Текст книги "Сестри Річинські. (Книга перша)"

Автор книги: Ирина Вильде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 43 страниц)

Катерина, яка в думках йшла, йшла, збільшуючи швидкість, до мети і ось-ось мала вже досягти її, раптово зупинилась. Один необережний крок міг зіпсувати всю справу.

– Бачиш, Нелюсю, той хам хоче, щоб панна Річинська упокорилась і прийшла до нього додому на вонючу Кінську.

– На квартиру? – Нелі здалося, що вона не зрозуміла.

– На квартиру, Нелюсю! Як же ж ти не розумієш психології слуги, раба? В цьому, як йому здається, і повинен полягати весь його тріумф: він може примусити панну Річинську потрудитися і прийти з проханням до нього аж на квартиру! Я знаю, що тобі не дуже приємно буде заходити в ту вонючу діру, але немає іншої ради. Ти мусиш це зробити для мами… для нас всіх. А ти хочеш, щоб мама ще прожила, правда?

Неля мовчала. Вона думала, що господь, який першими після себе наказує любити батьків, не допустить, щоб її зустріло щось недобре тільки тому, що вона хоче врятувати життя мами. Вона не сказала Катерині, що погоджується виконати її доручення, – але хіба її, Нелине, мовчання не говорить про це?

* * *

Суліман був попереджений Катериною про прихід Нелі. Лежав у своїй кімнаті на дивані з псалмами Давида, хворий від нападу безумного кохання, яке то здавалося йому тугою, що нищила його з кожною хвилиною, то переходило в зло, що прагнуло тільки фізичного знищення тієї дівчини. Інколи йому здавалося можливим власними руками задушити Нелю. Разом з тим усвідомлював собі прірву, яка відділяє його від неї.

Для його купецької голови, що не щадила власного наболілого серця, було безсумнівним, що ту прірву прокладала не різниця в літах, не брак освіти (замінив би її прекрасно доларами), навіть не його професія маклера (міг би з добрим успіхом замінити її на пристойнішу, наприклад, віце-директора якогось промислового банку), а єдине – його національність і релігія, релігія і національність, яку кінець кінцем каста ксьондзів сприймала і розуміла як одне і те саме.

Не був чоловіком в їх очах, був жидом!

Прокляття було ще й у тому, що він сам ненавидів свою національність і релігію.

Ненавидів бідноту свого народу за релігійний фанатизм, який засліплював очі на дійсні причини його мізерного існування, за сліпу, глупу віру в місію вибраного народу. Ненавидів багатіїв у своєму народі, тому що вважав їх хитрішими від себе, а тим самим небезпечними йому. Їх маєтки сприймав як своє власне, вкрадене в нього добро.

Проте перед одними і другими не показувався без маски на обличчі. Серед бідноти вдавав людину, тісно пов'язану з нею релігійними традиціями. Це виробляло йому побожну пошану і притуплювало їх критицизм у відношенні до його особи. Самі не свідомі були, до якої міри служать йому. Поробив їх своїми безплатними агентами вищого стилю: служили йому не тільки в його фінансових махінаціях, але ще й розносили про нього славу кришталево-чистої людини і побожного єврея.

Перед багатіями грав Суліман роль вільної від національних і релігійних забобонів людини. Їв з ними свинину і залицявся до дружин гоїв. Співав у чисто єврейськім колі українські й польські народні пісні в дусі кожного з цих народів, сипав приповідками з народних скарбниць слов'янських народів, цитував Гете поруч з псалмами Давида і любив чванитись вишуканими антисемітськими анекдотами.

Мати його, стара Бебеле, яка знала, що єдиною релігією, єдиним богом на землі і в небесах, єдиною вітчизною для її сина є гроші, дивилась на ці витівки Рафаїла як на збочення моральної натури.

Чому не міг бути таким, яким був?

Здогадувалась, що син її вже досить накопичив капіталу для того, аби покинути професію маклера на чорній біржі й зайнятись чимсь, що, крім гроша, давало б йому і повагу серед людей. Мріяла про спокійне життя серед внучат десь в порядному кварталі міста, але сама не вірила, що мрія її може коли-небудь здійснитись.

Це, що гнало її сина від зиску до зиску, не було вже професією. Це був злий вогонь, який, перетворюючи на купу попелища буття інших, зачаджував димом і його самого.

