Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 43 страниц)

– Йой Петрику, вам жарти в голові, а в мене й крові не дорізався би! Не жаль ми було б, якби який старий, але новісінький. На Іорія виплів. Ще-м у довгого Филимона, може посвідчити, соломки брав… І пам'ятаю, що, як ще ліз на віз, був капелюх на голові. Та може-сьте, – звернувся до народу, – сховали котрий для жарту, то признавайтеся, маєте, люди, бога в серці!

– А цей як сюди попав? – спитав Бронко у Мартинчука, який подавав знаки молодому, з вузькими очима парубкові, щоб той вдавав, ніби ховає Василеву пропажу.

– Та це, чуйте, хтось на сміхи наслав жандармів на Пшеничного, – замість Мартинчука, відмовляє Бронкові русявий чоловік у домотканій, просякнутій потом сорочці, по-господарськи пораючись біля скривавленого пальця на нозі.

– «На сміхи»? Файні мені сміхи!

– Е, бо то треба розуміти. Ви що собі міркуєте? Що то нам так насухо обійдеться, як Мартинчук каже? І якого дідька кривавиш? – рве шматину з рукава і обвиває нею палець. – Пани, річ ясна, вишукають такий параграф, що ніби ми хотіли Польщу повалити. Та хай подивляться на Пшеничного, а потім вже най самі поміркують, що говорять. Треба-таки ще його намовити, аби оте подане до старости написав… Ади, і через це суча кров протікає. Недарма-то пани нас псякревами називають… А ви кажете. Так треба, щоб Пшеничний був між нами…

Почуття гумору було настільки органічне цим людям, що воно не покидало їх навіть за цих гірких обставин. У синяках, з червоними від безсоння очима, вони знаходили в собі силу посміхатися опухлими ротами, ховаючи поза спини обтріпаний від цієї забави капелюх Пшеничного. А разом з тим Бронко зробив сумне спостереження, що оця їхня веселість не має нічого спільного з бадьорим настроєм. Була настільки їм притаманна, що існувала в них наче поза свідомістю, а в дійсності, з вод цієї одчайдушної стихії, що гатила на панську садибу, з отого Дунаю не залишилося й сліду. Люди – хто стояв, хто сидів, а хто просто лежав долі – якісь непричетні, байдужі до власного нещастя, неповороткі, якщо не сказати – тупі. Вірити не хотілося, що це ті самі, які кільканадцять годин тому йшли відкритими грудьми на наставлені солдатські гвинтівки.

Бронко не витримав і поділився своїм спостереженням з Петром Мартинчуком.

Мартинчук, притримуючи пальцем розсічену губу, засміявся тихим внутрішнім сміхом:

– А що ви хочете, аби мужик головою мур пробивав? Кажуть пани, що хлоп – гадина, а я вам скажу, товаришу Завадка, що його так з усіх боків скубуть, так наступають на того українського хлопа, що він, бігме, май злющий, чим гаддє… Хай ми знімемо тут крик, повибиваємо вікна, вивалимо двері, – але що би тим довели? Порозпихали б нас по камерах, а потім поодинці висікли б так, що місяць не сів би на задницю. І то ще добре, коли на тім скінчилося. А хто тоді стане лікувати хлопа? Хотів покійний канонік, – не знаю, чи правда, – будувати для нас санаторій, а ми не послухали, та й тепер мусимо берегтися, аби з задниць клаптя не летіло… А ви кажете…

Бронко мусив обізвати себе в думці ідіотом, і то ще неабияким! «Головою муру не проб'єш!» Але ж це не пристосовництво і не угодовщина, брате, а розумна економія сил. А життя вчить їх економити не тільки копійчини й одежу, а й духовну силу, багаття нескореності та бунту, таланти й любов.

Ех, якби тому хлопові дати можливість розправити крила!.. Якими талантами, якою глибиною мислі, яким дотепом, яким генієм у винахідництві, якою красою мови й пісні блиснув би він перед світом!

– Що з вами, Завадко?

– Заболіло в мене серце, товаришу Мартинчук.

Десь над ранком відчинились двері. Ті, що здрімнули, прокинулись як ошпарені. Напевно, здавалось їм, що спали на своїх постелях і, чого доброго, поспізнювалися на роботу. Бувалі тюремники подумали, що їх викликають на допит, а зовсім наївні взяли звідкись, що до камери принесли сніданок.

