Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 43 страниц)

На вулицю вийшов Йосиф Завадка хворим. Ніщо йому не боліло, але відчував себе таким ослабленим, що ледве волочив ноги. Зламала його не так Бронкова кривда, як великий біль від розчарування у справі, якій він служив і беззастережно вірив двадцять п'ять років.

* * *

І треба було цієї прикрості з Бронком, щоб Йосиф Завадка на дев'ятнадцятому році подружнього співжиття усвідомив собі, що в нього не жінка, а щире золото. Плентаючись додому після тієї розмови з Зілінським, Йосиф Завадка не збирався ділитися з Павлиною невдачею, що його спіткала. Не тому лише, що не мав звичаю втаємничувати жінку у свої чоловічі справи, але перш за все тому, що йому було соромно. Просто соромився, що він, старий, дав себе пошити у дурні.

Та Павлина, хоча й не питала, куди він іде, здогадалася відразу, з чим повернувся. Не спитала, що його гнітить, тільки подивилася на нього такими материнськими очима і стільки було в очах співчуття і німого прохання дозволити їй допомогти йому, що Йосиф поламав всі свої нерозумні принципи й все розповів. Чекав, між нами кажучи, що дружина, вислухавши його, почне дорікати та лементувати, що зламав дитині життя, що забрав з гімназії, а на навчання у друкарні не влаштував і так далі, і так далі. І що ж? І мусив би мовчати, бо жінка мала б рацію. А вона тим часом, оте золото – не жінка, штовхнула його в плече, наче хотіла збудити зі сну, і сказала:

– Е, було б чим гризтися! Хіба тільки світу, що у вікні? А хіба ми неспроможні послати дитину вчитись до Львова? На Зілінському світ клином не зійшовся! А я ламаю голову, а я ламаю голову, що сталося, що ти ввійшов у хату наче з хреста знятий… Не мав би ти чим журитись! Хай хлопець відпочине зо два місяці, бо ж дитина вчилася й канікули йому належать, а потім поїдеш до Львова і примістиш десь дитину. Хіба у Львові мало українських друкарень?

Це говорить Павлина, яка вже відхворіла те, що він забрав сина з гімназії.

Йосиф поглянув на ті згорблені роками, хоч ще не старі плечі, на ті губи, що стільки років не забувались і не розтулялись тоді, коли не треба, на ті натруджені руки, які не раз, може, хотіли простягнутися до нього, але не насмілювались, і лише подумав: «Свиня ти, Йосифе, і більш нічого. Зате жінка в тебе: не жінка – щире золото».

* * *

Про біль, що йому завдало розчарування у своїй профспілці, Завадка і не натякнув Павлині. Він знав, що навіть при найщирішому бажанні розділити з ним хоч частково тягар, що його давив, вона однаково не зрозуміла б цього.

Поки Йосиф з Павлиною, відтепер тільки з Павлиною, роздумували, куди краще послати сина, до Львова чи Перемишля, все несподівано змінилося.

Наприкінці канікул, отак десь підвечір, зайшов на подвір'я Завадків Костик Філіпчук, син Івана Філіпчука, заможного нашівського міщанина, що здавна займався посередництвом у куплі-продажі будинків і будівельних ділянок. Це все, що знав Завадка про батька, а про сина міг ще менше сказати, бо, власне кажучи, Костик на довгий час виїхав був з Нашого і десь тільки перед минулим роком повернувся до рідного міста. Атлетичного складу молодий чоловік, одягнений за останніми химерами моди, що навіть трохи вражало на фоні сіризни Нашого, він не міг не привернути до себе уваги. Тим паче, що його невелика, чепурна голова брюнета з колоди гральних карт абсолютно не пасувала до корпусу атлета. По містечку скоро розійшлася чутка, що Костик сидів у Львові за політику. За яку саме політику сидів отой елегантний юнак, нашівці не дуже й допитувались. Для них досить було факту, що сидів він не за крадіж, не за хуліганство, а за ідею. Оцей ореол мученика за ідею став для молодого Філіпчука наче перепусткою в різні президії, у члени правління всіляких спортивних та культурно-освітніх товариств, у різного роду комісії та арбітражі, давав йому право шельмувати непатріотів, висувати та провалювати кандидатури у члени правління різних організацій.