Хто тільки не приходив до її запалої в землю халупки! Які пахучі дами, які елегантні, з одним скельцем в оці, панове… А всі вони згинались нижче одвірка, бо всім їм потрібно було Суліманової допомоги. Але не всім легко діставалась та допомога. Не одна слізка пролилась, не одне гордовите колінко зламалось перед її сином… Але Бебеле не мала від цього радості. І тому вона дуже зраділа, помічаючи зміну у Рафаїлові. Вона з життєвого досвіду знала, що означає, коли молода людина впадає в меланхолію… Вона міркувала, що йому потрібно дружини. І вона добре міркувала. Суліман якраз в той час закохався був у Нелю Річинську. Але звідки могла про це знати його мати? Вона міркувала навпомацки. Пішла до шатхіна [139]139
  Посередника у справах одруження (євр.).


[Закрыть]і вони вирішили оженити Рафаїла. Ну що ж, вона знала ціну своєму синові. Так вона й сказала шатхінові, і той відразу зрозумів її. Зрештою, він і сам знав, хто такий Суліман. Він і знайшов йому жінку, якій не можна було, ну, справді нічого не можна було ні додати, ні відняти.

Суліманові подобалась Рифка. Точніше, подобалась його очам. Мала алебастрове тіло. Таке, як він бачив тільки на карточках, що їх продають з-під поли. Можна було поставити її десь у залі, і коли б не чорні, аж сині коси, її важали б за мармур найкращого гатунку.

Рифка була прекрасна, але ніколи не могла бути близькою його серцю, бо в ньому, як прокляття, день і ніч стояла Неля Річинська. Але ніколи він не дав цього пізнати, навіть відчути Рифці. Він поводився з нею так, наче справді кохав її. Говорив їй всі оті милі слова, які повинен говорити красивій жінці закоханий чоловік. Прикидався таким закоханим, що всі заздрили Рифці. І ніхто не догадувався, що, навіть цілуючи Рифку, він заплющував очі, аби мати в уяві кого іншого…

«Чому саме вона? – запитував себе мільйон разів і завжди одержував смішну, безглузду відповідь: – Бо вона є вона».

Тільки покійний Аркадій міг би сказати, скільки разів у тому чи іншому ділі Суліман ненадійно ішов йому на уступки тільки для того, щоб створити собі нагоду бувати в домі Річинських.

Хіба не було так, що Рифка будила його серед ночі тому, що він плакав крізь сон? Часто снилося йому, що іде чужим містом поруч з Нелею і раптом його кохана зникає…

Часом думав: як буде в мене син, то це з часом минеться… Але сина не було. Тому, мабуть, і це не зникало. Тоді постала в ньому прихована злість на Рифку: чому не може подарувати йому сина? Чому не має стільки сили в собі, щоб обкрутити його довкола свого пальця? Чому не має стільки чар, щоб зробити його рабом своїм?

Проте і через Рифку довелось йому пережити.

Одного дня Суліман, замість Рифки, застав у кімнаті її листа на столі. Нерозумними, що тільки розізлили його, словами просила пробачення і повідомляла при тому, що вона «пішла за голосом серця», тобто, в перекладі на звичайну мову, втекла з якимось Робертом.

Суліман довго не міг пригадати, кого вона могла називати Робертом. Нарешті пригадав. Був то офіцерина, пияк, морфініст і шантажист, якому він колись позичав гроші під проценти.

Кінець кінцем сталось так, як передбачав Суліман: Роберт покинув Рифку, як тільки її покинули гроші, влаштувавши її перед тим в одному з варшавських публічних домів. Саме звідти написала вона до Сулімана. Був то цинічний лист вуличної дівки. Запрошувала свого чоловіка до себе в гості і ще щось в тому стилі…

– Нема в мене більше жінки! – сказав собі Суліман і дальшим знайомим з повним переконанням казав, що він удівець.

Ця символічна смерть Рифки тільки підсилила його нездорові почуття до Нелі. Мав тепер тільки її одну не лише в серці, але й в полі свого зору.