У дверях з'явився молодий, навіть симпатичний з лиця поліцай.

– Броніслав Завадка, з речами, ідете додому…

Бронко відразу подумав, що поліцай механічно проголосив формулу «з речами додому», бо ж ніяких речей ніхто з них не мав при собі, але тут же зрозумів, що це було сказано не випадково. Йому веліли саме так викликати Завадку. І треба було признати, що вони до деякої міри досягли своєї мети. Мартинчук, правда, нічого не сказав, але таким красномовним жестом почухав потилицю, що Бронко зрозумів його без слів. А Пшеничний – той прямо став ремствувати на всю камеру.

– Пан з паном і тут знається. Кому ні сіяти, ні орати, ні молотити, тому додому, а ти сиди, хлопе…

Перед самими дверима, незважаючи на протести поліцая, Бронко повернувся лицем до камери:

– Товариші! – хоч підборіддя затремтіло в нього, голос прозвучав упевнено, і то з ноткою такої непідкупної щирості, що хіба лайдак не повірив би йому. – Товариші… поліція пускається… на провокацію… мене… випускають, аби… створити видимість, що я співпрацюю з ними… Не вірте, товариші, це…

До камери зайшов ще один поліцай.

– Ано, винось сєн, пан! – виштовхнув Бронка за двері.

– Падлюки! – кинув, як плюнув, їм Бронко в лице.

Молодий не відізвався, а вусач промовив флегматично:

– По-русинську нє розумєм. Коридорем налєво – марш!

* * *

Надворі світало. Бляклий місяць скидався на паперове кружальце, приклеєне до темної оксамитної поверхні неба. Світанкова холодна тиша ніби зачарувала місто. Невиразні нагромадження будівель, непорушні крони дерев, безлюдні вулиці, артезіанські колодці, так звані помпи, біля яких вдень так людно і гамірно, темні спущені штори крамниць – все здавалося бутафорією, розставленою декоратором на великій сцені.

У загальній тиші лунко відбивалися Бронкові кроки по тротуару. Ступав різкіше – відгомін зростав, тихіше – гул від кроків слабнув.

На вулиці Легіонів Бронко побачив чоловіка, який при тьмяному газовому світлі підмітав брук.

Жива людина в цьому бутафорському місті дивно розчулила Бронка.

Звернувши на Мокру, Бронко почув, що позаду хтось вийшов з провулка і обережно йде за ним назирці. Дорога була грунтова, тому і звук кроків губився в поросі, наче в моху.

«Він зовсім ідіот, коли думає, що мені тепер щось інше в голові, крім подушки», – подумав Бронко, і йому закортіло сказати про це шпикові в очі. Повернувся по-військовому – і оторопів.

За ним крокувала простоволоса, коротко підстрижена, в темному жакеті і ясному платті дівчина. Порівнявшись з Бронком, спитала безбарвним голосом:

– Підемо?

Від несподіванки чоло Бронка вкрилося потом. Перед ним стояла дитина. Він окинув одним поглядом, незважаючи на півтемряву, вузькі гострі плечики, плоску фігурку і дав їй не більше як чотирнадцять, від сили п'ятнадцять років. На дрібних недорозвинених губах густо накладена помада, що, як здогадався Бронко, було водночас і видимою відзнакою її ганебної професії.

– Ну, підемо? – підморгнула вона і при тому зробила рукою жест, від якого Бронко сплюнув з огиди.

– А скільки тобі років? – спитав, хоч знав, що, замість відповіді, чекає його одна лайка.

Воно так і було.

Дівчина грубо лайнулась, але не це було найстрашнішим. Жахливим був вираз її очей. Вся моральна твань, передчасна дозрілість і злісне смакування падіння відбились у тих темних нірках, як у мутному дзеркалі.

– …твою маму, хочеш мене навертати? Тато мені знайшовся, ха-ха-ха! – Її сміх був хрипкий, як у сифілітиків.

На її крик піднялася жіноча постать, що, напевно, лежала на насипі. Була також коротко стрижена, в темному не то плащі, не то халаті. Не була старою, але в брезклім, ляльково розмальованім обличчі чаїлася смерть, прикрита оболочкою набіленої шкіри, наче смертним серпанком.

– Що за гранда? [132]132
  Скандал (пол.).


[Закрыть]– запитала п'яним, як здалося Бронкові, голосом. – Фраєр не хоче заплатити?

Сплюнула наперед себе.

