Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 43 страниц)

Спадало вже Сташці на думку, що, може, чорт його знає, він там на роботі має когось. Знайшла вона дорогу

і до Бронка на роботу, аж у складальний цех. Сталося так, що Гольдштромові треба було надрукувати якусь рекламну летючку, і Сташка на свій риск, замість Вайнштока, віднесла роботу до Філіпчука. Дівчата, що їх побачила Сташка у друкарні Філіпчука, а їх було всього три, не могли бути її суперницями. Пробувала Сташка затримувати Бронка в своїх обіймах цілу ніч до світанку. Повертався додому, ледве тримаючись на ногах. Була певна, що після такої заправки відхочеться йому скакати в гречку, та скоро зреклася і цього способу.

– Йой, що я роблю? Та він так злягти може, – а тоді що? Тоді зненавидить мене, що й на очі не захоче бачити. Чого я, дурна, хочу від нього? Не приходить хіба до мене щовечора? Не сидить поза північ? Чого мені ще треба від нього?

Дурила сама себе, бо добре знала, чого їй ще треба було від Бронка. Серця треба було їй від нього, а цього не міг дати Бронко. Його моральні муки зростали ще й від того, що він добре усвідомлював, в чому його слабкість, але не робив нічого, щоб побороти хворобу. І виходило так, що все те, що він колись засуджував в інших, оті слабкі місця, брак послідовності, прояви нестійкості характеру, безвольність, пасивність, невимогливість до власних прогріхів – все це тепер обернулося проти нього.

Олекса Загайчик, якому Бронко не переставав допікати боягузтвом, міг тепер йому відповісти: «Лікар, вилікуй себе самого».

Правду, стократ правду говорить Сташка, що він змінився. В одному вона помиляється. Він змінився не тільки у відношенні до неї, він взагалі змінився. Де він, той давній Бронко Завадка? Де?

Скільки разів було у дискусії з товаришами Бронко не без деякої бундючності заявляв, що він, мовляв, не визнає мужчини, який не є абсолютним господарем своєї волі. Одного разу, коли він знову завів дискусію на цю тему, хтось з хлопців напівжартома зажадав, щоб свої слова Бронко довів фактами. Якщо у Завадки справді така сильна воля, то хай зразу перестане курити і закурить не раніше ніж через рік. Бронко прийняв виклик. Тут же роздав товаришам цигарки і витримав рік посту, хоч перший день не міг собі місця знайти, бо навіть вночі снилося йому, що бігає з цигаркою в зубах і шукає, де б прикурити.

Колись вичитав чиюсь думку про те, що фізичний біль завжди можна перенести, бо врешті він кінчається непритомністю або смертю, і це стало для нього аксіомою. Коли вперше потрапив у руки поліції, мав заледве двадцять один. Не подивились, гади, що молоді кості, і били так, що втрачав притомність. Відливали водою, обгортали у мокре простирало і знову били. А все ж таки не витягли з нього те, що хотілося їм знати. Тиждень не міг лягти навзнак, так його пекли побої. Що ж, сам витримав, то й мав право вимагати від інших.

А чому тепер не знаходить в собі сили волі відмовитись від попівни? Адже це не спричинить йому того фізіологічного болю у всьому організмі, як тоді, коли перестав курити… Не буде втрачати притомність, як у поліцейському комісаріаті. Отже, в чому справа? Звідки таке безсилля?.. Безсилля? Не те слово. Бронко Завадка ще знайшов би в собі сили й тут сказати собі «ні». Зціпив би зуби, як це він уміє, стиснув би кулаки, й сила прийшла б сама собою; але справа в тому, що в цьому випадку він не хоче піти на цей подвиг.

Все інше у своєму житті, себе всього, за винятком цього одного куточка у серці, віддасть він для справи, а це одне хоче мати виключно для себе. Ось в чому цвяшок!

– А я таки все своє… Якби ти не мав когось, то ти був би іншим… І не пробуй викручуватись, ти… брехуне…

І заки Бронко отямився, вона наступала на нього з недобрим, таким спотвореним злобою обличчям:

– Плювати я хотіла на тебе й на твою любов! Потрібний ти мені дуже! Давно б уже вигнала тебе, коли б не те третє, що скоро знайдеться між нами.

Звістка про те ошелешила Бронка.

– Слухай, може, це ще не певно?

До Сташки повернувся її давній задерикуватий тон дівчини, що вибирала і покидала за своїм уподобанням:

– Ага, «не певно»! Я сама хотіла б, щоб так було, але дарма. На дідька треба було мені зв'язуватись з тобою! Якраз тепер, коли я гадала взимку підробити трохи, мусило це звалитись на мою голову.

Недобра думка майнула в Бронковій голові: «А може, Сташка натякне на аборт?» Вона не порушила цього питання, і йому стало не по собі від самої думки про подібну розв'язку.

Отже, мав перед собою не Стаху, а матір свого сина. Вся ласка й тепло, що ще збереглися у Бронка до Стахи, взяли тепер верх над ним.

Обійняв Стаху і поцілував сердечно в губи.

– А ти знаєш, що ти моя перша любов? – і тут же хтось злий шепнув йому на вухо: «Перша любов – не завжди справжня любов».

Та Бронко обірвав думку, ніби нитку. Блюзнірством видалася йому сама думка про попадянку в таку хвилину.

– Якщо так, то скажи своїм, хай готуються до весілля. Мама моя буде трохи відказувати, що хата не відремонтована… Думали якраз цієї осені. Але якщо вже так, як ти кажеш…

Сташка відповіда розважливо:

– Хата може почекати, а воно чекати не буде. Я хочу, Броник, щоб ти сам сказав про це моїм старим. Розумієш, щоб вийшло якось по-людськи.

– Я поговорю, – надів кашкета, збираючись уже йти.

Сташка відчула інстинктом, що звістка, яку почув, приголомшила його і зараз йому не до пестощів. Тому навіть не намагалась затримати його.

– Поговорю з старими. Але слухай, Стахо, жодних дівичих вечорів, віночків, фат і інших там подібних комедій. Розумієш? Тепер бувай здорова, забіжу до Каминецького.

Це було нове у їх взаємовідносинах. Досі Бронко, не питаний ніколи, не звітував перед Сташкою, куди йде чи звідки прийшов. А навіть було на її настирливі (особливо останнім часом!) питання, як на злість, любив відповісти: «Іду в одне місце» чи «Був в одному місці».

Тепер сам відрапортував їй. Чого ж дивуватись? Батько Завадка, коли виходить з хати, теж завжди говорить матері, куди йде.

Зупинившись на розі Черешневої на містку, Бронко, замість Гарбарської вулиці, повільно побрів стежиною ліворуч на луги.

Було близько одинадцятої, коли Бронко вийшов від Сташки. Так рано ніколи ще не повертався від своєї дівчини.

Надворі ясна холодна ніч. У світлі місяця будівлі, дерева, земля здавались металевими. Великий місяць скоріше нагадував свою карикатуру у дитячих зошитах, ніж опоетизоване млинове коло.

Хоч приморозків у цьому році ще не було, трави під ногами уже хруптіли. У полі холод ночі став ще відчутнішим, ще виразнішим. Бронко зупинився. Навколо панувало велике мовчання. Не мертвотна тиша, а причаєне, у стані відпочинку, життя природи.

«Під моїми ногами, над моєю головою, поміж пальцями моїх рук пульсує життя».

Чиї у біса це слова? Вчора чи позавчора складав цей текст, і от вилетіло з голови прізвище автора. З нивок заносило свіжим угноєнням.

«Велика мати живиться», – подумав Бронко. Нахилився, вирвав жмут якогось зів'ялого зілля, розтер у пальцях, як любисток, занурив у нього носа. Запах ув'ядання – запах осені.

Глянув на небо. Які рухливі зірки! Їхнє мерехтіння чомусь пов'язалося в його уяві з рибою в неводі. Бронко вирішив твердо поговорити з самим собою. Розмова ця була коротка:

«Свинею я ніколи не був і не буду. Хлопець мусить мати не тільки прізвище, але й тата. Мій біль – виключно моя справа. Знаю, що довго буде боліти. Може, й ніколи не перестане, але стогону мого не почуєш, Ольго. Нічим не дам його відчути і Сташці. А свинею, ще раз кажу, не був ніколи й не буду. Все! Можна спускати завісу. Кінець!»