– Ти, Сулімане, старий ідіот, – говорив собі вголос, не раз вертаючись уночі з-під вікон будинку на вулиці Куліша. Але за кілька днів знову робив якусь дурницю, щоб бути поблизу, часто не маючи змоги побачити її, тієї дівчини. Був здатний на все, аби тільки мати можливість будь-яким способом наблизитись до Нелі Річинської, хоч би дихати її повітрям. Була його своєрідним божевіллям.

* * *

Неля прийшла до Сулімана на кілька хвилин раніше назначеної години. Перед низькою, з кривими вікнами хатиною, хоч і помальованою у веселий рожевий колір, сиділи дві старі єврейки. Одна схожа була на наряджену ляльку: така була нагладжена, крохмально-пишна, у ясних, таких не відповідних до віку, ситцевих спідницях.

До неї і звернулася Неля з запитанням, чи тут живе Суліман. Старенька лялька звелася з табуретки і дрібним кроком, шелестячи накрохмаленими спідницями, повела Нелю через сінці, де неможливо тхнуло риб'ячими потрухами, у якусь вузьку подовгасту кімнату. Тут показала їй на двері ліворуч, а сама покотилася до виходу.

Неля, на яку вся ця обстановка зробила дуже неприємне враження, делікатно постукала не в двері, які не були замкнені, а в одвірок.

У відповідь двері широко відчинились. Неля, яка попала в ще темнішу кімнату, ніж попередня, зробила кілька кроків від порога обережно, наче по трясовині.

Суліман, усміхаючись, простяг їй свої довгі пальці. Руки в нього тремтіли.

– Добрий день в моєму домі, Нелюсю. Ну, чого ви вириваєте руку? Ви ж мій гість, я хочу привітатись з вами.

На Нелинім обличчі відбилася гримаса відрази. Не хотілося їй бути його гостею. Прийшла виконати лише накинене їй доручення і, може ж, навіть не сідати в цій темниці.

– Пане Суліман, Катерина просила…

Суліман нечемно перебиває:

– Ну, навіщо ви це говорите, Нелюсько? Навіщо говорити мені те, що я напам'ять знаю, як оці псалми Давидові? Ну, ну, я вже мовчу, тільки ви… почувайте себе свободніше у моїй хаті… Я нічого… я мовчу…

Він потирає руки, начеб втирав їх рушником, і поштиво відходить на протилежний бік стола. Нелині очі поволі звикають до зеленкувато-темної сутіні в кімнаті, в якій тхне сирими, залежаними речами чи нафталіном. Кімната така низька, що, коли б Суліман підвівся навшпиньки, міг би рукою дістати стелі. Темно-фіолетові, накрапувані темним золотом стіни надають кімнаті ще більш несучасного вигляду. Неля настільки вже освоїлась з тьмяним освітленням в кімнаті, що починає розрізняти форму предметів. Уздовж двох стін під прямим кутом тягнеться, за східним звичаєм, вузький довгий диван. І диван, і шовкові килимки на стіні над ним, і важка портьєра над дверима, ба навіть м'який товстий килим на підлозі – все воно витримано в срібно-чорному важкому тоні.

Контрастною плямою впадає в очі лише один стіл посередині, прикритий зверху білою скатертю, з-під якої кострубато заломлюються контури посуду, особливо пляшок.

Суліман, силкуючись на інтелігентну поведінку, двома пальцями зняв скатерть з стола. Очам Нелі представився не стіл, а вітрина вишуканого гастрономічного магазину. З піраміди апельсинів, шоколадних виробів, печива, винограду виділялись стрілчасті пляшки у золотих ковпачках.

Недобрі здогади, що по дорозі на Кінську вулицю проймали Нелю то холодним дрожем, то хворобливим жаром, від вигляду цього багато заставленого стола почали поволі зникати. Катерина правду говорила. Цей парвеню хоче хвастонути перед ними, зубожілими паннами, своєю набитою кишенею. Дурень, якому дивуватись не варто.

Суліман підсунув Нелі крісло.

– Я прошу сісти. – Він ніби намірявся взяти її за руку і посадити, але Неля сіла сама, а руку сховала за спину.

Він сів поряд з нею.