– Чуєш, навертати мене хоче. Ха-ха!.. Який татунцьо об'явився. А як була в закладі, то дідько вас тоді видів… Маєш папіроси?

Бронко вирішив під будь-яким приводом випитати в них, що за заклад мала молодша на думці. Саме недавно попалась йому в руки стаття – обвинувачення відомого польського літератора на адресу вихователів дитячого закладу у Студзіньці на Поморі. Справа дійшла до прилюдного процесу, в якому на лаву підсудних сіли монахи-братчики, а в ролі свідків виступали скалічені діти-вихованки. Незважаючи на те, що польські костьольні власті всіляко намагались не допустити до скандалу, тобто прилюдного процесу, справа ця стала предметом обговорення, точніше засудження на сторінках прогресивної преси. Тим-то і тепер слово «заклад» наче прикувало Бронка до тієї дівчини.

У нього була, напевно, не зовсім розумна міна, бо молодша зайшлася реготом, вказуючи на нього пальцем:

– Чого витріщився, як теля на нові ворота? Баби не видів? Маєш закурити?

На жаль, те, що мав з собою, Бронко скурив за ніч, а решту пороздавав арештованим.

Вона потяглась рукою за бюстгальтер, витягла звідтіль дві сигарети, одну встромила собі в рот, а другу простягнула подружці.

– Я щойно курила, – відсторонилася старша. – Пива випила б. Повів би-сь на пиво, чи що, – підморгнула мальованою бровою Бронкові.

– Пізно вже, – ухильно відповів Завадка.

– Для файтлапи [133]133
  Роззяви (пол.).


[Закрыть]пізно! – вишкірила старша свої надщерблені зуби. – Я поведу тебе в таке місце, що і о шостій дістанеш випити. Ти скупий, брацє.

– Пізно вже. А завтра треба на роботу.

– Га, а я щось на такого хлопа, що для баби часу шкодує! А може, ти з роботи повертаєшся? Нє? Дай мені на пиво. Я піду сама вип'ю, а ви тут трохи побаришкуйте собі… Ти не дивись, що в неї ще грудей нема… ха-ха… Покажи йому, Маню, що вмієш. Видиш, фраєр не звичний до кубіти…

Сказавши це, вона спустилась у рів і зникла так само непомітно, як з'явилась.

– Це хто? – спитав він у молодшої, яка розглядалась на всі боки за здобиччю.

– А тобі що до того?

– Хочу знати. А ти не можеш хоч раз по-людському відповісти?

– Ха-ха-ха!.. По-людському, ха-ха-ха!.. А я по-якому говорю – по-баранячому? То моя сестра. Що? Не віриш? Не схожі одна на одну?

– То вона звела тебе на таку дорогу? – спитав він

і подумав з мукою: «Чого це вимотую з неї кишки? Чим я зміню її становище?»

– А дідька лисого моя сестра змогла б! То він мене витягнув з закладу.

– Хто – він? – допитувався Бронко, хоч і знав, що в її очах стає щораз більшим дурнем.

– Ти з місяця звалився? А ти хотів би, щоб дівчина без опікуна ходила? Ха-ха… Та сестра тільки тому й заступається за мене, що він у криміналі. Го, як він зі мною, то я моцна!

– Так це він звів тебе на цю дорогу? – хотів уточнити Бронко, щоб правильно її зрозуміти.

– Та якої холери ти причепився до мене? Що тобі треба?.. Рідна сестра не могла, а він – во! Вирвав мене з того пекла і дав кавалок хліба в руки… Чого рота роззявив? Скажеш, може, не хліба? Я що – голодна чи не одягнена? – вона демонстративно розвела поли жакетика. – Чи, може, без гроша сиджу? Певно, що я йому вдячна… І сестра теж…

Бронко дивився на неї і думав з досадою: «Який я до бісової матері борець за краще майбутнє народу, коли бачу, як людина тоне в клоаці, а я не в силі витягти її звідтіль?»

Раптом перед очима винирнула Ольга Річинська, та сама, що приходила в контору друкарні. Ось де одна з причин цього лиха! Монахи з Студзіньца забули теж священного сану… Попівна постала перед ним так виразно, що, здавалося, біля нього запахло резедою. «Пишна, – подумав, – викохана на людських хлібах…»

Бронко відчув, як здіймається в ньому невгамовна зненависть до тих – ситих, імущих. Це їхня влада пхає на брук отаких, як ця мала. Це вони, злодії, не тільки вкрали в нас землю, людські житла і фабрики, але й позбавили почуття стидливості, як у оцих дівчат.

