Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 43 страниц)

– Вони вас люблять, Валюшо, тому й дражнять…

Копилила губи і вдавала ображену:

– Спасибі за таку любов!.. А от ви мене теж любите, правда? А не дражните?..

Не знав, що відповісти на це. Дитина це чи рафінована панянка з тих, ліпших? Не міг розуміти цього навіть він, старий лис.

Пізніше з власного почину завела моду готувати йому другі сніданки. Снідали таки в її кімнатці. Любила сама покраяти булку і пальцями класти шматочки йому до рота.

Дратували його невимовно дотики тих рожевих пальчиків. Натякнув якось багатозначно:

– Забери пальці, мале, бо не втримаюсь і вкушу… потім будеш плакатись на мене.

Зарум'янилась аж по комірець шпитального халата. Потім щиро глянула на нього і відповіла з роззброюючою простотою:

– Як буду плакатись, то не на вас…

Був певний, що має справу уже з жінкою, і тієї ж ночі взяв її… А вранці, переляканий, намагався не попадатися їй на очі. Боявся сліз, докорів, а над усе – претензій.

Валя відшукала його сама в кімнаті старшої сестри. Була усміхнена, звичайна, тільки з ледве помітними синцями під очима.

– Що це ви справді, докторе, начебто уникаєте мене? Які ж бо ви… єй-бо! Казала ж я вам, що як укусите, то плакатись не буду, – от і не плачу! Не личить, щоб друзі та гнівались одне на одного!

Безбородько, вдячний, схопив її в обійми і цілував, начеб смакуючи окремо уста, очі, вуха, шию, навіть носик.

І тепер, коли дізналася, що вчора заручився з іншою, так само не мала претензій до нього. Тільки ніби невловима тінь пробігла по обличчі, але Валя опанувала себе:

– Щасти боже, докторе, всього хорошого…

Змила саме голову і закутала її по-турецькому в рушник. Струмочки води сповзали по скронях. Очі під вогкими, збитими у косички віями стали немов ширшими, виразнішими. У гранатовому в білі горошки халатику виглядала якось особливо вузькою в плечах, схожа на хлопчиська.

– Покажіть мені свою наречену, докторе…

– Я не маю її фото, – сказав недбало і скривив глумливо губи.

Подивилась незрозуміло на нього, потім гучно розсміялась:

– Як же ж це так? Хороший з вас наречений! Таж навіть я маю вашу фотокарточку!

– Якщо маєш, то тепер повернеш мені! – сказав з притиском. Не міг пригадати, коли він дав їй свою фотокартку. Як правило, був дуже обережний у таких справах.

Валя заперечливо мотнула головою:

– О, вибачте, на тій фотокартці не ви самі, а весь наш шпитальний персонал… І не від вас вона мені дісталась. Маю її собі на спогад, докторе! Я знаю, – причісувала волосся до сонця у вікні і говорила, не дивлячись на Безбородька, – що ви зовсім не той, за кого я вас уважала, – але що це кому вадить? У всякому разі, постараюся пам'ятати тільки хороше… Може, ви цього, – засміялась, – і не розумієте як слід. Коли я приїхала в лікарню, то спочатку гадала, що не витримаю тут і доби. Чуже місце… чужі люди… чужа мова… а от з'явилися ви, і все змінилось. А крім того… – підняла жмут волосся з чола і, закинувши його назад, подивилася просто у вічі Безбородькові, – але ви не смійтесь з дурної дівчини, крім того, лікар, та й ще лікар-українець… Було для мене чимось недосяжним… І ось ви… були прості зі мною… жаліли мене…

Не міг слухати такої мови.

– Лишім це, Валюшо.

Замовкла слухняно, але по хвилі запитала:

– Коли ваше вінчання? Прийду на вінчання подивитись на вашу наречену.

– Ти не прийдеш на моє вінчання, – відповів таким тоном, що Валя відразу споважніла.

– Чому? – спитала по-дитячому.

– Бо мені соромно… Вона негарна, – признався неохоче.

– Так? – засвітились очі у Валі. – Так? То, значить, ви не кохаєте своєї нареченої?

Безбородько дипломатично промовчав.