– Вип'ємо, Нелюсь, за те велике щастя, що мене зустріло. Це таке щастя, що ви прийшли в мою хату, така честь, що я, ну, я зовсім здурів. Ви можете робити тепер зі мною, що хочете… Можете наказувати мені, що хочете, бо Суліман вже не має голови. Це вам дивно, правда, Нелюська? Я вам наллю цього солодкого. Що ви? Що ви? Випити треба… Спеціально цього вина ви мусите випити, бо його готувала моя стара мама, коли ще була такою молодою, як ви. Ви бачили її? Вона сидить під хатою, бо вона любить сонце. Сам я, як дозволите, вип'ю шабасівки. Хай єврей п'є шабасівку, – чи не так, моє сонце?

Вино, що його ллє Суліман у призначений для Нелі срібний келих, таке густе, що капає крапля за краплею, наче сироп.

– Цьому вину більше років, ніж вам, Нелюсь, але воно не є дурне вино. Воно розумне вино.

Нелі гидко пригублюватись до келиха, обкладеного ззовні почорнілим карбуванням, в заглибинах якого чаїться бруд і, певно, бацили. Не приваблює її і сиропна густота вина. Не додає апетиту й те, що готувала його Суліманиха власними руками.

– Я не п'ю, пане Суліман.

– Я вас дуже прошу, Нелюсь!

– Прошу не гніватись на мене, пане Сулімане, але я, бігме, не можу.

Неля, пам'ятаючи попередження Катерини поводитись з маклером ввічливо, раз у раз додає до його прізвища «пане», хоч в домі Річинських звертались до нього всі тільки по прізвищу.

– А я вас таки прошу! – Суліман обіймає спинку крісла, на якому сидить Неля, і з-за плеча підсуває їй чарочку. – Я буду ображатись, Нелюська. Що ж то ви, прийшли нанести мені візит і гидуєтесь пригубитись до страви за моїм столом? Я ж вам не підношу отрути, – чого це ви так здригаєтесь? Я ж вас не затягнув силоміць до своєї хати, правда? Ви самі прийшли до мене в гості.

– Я прийшла не сама, Суліман. Мені Катруся казала…

– А я за цим столом не хочу чути про вашу сестру! Що мені там ваша Катруся! Ви думаєте, що я для неї зроблю те, що обіцяв? Ай-ай, дуже мені то потрібно для панни Катерини псувати собі репутацію на біржі. Ай-яй-яй, не знаю, як це мені потрібно! Я знаю: у ваших очах, ну не тільки у ваших, я маклер, я шахрай, я взагалі щось таке-о, підозріле, може, воно й правда, але той маклер і шахрай має свою, ну, хай маклерську, але свою честь. Ви думаєте, не має? Такий рік на мене, що має! Ні, я вас запитаю, Нелюська, що поганого зробив мені доктор Безбородько? Він спитає мене: «Слухай, Суліман, як ти гадаєш, у Річинських є гроші?» А я відповім: «Пане докторе, у Річинських більше доларів, як у вас волосся на голові». І він повірить мені, бо Суліманові на біржі вірять, і ожениться з вашою сестрою, – а якими очима пізніше Суліман подивиться на нього? То в салоні, Нелюська, ну… можна присягатись, обіцяти, а потім… забутись і не дотримати слова, а на біржі треба мати тверде слово, бо інакше ти пропав. Але навіщо я забиваю вам цим голову? Ох, Нелюська, – він прицмокнув, начеб прихвалював клієнтові товар, – яка ви гарна! Ви така гарна, що я ну… ну, що я не можу. Коли дивлюсь на вас, то стаю зовсім дурним. Ви чули таке? Мене щось аж у горлі давить, коли дивлюся на вас. Давайте, Нелюська, давайте вип'ємо, може, я трохи опритомнію. За ваше здоров'я, Нелюська, я прошу… – Він тицьнув їй у руку важку срібну чарку. Срібло було холодне і липке, либонь, від бруду.

Неля, перемагаючи відразу, пригубила, але вино було таке густе, що аж потрібно перехилити келишок. Солодко-терпка маса сповзала на язик. Язик відразу зробився великим і неповоротким.