«А як та попівна граціозно чекала тоді у конторі, спираючись, наче лелека, то на одну, то на другу ногу. А коси її не вміщалися під жалобним чепцем і тягли голову назад.

О, з такою, – подумав єхидно, – пішов би я навіть у варшавську оперу, прошу дуже!»

Ех, брате, з якою охотою схопив би ту білу, як пшенична булка, попівну за коси і змусив поклонитись оцій нещасній, з пофарбованим ротом своїй «сестрі во Христі»!

У ранковій сизій імлі навпроти воріт Завадкового двора стояв, спершись спиною на сусідній паркан, якийсь мужчина. У першу хвилину Бронко подумав, що це випередив його Бжезіцький. Та, підійшовши ближче (як лунко віддають кроки у передранішній тиші!), Бронко побачив, що він помилився. Чоловік був вищий за шпигуна і широкоплечий.

Той повернувся на кроки, і Бронко не міг стримати вигуку:

– Товаришу Каминецький!

Каминецький посміхнувся зблідлим, трохи схудлим лицем. Він, ясно, теж цілу ніч не спав.

– Слухайте, це файно, що то ви… Але звідки ви знали, де мене чекати?

– Інтуїція. Ти знаєш, що таке інтуїція? В чорта не вірю, а в неї, прокляту, вірю.

Каминецький обійняв Бронка, підняв однією рукою, наче хотів його зважити.

«Не інтуїція, а любиш ти мене, товаришу Каминецький, так само, як я тебе».

– Не стіймо на вулиці, – похопився Завадка, – переберімся через паркан. Зайдемо під повітку, а то побачить мама через вікно, і каюк нашій розмові!

Каминецький схопився за вершечок паркана і перескочив його так, ніби виконав вправу на брусах.

– Колись займався я цією штукою, – зауважив він здивований Бронків погляд. – Ще й тепер люблю веслувати. Пожди, підемо колись з тобою на човни.

Бронко спохмурнів.

Не міг зрозуміти, чи грається ним Каминецький, вдаючи, що не здогадується, що Бронкові аж пече почути оцінку ставчанських подій.

«Човни! Якраз відповідна хвилина, товаришу Каминецький, про… човни!»

Бронко нишпорить нервово по кишенях за цигаркою, хоч знає, що там порожньо.

Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз.

– Я ж бачив, як ти вплигнув! Спочатку не розумів, куди тебе несе. А заки зорієнтувався, що з тобою, а тебе вже посадили панове на віз і повезли. Так! Як то там з тобою вийшло? Плив, плив, та на березі й утонув.

Бронко глибоко вдихнув. Носом відчув, що верхня губа в нього вся в холодному поті.

Серце не слухалося команди розуму і кидалося у грудній клітці, наче у приступі танцю св. Вітта.

«Не серце, а ганьба, – гриз себе Бронко. – Собакам викинути таке серце або пришпилити його в альбом попадянці, а не носити в комсомольських грудях».

Зі зціпленими зубами, весь вологий від холодного поту, Бронко чекав дальших слів Каминецького, наче присуду.

– Щось неладне в тебе з нервами, Завадко.

Бронко мовчав понуро.

«Знаю – перегнув палку. Ну, дав себе понести тому чортові, що в мені. Знаю і до того знав, що на збройне повстання ще заскоро. Признаю – загнався. Ну, вдар мене. Роби зі мною, що хочеш, лише не відсувай від роботи. Тільки про це одне й прошу, товаришу Каминецький».

Сіро-голубі очі у товстих повіках з докором звелись на Бронка.

– Знаєш, хлопче, є така французька поговірка: «Коби молодість знала, коби старість могла».

– Я розумію, товаришу Каминецький.

– Ти розумієш! От що, Бронку, я можу навчити тебе орудувати револьвером, але коли вистрілити з нього, це вже така справа, що треба мати самому псе чуцє [134]134
  Гра слів: «пшечуцє» – передчуття; «псе чуцє» – собаче чуття (пол.).


[Закрыть]до цього… Ти розумів би, коли б я ходив по п'ятах за тобою…

Раптом Борис встав з колоди й без слова взяв Бронка за плечі і міцно струснув ним.