Тим-то й велике було здивування Завадки, коли він дізнався, що молодий Філіпчук зайшов до нього не більше не менше, як запропонувати йому взяти на себе ідейне керівництво (звичайно, безплатне!) над запроектованою в Нашому українською друкарнею. Ця звістка була для Завадки рівнозначною золотому таляру для жебрака. Йому аж спазми здушили горло.

– Українська… друкарня… в Нашому? Слухайте мене, може, ще й кооперативна?

Костик ляснув пальцями, наче батогом. Це означало, що йому не дуже сподобалося запитання Завадки.

– А яка різниця, чи друкарня кооперативна, чи приватна? Досить того, що вона буде українська. Українська, пане Завадко!

Він почав звисока пояснювати Завадці, що українська економіка розвивається двома шляхами: кооперативним і приватним, при обопільній згоді не конкурувати між собою. Для конкуренції вистачить польських і єврейських фірм. Ясно вам, пане Завадко?

Таж це скандал, що такий україножер, як Зілінський, держить у своїх руках, прошу вас, монополію постачання святих образів на все Покуття і Гуцульщину! Ганьба, що у такого польського шовініста друкується українська газета, і ще раз ганьба! А як реагують на це українські патріоти, прошу я вас? Добре, що знайшовся Філіпчук, який щось думає… Який думає не тільки про наживу, але й про справу, га? Нам треба боротись за гідне місце українське, прошу я вас, не словами, як наші славні патріоти звикли, не квилінням, не дурацькими, недостойними нації, петиціями до парламенту, а ділами! Ділами, прошу я вас, бо інакше історія зітре нас на порох!

Йосифові відразу якось не сподобалося, як цей молокосос став повчати його, наче якогось невігласа. Незвичним видався йому крикливий, розв'язний спосіб вислову молодого Філіпчука, але він подумав, що молодь взагалі стала тепер іншою. Колись молоді люди були скромні й поважали старших від себе, бодай за їхній життєвий досвід, а тепер підліток починає повчати тебе, сивого, – а яка рада на це?

Одне певно, що молоді дозволено літати попід хмарами, а зрілій людині треба дивитись на справу розсудливо.

– А що друкуватиме та нова друкарня? Я хотів би знати, слухайте мене, чи матиме вона достатню клієнтуру, щоб утриматись?

Філіпчук злостиво усміхнувся.

– Забавний ви, пане Завадко, перепрошую, що я так висловився! Що друкуватиме та українська друкарня?

Вам цікаво знати що? Все, що виходитиме друком на українській мові в Нашому і його околиці…

– То що… є вже така домовленість?

Кость нахабно розреготався Завадці у вічі.

– Що ви, направду ніби з місяця звалилися? Та хіба ж українській друкарні треба домовлятись, щоб українські видавництва давали їй замовлення? Файно би це виглядало! Хай би спробували надрукувати бодай одну летючку в поляка чи єврея, коли вже буде моя друкарня, то-о! – він підняв до висоти носа Завадки палюгу з закрученою кавулею, – то ще того самого дня могли б замовляти собі шкляра…

Завадці ця балаканина здавалася вже не дивною, а просто-таки дикою. Він хоч сам ніколи не був власником друкарні, та з досвіду своїх принципалів [66]66
  Шефів (з пол.).


[Закрыть]знав, що коло клієнта ходили, як коло розбитого яєчка. Конкуренція існувала завжди. Коли, скажім, за панування Австрії менше було друкарень, то й наполовину менше друкувалося всякої продукції. Клієнта завжди треба було брати то неперевершеною, дійсно безконкуренційною якістю виконання, то терплячим чеканням оплати; але щоб клієнта палюгою заганяти у друкарню – щось подібне чув Завадка вперше.

Філіпчук прочитав вагання на обличчі Завадки, бо поспішив з поясненням:

– Минулися, прошу я вас, часи євангельської покори, що хто тебе вдарить у праву щоку, то ти підстав йому ліву. Тепер, прошу я вас, такий принцип: ти мені око, я тобі обидва, ти мені зуб, я тобі всю щелепу. Подивімся на інші народи. Чим вони завоювали собі своє становище у світі? Покорою, слізьми, молитвами? Нічого подібного! Лише сміливість, рішучість, самовпевненість дали їм віру у свої сили, а за цим, прошу я вас, і перемогу! А наш русин, прошу я вас, від колиски звик тільки кланятись, плазувати й чекати панського милосердя, чорт би його побрав! Як говорить Ніцше: хто плазує черв'яком, той хай не нарікає, що його розчавлять.