Неля подумала, що їй заважає у роті маса того згущеного вина. Напружившись, вона насилу проковтнула його, але язик не переставав терпнути. Нелі залоскотало в горлі. Вона закашлялась. Суліман метнувся, налив з череватої пляшки якоїсь червонавої рідини, від якої заносило пареним сіном, і підніс її Нелі до самих уст. Неля взяла келишок з рук Сулімана і без примусу з його боку жадібно випила його. Хотіла запити чим-небудь той густий щипливий плин. Простягнула руку, начеб ще просила налити келишок, так відразу якось легко стало в горлі після цього трунку. Вона навіть усміхнулась Суліманові. Почала крутитись голова. Зникло кудись і перше враження приємної полегкості. Предмети, що стояли зблизька, почали, похитуючись, віддалятись від неї, то знову, перекинені боком, наближались. І Суліман був десь далеко від неї. Біля Нелі були тільки його очі. Очі ті дивились на неї десь аж з-під стелі, хоч голова її лежала в нього на руці. Нелю почали лякати ті очі своєю неприродною величиною і тими іскрами, що били з них. Іскри вискакували з очей, окреслювали в повітрі високу дугу і падали десь Нелі на голову. Вона ховалась від цих іскор, заплющуючи очі. Тоді Неля падала в чорну прірву. Відчувала тільки, що вона гойдається в теплій смолі з запахом пареного сіна. Вона потопала, випливала на поверхню, але вилізти на твердий берег не могла і знову тонула. Якась собачка лизала їй теплим язичком руки, шию, литки. Язик у собачки не шорсткий, а гладкий, гарячий і слинявий. Нелі стає гидко від цього лизання собачки. Вона ворушить губами, щоб прикрикнути на собачку і прогнати її геть від себе, але Нелині губи, хоч і ворушаться, не видають звуку, і тому гидка собака продовжує її лизати.

Суліман ставав сам не свій. Дав Нелі нормальну дозу настойки на «бабинім зубі». Цей напій п'янив і обезвладнював, але не до тієї міри, як це сталося з Нелею.

Суліман на всякий випадок почав розстібати їй плаття на спині.

Запах дівочого поту оп'янив його зовсім. Він схопив Нелю на руки й поніс на диван під стіною, на темні, як і все інше в цій хаті, почорнілим сріблом ткані шовкові подушки. Неля лежала, не відкриваючи очей, без всякого руху. Лише легенький рум'янець на обличчі і колір губ свідчили, що вона ще жива. Суліман припав навколішки перед Нелею. Хвилину дивився в екстазі, наче молився на неї.

Перед ним, так близько, що він пив його віддих, лежало його безумне кохання. Вершина недосяжного в його житті.

Він знав, що така нагода, як ця, більше не повториться. Здавав собі справу в тому, що доля, граючись, для спокуси поставила йому на вибір дві стежки: або тепер візьме все і раз назавжди відштовхне Нелю від себе, або залишить її незайманою, наситившись одним виглядом її оголеного тіла й поцілунками, яких вона однаково не пам'ятатиме, і це дасть йому слабку надію на майбутнє.

А про яку надію може бути мова? Ну, можливо, пізніше, як життя ще тугіше скрутить те горде панство, Нелюська зволить прийняти від нього якийсь дарунок, може, навіть грошову допомогу, як уже їх дуже притисне… А що далі, а що більше? Далі нічого, дурний сину розумного Мордка. Отже, що він може втратити?

В разі якоїсь неприємності, ну, він завжди зможе покликатись на сусідку, яка сиділа з матір'ю біля дому, що силою він її в хату не тягнув. Сусідка теж, не беручи гріха на душу, посвідчить, що не чула жодного крику, хоч вікно було відчинене.

Ну?!

Він поволі, розуміючи, що нервовий поспіх міг би стушувати всю гостроту насолоди, починає стягати з Нелі плаття. Це вдається йому нелегко, бо плаття доводиться стягати через голову. В найтрудніший момент Неля раптом відкрила очі, але тут же стулила повіки, блаженно посміхнувшись.

Оця блаженна, несвідома гримаса, яку Суліман сприйняв за усмішку, прогнала останнє вагання. Він наліг на Нелю тягарем свого тіла і почав м'яти та цілувати з таким шаленством, наче збирався подерти її на шматочки, а потім пожерти один за одним.

Не пам'ятав, але, видко, боляче вкусив її, бо Неля скрикнула, відкрила притомні очі і тут же закотила повіки, втрачаючи свідомість.

Не помічаючи нічого, Суліман і далі цілував і гриз її, поки відчув, що її тіло холодне. Це зразу витверезило його. Глянув на Нелине обличчя, і сам мало не зомлів. Губи її посиніли, а тіло почало випру жуватись, як при конвульсіях. Суліман вмить здогадався, що сталося: вона опритомніла від фізичного болю і, усвідомивши ситуацію, зомліла.

