і мамі виклопотати пожиттєву пенсійну в касі хворих.

– Але то все буйда на ресорах [153]153
  Несосвітенна дурниця (з пол.).


[Закрыть]і більш нічого, – правда, Броник?

– Ти добре думаєш, дівчино! Але знай, що коли б навіть Браун повірила поліції, що та додержить слова, то однаково нічого з цього не вийшло б, бо комуністи, Стахо, – то такі чортові діти, що можна їх живцем по шматку краяти, а вони однаково від свого не відступлять.

– І не кажи, Броник! І хіба те, що ту Браун роздягли догола, завивали у мокре простирало, сідали на голову і били до втрати свідомості, – це не краяння живцем? А ті гумові рурки, що їй вкладали в ніс, а потім опускали їх в якусь смердятину, а при тому затуляли рот, аби мусила носом дихати, – то що? А все ж таки вдалося їй переслати грипс на волю, файно це, Броник!

– Звичайно, Стахо! Товариші переслали записку у прогресивні закордонні газети. Зчинився шум, не який-небудь, а світового масштабу! Розумієш, у Львів приїхали закордонні кореспонденти. Почались, вважай, демонстрації і страйки. Справа стосувалась вже не однієї Браун. Народ став домагатись амністії для всіх політичних в'язнів і покарання катюг.

– І суд погодився судити тих поліцаїв, – так, Бронку?

– Суд, суд! Уряд, розумієш, Стахо, уряд під напором громадської думки, або, вірніше, з страху, щоб не дійшло до демонстрації і страйків у цілій Польщі, пішов на поступки. Етці Браун дано змогу виступити з судовим позовом на тих-о поліцаїв.

– Йой Броник, одна дівчина, а стільки шуму наробила!

– Ото-то, – зрадів Броник, – масові розрухи, – розумієш? Цього нам тепер найбільше треба. Невже ж це й до тебе дійшло, Стахо?

– Броник, а тих поліцаїв направду засудять?

– Засудять, але не направду. Пізніше випустять, лише, може, переведуть в інше воєводство на роботу. Слухай, такі кадри вони шанують! На таку роботу навіть не кожний поліцай здатний.

– Броник, а їй нічого за це не буде, що подала на поліцаїв?

– Якщо вчасно зуміє втекти за кордон, то нічого не буде.

– А вона втече, як ти думаєш, Броник?

– А ти хотіла б, щоб вона втекла?

– Питання! А як ти думаєш, Броник?

– Думаю, що коли над тобою попрацювати, то з тебе ще можуть люди бути.

– Смішний…

– Я серйозно, Стахо.

– І як будуть з мене вже люди, тоді ти полюбиш мене? Ха-ха-ха…

– А що ти розумієш під «любити»? Мені вже страшенно подобається обіймати тебе, але я думаю, що це ще не любов, дівчино…

Стаха закрила долонями обличчя. Поміж пальцями зиркало одне лукаве, блискуче, як скельце, синє око.

«Смішний ти, Броник. А мені більш нічого й не треба, аби тільки подобалося обіймати. Полюбиш, полюбиш мене такою, як стою перед тобою. І сам незчуєшся, як полюбиш!»

Згодом Бронко почав брати Стаху з собою і на робітничі збори. Треба було деякого часу, щоб Сташка звикла до нової обстановки. Коли Бронко вперше запропонував їй піти з ним у клуб польських робітників «Дом роботнічи», Сташка уявляла собі, що там буде, як у читальні на Мнихівці: коротка доповідь, яку вислуховують до кінця хіба що старики, а пізніше танці і «товариські забави» з «темними монастирями» включно.

Тим часом Сташку зустріло цілковите розчарування. Найперше, доповідь була не коротка, а навпаки – довжелезна, і до того ж польською мовою.

Сташці так стало скучно, що вона, не звертаючи уваги на доповідача, почала розглядатись навколо. Подобалось їй, що стіни клубу прикрашені плакатами і афішами, а на лампі під стелею – зеленкуватого кольору абажур з гофрованого паперу. Проте, звичайно, й мови немає, що зал тут був краще прибраний, ніж у мнихівській читальні.