Додому повернувся Бронко вдосвіта, зарошений по коліна. Мама Завадкова, яку сповістив син про те, що вона скоро стане бабунею (очевидно, не обійшлося без сліз і лементів при цій нагоді), інакше витлумачила собі ці мандри. У всякому разі, не сумнівалась, що були вони удвох. Приблизно в той час, коли Павлина Завадкова охкала над долею свого одинака, Мариня Річинських зняла крик, що цієї ночі на подвір'ї був злодій. Правда, нічого не вкрав, але що підготовляв собі грунт, то певно, як амінь в оченаші.

Зайшов з левади через сад, обійшов хату, постояв чогось під вікном дівочої і тією самою дорогою вийшов.

Боявся, очевидно, щоб не рипнула хвіртка в головній брамі. Пан доктор Гук свариться, чому не змастять завіси у хвіртці, а то, диви, нема зла, щоб на добро не вийшло.

– Я давно говорила, що треба пса завести. Або бодай сказати господареві, щоб паркан від левади обвів колючим дротом. Але все як до стінки! Хтось якраз прислухається до мого голосу в цьому домі!

– Моя Мариню, – сказала на те Олена, – як злодієві треба буде, то він і через десять колючих дротів перелізе. А собаку можна отруїти. Пригадую собі, був такий випадок у Лісках…

– То що їмосць вічно з своїми Лісками вилазять? – фиркнула Мариня. – Я їмосці одне, а їмосць мені друге…

– Бо я, – спромоглася на протест Олена, – скажу правду Марині, не вірю в жодного злодія! І так уже побила нас доля, то ще й злодії важилися б на нас? Та де ж би господь допустив до чогось подібного?! Напевно, хтось заблукався…

Смішна та Мариня! За життя Аркадія, коли опливали в достатках, не чути було ніколи про злодіїв, – то хто тепер мав би лакомитись на їх мізероту?

* * *

Вирішили згідно, що весілля, з огляду на траур у родині, відбудеться зовсім тихо: свідки й молоді.

Одним свідком мав бути доктор Гук, другим хотіла тітка Клавда. Священик просив, аби по можливості й другий свідок був чоловіком.

– Що за консерватизм! – вихопилося в доктора Безбородька, який, за порадою Катерини, потурав химерам тітки Клавди, бо то може оплатитись.

Священик, добродушний черевань, пояснив Безбородькові:

– Власне кажучи, нема закону, що забороняв би жінці бути за свідка. Сказано тільки, що й жінка може бути свідком при шлюбному акті, якщо – це виразно зазначено – є при здоровому розумі. Моя засада: з богом у небі і владою на землі краще не задиратись. З того виходить, мої любі, – додав ще, – церква нерадо допускає жінку за свідка. Так.

Потішав, що другого свідка він сам підшукає. Це звичайна формальність, і може її виконати хто-небудь, навіть піддячий. Є навіть забобон, який каже, що свідок з простолюдця приносить щастя молодим парам.

– Звичайно, церква відкидає забобони, – застерігся запобігливо отець парох, але Катерина з Безбородьком встигли вже перекинутись поглядом.

Річ ясна, що пояснення, яке дав отець парох, не можна було передати тітці Клавді. Легко було наразитись не тільки на смертельну образу, але ще й шкоду, бо Клавда належить до натур, що помсту вважають за справу честі. Катерина, яку поєднували з тіткою Клавдою якісь таємні інтереси, дістала навіть мігрень з цього приводу. Олена й собі зажурилась. Не говорила багато, зате поплакувала по кутках.

– Ще як і Клавда від нас відійде, тоді ми зовсім пропадемо.

– Що мама говорить? – хотіла якось заспокоїти її Ольга. – Хіба тепер допомагає нам тітка чим-небудь? Хай мама не робить з мухи вола, краще буде. Образиться тітка Клавда, то образиться… Що ми тут винні?

На таку балаканину Олена тільки махнула рукою: діти знають своє, а вона своє.

Справа була не в матеріальній допомозі, якої Олена і так ніколи не очікувала від Клавди. Ішлось – не вміла цього ясно сформулювати собі, а тим більше кому іншому – про саму прихильність такої міцної і безоглядної людини, якою була Клавда. Спілка з Клавдою була ніби змовою проти злих сил, якоюсь гарантією, що фортуна Клавди бодай тінню своєю захистить від злого й тих, що стоять поблизу обранки.