Сулімана пройняв панічний страх. Але, не будучи певним, чи ця непритомність – наслідок її короткохвилевої свідомості чи згубне діяння надмірної дози настойки, він з остраху втратив голову. Кинувся до кухні по відро з водою, хоч на столі стояв графин води, і збризнув нею Нелине обличчя. Вода скотилася сухими кульками, наче по брилі воску. Згадав, що десь у матері повинен бути нашатирний спирт. Ошалілий від переляку, замість того, щоб шукати його в тумбочці з медикаментами, почав ритись у буфеті з посудом. Розбив якесь скло, покалічив руку, і лише вигляд крові охолодив його. Кинувся до тумбочки з ліками й знайшов там нашатир.

Неля справляла враження напівживої істоти, з якої утікають рештки життя. Суліман підніс їй під ніс пляшечку з нашатирем. Ворухнула головою. Суліман (рука кривавила вже й через хустину) силоміць розтулив ложкою рота і влив їй в рот кілька крапель води. Неля проковтнула воду. Тоді Суліман ще раз підніс їй пляшечку до носа. Неля замотала декілька разів головою, що могло означати свідомий протест з її боку. Справді, до її мертвотно-жовтих губ почав повертатись природний колір. Неля відкрила очі. Чи пригадувала собі що-небудь з попереднього?

– Як почуваєте себе, Нелюська? – не насмілювався Суліман підійти близько до неї. – Я й не сподівався, такий рік на мене, що те вино так подіє на вас. Ви правду казали, що не п'єте, і я вже жалкую, що намовив вас. Ви дивіться, як я рятував вас, аж руку собі покалічив, – він вимушено усміхнувся. – Це був страх, не думайте! Ви не гнівайтесь, Нелюська, але я був змушений, ну, як при рятуванні життя, зняти з вас плаття і облити водою. Спасибі моїй мамі, що нашатир приберегла. Ну, ну! Перший візит – і така пригода. Як почуваєте себе, панно Нелюсю?

Неля прикрила подущиною груди.

– Вийдіть, Сулімане, я хочу привести себе до порядку.

Дурнувато посміхаючись, Суліман позадкував до дверей. Страх, що його пережив, бачачи те напівмертве тіло, близька можливість скандальної смерті в його домі і дальші її наслідки до такої міри охолодили Сулімана, що він бажав тільки одного: аби Неля чимскоріш покинула його дім.

Відчував тепер навіть щось на зразок вдячності до Нелі за те, що зомліла раніше, ніж він остаточно втратив голову.

«Ех, Суліман, Суліман, – погрозив сам собі, – треба було тобі, старий дурню, такого цуресу на свою голову?!»

Коли знову увійшов в кімнату, Неля кінчала зачісувати коси. Вона поводилася так, начеб його зовсім не було в кімнаті. Не кваплячись, очистила гребінь від волосся, закрутила ним кінці кіс, щоб не розпускались, обтрусила плечі від волосинок, підтягнула на грудях плаття, щоб не видно було з-під нього мокрої сорочки.

Суліман ламав руки, не наважуючись підійти ближче:

– Панно Нелюсю, я прошу пробачення. Ну, може, і я випив трішечки-трішечки надміру, ну і забувся, хто ви, а хто я. Але я вам нічого поганого не зробив, Нелюська. Аби мене бог скарав, коли говорю неправду. Я втратив трохи голову, але зараз опам'ятався, Нелюська. І я хочу, щоб ви простили мені, старому дурневі…

Неля стиснула губи. Вона дивилась повз нього, кам'яно-холодна, виразно домагаючись своєю позою, щоб уступився з дороги.

Суліман, ставши збоку, по-лакейськи відчинив їй двері.

Неля пройшла повз нього, наче привид. Суліман не вийшов за нею, а поплентався до канапи. Намацавши під собою томик псалмів Давида, він з звірячою ненавистю кинувся на книжку і розпотрошив її так, як це в дитинстві робив з видертими з гнізд писклятами.