Пізніше, замість танців і товариських ігор (де Сташка могла б показати себе у всій своїй красі і спритності!), почалося обговорення тієї скучної, на її погляд, доповіді.

І тільки з виступів, які, навпаки, за винятком якогось старика, що повторював сказане по декілька разів, були живі, а деякі з них просто гарячі, зрозуміла нарешті Сташка, що вся ота балаканина оберталася довкола індивідуальних і колективних договорів друкарських робітників (не об'єднаних у профспілки) з власниками друкарень.

Коли по дорозі додому Бронко спитав її, що зрозуміла вона з усього почутого, Сташка воліла не відповідати на це питання.

– Ти чекай! Я дивилась на тих ваших жінок. Щось я там ні однієї пєнкносці не зауважила. Хоч би на сміх курям хоч одна молода і ладна, що називається…

– Але з доповіді… з доповіді, що ти запам'ятала собі?

– А ти що, – фиркнула на нього Стаха, – екзаменувати мене хочеш? Диви, який мені учитель знайшовся!

– Значить, ти нічого не зрозуміла? Я так і думав. Скільки разів товчи тим ідіотам, що перед народом треба виступати популярно… А я думав, що ти послухаєш доповіді і подумаєш про своїх дівчат з фабрики. От чорт би то побрав! Ну, а тих, що виступали, то ти хіба розуміла?

– Йой Броник, дай мені спокій, а то, бігме, нікуди більше з тобою не піду. Якби я була знала, що ти будеш мене… ха-ха-ха… екзаменувати, то була б слухала по-інакшому… А то розглядалась по залу… І ти знаєш, ні одної зграбної фігурки там не завважила…

Стаха сподівалась, що Бронко порівняє її рум'яне, як райське яблуко, туге личко з обвислою шкірою тих жінок і зробить висновок на її користь, але Бронко чи не зрозумів, чого чекає від нього Стаха, чи навмисне хотів провчити її, бо став вихваляти перед нею тих жінок.

– Це нічого, що вони не мають рум'янців і білої шкіри, зате вони мають голову і сталеву волю, яким може позавидувати не одна білошкіра дурепа!

Одна з тих дівчат, Ядвіга, ота, в чорному платті, з високим коміром, просиділа сім років у тюрмі. Оглухла від побоїв, а не виказала нікого з товаришів. В тюремних мурах залишила вона свою свіжість (хто б сказав, що їй всього двадцять п'ять років?), а проте товариші, сказав Бронко, обожнюють її. Тільки короткозорі можуть припустити, що всі чари жінки – у зовнішній красі чи модному платті.

І що з таким Бронком робити Сташці? Вона йому про образи, а він їй про гарбузи!

Коли згодом Бронко знову взяв Стаху до тієї самої читальні на доповідь про робітничі страйки в царській Росії, яку мала прочитати саме Ядвіга Вільчекувна, Стаха вирішила поводитись уже зовсім інакше. Насамперед буде дуже уважно слухати, що та говоритиме.

Слухати було важко, бо доповідачка, не дочуваючи сама, кричала високим голосом, ковтаючи цілі склади. До того в її мові, як і в тій попередній доповіді, хоч і не в такій кількості, було чимало незрозумілих для Стахи слів. Вона запам'ятала собі деякі з них, як, наприклад: «експропріація», «експлуатація», але не хотіла просити у Бронка пояснення, щоб не показати йому, наскільки та мудріша за неї.

Одне Сташка зрозуміла: майже всіма страйками керували більшовики, і що коли одностайно піднятися, то хоч і коштуватиме жертв, а все ж таки свого добитись можна. Особливо чітко запам'ятався Сташці опис страйку іваново-вознесенських робітників, який тривав, як зрозуміла Сташка, з кінця травня до початку серпня 1905 року.

Дуже сподобалося Сташці, що у страйку брало участь багато жінок. А як вони безстрашно, як гордо йшли на криваві сутички з жандармами! Ох, чому тепер немає таких жінок?

Як же ж немає? А мати того комсомольця з села Завірюхи, що очолила похід-демонстрацію під тюрму, а жінки паперової фабрики у Львові, що сім днів і сім ночей не допускали штрейкбрехерів до роботи, а Етка Браун?

Є, є і в нашім краю такі жінки, тільки правду каже Бронко, ще мало ми знаємо про них, а вони про нас.

Історія іваново-вознесенських робітників довгий час не сходила Сташці з думки. Не раз задавала собі питання: як би поводили себе ті безстрашні жінки, коли б жили в наш час і працювали разом з нами на фабриці Гольдштрома? Чи дозволили б вони, як ми, дурні, приписувати собі штрафи за обірвані нитки тоді, коли вина не в наших пальцях, а у старих розбитих верстатах? Що сказали б вони, коли б їм так дописували невзяті аванси, як це нам робить Ізик? Як поставилися б ті робітниці до того, що власник фабрики відмовляється (точніше, давно, вже п'ятнадцять років обіцяє, а не додержує слова) купити гумову подушку найстарішій робітниці, хворій на геморой.

– Як тобі сподобалася доповідь? – не міг не спитати Бронко.

– Дуже! – блиснула на нього оком Стаха.

І хоч Бронко у той вечір проговорився, що він міг би полюбити Стаху, проте вона собі вже усвідомила, що того дивака не так легко піймати на аркан, як їй зразу здавалося. Жіночим інстинктом вона відчула, що тут треба буде де в чому змінити тактику.

Одного вечора, коли Бронко проводжав її з танців у читальні (вона танцювала, а він у той час грав у шахи), Сташка, настроївши відповідно свій голос, почала сповідатись перед ним. Ох, як їй набридли вже оті дурні танці, оті пусті товариські ігри, з яких стільки користі, що з бика молока! Яка дурна була вона досі! І як кається тепер у тому, що стільки дорогого часу і здоров'я (аякже ж, і здоров'я!) витратила вона на оті дурні забави! І яка їй з того користь? Чи не краще, замість вдихати на танцях пилюку і обливатися потом, пройтися з кимсь, хто мав би охоту, по свіжому повітрі та поговорити про розумні речі, чи хоч би десь у затишку почитати вдвох якусь історичну книгу?

Натяк на книгу просто-таки полонив Бронка. Радий зміні, яка сталася у Сташці, він відразу ж запропонував їй на другий вечір таку прогулянку на свіжому повітрі. Він, признатися, теж відчуває, що шахи переходять у нього в нездорову пристрасть, наче в азарт. Ці вечірні прогулянки по свіжому повітрі будуть приємною розрядкою і для нього.

Вони домовились зустрітись завтра о сьомій годині біля каплички на Пільній вулиці, а звідтіль полем підуть на берег ріки…

Бронко з'явився на побачення за кільканадцять хвилин перед призначеним часом. Просто-напросто йому нічого було робити, і він вирішив убити час, чекаючи на Стаху.

На нашівській ратуші вибило сьому, а Сташки не було. Це сподобалося Бронкові: «Дівчина з характером». Вибило чверть на восьму – Сташка не являлась. Це вже менш сподобалося Бронкові: «Набиває собі ціну, міщанка!»

О восьмій Бронко вирішив, що Сташці, напевно, щось перешкодило і тому не вийшла вчасно на побачення. Прийде, очевидно, пізніше.

Ходив поміж вербами туди й назад. Крутив цигарку за цигаркою, бо інакше час тягнувся б до біса довго.

Щойно того вечора усвідомив собі Бронко, що Стаха вже посіла якесь місце в його серці. В думках розмовляв з нею так, як би йшла поруч, а те, що він говорив їй, було не подібне до того, що досі Сташка чула від нього. Він ніби докоряв їй, що спізнилась і його примусила чекати, але докори ті звучали як освідчення.

Так і не діждавшись Стахи, Бронко з важким серцем повернувся додому.

Наступного вечора, хоч був домовився вже на той вечір зустрітися з товаришем, Бронко вирішив зайти до читальні і дізнатися, в чому справа. Був майже певний, що Стаху застане на танцях, немов забув, що два дні тому вона каялась перед ним, що тратила стільки часу на пусте.

День той неможливо тягнувся і вдома, і на роботі. Як в дитинстві було, не знав, яким словом заговорити до паровоза, щоб той не стояв так довго на станціях, так і тепер не знав, як це зробити, щоб чимскоріш згасав день і наставала ніч.

Бронко не помилився. Сташка була на танцях, але він не мав жодних претензій до неї за те, що зламала слово. Був просто щасливий, що знову бачить її, дарма що в обіймах іншого. Щоб не давати приводу до зайвих балачок, Бронко непомітно перейшов зал і присів до столика з шахами, хоч всі його думки були коло Сташки. Грав цим разом неуважно, бо раз по раз кидав очима за Сташкою, що мелькала в танці, а та, порівнявшись з дверима, показувала Бронкові свої гострі рідкі зуби.

Партнер Бронка торкнув його під столом ногою:

– Не дивись так, бо звихнеш собі око. Краще пильнуй королеву, бо заберу в тебе з-під носа. А то кинь. Пусте! То така сучка, що побіжить за кожними штанами.

Бронка не лише образили, але і якось на свій лад боляче вкололи ці слова. Роблено позіхнув і, щоб Підкреслити свою байдужість до цієї справи, вдарив себе пальцями по губах:

– Королева… стривай, стривай, як це було. Кінь стояв тут, а твоя тура он тут… Чия тепер черга? Моя? Якщо моя, то зробимо хід коником… от так!

Коли музиканти, не погодившись з танцювальним комітетом щодо ціни, стали пакувати свої інструменти у футляри, Бронко і собі встав, не докінчивши партії.

– Бронику, не будь дурний, зараз кінчимо…

Не хотів нічого слухати. Жодна сила не затримала б його тепер на місці.

Сташка теж манірно прощалась з дівчатами, так підкреслено відгризалась від хлопців, що набивалися її проводити, що Бронкові аж соромно стало за неї. Коли нарешті Сташка, увільнившись від компанії, підбігла до Бронка, йому зробилося тепло на серці.

Стаха наче ненароком схопила Бронка за руку, а він щосили стиснув її долонею.

Була знову йому такою жагуче бажаною і близькою, як вчора увечері, коли даремно чекав на неї стільки часу. Ніколи до цієї хвилини Бронко не припускав, що психічні переживання можуть відтворюватись з такою тотожністю. Досі йому здавалося, що приємні відчуття – це скороминущі і перельотні враження, подібні до того, що відчуваємо у сні, і, як сон, вони неповторні. А воно ось як! Те, що відчував Бронко увечері, чекаючи на Сташку, повторилося сьогодні, лише ще з більшою силою і виразністю.

Знаючи, як інші хлопці проводжають дівчат, Бронко насмілився і собі незграбно, зате міцно, обійняти Сташку за стан, закинувши її руку на свої плечі.

– Чим ти була вчора зайнята, що не могла вийти? – спитав Бронко, не чекаючи, поки вона перша про це заговорить, та притискаючи щораз сміливіше свою руку до її грудей.

Сташка, якій несподівано дісталося так багато, захотіла ще більшого. Захотілося їй, щоб вогник, який ледве зайнявся, розгорівся відразу в полум'я.

Зайшовшись театралізованим, визивним сміхом, вона сказала:

– Фі, ти думаєш, що мені холерно цікаво про твою політику вислуховувати? Не вийшла, бо… щось не мала охоти.

Вона манірно вертіла головою на всі боки, навмисне не дивлячись на Бронка, начебто байдужа до враження, яке зробили на нього ці слова.

Проте коли на якусь секунду все ж таки зволила поглянути на Бронка, сміх застряв їй у горлі. Бронко дивився з виразом такої огиди, з яким дивляться на непристойні речі.

Погорда, насміх і жалість скривили його губи:

– А то ти така? А я, дурень, думав про тебе краще! Пусти!

Він шарпнувся вбік, але Сташка вчепилася в його рукав. Вони вийшли з поля, освітленого з вікон читальні, і покрокували тепер темною вузькою стежиною до гостинця. Хлопці й дівчата обганяли їх пара за парою. Бронко з Сташкою ішли щораз повільніше, щораз повільніше, аж нарешті залишились самі. З гостинця долітав веселий гомін, у який зливались людські голоси, сміх і мелодія пісні, хаотичної та неспокійної, як сама їхня молодість.