По хвилині відгукнувся по-менторському:

– Лікар, Валюшо, мусить з багатою женитись, коли сам небагатий.

– Це страшне, – зітхнула співчутливо, – це страшне, докторе: бути приреченим жити з кимось ціле життя і не любити його… То, значить, – спала їй інша думка, й очі знову заясніли, – то, значить, ви любите когось іншого?

– Так, – відповів неохоче, і Неля з'явилась перед ним, але, помітивши, що Валя відносить цю відповідь до себе, сказав, аби порадувати її: – Я мушу з багатою женитись, Валюшо, але у твоїй кімнаті в лікарні… завжди знайдеться місце для мене у… твоєму ліжечку. Правда, зозулько?

Валя подивилась на нього невиразним поглядом, ніби не зрозуміла одразу, що мав на думці. Потім схопилась за скроні і почала машинально потирати їх тоненькими пальчиками:

– Боже… які ви підлі… докторе… Які ви страшенно підлі, і як мені сором… як мені боляче, що не можу відразу викинути вас з пам'яті!..

– Що з тобою, дитино? – запитав сердечно. Її розпач був щирим і саме тому вразив Безбородька.

Валя так енергійно трусонула головою, що одна краплина води впала Безбородькові на лице.

– Дурниці! Нічого мені… Ви тільки такий, який ви є… Я до вас ніколи не мала претензій і тепер не маю. До себе однієї маю претензії за те, що бачу… Що бачу, хто ви, і, на ганьбу собі, не можу ще викинути вас з пам'яті і серця. А тепер ідіть собі, докторе! О господоньку, – засміялась крізь сльози, – так рідко коли заходите до мене… Раз зайшли і застали таке безладдя… – і вона заметушилась ховати таз з водою, розвішувати мокрі рушники, ногою розтерла воду на підлозі.

Безбородько зрозумів, що нема на що більше тут чекати.

– Бувай здорова, Валюшо, – не насмілився підійти до неї і поцілувати.

– На все добре, пане Ястремський!

Безбородько глянув на дівчину й не пізнав її.

Не залишилося й сліду від Валюші, наївненького дівчатка з Волині. Перед ним стояла, схрестивши на грудях руки і холодно посміхаючись, молода, чужа жінка. Безбородько відчув острах: ще хвилина – і ця чужа відчинить двері, мовчки вкаже йому на них.

Не оглядаючись, як надламаний, зійшов доктор Безбородько сходами. Було по-дурному незручно, почував себе винним, хоч не бачив вини за собою, і це зовсім зіпсувало йому настрій.

Сонцем залита вулиця, барвистий рух на ній, білі, немов бавовняні, хмаринки на блакитному небі повернули знову добрий настрій.

«Що ж, – подумав з притаманною йому легковажністю, – з дитиною не лишив я її, а не я зірвав би ту квітку – зробив би це хтось інший… Мене ж бодай кохала…»

У лікарні ще нічого не знали про заручини Безбородька з панною Річинською і тому сприйняли новину з великим галасом.

Це гористе місце мальовничим півострівцем врізувалося в річище Пруту, примусивши ріку зламати тут рівну лінію свого бігу і утворити опукле коліно.

Наче з помсти за ці збитки, Прут з кожною новою повінню підмивав і підмивав береги півострівця, доки однієї особливо водянистої весни зовсім не відрізав прибережну частину від материка, і захисна смуга тернового живоплоту, яка колись охороняла панську садибу від стихії, опинилася тепер на межиріччі, відділена від материка рукавом Пруту.

Скалисте узгір'я і стрімка прірва робили це місце непридатним навіть для випасу худоби, до того ж дорогу внизу люди зорали і загородили, лишивши тільки перелаз. Одні тільки кози знаходили тут справжній рай для себе.

На цьому безлюдному пустирі Бронко дожидав Каминецького.

Власне, домовлялись вони зустрітись о шостій внизу, на березі Пруту. Та Бронкові до того набридло вдавати риболова, що він, раніше байдужий до цього, такого невідповідного його темпераменту спорту, тепер остаточно зненавидів його.