* * *

Ольга, мала господиня, попала в тенета, з яких важко було виплутатись. Нездорова атмосфера в домі після смерті батька, підсилена безбожною побожністю Олени (мати покладалася на бога, як на близького родича, якому не личить відмовляти у її незліченних проханнях), збудженістю Нелі, тим більше нервовою, що ні з ким не розмовляла, а тільки снувала по кімнатах, як мара, містично настроювала й таку тверезу голову, як Ольга.

Те, що в нормальних умовах Ольга вважала б за чисто випадкове, тепер в'язалося в її уяві в одне суцільне плетиво причин і наслідків, що тяжіло над нею з фатальною неминучістю.

Ольга й собі приєдналась до тих, які не визнавали інших, хоча б побічних причин батьківської передчасної смерті, крім тієї єдиної й безпосередньої: вигуку того «типа» на вічі в Калиниці. Він, лише він, а не прогресуючий склероз головного мозку, був причиною трагедії, що спіткала їх родину.

До тієї неприємної історії з штанами Ольга ще мала деякі вагання щодо автентичності особи. Сьогодні ж у неї не було жодного сумніву, що це тільки він, Завадка, звів батька в могилу.

Те, що саме їй тітка Клавда доручила піти до друкарні замовити клепсидри, в уяві Ольги із звичайної випадковості перетворюється у призначення. Так, очевидно, вже доля хотіла, щоб саме вона перша познайомилась з тим «типом».

«Бо коли б, – роздумувала, – до друкарні пішла Неля, то той «тип», побачивши її, напевно, як всі мужчини, був би засліплений її вродою, і йому було б уже не до терористичних листівок. Або коли б вибралася туди Зоня, то вже сама її неприступна, гордовита постава відбила б тому «типові» охоту займатись такими речами».

Найбільш неясним, а разом з тим найболючішим місцем у цій справі була для Ольги та обставина, що він привів татка до смерті, а сам залишився непокараним.

Запевнення стрийка Нестора, що це йому насухо не обійдеться, залишилось пустими словами, бо «тип» і далі працює на старому місці та походжає собі, начеб ніколи і нічого не сталося. Ясно, така безкарність робить його ще нахабнішим. Відправивши на той світ голову родини, він береться переслідувати решту її членів, починаючи з Ольги.

Під час похорону він так настирливо попадався їй на очі (зрозуміло, що злочинця завжди тягне до його жертви!), що хоч ті очі були затягнені серпанком і не висихали від сліз, проте не могли не помітити і не запам'ятати його.

Видрукувавши ту плюгаву листівку, він маневрує так (у цьому Ольга не має жодного сумніву), щоб саме їй попала вона в руки. Це дає підстави припускати, що він уже давно крутиться біля їхнього дому, щоб використати відповідний момент. У своєму нахабстві він іде далі. Йому мало того, що Ольга власними очима прочитала той пасквіль на татка і священницький сан. Він надсилає до них свою матір. І знову фатум, щоб вона, Ольга, першою увійшла того ранку до кухні. Від його матері повинна була дізнатись Ольга, що він не тільки ненавидів покійного татка, але й погорджує ним, доказом чого є те, що гидує носити одяг покійного. Оце саме він і хотів сказати їм, Річинським. Для цього він не завагався використати, як знаряддя, рідну матір, бо Ольга більш ніж певна, що та простачка те тільки й знала, що її синові не сподобалося носити чужі недоноски.

На фоні цих подій навіть Мариня з наскрізь знайомої, можна сказати, прозорої стає темною, завуальованою тими своїми непевними знайомствами з такими, як мати того «типа».

Як довго триває знайомство Марині з матір'ю тамтого?..

На довершення всього, як грім серед ясного неба, виявилось, що Неля задумала постригтися в монашки. Чому? Яка причина? Звідки така раптова побожність у сестри-красуні? Ніхто не може видобути від неї й слова. Ольга починає підозрівати, що причина цього розпачливого кроку сестри пов'язана із злочинною діяльністю того «типа».

Ольга, що зі смертю батька з малої господині стала сестрою милосердя, піклуючись по змозі своїх сил про здоров'я і спокій всієї родини, розуміла, що їй, власне, судилося розправитись з тим «типом», який заповзявся мучити й переслідувати їхню родину.