Йосиф Завадка не знав, хто такий Ніцше і що він ще казав, але з цим його висловом Завадка був цілком згодний. От хоч би взяти його історію з Леоном. Він, Йосиф Завадка, лише збирався плюнути в лице тій падлюці, але наміру свого так і не виконав. Говорім сюди, говорім туди, але якась часточка рації таки є в тому, що меле язиком син Івана Філіпчука.

З дальшої розмови вияснилося, що сам Костик був кваліфікованим друкарським робітником, і це щиро порадувало Завадку.

– І коли це ви встигли, хотів би я знати? Колись ваш тато говорив, що ви ніби вчитесь на якихось курсах у Львові…

– Та що ви старого слухаєте? Курси! Ха-ха-ха… Мій старий на пункті мого викшталценя [67]67
  Освіти (пол.).


[Закрыть]має заскок, прошу я вас. Він навмисне розпускав чутки, що його син вчиться на пана у Львові, щоб ніхто не знав, що я в тюрмі сидів… А мені що? Я що – за крадіж сидів? За ідею сидів і не соромлюсь цього, а, навпаки, прошу я вас, горджуся цим! Я, правда, був на бухгалтерських курсах, але звідтіля мене вигнали за антидержавну діяльність, розумієте? Так що свої «курси» закінчував я вже у Бригідках. Вийшов я з тюрми, розглянувся сюди-туди, а тут знову почала мені поліція наступати на п'яти. Приїхав старий, набрався страху й ублагав, щоб я під приводом навчання приховався на якийсь час у Жовківському монастирі. А там, як знаєте, є велика друкарня… І от я, можна сказати, з нудьги і навчився тієї штуки. Не святі горшки ліплять, прошу я вас! Я не говорю, може, українська друкарня – це не такий вже рентабельний інтерес [68]68
  Тут: комерційне підприємство.


[Закрыть], але, прошу я вас, друкарня ця повинна стати забралом проти полонізації західних повітів Галичини! В таких випадках свої шкурницькі інтереси треба ставити на другому місці…

Завадка почухав за вухом.

– Все це дуже добре, пане Філіпчуку, але все ж таки я хотів би звернути вашу увагу на те, що таке підприємство, як друкарня, потребує неабиякого вкладу. А крім того…

Але Філіпчук не дав йому скінчити:

– Що ви, прошу вас, тягнете мене назад? У всякому починанні, щоб ви знали, роль відіграє не стільки матеріальна база, скільки моральні якості особи, яка береться за справу. Розумієте? Воля до перемоги, стремління до дії, вперед, концентрація і екстаз духовних сил людини – от що важливе! Ми з вами, прошу я вас, можемо померти, але мусимо світові довести, що друкарня в Нашому таки буде і буде вона не остання, а перша, – зрозуміли ви мене?

Йосиф Завадка звик до звичайної, простої мови, і йому довелося-таки добре напружувати думку, щоб зрозуміти сенс Костикової балаканини. Зрозумів його так, що така українська друкарня повинна втерти носа Леонові Зілінському, ну, а більш… – більше Йосифові Завадці й не треба було. Це його так прихилило до свого майбутнього спільника й Бронкового принципала, що він, з натури замкнута людина, зразу ж поділився з Костиком про свою поразку в Зілінського.

Філіпчук, не вислухавши Завадку до кінця, так розійшовся, що аж почав слиною порскати. Був до краю обурений, але не на Зілінського, а на Завадку.

– Так і треба нашим русинам, прошу я вас! Били їх поляки під час пацифікації, але замало, бігме, що замало били! Поляк може собі бути, прошу я вас, і соціаліст, і ендек, і червоний такий, що з нього аж капати буде, і католик, але в душі він завжди, при всіх обставинах, буде перш за все поляком. У цьому їм треба віддати належне, хоч вони й наші вороги! І цього, прошу я вас, не завадило б і нашим навчитися у них! А наш русин-вояк? Чоловіка може шляк трафити, що це за темний народ! Ну що, може, ні? Нема, прошу я вас, моральної єдності між нашими українцями. От що? Один – до біса, другий – до ліса. Поляки, прошу я вас, мають свою державу, так? Але один за одного дасть собі око виколоти, хоч за них всіх дбає їхнє паньство [69]69
  Держава (пол.).