Такі були плутані міркування Олени, а всі вони походили від того, що вона ціле своє життя, немов плющ, підсвідомо, голим інстинктом, шукала для себе якоїсь міцної опори. Колись тією опорою був Аркадій, тепер роль його Олена перенесла, сама того не відаючи, на Клавду. Втратити Клавду – значить, знидіти, як плющ без опори. Тим-то Олена брала собі так близько до серця відмову пароха щодо Клавди.

І коли вже настрої в домі стали зовсім нестерпними, коли вже навіть така врівноважена людина, як Ольга, пройнялась ними, знічев'я і на превелике задоволення для всіх Безбородько винайшов чудовий, можна сказати, геніальний вихід.

Він попросив тітку Клавду заступити на весіллі його покійну матір.

– Я б ніколи не подумала, що він такий спритний, – з гордістю призналась Катерина Олені.

– Слава богу… слава богу… – заспокоїлась відразу Олена.

Виходило, що з чужих на обіді буде тільки доктор Гук, якщо його можна за чужого вважати. Другий свідок, піддячий, чи хто там мав бути само собою, не входить в рахунок. Тим часом до весільного столу сіло понад чотирнадцять осіб, крім домашніх, які почасти підсідали до столу, почасти обслуговували гостей.

Почалося з того, що за чотири дні перед шлюбом Катерини стрийко Нестор привіз пшеницю на продаж.

Приїхав веселий, з смушковою шапкою набакир, радий, начеб на лотереї виграв. З його хаотичних слів («пане добродію», «пане добродію») зрозуміла Олена, що йому вдався черговий золотий інтерес. Зрештою, трудно було його до ладу зрозуміти, бо бігав по кімнатах, потирав руки (жестом цим нагадував Олені Аркадія), щипав дівчат за підборіддя, і лише за кавою дійшло до Олени, в чому саме полягає той золотий інтерес.

Повітовий союз закупив по їх селах пшеницю по дуже вигідній для себе ціні. Нестор з патріотичного обов'язку, пане добродію, цілі два дні агітував по селах, аби хлопи ні півкорця не продали приватникам. «Невже ж аж стільки пшениці вродило цього року?» – питає без особливої цікавості Олена. Аркадій ніколи не цікавився родючістю землі, тому й для неї залишились ці справи поза колом життєвих інтересів, але хотіла бути ввічливою до Нестора.

– Пшениця вродила в цьому році? – регочеться Нестор. – Саме тому, що не вродила, повітовий союз скуповує її. Хлоп теж не має пшениці, але тиснуть його податки, й змушений продати навіть те, що залишив для себе на паску. Але не в цьому перчик, пане добродію! Не в цьому, солодка Гельцю. Весь сук в тому, що Нестор (маємо голову не тільки для того, аби смушкові шапки носити, пане добродію!) свою власну пшеницю продав саме приватникові на два проценти вище того, що заплатив повітовий союз!

– Я не розумію, як стрийко може цим хвалитись! – вибухає Зоня. Вона останні дні невідомо чого ходить як наелектризована. – І після цього може стрийко… говорити про патріотизм!.. То селян стрийко примусив… продати пшеницю союзові, а сам, заради мізерних якихось двох процентів… Ні, – струснула головою, – я не розумію!

Нестор дивився на неї поблажливими, спокійними очима, як на дитину, яка городить теревені.

– Ти дурненька, Зоню. Більш дурненька, ніж я припускав, пане добродію… Слухай, козо, тут, пане добродію, розлазиться не тільки про два проценти – з цим згоден з тобою… Але ти подумай своєю… ондульованою головою… По-перше, проявив я себе патріотом в очах хлопа тим, що їхав по селах і агітував за союз… Це, по-перше. По-друге, союз мені цього не забуде, і вже обіцяли весною підкинути центнер цукру для моїх бджілок… А по-третє, ну, по-третє? – затягнув він, наслідуючи манеру євреїв. – Пан Файгель теж не забуде, що отець Річинський підтримав його в засушливий рік тридцятьма трьома кірцями пшениці… А патріотизм, доньцю, в добрий час, – там, де бряжчить, – він всунув руку в кишеню ряси, і звідти роздався металевий брязкіт монет.

Зоня підняла голову і з зашнурованими вустами вийшла з кімнати.

– Слухай, Гелюню, – звернувся Нестор зі сміхом до Олени, – ти як не видаси її найближчим часом заміж, то до решти здичавіє дівчина… А як там з весіллям Катрусі?