Ясно, якщо тільки замайорить на березі рибацький бриль Бориса Каминецького, Бронко прожогом збіжить униз. Та, завжди такий точний, товариш Каминецький чомусь не приходить, хоч на ратуші вибило вже тричі.

За чверть сьома.

Бронко звівся на ноги. Треба глянути вниз. Може, Каминецький сидить десь на плиті і так злився своїм сірим полотняним костюмом (а тут ще й бриль у тон!) з попелястим фоном каменя, що й помітити його годі…

Каминецького на березі нема. З публіки сюди майже ніхто не заходить. Рвучкий біг води в коліні, що буквально валить людину з ніг, каменюки, які стримлять з води, немов обезволосені голови утоплеників, відстрашують пляжників від цього місця.

Від води потягло відсвіжуючим леготом.

«А, – подумав Бронко, – не вадило б скупатися сьогодні ще раз!»

Сонце, яке годину тому відбивалося від купола нашівської церкви мільярдами сліпучих іскорок, тепер спрямувало своє розпечене око на ліс Майданської гори по той бік Пруту.

Зелена листва буків і кленів зайнялася вогнем. Небо над лісом зачервонілося, і вже важко було розрізнити, хто кому – ліс небу чи небо лісу – служить дзеркалом.

Наше залишилося в прозорчастій, ніжно-фіалковій півтіні. Пелена нагрітого, теж фіалкового, тільки з голубим відтінком, повітря прослалася над містом, ніби молочна дорога.

З висоти, на якій стояв Бронко, видніли лише покрівлі Нашого. За тією пеленою мерехтливого повітря всі будівлі, за винятком купола церкви, ратуші і гострого готичного меча костьолу, зверху здавалися однаковими.

«Е, – спало Бронкові на думку. – Якби так познімати покришки з будинків та заглянути в коробки фешенебельних квартир та халуп, – панорама була б куди різнорідніша!»

А все ж таки де Борис Каминецький?

Чіпляючись за кущики вересу та верболозу, Бронко спустився вниз до ріки.

Дрібні камінці вибивались з-під ніг і летіли вниз, шарудячи сухотрав'ям, ніби меткі ящірки.

Бронко роззувся, витрусив з черевиків пісок, перейшов босоніж рукав ріки і, продершись крізь шпалери тернини, дістався до їхнього місця – ансамблю кам'яних брил.

Тут він приліг на теплу рінь, спершись головою об камінь, мов на подушку. Лежав отак, втупивши зір у небо, поскороджене ребристими хмаринами, і думав, не знати котрий вже раз, про те, що в його житті повинна нарешті настати якась зміна.

Почуття незадоволення собою, глуха свідомість, що він і досі топчеться тільки в передпокої справжнього життя, вперте переконання, що завдання, які він отримує як комсомолець-підпільник, – це дитяча забавка в порівнянні з його моральною готовністю, почуття невижитого, вічно приглушуваного старшими товаришами юнацького пориву, незаспокоєна і тим пекучіша тута за справжньою діяльністю, гідною революціонера, шарпали Бронкове серце. Відчував, що міг би дати незрівнянно більше, – та що тут балакати! Всього себе він готовий віддати для справи революції. А як окружком і комсомол використовують цей його священний вогонь?

Чи мав він право підозрівати, що старші товариші мають упередження до його молодості й недосвідченості? Невже ж і досі пам'ятають його невдалу юнацьку затію, яку, нікуди правди діти, породило не що інше, як гаряче бажання прислужитись справі революції?

Еге, був такий гріх за Бронком Завадкою.

У перше півріччя свого перебування в комсомолі Бронко Завадка виробив проект збройного повстання на Покутті. Проект, розроблений в деталях, йому самому видався блискучим: насамперед роззброїти гарнізон, провівши перед тим агітаційну роботу серед солдатів, заволодіти зброєю, випустити з тюрми політичних в'язнів і тут же озброїти їх, створити народну гвардію у місті, захопити магістрат і пошту… І як же він був приголомшений, буквально до шуму у вухах, коли почув від товариша Каминецького, що це все дурниці, бо для революції в даних умовах ще не настав час.

Підняти тепер народ до повстання – значить, приректи його на цілковиту поразку.