[Закрыть]. А в нас? В нас збереться троє українців – і вже маєш партію, яка стоїть в опозиції до десятьох існуючих… Десять партій на сім мільйонів населення! Я вже враховую до цих сімох мільйонів українців і тамтейших, з Полісся. Це що, не ганьба для нас, га? Щоб у наших галичменів збудити нарешті свідомість, треба бодай ще трьох таких пацифікацій. Тоді, може, відкрилися б нарешті очі темному русинові…

Завадка терпеливо перечекав, поки Кость Філіпчук до кінця викричиться, злиже язиком слину з губ і закурить. Щойно тоді він заговорив:

– Я вам признаюся, пане Філіпчук, що до тієї історії з Зілінським я трохи інакше дивився на ці справи. За своїми політичними переконаннями я був соціаліст, признаюся вам…

– Власне, в наших людей, прошу я вас, широке серце до любові. Наш русин в ім'я всесвітнього братерства ладен і рідної матері відцуратись. А потім, коли від «братів» добре дістане по спині, то тоді до свого лізе плакати в жилетку…

– Прошу пробачення, пане Філіпчук, але ви до мене прийшли, а не я до вас. Це раз. По-друге, я вас не перебивав, коли ви говорили. А по-третє, я збрехав би, коли б запевняв когось, що я вже зовсім, як той каже… Знаєте, коли людина тридцять п'ять років у щось вірила, то пізніше… Одним словом, слухайте мене, це такі справи, що треба ще добре подумати над ними. Я не можу сказати, що ви не маєте де в чому рації, але… ну, та відкладім цю політичну дискусію, як той казав, бо тепер нас діло обходить. В мене є син, як знаєте. Бронко мій закінчив чотири класи гімназії, і я хочу вам сказати, що я допомагатиму новій друкарні, чим зможу, що буде в моїх силах, але з однією умовою: що там вчитиметься мій син, а коли вивчиться, то в цій же друкарні дістане роботу. От і все. Ви, може, закинете мені, що мною керує шкурницький інтерес, але скажу вам: ідея ідеєю, а їсти треба, і то кожного дня. А який був би з мене батько, коли б я не забезпечив своїй дитині шматок хліба?

– Розуміється, розуміється, – підхопив Кость, – мета нового підприємства – з одного боку, вирощувати українські кадри спеціалістів, а з другого, прошу я вас, дати працю українському робітникові. Народ у такому становищі, як ми, українці, під Польщею, мусить бути готовий до того, щоб у слушний історичний момент замістити всі пости державно-адміністративного апарату. А ким, прошу я вас? Багато українських інтелігентів, крім Кості Філіпчука, ламає собі голову над цією проблемою? Але що практичного вигадали до цього часу?! А ще горлають, бездари, про свою любов до України!

Йосиф Завадка не розумів, навіщо людина витрачає стільки слів, коли на його питання можна було відповісти одним «так» або «ні». Ну, та гаразд. Треба звикати до того, що майбутній принципал Бронка – балакучий чоловік.

– А як там, слухайте мене, з літографським відділом? Я гадаю, що треба його… Мій Бронко, бестія, має непересічні здібності до малювання, це не те, щоб я хвалився Якби його трохи так підучити, то міг би вийти з нього неабиякий майстер, я гадаю…

На жаль, ця не існуюча ще посада вже зайнята. Брат дружини Костя, хоч і не має спеціальних здібностей, повинен посісти це місце. Так треба, пане Завадко! Інтерес – це свого роду дипломатія, прошу я вас! Під секретом кажучи, тесть тільки під цією умовою фінансуватиме молоде підприємство. Ясно?

Завадка мусив міцно взяти себе в руки, щоб не виявити свого розчарування. Так запав Йосифові в пам'ять той хлопчисько з хвацькою чуприною у літографії Зілінського, що Йосифові не раз ввижався Бронко замість нього, а тут ось воно як!