– То так, хлопче: пиши «пропало», а читай «не вернеться». Бачиш, – він знову присів на колоду, – це дуже добре, це чудесно, що серед наших комсомольців є такі гарячі серця, а з другого боку, не відповідальний ви народ. Хапаєтесь, як попівна заміж. Ти запалив людей словами і повів за собою… Це добре… це так повинно бути. Це по-комсомольськи… але тоді треба було й самому вести себе так, щоб на тебе пізніше пальцем не показували. А то вийшло так, що сів, ніби рак на мілкому, – Каминецький глибоко вдихнув. – Гарно тут у вас. Повітря завжди тут таке свіже чи тільки на світанку? А ти думав, що то було б, коли б жовніри відкрили вогонь по людях?

– А я б, не бійтесь, не залишився в боргу.

– Тобто як?

– Та так. Докинув би і своє життя до колективної смерті…

– Та ну! Не може бути! Диви, а я не знав, що з тебе такий романтичний хлопака.

– Ви смієтесь, а я не жартую. А що? Якби через мене мали згинути люди, то ясно, що я теж не хотів би жити. Совість не дала б. А ви кажете «романтичний»!

– Я жартую, Бронку.

– Але якби я мав уже свідомо іти з цього світу, то сам не пішов би, а в товаристві.

– Ну, я цікавий.

– Ні, серйозно, товаришу Каминецький, якби так що до чого, то я такий номер врізав би, такий номер, що вони довго пам'ятали б мене…

Каминецький збив ногою стружки в один кут і ліг на них горілиць. Лежав великий, з заплющеними очима (засмалені сонцем бронзові вії зовсім споловіли на кінчиках) і чи дрімав, чи думав, аж нараз заговорив, прислухаючись:

– Чуєш? Журавлі курличуть. А може, то не журавлі? А солов'ї в тебе водяться? Люблю музику. В тебе є який-небудь музичний інструмент? Я страшенно люблю гавайську гітару. Колись була в мене любов, що грала на гітарі. Музика – велика річ у молодості… Гм, ти тільки послухай… – А по добрій хвилині додав: – А тобі треба вчитись грати на якомусь інструменті, от хоч би на мандоліні.

Бронко не відзивався.

Каминецький соломинкою допомагав мурашці видобутись з-під купини тирси. Перелякана комашка, сприйняла допомогу як спробу нападу. Це, очевидно, забавляло Каминецького, бо він наче заповзявся переконати мурашку в її неправильному підході до життєвих явищ.

– А звідки ви знали, – спитав Бронко, трохи роздратований тією забавою з мурашкою, – що мене якраз сьогодні вранці випустять на волю?

– Ти не віриш, значить, в інтуїцію?.. Дурна, куди прешся? І добре робиш… Це більше личить попівні, ніж комуністові. Диви, диви, яка напориста, га? Скажу тобі, що цієї ночі Ставки спацифікували так, що й десять років не очухаються. Я по всьому, розумієш, зміркував, що в суд людей, власне, нема за що передавати. Я так і подумав, що випускатимуть партіями. Не знав лише, що ти першим вийдеш. Я стояв за казармами і чекав.

– Слухайте, а може, цього не треба було вам робити? – сказав Бронко і зніяковів. Подумав, що це виглядає так, ніби яйця беруться навчати курей. Каминецький, відірвавшись від мурашки, глянув лукаво на Бронка.

– А я тобі скажу, що надмірна конспірація – це теж палка з двома кінцями. Я бачив тебе ще коло єзуїтського костьолу, як ти розмовляв з дівчатами…

Бронко зніяковів.

– А то не дівчата…

– А мені здавалося, що вони були в спідницях… А ти чого почервонів? От дзєцяк! [135]135
  Дитина (пол.).


[Закрыть]Ну, лишім пусте!.. О, здається, вже замовк! Може таке бути, щоб він зачув нашу розмову і обірвав свою пісню?

Бронка почала вже дратувати оця манера Каминецького пересипати поважну розмову репліками то про солов'їв, то про мурашок. А тут, як на злість, зацвірінькали хором передсвітанкові горобці, ніби показилися.

Каминецькому, здавалося, припало до душі оце істеричне цвірінькання. Спершись на лікоть, він з блаженною усмішкою щурив свої сіро-голубі очі і прислухався до тих вокальних вправ.

– Товаришу Каминецький! – різко кинув Бронко.

Каминецький не змінив позиції, тільки повернув голову в його бік.