Може, саме тому, що Бронкові від напливу крові шуміло в голові, як у млині, він не відразу зрозумів, що йому говорять.

Борис Каминецький мусив повторити: в даних умовах не час для повстання. Щойно тоді дійшло до Бронка, і він відразу звівся дибки: чекати? Доки чекати? Чого чи кого чекати? Ще мало тюрми переповнені народом? Ще мало сваволі каральних загонів по селах? Як довго гальмувати священний гнів народу? Хіба товариш Каминецький не читає газет?! Адже немає ночі, щоб не палало небо від пожеж! А масові страйки робітників, а криваві демонстрації безробітних, а походи голодних жінок і дітей – це ніщо, так?

Народ готовий хоч сьогодні до повстання, але, на жаль, немає проводу, який повів би його.

– І ти, – флегматично спитав Каминецький, – збираєшся той провід очолити? Ну, ну, дай боже нашому теляткові вовка з'їсти!

Бронко відчув, як у нього затремтіли губи. Каминецький змінив тон. Можливо, йому просто стало жаль недосвідченого хлопчиська.

Він ще раз, але вже без іронії, повторив, що тепер повести народ на збройну боротьбу – значить, обезглавити клас, погубивши найкращі сили.

Бронко й далі не здавався.

А коли ж тоді пролетаріат стане сильним? Та чи й взагалі зможе він коли-небудь увійти в силу, якщо його зростання безнастанно глушать свої і чужі? Риску боятись? Смішно і нікчемно (Бронко несвідомо почав орудувати фразами, які чував, тільки в іншому контексті, від свого шефа). Їх мало? Але завжди так було й буде, що рішуча меншість веде за собою нерішучу більшість! А тих, що робили Жовтневу революцію, була більшість?

В якийсь момент Бронко помітив, що Каминецький приглядається до нього з поблажливою усмішкою.

Ах, гратись ним? Бронко роздер писаний кров'ю і потом план повстання і кинув клаптики паперу в обличчя Каминецькому, наче рукавичку.

Так!

При тому сказав те, що думав у ту хвилину: є людці серед нас, які не поспішають робити революцію, бо їм і без неї живеться непогано.

Потім біг вулицею в ніч, як амок [91]91
  Одержимий.


[Закрыть]стримуючи ридання. Боляче переживав провал справи, в яку вклав усю свою душу. Бронко в своїй уяві так детально змалював усе повстання, що вимріяне ніби стало дійсністю, але від цього ще більше ятрило його велике розчарування у своєму вчителеві.

Каминецький пішов услід за Бронком і знайшов його знесиленого у лузі над Прутом.

Просиділи вони на оцих кам'яних брилах майже до світанку. Бронко остаточно визнав слушність повчань старшого товариша, хоч біль від розчарування ще довго отруював йому життя.

– Я вже зрозумів, – сказав на світанні Бронко. – Все зрозумів, одного лише не розумію… Як все ж таки робити революцію?

– А ти виховуй у собі готовність. А то знаєш: вдома – лев, на війні – тхір. Розумно?

Та це було два з половиною роки тому. З того часу Бронко виріс у всіх відношеннях. Став здоровенним доробалом, а товариші не помічають цього й надалі годують його з рук політичною… манною кашкою!

Колись Борис Каминецький сам говорив, що тюрма – це найкраще випробування для підпільника. Бронко двічі сидів у поліцейських арештах, – а це куди страшніше за тюрму, – і в обох випадках не заплямував честі революційного підпільника. За першим разом на привітання так вдарили у вухо, що з тиждень нічого не чув і двоїлося йому в оці з того самого боку. За другим разом три доби провів у камері по кісточки у воді.

Якого ще випробування потрібно їм від нього?

Двадцять чотири роки прожив він на білому світі і з них майже три роки – підпільником-комсомольцем. А що він, Бронко Завадка, зробив за цей час такого, про що міг би з гордістю сказати самому собі: так, це діло моїх рук?