Та коли інакше не можна, то хай буде так, як є. Бронко піде слідами свого батька, а це теж непогано.

На другий день пішов Йосиф оглянути оту нову друкарню. Те, що побачив, не розчарувало його, а просто налякало. Йосиф, який все ще перебував під враженням оглядин друкарні в Зілінського, жахнувся з того, що застав у майбутньому підприємстві Філіпчука. Власне кажучи, друкарні ще не було.

В одній половині напіврозваленого будинку, яку Філіпчук гордо називав цехом, містилася розмонтована друкарська машина. На руйновищах другої половини цвіли здичавілі соняшники.

Коли Йосиф удвох з Філіпчуком взялися складати машину, виявилося, що деяких деталей зовсім бракує, а деякі непридатні за розміром або остаточно з'їдені іржею. Треба було їх замінити новими, що в умовах Нашого – не так легко.

Завадка так захопився роботою, що забув про свої болі у суглобах і працював з Бронком від світанку до зорі. Правда, сам хазяїн теж не покладав рук. При своїй ведмежій силі він працював за батька й сина, разом взятих. Приходив на роботу, як завжди, елегантно вдягнений, переодягався тут у латані штани та сорочку і кидався на роботу з таким завзяттям, начеб вона мала бути його останнім рятунком.

Найгірше почував себе Бронко. Непризвичаєний до фізичної роботи, він у перші дні, особливо вранці, коли доводилось йому схоплюватись з ліжка, не міг зігнути спини. Мамі, аби тато не чув, скаржився, що йому так повитягувало руки, що вони, здається, стали нижче колін. Йосиф раз випадково підслухав, як мати, голублячи сина, радила йому побільше маркувати на роботі, за що й дісталося по добрій пайці богу, матері й синові.

Подумаєш, паничик який, мамин синок, руки йому повитягувало! Йосиф у його віці гатив молотком по ковадлі, що аж іскри розприскувались. Нічого, нічого, звикнеш до роботи, мамин синку, а колись, може, ще й «дякую» татові скажеш за неї.

І справді, Бронко дуже скоро звик, а що дивніше, на очах навіть поправлятись став. Не те щоб набирати сала, але почав мужніти хлопець. Апетит, що з'явився після такої примусової фізичної зарядки, і здоровий сон після всього робили своє.

За весь час роботи були вони на харчах Філіпчука. Коли першого дня роботи принесла Філіпчукова жінка обід (Завадка подумав, що хоч він і старий, але з таким «нещастям» таки не оженився б), Кость відповідним тоном нагадав їй, щоб на другий день не забула взяти з собою ще пару ложок і вилок.

Гей, гей, їда з спільного горщика! Що ж може більш зріднити людей? Оці обіди з спільної миски нагадали Йосифові військові походи по скелястих горах Боснії та тамтешніх чорнооких, тонконосих дівчат. Ех, як ненавиділи ті боснячки австрійський блакитний мундир і як гаряче вміли вони любити хлопців, що носили його!..

Оцей спільний труд багато де в чому спричинився до того, що Йосиф Завадка змінив свою, породжену першими враженнями, думку про Костя. Він і надалі дотримувався думки, що молодий Філіпчук – надто галасливий, що немає в нього скромності й на зламаний шеляг, що та його самовпевненість іноді стає просто блазнівською, але все оце – шумилиха на качані кукурудзи, під якою все ж таки криється здорове зерно.

Слова – полова, діло – диво, робити діло Кость умів, дай боже кожному так! Не минуло й три місяці (останній місяць, правда, Філіпчук прийняв чоловіка), а друкарська машина вже стояла готова до експлуатації. Звичайно друкарні Філіпчука, якщо можна вжити цього гучного слова, було далеко до того, що мав у себе Леон Зілінський. Та коли зважити, що друкарня постала не людською кривдою, не шахрайством і що це була перша українська друкарня в Нашому з часу його існування, то ясно, що не могло бути й порівняння між одним і другим підприємством.

Настав день, коли Бронко був прийнятий друкарським учнем у першу українську друкарню у Нашому.

При цій нагоді зворушений Філіпчук сказав ось які пам'ятні слова:

– При людях і для людей я Бронкові принципал, а він – мій підлеглий, інакше воно й не може бути, прошу я вас. Але я був би останньою свинею, якщо б коли-небудь забув, скільки ви з сином вклали безкоштовної праці в те, щоб поставити підприємство на ноги. Але мало того, що підприємство «стало на ноги», воно ще мусить «іти», а щоб піти – для цього потрібні йому гроші. Ви, пане Завадко, скажу вам в очі, – розумний чоловік. Це дуже файно, прошу я вас, з вашого боку, що ви не настоюєте, щоб я платив учневі. Ви ж знаєте, що поки що, але це, – згадаєте моє слово, – тільки поки що! – єдиним моїм «прибутком» є проценти, які я мушу платити за борги.

– А ваш тесть? – натякнув Завадка на одну розмову поміж ними.

– Мій тесть? Ого, мій тесть – стріляний птах! Він доти обіцяв золоті гори, доки я не зав'язав собі світ з його дочкою, а тепер… тепер він відмовляється. Але не думайте собі, він дасть, що обіцяв, але він хоче насамперед побачити, в що він має вкладати капітал. Хитрий, старий лис! «Ти, Костю, бийся, як риба об лід, постав підприємство на ноги, пусти його в рух, а коли вже все буде гаразд, прошу я вас, коли вже не буде жодного риску, – я тобі допоможу!» Але я маю надію, що за ті чотири роки, що Бронко вчитиметься в мене, я підтягну друкарню, а там старий розщедриться, підкине грошенят, і все буде ол райт, прошу я вас! Все ж таки, пане Завадко, як то кажуть, брат братом, а бриндза за гроші! Я вам говорю заздалегідь, що так платити Бронкові, як оплачує робітників Зілінський, я не зможу.

– Я це знаю, пане Філіпчук…

– Ви то тепер знаєте, – грубо перебив його Кость, – а потім будете говорити, що я вам дитину експлуатую! Ви беріть, прошу я вас, під увагу, яку клієнтуру має Зілінський, а яку матиму я… У Зілінського, проше пана, друкуються всі державні видання. Так чи ні? Газета польська, щоденник, прошу я вас, друкується в нього! А скільки за рік він видруковує візитних карток, шлюбних повідомлень, запрошень, афіш, анкет? А крім того, прошу я вас, хоч то друкарня нібито приватна, але пан староста завжди знайде спосіб, щоб хоч під Новий рік підкинути якусь дотаційку. А хто мені підкине допомогу?.. Я вже не говорю про клієнтуру, яка перепаде мені…

Завадка подумав про себе, що Філіпчук говорить тепер про ці самі справи значно пониженим тоном, ніж чотири місяці тому, коли тільки закладалася друкарня. Тоді пан принципал літав у хмарах, а тепер життя примусило його ходити пішечком по землі, тому й заспівав інакше.

– Ви мені, може, нагадаєте, що у Нашому виходять аж дві українські газети. Але яким тиражем? Вони обидві разом становлять, прошу я вас, одну третину тиражу нашівського польського щоденника. А щодо іншого, то що? Дуже наші русини замовляють собі візитні карточки? І що він напише на ній? Хіба «безробітний»? Підприємство підприємством, а на ці справи, прошу я вас, треба дивитись реально.

Завадка скоса зиркнув на нього, а про себе подумав: «Що ж ти, небораче, повчаєш мене моїми ж власними словами? А якщо ти знав, що справи стоять так кепсько, то навіщо було заварювати цю кашу взагалі?»

Кость зрозумів, що його слова справили прикре враження на Завадку.

– Але нам, – продовжував він, – прошу я вас, не треба падати духом! Не ридати, а здобувати! – такий наш девіз. Правда? А на старого, скажу вам, я не гніваюся за те, що не дає мені тепер грошей. Він знає, що робить. Не читав Донцова, а знає, прошу я вас, що ніщо так не гартує характеру, ніщо так не виробляє… ну… ну… вольові якості у людини, як саме боротьба з перешкодами. А ви, пане Завадко, киньте лихом об землю! Коли я сказав, що друкарня буде, то – буде! А щодо вашого Бронка, то ось що я вам скажу: коли він стане в мене на роботу, то я платитиму йому не по цінникові, а по совісті. Влаштовує це вас? Вірите мені?

– Вірю, – сказав зворушений до глибини серця Завадка і міцно стиснув простягнуту йому руку.