– Говори, говори, я слухаю.

– Я хотів вам щось сказати.

– Ну?

– Товаришу Каминецький… а якби вам… я так на всякий випадок… якби вам хтось сказав… слухайте, якби були підозріння, що я співпрацюю з поліцією, що ви… ви особисто, слухайте, подумали б про мене?

Каминецький підвівся і сів. Від несподіванки, здавалося, забув навіть про гороб'ячий концерт. Все ж таки, призадумавшись, відповів:

– Я тільки те знаю, хлопче, хочу сказати, що я впевнений, що ти не всипав [136]136
  Не видав би.


[Закрыть]би нікого, аби мали там з тебе живцем шкіру здерти… А щодо співпраці з поліцією, то так похоже на тебе, як свиня на великий піст чи хвіст на панахиду. Що з тобою?

Бронкові зробилося дуже гаряче в очах.

– А мені більше нічого й не треба, товаришу Вечір… т-товаришу Каминецький, – поправився збентежено.

Він полежав ще якусь годину, може, навіть здрімнув на летючу мить, а потім підвівся. Обтрусився, провів руками по чуприні, чи там не пристала яка стружка, підтягнув ремінець штанів.

– Не буду я дорогою вертатись… вже ранок. Там, кукурудзою, куди вийду?

– Над потік, біля старої цегельні…

– Ну, я пішов… Бувай!

Він перескочив парканчик, що відділяв город від сіножаті, а потім знову пірнув у ліс споловілої, надшарпнутої вітрами кукурудзи.

«Таж це він повісив прапор на купол церкви», – раптом спало на думку Бронкові, а разом з тим стало трохи прикро.

Бронко поплентався до бочки з дощовою водою. Холодна вода, що ледве заносила застояною діжкою, відразу освіжила прив'ялі м'язи.

Одягнув на мокре тіло сорочку і щойно тоді відчув, що перемерз.

Потім стояв без руху, задивившись на червону, як свіжа кров, маківку сонця, що вставало з-за обрію.

Ну й пережито ж за оцю неповну добу!..

У вікні покою легко заворушилась фіранка. У Бронка защеміло серце, але тільки на мить. Досада на матір за її квочачу опіку взяла верх над сентиментами.

Зараз увійде в кімнату, не подивиться, що батько спить, а скаже матері, щоб нарешті знала, що йому вже в печінках сидить оте вічне чатування на нього.

Та коли переступив поріг кухні і крізь відхилені до покою двері побачив і почув, з якою майстерністю мати імітувала міцний сон, – розкаявся.

«Колись, – подумав, розчулений, – як будемо ставити пам'ятники борцям за революцію, поставимо обеліск з білого мармуру і матерям підпільників».

Орест Білинський вибрався з візитом до вдови Аркадія Річинського через три місяці після похорону.

Будинок на вулиці Куліша був сірий, одноповерховий, зовсім непоказний. На північному розі будинку бракувало ринви. Видно, такий безгосподарський стан тривав ще за життя Аркадія, бо стіна від вогкості вже почала поростати мохом.

Коли Білинський через веранду зайшов досередини, враження змінилося. Передпокій був напрочуд просторий і ясний. На стінах висіло кілька добрих малюнків, виконаних тушшю. Впадала у вічі дитяча голівка з припухлими губами і великим бантом у бідному ріденькому волоссячку. Можливо, це був портрет котроїсь з дочок Олени, коли ті були ще дітьми. У кутку стояв кошик з оленячих рогів з живими квітами. Терпко-солодкий запах настурцій, що обвивали веранду, настроював доброзичливо до людей в цьому домі.

Назустріч Орестові Білинському вийшла середнього росту, огрядна, з повними грудьми, що просто вилізали з-під чорної шовкової сукенки, руда дівчина з чоловічими рисами обличчя.

Можна було подумати, що вона, вглядівши гостя у вікно, нарочито подбала, щоб першою зустріти його.

– Ви меценас Білинський? – невимушено спитала, простягаючи йому руку.

– Так. А з ким маю честь?

– Я – найстарша дочка Олени Річинської. Пане меценасе, я на хвилинку затримаю вас. Мама, – я хочу попередити вас щодо мами. По смерті батька треба було провести деякі фінансові операції на користь родини; мама не має в цих справах зеленого поняття… І це дуже утруднює моє становище. Я хочу просити, щоб ви переконали маму, що ми зробили абсолютно правильно, що, власне, так і треба.