Її моральний тягар ставав ще важчим, бо Ольга не могла ні з ким заговорити про те, що їй не давало спокою. Мама, Неля, ба навіть Зоня з своїми нервами належали до тих, що їх треба було оберігати, тобто тримати від них цю справу у таємниці. Катерина теж не могла бути надійним союзником. Вона, здавалося, зовсім втратила голову на пункті свого одруження. Все, що не стосувалося якимсь чином її й Безбородька, було для неї цілковито байдуже. Хіба що з однією Славою можна було б порадитись у цій справі, якби не те, що вона, в свою чергу, запаморочила собі голову квартирантом і ходить як п'яна.

Звичайно, найбільше вражала Ольгу в цій справі позиція самого стрийка Нестора. Він не тільки не підтримав Ольгу в її намірі боротися з «типом», але ще й проявив незрозумілу та непростиму в очах Ольги пасивність. Можна було подумати, що Нестор просто-напросто боїться зачіпатись з тією людиною. Нестор, який не раз в політичних дискусіях з татком весь комуністичний рух зводив до фрашки [140]140
  Дрібниці (з пол.).


[Закрыть]до видумки, як він казав, «істеричок у штанах», тепер, коли йдеться про спокій і честь всієї родини, радить Олі здати позиції і краще не заводиться з тим індивідуумом.

Ольга й сама не уявляла, якої кари хотіла б вона для того «типа», коли б її бажання мали силу перетворюватись у дійсність. Засадити його довічно в тюрму? Розстріляти? Ні. Тюрма, побої, смерть, кров, розпад неживого тіла вражали її перш за все своєю неестетичністю. Тюрма – це сморід, брудна білизна, воші, спільна параша, барліг, повітря, отруєне людськими випарами, брак сонця, вогкість і ціла маса грубих, нецензурних, аж липких від бруду, жестів та слів. Смерть! Але після трагічного випадку з татком Ольга не могла й подумати про чиюсь смерть, щоб не пригадати собі похорону татка.

Тому вона намагалася взагалі викреслити це слово з свого словникового запасу. Ольга прийшла до висновку, що найстрашніша для людини смерть – моральна. Іншими словами, вона задумала вбити Завадку морально. План її був такий: зустрітись з ним сам на сам і кинути йому просто в обличчя: «Вбивця!» Хай це слово відбере йому душевний спокій, на довгі роки. Хай його мучить совість, якщо вона в нього є, до самої смерті.

* * *

Олі треба було зустріти Завадку без свідків, а це не так просто. Відколи не стало татка, всі сестри старались якось триматись разом. Коли, наприклад, котрась виходила за справою до міста, то зараз хто-небудь пропонував їй своє товариство. Було це свого роду взаємним страхуванням перед сирітством.

Тим-то Слава дуже здивувалась, коли одного полудня Ольга в досить неделікатній формі відмовилась від її товариства.

– Я хочу піти сама. Що це таке? Ніхто в цьому домі не хоче розуміти, що я теж людина, що і мені нарешті належить крихта спокою. Як ти гадаєш, після всього цього гармидеру можу побути хоч хвилинку сама?

– Але ж я нічого… Я думала, що тобі буде приємніше… Я нічого… певно, певно, ти з нас усіх найбільше вистраждала… я не хотіла…

Слава поділилась цією розмовою з Маринею. Мариня зразу ж полетіла з новиною до Олени.

Олена, що своїх дітей бачила тільки з одного, тобто кращого, боку, знайшла або, вірніше, придумала виправдання і для Ольги:

– Я не дивуюся, моя Мариню. Вона так коло всіх нас ходила, що аж сама зломилася. Я її розумію. Вона потребує спокою, як ліків. Я її дуже добре розумію.

Ольга, щоб не викликати в домашніх підозріння, стала тепер щодня ходити в церкву, але тією дорогою, якою мусив проходити з дому чи на роботу Броніслав Завадка.

Коли Олена дізналась про це, вона по-своєму витлумачила поведінку дочки:

– Бачиш, Мариню, яка наша Олечка. Казала, що хоче бути сама, бо втомилась від гармидеру, від того, що всім допомагала, а тепер ходить до церкви, щоб своїми молитвами допомогти покійному таткові скоріше дістатись до неба. Такою вже вродилась. Видко, господь створив її для того, щоб несла допомогу живим і мертвим.

Мариня, яка того дня була не в настрої, розсміялась Олені просто в обличчя: