Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 43 страниц)

У день цього подвійного храму по вулицях Нашого мерехтіло в очах від червоно-гарячого гуцульського та чорно-білого покутського народного одягу. Головною магістраллю Нашого – вулицею Легіонів – безперервним шнуром тяглись вози, одні правим, другі лівим боком. Над вулицею стояла така густа курява, що, здавалося, порох знімався, але осідати на землю вже не встигав.

На нашівському ринкові і прилеглій до нього площі у той день немає де ногою ступити від людей, коней і возів. Поміж возами сновигають жінки з писаними бесагами, напханими купленим товаром, полив'яними горщиками, паперовими хатніми прикрасами, святими образами, швендяють діти з кольоровими бубликами, нанизаними на нитку довкола шиї, вештаються цигани з мідяними сковородами та циганки у своїх прерясних спідницях з невідступними картами для ворожіння, увиваються міські злодії. Де й беруться бездомні собаки в надії поживитись біля господарських возів.

Краєм ринку попри дорогу двома шпалерами стоять столи з булками, ковбасами, гарячими кров'яними кишками, содовою водою, молитовниками, священним зіллям, а ще далі – стенди з католицькими виданнями, а на самому кінці – продавці льосів [101]101
  Доля, лотерея (пол.); тут: у значенні «оракулів», написаних на папірцях, що їх витягали морські свинки.


[Закрыть]з морськими свинками та папугами.

Напроти через дорогу сидять у шинках безпросвітні п'яниці, такі, що не беруть їх вже ні мольби, ні прокльони жінок, і співають кожний на свою ноту:

 
Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,
Тогда будеш жалувати, як я вмру…
 

Точнісінько так було і в той пропам'ятний день, коли Бронко з Каминецьким протискалися поміж народом до площі за ринком.

Вів Каминецький, а куди і чого – Бронко не знав.

Десь недалеко заграла катеринка – але як! Була це хіба якась нова не побутована в наших сторонах катеринка, бо звук, що видавала, розлягався з такою силою, начеб з гучномовців.

Людський мурашник заворушився.

Хлопці, дівчата, діти, чи, як кажуть на Нашівці, бахорня, і навіть газди з батогами в руках – всі, хто тільки міг залишити віз і накуплене добро на ньому, подалися в бік катеринки.

– Ходім і ми туди, – потягнув Каминецький Бронка.

Нараз катеринка замовкла, а на возі поблизу неї став на весь зріст чоловік. Бронко опинився за кілька кроків від нього і мав змогу добре його розглянути. Був у селянській простій, із згрібного полотна [102]102
  З грубого домотканого полотна.


[Закрыть]сорочці, хоч і в міських штанях. Без кашкета (у таку спеку!). Чорне лискуче волосся листком прилипло йому до чола. На землисто-брунатному, вкритому порохом обличчі, здавалося, тільки ясніли чорні чисті очі і великі, довгі, білі, як ріпа, зуби.

Чоловік широко розкарячив ноги і зробив рукою жест, мовби запрошував людей ближче згромадитися біля нього. Народ так і зрозумів його.

І він заговорив…

Не міг довго говорити, не міг складно добирати слово до слова, бо його час відмірювався секундами, і тому він викидав з себе голі думки, мовби лозунги, – але як! Бронко до того часу не чув і, мабуть, ніколи вже більше не почує такого промовця, хіба ще раз його самого!

Відпуст. Спасіння? Спасіння у вас самих. У вашій єдності. У вашій великій силі, люди. Загрожують попи страшним судом. Він і настане скоро. Тільки не бог з своїм штабом чинитиме над нами суд, а ми, мужики, над панами і попами. Пробуджується народна свідомість. Всюди. Всюди. Всюди. По забитих, курних селах. По закапелках великих міст. По майстернях. У підземеллях копалень! Всюди. Всюди. В нас тут. У корінній Польщі. У Франції. За морем! Піднімається і ступає велетень народ. Народ – господар цієї землі. І всього, що на ній. Зрозумійте, люди, що ви – незборима сила. Струсніть плечима і скиньте з себе паразита, що віками п'є вашу кров. Незабаром жнива. Тут. І на Поділлі. Будуть приїздити в наші околиці за женцями. Не йдіть жати за чотирнадцятий сніп. Організуйте страйкові комітети на місцях! Польський робітник, польський селянин, мазур з вами.