Сташка стала і тим примусила зупинитись Бронка. Напевно, хотіла перечекати, щоб ті, на гостинці, пішли собі далі.

Бронко зауважив, що Сташка ховає лице в тіні. Взяв її за підборіддя і повернув до місяця: в чому справа? В очах дівчини блищали сльози. І саме тому, що вона не виставляла тих сліз напоказ, зворушили вони його до глибини душі. Жалість, яку відчув до Стахи, підказала і виправдання для неї: фальш не притаманна її натурі, а скористалася вона нею, як оборонною зброєю. Коли б у ту душу трохи більше світла, то й фальш випарувала б з неї, як туман з долини, коли заглянуть туди промені сонця.

– Бачиш, яка ти нерозумна, – з співчуттям погладив її по плечах, а Стаха відразу перехилила голову, наставляючи йому губи до поцілунку.

Бронко повагався. Потім впився в її запрошуюче розтулені уста. Лише губами відчув він усю щирість її почуттів. Не брехала. Тепер напевно може сказати, що не брехала. Любила його. Тепер знав напевно, що у той пам'ятний вечір вона тужила й прагнула його так само, як він її.

Ще раз обняв дівчину і притис до грудей.

– Любиш? – питав між поцілунками. – Кажи, любиш?

Стаха без слів притакувала головою, що так, що любить.

– А якщо любиш, то навіщо ці штучки? Треба любити просто, по правді… Ходім, не стіймо…

Бронко обняв Стаху за стан, вона закинула йому свою руку за шию, і так ішли вони по сріблистій доріжці, збиваючи росу під ногами. Не умовляючись, перейшли шлях упоперек і пішли стежиною поміж сіножатями. Стежка була вузька, і Бронкові довелося топтати зрошені бур'яни, що плутались під ногами. Він і досі не міг заспокоїтись від того, що Стаха, бажаючи підкорити його, вдалася і до такого допоміжника, як фальш.

Тулячись до нього та підставляючи щокільканадцять кроків йому ненаситні губи, Сташка, збиваючись щопівкроку з дороги, вела Бронка під копиці, що майоріли здалека у місячному світлі.

Не хотіла бог вість чого. Прагнула тільки сісти, опершись плечима об копицю, а його голова щоб спочивала в неї на колінах, а вона щоб перебирала пальцями його кучері.

Бронко ж сприймав, як чудо, що Сташка від одного солонавого поцілунку стала йому ріднішою, ніж від усіх отих довгих розмов, що велись поміж ними…

Порівнявшись з копицею, Стаха залишила Бронка. Сіла під копицею, розклала спідничину віялом і поманила його рукою до себе.

Бронко не рухався з місця.

Стаха інакше пояснила собі його закам'яніння. Перехилила голову через плече і запитала медовим голосом:

– Правда, як гарно? Аж мову в грудях спирає. Ходи сядь коло мене. Що? Встати і привести тебе за руку?

Бронкове вухо знову вловило ту ненависну йому нотку фальші. «Знову грає. На все інше вистачає в неї хитрості, – подумав, збиваючи спересердя черевиком кротову купину, – а змовчати впору – замало такту».

В одну мить зникли чари місячної ночі. Бронко відчув, що від роси ноги промокли до шкарпеток. Спину теж пронизував вологий холодок.

– Встань! – наказав досить непривітно. – Підемо.

– Куди? – все ще не розуміла, що сталося, Стаха. Думала, що, може, йому не сподобалося місце, яке вона обрала. – Куди підемо?

– Додому.

Сташка не допитувалася більше. Тон, яким було кинуто, от, власне, не сказано, а саме кинуто оте «додому», одним подухом згасив у ній охоту не тільки до кокетування, а й до життя.

Що сталося? Чого відразу таким холодом повіяло від нього? Йшли, так мило цілувались, обіймались, він дав, себе завести аж сюди під копицю, і раптом начеб хто підмінив хлопця.

Не так сіла чи не таким голосом попросила його сісти біля себе? «Чи, може, – подумала у відчаї, – спідниця закотилася в неї негарно і це його збридило?»

Вона оглянула себе, обсмикнула спідничку сюди-туди і мовчала, бо не знала, як заговорити тепер до нього.