Розповсюдження листівок, друкування, а згодом і редагування їх, вербування нових членів у підпілля, влаштування конспіративних квартир, організація поступових гуртків серед гімназійної молоді, транспортування нелегальної літератури, активна співучасть в організації Першотравневих демонстрацій, виступи на зборах ремісничої молоді – все це так, все це правда, все це дуже потрібне, але все це не те, про що людина, умираючи, мала б право сказати: «Товариші, я відходжу від вас, але діла мої залишаються з вами».

І тут Бронкові по асоціації згадались, – власне кажучи, не згадались, бо він до того був пройнятий ними, що видавав їх у думках вже за свої, – слова Миколи Островського:

«Самое дорогое у человека – это жизнь. Она даётся ему один раз, и прожить её надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жёг позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире – борьбе за освобождение человечества».

Згадалася і обставина, яка передувала знайомству Бронка з творчістю цього автора. Було це вже після того, як він приніс додому свою першу славлену тижневу заробітну плату і як про милу несподіванку з такої небуденної нагоди дізнався, що Філіпчук пошив старого Завадку в дурні.

Правда, Бронко не був ніколи особливо близьким душею з батьком. Деспотична, замкнута натура старого унеможливлювала будь-які сердечні взаємини між ними. Бронко з самого дитинства горнувся більше до матері, хоч іноді й грубіянив їй. Особливо це позначалося у віці дозрівання. Проте сам факт, що Філіпчук посмів обманути батька, попросту зробити дурня з його батька, вивернув всю душу Бронкові навиворіт.

Вже тоді Бронко заприсягнув взяти реванш над шахраєм.

А яку комедію хотів Філіпчук втяти з тими Бронковими двадцятьма злотими на тиждень?

Хіба не скидалося на те, що, обдуривши батька, він хотів зробити дурня ще й з сина?

Було так, що через якийсь час після візиту батька Завадки до Філіпчука викликав він Бронка до себе. Бронко чекав, що Філіпчук почне глумитися з нього і батька (щастя його, що не пішов на це, бо в Бронка під блузою за поясом стирчав такий рашпіль, що дай боже витримати!). Тим часом шеф з першого слова грубо накинувся на Бронка, причому вдавав, ніби ця грубість продиктована любов'ю учителя до учня: чотири роки, мовляв, виховував він, шеф, свого учня у вольовому експансивному дусі, – а що з того? Кого виховав, прошу я вас? Замість людини сталевої волі і нервів, має перед собою миршаве кошеня, яке, замість кинутися до горла напасникові, вміє тільки нявчати.

Чому він, Бронко, не кидається на нього? Чому не домагається своїх законних прав? Чому, замість самому продиктувати (так, продиктувати) свою волю, він присилає сюди старого, з склеротичним мозком, батька, який через свій обмежений світогляд неспроможний зрозуміти ні духу епохи, ні комбінацій сучасної економіки, ні політичної перспективи як такої? Невже ж він, Броніслав Завадка, нездатний до відкритого бою? Невже ж у ньому не витає лицарський дух чубатих предків, славних запорозьких козаків? Невже ж він здатний тільки дзяворіти з-за плоту?

Філіпчук так пройнявся грою, що сам повірив у свої слова. Обличчя його вкрилося червоними плямами. Він весь пашів запалом, який сам викресав у собі. І хоч Бронко не вірив жодному його слову, Філіпчук і тут обкрутив його довкола пальця. Завадка в своїй наївності припускав, що ця тирада слів випущена спеціально для того, щоб з честю, не завдаючи шкоди власному авторитетові, виправити помилку і про людське око надбавити челядникові злотий-два у тиждень. Та Філіпчук мав на думці зовсім інше. Він знову почав лаяти Бронка: мовляв, шмаркач, короткозорий сліпець, дурень квадратовий, вважає, що Філіпчук забув, скільки труда вклали батько з сином, щоб поставити її на ноги.