По руках осадників! Дрюччям женіть штрейкбрехерів з села. Розставляйте варти. Тримайте зв'язок село з селом. Не бійтеся нічого. Ще не збудована та тюрма, щоб вмістити весь народ.

Хтось, видно, подав йому знак, бо чоловік скочив з воза, не докінчивши думки. В ту ж мить зайшовся вереском поліцейський сюрчок. Зчинився переполох. Почали перекликатися поліцейські. Бронко сам впізнав одного тайняка [103]103
  Агента поліції.


[Закрыть]що шулікою кидався поміж вози: де? Де той, що говорив? Де?

Ніхто не знав, ніхто не бачив, де й коли він зник. Такий помітний тим своїм землисто-брунатним обличчям і чистими очима – і пропав безслідно. Розтанув у натовпі.

Народ поглинув в себе разом з своїм диханням.

«Як би я хотів, – подумав тоді Бронко, – мати таку силу заворожувати людей, як цей чоловік».

– Хто це був? – запитав він у Каминецького по-дітвацькому, забувши про закон конспірації.

– Вечір. Ходім.

– Вечір? – перепитав Бронко, подумавши, що Каминецький назвав йому прізвище летючого агітатора.

Так він і залишився в серці і пам'яті Бронка товаришем Вечором. Вогник маяка. У кожну важку хвилину (і хто б запідозрив його в цьому!) звертається Бронко думками до товариша Вечора, як віруючий до свого патрона. І тепер, чекаючи на Каминецького, Бронко теж думав:

«Що б я дав, аби мати змогу зараз поговорити з вами, товаришу Вечір. Ви одні зрозуміли б мене. Але не розповідайте нікому, що я так по-бабськи марю вами. Бо засміють і будуть праві. Знаю, що будуть праві, але без романтики, без вогника маяка теж не можна, – правда?.. А ось і Каминецький іде».

Каминецький ішов у своїм рибацькім брилі з вудками на плечі. В одній руці ніс черевики, а в другій банку з черв'яками.

– Здоров, козаче. Затримали мене, тримала б їх лиха година. Слухай, хлопче, ти ані-ні не хочеш взятись за вудку?

– Нє-е…

– Хай буде і так. А я закину вудочку. А ти, між іншим, знаєш, що це неправда, ніби риба не має слуху? Ні, серйозно: вчені робили досліди і вияснили, що у риб діє умовний рефлекс. Вони, уяви собі, в означену пору припливали на звук гонга, бо звикли, що їх завжди годували… Ти чув, що комуністи вбили отця Річинського?

– Та щось тато говорив мені…

– Чекай, чекай хвильку… от тобі й на! Зірвалася! Так от, хлопче, нам з тобою треба зредагувати листівки… І ще цієї ночі мусиш видрукувати. Розумієш? Так і так: чорносотенська реакція разом з націоналістичними молодчиками пускається на чергову провокацію, щоб викликати з боку властей нові репресії на прогресивні організації… Треба буде ще сказати, що Річинського вбили не комуністи, а глум народу… Ясно?

– Мені завжди ясно…

– Ти незадоволений чимсь?

– Та нє… але я вже хотів би нарешті перемінити професію…

– Що, знову?

– Скажу вам відкрито, товаришу Каминецький, що оте редакторство вже набридло мені…

– Як то розуміти?

– Та так… що мені вже двадцять чотири… а ви й досі… а може, й не ви особисто… А взагалі, що тут багато говорити? Я не буду таїти, а скажу… нарешті скажу, що отаке відношення мене глибоко болить і ображає. Доки я буду у термінаторах [104]104
  В учнях-практикантах у ремісника (з пол.).


[Закрыть]у вас ходити? Чому не можна мені дати нарешті яке-небудь серйозне, відповідальне доручення? Слухайте, я тільки з газет, з судових процесів дізнаюся, які чуда творять мої ровесники. А чим я гірший від них? Це все докупи таке прикре для мене… навіть те, що я мушу проситись у вас… я не знаю… Іноді мені так… ну, ви повинні зрозуміти мене, товаришу Каминецький…

Каминецький не відзивається.

Зціпивши зуби, зосереджено стежить за рухом поплавка на воді. Навіть спина його прибрала напружену позицію: ось-ось колихнеться червона цятка. І нагло, не повертаючи голови, каже шепотом:

– А тепер забирайся, хлопче, звідціль, бо дієш рибі на нерви…

Бронко ще стоїть добру хвилину, сповнений непорозуміння: і це все?