Коли дізнався (хтось таки з домашніх, Неля чи Слава, необережно обмовився, що Катерина має брати шлюб), і чути не хотів про те, щоб вертатись на село. Відіслав фірмана з саньми й наказав передати їмосці, що єгомосця затримали в місті важливі справи.

Олена з ввічливості і родинного обов'язку просила Нестора зупинитись у них, хоч, правду сказати, в такій колотнечі гості не дуже бажані, але Нестор був настільки обачним, що від ночівлі відмовився.

– Дуже дякую, Гелю, але ви маєте тепер свої клопоти: кури різати… Індики скубати… торти гарнірувати… паштети готувати… Заздалегідь замовляю паштетик з гусячої печінки… І я ще вам на голову… ні… ні… ні… дуже тобі дякую…

– Не будеш нікому заважати. Весілля буде зовсім тихе. Нікого з чужих… от, молоді, свідки й ти.

Отець Нестор взяв братову в обійми і по-батьківськи поплескав по щоці:

– А я тобі раджу про всяк випадок приготовитись на більше осіб. Кажу тобі, пане добродію, ніколи не довіряй занадто людям…

Олена, призвичаєна зважати на пораду когось з Річинських, пішла з тим до Марині:

– Мариню, хай Мариня заб'є ще одного індика. Не треба його пекти. Хай лежить у холодному… Ану ж хтось несподівано з рідні появиться в день весілля…

– Та я ще вчора казала нашій паннунці, що м'ясива замало, коли ж вона знає одне тільки: «Ощадно». Ет, не люблю таких, що по два рази одне й те саме їли б!

– Мариню! Мариня мусить звикати до того, що панна Катруся буде за три дні панею докторовою і треба їй честь віддати, – лагідно скартала Мариню Олена.

І як же ж добре зробили, що послухали Нестора і зарізали ще одного індика! Отець Нестор, якому ще не вивітрилися з голови офіцерські витівки, позичив собі костюм у Мажарина, бо з Безбородька був для нього і закороткий та заширокий, перебрався у цивільну і взяв собі у готелі «Брістоль» номер під прізвищем Нестеровський.

Що там витворяв, не дійшло до Річинських, бо все те діялось «при замкнених дверях», як висловилась Зоня. Вона й найбільше обурювалась поведінкою стрийка.

Олена, ба навіть Катерина не брали надто до серця чергової витівки Нестора:

– Не наш віз, не наш перевіз, хай туркоче, куди хоче…

Зоня не могла байдуже поставитись до цієї справи.

Ішлось не так про особу Нестора, як про авторитет прізвища Річинських.

– Як то не мій віз? Один з Річинських паплюжить родове прізвище, а ми дивимось на те спокійно?

– То коли б хоч дивились, – відгукнулась Слава, яку часто смішили Зонині теорії про родову честь, – ціла наша кривда в тому, що ми нічого не можемо бачити…

Та щось з Несторових витівок побачили чи, точніше, відчули на власній шкурі й вони.

За день перед вінчанням заїхали на подвір'я сани з стрийком Михасем, тіткою Меланією, дівчатами та прив'язаними позаду кузова валізками. Закутаний у жіночу хустку під шапкою Онуфрій на передку саней доповнював картину.

Катерина перша угляділа ту балагулу. Але замість, як годиться, вийти назустріч гостям, бігала по кімнатах

і питала кожного, хто попав на очі:

– Хто давав їм знати? Може, ти? Може, ти?

Ніхто нічого не знав. Тим часом Меланія і без запрошення злізла з саней, пообтрушувала з себе солому і з дівчатами та валізками всунулась у хату. Стрийко Михась, ніби відчуваючи, що тут щось не все гаразд, навмисне затримався біля коней.

– Добрий день! Добрий день! Ви, може, й не чекали нас сьогодні, але моїм паннам потрібно ще ондуляцію [199]199
  Завивку (з пол.).


[Закрыть]зробити та купити квітів до сукень. Дівчата не знали, які сукенки брати з собою… темніші, ніби з огляду на жалобу в домі, чи ясні, як годиться на весілля… Онуфрію, занесіть валізки до покою… Я тобі дуже дякую, Гелюсю, за таке сердечне запрошення… Я все кажу, що свій як не заплаче, то бодай скривиться… Ще хто воно знає, як з тим женихом для Аврельці буде, але я тобі дуже вдячна, що ти і про мою дитину не забула. То товариш Філька, чи так? Уяви собі, то телеграма «експрес» ішла майже цілу добу… Чи той… нібито Аврельці… то тутешній чи приїжджий хто?