Влаштувавши сина, Завадка наче тягар скинув з пліч. Тепер міг відкласти турботи про долю сина, як добре виконану роботу, до якої вже не треба повертатись. Він сам відчув, що його роль опікуна в житті хлопця скінчена. Внутрішнім життям сина він не те щоб не цікавився, а взагалі не визнавав його. Від природи не обдарований жвавішою уявою, він міряв Бронка на свій масштаб, коли йому було п'ятнадцять років.

Чого прагнув він у цьому віці?

Працював тоді вже помічником коваля і як про недосяжне щастя мріяв стати друкарем. Син його отримав це недосяжне щастя, – чого йому ще треба?

На те, що Бронко має свої хлоп'ячі секрети від батька-матері, Йосифа наводили інколи зовсім незначні дрібниці. Якось, коли Бронко скидав штани, в кишені закалатала коробка з сірниками. Певно, бахур брався курити. Біда! Трохи рано взявся він за це діло. «А в скільки років я почав курити?» – запитав себе Завадка і згадав, що це сталося на два роки раніше, ніж у Бронка.

А все ж таки оця коробка сірників скаламутила тієї ночі сон Йосифові. Лежав непорушно горілиць, щоб не тривожити старої, яка спала під боком, і міркував, що за першою цигаркою піде перший кухоль пива, перший поцілунок десь у вербах, а там, по-п'яному, – перший грішок з продажною дівкою. Недобре, щоб те все прийшло завчасно. А де та сила, яка б допомогла зробити так, щоб прийшло воно своєчасно, а дещо – щоб зовсім оминуло його сина?

Дедалі більше став Завадка помічати, що Бронко вечорами пізно повертається додому. Йосиф став пред'являти претензії не синові, а матері: де волочиться, куди його носить поночі?

Павлина, яка, напевно, сама турбувалася цим, для чоловіка завжди знаходила слово заспокоєння:

– А куди ж йому волочитись? Затримався з хлопцями на вулиці, от і все… А ти, як був молодий, не робив те саме?

В цьому випадку Павлина не зовсім влучно трапляла, бо Завадка замолоду, відверто кажучи, дуже мало волочився. Найкращий доказ цього те, що навіть жінку мусили йому підібрати сусіди.

Та сказати, що він тепер, під старість, дуже радий чи гордий з того, що не вишумів за молодості, – не можна. Часом навіть ставало шкода, що вже надто статечно вів себе у молодості. Мав би тепер чоловік бодай що згадувати на старість!

Відлетіла від Йосифа журба про долю Бронка, але не опускала його турбота про долю друкарні. Там діялися якісь, на думку Завадки, несамовиті речі. А оскільки та друкарня мала стати джерелом заробітку для його сина і оскільки сам Йосиф почував себе її хрещеним батьком, то, зрозуміло, він не міг залишатися байдужим до того, що там творилося. Страхіття починалися з того, що борги, в які заліз Філіпчук заради обладнання друкарні, потягли за собою нові борги, бо час спливав і треба було сплачувати проценти від боргів. Далі треба було сплачувати проценти за несплату процентів. А оскільки тесть Костя все ще продовжував виховувати у своєму зятеві вольові якості, то створився якийсь запаморочливий коловорот: в одному місці позичалися гроші для того, щоб віддати їх у другому, а в третьому позичалися гроші для того, щоб віддати проценти в першому, а потім знову бралася позичка в першому джерелі – і так ланцюжком, ланцюжком без кінця.

Бронко, незважаючи на свій молодий вік, став довіреною особою принципала у всіх фінансових операціях. Хоч Завадка радий був би й не знати про всі оці фінансові перипетії на підприємстві, щоб не додавати собі зайвої години безсонниці, проте йому імпонувало те, що Філіпчук у грошових справах довірився саме його синові. Були ж у друкарні досвідченіші, старші за Бронка робітники, але принципал з усіх вибрав його. Крім того, з боку Філіпчука це було незаперечним доказом відкритої гри по відношенню до Завадки.

Підприємство животіло під вічною загрозою векселів, які щохвилини могли бути опротестовані і тим самим потягти у безодню банкротства все підприємство.