Либонь, усе.

Бронко переходить рябу, всіяну сіро-чорним кремінням рінь і попадає на м'яку піщану стежку поміж верболозами. Стежина завела його в гущу верболозу, наче в чагарник. Зникла панорама міста, Майданська гора, навіть обрії пропали, а видніла одна емальована покришка неба. Проте життя давало знати про себе гомоном.

На заході по дерев'яному мосту дудніли порожні селянські вози. З лісу залітав з вечірнім леготом передзвін товару, що повертався з пасовиська. Оббивались об ухо в'ялі голоси пляжників з рушниками через плече.

На броді верболіз розступився широкою брамою, перетинаючи стежку розлогою, списаною колесами дорогою. Праворуч показались силуети перших дахів Нашого, ліворуч – зелена долина поміж двома пасмами гір.

Посеред ріки, закасавшись мало що не до пояса, по-міщанськи одягнена дівчина періщила прутом корову, яка намагалась хлипнути води з ріки.

Дівчина усміхнулася Бронкові, ніби знайома. Бронко відвернув голову. Не до милих речей було йому. Невдоволення собою після розмови з Каминецьким стало невиносним душевним тягарем.

Затискав кулаки до болю з великої злості, що так по-штубацьки [105]105
  По-школярськи.


[Закрыть]зарвався перед Борисом Каминецьким.

Гарне свідоцтво, нема що казати, виставив він собі! Давайте, хоч з-під землі беріть, а давайте йому відповідальне доручення, бо пропадає марно геній революції! Чи не заносить це смердючим шкрумом [106]106
  Нагаром.


[Закрыть]кар'єризму, а то просто-таки аферизму? А який він до біса кар'єрист, коли розібратись на здоровий хлопський розум? Рветься, правда, рветься, наче теля на припоні, до дії, руху, до небезпечних пригод, риску, але все це, єй-бо, не з низьких спонук, товаришу Каминецький. А втім, Борис правий, слово честі, правий, коли каже, що молоді хапаються, наче попівна заміж.

«І що воно таке зо мною, – розмірковував, охолонувши вже трохи, – що серед своєї братії ровесників я куди розсудливіший і врівноваженіший. А от з вами, товаришу Каминецький, відчуваю себе зв'язаним, – розумієте? І щоб не показатись вам таким, шарахаюся до протилежної стіни. Від стіни до стіни. Може, це всі молоді так? Як ви думаєте? Такий темп. Такий ритм, чорт його побери!»

У місті на вулиці Круля Яна Бронко зустрів жіночу постать у чорному, спущеному на обличчя серпанку.

«Котрась з Річинських», – подумав і тут же згадав, що йому треба зладити текст листівки ще сьогодні ввечері.

«Товариші! Чорносотенська реакція…» – Він знову і знову повертався до цієї фрази, але голова була зайнята одним – його останньою розмовою з Каминецьким.

Чим більше Бронко роздумував про це, тим правдоподібнішим починало здаватись йому, що ота манера Каминецького пересипати свою мову приповідками, оте захоплення спортом, рибальством, оте марення музикою – не зовсім щирі, в усякому разі, свідомо перебільшені. Таке враження, що Борис воліє, щоб збоку вважали його трохи за шалапута. Ця гра, на думку Бронка, добра з чужими, а для чого здалася вона з ним? Бронка це болить. Сьогодні дошкульніше, як завжди. Ех, і який це дурень вигадав, що для молодих життя – це співанка?

А коли ж людину так шарпають сумніви, коли вона так боляче розчаровується, так сліпо помиляється і так ревно кається, так багато хоче і так мало може, як не в молодості? Та, погодився врешті Бронко, краще не спати від бурління власних дум, ніж від ревматизму, як мій тато, дідько б то все побрав!

* * *

Після тризни Орися Ілаковичева не поїхала з свекрами на село. Скаржилася, що від солодкого заболів у неї зуб. Вирішила залишитись на кілька днів у Нашому, щоб перевірити зуби у лікаря. Факт цей сам по собі не викликав би коментарів з боку родини, якби не те, що на другий день вранці Нестор знову був у Нашому. Згадав, що йому треба в повітовому Союзі кооперативів дістати насіння ріпака, яким він задумав у промислових цілях засіяти більшу ділянку. Може, Нестор і говорив правду, але міг, прости господи, затриматися ще з тим ріпаком якийсь тиждень, щоб уникнути поговорів у родині.