Шеф не приховує від своїх приятелів, якими завжди вважав і вважає старого і молодого Завадків, що підприємство не тільки стало на ноги, але й пішло, прошу я вас, але поки що прибутки дає не для розподілу. В цьому, прошу я вас, вся філософія економіки. Хто цієї штуки не розуміє, той хай краще мовчить і прислухається, що в траві пищить. І тому йому, Філіпчукові, як власникові друкарні, треба у справі платні людям підходити індивідуально, враховуючи при тому не тільки матеріальні, але й морально-політичні фактори. Так, саме морально-політичні, прошу я вас! Він не приховує від Бронка, що Пєрожек отримує більше від нього, але не тому, що він хоровитий і в нього жінка-діти. Філіпчук, хе-хе-хе, не помагав йому робити дітей. А що він хворий? Так хай вмирає і звільнить місце здоровому, прошу я вас. Такий закон природи. Філіпчук йому дає підвищену платню тому, що Пєрожек, шельма, майстер своєї справи, а по-друге, він свідомий українець, дурню, чого не можна сказати про Бронка.

З цих слів виходило б, що тільки низька Бронкова національна свідомість є причиною, що Бронко попав у неласку до шефа, а на його місце правою рукою в усіх фінансових операціях став Рудий. Насправді ж цей Рудий був типовим брюнетом з синюватими білками, а прозвали його хлопці Рудим (з наголосом на першому складі) із-за його функції донощика.

До того ж Бронко, між богом і людьми сказати, може почекати з підвищенням платні. Правда, що може. Дах над головою має, і тарілку теплого супу завжди приготує синові пані Павлина. А крім того, шефові відомо, що тато Завадка щомісяця частину своєї пенсійки відкладає в банк на книжечку для сина.

Бронко повинен розуміти, що підприємство, яке тільки-тільки пішло в рух, підприємство молоденьке, не можна перевантажувати видатками, з якими тимчасово можна зачекати. Бронко розуміє, в цьому і суть філософії економіки, прошу я вас. Філіпчук признається (іншому не признався б, а перед Бронком, як перед хрещеним батьком цього підприємства, не має секретів), що він замислює створити великий друкарсько-видавничий комбінат. Перш за все – міцна економіка, а потім уже політика, прошу я вас.

«Колись ти інакше говорив», – подумав Бронко.

Коли в нас (невідомо, кого він мав на увазі під цим «нас») буде в кишені, тоді ми зможемо не словами, а ділами підтримати і «Рідну школу», і свою партію, тобто партію, яка нас підтримує, і свого українського студента. Коли вся Галичина буде вкрита мережею потужних економічних вогнищ, то коло них погріється і народ. Нам треба нарешті вилізти з жебрацького стану. Філіпчукові плювати хочеться, коли бачить, як наші патріоти бігають по вулицях з карнавками і жебрають на бідних студентів. Прийде такий час, що фірма «Філіпчук і К°» зможе сама стати фундатором студентських стипендій.

Навіть поляк, пся крев, за десять кроків зніматиме перед нами капелюха і казатиме «моє шанування». А коли б він, шеф, тепер змалодушничав і почав за кооперативним принципом ділити ось з усіма порівну, то з його сміливих задумів вийшов би пшик!

Філіпчук думає про комбінат. Не вживане в нас словечко. Можна сказати, прошу вас, совєтське словечко, але зате міцне. Друкарня, паперова фабрика, видавництво, бюро письменників, яким він буде платити не від сторінки чи рядка, а помісячно, хе-хе-хе! Плентаються ті писаки з божої ласки, як пси бездомні, а він купить їх за кілька десяток на місяць разом з божою іскрою у додаток… хе-хе-хе! Але перед тим треба буде ще йому (Бронко бачить, як шеф розкриває перед ним своє серце) хе-хе… проковтнути ще Міська Ковалишина. Але ту бестію можна з'їсти тільки золотими зубами.

– Так от, Бронко Завадка, десятки українських безробітних професорів, інженерів, магістрів працюватимуть у нашому комбінаті, не враховуючи сотень робітників. Телефонні, телеграфні замовлення плистимуть з усіх кінців світу, з кожного клаптика землі, де тільки б'ється українське серце. Буде застосована найновіша техніка. Машина з нашою маркою для розвозу готової продукції. Машиністочки, прошу я вас, в ажурних панчішках з розрізом на юбці… хе-хе-хе…

Це тільки так, між іншим, Бронку. Не думай, що машиністка – це головне на підприємстві. Основне – це діло і ще раз діло. От тепер Бронкові ясно, чому він, шеф його, не може поки що підвищити йому зарплати? Ясно?

– Так, мені все ясно, – відповів Бронко і під блузою помацав рашпіль. Він глянув при тому з такою впевненістю в очі шефові, що той майже повірив у його щирість.

Бронкові дійсно було ясним те, що його противник величина більша, ніж він припускав, і до боротьби з ним треба неабиякої підготовки. Поки що Бронко – муха в павутинні, до якої павук ще тільки добирається.

«Треба вчитись, за всяку ціну набувати знань», – вирішив юнак.

Він накинувся на книги, які мав під рукою, тобто на видання «Цікавої книги» Міська Ковалишина. Це були здебільшого книги псевдонаукового змісту з чорної магії, хіромантії, гіпнозу, венерології і навіть косметики з інтригуючими заголовками, як, наприклад: «400 разів, як стати багатим» чи «Окультизм і магія у світлі парапсихології» і т. д. Пізніше він сам зрозумів, що накинувся на цей хлам, ніби новачок у лісі на мухомори.

Треба було якоїсь систематики в самоосвіті, а як за це взятись – Бронко не мав поняття. Він вирішив здобути освіту більш-менш так, як траву косять на лузі: зрізати все підряд від першої до останньої стеблини. Він почав вивчати словник іноземних слів, бо йому здавалося, що це основна загата, яка відділяє його від широкої ріки знань. Щоб не перевантажувати пам'яті, він вивчав не підряд, а з кожної букви по слову. І так «анофелес» – комар, що розносить малярію, «гармсін» – гарячий вітер.

Та скоро Бронко відмовився від цього методу, визнавши його недоцільним. Він тепер переконався, що всіх книг світу він однаково не зможе дістати, а коли б навіть і дістав, то не встиг би прочитати за все своє життя. Тож треба з тієї гори книг вибрати і вивчити, скажім, яких сто. Та які це саме книги, в якому порядку йому знайомитись з ними, цього Бронко не знав. І це найбільше мучило його в той час.

Свідомість, що він може заблукати серед лісу книг і до кінця свого життя не вийти на биту дорогу, так гнітила Бронка, що він часом втрачав віру в успіх задуманої справи.

Жадоба знання, яке мало допомогти Бронкові взяти реванш над Філіпчуком, завела хлопця до читальні на Мнихівському передмісті, до якого, за територіальними принципами, належала вулиця Черешнева.

На початку тридцятих років читальня «Просвіти» на Мнихівці переходила від однієї політичної партії до другої, в залежності від кількості голосів на загальних зборах.

В той час, коли Бронко став заходити до бібліотеки читальні «Просвіти», була вона в руках клерикалів. На долю Бронка випали книги побожного змісту з описом біографії св. Франціска з Асижу, чуда св. малої Терези, листи Августина до корифіян, солодкаві повісті світських авторів про боротьбу зла і добра, правди і кривди серед людей з обов'язковою перемогою чеснот. Історичні повісті, які чомусь майже всі носили претензійну назву «романи», були низької художньої і пізнавальної якості, і з них Бронко не міг нічого навчитись. Навпаки, некритична ідеалізація минулого на фоні мізерної сучасності викликала в нього тільки досаду. Він відчував сором перед своїми героїчними предками за себе і своїх, таких невдалих, як і він, ровесників.

До того ж приєдналася ще й та біда, що клерикальній чистці підпали й твори класиків, таких, як Шевченко, Франко, Горький, Флобер, Бальзак, Золя. Їх мали заступити оповідання про галицьке село сучасних письменників (Стефаника офіціально не піддали чистці, але й не рекомендували його читацькій публіці), але з-під пера тих доморослих писак оте село виходило таким же безпросвітно темним, таким затурканим, що гидко було читати ту писанину. Наприклад, Бронко в одному з них вичитав, що селяни для економії солі здобрювали пійло коровам власною сечею.

У тридцять четвертому році керівництво читальні на Мнихівці перейшло в руки сельробівців.

Бронко не був членом читальні, і тому загальні збори, під час яких сталася ця зміна, відбулися без нього, але коли пізніше він прийшов до читальні, щоб обміняти книжку, то зразу зауважив чимало різних змін. Насамперед у читальні верховодили тепер молоді люди, мало що не його ровесники. Раніше тут такого не бувало.

Щоправда, Бронко спочатку трохи розчарувався, коли діяльність нового правління теж, як йому здавалося, почалася з вечірок з фантами, з танців, музичних, драматичних та різних там інших гуртків.

Бронко в той час всихав від спраги за наукою і тому не мав охоти до такого роду молодіжних розваг, а просто-таки ставився до них недоброзичливо. Його виключно займали газети і журнали, якими був завалений стіл у читальні, наче тік снопами. Бронко відразу помітив, що читальня виписувала не всі журнали. Багато з них, як видно, примандрували сюди з приватних бібліотек.

Саме в той час з якоїсь причини Борис Каминецький протягом місяця заступав у читальні бібліотекарку. Пізніше Бронко здогадався, що це заступництво було заздалегідь обмірковане.

Трохи сутулий, як більшість юнаків у тому віці, по-пролетарськи одягнений хлопець, цікавий, що аж трусився, побачивши нову книгу, не міг не звернути на себе уваги комуніста Каминецького, тим більше, що той мав доручення окружкому приглядатись саме до таких юнаків.

Спортивної будови, хоч і не першої молодості, присадкуватий чоловік, з монументальним, ніби з каменя витесаним засмаглим, аж бронзовим обличчям, з першого погляду викликав симпатію в Бронка. Чоловік цей легко запам'ятовувався ще й через свою незвичну (вся шкіра була поморщена, начеб її хто ниткою зібрав) лисину, яка розмістилася на голові Каминецького не так, як у людей, спереду, а збоку, від правої скроні до маківки.

В нашвидку (олівцем) заготовленому каталозі з'явились нові назви книг, які полонили Бронка вже самим своїм заголовком: «Всесвіт», «Народження людини на землі», «Культ релігії у різних народів», «Заполяр'я», «Виникнення світу», «Що таке аграрна реформа?» і т. д. В цьому каталозі Бронко наткнувся на імена авторів, про яких він досі й не чув: Горький, Фурманов, Шолохов (всі у польському перекладі).

Котрогось дня потрапила Бронкові до рук розтріпана, засмальцьована, заяложена на ріжках сторінок книжка М. Островського «Как закалялась сталь».

Каминецький вийняв з шухляди стола, як видно, наперед відкладену книгу, простягнув її Бронкові, а потім наче придержав. Дещо здивований таким маневром, Бронко відірвав очі від книги і підвів їх на Каминецького. Чи видалося Бронкові, чи справді якось інакше подивилися на нього оті сіро-голубі очі в товстих повіках?

Оглянувши нарешті книжку, Бронко повернув її назад Каминецькому.

– Я по-російськи не вмію читати.

– А ти візьми й спробуй. Чого заклопотався, як квочка коло курчат?

– Та що я буду зачинати, коли я не розумію слів…

– Таки ані-ані не розумієш? – з дружньою іронією спитав Борис.

– Я вже казав, – досить нечемно відповів Бронко, бо подумав, що з нього глузують.

– А я ще раз кажу, а ти спробуй! Випиши собі незнайомі слівця, а я тобі поясню. Не святі горшки ліплять.

– То вже треба виписати «закалялась». Я не знаю, що це означає.

– «Гартувалась» буде по-українськи. «Як гартувалась сталь»… А це слівце, між іншим, варто собі взагалі запам'ятати, – розумно?

Трохи згодом ця книга стала для Бронка чудодійним екраном, на якому оживали вичитані в газетах і книжках, а то й просто почуті факти з історії революційної боротьби. Пропущені крізь гаряче горно юнацької фантазії, вони тепер ввижалися йому ще більше опуклими та наснаженими пристрастю, якими, можливо, й були в житті. Треба було часу для того, щоб Бронко усвідомив, що його сприйняття цієї книги далеко не оригінальне: сотні тисяч юнаків так само сприймали книгу Островського, і для сотень тисяч вона була і ще буде в майбутньому першим, хоч трохи й наївним, осмисленням революції.

– А ти побудь, хлопче, ще трохи в читальні. Подивися, як інші розважаються. Хіба, може, спішиш?