Олена не знала нічого ні про телеграму, ні про нареченого для Аврельці. Стомлена передвесільним клопотом (напередодні до другої ночі пекла пампухи), залякана потоком слів Меланії, відіслала її за виясненням до Безбородька.

Безбородько куштував вина з ванькирика з стрийком Нестором. Випили вже на брудершафт і тепер скріпляли цей знаменитий акт повторними чарками і повторними братерськими поцілунками, коли прискочила до них тітка Меланія. Перемерзла з дороги, з фіолетовим, як бриндуша [200]200
  Квітка крокуса.


[Закрыть]носом, у старомодній сукні з стальками під шиєю, з претензійним чубчиком на високому зморшкуватому лобі, вона виглядала так кумедно, що обидва чоловіки приснули сміхом. На щастя, тітка Меланія сприйняла цей вибух сміху за привітальний туш для себе.

Меланія простягла обидві руки до Безбородька, але стрийко Нестор не дав тому промовити й слова:

– Мелясю, інтерес, як золото… Мені саме розповідав, пане добродію, Філько про того жениха для Аврельці… Мовчи, шмаркачу, коли старші говорять, пане добродію! – гримнув він роблено на Безбородька, коли той розтулив уста, щоб запитати тітку Меланію чи Нестора, про якого жениха мова. – Зараз… зараз… як він називається, Фільку?

– Хто? – спитав зовсім по-дурному Філько, щоб виграти час.

– Таж той жених для Аврельці, про якого ти мені, пане добродію, хвилинку тому розказував. Не пам'ятаєш уже. От голова… випив чарку і вже.

Меланія, яку цікавило інше, перебила:

– Як звати, так звати. Найважливіше, хто він і скільки йому років?

– Він, – на мить завагався Нестор, а потім випалив навмання. – Він… лікар… товариш Філька…

– Ей, – засвітились очі у Меланії, – чи не доктор Мажарин?

– Мажарин, бігме, Мажарин! – зрадів стрийко Нестор, що нарешті знайшлась якась конкретна особа для втілення його фантазії.

– Я вам дуже дякую, докторе… Я ще раз вам дякую, що не забули про мою дитину…

Тітка Меланія розчулилась. Очі їй зарожевіли підозріло, і вона мацнула хустинку за поясом, щоб якось приховати своє хвилювання. Безбородько торкнув Нестора ліктем і, маневруючи, подався за стіл, з остраху перед фамільярнішою подякою своєї майбутньої тіточки.

Коли залишились удвох, Безбородько присікався до Нестора:

– Чи ти, стрийку, сказився, чи вже до решти сцапів, чи що з тобою? Таж Мажарин крутить Славі юра…

– Чоловіче добрий, та чи то одній юра крутиться? Що ти, пане добродію, береш собі те все так дуже до серця?

Все ж таки Катерина умовила нареченого, аби той поговорив з Мажариним. Нехай хоч під час вечері удає зацікавленого Аврельцею, щоб не було квасів у день весілля. Мала свої порахунки з Меланією ще за ту вишнівку, проте була забобонна, коли йшлося про особисте щастя. Мажарина не дуже захопила роль, яку накинув йому Безбородько.

– Коли б не те, що сьогодні твоє вінчання, то нізащо на світі я не дався б на це лайдацтво.

Того самого дня чекала молодих ще одна несподіванка. Перед вечором уже приїхала з села тітка Несторова.

Ім'я їй було Христина, але чомусь всі в родині, навіть сам Нестор, не називали її інакше, як по чоловікові – Несторова.

Була це колись гарна, а тепер бліда, з хворобливим виглядом, дуже нервова, малотовариська жінка. Єдине, що залишилось з колишньої її принади, це пишні темно-русі товсті коси. Через ті коси, як твердила, боліла їй завжди голова, але обтяти їх не хотіла. Очі, колись живі і блискучі, тепер були постійно у червоних обвідках, змучені й страдницькі. Жінка та ніколи, здається, не сміялась, і, мабуть, тому уста її набрали вигляд підкови, що вельми пристарювали тітку Несторову.

Казали чоловіки, що Нестор занедбує її. Ніде правди діти, зраджує дружину, тому що вона через свою нервовість і хворобливу ревнивість стала неможлива у співжитті. Жінки були тієї думки, що Несторова стала нервова і ревнива лише тоді, як переконалась, що Нестор зраджує її з ким попало.

Сам Нестор мало задумувався над тим, що там про нього говорить жіноча та чоловіча партія роду Річинських. Углядівши Несторову, він як стій вибіг надвір:

– А-а-а? Кого я бачу? Хто то приїхав, пане добродію! Мої дорогі, – звернувся до дверей веранди, звідки виглядали голови дівчат, – ви бачите, хто приїхав? Мій коханий янгол-хранитель! Тільки ти помилився, янголочку, бо молода Ілаковичка не приїхала, хоч я двічі телеграфував до неї, пане добродію. Ходи, янголику, ходи… Потіш мене, бо мені самому серце розривається на дві половини…

Несторова не хотіла навіть з саней вилізти. Виправдувалась перед Оленою, трохи наче ображена, що вона абсолютно не знала, що в Гелі весілля: якби була знала, то, непрошена, і в двір не показалась би. Тут, у свою чергу, почала виправдовуватись перед нею і Олена.

Весілля з огляду на жалобу в домі мало бути зовсім тихе, от, свідки й молоді, і тільки по шлюбі молоді збирались повідомити родину.

Несторова могла вірити й не вірити щирості слів Олени. Сани Михасів на подвір'ї і Онуфрій, що порався біля них, свідчили про інше.

– Ні… ні, дякую щиро, – боронилась Несторова перед наполегливими проханнями Катерини й Олени залишитись на весілля, – не буду навіть з місця рухатись, бо час пізній, а я хотіла б ще до півночі бути дома.

І тільки аргумент фірмана, що він не виїде звідси, не підфутрувавши коней, змусив Несторову вилізти з саней і податись у хату.

Як тільки Несторова зняла з себе шубу й пальто, всі побачили, що вона зовсім не була вбрана для весілля. Виходило, що вона справді тільки випадково опинилась сьогодні у Річинських. Несторова ніби відгадала приховані міркування домашніх, бо виправдовувалась:

– Гаврило мені такого наплів, що я просто побоялась, чи не скоїлось яке лихо з Нестором… Тільки тому й приїхала.

Хоч як умовляли її Катерина, Олена, ба навіть Безбородько залишитись на весілля, Несторова рішуче відмовилась. Клавда офірувала їй навіть одну з своїх парадних сукень на той вечір. Несторова подякувала щиро, але не думала користатись з доброго настрою Клавди. Мусить додому.

Олена й Катерина просили Несторову справді щиро. Розрахунок був простий: коли вже приперли Михасі, то може бути й Несторова. Одна особа більше, одна особа менше в такому гурті не грає вже ролі. Слава богу, що додатковий індик шкварчить у печі.

Як тільки Гаврило пофутрував коні, Несторова закуталась у хустину, одягла при допомозі Нестора шубу поверх і, не даючи Гаврилові докінчити порцію голубців, почала істерично квапити до від'їзду.

І тут Гаврила, як на злість, покликала Катерина на секретну розмову у сусідню кімнату. Нестор догадувався, що вона читає йому оченаш за пужално, яке вайлуватий Гаврило так спритно заіванив. Нестор реготався, аж заходився.

– Ти чого в такому доброму настрої? – підозріло спитала Несторова і в ту ж мить задумала використати той добрий настрій. Шепнула лагідно чоловікові: – Прошу тебе, дай мені гроші за пшеницю.

– Ти здуріла, пане добродію? – розреготався він, як з доброго дотепу. – Ти гадаєш, що я Михась? Ні, пане добродію, грошики за пшеницю – то наші!

– То, значить, ти їх уже пустив? – з безпорадним смутком вимовила Несторова.

Нестор поклепав себе по грудях, де лежав бумажник:

– Ще не всі, пане добродію, ще не всі… Слухай, Несторова, якщо мене не буде в неділю до сьомої ранку, то нехай Гаврило поїде по Фіалковського, аби він хоч вечерню відправив для моєї отари.

– Гарний з тебе священик, нема що сказати, – не дорікала, але якось по-материнському умовляла Несторова. Була така виснажена останніми переживаннями, що не могла очима дивитись! Повіки кололи й від безсонної ночі, а ще та снігова білизна довкола викликала раз у раз сльози на хворі очі. Та щоб не створювати враження у тих, хто спостерігав цю сцену через шиби вікон, ніби вона плаче з приводу цього легкодуха, навіть не витирала очі хустиною.

Отець Нестор одразу якось не добрав змісту останніх слів. Розмірковував усоте, що могло статись, що молода Ілаковичка не приїхала. Вліпив їй таку заохотливу телеграму за підписом Олени й Безбородька, що треба припустити якусь поважну причину, яка затримала Орисю. «Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє», – досадливо промугикав він.

Наздогнавши думку Несторової, Нестор відразу зареготався.

– А ти знаєш, я сьогодні подумав, що добре зробив, пішовши у попи. Уяви собі, пане добродію, яка була б з тебе жінка офіцера, а на попадю – ти вимріяна.

– Тоді б ти розвівся зі мною й оженився б з Ілаковичкою! – вибухнула нарешті Несторова, яку буквально душив біль від ревнощів.

– О! З тої я зробив би справжню даму, – цмокнув отець Нестор. Коні, яким надокучило оте безглузде чекання у збруї, взяли це за сигнал для себе і рушили з місця.

Гаврило наздогнав коней уже у воротах. Ляснув батогом, і отець Нестор ледве встиг послати останнє «па» в спину своїй благовірній.

Хоч офіціально замовлено тільки одного священика, вінчали Катерину і Безбородька аж чотири попи, і само собою всі вони були на весільнім обіді, чи то пак вечері. Мав це бути з їх сторони доказ пошани пам'яті покійного товариша і свого роду відзнака для Безбородька, але честь ця потягла за собою нові витрати, так що й Безбородько, й Катерина дуже радо обійшлися б без неї. Саме світло у церкві коштувало їм понад тридцять злотих.

Лише Зоня снувала по церкві, як пава, одурманена блиском майстерних електричних павуків і пахощами кадила, майже непритомна від важливості, центром якої були вони, Річинські.

Річинські вчинили те, що тиха церковка перетворилась на ілюмінований храм. Річинські були причиною, що люди, передаючи один одному цю незвичайну вістку, поспішали до церкви, як по свячену воду на водохрещі. Катерина намагалась бути спокійною. У темно-блакитному, добре припасованому до її постаті костюмі з сріблястим лисом довкола шиї і в білому фетровому капелюсі, з поцяткованою імітованими пластянками снігу сіткою на очах, вона виглядала якщо не елегантно, то бездоганно пристойно.

Перед самим актом вінчання підійшла до неї жінка гімназійного катехита, теж товариша покійного Аркадія, і шепнула на вухо:

– Як будете ставати навколішки, то старайтесь спідницею прикрити полу костюма нареченого.

Катерина подякувала їй усміхом за доброзичливість…

Не потребувала хапатися за чари. Богу дякувати, Філько й без того привчається поволі йти за порадами, які вона йому розумно і дуже обережно підсуває.

Коли молоді вийшли з церкви, скоїлося маленьке замішання: машина, призначена для молодих, зникла. Як згодом вияснилося, Несторові в останню хвилину стрельнула ідея прикрасити машину зсередини білими хризантемами.

Затримка з машиною зіпсувала настрій молодим. Катерина подумала, що це – поганий омен для нового життя, а Безбородько кляв у душі пришелепуватого Нестора, через дурні вибрики мусить чепіти на сходах на прилюдне видовисько.

Для багатьох знайомих це була добра нагода скласти молодим свої поздоровлення, бо через тисняву у церкві не кожному вдалося виконати цей приємний товариський обов'язок.

Незадоволений ситуацією, Безбородько автоматично тис простягнуті йому руки і так само автоматично розтягував губи у вимушену усмішку, не дуже приглядаючись, кому належать ті руки.

Наостанку підійшов до нього високий, хоч дещо згорблений чоловік у модному англійському осінньому пальті і кепці з того самого матеріалу.

Безбородько впізнав Сулімана щойно тоді, коли той зняв кепку. По шкірі пана молодого морозцем пробігло обурення, підсилене ще й тією обставиною, що машина не з'явилась, а Суліман, на біду, був останній з тих, що поздоровляли. Аж тепер він справді приверне до себе загальну увагу! Це не тільки нахабство, а й спроба скомпрометувати зятя Річинських в очах нашівської еліти.