Орися, немов інстинктивно відчуваючи, що там їй не дуже раді, не залишилася в Річинських, а пішла ночувати до пані десь на Шкільну вулицю, де за своїх гімназійних років була на квартирі. Нестор заїхав до Олени.

Звичайно, поки Орися чекала на свою чергу у зубного, Нестор снував по кімнатах будинку на вулиці Куліша, діючи тільки на нерви дівчатам та Олені своїми блазенськими розрадами.

– Замість снуватись так без цілі, стрийку, трохи помогли б нам порядкувати, – зауважила Ольга, яка вже ледве трималася на ногах від того порання після похорону.

– Ото знала, що сказати! Та я, пане добродію, з дому втікаю, як зачую, що заноситься на порядки, а вона мені… Як там у вас в дівочій – вже в порядку? Я б так на півгодинки прихилив голову… Звичка, пане добродію, звичка! Консветудо альтера натура [107]107
  Звичка – друга натура (латин.).


[Закрыть]нема що!

Ольга пішла до дівочої, щоб відчинити вікно. Тут усе ще панував чужий запах плащів, пледів та шалей похоронних гостей, коли на підвіконні побачила учетверо складений, притиснений камінцем папірець. Ольга торкнулася пальцями паперу, і її вразила його шовкова м'якість. Вона відкинула камінець, розгорнула папір і щойно тоді побачила, що це – листівка. На першій сторінці вгорі стояло грубим шрифтом: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

І хоч Ольга знала, що папірець не може ні вибухнути, ні вистрілити, ні взагалі вчинити їй жодного лиха, вона відчула перед ним фізичний страх. Густими бляклими літерами (господи, який добір слів!) було написано: «Українська буржуазія з-під стягу чорносотенської «Католицької Акції» пустилася на чергову провокацію. Бажаючи накликати нові репресії з боку польського уряду і націоналістичних молодчиків на прогресивну робітничу і селянську молодь, підлі запроданці свого народу, лакеї панів беків і ридз-сміглих, агенти ватіканської агресії розпускають серед народу чутки про те, що попа Річинського (Ольга прикусила губу від безсилої образи!) вбили комуністи…» Відчула в роті солоний смак крові, але продовжувала читати: «Факт цей, – читала далі, – зайвий раз доводить, що буржуазія у своїй заядлій боротьбі проти селян і робітників не гребує жодними засобами. Річинського вбили не комуністи, а вбив його сміх і глум народу, коли він на вічі в Калиниці («Він», наче на адресу якого парубка!» – здригнулась від образи Ольга) намагався отруювати свідомість селянських мас і закликав до згоди з окупантами».

«Трудове селянство Західної України, – починався новий абзац, – настільки вже політично дозріло, що не дасть впіймати себе на вудочку агентів міжнародної реакції й різних запроданців покрою річинських. (Прізвище з малої букви!) Комуністи, – читала Ольга, хоч у голові в неї шуміло від напливу крові, – не застосовують індивідуального терору. Комуністи вбивають і надалі вбиватимуть тільки провокаторів…»

Листівка закінчувалася закликом до боротьби з польськими окупантами та їх поплічниками – буржуазними націоналістами (тут Ольга вже нічого не розуміла), вимогами волі і землі та гаслами в честь Радянського Союзу. Листівка ця зробила на Ольгу сильніше враження, ніж смерть татка. Смерть татка була в якійсь мірі підготовлена безнадійним захворюванням, а ця листівка впала на неї, як удар в тім'я.

Від кого? За що?

Ольга почувала себе людиною, що відкрила жахливий злочин, а не може сповістити людей про нього з остраху, щоб її не запідозрили як співучасницю.

Знала, що листівку треба знищити або віднести в поліцію, проте не зважувалась зробити ні одне, ні друге. Вона ще і ще раз перечитувала ті місця, де писалося, що татка вбив «сміх і глум народу».

Про який це сміх і глум мова? Ольга знала про хворобу татка тільки те, що татко знервувався там і це призвело до крововиливу в мозок.

І після цього нещастя ще глумились і сміялись з татка. Ольга виключала думку, щоб хто-небудь зважився глумитись над батьком за його життя. Єдиним свідком цього трагічного моменту був стрийко Нестор. Де ж стрийко? Господи боже, стрийко сидить у столовій і зливає до склянки залишки вина з пляшок.

– Стрийку, я маю про щось поговорити з стрийком…

– Я тебе слухаю, але ти пляшку від мене не ховай. Я хотів прилягти на півгодинки, а ти мені не дала подушки, то я знайшов собі інше заняття, пане добродію!

– Стрийку, розмова секретна. Може, вийдемо у сад?

– У сад?.. А ти не могла б так зробити, щоб Орися у вас ночувала? Чого ти так подивилась на мене? Що я таке сказав, пане добродію? Негарно, щоб фамілія [108]108
  Тут: рідня.


[Закрыть]ночувала по чужих… ну, ну, ходім у той сад… ходім…

У садку Ольга вибирає таке місце, щоб їм ніхто не міг перешкодити.

– Стрийку, прошу мені докладно розповісти, як сталося з татком те нещастя тоді, на вічі у Калиниці?

Нестор чухає волохаті груди. Спати йому хочеться. І, признатись щиро, не має й найменшої охоти розбабрувати у пам'яті те, що хотілося б йому забути безповоротно. До того не хотів дівчині отруювати життя тією історією. Та Ольга не відстає від нього. Убгала його на якусь трухляву лавочку між двома вишеньками, й немає іншої ради, як скоритись волі дівчиська.

Спершись головою об стовбур вишні, Нестор починає: було воно так. Приїхали вони в село Калиницю на віче.

– А хто ще був з татком, крім вас, стрийку?

– А тобі, пане добродію, навіщо знати це?

Нестор забувається, що в родині – траурний настрій. Сміється по-п'яному, ще й Ольгу смикає за косу.

– Мені треба все знати від початку до кінця.

На жаль, Нестор при всьому бажанні не може всього пригадати. Особливо мало залишилося в його пам'яті те, що стосується самого моменту захворювання покійного Аркадія. Віче було скликане з ініціативи ундівських послів… Ольга починає плакати. Навіщо було таткові встрявати у політику? Мав він свої фінансові інтереси, хай був би тримався їх.

– Ти нічого не розумієш, і плакати тепер уже запізно. Покійний робив велике діло, от так вийшло, пане добродію. Ну, не плач! Приїхали ми в ту Калиницю. Місцевий парох, отець Розумовський, запросив нас на обід. Обід – як тобі сказати, пане добродію?… – був ситий, але простацький. Бракувало йому шику, пане добродію. Їмосць так розгубилась, що подала бургундське у келишках для шампанського.

– Стрийку, це мене не обходить!

Нестор просить пробачення у племінниці. Він думав, що як все розповісти, то все, пане добродію.

За обідом в того Розумовського, коли вже випили по одній-другій чарці, зайшла мова про віче, що мало відбутися. Тут Розумовський починає запевняти їх, що Калиниця – це наймирніше під сонцем село. І саме в цьому, пане добродію, полягає непростима тактична помилка отця Омеляна. Якби покійний Аркадій знав, що йому доведеться виступати перед ярим ворогом, то, річ ясна, він був би підготувався до всяких можливих вилазок з боку противника. Як то кажуть, пане добродію, ні на хвилинку не спускав би ока з мушки. Та той тюхтій, пробач, завів їх на сухе – і ось які фатальні наслідки. Які трагічні наслідки, пане добродію!

На віче, як пізніше виявилося, прибуло кілька голодранців з міста. Цим і виправдується тепер о. Розумовський, що він, мовляв, ручався тільки за своїх парафіян. А що це за парафіяни такі, які водять дружбу з комуністами?

Таких парафіян треба шельмувати при кожній нагоді, виставляти їх поіменно на засудження в католицькій пресі, а не рекламувати як мирних людей.

Ось до чого довела політична сліпота й благодушність отця Розумовського! Першим, після того, як отець Розумовський відрекомендував їх всіх, виступив представник від воєводства. Добре говорив, навіть мало що по-польськи закидав, хоч з усього видно було, що йому мало доводилося виступати перед сільською публікою.

Хлоп – гадина, пане добродію, звивається у клубочок і робиться маленьким, коли йому чого-небудь треба від тебе. Але, боронь боже, якщо він відчує, що ти в чому-небудь залежний від нього!

Го-го! Тоді гадина випростовується на весь зріст, піднімає голову і сичить, готова кожної хвилини кинутись на тебе.

Аркадій, не бійся, добре вивчив мужицьку психологію. Він не вдавався, як пан з воєводства, до історичних коренів українсько-польського братерства. Що хлопові до історії?

Аркадій прибирав гаддя до рук логікою аргументів, доводячи тим баранячим головам конкретно, які матеріальні вигоди може принести їм дружнє співжиття двох слов'янських народів. При тому він так спритно, так істинно по-мистецьки допомагав собі то тоном, то жестом, то анекдотом, то слізкою, що, здавалося, ось-ось схопить за морду, як норовистого коня за гриву.

Нестор безнастанно стежив за настроєм мужиків. Спочатку насуплені, вони поступово-поступово, під впливом гіпнозу Аркадієвого слова, міняли вираз обличчя, мов під пензлем художника.

І ось, коли вже здавалося, що Аркадій останніх, найбільш затятих, перетягне на свій бік, нагло з натовпу впала фраза…

– Яка, стрийку?

Дурна. Насамперед дурна! Якими фразами може розкидатись такий індивідуум? Просто Несторові не зовсім зручно повторяти племінниці цю нісенітницю.

– І це так подіяло на татка?

– Звичайно, що не це. Покійного вивело з рівноваги те, що натовп, ота сама проклята юрба, яку, здавалося, тримав уже зав'язану в мішку, раптом вибухнула схвальним реготом, приєднуючись до того обдертуса.

– Та, може, не всі сміялись?

– Певно, що не всі. Були й такі, що з обуренням повискакували аж на лавки; проте тих, що реготалися, було, на жаль, більше.

Чи Ольга розуміє, в чому справа? Річ навіть не в тому, що той голодранець одним пошлим вигуком перетягнув майже весь зал на свій бік. Прокляття в тому, пане добродію, що ота слухняність, покора, увага, співчуття, з якими та голота прислуховувалась до Аркадієвих слів, були напускні, звичайнісінько удавані. Така гадина дивиться тобі побожно у вічі, а думає своє. Та від цього може, пане добродію, не тільки жилка тріснути у мозку, а череп розколотись начетверо. Просто не вкладається в голові, що такого оратора, такого майстра слова, як Аркадій, смердючий мужик обвів довкола пальця.

– А потім що?

Отут Нестор майже нічого не може пригадати собі. Адже його погляд весь час був звернений на публіку. Вже після того, як стався той нещасний випадок, розповідали Несторові, що покійний Аркадій замахав руками, начеб шукаючи опори, і повалився.

– Олю, не треба плакати. Тобто повалився не на землю, а на чиїсь руки, бо його тут же відразу підхопили…

– А стрийко не старався розвідати, хто той злочинець?

– Якийсь друкарський учень чи челядник… [109]109
  Підмайстер.


[Закрыть]

– Друкарський челядник, стрийку? Може, й з друкарні Філіпчука?

– Аякже ж! Отак на практиці виглядає патріотичний лозунг: «Свій до свого!» Ти, пане добродію, дурної візитної карточки боїшся, буквально боїшся видрукувати у єврея, хоч там тебе обслужать і дешевше, і акуратніше, даєш заробіток своєму, а той свій тільки вичікує моменту, щоб тобі загнати ніж у спину!

Друкарський челядник з друкарні Філіпчука… Зараз, зараз. Той «тип», що прийняв у неї замовлення на оповіщення і якому так смішно було від того, що вона намагалася не забути всі титули татка, теж був учнем або челядником в тій друкарні. А цей, що складав оту листівку, яка в неї за пояском, безперечно, був друкарем! Підозріння, яке ледве випустило кігті, зміцнилося в уяві Ольги ще і тією обставиною, що під час похорону той «тип» ще з одним таким, як і він сам, двічі або тричі потрапляли Ользі на очі. Невже ж би?..

– А як його прізвище, стрийку? Насамперед треба дізнатись, як його прізвище.

– А що це нам дасть, мала? Припустім, пане добродію, що ми встановимо його прізвище, рік народження, адресу і таке інше, – що з того? Бідного Аркадія і так воно не воскресить з мертвих…

Ольга дивиться на Нестора сухими, недовірливими очима: щирий стрийко з нею чи вважає за дитину, якій не слід знати всієї правди?

– Як це так, стрийку? Він убив татка, бо якби не той «тип» (знову з очей ринули сльози), то татко міг би ще жити. Ми всі ходили б біля нього і він пожив би ще.

А тамтой убив нам татка, – і це має йому… так… безкарно минутися?

Нестора щораз більше хилить на сон.

– Ну, ну… так зовсім… безкарно… – белькоче, засинаючи, – це їм не обійдеться, мала. Але ні мені, ні тобі не треба встрявати в цю справу… Слухай, ти не могла б мені винести з хати яку подущину? Я б собі тут трохи передрімнув…

* * *

Через кілька днів, ідучи з лікарні, не заглядаючи навіть до себе (ще й досі гнітила його ота Бровко), пустився Безбородько одразу в напрямі вулиці Куліша.

Була це звичка, що в основі мала грубу фізіологічну причину. Безбородько любив добре попоїсти. Але навіть не це. Кінець кінцем, незважаючи на свої витрати, міг дозволити інколи собі сто грамів шинки чи тістечко до кави. Досить було б, як то кажуть, кинути пані Бровко злотого на стіл і замовити собі ласощі, але це було не те саме, що в Річинських, Підвечірки або вечері у Річинських супроводила особлива атмосфера, майже урочистий ритуал накриття столу, а над усе – неабияка уважність до його особи.

«Доктор не любить яєць на м'яко», «Доктор любить солодку муштарду», «Доктор воліє редьку без сметани», «Доктор заквашує тільки цитриною» і т. д. І т. д.

Це було не тільки приємно. Це було до деякої міри навіть потрібно, аби зростати у власних очах.

Минаючи вікно кухні, Безбородько заздалегідь виробляв собі нюхове передчуття того, що буде на вечерю. Ця невинна, тільки йому одному відома гра загострювала апетит, збільшуючи такий потрібний для кожного травлення птеалін у шлунку.

Мариня часто міркувала, чому доктор заходить з подвір'я, а не з фронту через веранду, і загадка ця так і лишилась для неї нерозв'язаною.

Але сьогодні інше звернуло його увагу на кухонне вікно. У першій кімнаті від кухні, в так званій їдальні, хтось сварився так голосно, що слова вилітали через відчинене вікно аж надвір.

Безбородька вразило найбільше те, що голос належав не Зоні, яку завжди вважав за істеричку. Кричала Слава, а може, навіть Неля. Нахилився, буцімто зашнурувати черевика, і чув, як Слава, так, здається, це була таки Слава, кричала:

– Маю вже досить тієї комедії! Що – не кричи?! Досить! Досить того комедіянства! Я гадала, що з сорому під землю провалюся. Радьте собі, як знаєте, але моя нога ніколи-ніколи більше там не буде!

Чиїсь голоси, серед яких виділявся плаксивий голос Олени Річинської, взялися зацитькувати її. Хтось кинувся зачиняти кухонне вікно. Доктор Безбородько підвівся і пішов.

Відчинила йому двері сама Катерина. Хоч намагалась робити усміхнене обличчя і зальотно підставила йому щоку для поцілунку, не міг не помітити її великого хвилювання. На шиї і лівій щоці пашіли нерівні плями, а рука, яку взяв у свої долоні, була холодна.

В їдальні не застав уже нікого. Знав, що за хвилину тут відбулась якась неприємна сцена, але не хотів розпитуватися, хоч цікавість дошкуляла йому, мов спрага.

Сподіваючись, що тим наверне Катерину до відвертості, обійняв її за плечі і ніжно, хоч незграбно, пригорнув до себе. У великій втомі примружила очі, зітхнула глибоко, і здалося Безбородькові, що зразу ринуть в неї або сльози, або слова.

«Що сталося?» – хотів було запитати, але Катерина лагідно, проте рішуче увільнилась з обіймів, поправила зачіску і усміхнулась. Усмішка твереза, майже весела заперечувала підозру, що в цьому домі діялось будь-що прикре.

– Як це гарно, що ти сьогодні прийшов раніше. Знаєш, мені чомусь дуже хотілося, щоб ти сьогодні скоріше прийшов.

«Бреше чи правду каже? – подумав Безбородько. – А може, мені почулося, що вони сварились? Може, Слава тільки голосно наслідувала когось. Та мала має інколи свої витівки…»

Раптом за дверима почулась якась біганина, якісь суперечки, наче показалась Слава з заплаканими очима (а все ж таки сварились!) і покликала Катерину:

– Я перепрошую, на хвилинку…

Але та хвилинка тривала чверть години.

Нарешті все втихомирилося.

Катерина повернулась у їдальню усміхнена, а слідом за нею Мариня внесла вечерю.

Накрито до столу на дві особи. Власне, Катерина навіть не покуштувала нічого. Відмовилась тим, що сьогодні винятково пізно їли підвечірок.

– Ти повинна була на мене зачекати, – докоряв їй Безбородько, що прозвучало так любовно.

Катерина припала довірливо до його плеча і прошепотіла, майже притулившись устами до його щоки:

– Мені найприємніше дивитись, як ти їси…

Безбородько погладив її поблажливо по голові. Правда, при столі Катерина годила йому, як дитині. Ця уважність нагадувала йому Валю і, може, тому не вражала його в Катерині.

Коли вже закурив, Катерина делікатно нагадала йому, що третього треба було заплатити внески за радіоприймач і внески до медичного товариства. Чи не забув про це? Справді забув і тому тепер забідкався:

– Ай, чому ти мені раніше не нагадала? Я чисто забув про цю сплату і минулого місяця, здається, так само не вислав ні за радіо, ні за газети… Тепер кожного дня можна сподіватися нагадування від них. Вельми пристойно виглядатиме, коли листоноша принесе мені відкриту листівку… Які очі зробить пані Бровко? Ти ж знаєш, я маю у голові стільки справ, що годі мені про всі дрібнички пам'ятати…

Докір цей, замість прикрості, приніс Катерині насолоду. Був це один з випадкових доказів (на які від своїх заручин стала особливо чутливою) того, що Безбородько вже пов'язав її з собою.

Здивував Катерину трохи Безбородьків егоїзм, хоч і те віднесла на карб чоловічості нареченого: чому не подумав, які клопоти вона мала в той час?

Врешті погодились, що від сьогодні вона вирішуватиме всі дрібні його справи.

– Тебе не буде нічого обходити. Ти матимеш готові квитки й відтинки чеків. Добре? Ну, добре?

Усміхнувся вимушено і без запалу поцілував її в руку.

– Добре… добре…

Сказав, а подумав інше. Подумав, що добре буде тоді, як вона візьме на себе не тільки дрібні, але й грубші, і то зовсім грубі сплати. Але коли це буде?

Розмову, перервану появою Безбородька, закінчено по його відході. Катерина розпитувала тепер Славу спокійно і послідовно:

– Ти розкажи, як то було від самого початку…

Слава уже не гарячилася. Похмуро й сумовито розповідала свою прикру пригоду:

– А решту ти вже знаєш…

– Ні, я мушу знати все, – розсудливо зажадала Катерина, – я мушу з ним поговорити.

– Боже, який сором для родини! Господи, на що ми зійшли! – зойкала Зоня. Була блідою, обличчя їй затягнулось поволокою якоїсь нереальної, але видимої вже старості.

– Не роби таких гримас, Зоню, – врівноважено застерегла її Олена. Її, здається, найменше від усіх турбувала ця справа.

Слава повторяла:

– Та я вже тобі казала. Прийшла до крамниці, де, як завжди перед вечором, було повно людей. Хай, думаю собі, зачекаю. Я не люблю пнутися поза чергою.

– І зле зробила, – злосливо перебила її Зоня, – якраз треба було пнутися попереду всіх. Що значить? Хто ти є? Певно, коли прийдеш скулена і поруч з різними сторожихами та жінками робітників чекаєш своєї черги, то, звичайно, такий купчик дозволить собі поводитися з тобою брутально… За це я ручусь. Але прошу, прийди упевнено, ніс догори, розштовхни всіх і тицьни йому свою книжечку. Побачиш, чи наважиться хоч би слово писнути. Не бійся, мені не сказав би того, що тобі.

Катерина замахала рукою:

– Чекай, Зоню, чекай! Моралі на кінець! Тепер хай Слава говорить.

– Та я й кажу. Чекаю на свою чергу, але бачу, що він відпустив якусь жінку в хустині, що прийшла пізніше…