– Але ж я теж не маю зеленого поняття про те, що ви зробили? – Зверхній тон найстаршої дочки Олени вже не забавляв, а почав дратувати його. – І взагалі, хто це «ми»… Ви ж весь час висловлюєтесь у множині.

Катерина кинула оком на двері, на вікна, чи не стирчить в них якась небажана голова.

– Я думала, що ви здогадались, в чому справа… Ідеться про залишений татком спадок. Ви ж знаєте, як це робиться… ми, тобто я і ще дехто з рідні – наша тітка Клавда, двоюрідний брат татка отець Нестор Річинський, зараз же після смерті татка визвали нотаріуса. При свідках було стверджено, що все рухоме майно в домі належить мамці. А мама тепер… я не стану приховувати перед вами, – нечесні люди хочуть спекульнути на смерті батька і приходять тепер і, ви розумієте, вимагають, щоб їм віддати гроші, які начебто колись позичав чи брав у депозит батько. Ці спекулянти користаються з того, що в мами слабкий характер, і починають її залякувати докорами совісті, і, коли б ми не наглядали за нею, вона не знати що пороздавала б тим злодіям… Треба умовити маму, що ми зробили правильно, а ті всі, що переслідують її, – це нечесні злодії, спекулянти, і більш нічого. Ви мене розумієте, пане меценасе? – Ми надіємося на вас… Я прошу вас, меценасе, – вона вхопила його за руку й майже пхнула у двері ліворуч, сама залишаючись позаду.

Так званий салон, куди Катерина ввела Ореста, був у золотисто-червоному тоні. На Ореста Білинського зробила приємне враження елегантність простору в цій кімнаті. Крім чорного блискучого рояля, кількох покритих червоним оксамитом фотеликів, столика, який, здається, служив для гри в карти, шафи з кришталем, двох розложистих пальм і картин на стінах, у салоні не було більше нічого. Орест Білинський відразу спостеріг, що «Діти» Антона Монастирського займають собою мало що не цілу стіну. У розміщенні картин, що їх покійний Аркадій, видно, скуповував не так заради змісту, як звучності імені їх авторів, була вишуканість, підказана, безумовно, вродженим почуттям естетики.

«Цікавий чолов'яга був той Річинський», – подумав Орест Білинський, замислившись над тим, що саме могло спонукати його оженитись з такою парафіяночкою, як Олена Ладиків. Нерозумне кохання? Йому стало смішно: а хіба бувають розумні кохання?

Олена стояла, спершись рукою на спинку фотеля.

Її бездоганний профіль позначався на фоні чорного ебану шафи ніжним, як би умовним рисунком. Скидалася на фарфорову фігурку.

Олена якось по-школярському відповіла на його привітання. Здавалося, от-от зробить перед ним кніксен. Тепер, коли вони були сам на сам, час, що їх віддаляв, наче уступився трохи з-поміж них. Олена явно хвилювалась. Орест Білинський переживав за неї. Боявся, щоб не зробила дурниці, якої пізніше соромилася б. Але її хвилювання мимоволі передалося і йому.

– Чому ви так пізно прийшли? – спитала. І саме тому, що від цих слів облилася рум'янцем, Орест Білинський не знав, як йому розуміти її слова: у прямому чи, може, чого доброго, у переносному значенні?

– Не розумію вас, – щиро признався він.

Олена попросила його сісти, сама сіла напроти нього, все ще зберігаючи ту неприродну, немов для позування перед мольбертом чи фотоапаратом, позу.

– Мені ні з ким було порадитись. Я так чекала на вас. Тут напосіли на мене, щоб я, – вона важко зітхнула, – аби я говорила неправду. Я сказала, – бо що я мала робити? – що і рояль, і срібло, і меблі – все мені дала покійна тітка Ладикова, але це неправда, і це мене мучить. Мучить мене, бо, я так здогадуюсь, у мого покійного чоловіка залишились якісь борги… Треба би бідним людям віддати їхнє, а я нічого не можу, бо Катруся, – мені прикро про це вам говорити, але кому скажу, – просто тримає мене під наглядом. Я так чекала на вас… коли б ви тоді були… А сама я нічого не могла зробити, і це мене так мучить…

Орест Білинський схилився.

– Я не приходив раніше лише тому, що шанував ваш свіжий біль.

– Ніхто його, крім вас, не шанує, – тихо сказала Олена і приклала мереживну хустину до очей.