Після трьох років цієї біганини з векселями й гонитви за грошем, коли здавалося, що підприємство, щасливо перебравшись через вовчі ями, з котрих кожна загрожувала продажею з молотка, вибралося на битий шлях, Філіпчукові в голову стрельнула нова ідея. Він задумав не більше не менше, як перенести друкарню з вулиці Мокрої у нове шикарне приміщення в центрі міста по вулиці Круля Яна.

Коли Завадка дізнався від Бронка про цю новину, він буквально схопився за голову. Досі Йосиф хоч із зубовим скреготом, але все ж таки мовчки спостерігав витівки того, з дозволу сказати, Бронкового принципала. Тепер же настав час активно втрутитись у справу. Не може ж він спокійно дивитись, як людина розганяється з берега, щоб кинутись у безодню, і у відповідний момент не притримати божевільного за полу. Повинен, що б там не стало, поговорити з тим пуголовком. Довести йому, що його ідея – це не що інше, як певний і остаточний зашморг на шию не тільки підприємству, але всім тим, що зв'язані з ним. Нагадати тому божевільному його власні слова про те, що основна мета підприємства – готувати кадри й дати заробіток українському робітникові. Як же ж він гадає давати заробіток тому робітникові, коли сам ріже підприємство, пхаючи його у нові борги, з яких йому ніколи не вилізти?

Коли Завадка з'явився перед Філіпчуком, то вся його лють, весь його арсенал слушних аргументів, весь запас його логіки розбився об ще більшу лють, об ще більш слушні аргументи і, на жаль, об ще незаперечнішу правду Філіпчука.

Кость Філіпчук, який до цього часу вислуховував батьківські поради Завадки з поблажливою усмішкою, цим разом став на диби:

– Я хотів би знати, хто тут власник – ви чи я, прошу я вас? Що б ви сказали мені, якби я вдерся на ваше подвір'я і став би там командувати? А по-друге, коли я борюкався з фінансовими труднощами, коли здавалося: ось-ось кінець підприємству, то що ви тоді робили? Спішили, може, мені на допомогу? Ні! Філіпчук, прошу я вас, плив серед розбурханого моря на дірявім човнику, можна сказати, а ви, прошу я вас, ходили собі по березі і робили собі спортивну розвагу з мене: врятується чи не врятується? А якби так ви були запропонували мені у скрутний час позику, то що? Не говоріть, я знаю, що при вашій пенсії маєте заощадження. Але ви побоялись ризикувати… Хай ризикує шалений Філіпчук. А тепер, прошу я вас, непрошені приходите з своїми яловими порадами… Чого ви боїтесь? Заріжу підприємство? А що буде, як не заріжу, а штовхну вперед на десять років? Молодь, прошу я вас, не може не ризикувати, бо це притаманне її духові. Ви хочете мене вчити? Красно дякую вам. Для мене вистачить моєї власної голови. Ще до цього часу вона якось ні разу не підвела мене. А зрештою, як то вас так турбує, то скажу вам, що в мене є реальні підстави для того, щоб перенести друкарню.

– А можна б узнати, які це підстави?

Завадка змушений був спитати ще раз про це саме, бо Філіпчук не поспішав звіряти перед ним свої плани.

– Я, прошу вас, іншому не сказав би, але вам скажу: Накльовується, власне, не накльовується, а вже вирішено відкрити у Нашому велике українське видавництво. Тільки, слухайте, нікому про це ані слова. Будемо друкувати, прошу я вас, книжки тисячними тиражами… Розмах, прошу я вас, якого так бракує нашим галицьким ботокудам! Мало того, що я переношу друкарню, мені треба буде у найкоротший час подбати про нові машини. Раз бодай утнемо щось у Нашому на європейський масштаб! Я боюся, що вашому Зілінському від зависті печінка трісне… га-га!.. Я б хотів, пане Завадко, щоб ви подивилися… га-га!.. тепер на свою міну…

Вираз обличчя у Завадки, очевидно, був не дуже розумний, бо він усе ще не впевнений, що той шалапут не глузує з нього. Насувались питання, на які важко було відповісти: чому оте велике видавництво для свого перебування саме обрало паршивеньке Наше? Хто той таємний видавець і що він гадає видавати таке, щоб безробітний український інтелігент відірвав собі від рота, а купив його книгу?