– Ви не знаєте, яка я самотня, хоч на дітей нарікати не можна. Вони добрі до мене. Кожна по-своєму.

– З дочками легше, – притакнув їй Орест Білинський, якому щораз ближчою ставала ця безпорадна жінка, хоч і водночас вона щораз більше віддалялась в його уяві від свого прототипа – дівчини з Лісків. – У мене – три сини.

– Так пан меценас мають дітей?

Це недоречне запитання не сподобалося Орестові. Воно прозвучало немов претензія.

– Так, в моєму віці рідко хто не жонатий, а раз жонатий… – усміхнувся очима, бо його губ не видно було з-за бороди. – Коли я після того весілля у Зеленій приїхав на різдвяні канікули, дізнався від тітки Максимовичевої, що ви вийшли заміж. А я там тоді стільки книг навіз…

Олена опустила очі. Сказати йому чи не сказати, що все те її заміжжя було одне непорозуміння? Адже тоді на весіллі у Рузі, коли вуйко Ладик спитав, хто їй сподобався, а вона відповіла «той високий», то саме його, Ореста Білинського, мала на думці. А пізніше погодилась на шлюб з Аркадієм, щоб тільки не робити прикрості своїм добрим опікунам, а трохи й з дурненької надії, що на весілля до неї приїде він – Орест Білинський. Та це все таке давнє, таке розпливчасте, наче затягнене мжичкою, що Олена схильна повірити: всі оті факти стосуються скоріш прочитаного роману, ніж її власного життя.

– Три сини у пана меценаса…

– Так, – зітхнув, – на моє нещастя.

– У мене п'ятеро дочок. Пан меценас бачили їх на похороні, але, певно, не запам'ятали їх.

Орестові Білинському мало не зірвалося з язика, що з однією з її дочок він щойно познайомився.

Олену знову потягло до спогадів, хоч цей бородань з притаманним його вікові черевцем нічим не нагадував худорлявого студента у полотняному піджаку з пом'ятими лацканами. Проте щось з колишнього залишилося у голосі цієї людини, і воно знову побуджувало Олену згадувати Ліски.

О господи, за двадцять п'ять років це була єдина людина, з якою можна було у думках пройтись по знайомих, таких дорогих місцях.

– Я думала, що ви приїдете на похорон моїх опікунів.

Орест Білинський здивовано підніс брови: він? чого?

– Вмерли одне за одним. Через день. І як не дивно – отруїлись грибами.

– Так, знаю. Мені писала про цей випадок тітка Максимовичева. Сам я більше у Лісках не бував.

Олені затамувало подих. А що коли він зараз скаже, що не приїздив до Лісків, тому що там не було її?

Та Орест Білинський не заглиблювався у пояснення. Збирався закурити і шукав очима попільнички.

Олена брела у спогадах далі.

– Ми з Аркадієм домоглися таки, щоб моїх опікунів дозволили поховати на узліссі. Колись вуйко висловив таке бажання. Казав, що коли помре, то щоб його поховали в лісі, а щоб люди не боялись, то на могилі не ставити хреста. Я так і зробила. А пізніше Аркадій мав від єпископа неприємності за те, що могили без хреста. Пан меценас не знають, чи лісництво в Лісках ще існує?

– Я ж казав вам, що я більше не приїздив до Лісків.

– А-а, правда, правда… Я хотіла б, щоб пан меценас познайомились з моїми дівчатами…

– Говоріть мені «ви», пані Олено. Коли я увійшов, ви звертались до мене просто на «ви». Так буде й простіше, і більше відповідатиме духові української мови… А це звертання у третій особі – прямий вплив польської мови, з яким нам треба боротись.

– Пан… ви все ще з усім боретесь? – зауважила напівжартома.

Орест Білинський заперечливо похитав головою:

– Вже не борюсь, пані Олено, на жаль, вже перестав боротись. Ну, а де ж ваші панни?

Олена встала, почала звати дочок, але дівчата не виявляли бажання знайомитися з маминим гостем. Чути було, як за дверима Олена умовляла їх: «Іди привітайся, не сором мене». Дівчата неохоче переступали поріг салону. Видно було, що роблять це неохоче, просто щоб спекатись маминих настоювань.

Олена, яка в присутності Ореста Білинського пожвавішала, представляла йому кожну дочку багатослівно, наче конферансьє, і це не сподобалося Орестові.